Переглядів: 1035

«Не скиглю, не здаюся, борюся і сміюся»

З таким кредо живе одесит пан Андрій, який з «допомогою» «доброзичливців» і суду став віднедавна безхатьком

Як будівельник з Одеси потрапив на засідання уряду

Йшов 1980 рік. На вході до ЦК Компартії України «ходакам» з Одеси дорогу перепинив черговий. Він ввічливо поцікавився, які справи привели їх сюди. Андрій С., виконроб з пересувної монтажної колони № 3, коротко виклав суть проблеми: у колективі невдоволені розподілом квартир. Черга на житло підходить, а квартири раптом кудись щезають…

— А ви член партії? — запитав черговий.

— Ні.

— Ну, тоді я пропустити вас не можу.

— Але ж ми представники робітничого класу, — спробував переконати чергового будівельник, пригадуючи свої пізнання з панівної ідеології. — Ми ж як ото?.. Провідна сила…

— Не можна…

Піймавши облизня, замислився, чи ж правильно вчинив, що поїхав до Києва. «Ну, чому саме я маю це робити?» — говорив він сусідам по гуртожитку. А вони йому: «Ти тямущий, ти проб’єшся. Їдь. Ми вже й гроші на дорогу зібрали». Останні сумніви розвіяла дружина: «Якщо люди просять — рушай». Ось так він разом зі ще однією працівницею ПМК Вірою Р., яку попросили поїхати йому на підмогу, вирушив шукати справедливості. Мимовільне вагання швидко поступилося місцем твердому наміру будь-що достукатися до вищих владних інстанцій.

Від ЦК «ходаки» попрямували до Ради міністрів України. «Викладіть своє звернення у письмовій формі, — веліла секретарка. — По обіді призначено засідання Ради міністрів і, можливо, на ньому вас захочуть послухати особисто».

Як у воду дивилася.

— Зайшли ми до зали засідань, — згадує Андрій С., — і ледь не розгубилися: перед нами сидять усі міністри і з цікавістю поглядають на нас. Ну, ми тут з Вірою розповіли про все: і про те, що писали, і про те, що не писали. Мовляв, у гуртожитку погані умови, на стінах аж до стелі — сирість, а в багатьох — маленькі діти, які не вилазять з хвороб. Нові квартири роздаються наліво й направо, а не нам, членам колективу. Віра навіть сльозу пустила. А я чомусь ще й додав, що тривалий час працюю виконробом, але власного житла не маю.

— Що, виконроб і без житла? — хтось недовірливо покосився на мене.

— Люди добрі, покарайте, якщо це не так! — сказав я.

Сьогодні це видається фантастикою: щоб простий робітник з першого разу потрапив на засідання уряду — такого в природі бути не може. Але факт: було. Можливо, завдяки поширеним тоді деклараціям про участь трудових колективів в управлінні державою, виробництвом, розв’язанні соціальних питань.

Як би там не було, поїздка до Києва обернулася нечуваною досі щедрістю розподільників житла: одразу 16 сімей робітників ПМК одержали нові квартири. Втім, ця історія просто так не закінчилася. Начальство отримало догани, а виконроб-правдолюбець — складні з тим начальством стосунки. До речі, що того разу пан Андрій новоселом не став, а отримав власне житло аж через 25 років перебування на квартирній черзі. Може, отримав би й раніше, але, за його словами, якоїсь ночі без сліду щезли всі заяви на квартирний облік. А це означало писати їх по-новому і ставати в чергу «з нуля», незважаючи на те, що хтось уже перебував у ній п’ять чи шість років.

Чим більше перемін, тим більше все залишається по-старому

Цей парадоксальний афоризм, автором якого є французький письменник Альфонс Карр, спадає на думку, коли слухаєш розповідь Андрія С. про його життя загалом. Як і колись, так і нині йому знову і знову доводиться оббивати пороги різних інстанцій, аби добитися справедливості. Причому за складом свого характеру він не є людиною войовничою, нахабною чи безцеремонною. Наш співрозмовник з тієї категорії, кому легше самому бути в ролі ображеного, ніж образити іншого. Він покладається на закон, елементи загальнолюдської моралі — порядність, дружелюбність, співчуття. Але в житті до ідеалу далеко.

Це й не дивно. Наша історія знає немало гірких сторінок, коли брат ішов на брата, коли людей ділили на своїх і чужих. Відголоски тих протистоянь час від часу таки озиваються у душі й нашого героя. І він згадує епізоди, переказані батьками. Як розкуркулили діда Карпа, який, не витримавши наруги, невдовзі помер, як за дідовою дочкою, Андрієвою мамою, міцно вчепилося прізвисько «куркулька», хоч вона вже працювала в колгоспі, і як їй з будь-якого приводу ще довго нагадували про соціальне походження… Як у 1933-у голод косив селян, як у 1937-у ні за що ні про що розстрілювали вже будь-кого за доносом чи й без доносу… Та попри все народ, притиснутий до прірви безвиході, не втрачав почуття гумору. Навіть, коли це був сміх крізь сльози.

— Була, — згадує Андрій Пантелійович минуле, — у діда розкішна розмальована бричка. Якось поїхав він на ній до сусіднього села на ярмарок, а там проживали німецькі колоністи, які добре знали діда. Розуміючи, що розкуркулення набирає обертів, вони підійшли до нього і попросили продати «коляску», а то незаможники відберуть її задарма. Глибоко замислився дід, але відчував, що то правда. І продав ту бричку. Вже й гроші взяв до рук, як тут нагодилася бабця. Як зчинила вона ґвалт: «Ти що, старий, наробив?! Як же будемо без брички? Негайно відкупи її!» Дід подумав-подумав і, перепросивши покупця, таки відкупив бричку. І лиш вони повернулися додому, як тут же нагодилися представники сільради: «Ось постанова про ваше розкуркулення. Все майно забираємо у колгосп. І бричку теж». Довго у родині згадували ту історію.

Природний оптимізм, почуття гумору, як і пісня, пом’якшували серце і просвітлювали розум, додавали сил, щоб вижити у цьому нещадному і суворому світі.

То було колись. А зараз що коїться? Рейдерські захоплення, рішення судів за принципом: «хто більше дасть, той і правіший», навідування призабутих з кінця минулого тисячоліття рекетирів, які, у кращому випадку, пропонують продати бізнес за півдарма, бо якщо ні, то... І такі погрози — не пусті слова. То тут, то там спалахують пожежі, зникають люди, лунають постріли… Триває неприхований переділ власності, і зарадити йому міліція безпорадна. Можна припустити: якщо цей жорстокий джин уже вилетів із відкоркованої пляшки, то загнати його назад буде дуже важко..

І в суспільстві утверджується думка: якщо можна повертати закон, як дишло, одним, то чому не можна переступати його іншим? І саме над цією дуже небезпечною ситуацією варт би сконцентрувати увагу владі, а не змушувати захищатися від неї чорнобильців чи дітей війни.

Совість є, а грошей...

До речі, про дітей війни. Андрій С.  — теж з цієї категорії. Причому він нікого не просив, аби йому за те, що народився у вогненний час, надавали якісь пільги. Якщо вже прийняли такий закон, то, будь-ласка, будьте послідовними, виконуйте його. Та якось сестра з Маріуполя, теж народжена тієї пори, подзвонила і похвалилася, що через суд домоглася виплати чотирьох з половиною тисяч гривень. Пан Андрій і собі подав до суду. Але ще до вердикту зрозумів безперспективність цієї затії. На тому судовому засіданні слухалися й інші подібні справи. Одна з розповідей пройняла його до глибини душі. Позивач повідав, що його батько загинув на фронті, а решту рідні німці загнали в гетто і розстріляли. Йому ж якимось дивом вдалося вижити, але пам’ять про втрати лежить тяжкою ношею на душі. Як людина обізнана і тактовна, він ще й привітав суддів з їх професійним святом (саме такий випав день). За привітання подякували, але в позові відмовили. Закон про дітей війни є, совість є, а грошей нема. От і все. Ні з чим повернувся з того суду й Андрій Пантелійович.

А попереду його чекав новий судовий розгляд. Цього разу, так би мовити, вузькосімейного значення.

Як той чоботар без чобіт

Шлюби, як відомо, складаються по-різному: є щасливі, є не зовсім і є нещасливі. Сказати, що сімейне життя у Андрія та його обраниці геть не склалося, не можна. Все-таки у парі вони прожили 33 роки. Не наша справа розбиратися, чому далі спільне життя не склалося, чомусь замість того, щоб пліч-о-пліч йти до рубінового, золотого чи й діамантового весілля, було обрано стежину, прямо скажемо, невеселу. Слідом за розлученням у 2003 році колишня дружина ініціювала процес позбавлення права своєї екс-половини на користування донедавна спільним житловим приміщенням.

— Перший суд, — розповідає пан Андрій, — відбувся у 2003-у без мого відома і напрочуд швидко — менше як за місяць — задовольнив позов. У протоколі записано, що мене двічі повідомляли про судове засідання, але я на нього не з’явився і причини неявки суду не повідомляв. Присягаюся, що ні сном, ні духом про це не знав. Цікаво, якби я вчинив злочин, мене теж не змогли б розшукати, щоб викликати на розгляд справи? Тим часом ту справу вирішили проводити без відповідача, тобто без мене. Позивач повідомила, що я у квартирі не проживаю, моїх особистих речей там нема, ніяких стосунків ми не підтримуємо. До цього додала довідки з поштового відділення і лікарні, які мали підтвердити мою відсутність, мовляв, ніхто йому сюди не пише і до лікаря за місцем проживання він не звертався. Але ж ніхто мені не забороняє отримувати кореспонденцію, скажімо, на поштамті, тим більше що нерідко листи у поштових скриньках мають «схильність» пропадати. А щодо поліклініки, то чи винен я, що в мене не було потреби туди звертатися? До того ж маю право звертатися й до інших лікарняних закладів.

Розподілу нашого подружнього майна, — продовжує оповідь співрозмовник, — ми не робили, тому говорити, що ніяких моїх речей там нема, було, принаймні, завчасно. Вже розлучившись, гадаю, недоречно говорити і про якісь стосунки. Якби я вчасно дізнався про суд, то легко довів би, що квартиру ми отримували на трьох: дружина, я та моя мати. Як і те, що оплата за комунальні послуги нараховувалася з урахуванням статусу матері — учасниці війни. Я доглядав її до самої смерті у 2001 році, а позивачка каже, що я з 1999-го там не проживаю. А я там жив, жив у материній кімнаті. Телефон, до речі, й досі оформлений на моє ім’я. А якщо й був якийсь час у роз’їздах, то треба розуміти, що у будівельників бувають тривалі відрядження. Однак суд без жодних вагань зіслався на статтю Житлового кодексу України, де сказано: якщо наймач відсутній у жилому приміщенні без поважних причин понад шість місяців, то втрачає право на нього. Так я став бомжем.

Анатолій Пантелійович обурюється: «Це просто дивовижно: наш, найгуманніший суд у світі, викинув мене на вулицю, щоб я замерз там чи що? До революції 1917-го, кажуть, були мирові суди, які намагалися не покарати одну сторону чи другу, а примирити їх. Жаль, що сьогодні нема таких судів. Хочете — вірте, хочете — ні, але про суд 2003 року я випадково довідався аж у 2010-у. Тепер мені це ще й інкримінують, мовляв, бач, скільки літ десь сидів, а тепер схаменувся. Втім, я не скиглю і не здаюся, борюся і сам із себе сміюся. Виходить, як у тій приказці: «Била жінка чоловіка, пішла позивати; присудили чоловіку ще й жінку прохати»».

— А радили ж мені розумні люди: померла мати, приватизуй її кімнату… та що тепер про це говорити?! Подав позов до обласного апеляційного суду і навіть кілька свідків привів. Слухати їх не захотіли, погортали матеріали попереднього суду і залишили його вердикт у силі. Довелося подавати позов до Вищого спеціалізованого суду України. Як він вирішить, побачимо. Та ще є й Верховний Суд... З іншого боку, зізнаюся чесно, я навіть вдячний долі, що так склалося. Нарешті, на власні очі, побачив, хто є хто, що таке наші суди, і чого заслуговує влада, яка зробила їх такими. Правильно хтось сказав: якщо ти не цікавишся політикою, вона зацікавиться тобою. Ось і зі мною таке сталося. Невже у верхах не бачать, як країна дедалі глибше і глибше занурюється в корупцію, як ця зараза роз’їдає державу, мов іржа? Ну хіба не зрозуміло, що суддя, хоч і одержує сьогодні порівняно досить велику зарплату, все одно не може на неї придбати білий «Мерседес» та вибудувати три-, п’ятиповерховий палац на узбережжі? — розмірковує чоловік.

Сьогодні Андрій Пантелійович нерідко згадує свій зухвалий візит до Ради міністрів України. Він став тоді горою за колектив і зробив добру справу. А от якби не поїхав до Києва скаржитися, то не зіпсував би стосунки з начальством і його доля могла б скластися благополучніше. І ще одна суто життєва деталь: хіба сьогодні всі оті колишні мешканці гуртожитку, які випроводжали його до столиці, не могли б підтримати свого колишнього заступника? Але не кожен хоче йти до суду. Це ж простіше: сидіти у своїй шпаринці, не висовуватися і мовчки спостерігати за тим, як усе закінчиться. І не тільки вони такі. Таки варто пам’ятати: коли всім важко, то легше вижити гуртом, аніж поодинці протистояти труднощам.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net