Не поразка, а перемога!

Минулої п’ятниці тут, у бібліотеці, вони говорили про подвиг своїх ровесників того вже далекого 1918-го. У тематичній композиції «Пам’яті героїв Крут присвячується…» юні одесити з допомогою мультимедійних засобів наче перегорнули сторінки української історії того періоду, коли на руїнах Російської імперії народжувалась омріяна поколіннями самостійна Українська держава, яку прагнула повернути під свій контроль вже більшовицька Росія, що постала на тих уламках. Діти говорили про суть і значення чотирьох універсалів Центральної ради, про те, як молода республіка залишилася тоді не захищеною перед ворогом, про жертовних юнаків, котрі пішли у бій з чисельно переважаючими силами ворога.

Дуже емоційно, можна сказати натхненно, діти говорили про подвиг та самопожертву юних героїв, багато з яких були, фактично, їхніми ровесниками. Вони перейнялися трагізмом тієї події. І навіть запитували самих себе: а чи самі здатні були б на таке? Важке запитання як для сьогоднішньої молодої людини, якщо вона уміє мислити й аналізувати все, що довкола відбувається. Хоча нинішній час не може не підказувати відповідних аналогій: знову тиск на молоду країну — політичний, економічний тощо, знову поступова здача позицій, передусім, інформаційного простору, поступки у сфері нашого духу вкраїнського, у мовних питаннях та щодо «спільної історії». Зрозуміти ці речі з позицій українського патріота — це також подвиг сьогодні, подвиг духу і розуму. Через кілька років нинішні молоді люди стануть перед проблемою захисту інтересів своєї держави. Правильно вирішити цю проблему вони зможуть, лише будучи національно свідомими патріотами. Не йдеться про подвиг на полі бою. Хоча наш час таїть у собі найнесподіваніші розв’язки…

Діти говорили про те, що зрозуміли і запам’ятали зі шкільного підручника та зі слів своїх наставників. Але чи багато розкаже юні сьогоднішній підручник історії, чи навчать українському патріотизму його усічені сторінки? Чи зможуть повторити подвиг своїх вже віддалених у часі ровесників представники покоління-ХХІ? Непросте запитання. Якщо молоді люди постійно чують про поразки та військові невдачі, то вони зроблять висновки про даремність і безвиглядність боротьби. Чому, згадуючи про Крути, ми наголошуємо саме на трагізмі тих подій? Чи ж була то поразка? Згадаймо, що під Крутами були переважно юнкери, тобто майбутні офіцери, багато з них були обстріляні на фронтах Першої світової. Вони не тільки протиставили противникові добре налагоджену оборону, а й зуміли затримати його і відступити. Й лише випадковість привела їх до полону і до трагічної загибелі.

Можна багато говорити поро недолугу політику Центральної ради, про те, що цвіт української столичної молоді свідомо послали на вірну смерть. Але треба знати й про те, що у ті самі дні більшовики вчинили заколот у столиці, сподіваючись на підтримку червоних військ, а з-поміж українського війська одні приєдналися до заколотників, а інші — оголосили нейтралітет. Лише з підходом надійних полків повстання було придушене, а за два дні було взято штурмом й завод «Арсенал». І це також була перемога, про яку сьогодні з гордістю можемо говорити. Як і про перемогу під Крутами.

А ми говоримо про трагедію. Не лише під Крутами — про цілу низку трагедій і поразок. Чи можна в такий спосіб виховати дієвих патріотів? Виходить, що вся боротьба упродовж століть за волю, за незалежність була даремною. Якщо не трагедія, то поразка, якщо не усобиці, то зрада, якщо не «пособнікі», то просто бандити, хоча насправді — герої. Саме так: наші перемоги — це Крути й «Арсенал», це Пилявці, Конотоп, Маківка, це і багатолітня мужня боротьба з окупантами Української повстанської армії. Усе це величезний потенціал патріотичного виховання, любові до своєї Вітчизни — України, незалежність якої по крихті здобувалася у всіх цих важких перемогах… Як рівно ж виховання пошани до пам’яті полеглих за неї…

Діти розповідали про Крути й наче запитували у тих своїх давніх ровесників: що надихнуло їх на такий чин, чи усвідомлювали свій крок? І запитували у самих себе: чи здатні були б вони на такий подвиг? І давали чесні відповіді на це запитання. Не важливо які. Важливо, що такі запитання прозвучали. Й ніби знайшли підтвердження у виступі науковця, кандидата історичних наук Анатолія Мисечка, котрий постарався пояснити дітям тодішні реалії.

І дуже шкода, що жоден телеканал не відгукнувся на запрошення бібліотеки зафіксувати цю подію. Хоч дорогу сюди вони добре знають ще з тих зовсім недавніх часів, коли звідси намагалися вивітрити дух українства та відродження генетичної пам’яті.

Роман КРАКАЛІЯ.