«Время бусове» — лихоліття Віщі твори української літератури

Згадка автором «Слова о полку Ігоревім» образу «пир сватів» («сватів споїли») належить світовій літературі і малярству. Сюжет «пир сватів», який закінчився кривавим побоїщем, відомий у літературі і малярстві як «Битва лапіфів з кентаврами» (Овідій, «Метаморфози», XII, 230 — 235). Лапіфи, миролюбні жителі Фессалії, святкували шлюб свого царя Піріфоя з Гіпподамією. На весілля були запрошені гіппоподи (кентаври), відомі тоді як грубі, п’яні і розпутні скотарі. Незабаром гості почали поводитися непристойно. Один з них, Евріт, сп’янівши, захотів викрасти наречену, і тут же розпочалася люта бійка, під час якої зброєю стали пивні чари, ніжки стільців, роги оленів — усе, що було під руками. Кров і побиті голови були повсюди. Врешті, завдяки Тесею, другу Піріфоя, кентаври були прогнані. В міфології греків цей сюжет відображає битву цивілізації з варварством. Саме цей сюжет використав автор «Слова о полку Ігоревім», вживши вислів «сватів споїли». Дуже вдало, адже християнська Україна межувала з світом нехристиянських народів — «поганих».

До вершин української літератури, без сумніву, належить повість Миколи Васильовича Гоголя «Страшная месть» (Жахлива кара), написана у 1832 році й опублікована в другій частині збірника «Вечори на хуторі біля Диканьки» за 100 років до голодомору українців у 1932-у. Даючи характеристику центральному персонажу повісті чаклуну Копряну, письменник пише: «Його ятрило, пекло, він прагнув весь світ витолочити конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з людьми, з усім і утопити її в Чорному морі. І не від злоби хотілось йому це зробити; ні, сам він не знав чому». Оце «незнання» теж своєрідне. Автор «Слова о полку Ігоревім» стосовно половців вживає характеристику «землі незнаємі» — нехрещені, як протилежність свідомим — християнським, українським.

Сюжет повісті «Страшная месть» не належить певній добі. Події — поза часом. Але, як справедливо зазначили деякі літературознавці, повість Гоголя написана про те, як гине велика і красива країна. При тому, «здогадливі» знавці творів Гоголя кивають на хибну причину загибелі країни (Берестейську церковну унію 1596 року), не беручи до уваги важливого авторського застереження — повість «Страшная месть» написана методом дзеркального зображення. Це коли, наприклад, при погляді з Києва на південь Галицька земля, раптом, виникає зліва. Насправді, Карпати знаходяться від Києва по праву руку.

В повісті «Страшная месть» Гоголя чутно відлунюють мотиви давнього «Слова о полку Ігоревім». Пам’ятаєте? — «На седьмім віці (латинь «sedes vicis» — помісний собор) Трояні верже Всеслав жереб о Дівицю собі любу. Тій клюками (лукавством) підперся о кони (тут «kon», «koni» — рішення собору) і скочив до града Києва і доткнувся ратищем золотого стола Київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, обесився (латинське «obeo» — щезнути) в синій імлі. Вранці ж, возніс Тризубіє і отворив врата Новуграду». Автор «Слова о полку Ігоревім» нагадує про події столітньої на той час минувшини: на помісному церковному соборі 1067 року Всеслав Полоцький хитрощами заволодів правом на «Дівицю собі любу» — Україну — і «доткнувся стружієм золотого стола Київського».

Як і Всеслав Полоцький скаче на коні то до Білгорода, то до «веж-постів» Тьмуторокані, так само чаклун у повісті «Страшная месть» гасає на своєму коні, зокрема у напрямку Карпат. Але кружить біля Шумська, не спроможний досягти набожної Карпатської землі. Християнська віра цієї землі захищає галичан. Чаклун безсилий перед хрестом та іконами.

Як відомо, Всеслав Полоцький, якого називали «чаклуном», бо родився з сорочкою на голові, був немилостивий на кровопролиття. У 1067 році Всеслав, по суті, розпочав чвари в Україні, захопивши Новгород. Його було схоплено і посаджено в поруб у Києві. Це до його нащадків звертається автор «Слова о полку Ігоревім», закликаючи припинити чвари. Микола Гоголь, характеризуючи вчинки чаклуна Копряна через протистояння з Данилом Бурульбашем («буруль баш-ка» — «буйна голова», а так Микола Потоцький назвав Богдана Хмельницького), поступово підводить читача до розуміння образу чаклуна Копряна як «московського попа», який вбиває козака Бурульбаша, його дружину Катерину та їхнього маленького сина. «Не називай його отцем моїм», — закричала у розпачі Катерина до Данила Бурульбаша. Себто: не називай чаклуна «патріархом». Адже Катерина — символ церкви. В християнській міфології «Катерина» називає себе невісткою Христа, залишається дівою.

На початку восьмої глави повісті «Страшная месть» Микола Гоголь, користуючись тим же методом (метод дзеркала), зображає розгул солдатів з їхнім нечестивим попом на «прикордонній дорозі». Прикордоння України — то Моравський шлях на східних рубежах України. Недалеко від шляху знаходиться поселення Сватове (Сватова Лучка; не «сватів лужок», а «стрітення» сватів). У сцені розгулу попа (а то — чаклун) з дончаками Микола Гоголь використовує згадку автора «Слова о полку Ігоревім» про пир у Сватово («сватів попоїли, а самі в землю лягли»). Сцена про «пир попа» в «Страшной мести», як і в «Слові о полку Ігоревім», нагадує про битву лапіфів з кентаврами в «Метаморфозах» Овідія.

Аналогії з сучасністю більш аніж очевидні. І президент в Україні — родом з тих полоцьких земель, і попи нечестиві влаштовують в Україні гулянки на «мерседесах», і чаклун Копрян (грецьке «kopria» — «kopros» — гній, хлів, стайня, у переносному значенні — інтриган) гасає по Святій землі, започавши смуту. І на святу Тарасову гору приводять попа, який не здатен говорити українською мовою. І діти нехрещені множаться в Україні, і самогубства людей зростають... Усі ці лиха названо в «Слові о полку Ігоревім» як «время бусове» (від німецького «Bussezeit» — время люте). Нині в Україні невесела година настала, время бусове панує, чаклуни сватаються з попами у Святому храмі України. Все це передбачали великі патріоти Ольстин Олексич у 1187 році і Микола Гоголь у 1832-у.

Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Москва.