У холодному фойє — теплий подих музики

Концертна програма — це реалізація складного духовно-історичного, естетичного і соціально-культурного конгломерату, у якому переплітаються запити епохи, її ідеали, пропущені крізь призму авторського «Я»; прагнення виконавців і менеджерів, репертуарної політики оркестру. Зрештою, це колективний проект.

 «Звернення до Шуберта не випадкове, адже, наскільки мені відомо, одна із ранніх симфоній австрійського романтика — Шоста, одеським оркестром останнє десятиліття, здається, не виконувалася», — пояснив диригент під час прес-конференції. Він веде розмову неквапно, говорить розмірено і виважено. «Щодо Увертюри до драми «Розамунда», то цей твір був приречений на забуття, адже за життя композитора звучав лише двічі під час постановки спектаклю. Її партитура була втрачена і знайдена випадково лише сорок років опісля у підвалі одного будинку».

Тож перше відділення концерту дало чудову нагоду насолодитися проникнутою романтичними образами, багатоваріативною музикою цього яскравого представника віденської школи. Особливо ефектно й виразно, повинен визнати, під орудою ялтинського диригента прозвучала фінальна частина шубертівської симфонії.

У другій частині музикального вечора звучав концерт Ю. Конюса, як і твори Шуберта, — життєрадісний і оптимістичний. Партитуру цього рідкісного твору Олексій Олексійович відшукав у консерваторській бібліотеці і серед інших запропонував Хобарту Ерлу.

«Концерт Юлія Конюса, як і взагалі його творчість, мало затребувані, — продовжив свою розповідь Олексій Феодосійович. — Він походив з роду обрусілих французів-музикантів. Його батько Едуард Конюс — відомий теоретик, педагог і композитор, брати — також музиканти і педагоги. Юлій Конюс дружив з Рахманіновим, був одним з улюблених учнів Чайковського, мав авторитет у міжнародних музичних колах. Достатньо сказати, що до вимушеного переїзду на історичну батьківщину у 1919 році він певний час займав посаду концертмейстера перших скрипок у Великому театрі. Творчість Юлія Конюса у радянські часи мало популяризувалася, очевидно, як людини, що до 1939 року жила на еміграції — крім Франції, також у Польщі (у західній Білорусії). Один із його братів, Лев, у 1920-і також емігрував і згодом став засновником Російської консерваторії у Парижі».

«Концерт Конюса дуже рідко виконується, навіть у Росії, принаймні в оркестрі ім. Є. Свєтланова він звучав, здається, лише один раз», — підтримав розмову Гуляницький-молодший. Він також відзначив високий професіоналізм і дисциплінованість одеського оркестру, різноманітність його репертуару. На жаль, обсяг газетної статті не дозволяє передати повністю змістовну й емоційну розмову з цією музичною родиною, що охоплювала широке коло проблем мистецького світу.

Гра Олексія надзвичайно емоційна, прониклива і високотехнічна. Він чудово передав мелодизм мінорного твору Канюса, його світлі гармонії та захоплюючу стрімкість. Здавалося, що музикант складає одне ціле з інструментом, який має своєрідний тембр. Принагідно зазначимо, що грає Олексій на скрипці «Ізіда», виготовленій більше ста років тому російським майстром А. Леманом. Інструмент подарований батьком. У юності любов до скрипки Олексію Феодосійовичу прищепив відомий художник, музикант і композитор Григорій Світлицький, у сім’ї якого виховувався майбутній диригент. Цю любов він передав синові.

Згаданий концерт, безумовно, хвилююча подія у біографії обох музикантів. Вони з особливим пієтетом ставляться до Одеси, адже свого часу Олексію Гуляницькому-старшому пропонували очолити Одеський філармонійний оркестр за умови рішучого оновлення його кадрів, що суперечило принципам диригента. «Я готовий творити, але не руйнувати», — була відповідь. Гуляницький-молодший колись мріяв вчитися в Одесі, але надав перевагу російській столиці, де його викладачем у консерваторії був вихованець школи ім. П. С. Столярського професор Сергій Кравченко. До Одеси приїхала також дружина диригента — Тамара Петрівна, його «добра фея», яка намагається бути в курсі професійних справ чоловіка і сина, завжди підтримувати їхні творчі починання. Ця сім`я у своїх помислах проникнута музикою. До речі, щоб стати порадником чоловіка, Тамара Петрівна (за освітою хімік-аналітик), потай вивчала теорію та історію музики на заочному відділенні одного московського вишу.

Зазначимо, що обставини, за яких відбулася поїздка до Одеси і проводився концерт, були не зовсім сприятливими: снігопад у Криму і перебої у роботі транспорту, різке пониження температури в Одесі стали випробуванням для 79-річного Олексія Феодосійовича. Однак він завше проявляє свій несхитний і рішучий характер. На жаль, через холоднечу репетиції проводилися у позбавленому відповідної акустики холі філармонії, що не дозволяло повноцінно чути звучання оркестру і соліста. Щоправда, публіка того вечора — справжні меломани — про ці доконцертні перипетії могла лише здогадуватися (враховуючи температурний спад у залі). Гастролерам вони влаштували дуже теплий прийом. Твори Шуберта були сприйняті надзвичайно, тож «на біс» звучала музика до одного з актів «Розамунди».

Зауважимо, що наступний рік для Олексія Гуляницького-старшого — ювілейний. До відзначення свого

80-ліття диригент запланував серію концертів у Києві, Харкові та Одесі за участю солістів з різних міст України. Тож матимемо знову чудову нагоду почути західноєвропейську та вітчизняну симфонічну музику під орудою цього досвідченого диригента.

Володимир КУДЛАЧ.