Величава й промениста. Музика Моцарта і Ґіндеміта

В Одесі щось завжди відбувається вперше. Того вечора молода солістка, вихованка школи ім. П. С. Столярського, а нині студентка першого курсу Московської консерваторії Олена Дмитрієва вперше виступила перед одеситами у новій якості — з Національним оркестром. До того вона співпрацювала лише з камерним оркестром Одеської філармонії. Хочеться сподіватися, що даний факт у майбутньому матиме значення не тільки в біографії самої піаністки.

Концерт Моцарта, де сольні інструментальні партії збагачені імпровізаціями, виконувався з каденціями Бетховена. У певному сенсі виступ Дмитрієвої був схожим на показовий екзамен: у залі, серед інших, — викладачі музичної школи, учні і колишні однокласники, друзі (деякі заради цього приїхали з Києва). Була присутня також мати виконавиці, Олена Дмитрієва, перша скрипка Ізмаїльського муніципального ансамблю скрипалів (батько піаністки — Микола Дмитрієв, керівник народного оркестру «Бессарабія»). Звичайно, дівчина хвилювалася, але оволоділа собою, намагаючись думати лише про музику, слідкувати за грою оркестру і рухами диригента. Було помітно, скільки вольових зусиль потребує від виконавиці гра. Після кожного зіграного епізоду вона раз по раз імпульсивно скидала руками. Високотехнічна гра Олени переконливо передала багату моцартівську фразеологію. Того вечора вдячні слухачі подарували їй багато квітів, а двоє юнаків піднесли великий оригінальний букет із повітряних кульок, який галантно підтримав диригент. «На біс» з великим почуттям піаністка блискуче зіграла одну із задушевних прелюдій Ф. Шопена.

У другій частині концерту звучав твір німецького композитора. Шкода, що група підтримки піаністки не проявила до нього належного інтересу й у перерві поспішно покинула зал.

Назва твору Ґіндеміта — «Матіс» — може ввести в оману, адже у нас більше на слуху французький художник Анрі Матісс. Насправді Ґіндеміт присвятив симфонію своєму співвітчизнику, видатному представнику північного Ренесансу — художнику Матіасу Ґрюневальду (1470 — 1528), автору Ізенґеймського вівтаря. До речі, спершу це була опера, яка згодом зазнала жанрових трансформацій.

Напередодні концерту вдалося поспілкуватися з його учасниками. «Я давно мріяв виконати симфонію, — зізнався В’яче­слав Валєєв. — Для мене це серйозний етап. За цей твір я брався ще будучи учнем Геннадія Миколайовича Рождественського під час навчання у Московській консерваторії. Потім років десять її партитура лежала у мене на полиці, адже потрібен був колектив, який зміг би це зрозуміти й усвідомити».

Композитор Ґіндеміт добре відомий професіоналам, але не широкій публіці. З встановленням нацистського режиму він був упосліджений, бо не бажав творити у дусі пангерманізму. На карб йому також ставили наближеність до єврейського середовища. Після заборони опери «Матіс» Ґіндеміт переписав її як симфонію у трьох частинах.

Якщо абстрагуватися від релігійного підтексту, то основна ідея твору — це драматичне переживання митцем зміни епохи, ломки загальноприйнятих поглядів, прагнення попри все гідно виконати свою місію художника.

В’ячеслав Валєєв: «Цей твір мені близький за релігійними відчуттями, але він також приваблює основною ідеєю, що творець у цьому житті мусить відмовлятися від багатьох речей. Природа наша дуалістична: одне «Я» вимагає простих життєвих радощів, інше, дароване від Бога, — нашої самореалізації… Це й тема спокуси (у 3-й частині симфонії — св. Антонія, власне, самого Ґіндеміта), складність існування творця у світі, і не лише з політичних чи інших зовнішніх чинників, але, перш за все, внутрішніх — це боротьба з самим собою. Подібні роздуми через музику я й прагну донести людям».

Одесити добре пам’ятають яскраве виконання одеським симфонічним оркестром під орудою В. Валєєва «Гоголь-сюїти» та «Сюїти у старовинному стилі» А. Шнітке у травні 2010 року.

Валєєв — художник-естет, за ним цікаво спостерігати на сцені: жести витончені, лаконічні й гранично вивірені, ніби у руках не паличка, а олівець художника. Артистична, пружна і рухлива фігура диригента — це концентрація нерву, інтелекту й волі, що породжують стан якоїсь внутрішньої сублімації. Як диригент Валєєв провадить виконання твору, не слідуючи лише за солістом чи тільки оркестром, — для нього вони єдиний творчий організм.

Твір Ґіндеміта структурно ясний і конструктивний, побудований на нових, у дусі модернізму, гармоніях з використанням атонального методу, складної поліфонії. Якщо у творі Моцарта в оркестрі домінують струнні, то в симфонії Ґіндеміта тон усе ж задають духові інструменти. Цікаво спостерігати, як переплітаються, взаємно відштовхуються або накладаються одна на одну партії перших і других скрипок, скрипок і альтів, а також у своїй сукупності гра струнних і духових інструментів. Що ближче до сцени, то звучання оркестру набуває виразніших об’ємно-просторових характеристик.

Потрібно відзначити, що московський диригент залишився дуже задоволеним виконавською майстерністю одеситів: за чотири дні вони опанували новий модерний твір. «Кажуть, що на пострадянському просторі відсутня демократія. Я пропоную приїхати в Одесу і відчути дух розкутості й свободи, який панує під час репетицій з одеськими оркестрантами, — зазначив Валєєв. — Вони уміють і жартувати, і працювати. З великим інтересом поставилися до запропонованої програми і не просто осягали твір, але й самі часом вносили пропозиції. Також хочу зазначити, що музиканти дуже тепло поставилися до молодої виконавиці Олени Дмитрієвої».

В’ячеслав Валєєв, на мою думку, належить до найбільш перспективних сучасних російських диригентів, і не лише як особа з широкою ерудицією та солідною професійною, у тому числі виконавською, школою — вокал, фортепіано, скрипка, туба. Він є керівником кількох столичних молодіжних оркестрів — камерного і симфонічного оркестрів Дитячої музичної школи, студентського симфонічного оркестру Московської консерваторії тощо. Зазначу, що це вже третій виступ В’ячеслава Валєєва в Одесі — своєрідне продовження дружби з Хобартом Ерлом (художнім керівником і диригентом Національного одеського філармонійного оркестру), що зародилася під час проведення одного з київських конкурсів.

Володимир КУДЛАЧ.

P.S. Відповідаючи на запитання, творчість яких сучасних українських композиторів частіше виконується російськими музикантами, гість, перш за все, згадав про українські коріння С. Прокоф’єва та І. Стравінського, а також виділив найбільш нині затребуваних: Р. Глієра, В. Кікту та М. Скорика. Зростає інтерес до творчості Б. Лятошинського. Однак визнав: певний репертуар, наприклад, твори Є. Станковича, звучать нечасто, адже від виконавців це вимагає постійного розширення свого музичного кругозору. «Існує, так би мовити, усталений, «кар’єрно-іміджевий» репертуар. Навіть у Москві спеціалістів, які реально знають музику, — одиниці. В Україні я знаю Х. Ерла та В. Сіренка. Зауважте, що й на Сьому симфонію Шнітке прийде не так багато слухачів»,— резюмував В’ячеслав Валєєв.

В.К.