Вчасно підставити плече

Навчаючись у Савранській середній школі, Наталя була зразковою ученицею, про що свідчить одержана разом з атестатом зрілості срібна медаль. Але то був час, коли (в результаті чергового експерименту в освіті) за шкільним порогом опинилися десяти- та одинадцятикласники одночасно. Шлях до вищих навчальних закладів став удвічі важчим. Аби не ризикувати, Наталя вступила на заочне відділення Білгород-Дністровського педагогічного училища.

Чому на заочне? Тому що треба було на себе заробляти. Мама Наталі, Марія Федорівна, завідувала райцентрівським дитячим комбінатом. Нянечок бракувало, отож з працевлаштуванням вчорашньої випускниці школи, а тепер студентки-заочниці проблем не було. Досить довго виносила горщики і лише на останньому курсі спробувала себе у ролі виховательки. Не легко. А мама ж віддала цій ролі понад чотири десятиліття!

Могла б і Наталя. Та склалося по-іншому. Старша сестра (вже покійна) працювала економістом і була переконана: це професія саме для молодшої. Вчитися заочно Наталі не звикати. Тож без особливих труднощів стала студенткою економічного відділення Ананьївського сільгосптехнікуму. Невдовзі вже за новим фахом працювала у недалекому колгоспі. Аж доки не запросили вести сектор обліку в райкомі комсомолу.

Заміж дівчина вийшла не рано. Ще до пенсії, тяжко почала хворіти мама, і життя обох доньок було підпорядковане цій біді. Свою долю Наталя зустріла у 28 років. По суті, випадково. Сусіди запросили на якусь вечірку. Там і познайомилася з Василем із села Неділкового. Власне, навіть не з села. Бо 27-літній Василь уже давненько працював водієм в Одеському порту. Всерйоз займався важкою атлетикою. Збереглося чимало фотографій із важелезною штангою, що зробила хлопця кандидатом у майстри спорту. Того залізяччя Василь не боявся, а от перед аж надто серйозною Наталею зразу розгубився. Та це не завадило впевнитися на думці: ось воно — моє. Залицяння було нетривалим. За якихось кілька тижнів вирішили побратися. Василь охоче кинув місто і переїхав у Саврань — у спорожнілу після маминої смерті Наталину хату. Як же вона потребувала чоловічих рук! Вистачало справ тим рукам, як удома, так і в дорожньому відділі, куди влаштувався на роботу.

У середині сімдесятих народилася першенька — Галя, через рік — Олена, ще через два — Ольга, до середини вісімдесятих мали й двох синів — Сашка і Петра. Отака у «нашого Омелечка невеличка сімеєчка». Три няньки і дві ляльки (всіх їх, уже дорослих, бачите на знімку). Дітки це велика радість і велика праця. Трудилися не лише батьки. Тільки-но підростали, поруч ставали й діти.

Надто важкими, як і для всіх, виявилися дев’яності. На урочистих зборах шляховиків Василю Петровичу, як завжди, одягли стрічку переможця соцзмагання і тут же звеліли йти додому. Бо роботи нема. Що тоді допомогло, то це мозолі на руках. Вдома тримали живність, орендували кілька городів. «До річки сто метрів, а ми не можемо після тієї просапки кроку ступити».

У всьому доводилося керуватися відомим прислів’ям про «ніжки й одіжки». Наталя Францівна пригадує, як вмовляла одну з дочок: «Справимо плаття на випускний (це ж один день), а потім на дорогу не матимемо, щоб поїхала навчатися далі». Отож атестат донька отримувала «у робочому порядку». Та як би не було важко, всі діти паралельно з основною закінчили музичну школу, що зробило їхнє життя цікавішим, змістовнішим.

Нині всі колишні маленькі помічники вже солідні люди, всі заміжні й жонаті. Наталя Францівна та Василь Петрович мають дев’ятеро онуків. Втім, родина Вітвицьких може слугувати прикладом того, як молодь полишає село. Ба навіть райцентр! Бо і там за шкільним порогом хлопці й дівчата знайти роботи не можуть. Шлях був один — до Одеси. Згодом навіть батькам довелося перебратися поближче — у приміське село Усатове, аби бути поруч. Отже, всі діти живуть і працюють в Одесі. Окрім однієї доньки — Ольги.

Тут своя особлива історія. Якось приїхала у савранську оселю батьків з кавалером — вродливим брюнетом трохи незвичної зовнішності.

— Саїд, — відрекомендувався гість.

Виявилося, їхній потенційний зять — сирієць. Має серйозні наміри щодо одруження з Ольгою. Знайомі давно, закінчують один з факультетів медичного університету.

Наталя Францівна зразу знайшлася:

— А ти в мами спитався? Їдь додому, якщо вона дозволить…

Саїд не опирався. Через місяць знову стояв у знайомій хаті. Мама дозволила не лише одружуватися, а й вибирати, де жити — тут чи там. Вибрали — «там». Нині у родині Саїда й Ольги вже троє діток — п’ятирічний Мухамед, Марія і зовсім маленький Саїд. Кілька разів на рік гостюють у дідуся з бабусею.

Недавно майже місяць Наталя Францівна гостювала у них. Багато цікавого почула й побачила. Саїд — з багатодітної родини — п’ятеро дівчат і стільки ж хлопців. Майже всі при батьках. Набудоване для молодих житло утворює своєрідний родинний міні-квартал. Бать­ківський диктат тут дивним чином поєднується з демократією. Одна донька забажала в 15 років вийти заміж, друга — вчитися (навіть отри­мує президентську стипендію). Їх бажанням ніхто не перечив.

Сирійська сваха запросила українську на чиєсь весілля. Та з подивом побачила: ніякого алкоголю і столів, що аж вгинаються. Кава, чай, солодощі — все! А навіщо більше? Краще допомогти молодій сім’ї. І всім весело, без будь-якого «підігріву». Колись, побачивши в Одесі на похороні багато квітів, Саїд запитав: «Що тут за свято?». Бо в них зовсім по-іншому. Приходять люди, кожен читає уривок з Корану. Чим більше людей, тим більше гріхів відпуститься небіжчикові. І жодних застіль.

— Дивилася я на все те, — каже Наталя Францівна, — і думала: які розумні традиції. Головне, що люди зуміли їх зберегти. Наші традиції не гірші, а, можливо, багатші й цікавіші, тільки вкриті корою шкідливих нашарувань. Отож слід повертатися до високої народної моралі, змалечку плекати її в дітях. Тому моя родина й робить все, аби жила по-справжньому українська газета, яка саме й тримає цю планку. Вважаємо своїм обов’язком вчасно підставити плече.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.
Біляївський район,
с. Усатове.