Свято симулякрів

Урочисте засідання зі святковим концертом у палаці «Україна» ніби повернуло нас років на тридцять назад. До часів пізнього, «класичного», Леоніда Брежнєва.

Хіба далекого 1919-го ентузіасти єднання України могли уявити, що річниці їхнього історичного кроку відзначатимуть у спосіб компартійно-радянсько-бюрократичних засідань «партгоспактиву»? Де пануватиме сонна атмосфера зобов’язалівки (і на обличчях у залі, на які наїжджала камера, це чудово читалося!), де лунатимуть промови «задля галочки»? Де й промовці, й аудиторія сумлінно зображуватимуть якусь суміш героїзму зі стоїцизмом: мовляв, нудно, нецікаво, порожня витрата часу, як же все його висидіти — але ж треба терпіти, бо «партія кличе»? Де Злука 1919 року насправді нікого не грітиме, не зачіпатиме нічиєї душі — так само, як нікого в пізньому СРСР не гріли річниці «великого жовтня»?

Давно відомим є один прийом, характерний саме для тоталітарних режимів. Що робити, коли скасувати відзначання певної події чи історичної дати не можна, бо це суперечило б офіційно проповідуваній ідеології, але й заохочувати те відзначання небажано? Коли ця подія або дата несуть у собі небажані для режиму символи й спонукають суспільство до громадянської активності? Вихід було знайдено ще за Йосипа Віссаріоновича: треба перетворити цю дату на офіційне свято й тим самим вихолостити її громадянський зміст, підмінити її символіку. Що більше буде цього дня офіціозу, то з більшою гарантією люди «підуть у себе» й святкуватимуть кожен щось своє, невідомо що, «просто свято». Саме так зробили в СРСР із Міжнародним днем жінок (точніше, з Міжнародним днем боротьби жінок за свої права) та Міжнародним днем солідарності трудящих. Аж до тієї міри, що на запитання: «Що ми святкуємо 1 травня?» чимало радянських громадян без тіні сумніву відповідали: «Як це що? 1 травня!» Оце саме запитання: «А що ми святкуємо, га?» 22 січня крутилося й крутилося в голові без упину.

Дотепер 22 січня ми відзначали День Злуки (пізніше його назвали Днем Соборності). При тому це було не так офіційне свято, як, радше, відзначання річниць славетної історичної події. Чим відрізняється одне від іншого? Не лише офіційним статусом. Державне свято означає історичну тяглість події аж до сьогодення. Воно означає її неминущу актуальність. Тож, як на мою суб’єктивну думку, перетворення на офіціозне свято річниці Злуки (до того ж, невдалої!) Великої України з Галичиною лише консервує уявлення про Україну як про об’єднання земель із різною історією, різною культурою та різними суспільними традиціями. Із різним менталітетом. Це свято нагадує й мусить завжди нагадувати українцям про їхню відмінність одне від одного; воно актуалізує протиставлення Галичини Великій Україні. Цілком за Дмитром Табачником виходить свято; ніяка не соборність, а, радше, сполученість.

Що ж до Дня Свободи, то дотепер його відзначали у річниці Помаранчевої революції. Зрозумілим було бажання влади викреслити цю дату з суспільної пам’яті. От тільки чи вийде це? Навіть якщо в річниці Помаранчевої революції влада робитиме все, щоб люди не збиралися на Майдані й не згадували подій 2004-го, це справлятиме лише протилежний ефект. Що ж до перенесення Дня Свободи на 22 січня... Можна, звісно, стверджувати, що акт Злуки був водночас актом Свободи (так само невдалим). Свобода — то взагалі річ така, що її можна прив’язати до чого завгодно. Можна було навіть — винятково заради «єднання народу», звісно ж — призначити святкування Дня Свободи та Соборності на 7 листопада. От тільки в будь-якому разі впадатиме в око штучний характер такого прив’язування.

Так само впадає в око штучність поєднання Соборності та Свободи в одному святі. Влада зробила те, що біологи звуть віддаленою гібридизацією. Отаке от свято бульдога з носорогом у підсумку й вийшло.

Такими вийшли й трансльовані Першим національним телеканалом урочистості. Такою вийшла й урочиста промова президента. Цього разу вона була недовга, й виголосив її Віктор Янукович динамічніше, ніж зазвичай робить публічні виступи. От тільки про що він казав?

Акта Злуки 1919 року він не згадав ані словом. Помаранчеву революцію? Та чи ви смієтеся? Президент, як і завжди, жонглював звичними словесними й понятійними конструкціями, не сказавши АБСОЛЮТНО НІЧОГО нового, нічого спеціально для цього дня. Його надто загальна промова могла би пролунати де завгодно й коли завгодно, й нікому навіть на думку не спало би, що призначено її було для іншого приводу. Універсальність — то, звісно ж, дуже схвальна річ. От тільки, мабуть, погарячкували ті, хто скаржився на недостатню публічність президента, на недостатню кількість його публічних виступів. Виявилося, що «достатня» кількість унаочнюється абсолютним повторенням одного й того самого.

Отже, ані про акт Злуки 1919 року, ані про Помаранчеву революцію у промові президента нічого не було. А про що ж було? А про все. Як і завжди. Про те, що «влада і громада разом». Що Україна буде «в колі розвинених держав» — завдяки наполегливим зусиллям влади, звісно ж. Про реформи. Про модернізацію. Про те, що «цього (прав та свобод) хоче більшість народу» — і це було святою правдою. Про те, що «я вірю в мудрість нашого народу». Ото вже спасибі то спасибі, хто б іще оцінив? Цікава, до речі, річ: Віктор Янукович, якщо не помиляюся, жодного разу не вжив слів «суспільство», «громадяни», «співгромадяни», «співвітчизники». Натомість у його промові повсякчас лунав отой тоталітарно-популістський, бо жодним чином не визначений як політична категорія, «народ». (Заради справедливості, хіба ж лише президент зловживає отим «народом», а демократична опозиція на те саме не грішить?) Пам’ятаєте, як було за радянської епохи: хто разом із рідною партією — той народ, хто її критикує — той «антинародний елемент»? Ото й уся «народна» політологія.

«З часів Київської Русі, — вів президент, — соборність та свобода складали основу української національної ідеї». Давно було сказано: не давайте історію до рук чиновникам — доведуть до абсурду! І навіть аксіоматичні ідеї виглядатимуть, мов плоди чиновницького «рвения». Було й про «великого Кобзаря», й про те, що ця національна ідея «не дала загинути в полум’ї війн та репресій». І про те, що «від нас залежить, яку вимогу... у ХХІ столітті», й про те, що «вільна й соборна Україна може відбутися лише як демократична, економічно й соціально розвинена спільнота».

Щонайменше двічі в різних місцях промови пролунала одна й та сама фраза: «У цьому глобалізованому світі» (власне, про світ інакше й не йшлося, без слів «у цьому глобалізованому», — щоразу президент відтворив її з точністю до літери. Що зайвий раз змушує припустити: він промовляє (мислить?) штампами, кліше. До речі, «глобалізований світ» — це «інтелектуальний» різновид масла масляного: «глобус» — то й є в перекладі «світ».

Було, звісно ж, і про майбутній футбольний чемпіонат: «2012 рік — це рік Європи в Україні». Втім, мов про доконаний факт розповів Янукович і про те, що «в цьому році досягнемо підписання угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС». Можна було гадати, що це залежатиме лише від його особистої волі.

Було й про Юлію Тимошенко, хоча імені її президент не назвав: «Ті, хто підштовхував до прірви, мусять, незважаючи на посади, нести відповідальність», а однією з основ (свободи та соборності?) є «невідворотність покарання».

За словами президента, «на особливому контролі — свобода слова». Свобода слова на контролі? Гм-гм... Двозначно якось.

Що було ледь не лейтмотивом промови, то це «я» та «ми» (от воно, виявляється, в чому уособлюються свобода та соборність!): оті «ми» й провели (а чи проводять) успішні реформи, й приборкали інфляцію (а ви цього не помітили?), й побороли корупцію, й створили «нове демократичне виборче законодавство», й провели судову реформу, й «зібрали найкращий урожай» (ото вже точно: «ми пахали»). «Продумані соціальні реформи» влада, як виявилося, проводить «без надмірного бюрократичного запалу та кавалерійських наскоків». Якби ж то лише без надмірного й без кавалерійських...

«Я, я, я! Ми, ми, ми! Завдання влади... Я доручу уряду (а сам уряд без доручення президента й до їдальні в обід сходити не здогадається. — Авт.)» — тільки й лунало зі сцени палацу «Україна». Чи вміє взагалі президент вести мову про щось інше? «Я буду... В мене вистачить політичної волі... Чи готові ми до того?» — он як, виявляється, не доріс «народ» до президента, його готовність викликає сумніви.

На мить здалося, що от-от на сцену вибіжать піонери й струнким хором вигукнуть: «Завжди готові!» Що ж до нескінченного «ми», то чи не мало воно за мету викликати в аудиторії відчуття солідарності з владою? Те саме «народ і партія єдині»?

Ну, й головне послання: «Соборна, справедлива, незалежна Україна, в якій свобода та права людини стануть найвищою цінністю». Ні, оце дивує найбільше: для всього цього не потрібні ані реформи, ані інвестиції, ані підписання угоди з ЄС, ані навіть доручення уряду. Потрібна сама лише політична воля президента, яка, за його словами — а в нас нема підстав їм не вірити, — в нього є. То в чому ж річ? Чому все це в такому безнадійно майбутньому часі? Чому «стануть», а не «стають», а то й не «стали»?

Це була абстрактна промова з нагоди абстрактного свята, «свята взагалі». Можна прискіпливо розшукувати конкретний зміст у словах — і так їх і не знайти. Слова-симулякри, речення-симулякри, абзаци-симулякри... Свято симулякрів, свято-симулякр.

А далі був святковий концерт. Отут аналогія з брежнєвськими часами вже повна. Ведучі пафосно згадували козацтво, Запорізьку Січ, виголошували урочисті банальності на кшталт: «Дамо можливість нашим дітям пити з джерел духовності», «Найспівочіша нація, найкрасивіші жінки» (ну, як і годиться, сам себе не похвалиш — то й день марно минув), щось про той-таки футбольний чемпіонат, який, як виходить, і символізуватиме свободу та соборність. Іноді здавалося, що це була така лекція про Україну для жовтенят... даруйте, першокласників; чомусь от під час концерту радянські реалії повсякчас у голові крутилися.

Аж раптом ведучі почали співати осанну «людям різних національностей та різних віросповідань», і робили це наскільки пафосно, настільки й довго. І правильно: за радянських часів так було заведено, так неодмінно мало бути, жодна державного рівня урочистість без «різних національностей» обійтися не могла. Тож єдиною новацією була згадка про віросповідання. Але чи так уже важко було збагнути, що ключовим в усіх цих словесних конструкціях є слово «різні»? Чи таким уже неочевидним було, що постійне наголошування на відмінностях лише консервує роз’єднаність, поділяє суспільство на етнічно-конфесійні гетто? І що саме так було за радянських часів?

Що ж до самого концерту, то от вам склад учасників. Капела хлопчиків «Дзвіночок». Ансамбль танцю імені Павла Вірського. Хор імені Григорія Вірьовки. Дитячий та дорослий фольклорний ансамблі з Шостки. Дитяча студія ансамблю імені Вірського — діти танцювали гопак; яка ж то свобода й яка соборність без гопака? Фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина». Ніна Матвієнко. Василь Зінкевич. І на завершення аж три пісні у виконанні Таїсії Повалій. Оголошуючи її, ведучі не знайшли нічого свіжішого й оригінальнішого, як назвати її «золотим голосом України».

Василь Зінкевич виголосив щось дуже й дуже пафосне — й не зрозуміти, кого він мав на увазі, чи то Україну, чи то передусім президента. Після звернення Зінкевича до президента Януковича показали крупним планом, він уже сидів у залі. На його обличчі були аж ніяк не піднесеність і аж ніяк не зацікавленість...

Одна відмінність від офіційних концертів в УРСР усе ж була. Там теж був фольклор, були діти, були партійно-патріотичні пісні й «пісні радянських композиторів» ближче до завершення концертів (сьогодні таку роль виконує «традиційна естрада»). Але за часів УРСР були ще опера та балет. Тепер же був фольклор, фольклор і самий лише фольклор. Навіть коли Повалій співала модну 1970-х років, модерну для тієї доби пісню, її підтанцьовка була у шароварах та чобітках.

Що ж, оце й було типове уявлення влади про «демократичну й модернізовану» Україну «в цьому глобалізованому світі»: борщ, сало, гопак, народні пісні (бо про інші ті хохли й гадки не мають, «консерваторіїв не кінчали») й ще найкрасивіші дівчата (бо ніде, окрім свого села, ті хохли не були й ніяких інших дівчат не бачили). Ото й є для хохлів уся свобода, ото й є для них уся соборність. Більшого їм і не треба...

Борис БАХТЄЄВ.

«Телекритика».