Нев’янучі барви Ростислава Палецького

Ростислав Палецький від природи був обдарований тонким відчуттям краси української природи побуту, сільського повсякдення. Характерна риса його творчості — глибокий і стійкий оптимізм, символіка щастя і надії. У рукописній автобіографії він поетично передає свою захопленість маленьким радіусом баченої навколо краси, сприйнятої відкритою душею. Ось один лише уривок: «...заявив я своє право на життя досить енергійним голосом 10 січня 1932 року в селі Коханівка колишнього Троїцького району на Одещині. Пізніше згадувала мати, що батько, взявши мене на руки від баби-повитухи, підняв над головою і сказав: «Рости на славу!» Отак мене і нарекли Ростиславом. Вдачею природа мене нагородила ліричною, а навколишня краса рідної Коханівки вливалася в бурхливу уяву казковою животворною піснею. І зринає в пам’яті тепер хатина під солом’яною стріхою, стоїть під горою. На горі розкинувся дубовий гай. Край городу протікає невеличка річечка Журівка. Хата двома вікнами дивиться на схід сонця, і видно з них розлогу зелену долину, обрамлену стіною столітніх дубів, а серед них і верби крислаті. Не одне покоління людей бачили оці верби і дуби, вони зустрічали мого прадіда і діда, і батька, а тепер — мене. Люблю старі дерева, вони ніби дивляться на мене невидимими очима моїх предків, розмовляють зі мною. Щоранку вставало сонце із-за гаю і зазирало у віконця до нашої хати. Щоранку я вітав його, дивлячись, як золотаві промені гонять долиною туман, який поступово зникає за Шимківськими пагорбами. Коли сонце сідало за хатою, то ніжним надвечірнім сяйвом заливало долину і стару вербу, яка горіла м’якою жовтаво-оранжевою купою на темно-зеленому тлі дубів край долини. Це була дивна, невимовно чаруюча казковою красою картина. Вона і досі йде зі мною дорогою життя. Одне віконце хати виходило на північ. З нього видно було всихаючу вербу в кінці городу. В її дуплах водилися шпаки. Вони першими приносили до нашого подвір’я пісні весни. Під вербою протікав струмок, чистий струмок, як моє дитинство. Навколо хати росли вишні, в часи цвітіння їх ніжний білий цвіт і аромат п’янили мене і несли в уяві в якесь неземне буття. Дитинство — найсвітліша пора мого життя».

Хист малювання Ростислав успадкував від батьків. Михайло Кіндратович, окрім повсякденної сільської роботи, міг розмальовувати скрині, мисники, кімнатні лави, колиски для немовлят. Килина Йосипівна розписувала мальовками комини та стіни, гарно вишивала, була доброю писанкаркою.

У школі, до якої Ростислав пішов 1939 року, а закінчив семирічку аж 1950-го (бо ж була війна), любив уроки літератури та історії, а над усе — малювання, успішно брав участь у різних конкурсах та виставках образотворчого мистецтва. По закінченні Одеського ремісничого училища №11 працював завідуючим клубом у селі Новоолександрівка, поряд з рідною Коханівкою, а згодом — директором будинку культури у Троїцькому. Тут створив центр народних майстрів, збирачів фольклору та української старовини, якому дали романтичну назву «Перлина степу». Влаштовували виставки, запрошували художників, мистецтвознавців. Популярність поширилася й на сусідні села, і згодом центр перетворився на літературно-мистецьке об’єднання «Степовий колосок». Усе це, без сумніву, розширювало діапазон його творчості, давало наснагу.

Ростислав Палецький багато малював олівцем, пером та здебільшого акварельними фарбами — з натури, по пам’яті, за уявленням. Часто повторювався один і той самий об’єкт: кущ бузку, хатина, але в різні пори року і за будь-якої погоди. Він був активним організатором й учасником усіх виставок.

На виставці в 1967 році автора цього нарису, тоді директора Одеського музею західного і східного мистецтва, направили для відбору експонатів на обласну виставку в Троїцьке. Там серед кількох десятків творів Ростислава Палецького привернула увагу робота під назвою «Хліб». Доцільне узагальнення, зрозуміла символіка, декоративне кольорове вирішення одразу розкривали задум і значущість твору. Автору цього аркуша було запропоновано в майбутньому проявити свої здібності в декоративному розписі. Відтак на обласних та республіканських виставках з’являються перші декоративні розписи Ростислава Палецького. Безумовно, вони не надто відрізнялися від розписів відомих українських майстрів, та й не дивно: наслідуючи своїх попередників, він шукав свій власний стиль. Розпис «Красне літечко» (1968) за композицією і деякими елементами орнаменту нагадував петриківські. А вже в аркуші «Перепілка щастя носить» (1969) відчувається власний стиль. У рослинне обрамлення Палецький вводить символіку та емблематику, узагальнені стилістично підігнані постаті, навіть портрети, а інколи й абстрактні кольорові форми, і в цьому — новаторство його розписів — на відміну від широко відомих декоративних творів з використанням квіткових орнаментів. Він досягає емоційної виразності завдяки динамічності композиційної побудови та ударної активності кольору. Часто до традиційних у декоративному мистецтві відкритих кольорів художник вводить невеликі півтонові елементи, які зм’якшували і збагачували гаму якоюсь навіть грайливістю.

У 1969 році Ростислав Палецький робить спробу виконати розпис на історичну тему: на двох великих аркушах — «Гамалія» та «Гуля Максим» — оспівує козацьку звитягу. Історико-героїчну тему продовжує і в 1970-у великою серією робіт: «Козак у бою», «Сагайдачний», «Роксолана», «Северин Наливайко», «Маруся Богуславка», «Чураївна» та інші. Ця серія, безумовно, мала не лише декоративний напрямок, а й історично-пізнавальний та патріотично-виховний. Коли заходила мова про друковане видання його розписів, Палецький висловив у приватній розмові надію, що колись вони вийдуть у світ чи альбомом, чи окремими репродукціями, а, може, й поштовими листівками, потраплять до рук допитливих, які поцікавляться: «Хто ж ці герої?»

Втім, друкувати розписи побоялися. Для партійного керівництва вони були, певна річ, «націоналістичними» У кращому випадку вони потрапили до музеїв та приватних колекцій, а частина зникла безслідно.

На відзнаку 100-річчя з дня народження Лесі Українки Ростислав Палецький створив серію з 50 аркушів — «Лісова пісня». Робота над цією темою так захопила художника, що у пошуках найкращого варіанту він виконав по кілька зразків кожного розпису. Феєрія «Лісової пісні» надихнула його на створення яскравих, своєрідних образів казкових сил природи — язичницьких богів: «Лада — богиня радощів», «Волос — бог вогню», «Лель — бог світлого променю», «Чорно-бог — бог зла», «Дажбог — бог родючості», «Перун», «Стрибог» та інші.

Філософська глибина, щиросердність і народність поезії Тараса Шевченка знаходять відгук у символічних розписах майстра «Думи, мої думи». А далі — «Причинна», «Реве та стогне», «Катерина», «Не слухала Катерина ні батька, ні неньки», «Тополя», «Перебендя», «Хрущі над вишнями гудуть» тощо.

У сімдесятих роках минулого століття художник виконує кілька ювілейних серій. Це «Зачарована Десна» — до 75-ліття від дня народження Олександра Довженка, «Сад пісень» — до 250-ліття Григорія Сковороди, серію, присвячену Івану Котляревському, а також окре­мі розписи, навіяні літературними творами Михайла Коцюбинського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуй-Левицького, Миколи Гоголя.

Ростислав Палецький мав добре почуття гумору. Його бесіда завжди була пересипана прислів’ями, приказками, жартами, яких він знав безліч і дотепно вживав. Тому не дивно, що він вимальовував десятки аркушів жартівливого та повчального жанру. Не про­йшла повз увагу мистця й українська пісенна спадщина, його розписи самі співали дзвінкими, яскравими кольорами та вдалими символами і декором.

Важливе, якщо не провідне місце в творчості Ростислава Палецького посідала тема хліборобської праці. Ця серія створювалася упродовж всього його творчого життя, отримавши назву «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». У цій серії основними символами є сонце, хліб, колос, перепілка. А спеціально для дитячих дошкільних закладів митець виготовляє як зразки невеличкі, оформлені в злегка орнаментовані різьбою рамочки, розписи жартівливого та повчального змісту: «Пішла киця по водицю», «Два півники», «Був собі журавель», «Лисиця у садочку», «Чебурашка і Гена» та інші.

Як бачимо, роботи Ростислава Палецького вийшли за рамки суто декоративного характеру. Вони стали розписами-плакатами, які не лише фіксували історичні та громадсько-політичні події, а й емоційно та етично збагачували українську культуру.

Його розписами цікавились і захоплювалися не лише у нас, а й за кордоном. Роботи Палецького експонувалися в Японії, Польщі, тодішніх Чехословаччині та НДР, Болгарії та Італії. І всюди вони були зрозумілі. Про його творчу та громадську діяльність художника було знято кольоровий документальний фільм «Нев’янучі барви», він отримує звання «Заслужений майстер народної творчості України».

І все ж Ростислав Палецький не купався в славі та не спочивав на лаврах. Свої знання та вміння він прагнув передати іншим. Немало зусиль довелося докласти й подолати перешкод, щоби відкрити дитячу студію декоративного розпису. Очолив актив «Степового колосу» для захисту від знищення архітектурного шедевру — одинадцятикупольного Івано-Богословського храму в селі Покровка. Активна діяльність членів об’єднання та популярність Палецького створювали небажані клопоти для керівників культури та партійних органів, адже він відроджував національну свідомість, і цього вони тер­піти не могли. Почалися «тихі» репресії. Видавництво «Мистецтво» відмовилося видати альбом його розписів. Досить цинічно вчинили й зі студією декоративного розпису: їй надали статус дитячої художньої школи, а Палецького, за відсутності фахової освіти, звільнили. Не прийняли його і в Спілку художників.

7 березня 1978 року у власній хаті «невідомими злочинцями» Ростислава Палецького було вбито.

Іван КОЗИРОД,
мистецтвознавець,
член Національної спілки художників України.