Переможне кохання

Непогамовна ненька зразу оцінила синів вибір. Гарна дівчина — спокійна, лагідна, коли від чогось зашаріється, немов яблучко наливне. І руки навчені всього, що треба робити у сільському обійсті. Дуже припала до душі свекрусі молода помічниця. Тільки-но повернеться з роботи, ніби янголи хату перелетять. В усіх кутках стає тепло, затишно, охайно. Якого ще треба родинного щастя?!

Здавалося, Андрій у ньому купався. Тетяна проводжала його на недалекий хлібозавод у гарно випрасуваній сорочці, акуратному костюмі. Бо після роботи зразу мав бути на репетиції — у районному будинку культури грав в естрадному оркестрі. На контрабасі. Це було повсякчасним предметом гордості для молодої дружини. Хоч сама вона більше полюбляла залишатися вдома, тихо та сумирно щось вишивати чи плести. Свекруха не могла нахвалитися невісточкою, яка не «бігає по клубах і не стріляє очима наліво й направо».

Так минуло десь зо три роки. Чомусь діточок молодим Бог не давав, і Тетяна все сиділа мовчки за тим вишиванням. Помічала, що Андрій нудиться, ніби не знаходить вдома для себе якогось діла, та не сміла заговорити про те. Нехай чинить так, як бажає. Чоловікові бажання зводилися до одного: швидше піти до клубу, де йому цікаво і весело. То й нехай, ніякого гріха у веселощах нема, якщо людина їх потребує.

Але гріх таки був. До старої Андрієвої матері почали доходити чутки, що до клубу вабить сина не лише контрабас. Хто із сільських старшокласників не проходив освячення богемою клубної сцени? Закулісна таїна притягувала до себе, немов магніт. От і десятикласниця дзвінкоголоса Раїса чи не в одну мить стала місцевою зіркою. Її сценічного хисту вистачало на все — танок, спів, декламацію. Наче й не красуня у класичному розумінні цього поняття, але ж яка струнка, симпатична, до всього цікава й охоча! «Славне дівчатко!» — казали старші жінки про це юне створіння.

І хто б міг подумати, що настільки серйозно зачепиться за підстаркуватого, як на її вік, Андрія? Те, що він ласо поглядав на таку звабливу, як тоді казали, «свіжину», не дивувало. А от що вона знайшла в ньому, було незрозумілим і навіть обурювало.

Певна річ, суспільна мораль аж ніяк не могла стати на бік цієї несподіваної парочки, котра, до речі, не надто й приховувала свої стосунки. Що ж це коїться на білому світі? Він жонатий, вона ще добре і в пір’я не вбралася, а туди ж — до кохання. Галасу тоді було чи не на весь райцентр. Не обпльовував коханців хіба що лінивий. Раїсина мама просила доньку, вмовляла, бувало, й за хлудину бралася, не пускаючи до клубу, проте нічого не допомагало. Те ж саме в Андрія, мати якого не могла знести синової ганьби. Втім, сам він ті стосунки ганьбою не вважав, чинив, як веліло серце.

Тим більше, що найспокійнішою у цій ситуації виявилася Тетяна. Приходила додому, ніби нічого не сталося, допомагала свекрусі, потім десь зручно вмощувалася зі своїм вишиванням. І важко було сказати, болить їй щось там усередині чи ні. Така флегматичність заспокоює, умиротворяє, але сильних пристрасних почуттів не викликає. Напевне, з цієї причини розтанули вони і в Андрієвій душі, поступившись справжній бурхливій любові.

Вже й не крилися з нею, не ховалися, терпляче очікуючи Раїсиних випускних іспитів. А тільки-но атестат був у дівчини в руках, швидко зібралися і вирушили в дорогу. Кудись далеко, чи не на Урал, де Андрій мав доброго армійського друга. «Наша Райка геть здуріла», — констатували вчорашні однокласники. «І чого Андрію бракувало?» — знизували плечима чоловіки, з якими разом працював та грав в оркестрі.

Що вже казати про матерів обох втікачів! Хто вони одна одній — свахи, вороги чи подруги в нещасті? Те нещастя й зблизило їх у період, коли діти були надзвичайно далеко. З’ясувалося, що кожна мало не відреклася від своєї кровиночки. Але ж серця цим не вгамуєш, вони — немов роз’ятрена рана. І лише Тетяна понад рік продовжувала жити у свекрушиному домі, ніби нічого й не сталося. Все казала, що це тимчасово, що Андрій обов’язково повернеться.

Він справді повернувся. Через чотири роки. Тільки не так, як уявлялося першій дружині. Бо не до неї проліг його шлях, а просто у рідну сторононьку, яку не замінить ніяка інша, навіть найкраща земля. На недалекій від райцентру залізничній станції колишніх втікачів зустрічав шкільний Андріїв товариш, єдиний з ким увесь час листувалися. До обох батьківських осель молодому подружжю дороги не було, тому товариш заздалегідь винайняв для них простору кімнату у звичайній селянській хаті.

Та чи надто тривалою могла бути сімейна самоізоляція, якщо на Раїсиних руках усміхалося всім кучеряве, яснооке диво — трирічна Наталочка? За онучатами спрагли серця однаково, що у свекрухи, що у тещі. Отож Наталочка помирила всіх. Якісь з’ясування стосунків, запізнілі повчання вже були недоречними. Тим більше, що перша Андрієва дружина встигла вийти заміж і, як кажуть, непогано влаштувалася. Отже, давні претензії розсіялися самі.

У родині все пішло на лад. Але на вулиці серед людей Раїса ще довго відчувала неабиякий дискомфорт. Ніби чула услід: «А, це та, що чоловіка у жінки вкрала!» Тому про всяк випадок обминала (особливо гурти жінок) з опущеними очима і піднятою головою. «Ти дивись, яка горда!» — коментували односельці її поведінку. «Яка там горда? — зізнавалася Раїса матері. — Хіба знаю, що їм казати і відповідати на всілякі розпитування?»

Минали роки. Поступово найбільшу райцентрівську сенсацію витіснили інші події, інші люди втрапили на гострі язики. А наші мандрівники встигли збудувати власну хату, виколисати й повести до школи донечку, набути міцного авторитету в колективах, де працювали. Час лікує все. Сьогодні вже мало хто й пригадає ту давню історію з богемним коханням залюбленого у сцену подружжя. Переможним коханням, яке зуміло здолати і час, і відстані, і людські пересуди.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.