...А терпіти всім

Та, як кажуть, що було, те загуло: кожна зробила свій вибір. Тепер час поглянути, що з того вийшло. Найголовніші сусідчині сподівання щодо збільшення пенсії не справдилися: «Несколько червонцев, разве это прибавка?» Звісно, ні, якщо зіставити їх з нинішніми цінами.

Втім, жертвою сусідчиного вибору стала не лише вона сама, але і я. Донедавна підпрацьовувала у невеличкій, але досить успішній фірмі. Саме успішність і впала в око комусь із «вертикалі». Приміщення захопили силою, всю документацію вивезли у невідомому напрямку, а нас, співробітників, просто викинули на вулицю. Таким чином, дякуючи і сусідчиному голосу, я стала безробітною. Перебиваюся, як і вона, на мізерну пенсію.

Проте, будучи політичними антагоністами, мусимо підтримувати добросусідські взаємини. Бо як інакше жити?

От і вчора сидимо разом перед телевізором. На екрані — інформаційна програма. Зокрема, сюжет про те, як утримують Юлію Тимошенко у харківській в’язниці. Виявляється, в камері цілодобово не вимикають світло. Згадую, як ненавиджу лікарні за те, що рівно о шостій ранку в палатах безцеремонно вмикають горішні лампочки. Та то ж тільки вранці, а не цілодобово. Щокастий тюремник пояснює: так треба, бо у стіні встановлено камери відеоспостереження. Аби їх недремне око нічого не пропустило, світло сфокусоване точно на Юлине ліжко. Запитайте лікарів, наскільки таке цілеспрямоване вдень і вночі «осяяне спостереження» руйнує людську психіку, й у вас не залишиться сумнівів: робота ведеться на брутальне знищення опозиційного лідера. Бо що можна видивлятися у ту камеру в чотирьох стінах — як жінка змінює шкарпетки чи білизну? Що?

Відколи це неправосуддя триває (з кінця літа), так і не можу збагнути, за що ж Юлю судять. За одного президента зникло ціле пароплавство, за другого без голови залишився неугодний журналіст. І нікому перевищення владних повноважень не приписали. А Юля перевищила? Де? Коли?

З жахом згадую, як два роки тому замерзала без газу Європа. «Розгрібати» цю драматичну ситуацію до цинічно зверхнього московського керівництва поїхав не «чисторукий» Ющенко і не «Великий Дон», а маленька жінка — тодішній прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Нарешті Європа зігрілася. Зате Юлії приписують перевищення повноважень. І це при тому, що навіть Путін заступився за свою тодішню колегу, мовляв вона угод не підписувала.

Як на мій розум, не в «перевищенні» притичина, а в тому, що прем’єр боролася з драконівською посередницькою структурою «РосУкрЕнерго». Принаймні так і не інакше розуміємо це ми — прості люди. Щоправда, не всі. Побачивши мій розпач після сюжету про харківську в’язницю, сусідка аж у долоні сплеснула:

— Да что ты так убиваешься?

— Хіба можна все це сприймати спокійно? Бачите, що ви нам наголосували?

— Ой, все они одинаковые. Успокойся. Без разницы, кто как голосовал. Там, — сусідка підняла вказівний палець, — давным-давно все за нас решили.

— Тобі не болить доля Тимошенко, Луценка?..

— Мне безразлично.

...Отакий народ. Без найменшого милосердя, співчуття, не кажучи вже про якусь громадянську позицію. «Влада садистів?» «Та, нехай... а що вдієш?..»

У цю карусель потрапляємо ми всі гамузом — грішні і праведні. Вони наголосували, а терпіти всім.

Лідія ЗАБАШТАННА.
м. Одеса.