Діагноз України від Віталія Портнікова

Зараз ми живемо в пострадянському просторі, і він, на думку Віталія Портнікова, збе­рігатиметься доти, доки не будуть проведені економічні реформи. Латвія, Литва та Естонія ці реформи впровадили, вони стали членами Північноатлантичного Альянсу та Євросоюзу. «Тепер це вільні суспільства, які мають шанс як на помилку, так і на її виправлення. Пострадянські суспільства відрізняються від них тим, що не можуть виправити власних помилок, окрім як за рахунок суспільного тиску на владу: тільки коли тисячі людей виходять на вулиці, влада помічає, що в країні є населення, і це характерно як для України,так і для Росії, Білорусі, Казахстану», — зазначив він і додав, що ці країни зараз взагалі мало чим одна від одної відрізняються.

Якщо говорити безпосередньо про Росію, Білорусь та Казахстан, там за останні 20 років влада фактично не змінювалася. В Росії, наприклад, працює режим колективного Єльцина, який просто знищує країну й існує, поки існують ресурси. Щойно вони закінчаться, державний експеримент Російської Федерації може добігти кінця. У Білорусі також один і той же правитель, а країна перебуває у стані жахливої економічної, соціальної та політичної кризи. Суспільство там деморалізоване, а промисловості як такої нема, хіба що в радянських формах на дотації сусідньої держави. В Україні зміни режиму були кілька разів, причому в 2004 році такі зміни відбулись унаслідок сер­йозних масових заворушень. «Але в результаті не змінився номенклатурний режим. В Україні два десятиліття править одна і та сама номенклатура, вихідці з партійно-комсомольського апарату, які використовують своє перебування у владі винятково для лобіювання власних бізнес-інтересів. Для них Україна — лише інструмент для розкрадання. Ми говоримо про олігархічний капіталізм, який в Україні, Росії, Білорусі та Казахстані однаковий», — підкреслив журналіст. І хоча цих олігархів у нас прийнято називати бізнесменами, за його словами, в нормальних ринкових умовах вони свої мільярди втратили б, адже і здобули їх лише завдяки посадам та лобіюванню власних інтересів на державному рівні. Таке існування України, Росії, Білорусі та Казахстану можливе, поки залишається радянський ресурс. Щойно він закінчиться, країни або змінять систему управління, або загинуть.

Україна, на думку Віталія Портнікова, сьогодні не здатна виконувати свої соціальні функції. «Державний апарат руйнував і розкрадав державу протягом усіх цих двадцяти років. Не було ніякого бажання проведення реальних економічних реформ, які змінили б ініціативу громадян. Однак люди погоджувалися з такою ситуацією, тому що держава виконувала свої соціальні функції», — зазначив він. Розкрадання держави «зверху» продовжується, причому люди, які цим займаються, усвідомлюють тимчасовість такої можливості і роблять усе, аби потім «не було шкода безцільно прожитих років».

Існує думка, що люди після Помаранчевої революції не здатні на масові протести, однак Віталій Портніков цю думку не поді­ляє. Він підкреслив, що про неспроможність росіян виходити на вулиці говорили ще півроку тому, але ж зараз ми побачили, на що вони здатні. «В Росії десятки тисяч людей, які так жити не бажають. Ці люди прекрасно усвідомлюють, що їх усі ці роки обкрадали, що фактично згерметизували політичну систему, що на російській полі­тичній сцені зібрані абсолютно випадкові люди, що це декорація, а не суспільне життя, що країні загрожує крах», — сказав він.

Журналіст переконаний, що між мітингами в Росії і зміною влади в Україні може пройти зовсім мало часу. «Ми повинні чітко усвідомлювати, що най­ближчі парламентські вибори стануть майданчиком для найгрубіших фальсифікацій з боку влади. Ніякої іншої можливості утриматися при владі у Партії регіонів нема і бути не може. Ви за тим, як відбувалися вибори мера в Одесі, можете це знати краще, ніж будь-які мешканці України, бо тут був майданчик для зґвалтування людей заради виконання вказівок абсолютно некомпетентної, нездатної усві­домити реальність і не відповідної своїм функціям людини, яка, на жаль, сьогодні є президентом України», — на цьому місці слухачі лекції перервали оратора оплесками. «Я впевнений, що єдиним виходом з цієї ситуації є, по-перше, легітимна відставка президента: він має залишити свою посаду за будь-яких умов, але зробити це легітимно, не знищуючи державних інститутів, і тут потрібна достатня кількість людей, які зможуть йому це довести. А далі потрібен досить серйозний гамбурзький рахунок до тих псевдопартійних структур, які допомогли утворити нинішню владу. Про люстраційні процеси говорили з 1991 року, і я вважаю, що люстраційний процес, який заборонить участь у політичному житті всім членам керівних органів від Партії регіонів, буде нормальним виходом з тієї ситуації, в якій сьогодні Україна», — завершив думку Віталій Портніков і знову зірвав гучні оплески.

Водночас журналіст не вважає, що опозиційні партії, які сьогодні представлені в парламенті, здатні вивести Україну з кризи. «Мають з’явитися нові політичні сили, однак це можливо лише за умови, що на вулиці вийде така ж кількість населення, як у Росії. Іншого рецепту оздоровлення нема — не треба плекати ілюзій. Влада не піде ні з ким ні на який діалог, тому що вона при владі не для цього, а для того, щоб заробити грошей. Не можна очікувати від людей, для яких Україна — це корпорація для заробітку грошей, нормального діалогу державного чи суспільного характеру, тому що вони на ці теми просто не думають», — переконаний він. Українська держава в уявленні Віталія Портнікова — це не Кравчук з Кучмою, Ющенком чи Януковичем, а люди. І справді, демократичною її можна буде вважати тільки після того, як люди почнуть виходити на вулиці проти тих, за кого голосували, а не навпаки.

Сьогодні ми обираємо політика не тому, що розділяємо його погляди, а тому, що він подобається. Ми не думаємо, соціаліст він чи демократ, більше того, ми не знаємо, хто ми. «Я переконаний, що коли до влади прийшов Ющенко, він хотів створити для всіх рівні умови. Але я не впевнений, що він зажив би собі доброї слави, якби зробив це, тому що ми не дозріли до цього. Тоді ми дивилися на нового президента та його команду як на людей, які перетворять Дніпро на молочну річку з кисільними берегами. Коли це явно не вдалося, а вони зайнялися чимось іншим, ті, хто голосував за Ющенка, звичайно, розчарувалися. Ті ж, хто голосував за Януковича, сказали: «Бачите, нема річки. Зараз оберемо Януковича — і річка потече». Обрали і знову розчарувалися. Не треба розчаровуватися, треба розуміти, що в річці тече вода і плаває риба, а президент має вам дати вудочку. Що ви в річці зловите — ваше. А якщо він сидить, глушить рибу динамітом і собі забирає — ніякого державного проекту не ви­йде», — знову викликав оплески промовець.

«От бачите, я в цій розмові жодного разу не торкнувся мовного питання, не згадав про історичні якісь проблеми, навіть ім’я Степана Бандери не згадував. Виявляється, що всі проблеми лежать в іншій площині. Більше того, я переконаний, що всі історичні дискусії стануть надбанням винятково історичних конференцій і музейних експозицій, щойно громадяни почнуть пишатися своєю державою та з’явиться впевненість, що на владу можна вплинути. Зараз ми скоріше декорація держави: у нас є президент, але він фактично не виконує своїх обов’язків; у нас є уряд, але в ньому бізнесмени й олігархи, зайняті кришуванням власного бізнесу; у нас є парламент, але він не за­ймається законодавчою діяльністю, а просто схвалює те, що йому наказують з Президентської Адміністрації, у нас є суди, але вони або виконують волю влади, або відповідають на грошові пропозиції; у нас є правоохоронні органи, але вони змушені бути в симбіозі з тими, проти кого мають боротися; у нас є безкоштовна медицина, але з порожніми кишенями ви в поліклініку не підете... Цей перелік можна продовжувати до безкінечності, а це свідчить про те, що держави насправді нема», — зазначив Віталій Портніков і додав, що ми зі своїм пасивним настроєм самі у цьому винні. Якщо ж ми хочемо щось змінити, слід робити це, але не треба думати, що зміни будуть безболісними і швидкими. «Я бажаю вам в новому році розпочати будівництво справжньої держави, якщо не для себе, то для своїх дітей», — підсумував він, після чого всі охочі могли поставити йому питання.

— Існує думка, що Україна не може відбутися як держава, тому що незалежність звалилася на неї просто з неба, без боротьби. Те саме стосується інших пострадянських країн. Що ви думаєте з цього приводу?

— Я думаю, що не було громадянської волі до незалежності. І все ж в Україні, на відміну від Росії, Білорусі, Казахстану, відбувся референдум щодо незалежності, і ми знаємо його результат. Безумовно, це теж прояв громадянської активності. Щоправда, не було уявлення, якою має бути ця державність. Для більшості людей УРСР і Україна — це одне й те ж саме, а перебування у складі країн СНД тільки посилює цю ілюзію. Я думаю, що руйнування міфів про російську стабільність, про білоруське економічне диво і казахське процвітання допоможе українцям усвідомити, що, по-перше, вибір 1991 року був правильним, а по-друге — що на пострадянському просторі нема чого запозичувати.

— Ви поставили діагноз, запропонували заходи щодо лікування. Який прогноз на найближ­чий час: песимістичний чи оптимістичний?

— Для початку слід визначити, що таке оптимізм. Хвороба в запущеному стані, і хворий буде страждати, однак це не смертельне за­хворювання, і він обов’язково одужає і ще довго житиме. У той же час у нашого хворого буде важкий час реабілітації, до якого ще треба дожити.

— Чи можлива в Україні консолідація на основі створення національного міфу?

— Я противник створення національних міфів. Українців постійно переконують, що успішний державний проект пов’язаний з міфологізацією. Це неправда, з міфологізацією пов’язані тільки неуспішні державні проекти. Скажімо, є міф про косовське поле, яким живе сербська нація і заради якого вони втратили і федеративну єдність з іншими народами Югославії, і половину територій, що входили до складу соціалістичної республіки. Кажуть також, що Ізраїль відбувся завдяки міфу про Голокост — це неправда. В часи створення цієї держави люди взагалі про геноцид намагалися не говорити. Реальне дослідження Голокосту відбулося вже після 1967 року, після перемоги Ізраїлю в шестиденній війні. Так-от, війна — це не міф, це вистраждана реальність, і вона стала консолідуючим фактором. Якщо Україні вдасться створити сильну, успішну державу внаслідок економічних реформ та змін у суспільстві — це й буде міф, який об’єднає людей. Я вважаю, що консолідація українців має відбутися завдяки спільній участі у державотворенні.

— Кажуть, друзям — усе, ворогам — закон. Що залишається українцям?

— Українцям залишається спостерігати за цим. І поки вони будуть лише свідками, матимуть дірку від бублика.

— Наскільки виросли українці за останні 20 років?

— Я думаю, що 2004-й і 2010-й — це прекрасні роки для людей, тому що вони позбавили ілюзій обидві частини держави, які голосували за різні політичні табори. Я дуже сподіваюся, що ці обидві частини здатні зробити висновки, що вони не дві частини, а одна. А друга частина справді існує, але вона там, нагорі, і їй абсолютно все одно, якою мовою говорити. Головне — красти.

— Що ви можете сказати про справу Тимошенко?

— Я не можу сказати, що оптимістично налаштований, адже переконаний: людина, яка утримує її за ґратами, керується не свідомими міркуваннями, а винятково бажаннями. Нинішня українська політика розвивається за законами дитячого садка: «я хочу» і «это моё». У випадку Тимошенко — перше, у випадку країни — друге.

— Як ви оцінюєте стан опозиції в Україні?

— Я щиро переконаний, на парламентських виборах слід голосувати за принципом меншого зла, а це означає — жодного голосу за Партію регіонів і партії, які входять з нею в коаліцію. А далі ви вже самі вирішуєте, за кого голосувати, мені нема ніякої різниці. Здається, новий парламент не пропрацює весь свій термін через пожвавлення суспільного життя. За кого ви голосуватимете і за яким принципом робитимете свій вибір — не важливо, головне — не за партію влади. Голосування за владу сьогодні — це зрада будь-яких перспектив України.

— Хочу, як класика, процитувати вас: «Я думаю, що провести реформи в державі до­статньо просто, адже всі прекрасно розуміють, які потрібні. Якби я зараз помінявся місцями з Віктором Януковичем, я би точно знав, які реформи треба провести. Потім я віддав би йому президентство і далі їздив би собі на метро. Тоді б він достатньо ефективно керував країною, адже він вміє керувати державою», — це з газети «День», літо 2010 року. Якби зараз ви говорили на цю тему, що змінили б у цьому висловлюванні?

— Я помилився, коли говорив це. Тому що ми бачили Віктора Януковича, коли він був прем’єр-міністром, в ситуації, коли був підйом цін на метал. Тоді я розумів, що він людина без будь-яких демократичних поглядів, уяв про політичні цінності, але я був упевнений, що він ефективний менеджер. Я ніколи б за нього не голосував, але вважав, що він управлятиме в існуючій системі ефективніше за більшість інших представників номенклатури, що він краще грає за правилами цієї системи. Зараз, коли з’явилися кризові виклики, з’ясувалося, що він і менеджер поганий, що не бажає працювати…

— Ми живемо в країні, де президент може сказати журналісту: «Я вам не заздрю...» Ви дуже хоробра людина! Може, і я тепер менше боятимусь…

— Я не вважаю, що головна біда в тому, що президент Янукович сказав це. Головна біда те, що президент не може реально висловити свою думку і прес-секретар повинен його перекладати. Насправді ж загрози нема. Ми самі себе переконуємо, що живемо в 37 році і вигадуємо собі героїв. Люди, здається, бояться не держави, а самі себе. Потім, коли роблять якісь нормальні речі, думають, що це героїчні вчинки. Реально тут жити не страшно, говорити правду — не страшно, люди нічого не втрачають, держава фактично не є репресивною. Може, вона є такою в головах людей, які нею керують, але у них насправді нема репресивної сили, як у радянські часи. А ми їм віримо і створюємо дисидентів, героїв… Будьмо реалістами!

— Хочу подякувати не лише за лекцію і відповіді на питання, а й за ту просвітницьку роботу, яку ви ведете на телебаченні. Скажіть, ваш канал міцно тримається? Чи будемо його дивитися в 2012 році? (Нагадаємо, Віталій Портніков — головний редактор телеканалу TВі. — Прим. Авт.)

— Тримаємося, як можемо. Ви знаєте, що ми існуємо поза ефірними частотами. Коли була ситуація з ефірними частотами, ми разом з «5-м каналом» були першими об’єктами переслідування владою. Тоді позов подавала фірма, власником якої є Валерій Хорошковський. Ми говорили, що розгляд справи, в якій позов подає фактично сам голова СБУ, — це абсолютно неможлива ситуація в цивілізованому світі. Тоді багато колег закидали, мовляв, це просто сварка господарюючих суб’єктів, у яку непотрібно втручатися. Багато хто з політиків не хотів брати у цьому участь, а дивився збоку. Я переконаний, якби тоді біля судів, де розглядалася справа «5-го каналу» і ТВі збиралося не 100 — 150 осіб, а достатня кількість людей, по-перше, ми мали б частоти, по-друге, Тимошенко була б на волі. Тому що тоді влада починала досліджувати, як реагує суспільство на встановлення контролю у медіапросторі.

— Мені 20, і я відчуваю, що не потрібна своїй державі. Що зробити, щоб це змінилося?

— Ви абсолютно правильно відчуваєте, адже в державі абсолютно не працюють соціальні інститути. Якщо ви разом з вашими батьками не зміните цю державу, ви ще довго будете їй непотрібні. Слід або змінити саму сутність стосунків між вами і державою, або змиритися з маргінальним існуванням, або втікати звідси.

Цікаво, що питання «Що робити?» в різних варіаціях лунало із залу кілька разів. І щоразу Віталій Портніков пропонував «організовуватися» і «впливати». Дуже показово, що людей цікавить відповідь на таке питання, адже це свідчить про готовність діяти. Зрозуміло, що ніхто не пропонує брати в руки вила, але ж почати врешті-решт відстоювати свої права, демонструвати позицію тощо законом не заборонено. Більше того, закон нам гарантує таке право.

Людмила ІВАЩЕНКО.