Чорні пов’язки

Один з моїх перших дописів на теми нашої моралі був надрукований у «Чорноморці» десь зо 16 років, а це щось та значить. Мені не сподобалося, що газета проігнорувала мого попереднього листа. Розумію, були на те певні причини. Та все-таки надсилаю його ще раз і спробую розтлумачити.

По-перше, хоч я у ньому й звертаюся до Бога, але є людиною не віруючою, Бога спри­ймаю розумом, а не вірою. По-друге, бачу і чую, особливо на Донеччині, у Криму, в Одесі, як плюють на Українську державу, принижують українську мову, називаючи її «бидлячою», «телячою» або ж «селюцькою». Та якраз українське село й зберегло нашу мову! Але те, що мене бере сумнів: чи підніметьмя вона з брудної підлоги, підведеться на власні ноги, добре видно по моїх сусідах, і це не виняток, а правило. Як не окупант, то зрадник, або збайдужілий до краю. Багатьох із них українцями назвати не можна — навіть з великою натяжкою. Тож невипадково вважаю, що Україні потрібна швидка допомога, бо самотужки позбутися дурості — це фантастика.

Моя дружина каже, що я не такий, як усі, бо якийсь в’їдливий. Мабуть, це так, бо не проходжу повз будь-яке словоблудство чи дурість, тикаючи людей носом. Ось і нещодавно. Купуючи хліб, кажу:

— Будьте ласкаві, мені сіру цеглину за три гривні.

Бабуся, яка стоїть поруч, робить мені зауваження:

— Развє можна так гаваріть про хлєб?

— Звичайно, не можна. Але он за склом цінники, де написано: «кірпіч сєрий» — 3 грн, «кірпіч бєлий» — 2,75 грн. То що ж, називати «кірпічом» формовий хліб можна, а «цеглинкою» — ні?

— Ну... тоже ніззя, — зніяковіла старенька.

Отак і побалакали, дивуючи оточуючих.

То чим можна пояснити нашу бідність? Світовою фінансовою чи економічною кризами, українофобськими діями «мерів» та «губернаторів»? На мій погляд, головною бідою є криза у наших мізках, криза нашої моралі, наш нікчемний, твариноподібний менталітет, породжений відсутністю моральності, яка, своєю чергою, залежить від виховання. Звичайно, це стосується більшості, а винятки лише підкреслюють нашу біду. Я колись писав, що на все поштове відділення, де мене обслуговують, «Чорноморку» передплачую лише я один, та ще школа. Але ви, не знаю, з яких міркувань, цього не надрукували.

Панове, я свою чорну пов’язку з очей зірвав у часах, коли в роках 1981 — 1984 працював у тодішній Чехословаччині, де написав вірша «Черные повязки», тож добре знаю, як оті пов’язки заважають бачити, що коїться навкруги. Якось, їдучи в автобусі, розговорився з чоловіком, який почав скаржитися на президента: мовляв, він обіцяв почути кожного, обіцяв поліпшення життя вже сьогодні. Запитую: а навіщо ж було за нього голосувать?

— А за кого ж, за Юлю? — відповідає.

— Та ні, — кажу. — За мене.

Якась жіночка, підслухавши нашу розмову, зауважила:

— А чого ж ви не порозвішували свої портрети на дорогах?

— Та невистачило, — кажу, — 100 гривень до двох з половиною мільйонів, щоб свої «бігморди» повиставлять. Ви ж голосуєте за тих, хто солідніше виглядає та більше наобіцяє.

Усі замовчали, наче води в рот  набрали. Отака серед сміху біда.

Не президент разом з урядовцями, законотворцями та іншими царьками у кабінетах, яких ми всі туди підсаджуємо, а ми самі, відкинувши дурість, байдужість та оту «бидлячість», зможемо навести лад у нашому житті, у нашій країні. Як це зробити? А придивіться, котра з партій запрошує до себе порядних, мислячих людей, то, може, отак гуртом і знайдемо рецепт, як позбутися нашої хвороби і зірвати оті «чорні пов’язки».

А тепер усе-таки вірш.

Господи, Боже мій!
Допоможи Україні моїй!
Бо вона хвора вже стільки років,
Ще й розгубила сестер і братів.
Цураємось мови, що вчила нас мати,
Не маєм поваги до рідної хати.
Терпіла століттями польських панів,
Терпіла і злидні, і москалів,
Ще й зносить наругу неправедних слів,
І терпить, як проклята, зраду синів.
Тепер на Вкраїні руїна велика.
Вона вже не хвора — вона вже каліка.
Як нам підвестись з брудної підлоги
Та стати вже твердо на власнії ноги?
Потрібна Вкраїні швидка допомога.
Люди, частіше звертайтесь до Бога,
І Він допоможе, якщо ти і сам
Візьмешся за віник та виметеш хлам.
Взялись окупанти до рук Україну прибрати,
Не згідних із ними саджають за грати.
Як будем дрімать або зволікати —
То можем державу і волю проспати.

Вірш написано давно, а оце тепер додав останню строфу. Розумію, що він аматорський, та все-таки прошу надрукувати.

Володимир ОРЛІЧЕНКО.
м. Біляївка.

Від редакції. На закид автора, що ми проігнорували його листа, дозволимо собі запитання: а чи впевнені ви, що вся кореспонденція доходить до адресатів?