Переглядів: 1648

Мандрівка у Карпати на Святвечір

Минулої зими я втілив свою давню мрію — поїхати в українську глибинку, де ще збереглися наші прадавні традиції святкування Різдва Христового, та побачити величні релігійні обряди на його честь, послухати колядок-віншувань. Отож вирушив у село Яблуницю у Карпатах, де щозими відпочиває з сім’єю мій брат.

Уранці 5 січня приїхав до Івано-Франківська (це був кінцевий пункт маршруту потягу, яким я вирушив з Одеси). Півдня присвятив знайомству з цим славним містом та з його такими ж чудовими мешканцями. До 1960 року воно мало назву Станіслав. Мені розповіли, що утворилося місто з двох сіл, одне з яких називалося Заболоття. Що промовисто свідчить: місцевість тут болотиста, і тому будівничі та жителі добряче потрудилися, щоб відвоювати у матінки-природи життєвий простір. А назване так, розповідали, графом Потоцьким на честь сина Станіслава за прикладом українського короля Данила Галицького, який нарік новозбудоване місто у Прикарпатті на честь свого сина Лева — Львовом.

У центрі Івано-Франківська, на вулиці Незалежності, як і в нас в Одесі, на Дерібасівській, влаштована пішохідна зона, якою городяни та гості мають змогу чинно й поважно прогулюватися. Приємно було, що всюди вивіски, реклама виконані державною мовою. Звідусіль чулася рідна українська, не засмічена росіянізмами, не суржик, а наша чарівна, мила мова. Це було так чудово, так прекрасно! Я знову пережив незабутні відчуття, коли неначе купався і не міг накупатися, пив і не міг напитися невимовного щастя українського слова, української атмосфери, що оточувала, огортала доброзичливістю, теплом одвічної української землі. Такі відчуття я вперше пережив у Тернополі одного з ранніх осінніх вечорів 1999 року. Такі відчуття для одесита, чиї українські предки знищені московською владою і фізично, й морально, — незабутні!

Я постояв, низько вклонився «вічному Революціонерові», «синові народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох», невтомному Каменяреві — Іванові Яковичу Франку, втіленому у величний пам’ятник перед драматичним театром, якому присвоєно його ж ім’я. Надзвичайно приємно вразив репертуар театру — українська класика, українські сучасні п’єси.

Віддав шану й Адамові Міцкевичу перед його пам’ятником, поетові-революціонеру, діяльність і творчість якого для польського народу дорівнює значенню постаті Тараса Григоровича Шевченка для нашого українського народу. Адам Міцкевич бував і в Одесі, тож одесити також знають і шанують його.

Низько вклонився січовим стрільцям, пам’ятник яким встановлено на місці старовинного цвинтаря, позад будівлі драмтеатру ім. І. Я. Франка. Воякам, які довели, що колективна військова доблесть в українському народі не вмерла.

Оглянув і Народний дім, нинішній Будинок «Просвіти», зведений народним коштом понад сто років тому. Здійснив пішохідну прогулянку вулицею Степана Бандери. Йшов, і мене розпирало від гордості: ось це святе ім’я, якого бояться наші вороги, — і тут, і там, і далі. Воно горить і світить нам, і кличе до дії, до звитяги! Дійшовши до величного пам’ятника С. Бандері, я мовчки постояв перед ним, низько вклонився його незборимому духові та поклявся робити все можливе і неможливе для розквіту і піднесення нашого народу. Відвідав також Центр національно-патріотичного виховання імені Степана Андрійовича Бандери, оглянув зали, стенди, реліквії. Молодці, івано-франківці! Слава вам і честь! За пам’ять, любов і повагу до Борця і Провідника нашого народу.

ДАЛІ була дорога в Карпати. Ліс, гори — усе у снігу. Вразили місця зсувів — глиби землі та каміння сповзли разом зі смереками, які лежали, бідні, своїми верхівками донизу.

Чи це дія стихійних сил природи, чи результат суцільного вирубування карпатських лісів, про що часто пишуть українські журналісти?

Села, через які ми проїжджали, справляли враження, наче хати розбіглися після посиденьок і стали хто де: хто внизу, хто вище, якась стала міцно на рівному, а якась притулилися на схилі.

Гуцульщина! Славний волелюбний український краю! Скількох завойовників, які маси окупантів ти бачив, пережив їх, а дух свободи і нескореності не згубив!

Увечері я дістався до гуцульського села Яблуниці, останнього перед перевалом, де і поселився у вчителя місцевої школи пана Василя. Прийняли мене надзвичайно гостинно, нагодували-напоїли з дороги, ознайомили з господарством. Погода стояла чудова: ясно світило сонечко, морозець (градусів 10) потріскував, рипів білий сніг під ногами. А навкруги — гори, полонини видніються, плаї, ліс — рукою подати. По сусідству вигулькують то тут, то там потемнілі від часу гуцульські хати, сучасні ошатні будинки, а то й міні-готелі.

Коли господарі дізналися про мету мого приїзду — побачити та взяти участь у святкуванні Святого вечора та Різдва Христового, то багато розповіли про ці дійства, а також цікавилися, як їх відзначають на Півдні України.

Наступний день, 6 січня, після вранішньої молитви був присвячений підготовці до Святого вечора: слід було напекти-наварити не менше 12 пісних страв, прибрати хату, помитися, завершити всі нагальні справи по можливості. Тож мені випало принести води з джерела, що за півтори сотні метрів (хоча в хаті є водогін, що подає водою з криниці, є гаряча вода від бойлера), розтерти макогоном у макітрі мак, крутити м’ясорубку, палити пічку у бані-сауні, сходити по хліб до крамниці тощо. Одне слово, допомагав, як і чим міг. Вітаються люди на вулиці по-божому «Слава Ісусу!», відповідаючи «Навіки слава!».

Як не поспішали, а в сауну ми з ґаздою побігли, коли на небі засяяла уже перша зірка — провісниця народження Ісуса Христа. Довго не затримувалися, а коли вийшли, то все небо, низьке-низеньке (так мені здалося), було всіяне міріадами зірочок. Від господині Любові нам трохи перепало за запізнення, але ми перепросили і нам пробачили.

Святковий стіл уже був накритий. На чолі його — іконка (чи Ісуса Христа, чи Різдва Христового — не пам’ятаю), стародавній хрест та дзвінок, свіча.

До столу запросили і мене, й інших гостей. «До молитви — прошу!» — промовив пан Василь, і ми, ставши на коліна, помолилися. Потім господар віншував зі святом, зі Святим вечором нас і ввесь світ, з побажаннями щастя, добра, здоров’я, усіляких гараздів, зі щирою подякою до Всевишнього Бога нашого. Далі було запрошення пригощатися. За стародавнім звичаєм слід скуштувати всі 12 страв, щоб бути здоровим впродовж 12 наступних місяців. Були тут кутя у великій макітрі як головна страва — з неї й розпочинають Святу вечерю, риба різного приготування, гриби, грибна юшка, узвар, зрази (приготовані господинею для мене, бо я не знав, що це за страва), вареники п’яти видів — з грибами, бараболею (як називають тут картоплю), капустою і навіть з маком, що мені найбільше смакувало. І зрази також!

Повечерявши, зі столу нічого не прибирають, і так кілька днів (чи не до Водохреща, якщо я не помиляюся). Після вечері — молитва. Я запитав господаря, яку молитву слід читати. «Яку знаєте, можна «Отче наш», «Богородиці», інші», — відповів пан Василь.

Худоби та птиці на обійсті господарі не тримали ніякої, тож давніх ритуалів обходження з домашньою живністю я не побачив.

Затим ми співали колядки за столом, і по пам’яті, а більше — із збірників, виданих Івано-Франківським фізико-інженерним ліцеєм (де навчаються діти господарів), а також Всеукраїнським об’єд­нанням «Свобода». Прилучилися до наших колядок, які ми виконували не дуже професійно, і діти. На душі було радісно і піднесено. «Файно, аж душа співає!» — хотілося мовити по-тутешньому.

Під вікна оселі почали приходити діти, просили дозволу поколядувати. Це дітки найближчих сусідів, пояснив господар. Співали добре-таки, урочисто, про Ісуса, про Віфлеєм, про царя Ірода…

За звичаєм на Святвечір несуть вечерю та колядують батькам, тож господиня з сином Андрієм понесла вечерю матері.

РАНОК Різдва Христового розпочався з урочистого вітання: «Христос ся рождає!» або рідше — «Христос народився!».

У відповідь лунало: «Славімо його!». У нас, на Півдні України, більшість люду і не знає, що відповідати на таке привітання, у чому я пересвідчувався не раз. Ніхто там зранку не снідає, всі готуються до різдвяної святкової служби, одягаються урочисто і сходяться до храму. Їх у селі два — греко-католицький та православний Київського патріархату.

Ми пішли до дерев’яного греко-католицького. Всередині храм пишно прибраний, уквітчаний, повсюди ікони, корогви, навіть дерев’яні стіни розписані. Ліву половину від входу зайняли жінки та дівчата, а праву — чоловіки та юнаки. Багато чоловіків були у гуцульських строях — коричневого кольору вовняних накидках з китицями та штанях, з топірцями, ще більше — у вишиванках (отут я і пожалкував, що не послухав поради дружини і не взяв свою вишиванку). Я ж спершу затесався був на жіночу половину, тому що прийшов на службу з дочкою господарів Богданою, але потім здогадався про свою помилку. Надзвичайно піднесено йшла служба Божа, українською мовою. Службу правили два молоді ще панотці. Особливо вражали хорові різдвяні піснеспіви та молитви, що їх виконували всі присутні, від малого до найстаршого, а хто мав красивий голос, той голосніше і співав. Обличчя людей були радісні, просвітлені. Не дуже запам’яталася проповідь панотця, але що вона була проголошена від серця і з великою вірою, то відчувалося. Далі віруючі стали в чергу для миропомазання. Я спершу соромився, навіть вийшов з храму. Але на вулиці всі чоловіки стояли без шапок, а був добрий морозець, тож я знову зайшов до храму. І як гуцули терплять такий мороз без головних уборів?

У храмі я познайомився з паном Петром, чоловіком дуже шановного віку, який упізнав у мені нетутешнього. Розговорилися. З’ясувалося, що 17-літнім пан Петро пішов воювати за Україну до УПА, брав участь у боях, потрапив до рук більшовицького НКВС, більше 30 років відсиділи вони з дружиною по совєтських таборах та в’язницях. Саме пан Петро направив мене на миропомазання.

На вулиці перед храмом у цей час зібралися чоловіки і, як вийшли на ґанок панотці, заспівали їм, заколядували, та довго так і гарно на кілька голосів, ще й з трембітою. Я був зачарований. Панотець опісля дуже ґречно дякував за коляду.

Після обіду колядники за старовинним звичаєм взялися до справи так, що все село дзвеніло, співало, грало-вигравало — одне слово колядувало. Першими з колядників я побачив «янголів» — трійко дівчаток у всьому білому з крильцями за плечима. Тихо посувалися вони вздовж центральної вулиці. Мабуть, мали на меті розпочати коляду з певного сільського кутка. Далі вгледів ще трійко дівчат — в українському національному вбранні. Запитав, хто вони, на що відповіли: «Янголи». Їхню коляду я почув біля вікна однієї з хат. Потім йшли кудись колядувати «королі» — троє хлопчиків у білому з коронами на головах та мечами-шаблями у руках. За ними — ще троє підлітків у розцяцькованих совєтських шинелях з горбами на спині. У цих я також поцікавився, кого вони грають. «Жидів граємо, перепрошуємо добродія», — весело відповіли.

І, нарешті, побачив я церковну коляду, про яку мені розповідав господар пан Василь. У цій коляді беруть участь лише чоловіки. Головне тут — знайти та умовити «березу» (ведучого, який знає тексти колядок, заспівує їх, до того ж, щоб не був схильним до умовлянь та чаркування). Важливу роль грає також «ґазда коляди» — той, хто збирає кошти, які повністю підуть на храм; він же пильнує, щоб ніхто з гурту не перебирав зайвого при частуваннях. Решта членів колективу можуть бути і змінними. У своєму складі коляда має музик — бубон, трембіта, баян або акордеон, хористів.

Ходять із дзвіночком (дзвоном, якого я бачив на святвечірньому столі у господаря). Спершу просять дозволу під вікном хати колядувати. Отримавши його, співають святкові віншувальні колядки під вікном, а потім, якщо господарі запросять до господи, коляда продовжується у хаті. Отаким складом кожному члену сім’ї гурт колядує не менше 20 — 30 хвилин з віншуваннями, різними побажаннями, дотепами, жартами, без чого не обходиться в українців жодне свято.

Того року громада Яблуниці домовилася — поділити село на дві церковні коляди, бо попереднього року надто важко було — закінчили аж під ранок наступного дня. «Ґазда коляди» опісля за традицією має виставити могорич усім колядникам, там же й вибирають «ґазду коляди» на наступний рік. Отак забезпечується неперервність святкових традицій.

Розповіли мені, що пізніше, під вечір, ходять колядувати і гурти жінок, які також не обминають жодної хати, виспівують біля кожної, незважаючи на те, хто до якої конфесії належить. На жаль, цього мені не довелося ні побачити, ні почути, бо мав від’їжджати.

Повертався до Одеси з незабутніми враженнями від Святвечора, Різдва Христового і колядування. Обабіч дороги у селах і містах будинки святково прикрашені ялинками, гірляндами, феєричними вогнями, незрідка бачив гурти колядників. Україна святкувала Різдво!

У нас на Одещині, розповідала моя мама, після війни ще ходили колядники. Це були також гурти чоловіків, що колядували саме на Різдво Христове, 7 січня. Дотепер зберігся також звичай носити вечерю батькам, хрещеним. Отже, традиції та обряди у різних частинах України в основних своїх рисах збігаються. Дуже прикро, що комуно-большевицький період войовничого атеїзму, безбожництва на Східній України, особливо у містах, призвів до втрати таких чудових стародавніх традицій нашого українського народу, які виховували молоде покоління побожним, шанобливим до старших, до давніх звичаїв, розвивали пам’ять, таланти, вчили бути добрими, щедрими, милосердними та чуйними до людей.

Прекрасно, що багато ентузіастів, просвітян, художніх колективів нині відроджують і підтримують народні звичаї та обряди. Чудову ідею започаткували у Києві — ходити гуртами вулицями міста, колядувати всім і всюди, навіть у громадському транспорті, метро, а потім збиратися на центральному майдані на спільний концерт. «Нема краю без звичаю», — так мудро говорить український народ. Коли втратимо нашу українську мову, культуру, історію, то перестане існувати наш народ і держава Україна.

Трапилося так, що я запізнювався на потяг. То один молодий водій підвіз мене зовсім безкоштовно до сусіднього села Татарів, а інший — готовий був доганяти потяг своїм мікроавтобусом аж до Галича (при цьому взяв з мене за 90 кілометрів лише 18 гривень).

НА зворотному шляху побував я у Тернополі, вже вдруге. Прогулявся центральною вулицею, на майдані помилувався головною ялинкою, вертепом. Найбільше радості доставили пісні, українські народні та українські естрадні, що лунали з динаміка. З приємністю ознайомився з репертуаром обласного театру: українська класика, українські сучасні п’єси, як і в Івано-Франківську.

Жителі Тернополя та гості міста відпочивали, діти забавлялися, раділи святу. Приємно відзначити, що люди тут, у Карпатах, на Прикарпатті, щирі, привітні, гостинні та доброзичливі, а які ж працелюбні! Божа благодать! Про що не запитаєш, то чуєш: «Прошу пана, будь ласка». Майже такі ж за характером й одесити.

Повертався я до рідної Одеси з незабутніми враженнями, набравшись сил та наснаги на цілий рік, до нового Святвечора. Прикро лише, що не покатався на лижах.

У Тернополі, як і в Івано-Франківську, всюди вивіски, реклама виконані державною мовою. Лише в кіоску на залізничному вокзалі чекало певне розчарування — чи не половина преси російською. Проте подумки сказав собі: «Слава Богу, хоч так». Бо в Одесі у переважній більшості газетних кіосків нема жодної газети чи журналу українською, скільки я не питав.

Славно придумали американці, коли звільнилися від англійської метрополії, а також корейці після звільнення від японського владарювання: прийняли закон про заборону культурного впливу з боку колишньої метрополії на 20 років, тобто про заборону інформаційного впливу (літератури, ЗМІ), масових культурницьких заходів з боку британців та японців. От би нам такий закон! Задля повернення до витоків, до джерел українства! А отримавши міцний духовний стрижень, ми, українці, подолали б і всі фінансово-економічні негаразди.

Тож працюймо разом і завзято над відродженням української духовності, української культури, української історії, бережімо рідну мову! Отоді й розквітне наша славна Україна!

Василь ДЯЧЕНКО.

Одеса — Івано-Франківськ — Тернопіль — Одеса.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net