Степан Бандера на Потьомкінських сходах

Сьогодні дедалі більше молодих людей називають себе цим іменем. Дедалі більше людей приходять до зрозуміння: без націоналізму не збудувати вільну державу з вільним народом, котрий буде пишатися своєю державою, у котрого не буде причин покидати її задля заробітку на чужині і чиї діти вчитимуться у рідній школі рідною українською мовою — в Одесі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську — та вивчатимуть справжню історію Батьківщини, якою пишатися маємо всі підстави. Державу людей, котрі не боятимуться сказати владі, що вона не виправдала їхніх надій, а тому повинна по-доброму піти геть. Одна зі славних сторінок української історії — життя і боротьба Степана Бандери, власне, воно все було — боротьба. «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї» — слова з клятви націоналістів. Така держава ще попереду...

Про це, і не лише про це, говорили на короткому, динамічному мітингу біля Дюка. Француз, котрий став одеситом, й одесити, котрі стають свідомими українцями, — вони стояли поруч. Стояли й ті, хто усе ще в полоні чужих стереотипів та міфів — про Україну, про її  героїв, і про Бандеру зокрема. Вони ще не знають, що завтра, післязавтра багато з них також стоятимуть під тими самими прапорами. Тому що правда — це сила, здатна перетягувати на свій бік, переконувати у своїй правоті. Ще рік, два, десять тому таке зібрання під відкритим небом, біля Дюка на Приморському бульварі, було б немислиме. Навіть за «помаранчевої», як її називають воріженьки, влади. Сьогодні це стало однією з реалій сучасності. І — ніякого протистояння, бо не було організаторів провокацій. Лише кілька міліціонерів, як і належить, дивилися за порядком.

Дехто скаже: Одеса байдужа до політики. Та ні, Одеса ніколи не була байдужою, ні до чого, а вже до політики — то й поготів. Усе значно простіше: стрімко міняється час, і разом з ним міняються люди. І міліціонери, які все-таки на службі, і підприємці, якими це місто тримається, і ті, хто розмовляє російською, — і на здоров’я, й ті, кому усе це байдуже. Міняється все, згідно із законами природи, які часто є тотожними законам розвитку суспільства — навіть такого схибленого, як наше, та це, властиво, і є виздоровлення.

Цілий світ змінився за один лише рік, який ми відпровадили до сховищ історії з надією та відчуттям недалеких вже змін. А зустріли новий — днем народження Степана Бандери, людини, котра вірила й знала: час України прийде обов’язково. Вірив тоді, коли мучився у фашистському концтаборі, коли в муках у такому ж таборі помирали його брати, коли енкаведисти розстрілювали його батька-священика. І коли йому самому вже дихав у потилицю підісланий з Москви вбивця. І річ не лише в імені, хоча Бандера — це таки прапор. Сила — в істинності, у справедливості та незворотності цих слів: здобудем українську соборну самостійну державу.

Роман НІМЧИЧ.