№ 1-2 (21265-21266)  четвер 5 січня 2012 року

Послання патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української православної церкви Київського патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Цього року ми святкуємо Різдво Христове у складних, а багато хто й у тяжких умовах життя. Чому світ став таким жорстоким? Чому невелика частина суспільства багатіє, а більшість страждає? Чому так багато неправди, жорстокості й соціальної несправедливості?

Відповідь може бути тільки одна: людство відкинуло Бога — як центр історичного процесу — і на Його місце поставило людину з її правами. Європейська цивілізація, в основі якої лежить християнство, керована вічними духовними цінностями, створила неперевершені матеріальні цінності. Але сьогодні християнський світ став не таким, яким він був раніше. У наш час християни поділяються на практикуючих і непрактикуючих. Практикуючі християни не тільки вірять у Бога, але й моляться Йому, відвідуючи храми Божі, і живуть за Його заповідями. Непрактикуючі християни — це ті, що прийняли таїнство хрещення, але живуть без Бога, за законами гріховного світу. Таких у європейській цивілізації, в тому числі і в Україні, — переважна більшість. Правдивих християн мало. Тому рівень моралі в суспільстві пішов на спад, християнські шлюби майже зруйновані. Навіть у церковному середовищі мораль знецінюється. Не лише миряни, але й священнослужителі забувають про своє високе християнське покликання. Ось чому нам так важко живеться на землі.

Ось і вступили ми в новий рік. І хоч, судячи з наведеного поруч опитування, українці дивляться на 2012-й більше з відчаєм, ніж з надією, мусимо пам’ятати: час, у якому випадає жити, не вибирають. Втім, час — і це теж треба пам’ятати! — можна зробити іншим, змінити, наповнити новим змістом, добрими справами. Будьмо рушійною силою цих змін! Творімо добро!
Колектив «Чорноморських новин» щиро вітає своїх передплатників з Новим роком та Різдвом Христовим! Дякуємо всім, хто залишився з нашою газетою, та ра­діємо знайомству з новими читачами!

Ура! Канікули продовжено! Щоправда, лише тим, хто зібрався на цю виставу.

Дідусі і бабусі, татусі і матусі! Учителі й вихователі! Якщо вашим діткам не пощастило під час канікул виїхати до Карпат, щоб поринути в атмосферу новорічної казки, у чарівне дійство різдвяного вертепу, — не журіться!

Одеський Літературний продовжує цикл «музейних ночей» у Палаці князя Гагаріна. Цього разу Літмузей (вул. Ланжеронівська, 2) запрошує одеситів зануритися в атмосферу національного свята і гуртом зустріти Щедрий вечір.

Одеська опера 8 — 12 січня запрошує на свято вокального і балетного мистецтва, оркестрової й інструментальної музики — різдв’яний фестиваль «Молоді зірки театру».

Перший концерт фестивалю — «Зірка Різдва» відбудеться 8 січня. Перше відділення цього концерту присвячене Діві Марії, її музичним образам у різних культурних традиціях, у другому відділенні пролунає Коронаційна меса Моцарта у виконанні оркестру, хору і молодих солістів театру.

Населення України — одне з найпесимістичніших. З-поміж 50 країн, охоплених опитуванням міжнародної організації «Геллап» (WIN-Gallup International), Україна посіла сьоме місце за рівнем песимістичних очікувань щодо стану держави у новому році. Більше половини українців вважають, що 2012-й стане роком економічних проблем, і лише 6% вірять, що він буде кращим, ніж минулий.

Як розповів Антон Грушецький, аналітик Київського міжнародного інституту соціології (фахівці саме цього інституту проводили дослідження в Україні), лише 6% наших співвітчизників сподіваються, що 2012-й стане роком економічного процвітання, 25% вважають, що він буде таким же, як і 2011-й, а 54% — роком економічних проблем.

«Я думаю, що Одеса — це єдине місто в світі, де Український університет може працювати в Єврейському центрі», — розпочав останню у 2011 році лекцію у «Вільному університеті» Українського клубу Одеси відомий журналіст і публіцист Віталій Портніков. Він вирішив поговорити з одеситами про Україну: що з нею відбувалося впродовж останніх років і чого нам можна очікувати в майбутньому.

«Для того, аби зрозуміти, що з нами буде далі, треба повернутися в 1991 рік — у час краху радянської епохи. Я знаю, що для багатьох людей в Радянському Союзі, Україні, цьому залі цей крах став великою несподіванкою. В те, що радянська імперія зникне з політичної карти світу вірила переважна меншість населення країни. Я належав до цієї меншості, був певен у цьому з дитячих років», — сказав він і пояснив причини своєї впевненості. Ці причини крилися, передусім, у вичерпності ресурсів та нездатності країни, яка втратила свій ре­пресивний характер, утримувати, зокрема, прибалтійські республіки, які понад усе прагнули відновити незалежність. Були і суб’єктивні причини, серед яких — право держав, об’єднаних завдяки винятково більшовицькому терору в певне штучне утворення на руїнах російської імперії, стати незалежними. Радянську імперію журналіст назвав хворою, людиноненависницькою і такою, яка не мала права на існування в новітньому часі. Ще одна суб’єктивна причина — державний антисемітизм, який досягнув у Радянському Союзі крайньої точки.

Для всіх християн різдвяний час — пора величного свята, до якого вони особливо готуються, яке намагаються зустріти і відзначити спільними молитвами у своїх храмах.

Та до одного із храмів Одеси у такі дні приходять не лише його парафіяни, а й віруючі інших парафій і навіть інших конфесій. І не лише тому, що городянам здавна відома надзвичайно зцілююча сила молитви у ньому. А й тому, що цими днями тут свято подвійне, — ще й храмове.

Понад двісті років тому, на зорі заснування Одеси, одною з перших постала ця пристань віри над Пересипом — церква Різдва Христового, що на вулиці Пастера, 5а, біля нинішньої інфекційної лікарні.

Добрий день, шановна редакціє! Пише вам давній прихильник і шанувальник, який передплачує «Чорноморські новини» на свою жалюгідну пенсію. І не тільки тому, що це єдина обласна українська (за мовою і духом) газета. А й тому, що в ній містяться цікаві і корисні для думаючої людини матеріали, хоч, щоправда, не всі. Мені, наприклад не сподобалась публікація «Бумеранг» у трьох числах газети.

За своє тривале життя я набув чималого досвіду з багатьох сфер людської метушні, але головним набутком вважаю уміння думати, критично ставитися до будь-яких людських діянь та думок і тримати себе у рамках порядності, що не завжди вдається, бо, як кажуть, серед вовків жити... далі відомо.

У  2012  році  відзначаємо  1160-ліття  Української  державності

Ви кажете: нам лише двадцять? Ну, звісно ж, куди нам, як мовиться, з нашим щастям: «добровільним» входженням у чужу державу (хоча був, як відомо, лише воєнний договір — але то інша тема), з украденою назвою та зі сфальшованою історією, з нашим, одне слово, не надто дружнім (всі побачили це в останні місяці року, що минув), зате «стратегічним сусідом»? Нині там готуються до святкування 1150-річчя своєї державності, навіть підписано відповідний указ. Запрошують і нас із Білоруссю, бо ж, мовляв, маємо «спільні історичні та духовні корені». Знову те ж саме: одна історія, спільні святкування, спільний економічний простір…

Але то, як мовиться, їхні проблеми. А наші — трохи таки різняться, і полягають вони у тому, щоби українці відчули себе нацією зі своєю дуже давньою історією, не спотвореною імперськими догмами. Так сталося, що коли інші країни звільнялися від совєтської окупації, вони одразу ж декларували свою державницьку тяглість від давніх часів. Україна ж чомусь і не подумала проголосити відновлення, чи спадкоємність, бодай держави Богдана Хмельницького, чи, принаймні, Української Народної Республіки. Тоді б ми інакше, на державному рівні, святкували і День Соборності, і Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року… Адже це були спроби визволитися з ярма — необориме прагнення волі завжди було найголовнішим чинником українського буття. А ми чомусь причислили себе до спадкоємців тієї імперії, котра завжди прагнула знищити нас під корінь. І що ж виграли від того в кінцевому підсумку? Анічогісінько!..

Історичне минуле нашої країни пов’язане з тривалим поневоленням народу окупантами різного штибу. Найбільшого нищення українська нація, її мова, культура зазнали за часів царської та радянської імперій. Понад три століття цілеспрямовано і системно українська мова витіснялася з ужитку, навмисне спотворювався правдивий історичний фактаж. Заборони та фальсифікації призвели до того, що поступово українська мова опустилася до рівня «хатньої» культури.

Шельмування, фізичне знищення національної еліти — патріотів у найвищому розумінні цього слова, інші чинники призвели до втрати зв’язку поколінь та якоюсь мірою втрати національної гідності. Тож на цьому ґрунті легко утворився в нашому народі такий собі прошарок іванів без роду-племені. Вони принижено називають себе хохлами, зухвало зневажають праотчу мову, культуру, традиції. Впевнена: саме ця недолугість горе-українців спонукає певні політичні сили до спекуляцій на мовній проблемі.

У передноворічні дні всі ми, свідомі своєї нації українці, з хвилюванням стежили за газовими переговорами в Москві: віддасть влада газотранспортну систему чи ні? На яких умовах? Знову повертатися в Союз? Жити без власної гідності, зденаціоналізованим хохлом?

Саме тому так гостро сприймається мовна політика держави. Ми розуміємо, від чого застерігав нас Великий Українець Іван Огієнко (митрополит Іларіон): «...поки житиме мова, житиме й народ як національність. Не стане мови в устах народу — не стане й національності, вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».

Минулої зими я втілив свою давню мрію — поїхати в українську глибинку, де ще збереглися наші прадавні традиції святкування Різдва Христового, та побачити величні релігійні обряди на його честь, послухати колядок-віншувань. Отож вирушив у село Яблуницю у Карпатах, де щозими відпочиває з сім’єю мій брат.

Уранці 5 січня приїхав до Івано-Франківська (це був кінцевий пункт маршруту потягу, яким я вирушив з Одеси). Півдня присвятив знайомству з цим славним містом та з його такими ж чудовими мешканцями. До 1960 року воно мало назву Станіслав. Мені розповіли, що утворилося місто з двох сіл, одне з яких називалося Заболоття. Що промовисто свідчить: місцевість тут болотиста, і тому будівничі та жителі добряче потрудилися, щоб відвоювати у матінки-природи життєвий простір. А назване так, розповідали, графом Потоцьким на честь сина Станіслава за прикладом українського короля Данила Галицького, який нарік новозбудоване місто у Прикарпатті на честь свого сина Лева — Львовом.

Ще з початку грудня кожен вихованець Андрієво-Іванівської школи-інтернату написав йому листа зі своїми побажаннями та проханнями. Минали дні хвилюючого чекання, сумнівів, сподівань. Аж ось уранці, у День Святого Миколая, виглянувши за двері, всі знайшли у своїх чобітках та черевичках подарунки від нього!

От і брати Максим, Костя та Коля (на фото) щиро радіють іграшковій машинці, справжньому наручному годиннику та музичному плеєру, про які давно мріяли.

Як же давно це було! Перший повоєнний Новий рік. І від того велика радість, і велика гіркота смутку. Радість, бо позаду ота страшна, триклята війна, а смуток — від неймовірних втрат. Спалене фашистами село поволі відроджувалося спочатку землянками серед згарищ, руїн. У багатьох родинах не повернулися з фронту чоловіки, батьки, брати, сини, іншим сім’ям пощастило дочекатися рідних, нерідко скалічених, з підірваним здоров’ям.

Та все ж переважала радість зустрічі того першого мирного року і в дорослих, а що вже казати про нас, малечу. Буде ж ялинка і подарунки, а Дідові Морозу можна буде замовити найпалкіше бажання, яке неодмінно збудеться.

Кожна зустріч з Майстром — це справжнє свято. І йдеться не лише про особисте спілкування з творцем (а будь-який майстер — це і є творець, творець прекрасного, незалежно від того, чи це матерільне щось, чи духовне, чи якесь дійство).

Холодний вітер з моря, що дув того першого вже таки зимового вечора, не зменшив кількості гостей затишної мистецької галереї Nt-art. Серед них можна було бачити колег, що працюють у різних напрямках, письменників, журналістів, людей, нечебто далеких від мистецтва... Здавалося, вже нема куди й ногою стати, але чи не щохвилини розчинялися двері, і тісне коло ставало ще тіснішим. А проте, іменинника вечора — заслуженого художника Сергія Савченка, як рівно ж і галериста Анатолія Демчука, це анітрохи не турбувало.

Традиційно щороку напередодні Новорічних та Різдвяних свят у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2, відкривається виставка творів образотворчого мистецтва.

Нині, в час занепаду нашої духовності та знецінення моральних чеснот, зневаження українського етнічного первня, важко сподіватися від мистців якихось творчих злетів. Ні ті з них, кого пригнічує цей ганебний час, ні, тим більше, їхні антиподи (що цілком природно) не можуть осягнути вершин творчого натхнення. Що, властиво, й засвідчила виставка — назагал рівна, спокійна, без особливих сплесків таланту чи творчих осяянь. Є в експозиції роботи добротні, твори міцних, як мовиться, майстрів, а є й епігонські, сказати б, такі, рівень яких не набагато перевищує школярство; є кращі, є й гірші. 50 творів малярства, графіки, скульптури (двох останніх жанрів таки обмаль), декоративно-ужиткового мистецтва ре­презентують одну з найбільших у країні обласних спілок художників чисельністю 250 мистців. Хоча, як зазначив голова Одеської організації НСХУ Анатолій Горбенко, на всеукраїнському рівні одеські художники — на висоті. Під час відбору робіт для Різдвяної виставки у столиці лише Одесу та Харків було відзначено — не тільки за творчу активність і не лише за фахову майстерність, а й за творчі здобутки.

Напередодні Нового року обласна рада схвалила бюджет-2012, а також низку програм. Зокрема і «Культура Одещини — 2012 — 2015 роки».

У ній прописаний намір сконцентрувати бюджетні гроші та зусилля громади на завершенні комплексної реставрації будівлі Одеського музею західного та східного мистецтва, реконструкції будівлі обласного театру ляльок до його 80-річного ювілею (листопад 2012-го) та проведенні реставрації будівлі Одеського театру юного глядача ім. М. Островського.

Основний напрямок сучасного мистецтва — постмодернізм — передбачає створення автором нового шляхом переосмислення старого, точніше — вічного, а саме — світових шедеврів. Сучасний автор не може створити твір, не опираючись на роботи своїх попередників, на здобутки світової культури. Таким чином сучасне мистецтва твориться шляхом асоціацій з його ж минулим. З огляду на це культурологи вважають, що людство тупцює на місці і що на зміну постмодернізму от-от прийде абсолютно новий, ні на що не схожий, художній напрямок. Та поки що вирватися з епохи постмодернізму жодному із сучасних митців не вдалося, як нікому не вдається потрапити у майбутнє.

Прямуючи на персональну ви­ставку молодого перспективного одеського художника Андрій Бабчинського, мріялося про неможливе — про дисоціації з минулим культури, адже назва експозиції була багатообіцяючою — «Дисоціація». Та сталося не так, як гадалося…

Останнім часом ці дві слова звучать якось особливо. З якимось негативним відтінком… Цікаво, що я недавно переосмислив ці два слова зовсім по-іншому! І сталося це після відвідин мого рідного Єнакієва.

Справа в тому, що я з’явився на світ у місті Єнакієвому. Моя мати, Катерина Сологуб, возила із Кіровоградщини туди щось продавати, познайомилася там з моїм батьком Сергієм, народженим у донбаському селі Різниківка Ямського (зараз Сіверського) району.

У грудні вже минулого року один з найкращих українських прозаїків ХХ століття Григір Тютюнник міг би відзначити своє 80-ліття. До цієї дати в його рідному Луганську у Національному університеті ім. Тараса Шевченка вийшла друком монографія Олексія Неживого «Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості».

Саме цю книжку я й побачив у руках одеського поета Дмитра Шупти під час недавньої з ним зустрічі. Взяв погортати. Книжка добре скомпонована, два з чотирьох розділів побудовані на матеріалі записників письменника. Це хоч і наукова праця, але читається з неослабним інтересом. Читач наче проникає у творчу лабораторію майстра слова, який стає доступнішим, зрозумілішим. І разом з тим постає у всій повноті як творча особистість.

Учасники Українсько-польського форуму партнерства, що відбувся наприкінці грудня у Варшаві, звернулися до парламентів двох держав з пропозицією про прийняття спільної ухвали щодо встановлення Дня пам’яті і поєднання українців та поляків.

Як повідомило ZN.UA, під час форуму, окрім євроінтеграційної та економічної складових, було обговорено питання українсько-польського поєднання та примирення, підтримки розширення українсько-польських освітніх проектів, молодіжних, наукових та студентських обмінів, питання візової політики, кордону, а також забезпечення культурно-освітніх та релігійних потреб національних меншин.

1 січня 2012 року. Ясна, погідна днина. Одесити прогулюються Приморським бульваром, поміж них — і допитливі іноземні туристи. Ніхто ще не знає, що цей день стане особливим в історії української Одеси.

О третій годині пополудні на Потьомкінських сходах з’явився... Степан Бандера. В оточенні побратимів нового, вже ХХІ, століття, під сяйвом прапорів — синьо-жовтого державного, оунівського червоно-чорного та прапора ВО «Свобода», під гасла останньої він спокійно, упевнено дивився з портрета, обрамленого українським рушником. Портрета, намальованого також одним з побратимів, котрий не один рік мучився в таборах за ту саму ідею й не відрікся від звання — бандерівець.

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Продовження. Початок у номері за  29 грудня 2011 року.

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами — це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців у часи війни України з Совєтською Росією мав об’єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо — в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало так званих «інтернаціоналістів», зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти — уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Червоної гвардії або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявилися недисциплінованими.

Уже традиційну для нашого міста широку й різнопланову святкову програму підготували ініціатори й організатори благочинної культурно-просвітницької акції «Різдвяні вечори-2012» — Одеська обласна рада миру, Одеська єпархія, благодійний фонд «Надія, Добро і Добробут», Культурно-діловий центр медичних працівників, Будинок вчених. Акція розпочнеться 8 січня і триватиме до 5 лютого.

Відкриються «Різдвяні вечори» 8 січня о 15.00 у концертно-виставкому залі, що на Французькому бульварі, 32. З вітальним словом виступить голова Одеської обласної ради миру, Герой України Володимир Філіпчук, а Різдвяне приношення виголосить народна артистка України, академік, професор, завідуюча кафедрою сольного співу музичної академії ім. А.В. Нежданової Галина Поліванова, після чого учні майстра виступлять з концертом.

Поліція Франції розшукує власника 20 злитків золота, залишених кимсь у приміському поїзді на південь від Парижа.

Як повідомила місцева газета «Парізьєн», у ніч на суботу кілька пасажирів повідомили поліції про те, що в одному з вагонів знаходиться валіза. При цьому власника поряд нема.