«Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди...»

Про діда Мирона, відречення від землі і собаку Красалю
Іванів дід Мирон куркулем не був, але стояв на землі міцно. Виходець із козацького роду, він не байдикував, не заглядав у шинок, своїми мозолями наживав власне добро. На його широкому подвір’ї розгулювали кури і гуси, індики і цесарки...

А ще у діда була бричка, розмальована дивними трояндами. Дитяча пам’ять зберегла ту мить, коли дорослі їхали на ній на ярмарок і взяли його з собою. Дорогою, оглядаючи все довкола, він вперше відкрив для себе небокрай — лінію, де небо ніби торкається землі. Не один, певно, він зачарувався цим видовищем, бо як тільки не називають горизонт — і виднокрай, і виднокруг, і видноколо...
На ярмарку малому купили льодяників і пряників, ще й керамічного коника...
Але те щастя якось дуже швидко урвалося.

— Добрі люди, — пригадує Іван Козирод, — попередили діда, що у неділю вранці незаможні активісти прийдуть по його душу, бо, бач, не хоче задурно віддати своє майно у суспільне. Таких, як він, зазвичай відправляли на Північ, до Сибіру чи ще подалі. Тому дід з бабусею, поспіхом зібравшись, вирішили втікати кудись на Донбас. Серед ночі зайшли попрощатися. Бабуся Марта притулила мене до щоки, мокрої від сліз, і поцілувала. Більше я їх не бачив. Куди поділися худоба, реманент і живність — не знаю. Лише дідова собачка Красаля, схожа на лисичку, яка й гадки не мала, що таке колективізація, ще довго прибігала на подвір’я, знайоме до найменшої галузки споришу, і жалібно скавучала.

О, мрії, мрії...
— Край дідового обійстя ріс розкішний гай, — продовжує Іван Іванович. — Ми, хлопчаки, любили там гратися. Залізали на верхівки осик, які під нашою вагою перевисали до сусідніх дерев. Ми чіплялися за їхні гілки і таким чином пересувалися у просторі, не торкаючись землі. Можливо, саме тому всі мріяли стати льотчиками. І ця мрія ось-ось мала здійснитися — військкомат дав мені і моєму другові на рідкісне ім’я Моцарт направлення до Харківського військового льотного училища. На радощах мерщій хотілося злетіти в небо й облетіти весь світ. Але невдовзі не свої, а ворожі літаки затулили небо, безжалісно скидаючи бомби на наші міста і села. Нас з Моцартом, спритних і витривалих, зарахували у повітрянодесантні війська. Ось така вийшла музика...

У складі 3-ї повітрянодесантної бригади Іван Козирод захищав Кавказ. Під Новоросійськом його з групою десантників вночі скинули з літака в районі одного із цементних заводів із завданням захопити об’єкт. Та зухвала нічна атака виявилася невдалою і ледве не коштувала Козироду життя.

— Я ледь встиг погасити парашут, — розповідає він, — як наче щось силоміць змусило мене глянути ліворуч. І за кілька метрів побачив гітлерівця з наведеним у мій бік автоматом. У темряві фашист намагався розрізнити мій силует. Я встиг вистрелити першим...
На війні, як на війні.

Там, у боях за Кавказ, Іван Козирод був тяжко поранений. У гірських лісах під Туапсе розривна куля влучила у щелепу і зачепила руку. Відтоді у пальцях художника досі сидять три маленькі осколки.

Під покровительством Покрови
14 жовтня у житті Івана Козирода виділяється з усіх інших днів. На Покрову у 1923 році він з’явився на світ, а в 1943-у того дня, можна сказати, народився вдруге.
Сталося це після форсування Дніпра.

— Наші війська, захопивши плацдарм і почекавши, коли переправиться бойова техніка, а особовий склад діждеться поповнення, продовжили свій наступ у напрямку на П’ятихатки, — згадує Іван Іванович. — Наступу передувала могутня артпідготовка. Але й ворог у відповідь відкрив шалений мінометний вогонь. У тім бою я виконував обов’язки зв’язківця батальйонного штабу. Викликаю сусідню роту: «Береза», «Береза», я — «Дуб», прийом... Але мовчить «Береза». Мабуть, думаю, десь перебило кабель. Треба перевірити. За військовою субординацією це мав би, звичайно, зробити ротний зв’язківець, але на війні нерідко не рахувалися з цим. Що, якщо наказ про наступ відмінять, а рота не знатиме про це і підніметься в атаку?! Поляжуть же люди. І я, по-пластунськи, повзу вздовж лінії зв’язку і бачу попереду вирву від міни, провід — врозкид. З’єднав провід й обережно виглянув з ями, щоб подивитися, що ж там далі з лінією. А неподалік — інша вирва. Не стримався, піднявся і побіг, знову впав, піднявся... І в ту мить відчув, як щось тепле, булькаючи, розливається по грудях. Кров! «Оце тобі і кінець, — думаю, — а cповнилося лише 20 літ». Не повірите, але чомусь пригадався епізод з «Тараса Бульби», коли у битві з ляхами понеслася чиясь козацька душа в рай, суплячись й обурюючись, що так рано вилетіла з такого міцного тіла. «Коли ж моя полетить?» — гадаю...

— Кажуть, у такі хвилини перед очима пролітає все життя. А які у вас були відчуття? — цікавлюся у співрозмовника.

— Справді, за лічені секунди я побачив батьківську хату: те, як я малий, сидячи на дереві, намагаюся поцілити у когось вишневою кісточкою; як мати, приклавши долоню до чола, проводжає мене на війну; як я, почувши звістку про початок війни, радісно збуджений, прибіг до товариша і з порога випалив: «От тепер ми їм всипимо!» (Офіційна пропаганда запевняла, що ми воюватимемо на чужій території). Але, на мій подив, ніхто не поділив мого настрою. А батько товариша скрушно похитав головою. Його груди перетинав довгий шрам — слід поранення під час Першої світової. Той шрам вивів мене з напівзабуття. «Він з таким шрамом залишився жити, — подумалося, — то чого ж я буду вмирати?» Зібравши останні сили, дістав санітарний пакет. Якийсь солдатик перев’язав мене. А тут медсанбат підоспів...

Човник і шпулька — дві великі різниці
Іван Козирод пережив два великі голоди — 1932—1933 і 1947—1948 років.
Перший зустрів дев’ятирічним хлопчиком і добре пам’ятає, як на вулицях лежали мерці, а пакгауз, забитий зерном, охороняли вартові, застерігаючи виснажених людей не підходити, бо будуть стріляти. Батько тоді працював вантажником на залізниці, і статус робітника допоміг сім’ї вижити, хоч статки були мізерні. Повертаючись з роботи додому, він роззувався і старанно витрушував з чобіт жменьку збіжжя...

Другий голодний період випав на роки навчання у Харківському державному художньому училищі. Якось поїхав з Харкова у рідне селище Сахновщина провідати батьків і взяти якогось провіанту. Але вдома — як виметено, нічогісінько нема. І мати попросила його поїхати на Західну Україну, як тоді багато хто робив, та обміняти домашню швейну машинку на харчі.

— Я вирушив у дорогу, — відновлює в пам’яті минулі враження Іван Іванович. — Ходжу по базарах у Костополі, Сарнах і Ковелі, але ніхто моєю машинкою не цікавиться. Виявилося, що є попит на машинки зі шпулькою, більш практичні чи що, а у мене з човником. Добрі люди порадили їхати в Люблинець. Але ж це вже була прикордонна зона, і без спеціальної перепустки дістатися туди було проблемно. Могли зняти з поїзда. Все ж з великими труднощами, на приступочці вагону, щоб уникнути контролю, дістався-таки Люблинця. Але й там на мій товар ніхто не спокушався. Приглянувся я лише одному чоловікові, у якого був син мого віку і служив десь в армії. Певно, зжалився він наді мною і за мою машинку дав півметра (50 кілограмів) картоплі, торбинку проса, кілограмів п’ять жита, хлібину і шмат м’яса. Базар закінчувався, вечоріло, і треба було десь ночувати. Мій благодійник запросив до себе додому. Я з полегшенням погодився. Ліг спати, а серед ночі прокинувся від чийогось гупотіння під вікнами. У двері постукали, і в хату зайшли лісовики. «Чи є в домі хтось із совєтів?» — запитав старший, і я відчув, що це по мою душу. Нічні гості поцікавилися, звідки я родом, чим займаюся, чи знаю «Отче наш»? Молитви не знав, про що і сказав. Ніяк не прокоментували вони мої відповіді. Перекинувшись кількома словами з господарем, розтанули у нічній пітьмі так само швидко, як і з’явилися. Та пригода ще довго не виходила з голови.

Сьогодні, коли ми знаємо про війну більше, ніж колись, треба, певно, подякувати Богу, що нічні візитери не виявилися інспірованими КДБ розбійниками, які, називаючи себе бандерівцями, сіяли розбрат між людьми. Інакше чому це господар сказав: «Ну, Йване, ти в сорочці народився».

Як святий Петро допоміг дах перекрити
Не кожен художник може стати адміністратором, але адміністратор може бути художником. Коли Іван Козирод став директором Одеського музею західного і східного мистецтва, вже мав неабиякий життєвий досвід і стаж роботи: після Білгород-Дністровського педагогічного училища працював старшим інспектором обласного управління культури, заступником директора Одеської картинної галереї. Заочно закінчив Інститут живопису, скульптури й архітектури ім. І. Ю. Рєпіна Академії мистецтв СРСР у Ленінграді.
Кожному керівникові, якщо він на своєму місці, доводиться, крім прямих обов’язків, займатися й господарськими справами. Ставши директором музею, він за голову вхопився: підвалини цього храму культури просіли, по стінах повзли тріщини... Втім, Козирод перед труднощами не спасував, а добився виділення коштів на реставрацію, організував цей процес. І хоч всі роботи виконував спеціальний підрозділ, треба було й самому вникати у ці питання.

До честі Івана Івановича, він, докопуючись до причин просідання підмурку, першим завважив, що в підвалі сусіднього будинку через поганий стан водогінної та каналізаційної мережі і влітку, і взимку стоїть вода. Звернувся на кафедру фундаментів інженерно-будівельного інституту з проханням ґрунтовніше розібратися у цій ситуації. З’ясувалося, що й справді протікання тієї води у нижчі горизонти зумовило появу тріщин на стінах музею.

Не менше мороки завдав і дірявий дах, який треба було перекрити.

— Незважаючи на скруту з покрівельними матеріалами, — згадує Іван Іванович, — я зумів вибити у вищих інстанціях достатню кількість листів оцинкованого заліза. Але мою радість ошелешили покрівельники. З’ясувалося, що листи надто товсті і працювати з ними вони не зможуть. А тут наближається осінь, дощі. Що робити? І раптом мене осяяло: собор Святого Петра в Римі! Вивчаючи архітектуру, ми вникали і в тонкощі технології будівництва споруд. А зорова пам’ять у мене, не хизуюся цим, дуже добра, варто раз подивитися на щось — і вже не забуду. От і пригадав конструкцію даху того собору. Покрівля там хоч і мідна, але теж не клепана, що й треба було довести. Розповів про цю технологію бригадиру, і він визнав її прийнятною. А мені зосталося лише мідні цвяшки знайти, щоб на дощах не ржавіли їхні голівки. Але це вже було простіше.

Ім’я вчинки славлять
Яку б посаду не займав Іван Козирод, він намагався зробити якусь добру справу. У білгород-дністровському училищі, за підтримки, звичайно, директора, створив кращий в Україні кабінет малювання і методики. У ньому не раз проводили навіть республіканські курси з підвищення кваліфікації вчителів малювання.

Працюючи інспектором управління культури, доклав сил, щоб при музичних школах відкрити художні класи, які згодом перетворилися на художні школи.

На замовлення методичного кабінету Міністерства культури СРСР склав дві програми з методики викладання спецдисциплін для всіх художніх училищ колишнього Союзу.

Займаючись музейною справою, видав наукові каталоги Одеської картинної галереї та Музею західного і східного мистецтва, виконав атрибуцію, тобто встановив достовірні дані про твори західноєвропейського живопису, авторами яких були Альберт Кейп (Голландія) і Петер Суле (Угорщина).

У співавторстві з Сергієм Шевельовим створив альбом-монографію про видатного графіка і кераміста Михайла Жука, творчість якого була пов’язана з Одесою, опублікував ґрунтовні статті про наших земляків — Євгена Столицю та Амвросія Ждаху, які зробили вагомий внесок у національне образотворче мистецтво України, але незаслужено стали напівзабутими. Популяризував інших майстрів пензля, багатьом допомагав.

Щоб не вдарили блискавиці
Йому немає неба і землі.
Хіба лишилася стоока хвища,
Та горобці, що гріються в золі
Учора єретичного кострища…
Так писав Павло Гірник у вірші, присвяченому відомому литовському художнику і композитору Мікалоюсу Чюрльонісу, який прагнув синтезу музики й образотворчого мистецтва. Послідовник митця Олег Соколов, тоді науковий співробітник Музею західного і східного мистецтва, організував клуб «Колір, музика, слово» імені Чюрльоніса. Він швидко набув популярності, особливо серед молоді.
— Соколов, безсумнівно, був дуже талановитою людиною, — ділиться враженнями про нього Іван Козирод. — Щоб він міг спокійно зосередитися над творчістю, я надав йому комірку внизу, під музеєм. Олег працював плідно і натхненно, але не мав нічого спільного з традиціями реалізму, був прихильником абстракціонізму. Це високому начальству не подобалося. «Навіщо ви тримаєте в себе ворога радянського мистецтва? — говорили мені. — Він відірвався від землі і не бачить, що у нас розквітають колгоспи, стають до ладу нові заводи»... Я ж переконував таких, що нічого антирадянського в творчості Соколова нема, а клуб — це об’єднання людей, які намагаються знайти лише аналогії у різного виду мистецтв і в такий спосіб ще раз привернути до них увагу. Одне слово, я все робив для того, щоб з хмар, які зібралися над головою митця, не впали блискавиці.

...На відкритті виставки, присвяченої 50-річчю діяльності Івана Козирода, серед інших виступила науковий працівник музею Олена Шелестова. Вона, зокрема, сказала: «Спасибі вам, Іване Івановичу, за Олега Соколова».

Спогад про Палецького
В альбомі творів славнозвісного Ростислава Палецького є такий запис: «Коли мій «Хліб» побачив мистецтвознавець Іван Іванович Козирод, то він сказав, що моє місце в мистецтві — це народний декоративний розпис».

— Так уже склалося, — згадує Іван Іванович, — що я часто залучався до комісії з відбору зразків народної творчості для участі в обласних і республіканських конкурсах та виставках. У цій іпостасі доля звела мене з Ростиславом Палецьким з села Троїцьке Любашівського району, тоді ще просто здібним аматором. Попервах він малював сільські картинки, пейзажі. А у 1967 році представив на виставку композицію, у центрі якої була паляниця, обрамлена віночком барвінку, а від хлібини, мов промені, відходили колоски. За простотою форми проступали виразність, любов до хліборобської праці, колоритність. Тому й запропонував Ростиславу зосередитися саме на жанрі декоративного розпису. Я не раз зустрічався з ним, порівнював вдале і невдале, щиро радів кожній його мистецькій знахідці. Він швидко відчув, що мовою квітів, символіки, кольору, орнаменту можна розкривати образи і події. Крім традиційної тематики, сміливо вводив у свої композиції яскраві образи, створені класиками української літератури — Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Іваном Котляревським, героїв національно-визвольних змагань — Івана Сірка, Івана Богуна, Петра Конашевича-Сагайдачного, Северина Наливайка та інших. Як художник він зростав дуже швидко — лише за три роки занять став заслуженим майстром народної творчості (1971). Водночас він, захоплений фантастичним світом витончених алегорій та символів, дедалі частіше відчував свою незахищеність у середовищі, де сповідується практицизм.

«Благородне мистецтво, — зізнавався Палецький у листі до Козирода, — не дало мені нічого, крім прикростей… Прикростей — море».
Ось що писалося у журналі «Україна», у номері 46 за 1990 рік: «У видавництві «Мистецтво» взялись було за випуск альбому розписів Палецького. Але зверху, вочевидь, «было мнение», що розписи занадто українські, а задуми націоналістичні. Причину припинення роботи над альбомом, щоправда, придумали іншу: видавничі плани, мовляв, перевантажені». Йшли 1970-ті, а вони, як відомо, були періодом реакції на «відлигу» 1960-х.

Певно, Ростислав Палецький це відчував, інакше чому б він в іншому листі писав своєму благодійнику: « Можливо, у Вас, Іване Івановичу, — можуть виникнути неприємності за нас по службі, то Ви чесно напишіть, і ми, зберігаючи любов до Вас, не будемо турбувати… Мої листи знищуйте після ознайомлення».

Ростислав Михайлович загинув 7 березня 1978 року, як сьогодні кажуть, при загадкових обставинах. Листи художника Іван Козирод не знищив. Частину їх він передав до музеїв, решту використав у мистецтвознавчих публікаціях.

«Повернення святого Луки»
Таку ж назву, як цей підзаголовок, має й детективний фільм. Але мало хто знає, що історія, покладена в основу його сюжету, пов’язана з картиною, яка належить Музею західного і східного мистецтва. На прохання Міністерства культури СРСР вона деякий час експонувалася на виставці кращих реставраційних робіт у Московському музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. Це була картина великого голландського художника XVII століття Франса Хальса «Євангеліст Лука».

— У переддень 8 Березня московські колеги раніше зачинили музей, привітали зі святом жінок і розійшлися по домівках, — згадує художник, — а коли прийшли після свята, то не побачили «Луки». Слідчі розглядали різні версії його зникнення. Найперше зацікавилися колекціонерами у різних містах. Приїхали і до Одеси. А я перед тим організовував при музеї товариство збирачів творів мистецтва. В основі наших стосунків лежала духовна близькість, взаємна довіра. Коли мені була потрібна та чи інша картина для якоїсь тематичної виставки, колекціонери легко надавали її з приватного зібрання. Тому я наполіг, щоб серйозно цю версію навіть не розглядати. Згодом крадія затримали, а картину повернули музею. Лиходієм виявився молодий чоловік, за фахом — реставратор, який мав намір збагатитися, продавши цю картину за кордон. Натомість отримав 10 років позбавлення волі.

Ще трохи детективних історій
Що може бути спільного між недосконалою скульптурою, самоваром і скрипкою віденського майстра? Лише те, що всі ці речі привернули пильну увагу митників і були затримані на кордоні.

У діяльності Івана Козирода був період, коли Міністерство культури СРСР без відриву від основної роботи призначило його уповноваженим з контролю за вивезенням за кордон культурних цінностей.

— Певна річ, — розповідає мистецтвознавець, — до цієї роботи я залучив авторитетних спеціалістів з різних галузей. Ми разом мали визначати, що може мігрант безперешкодно вивезти з країни, а що — зась. Серед тих, хто від’їздив, знаходилися хитруни, які намагалися всіляко приспати нашу пильність. Скажімо, один хоче вивезти з собою як дорогу реліквію якусь миршавеньку картину. Але під верхнім шаром фарби на водяній основі виявляється зовсім інший сюжет… Другий везе з собою на Захід самовар. І це не тому, що чаювання з самоваром для нього стало традицією, все прозаїчніше: за кордоном цю посудину з топкою посередині можна вигідно продати. Особливо ту, яка з медалями. А саме такі і не підлягали вивезенню… Третій пре шмат деревини, яка своїми обрисами нагадує людину в касці. «Це, — каже, — на спомин про рідного дядечка-шахтаря». Дивимось, а знизу, на зрізі, майстерно, не порушуючи візерунку річних кілець, встромлено чіп, а за ним, у тайнику — золоті монети і діаманти.

— А одного разу, — продовжує Іван Іванович, — на огляд комісії пред’явили скрипку. З’ясувалося, що її виготовив Маттіас Тір, який стоїть в одному ряду з такими знаменитими майстрами, як Джузеппе Гварнері та Антоніо Страдіварі. Одне слово, тій скрипці нема ціни. Але власниця інструмента надумала злукавити. За існуючими правилами, на перевірку подається як інструмент, так і його фотознімок. На фото я ставлю свою візу і печатку. Але на поданому знімку була інша скрипка, яка не має ніякої цінності. Більше того, хитрунка попросила перевезти віденський витвір зовсім сторонню людину, пояснивши їй, що сама, мовляв, обтяжена речами. Але митники вже були попереджені про махінацію. У результаті хитрунка безперешкодно перетнула кордон, а перевізника, який ні сном ні духом не знав, в яку аферу його втягнули, затримали. Головне ж — скрипка Маттіаса Тіра залишилася в Україні.

Синя папка
Іван Козирод показав мені папку з цупкого картону синього кольору. У ній зібрані накази, телеграми, листи, звернення… І всі вони стосуються однієї теми: боротьби за долю Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова.

У 1997 році уряд ухвалив постанову «Про вдосконалення мережі вищих та професійно-технічних навчальних закладів», згідно з якою запопадливі одеські чиновники, по суті, ліквідували цей заклад, об’єднавши його з училищами іншого профілю — театральним художньо-технічним, кіномеханіків та частиною культосвітнього. На захист Греківки стали багато відомих митців, закладів та організацій. Комусь треба було координувати ті зусилля, відстежувати проходження звернень і листів, визначати подальші дії. Вибір випав на Івана Козирода, який тривалий час працював тут за сумісництвом, а згодом перейшов на основну роботу. До того ж — фронтовик, принциповий, розсудливий.

Та боротьба забрала в Івана Івановича немало сил.
— Щоб об’єднати училища, — каже він, — вистачило і двох місяців. А от процес роз’єднання розтягся на роки: з 1999-го, коли з’явилося відповідне доручення президента України, до 2005-го. Весь цей час йшли відволікаючі маневри: влаштовувалися збори, нікому не потрібні обговорення, формування якихось комісій… Зрештою, здоровий глузд переміг.

Художник має намір передати синю папку в архів, щоб майбутні дослідники історії змогли наочно побачити, якою бездіяльною була влада в Україні на шляху становлення незалежної держави. А ми дивуємося: і звідки у нас стільки негараздів?

Тече струмок у світлі далі
Попри всю адміністративну та громадську роботу Іван Козирод завжди знаходив і знаходить час для творчості. Він створив сотні картин. Це пейзажі, пронизані щемною лірикою, історичні місця, що змушують глядачів замислитися над славним минулим, старі хатки, мов полишені гнізда, з яких давно повилітали пташенята, прощальний помах вітряка…

Іван Козирод влаштував вісім персональних виставок, щороку бере участь в обласних виставках акварелістів. Його пейзажі й натюрморти експонувалися на виставці «Мальовнича Україна». Твори художника є і за межами нашої держави — у Греції, Чехії, Японії.
Мистецтвознавець Надія Декерменджі, добре обізнана з творчістю Козирода, так відгукується про неї: «Спроба зупинити безжальний час, наповнити невигадливий, на перший погляд, сюжет, показати багатство оточуючого світу у найпростіших умовах — у цьому головна суть його творів».

А ось що говорить про свою творчість сам художник: «Я хочу людей, які живуть серед асфальту, бетонних коробок і викидних газів, повести в ліс, на простір, щоб вони хоча б на деякий час відпочили від міського шуму і доторкнулися до природи, щоб побачили реліквії старовини і відчули неперервний зв’язок часу. Щоб замислилися про вічне, про те, без чого так важко жити — про красу, гармонію, доброту».

Один з малюнків називається «Лісовий струмок». Нічого надзвичайного, але з якою любов’ю і достовірністю зображено це диво природи! І віриться, що той струмок невпинно жебонітиме серед дерев і трав, несучи їм життєдайну вологу, а людям — радість. Як і мистецтво Івана Козирода.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.