Від «Аз» до «Я» — ця влада не моя

Утворилася велика прірва між заявами щодо покращання добробуту населення з дійсністю — життя ніби затягує людей в глибоке провалля безнадії та смутку. Позахмарна дорожнеча на харчі, одяг, взуття, а на ліки — овва! Знаю на своєму досвіді цьогорічної операції в онкологічному диспансері. Як людина в статусі «діти війни» виграв судовий позов у Пенсійного фонду і вважав, що ці гроші хоч частково покриють лікарняні витрати. І вже листоноша (о, радість!) попередила, щоб я прийшов на пошту з паспортом й отримав призначену судом суму. Та незадовго до того Верховна Рада своєю більшістю в статусі «діти Януковича» фактично заблокувала виконання судових рішень про виплати пільговикам різних категорій. Тільки свої пільги сьогоднішні «більшовики» визнають заслуженими і навряд чи коли-небудь відступляться від них. Аякже — «слуги народні» на щедрі пільги завжди згодні.

А скільки розмов про реформаторські кроки виспівують соловейками можновладці! І про необхідність підвищення пенсійного віку, і про чорнобильців, і про афганців, і про самоврядування, і про армію — все не перерахувати. Не життя — казка. Чому ж так бунтують і підприємці, і шахтарі, і військовики, й освітяни, де скорочують навчальні заклади нібито заради економії?!

Хоч пан Тігіпко й обіцяв збільшення робочих місць, та, насправді, їх, та ще й після 45 — 50 років, вдень і зі свічкою не відшукаєш. Тож їдуть люди світ за очі в пошуках реалізації своїх здібностей, і ніби в тій щемливій пісні «Чути кру, кру, кру... В чужині умру...».

Знецінюються владою наші національні здобутки. Знаходяться невігласи, що подають до суду позови про «помилкове» присвоєння звання Героя України борцям визвольного руху Степанові Бандері та Роману Шухевичу, і суд без найменшого докору сумління задовольняє такі «прохання» новоспечених «законників». Ганьба на весь світ!
На догоду великому (за розміром) північному сусіду табачниками та іншими україножерами переглядаються сторінки історії.

Рідна українська мово! Це ти — наше знамено, що об’єднуєш націю, піднімаєш її до вершин світової культури і своєю самобутністю доводиш: я — мова великого народу — незнищенна, і кожний українець у своїй душі несе мене як щедрий дарунок Всевишнього для всіх поколінь на всі віки. Як же, калинова, почуваєшся ти при нинішній владі, скільки книжок видається на твоєму «наріччі», скільки газет друкується в Україні (та, особливо, в нашій зросійщеній Одесі)? Призадумалася мова. Думаймо і ми, діти Тарасового слова…

Сьогодні, як і в минулі віки, україножери товчуть воду в ступі, галасують про двомовність, а той же Табачник волає, що кожен державотворець повинен володіти російською мовою. Чи не про них Кобзар писав: «Раби, підніжки, грязь Москви…»?

Он і наших місцевих правителів нудить від українського слова, а відтак і держадміністратор, і поки що голова міськради послуговуються мовою іншої держави, з усіх сил стараючись витіснити державну мову з нашого краю, викреслити з назв вулиць, бібліотек та установ імена уславлених українців. А в школах за вказівками освітянської верхівки розроблені та неухильно втілюються в життя «Заходи з виконання програми про збереження і розвиток російської мови в місті Одесі на період 2011 — 2015 років». Ну як вам: збереження і розвиток, і не менше? Хто ж її, бідну, скривдив, поневолив, заборонив, не дає можливостей розкритися? Вона не потребує захисту. І слава Богу! Та навіщо той вавилонський російськомовний базар?

Розвитку й збереження просить українська мова, бо вона, як матір, а «хто матір забуває, того Бог карає...»
От і наша єдина обласна україномовна газета «Чорноморські новини» стала більмом в очах очільника ОДА Е. Матвійчука та його спільників, і вони, ніби чорні круки, що пильнують, у яку б жертву вп’ястися пазурами, всіляко перешкоджають нашій правдолюбці й вільнолюбці вижити в ці складні часи. А тим часом шкільним закладам «рекомендують» передплату, до 15 примірників, на «Одесский вестник» з додатком «Думская», який попереднику — «Думській площі» — і нігтя не варт.

Ось так місцева влада «любить» Україну й усе, що з нею пов’язане. Але не забувають звеличувати себе на великих щитах поперек вулиць та на тролейбусних зупинках на кшталт «Народ решает — власть делает» (це за Е. Матвійчуком) і про роботу за 10 місяців правління О. Костусєва. Хвалькуваті заяви місцевих «ділоробів» — це ще не свідчення того, що одесити в захопленні від їхніх діл, що відчуває громада покращення добробуту, росту статків і помітних напрацювань теперішньої влади. Слова, слова і дещо збоку.

А в телевізорі, перемикаючи канали, бачиш і чуєш не наше, не рідне. Пісенне море пугачових, галкіних, баскових вихлюпується з екранів, мов з іржавої ринви вода. Й лиш рідко-рідко чистим прозорим струмочком поллються звуки рідних, милих душі мелодій.

Тому, всім серцем люблячи свою країну, рідну материнську мову, культуру, історію, живлячись плодами своєї землі, пам’ятаючи про нелегку долю борців за волю України, я вважаю нинішню владу не своєю, а тимчасовою на троні.
Від «Аз» до «Я» — ця влада не моя.
Від «Я» до «Аз» — якесь нашестя полонило нас.

Борис РУДОЙ.
м. Одеса.