Баба Люба і газова труба

У селі, де вона народилася й проживає свою старість, нині 85 дворів. А ще двадцять років  тому, коли тільки-но планувалася газифікація, сніг змітали зі 180 порогів. Та  вже давно ніхто тут не будується, а цієї весни народилося лишень одне дитинча. Зате на місцевому  кладовищі  з кожним роком більшає й більшає хрестів. Як не сумно, але це вірна ознака того, що населений пункт колись залишиться без населення. Навіть якщо село, нарешті, й газифікують.
Хату, з якої вибирається господар (хто куди), місцеві хутко розтягують: знімають шифер чи черепицю, видовбують балки, розбирають стіни, якщо вони з цегли чи каменю. Якщо ж хата з саману, то так і залишається бовваніти обдертими стінами, ніби німий докір господарям, які зрадили, покинули напризволяще, на розграбунок.

Цього літа в клубі обвалилася стеля. Для декого  то стало сигналом бігти й розбирати будівлю, але сільський голова зібрав людей і суворо попередив, що посадить  кожного, хто видовбає звідти бодай цеглину. Клубу чіпати не можна  за жодних обставин, адже біля нього збираються сходки, а всередині традиційно облаштовують виборчу дільницю,  — бо яка громада зможе прожити без виборів?!

Довкруж села люди вирубали лісосмуги. Давно. Сокирами та пилами познімали на дрова акації й сосни, які самі ж і садили замолоду, 40 — 50 років тому, щоб захистити родючий шар чорнозему від степових розгульних вітрів. І ківшиками, дощовою водою з бідонів, яку возили тачками, поливали кожну лозинку, щоб прийнялася, вхопилася корінцями за ґрунт. Тепер розводять руками: що було робити, коли ні вугілля, ні газу в балонах не завозили роками?

Мріями про природний газ, який мав прийти в оселі, люди жили впродовж десятиліть. Коли ж надія ось-ось мала стати реальністю, ніхто не торгувався й навіть не допитувався, яка ж справжня вартість запланованих робіт: скільки казали — стільки  й готові були заплатили. Від баби Люби знаю, що заради жаданого газового блага продавали автомобілі й мотоцикли, здавали на м’ясо худобу, жінки знімали з себе й збували золоті прикраси. Можна лишень здогадуватися, що особливо ніхто й не церемонився, здираючи з обнадіяних людей гроші.

Спершу збирали по дві тисячі гривень, потім по три, потім їй нарахували до сплати ще чотири сімсот… Баба Люба зійшла з дистанції тих перегонів на другому внеску, змирившись зі своєю долею: обходитися без газу до кінця своїх скорботних днів. Їй за 80, хотілося, каже, пожити, як людині, та, видно, не судилося. Продавати було нічого, а позиченого вже ніколи було б віддавати. Запаслася на зиму балоном газу за 130 гривень та тонною вугілля не найкращої якості, за яке віддала близько тисячі. А там — весна, дай, Боже, дожити!

Альтернативою світовій енергетичній кризі, якою звідусіль лякають, для баби Люби залишається стара груша у два обхвати, дров з якої вистачить  на три зими.

Моя приятелька напитувала хорошу ділянку з городом і не старим садком. Хата особливо не цікавила. Так ми познайомилися з цією жіночкою, яка впустила до оселі незна­йомих людей, нагодувала перловим супом, підігрітим на таганку, і насипала в дорогу дрібних терпкуватих на смак грушок.

Згадую, як вона казала: «Ото говорять по радіо про конфлікти між нами і Росією, пов’язані з газом, то я й собі вухо наставляю, вслухаюся, стараюся розібратися, що й до чого, ніби мене це якось стосується, ніби  якимось чином залежу від тієї газової труби. Ловко ж нас усіх у те втравили». А ще роздумувала: «Вам, дачникам, земля для розваги, для відпочинку потрібна, а ми жили нею, разом дихали. А тепер селу люди не потрібні. Один-два фермери  справляються за весь колгосп. Треба — сезонних працівників наберуть. Ми тут вже давно зайві».

Безлад скрізь. Ось одна з недавніх новин, яка блимнула в місцевих ЗМІ: газівники шантажують село. Ще минулого року люди, здавши гроші на прокладання магістралі, поспішно покупляли газові котли, а заодно швиденько порозбирали давно остогидлі печі та плити. Газ до села прийшов, та ось у помешкання підрядник його не пускає. Виявляється, що не всі до­платили за прокладання траси. Йдеться про немалу суму — аж 1,7 мільйона гривень. Підрядник каже, що виконав перед замовником свої зобов’язання, тож чекає решту грошей за свою роботу. Селяни ж опираються, стверджують, що потрібних гривень подвірно не зберуть, бо вже нема з чого тягнути, і що спершу домовлялися про одну суму до сплати, та вона росла й росла, допоки не стала зовсім непідйомною. Порожня й громадська каса. Підрядник від свого не відступається: нема грошей — не буде й газу.

У якому районі те село? А ніде не згадується. І я розумію, чому. Люди бояться, що розголос їм тільки за­шкодить і  наобіцяного газу так і не підключать. На такій ситуації, погодьтеся, можна спекулювати. Особливо перед виборами. Самі побачите, як ця тема спливатиме наступного року в передвиборній агітації охочих до депутатських мандатів. Коли в холодній хаті мерзнуть діти й нема на чому спекти млинця — люди підпишуть будь-які папери чи вимоги й підтримають хоч дідька лисого, не те що кандидата в депутати.

Газова тема для безсовісних — це найпростіший спосіб маніпулювання свідомістю людей.  Так сталося й у селі, де палить свою грубку баба Люба (жінка просила не згадувати його назви: навіть якщо уже їй нічого не світить, то щоб іншим не нашкодити). Отож на минулих виборах до органів місцевого самоврядування по їхньому округу за місце в обласній раді балотувалися троє: обласний начальник, вчитель-пенсіонер з місцевих і підприємець, який вів до села газ. Не мені вас здивувати тим, хто переміг у тих перегонах. Хоча, казали, людина він і недобра, зате наобіцяв громаді благ.

Тим, хто живе в місті, напевно, не зрозуміти людей, для яких найбільше благо цивілізації — природний газ. Чи не всі нині з мобільними телефонами, багато хто має планшети та комп’ютери, а хати, де стоїть ця техніка, часто опалюють дровами та вугіллям.

Хто бачив, той не дасть збрехати: у центрі Берліна люди… також палять грубки. Так, сервісна служба розвозить у мішечках вугілля та дрова у в’язанках. Але то не з бідності й не з економії. Не дозволить собі берлінець заради газової труби колупати рідні серцю стіни. Традиції в них дорожчі за комфорт. Щоправда, з комфортом там усе в повному порядку: газові труби замінюють електроприлади, які живляться від сонячних батарей, ви­ставлених на дахах.
Не на жарт налякана аварією на Фукусімі та засмучена кризою Європа потроху відмовляється не лише від імпортованих енергоносіїв, але й від своєї атомної енергетики, надаючи перевагу сонячним батареям та іншим альтернативним видам енергії. Норвегія он на кожному кроці наставила вітряків. Французи відновлюють водяні млини. На сонце,  воду й  вітер монополії нема!

Що Європа?! Гостюючи в Індії, я також часто примічала на дахах житлових будинків блискучі квадрати сонячних батарей. Так, територія одного шанованого університету, на запрошення якого я два тижні гостювала в Індії, — зо сто гектарів. Це з садками, галереями та басейнами. Все величезне господарство живлять сонячні батареї. Це, казали, екологічно чисто, дешево та практично.

Нині в світі популярні сонячні модулі. Багаті люди (з наших, місцевих також, далеко за прикладом не ходити) намагаються ні від кого не залежати, ладнаючи в своїх помістях генератори автономного енергопостачання. Переваги сонячних станцій, гарантійний термін експлуатації яких — майже півстоліття, очевидні: не потребують підключення до мережі, працюють автономно, без збоїв; не треба платити за спожите; є можливість колективної експлуатації (на кілька садиб чи на багатоповерхівку); це екологічно чиста енергія.

Таке обходиться не набагато дорожче від того імпортованого газу, який уже в’ївся в печінки, але хто про те знає? Людям втелющили в свідомість, що газ — то найкраще і нема йому ніякої гідної альтернативи.

З альтернативою у нас також часто доходить до смішного. Здається, позаминулої зими мудрі столичні голови дуже хвалили директорів сільських шкіл, які з відчаю дали команду обігрівати класи, спалюючи солому, вдаровану фермерами. Минулої зими, десь вичитала, якусь сільську школу та бібліотеку гріли, кидаючи в грубки насушені впродовж літа коров’ячі «коржі».

За часів моєї піонерської юності траплялося неподобство, коли нам веліли зносити до школи курячий послід. Тож мене не здивує, якщо теперішні учні знов отримають завдання на літо збирати та сушити, скажімо, коров’ячі «коржі», щоб узимку їхня школа обігрівалася.

Хіба хтось сумнівається, що енергоносії — то велика по­літика, грубі гроші, війна інтересів і впливу, що нам, маленьким, нічого туди сунутися. Гірко те, що хтось мудрує та наживається, а за все  розплачуються, зазвичай, прості люди, яким також хочеться пожити по-людськи. Тим часом пристойні умови побуту для більшості селян — омріяна газова труба, підведена до двору.

Ще згадалося. Місто Енергодар, Запорізька атомна електростанція. Кілька років тому разом з колегами-журналістами, зорганізованими Українським журналістським фондом, втамували свою цікавість, покрутившись біля самісінького атомного реактора. Традиційно, мали в тій поїздці зустріч із керівництвом АЕС, з обласним начальством. Здивувало, як тодішній керівник області заповзято розповідав про… газифікацію краю. На моє запитання, в чому логіка, адже під носом —  атомна станція, енергії — аж задоста, а вони впродовж десятиріч, немов манни небесної, чекають, поки до них досунеться газова труба, щоб бути втягнутими в довічну енергетичну кабалу. На це чиновник спокійно відповів, мовляв, розроблялися стратегічні плани, все продумувалося, й не нам з вами, сказав, їх коригувати.

Стосовно планів.На веб-сайті обласної ради нещодавно прочитала інтерв’ю знаного керманича газового відомства Одещини, в якому він нам ніби вдруге відкрив Америку, нагадавши, що «газ — це, по суті, ключ до підвищення життєвого рівня населення, інвестиційної привабливості регіону і розвитку його промислової та аграрної інфраструктури».
Чи хто в тому має сумнів? Й опирається при цьому начальник на прийняту минулого року на сесії обл­ради Програму газифікації Одеської області на 2010 — 2035 роки. Запитують посадовця: «Ви вважаєте, що ця програма буде реалізована?». Відповідає: «Вона мусить бути реалі­зована. В будь-якому разі її виконання реальне, тим більше, що вона створювалася на основі довгострокового планування і забезпечення фінансовими ресурсами».

Згадані «ресурси», тобто ціна питання, — це півмільярда гривень, якими мусять скинутися... селяни. Бо в бюджеті таких грошей нема.

Велике бадилля — дрібні бурячки! Як ви гадаєте, чи потрібен буде таким, як 80-літня баба Люба (хто сьогодні, як, власне, й впродовж усього свого життя, вигрібає жужелицю з плити), природний газ, наобіцяний їм аж через 25 років?
Звучить як чорний гумор ще й тому, що вчені попереджають: основні сировинні запаси на планеті вичерпаються вже за найближчі 20 років...

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.