Знелюднене село, або Кому віддавати землю?

Багато що нами втрачене, і його вже не повернеш. Наприклад, прагнення наблизити село до міста. Як на мене, це гасло трактувалося у нас зовсім неправильно. Бо що сталося? До мінімуму «обрізали» селянські присадибні ділянки, обмежили кількість домашньої живності, при цьому скасувавши натуроплату. Дійшло до того, що люди везли з міста хліб, щоб прогодувати кабанчика й десяток курей. Усе це нібито наближало селян до городян. Якщо раніше господар сільського обійстя міг усім, що виростив, не лише прогодувати свою родину, а ще й знаходив чим торгувати на міському ринку, то відтепер усе необхідне до столу мусив везти у зворотному напрямку. Окрім цього за Конституцією молодих дозволялося залучати до роботи тільки після досягнення ними вісімнадцяти років.

Така нерозумна політика породила у селах дармоїдів, злодіїв, крадіїв, які паразитували на чесних трудівниках. У країні загалом і в приватному секторі зокрема була надзвичайно низькою культура сільгоспвиробництва. Діти, яким пощастило вступити до вищих навчальних закладів, у село не поверталися, погоджуючись на будь-яку роботу в місті. Чому? Бо у їхніх рідних оселях і громадських місцях не додавалося ніяких зручностей. Тож, по суті, село аж ніяк не наближалося до міста. Швидше — дичавіло.

Само собою постає питання: то кому ж сьогодні віддавати землю? Тим, хто фізично і матеріально не в змозі її обробляти? Тим, хто ніяк не бажає цього робити, тобто «місити багно», носити воду з криниці й «ходити до вітру»? Тим, хто взагалі не привчений до надзвичайно важкої праці на землі? У нашій державі — невдячної праці. Моя мама трудилася в колгоспі до сімдесятирічного віку. За те її віддячили пенсією у 12 карбованців. Таку «винагороду» мають і сьогоднішні селяни. Що ж робити далі?

Будучи в США, я мала можливість збагнути, як там формується ставлення до землі. Освіта організована так, що фермерським дітям не треба долати великі відстані, аби потрапити до класу. Школи, які мають шестеро-десятеро учнів, ніхто не закриває. Навпаки, їх оснащують за вимогами сучасних технологій. Як у містах. Фермерські оселі, де б вони не з’являлися, навіть високо в горах, будуються з усіма зручностями. Зрозуміло, від такого житла важко відмовитися, подавшись у якісь невідомі світи.

Коли фермер купує землю, того ж року не засіває її зерновими, а після вирівнювання — люцерною, тобто культурою, котра збагачує ґрунт поживними речовинами. Припасена для висаджування картопля обов’язково перевіряється в лабораторії. Через кожні п’ять років посівний матеріал оновлюється. У нас з подібною практикою мені зустрічатися не доводилося. Принаймні тоді, можливо, зараз десь щось змінилося.

Цікавий є досвід відгодівлі великої рогатої худоби. Чотири місяці на вільному випасі телятко годує мати, потім молодняк закуповує фермер, аби через чотири місяці продати великому відгодівельному комплексу. На одному з таких (30 тисяч голів) побувала і я. Уявіть собі величезну череду під відкритим небом, літо, спека — і жодної мухи. Тварин обприскують спеціальним препаратом, який діє майже два місяці. Вони мають набирати вагу спокійно. Якщо на забій відправляють бичка віком понад рік, м’ясо падає в ціні. І це за підвищеної його собівартості. Це фермеру не вигідно, і він докладає максимум зусиль, аби не перетримувати худобу на відгодівлі. То чого ж варті наші технології, коли до потрібної кондиції тварину можуть тримати на відгодівлі й три роки?

Комплекс на шістсот свиней обслуговує один оператор. Поросят годують раз на добу, без будь-яких кормокухонь, подрібненим (як геркулес) зерном з достатньою кількістю води. Стоки з ферми збирають у спеціальний резервуар, де вони знезаражуються і через деякий час, як цінне добриво, вивозяться спеціальним транспортом на поля. До речі, так в Америці влаштована вся каналізація. А ми з неї щедро «поповнюємо» моря і річки.

Сільгоспвиробництво (надто — тваринництво) в США підтримує держава, аби фермерам було вигідно працювати на землі. Якщо господар вирощує худобу в горах, то не лише не сплачує податків, а навпаки — отримує дотацію. Слід зазначити, що фермери-початківці купують сільськогосподарську техніку без податку на додану вартість. Усе фермерське майно обов’язково застраховане.

Ще можна багато розповідати про тамтешні особливості ведення сільського господарства. Гадаю, не гірше їх знають і сотні чиновників нашої аграрної сфери, які активно подорожують по закордонах. От мали б вони бажання щось запозичувати у вітчизняну практику.

Хочу розповісти і про людей, з якими познайомила та давня подорож.
У родині, де я жила, були вже дорослі діти — донька і троє синів. Землею (2 тисячі гектарів) займається її власник — батько з синами-орендарями. Так родині вигідніше сплачувати податки. У Тома Брауна — вища агроекономічна освіта. Свого часу починали здобувати освіту й сини. Але неохоче. Тому батько по черзі прилаштовував їх у себе до знайомої з дитинства роботи. Познайомилася я і з десятилітнім онуком Тома, який пристойно вів «свою справу» — невеличку кролеферму.

— Всю чоловічу частину родини я навчив працювати по-справжньому, — з гордістю казав мені Том. — Бо, окрім землі, маю ще чотири сотні корів і великий шлейф молодняка. Зараз мої діти вже вмілі, закохані у свою справу фермери. Землю я отримав у спадок від батьків, частину її прикупив. Прийде час і передам її у спадок своїм синам — залежно від того, хто скільки заробив. Переконаний: земля повинна продаватися. Але так, щоб володіли нею ті, хто вміє на ній працювати.

Як бачимо, у продажу землі нічого поганого нема. Але лише там, де живі споконвічні хліборобські традиції. У нас вони також були, доки звичний устрій не понівечила радянська влада. Тепер завдані колективізацією рани треба лікувати дуже обережно. Та чи вистачить на це мудрості нинішньому керівництву України?

Людмила ОПРОНЕНКО-КЛОПОВА.
м. Одеса.