Сто п’ятдесят чотири обличчя любові...

Три роки дуже важкої і наполегливої праці не були марними. Цьогоріч дрогобицьке видавництво «Коло» випустило у світ прекрасно поліграфічно оформлене видання «Шекспірові сонети» у перекладі з англійської Наталі Бутук. Причому, зліва подано текст оригіналу, справа — українською мовою. На одній сторінці вміщується по два сонети. Інколи — по одному (тобто, вгорі — оригінал, внизу — українською. По правий бік посідають чудові ілюстрації художників XV —XVI століть. Наприклад, «Народження Любові» Сандро Боттічеллі, близько 1482 р., «Весна» (фрагмент), близько 1478 р. Того ж автора. Представлено ілюстрацію картини Джорджо Вазарі «Меркурій визволяє Андромеду». Це 1570 — 1572 рр. На цілий розворот — картина Тиціана «Земна і Небесна Любов». 1515 рік. А ось П’єтро ді Козіно близько 1510 року створив полотно «Персей визволяє Андромеду». Остання більше відповідає міфології. Красуню Андромеду готові були визволяти ледь не всі небожителі… Це так, для жарту. Знамениту Галатею теж визволяли. Про це свідчить картина геніального Рафаеля «Тріумф Галатеї», написана його рукою у 1513 році.

І це неповний перелік прегарних ілюстрацій до гарних перекладів Наталі Бутук. Успіх одеської поетки забезпечила, звичайно ж, у певній мірі, і Марія Габлевич — редактор цього унікального видання. Ним, безперечно, можна пишатися.
Щоб читач міг переконатися у правдивості моїх слів, процитую тут три чудових сонети (непростих за текстом і складних за структурою, синтаксисом).

Сонет 18.
Ти, може, Літньому до пари дневі?
Ні, не такий він милий і погідний:
Зриває вітер пуп’янки травневі,
Спливає скоро час минущий літній,
То пражить сонце оком полум’яним,
То пригасає золота світлиця;
Марніє з часом кожна врода — в’яне,
Природи улягаючи десниці.
Твоє ж бо вічне не зів’яне Літо,
Краса твоя однаково цвістиме,
Не будеш тінню в тіні смерті скніти,
Як з віку в вік у слові ти ростимеш.
Допоки людству дихати й дивитись,
Цим віршам і тобі в них доти жити.

Сонет 19.
Ненатлий часе, хочеш — притупи
У Лева кігті, Тигру вирви зуби,
Чи Фенікса у зародку згуби,
Кажи землі дітей ковтати любих,
Твори сумні і радісні часи —
Роби, що хочеш, часе швидконогий,
Із цілим світом тлінної краси,
Та бороню злочинства лиш одного:
О, не карбуй годинами чола,
Ні ліній не рисуй пером старечим:
Хай би краса ця чистою жила —
Краси майбутньої взір і предтеча!
Та що б ти не чинив моїй любові —
Їй бути вічно юною в цім слові.

Сонет 20.
У тебе Жінки вид з руки природи,
О, пасії моєї Пане-Пані;
Жіноче й серце лагідне, та зроду
Не міниться, як-то серця оманні;
І око ясне поглядом зичливим
Все золотить, на чім спічне часинку;
Чоловікам ти сліпиш очі хтиві,
Бентежиш душу не одної жінки.
На жінку ти й творився від початку,
Природа ж захопилась в цьому ділі
І відняла мені тебе додатком —
Цінним, та зайвим для моєї цілі.
Раз він жінкам ліпився на вдогоду,
Любов — моя, він — їм у нагороду.

Як показують вище цитовані рядки, ліричний герой сонетів любовно замакітрений коханням то до прекрасного юнака, то до не менш прекрасної юнки чи жінки. Десь майже половина творів змальовує почуття до юнака, а решта — до юнки чи жінки. Інтонація щоразу утончується. Часом закоханий сварить свої власні очі за те, що вони, всупереч серцю й розуму, помічають якісь вади у коханої. Герой картає сам себе з разючою силою! Це треба читати, панове, і самим найщиріше відчувати.
Варто відзначити, що в перекладі Наталі Бутук є 5 сонетів, які мають два варіанти: ближчий до оригіналу, і варіант, що відтворює сучасне сприйняття заданої теми. Цікаво це спостерегти. У 61-му сонеті сучасний погляд здається більш виразним. Те ж саме стосується й другого варіанта 106-го сонета. А от 114-й сонет краще звучить у класичному відтворенні — осучасненість трохи псує сприйняття. Сонет 129. Обидва варіанти гарні. Але класичний, як на мене, більш потужний. Сонет 136. Сучасний варіант виявився прозорішим, виразнішим.
Звичайно, мої міркування, безумовно, суб’єктивні. Тим часом читачі могли б мати свою думку, коли б самі ознайомилися з гарним виданням. Воно, до речі, завершується твором Джона Мільтона під назвою «Епітафія дива гідному драматичному поетові, Вільяму Шекспіру».
Наклад видання доволі скромний — 500 примірників. Жаль. Такі коштовні речі слід перевидавати.
Нарешті пропоную останній, 154-й, сонет, повний і суму, і гіркого жарту, і краси чуття.

Сонет 154.
Угомонивсь Любові бог вві сні,
Серцезапальний смолоскип відклавши;
В той час ватага непорочних німф
Навшпиньках пробігала. Підібравши,
Весталка краща вкрала смолоскип,
Який сердець розбурхав легіони —
Був полководець пожадань палких
Роззброєний рукою діви, сонний.
Той факел згас в холоднім джерелі,
Навік йому віддавши жар любові,
І не одному в нім цілющий лік
Знайшовся — та не вашому рабові.
О, так: вогонь любові гріє воду,
Але вода любові не холодить.

О так, панове, має рацію великий Шекспір: ніяка вода (навіть вода підлоти) не загасить справжнього кохання. Дякуємо пані Наталі і її редактору Марії Габлевич, що нагадали нам про нас вустами невмирущого англійця. Читаймо та будьмо людьми, справжніми українцями.

Станіслав КОНАК.