Поміж буттям і небуттям
Громадськість Одеси вшанувала пам’ять жертв Голодоморів 1920—1921, 1932—1933, 1946—1947 років
Багато що стерлося з пам’яті, майже не пригадую, у які ігри ми гралися, та й чи були вони, оті ігри, якщо доводилося дочасно дорослішати повоєнним безбатченкам…
Але добре запам’яталось, як уранці, по росі, бабуня відправляла мене за кропивою, лободою… Зривав їх по шанцях та галявах нашого передмістя, відтак бабуня перебирала ту траву, викидала зайве та варила смачну кашку…
Вже пізніше доводилось чути розповіді про те, як у 1932 — 1933 роках до нас, на Північну Бессарабію, перепливали через Дністер голодні подоляни, тутешні люди їх годували, ділилися з ними, чим могли, як червоні прикордонники стріляли по цих нещасних, а вночі освітлювали ріку, щоби ніхто не перепливав, хоча румунські граничери робили вигляд, що не помічають порушників кордону — аби лише ті назад поверталися…
Сьогодні про Голодомори в Україні вже багато відомо. Весь світ знає імена організаторів цього геноциду української нації — Голодоморів, масових репресій, а скільки вкраїнського люду загинуло у роки війни… Більшість із них могла б залишитися живими. Але вони були українцями — волелюбною нацією, котра завжди плекала дух непокори, бажання зберегти свою національну ідентичність, бути господарем на своїй землі. Тому викликали ненависть в окупантського режиму. Про все це ми зобов’язані пам’ятати.
Так хочеться, щоб народ наш вирівнювався, щоби кожен пишався тим, що належить до народу, якого не змогли зламати навіть такі страшні катаклізми. І щоби у день пам’яті люди приходили до цього скромного пам’ятника в Одесі. Приходили так, як це було 26 листопада. Без промов, без мітингування. Лише квіти й запалені свічки, лише скорботне мовчання… Мільйонам тих, котрі померли в нестерпних муках голоду, в немислимих душевних стражданнях, бачачи смерть своїх рідних, своїх дітей, котрі не були навіть поховані по-людськи, — їм, тим мільйонам, це не потрібно вже. Це потрібно нам, їхнім нащадкам, нам, продовжувачам життя нації, нашим дітям та онукам. Пам’ять ця буде потрібна завжди. Вона є запорукою відродження нації, яке надто затягнулося у часі і просторі.
Про це говорили того дня ті, хто хотів висловити свої думки під час мітингу-реквієму на Соборці, організованого самою громадськістю. Учасники його виклали на асфальті великий хрест із запалених свічок.
…Не буде пам’яті — не буде народу, не буде нації…
…Треба противитись новим спробам відібрати у нас пам’ять…
…Історія повторюється, коли народ не пам’ятає її…
…Ми сьогодні тут, щоби пам’ятати, щоб вичавити із себе страх…
…Потрібно обрати таку владу, яка буде захищати нашу неньку-Україну і кожного її громадянина…
…Наших братів і сестер вбивали голодом тільки за те, що вони були українцями, правда про Голодомор ще повністю не розкрита, відповіді на запитання про причини допоможуть нам зрозуміти багато з того, що відбувається сьогодні…
Це все — слова з виступів. Люди могли також ознайомитися з фотовиставкою «Вони знищували українців. Людожери ХХ століття». Обличчя нелюдів — комуністичних вождів, їхні цинічні висловлювання можуть викликати лише огиду. Та нерідко ще можна почути, що не все було так погано в тій імперії зла. Тоді на пам’ять спадають повоєнні роки дитинства і ті шанці уздовж вулиць нашого передмістя, по яких малеча визбирувала траву для голодного меню 1947-го, ті розповіді людей, котрі бачили знеможених від голоду таких самих українців, котрим так і не довелося переплисти Дністер, що протікав тоді поміж смертю й життям.
На такому самому рубежі — поміж смертю й життям — перебуває сьогодні українська нація. Українців спонукають забути, що вони — українці, зі своєю мовою, традиціями, культурою, вірою, зі своєю трагічною історією… Без цього всього народ вироджується. Страх, байдужість, пасивність — це пута наших понівечених душ, з ними дорога — у небуття.
Мерехтливе полум’я свічок наче повертало людей у страшне минуле. Одні проходили мимо, інші — зупинялися. Вечірнє місто жило своїм життям. То тут, то там у вікнах городян блимали тоненькі вогники запалених свічечок. І було їх вже таки більше, аніж торік. Може, справді, вирівнюємось, розумнішаємо, стаємо вільними від отих пут?
Роман КРАКАЛІЯ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
