Одеські прем’єри Володимира Рунчака

Напередодні Володимир Рунчак виступив з авторським концертом в Одеській музичній академії ім. А.В. Нежданової, що певним чином вплинуло на слухацьку наповненість філармонійного залу. Хоча, якщо згадати концерти десь вісімнадцять-п’ятнадцять років тому, то навіть «обкатана» класика збирала тоді менше меломанів, ніж це вдалося у нашому випадку революційно налаштованому Рунчаку — особі позитивно амбітній і навіть епатажній. Достатньо згадати його жартівливий твір «Дайте дві Шевченківські премії тому, хто просить одну».

Наші гості одностайні, що Одеська філармонія володіє одним із кращих залів, що за кількістю місць (1200), акустичними та архітектурно-художніми характеристиками значно переважає подібні концертні майданчики України. Як зазначила Людмила Войнаровська, «такий зал потребує особливої уваги. Шкода лише, що нікому довести його до стану блиску». До речі, на репетицію Людмила Войнаровська та Анатолій Погрібний з’явилися відразу після дороги. «Ми дуже задоволені виявленою нам увагою, — зізнається пан Анатолій. — Нас зустріли, тільки-но ми ступили на перон. Тут усе чітко, ясно і передбачувано... Особисто у мене це перша робота з Одеським національним оркестром».

Deserts (Пустеля) Едгара Вареза — етапний твір американського композитора, прагнення вийти із кризи. Твір для ансамблю духових, ударних і рояля. Ви стаєте свідками образного відтворення пустки, що народжується із повного вакууму. Відсутні мелодія і ритм у звичному розумінні: слухач занурюється в помірні, змінні, «напливаючі» одна на одну звукові стихії. Струнні, як інструменти, що найбільше наближені до голосу людини, повністю виключені. Була виконана неелектронна (не така дорога) версія цього твору. «Пустеля» Вареза — це спроба заглянути в небуття, проекція світу без людини. Не випадково написання цього твору припадає на період «холодної війни» (1950 — 1954).

«Пассакалія» (ор. 1) Антона Веберна привертає своєю емоційністю. Ранньому твору представника «нової віденської школи» ще притаманні пізньоромантичні риси. У ньому стан томління і знемоги, невизначеності переходить у всезростаючий драматизм, що у фіналі знаходить своє вирішення. Із російської модерністської музики вона близька до Скрябіна.

На завершення концертної програми звучав «Requiem на латинські канонічні тексти для сопрано, тенора і симфонічного оркестру». Першу камерну версію «Реквієму» Володимир Рунчак створив у тридцятирічному віці. Важко раціонально знайти пояснення такому ранньому зверненню до подібної форми. Твір виник досить несподівано завдяки співпраці з Національним ансамблем солістів «Київська камерата» (художній керівник В. Матюхін). Його витоки — в Kirie eleison (Господи помилуй), якому передували голосіння і співаночки. Незважаючи на традиційно латинський текст та авангардну за формою музику, у цьому творі відчувається зв’язок із мелосом. Зазначимо, що Володимир Рунчак, крім Київської консерваторії, свого часу закінчив також Волинське училище культури і мистецтв ім. І. Стравінського. Волинь — край, що надихав автора «Весни священної».

«Реквієм» складається із семи майже нероздільних частин, які, часом, структурно важко визначити. Якщо зважимо ще й на відсутність інтонаційної ясності, зрозуміємо, наскільки твір складний для вокалу у сенсі вступу під час оркестрового виконання. Голос Людмили Войнаровської звучав то щільно і твердо, то дуже прозоро, адже ця партія, за її власним визначенням, близька до колоратури. Виконання Анатолія Погрібного найбільше запам’яталося в лірико-драматичних місцях.

Про свою участь у постановці твору Людмила Войнаровська зауважила: «Мені довелося співати багато різної музики, особливо сучасної, насамперед як солістці «Київської камерати». Часом не знала, як взагалі осилити подібну музику — надзвичайно складна. Згодом я на два роки поїхала до Португалії, там працювала і просто скучила за подібними творами. Мені дуже не вистачало їх терпких гармоній. Зізнаюся у цьому не з поклоніння Рунчаку, хоч його «Реквієм» мені надзвичайно подобається, і, виходячи на сцену, я кожного разу хвилююся. Це той твір, що зобов’язує і зачіпає».
Музика «Реквієму» своєрідна. Це певні звукові вібрації, коливання, «спалахи» і плескіт, грім і затухання, ніби висхідні від безмовності, повного «нуля», у чому, на мою думку, певна подібність до музики Вареза. Використовуються навіть акційні прийоми із синтетичними вертушками, металошелестіння тощо.

Іноді створюється вороже людині середовище, з яким голос солістів вступає у протиборство і поглинається ним (Dies irae — День гніву). Загалом вокальна партія ніби затиснута, дозволена. У вокально-оркестровому сенсі найсильніше враження справляє четверта частина (Domine Jesu Christe), в оркестровому — п’ята (Benedictus). У слухача стан внутрішньої напруги змінюється прострацією, примиренням із неминучим. До подібної музики важко застосувати лінійне визначення часу, тут звукові потоки передусім сприймаються в просторі. Важкий для сприйняття твір. Окремі слухачі навіть поспішили покинути зал, і даремно. «На біс» вдячним одеситам був повторений інструментальний фрагмент четвертої частини «Реквієму» (Domine Jesu Christe) з провідною партією скрипок. Вирваний із контексту, він цілком сприймається завершеним твором.

Приємно відзначити, що останнім часом завдяки диригентам-гастролерам ми маємо змогу частіше чути в Одесі українських композиторів. Так, у листопаді, крім вищезгаданого концерту, одеські меломани мали нагоду відкрити для себе творчість композитора-романтика Сергія Борткевича (1877 — 1952), що вимушено жив на еміграції. А вже 2 грудня у Великому залі філармонії звучатимуть твори Петра Чайковського та нашого сучасника Мирослава Скорика.

Володимир КУДЛАЧ.