№ 95 (21255)  четвер 1 грудня 2011 року

Мало яка недуга спровокувала довкруж себе стільки зловживань та домислів. І що хвороба — то чистої води вигадка медиків, аби лишень лякати людей та викачувати гроші на її лікування; і що існує мало не мегагалактична змова задля винищення асоціальних груп населення, а то навіть і цілих країн, яких, мовляв, не прогодувати… Масово пліткувалося доти, поки від СНІДу не почали вмирати. Тепер світ не на жарт запанікував, оскільки інфікування давно вибралося за межі кубел розпусти й наркозалежності. Нині це стосується кожного, оскільки шляхи передачі інфекції впритул наблизилися до всіх.
Симптоми вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) були вперше зареєстровані в 1978 році у кількох пацієнтів з США та Швеції. А в 1983-у Люк Монтаньє з Інституту Пастера (Франція) відкрив сам вірус. Концепцію ж проведення Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом було запропоновано в 1988 році під час саміту міністрів охорони здоров’я за програмами профілактики цієї недуги. Відтоді щороку установи ООН, уряди і всі сектори громадянського суспільства в усьому світі об’єднуються для проведення кампаній з протидії інфекції та її стрімкому поширенню.
Що таке ВІЛ-СНІД? Скориставшись інформацією Одеського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом, дуже коротко нагадаю про найважливіше.
Отож ВІЛ-інфекція — це повільно прогресуюче вірусне за­хворювання імунної системи, яке призводить до ослаблення імунного захисту. Стадія ВІЛ-інфекції, при якій через зниження імунітету у людини з’являються вторинні інфекційні або пухлинні за­хворювання, називається синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Ніхто в Україні більше не вірить у «покращення життя вже сьогодні», обіцяне Віктором Януковичем під час останніх президентських виборів. Зате пророчою виявилася його обмовка, над якою спочатку усі сміялися: «Ми не говоритимемо про погане, а краще зробимо». Тепер над цими словами ніхто вже не сміється, оскільки саме так «регіонали» і зробили, «бо послідовні». У людей одна надія: на парламентські вибори 2012 року. Саме наступної осені українці мають шанс покласти край владі, яка воює з власним народом.
Останній приклад — смерть шахтаря-інваліда з Донбасу Геннадія Конопльова. Він помер у неділю, 27 листопада, коли на розправу з обуреними чорнобильцями влада кинула силовиків. Ця смерть — на совісті президента і його команди.

Шановні наші друзі-читачі!
Повірте, хто найбільше зацікавлений, аби «Чорноморка» коштувала якнайдешевше, — то сама редакція. Ми дуже хотіли б, щоб кожен, без особливих втрат для його бюджету, міг передплатити нашу газету на весь наступний рік. І щоб коло читачів «Чорноморських новин» ставало дедалі ширшим.
Утім знаємо й про те, які нині в людей статки. Більшості з їхніх заробітків чи пенсій вистачає хіба що на їжу, ліки та квартплату, а хтось і взагалі змушений обмежувати себе в найнеобхіднішому. На жаль, такі реалії. І що завтра настане «цвєтущая жізнь» — теж годі сподіватися. Все ж бо влада робить навиворіт: купка багатіїв з кожним днем іще більше багатіє (нині ці товстосуми здатні всіх нас разом з бебехами купити), а «пересічного» українця уже так обсікли-обтесали, що він — хто молодший — думає, як би куди у світи на заробітки вибратися, кому 40 — 50 — як би до пенсії дотягнути, а ті, хто удостоївся тої державної подачки, — як на неї відміряного віку дожити. Тим часом Микола Янович обіцяє собі й обіцяє: не всі, каже, реформи запустили, а як запустимо — Європу переженемо. Тільки знову ж таки: на кого запрацюють ті реформи? На простий люд, а чи, як досі, на вітчизняних олігархів?

Сьогодні, 1 грудня, — 20-та річниця з дня проведення Всеукраїнського референдуму, на якому народ України підтримав Акт проголошення незалежності України і тим самим проголосував за утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Численні заклики політиків, державних і громадських діячів, науковців щодо широкого відзначення річниці з дня проведення першого загальнодержавного референдуму, які лунали впродовж років незалежності, донині не мали суттєвого успі­ху. Якщо День Конституції, який відзначається 28 червня кожного року, можна вважати святом національного правотворення, утвердження демократії та верховенства права, 24 серпня — святом Незалежності України, то 1 грудня має повне право утвердитися як свято єдності Українського народу та легітимізації національної державності. Два­дцять років тому українці довели, що ми єдина і неділима нація, що ми хочемо будувати власну незалежну демократичну країну.

Сьогодні, 1 грудня, в Апеляційному суді Києва має відбутися попереднє засідання у справі проти Юлії Тимошенко, під час якого повинні розглянути такі важливі процедурні питання, як можливість зміни запобіжного заходу та доцільність проведення судового слідства у газовій справі.
Буквально за день до попереднього засідання Апеляційний суд раптово змінив суддю-доповідача. «Замість Ірини Горб, яка місяць вивчала матеріали справи і готувалася до засідання, доповідачем призначено Олену Сітайло. Саме ця суддя одноособово буде проводити попереднє засідання 1 грудня... Призначена за день до попереднього засідання суддя апріорі не може ухвалити справедливе рішення, оскіль­ки елементарно не знайома з матеріалами справи. Вона може лише виконати команду. Це пряме свідчення, що напередодні засідання зі справою відбуваються маніпуляції», — цитує прес-служба «Батьківщини» першого заступника голови партії Олександра Турчинова.

Голова політради «Нашої України» Валентин Наливайченко вважає, що відомі політики, які перебували при владі, мають балотуватися на наступних парламентських виборах у мажоритарних округах.
«Той, хто має сміливість називати себе політиком, особливо ті, хто вже був при владі, повинні піти на вибори по мажоритарних округах, прозвітувати, таким чином, пройти народну люстрацію. Це моя особиста політична позиція», — так прокоментував він газеті «День» рішення політради «НУ» про те, що мажоритарна система виборів повинна стати своєрідною люстрацією для політиків, зокрема й екс-президента Віктора Ющенка.

У журналі «Країна» Анатолій Гриценко, лідер «Громадянської позиції» (яка, нагадаємо, вийшла з Комітету опору диктатурі на знак протесту проти того, що депутати від БЮТ та «НУ — НС» проголосували разом з провладною більшістю за закон про вибори), висловив думку, що влада придумала самовисування, оскільки боїться виборів.
«Бо ж соромно кандидатам іти до людей і казати: «Я від Партії регіонів». А так — начебто ректор, нібито якийсь підприємець чи головний лікар. А насправді — «тушка», — наголосив він.

У мене є мрія поставити пам’ятник Помаранчевій Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, сповненими віри, свободи, надії, гордості за свою країну. В центрі я зробив би дзеркало-зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Я впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо, маючи досвід переможного Майдану, — кожна, навіть така запущено-хвора країна, як наша, має шанс на одужання.
Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхгаузен»:
« — А разве ночь?
— Ночь.
— И давно?
— С вечера».
Так, з’ясувалося, що в нашого темного минулого виявилося майбутнє. Для його повернення знадобилося не так і багато: зрада помаранчевого месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз’єднання переможного «ми» Майдану на безпомічні «я» полі­тиків і простих людей — головна причина реваншу авторитаризму в Україні.
Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».

Громадськість Одеси вшанувала пам’ять жертв Голодоморів 1920—1921, 1932—1933, 1946—1947 років

Багато що стерлося з пам’яті, майже не пригадую, у які ігри ми гралися, та й чи були вони, оті ігри, якщо доводилося дочасно дорослішати повоєнним безбатченкам…
Але добре запам’яталось, як уранці, по росі, бабуня відправляла мене за кропивою, лободою… Зривав їх по шанцях та галявах нашого передмістя, відтак бабуня перебирала ту траву, викидала зайве та варила смачну кашку…

«Українські зошити (спогади про радянські часи)» — так називається контроверсійний комікс італійського митця Ігорта про трагедію Голодомору в Україні. Про історію його появи художник розповів в інтерв’ю «Німецькій хвилі».
Графічна новела одного з найвідоміших італійських митців авангарду Ігорта (Ігор Тувері), після презентації на Франкфуртському книжковому ярмарку у жовтні, цими днями з’явилася у вільному продажу в німецьких книгарнях. До цього вже вийшли її французький, англійський та італійський варіанти.
В основі цієї комікс-новели, як розповів Ігорт у розмові з Deutsche Welle, лежать історії простих людей, з якими митець зустрічався під час подорожей Україною. «Насправді все почалося з поїздки чеховськими місцями. Я планував випустити книгу про будинки та дачі, де жив Антон Чехов, й відвідав, серед іншого, Ялту. Але мандруючи Україною й зустрічаючись з людьми, я почув від них трагічні й шокуючі спогади про життя у добу тоталітаризму й Голодомору. Це вразило мене настільки, що я відклав усі інші проекти й вирішив зосередитися на цих драматичних людських історіях».

Ганебним скандалом закінчився благородний намір з ушанування пам’яті жертв голодоморів в Ізмаїлі, де зібралися сотні городян, щоб запалити свічки та побачити виставу «Прости і помилуй» Волинського акаде­мічного обласного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, який приїхав на дводенні гастролі на запрошення народного депутата від «БЮТ — Батьківщини» Олександра Дубового.
Інформаційний портал «Кур’єр» (http://izmail.es) повідомив, зокрема таке:
«Ввечері 26 листопада не можна було пройти повз площу перед Будинком культури імені Т. Г. Шевченка. Дорога була перекрита, на площі зібралося не менше 500 городян. Справа в тім, що народний депутат Олександр Дубовий організував в Ізмаїлі акцію пам’яті жертв голодоморів. Акція вдалася масштабною і дуже видовищною.

Другий побут Євгена Чикаленка в Одесі

У попередньому матеріалі (див. «ЧН» за 18 червня) я зупинився на тому, що 1875 року юний гімназист Євген Чикаленко перервав стале проживання в Одесі і поїхав разом з дядьком влаштовуватися до Єлисаветграда в тамтешньому Вищому земському реальному училищі. Було йому тоді неповних чотирнадцять років… Продовжу цю тему.
Восени 1894 року зовсім дорослий Є. Чикаленко знову опинився в Одесі й винайняв житло для по­стійного проживання з родиною. Маючи вже вік Спасителя, він, однак, приїхав сюди з тією ж метою: по науку. Уже — не для себе, «едукованого» в Єлисаветі й Харкові, а для своєї малечі.

Приозерне — молдовське село в Кілійському районі, яке мало чим відрізняється від інших у Буджаку. Добротні будинки, зведені в 60-х — 70-х роках минулого століття, складають враження про благополуччя селян. І лише занедбане, порожнє, без вікон і дверей приміщення помпезного колись будинку культури повертає нас у сьогодення.
Це не просто напівзруйноване приміщення — це, на жаль, візитівка нашого суперечливого, хочеться вірити, що тимчасового, перехідного періоду. В сільській місцевості він особливо складний, адже сьогодні кожне друге село не має суб’єктів господарської діяльності і наразі не відчувається перемін до покращення. Село як система  взаємодії різних, але тісно пов’язаних між собою взаємозалежних компонентів життєдіяльності (матеріальних і духовних), стрімко занепадає. Для України подібні процеси особливо небезпечні, адже село, незалежно від національного складу, було і поки ще залишається хранителем унікальних етнокультурних традицій. Саме село, а не місто, репрезентує ідентичність болгар і гагаузів, молдован і росіян, українців. У селі ще збереглися залишки традиційно-побутової культури, історична пам’ять, мова. Тут, попри всі негаразди, продовжують виховувати людину освічену, сумлінну і працьовиту. Виховання морально-етичних якостей особистості ще базується на глибоких традиціях етнопедагогіки. Але з кожним роком ситуація ускладнюється, і лише школа залишається чи не єдиним закладом, який, поєднуючи освітянські і виховні функції, частково вирішує ще й культурно-освітні завдання державних установ, що припинили своє існування.

25 листопада не типову для філармонійних концертів, по суті, фестивальну програму запропонував одеситам відомий київський музикант, композитор і диригент Володимир Рунчак (на знімку). Звучала «Пассакалія» А. Веберна, а також вперше в Одесі були виконані «Пустеля» Е. Вареза та «Реквієм» В. Рунчака. Символічно, що постановку цього твору здійснено автором у Великій залі Одеської філармонії напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору.
Програма досить ризикована, враховуючи авангардистський характер музики. Диригент відзначив професіоналізм оркестру, який освоїв нові твори всього за чотири репетиції.
Під час прес-конференції Володимир Рунчак так прокоментував ситуацію: «Це класика, що давно визнана світом. Опус 1 — це ще не той Веберн, якого ми знаємо, де усе атонально і кришталево додекафонно. Це ближче до Малера. Але комусь потрібно знайомити публіку й з іншою, менш благозвучною музикою, і тим самим заповнювати прогалину, що виникла у нас з різних причин. Варез — композитор, який першим увів електронні звуки в симфонічні твори, і це вже класика. Я дуже радий, що саме цю програму затвердив художній керівник оркестру. Як казав Стравінський, «публіка звикла не пізнавати, а впізнавати». Будемо йти шляхом Стравінського і розвивати смаки наших слухачів».

«У джазі лише дівчата», майже американський мюзикл. Режисер-постановник Дмитро Бєлов (Москва), художній керівник і диригент Микола Голощапов, художник-постановник та художник-костюмер Ольга Шагаліна (Москва). Одеський академічний театр музичної комедії ім. М. Водяного.

Оперета, музична комедія, мюзикл — це завжди свято. Цим і різниться театр музкомедії, оперети від інших «серйозних» театрів. Там на кону нерідко розгортаються сповнені драматизму сюжети, відтворюються у художній формі історичні події, порушуються якісь проблеми, глядачам ставляться часом непрості запитання... (Це все теоретично, не в нинішній конкретиці). Цілковито інакше виглядає справа у театрі музкомедії. Ви приходите у притаманному вам буденному настрої, але непомітно всі турботи відступають на другий план, залишаються, скажемо так, у фойє чи в гардеробі. Ви сідаєте у м’який фотель, в оркестровій ямі вроздріб репетирують собі щось музиканти, ви ще не встигли розгорнути програмку, та вже чуєте знайомі, а коли ні, то все одно приємні, наче колись давно чуті, веселі, поривні нотки... А ось і він — музичний керівник і диригент Микола Голощапов, заслужений працівник культури України.

Для виробництва пальмової олії використовується особливий вид гвінейської пальми. Цей продукт — єдиний з усіх рослинних олій, що має склад практично аналогічний з тваринним жиром, оскільки містить, в основному, насичені жирні кислоти.
Пальмова олія застосовується на виробництві, зокрема на металур­гійних заводах, де нею змащують устаткування. За останні ж десятиліття вона впевнено «прописалася» на наших кухнях. Прочитайте склад продуктів, які продаються в кожному магазині, і ви знайдете там цей інгредієнт. Пальмову олію додають до багатьох кондитерських виробів, морозива, згущеного молока, шоколаду, картоплі фрі і практично до всієї їжі швидкого приготування. А ще вона часто є основним компонентом так званої «легкого масла» або спреду.
Чому пальмова олія набула такого широкого застосування? По-перше, довго зберігається без зміни смаку і, відповідно, дозволяє випускати продукти з тривалішими термінами реалізації. А, по-друге, коштує дешево, і це, зрозуміло, відразу оцінили виробники продуктів.

Організація Об’єднаних Націй напередодні міжнародної конференції в Ріо-де-Жанейро, яка відбудеться у червні 2012-го — через 20 років після історичної зустрічі, де був вперше намічений шлях сталого розвитку людства, — ініціювала нову кампанію під назвою «Ріо + 20: майбутнє, якого ми хочемо». Мета нової ініціативи — почати діалог про те, як забезпечити потреби семимільярдного населення Землі і при цьому зберегти планету для майбутніх поколінь.
Виступаючи 21 листопада на спеціальному заході, присвяченому початку кампанії, генеральний секретар ООН Бан Кі-мун підкреслив, що нинішній шлях розвитку — тупиковий. Уже зараз перед світом стоять проблеми нестачі продовольства і чистої води, забруднення навколишнього середовища і перенаселеності міст, зростання викидів парникових газів та наслідків зміни клімату. Він нагадав, що вже виступив з ініціативою «Стійка енергія для всіх».

Здавен спеції, або прянощі,  застосовували не лише в  кулінарії, а й як лікувальні засоби. Адже вони мають антибактеріальну та імуностимулюючу дію й не поступаються ефективністю фармакологічним імуностимуляторам.
Скажімо, у кориці міститься досить велика кількість антибактеріальних речовин. Тому її можна засто­совувати як профілактичний та лікувальний засіб при застудних, вірусних захворюваннях. З цією метою рекомендується приготувати такий напій. Кілька чайних ложок молотої кориці залити окропом та закип’ятити, додати чорний перець і пити по одній склянці через кожні чотири години. Це прекрасний засіб захисту в ситуації, коли ви перебуваєте поруч із застудженими людьми.
Антибактеріальні властивості має і куркума. Відома її здатність стимулювати імунні сили і виводити токсини з організму. Вона ефективна при бронхіті, тонзиліті, фарингіті. Для цього ложку куркуми кип’ятять у склянці молока та гарячим випивають перед соном. Полоскати горло можна таким спеціальним розчином: на склянку гарячої води — дрібка солі та чайна ложка куркуми. Цей розчин добре знімає запалення у горлі. Можна приготувати і смоктальну суміш: змішати 1/2 чайної ложки куркуми з чайною ложкою меду. Смоктати її слід чотири рази в день.
Ще одна шанована на Сході спеція — кардамон. В арабських країнах споживається до 70% від кількості всього кардамону. Його можна додавати до різних страв, зокрема м’ясних, а також у напої, особливо до кави.

Чи вся риба містить омега-3-кислоти?

Жирні поліненасичені кислоти, корисні для здоров’я шкіри і серцево-судинної системи, містяться переважно в жирній рибі, що живе в холодних водах.
Але деякі види прісноводних риб теж містять цей корисний компонент, наприклад, короп і вугор. Ці види риби добре вирощуються в неволі, але, як правило, в дикій рибі вміст поліненасичених жирних кислот чомусь вищий.
Солона риба (оселедець, лосось) теж містить кислоти типу омега — вони не руйнуються при подібній обробці. І хоча при засолюванні деякі речовини (білки, мінерали, водорозчинні вітаміни) переходять у розсіл, харчова цінність солоної риби майже не знижується, оскільки після обробки вона краще засвоюється організмом. Але слід пам’ятати про високу концентрацію солі: вона підразнює слизову шлунка, змінює водний баланс і збільшує навантаження на нирки.