У терновім вінку мелодій

Говорити про це можна багато і довго, бо наболіло вже багатьом. Як рівно ж про те, чому так відбувається у незалежній (на жаль — від українців) Українській державі, де який-небудь грошовий мішок, володар каналу, диктує політику мовлення. А чужинець, який поставлений керувати цим мовленням, українського нічого не знає і знати не хоче.

А знати — мусимо, інакше звиродніємо та пропадемо, зникнемо так, що ніхто й не згадає, що була така нація.

Нинішня весна знову дала привід згадати про декотрі з видатних, вершинних явищ нашої музичної культури, котрі, на жаль, уже у минулому. Це, передусім, Квітка Цісик та Володимир Івасюк. Українська пісня була для кожного з них не лише основою творчості, джерелом натхнення — вона була їхнім життям. Хоч Квітка, донька українських емігрантів часів Другої світової, народилася і прожила своє коротке життя у США. Лише раз, у 1983 році, вона приїздила в Україну, та й то майже інкогніто. Тут, на Батьківщині, її не вільно було слухати. За те, що була з родини емігрантів, що співала українські пісні, котрі у її виконанні, звісно ж, ставали націоналістичними. Може, й так, бо виражали її національну сутність, без якої мистець — і безбарвний, і нецікавий у світі. У всякому разі, відтоді ніхто не зумів повторити її спів. Але голос її, що змушував хвилюватися та зворушуватися не лише українське, а й будь-яке серце, подарувала їй рідна земля, й це навіть не гени, це щось інше, більше. Це — наче оте Євшан-зілля, ніколи не бачене на чужині, але образ якого чудесним способом витворився невідь відкіль та виповнив усе її єство та став наче коштовною оправою її дивовижної краси колоратурного сопрано рідкісного тембру. А проте, так і не здійснилася її мрія приїхати в Україну вже вільну, дати серію своїх концертів.

Обоє — і Квітка Цісик, і Володимир Івасюк — співали тільки те, що хотіли співати. У нього це були пісні, які він творив на основі народного мелосу, й тому вони були глибокі і світлі, легко запам’ятовувалися, ставали улюбленими в народі. Їх співали повсюдно, це були пісні, що уособлювали українську душу, її ліризм та відкритість, її красу та глибокий внутрішній зміст. Вони не кликали «на барикади», вони відновлювали національне самопочуття, й це, на загал, страшніше від барикад. Квітка Цісик найбільше любила його пісні, надаючи їм особливого, сказати б, колориту, особливого присмаку. Це було щось цілковито незвичне: кожна пісня у її виконанні (й Івасюкова, й народна чи будь-яка інша) надавалася до порівняння з юною красунею, котра перевдягнулася в іншу сукню чи лише поміняла прикраси. Її пісні й по сьогодні не втратили того шарму, а передусім — отієї національної спрямованості, на яку душа відгукується одразу й беззастережно. За свідченням тогочасної преси, вся Америка знала той голос.

А що найбільше єднало їх обидвох, то це українська пісня. Ніхто б не дорікнув Квітці, якби вона заспівала по-англійськи, навпаки, з таким голосом вона б стала справжньою зіркою, незгірш за інших американських співачок — ба навіть кращою за багатьох з них. Понад те: її запрошували відомі джазові музиканти, зірки року та поп-музики. Але завжди відмовлялась. Такої стійкості залишається лише побажати нашим сучасним так званим «зіркам», котрі зневажають мову своєї країни, мову народу, серед якого живуть — а отже, й сам цей народ, переходячи на чужу мову — чи російську, чи то англійську, й не тямлять, якої шкоди завдають українській культурі, допомагаючи ворогам нищити її та даючи їм козир стверджувати, що російською мовою послуговується більшість українців — та більшість, котру якраз і становлять отакі малороси. Тож як тут не згадати настанову Едіт Піаф, яку вона дала тоді ще молодому Іву Монтану, котрий багато співав по-англійськи: треба виконувати французькі пісні, закликала вона, бо лише так ви здобудете любов свого народу й утвердитеся у всьому світі. Як відомо, обоє прославили Францію і себе самих на цілий світ не лише своїм голосом, а й французькою піснею — передусім.

Але тут неабияке значення має ще й домашнє виховання. Обоє — і Квітка, й Володя — зростали в родинах української інтелігенції, де шанувалися національні традиції, рідна мова, культура і де панував культ глибоких знань про свою Батьківщину. Батько Володимира Івасюка викладав в університеті, був письменником, знав кілька іноземних мов, мати — вчителька української мови. Батько Квітки Цісик — професор консерваторії. До того ж вона була у кращому становищі, ніж Володимир, чиї пісні з такою любов’ю огранювала своїм голосом. Бо жила у вільному світі, і в цьому їй пощастило — якщо дозволено так сказати.

В час, коли чиновники від мистецтва жорстко регламентували, що можна, а що не можна радянським людям співати, слухати й навіть творити, Володимир Івасюк вихлюпував ті слова і ті мелодії зі свого серця, не озираючись ні на кого, і ті пісні — на диво — попервах не зустрічали опору влади, були вільні, як ті пташки у небесному просторі. Хоча співав не лише про любов, молодість, красу, то були також пісні про рідний край, про Батьківщину його — Україну. Яскраво проявилося це й у музиці, яку створив до вистави за трилогією Олеся Гончара «Прапороносці» на пропозицію театру імені Марії Заньковецької у Львові. Постановчу групу спектаклю було номіновано на здобуття тоді ще Державної премії ім. Тараса Шевченка (тепер — Національна). Але прізвище автора музики було викреслене зі списку в одному з високих кабінетів, у яких ретельно перевірялося тоді все. Це було наче помстою за ту фантастичну популярність українського співака, за його яскраво виражену українськість. То був нечуваний злет української пісні на просторах імперії, її співала вся тодішня країна, великою мірою — завдяки саме Володимиру Івасюку, завдяки так само шаленій популярності пісень Софії Ротару — ще тодішньої, коли вона починала своє сходження як зірка та створила серйозну конкуренцію зіркам естради.

«Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті і творчості», — казав Володимир Івасюк. Він, як бачимо, не відділяв одне від другого. Як саме собою зрозуміле, це означало: творити і співати українську пісню. Це було тоді неймовірно важко — у жорстко обмеженому ідеологічними рамками культурному середовищі, вийшовши за які, мистець наражався на серйозну небезпеку. А він — виходив. Й одного разу його шлях перепинили...

Важко сказати, чи в цьому сенсі легше було співати Квітці, але ж таки вона жила на волі, дихала волею і співала вільно. Її голос знали всі американці, тим голосом співала за океаном сама Україна, країна багатолітньої окупаційної пітьми й тисяч нерозквітлих талантів. Коли слухаємо Квітку Цісик, її часом сумний та мінорний, але такий рідний голос, нас проймає не смуток, а гордість за свою країну, за свій народ, за те, що й ти належиш до цієї нації. Коли ж постійно отой «маленький українець» чує нерідну мову, чує оті пісні-пустоцвіти, пісні-одноденки, що нав’язливо, нахабно лізуть нам до вух зусібіч, коли по «ящику» йому розповідають лише про російських артистів, співаків тощо і ні слова — про українських артистів, наче їх нема зовсім у нас, то ніколи не стане він не то що великим українцем, а й добрим громадянином, свідомим своєї Батьківщини і свого місця на цій землі, своєї ролі в її сучасній історії. І це вже — державна політика. Менше мови — менше українського націоналізму, що став аж надто небезпечним в очах можновладців, отже, й менше патріотизму справжнього, українського, і менше громадянської активності та захисту своїх національних та соціальних прав.

І ще завважте: коли український артист — мистець, назагал — зраджує рідне, своє, тоді творчість його одразу втрачає ті прикмети, які саме й зробили його популярним, не шанують його тоді ні свої, ані не свої, нехай навіть це й народний артист. Володимира Івасюка запрошували до Москви, але він відмовився, й ніколи не шкодував.

Якщо вам набридне слухати все те, чим заповнений нині музичний ефір, то вимкніть і не слухайте, й не дивіться. Краще поставте справжню музику, таку, яку творили своїм серцем, своїм голосом, своєю святою любов’ю до українського Квітка Цісик, Володимир Івасюк, відомі гурти і музичні групи, які творять і нині, наші таланти, котрим, на жаль, дуже рідко дають доступ до ефіру. А їх, повірте, дуже багато нині в Україні...

...Його ховали 22 травня при величезній кількості людей. Поет і майже краянин Степан Пушик написав вірша, у якому були такі слова:

А на ріках карпатських ревуть водограї,
Що вмирає народ, як вмирають співці...

Було заборонено будь-які співчуття у пресі й навіть жалобні промови. Й одразу по тому були зняті з ефіру його пісні, знищено оригінал кінофільму «Червона рута», заборонено фільм естонських кінематографістів «Смерічка» в Карпатах». Та й сьогодні не надто щастить пісенному фестивалю імені Володимира Івасюка — через цілковиту байдужість до національної культури.

...У США на честь Квітки Цісик засновано благодійний Фонд підтримки музично обдарованих дітей, а на згадку по її сестру Марію створено Фонд «Адже життя прекрасне», кошти від якого йдуть на закупівлю мамографічного обладнання для України.

Роман КРАКАЛІЯ.