Чужий почерк, або Неказкова історія Івана Акулібаби

Відвідувачі залишили листа, написаного від імені Івана Акулібаби, та копії деяких документів. Це дає змогу подивитися на життєву колізію з різних точок зору.

Одразу зазначимо, що йдеться про житлову площу. Квартиру Акулібаба одержав на себе, дружину і сина у 1971 році від СПМК-80, яка займалася розвитком мережі зрошення на Одещині. Здавалося б, що ще треба для благополуччя — живи і радій. Але невдовзі померла дружина, виникли проблеми у спілкуванні з сином. Той завів, було, сім’ю, але вона розпалася.

Ось як описує ситуацію Іван Дмитрович: «Коли я приватизовував квартиру, то вписав себе одного, а через чотири роки дізнався, що в моїй заяві чужим почерком дописані син, невістка і внучка... Чому я їх не хотів вписувати у приватизацію? Тому що вони мене не розуміли як батька, нічим не допомагали. Коли я потрапив до лікарні і пролежав там два місяці, ніхто з них до мене навіть не приїхав. Чужі люди мені допомогли. Чужа жінка годувала мене з ложечки, а її чоловік ходив і збирав гроші мені на ліки. Коли я приїхав з лікарні, вони жили погано, часто сварилися і, врешті, розійшлися. Залишили мене одного, мені було дуже тяжко. За мною почала приглядати сусідка, але недовго — син вигнав...»

— Я не проти того, щоб приватизувати всю квартиру на одну внучку, — каже Іван Дмитрович, — але на це не дають мені згоди.

А ось оцінка ситуації голови Біляївської районної ради О. Семенова: «Приватизація житлового фонду в Україні здійснюється відповідно до норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» № 2482 від 19 червня 1992 року. Відповідно до пункту 2 статті 8 вищезазначеного закону, передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність членам сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі. Для розгляду Вашого звернення до Маяківської сільської ради було направлено запит щодо переліку осіб, що були прописані у Вашій квартирі на момент її приватизації (станом на 8 вересня 2000 р.). За інформацією сільської ради, у квартирі були прописані (далі йде перелік господаря, сина, невістки і внучки. — Прим. авт.). Зазначені особи при оформлені приватизації житла і були внесені до Свідоцтва про право власності на житло № 2704 від 08.09.2000 р. та отримали по 1/4 частки квартири на праві спільної часткової власності. Тобто приватизація квартири, у якій Ви мешкаєте, була проведена у відповідності до норм вищезазначеного закону.

Крім того, повідомляємо, якщо Ви не згодні з порядком приватизації Вашої квартири, Ви маєте право звернутись до Біляївського районного суду з позовною заявою про визнання Свідоцтва про право власності на житло № 2704 від 08.09.2000 р. повністю або частково недійсним».

На цьому можна було б поставити крапку, бо любите ви своїх родичів чи ні, а закон є закон. Якби не деякі деталі! Зокрема, що там з тим чужим почерком?

До речі, перша заява, в якій записи були зроблені двома почерками, дивним чином зникла. Натомість з’явилася нова заява, написана одним почерком, але знову ж таки чужим. Ветеран бідкається: як це могло статися без його відома, участі і згоди? Хто написав цей важливий документ і поклав до інших паперів?

Але чомусь на це ніхто не звертає уваги.

У своєму листі до Івана Акулібаби начальник Біляївського РВ ГУ МВС України в Одеській області пише: «За результатами перевірки порушень не встановлено». Однак невідомо, чи підтверджено це графометричним чи якимось іншим способом.

Не дивно, що така відповідь не вдовольнила скаржника. Через це справа пішла по другому колу. У березні цього року Біляївський міжрайонний прокурор направив начальнику районної міліції нового листа, в якому зажадав «провести додаткову перевірку за зверненням Акулібаби І. Д. з приводу можливої підробки документів при приватизації квартири його близькими родичами». Відповіді досі не надійшло.

Звичайно, в міліції є багато важливіших справ: розслідування вбивств, розбоїв, грабежів, розкрадань... Але чому тоді повз увагу правоохоронців пройшов факт, який свідчить, по суті, про викрадення майна ветерана? У своєму листі до редакції Іван Акулібаба наводить довгий список речей, які зникли з квартири, коли він перебував у лікарні: килим, телевізор, мотор від пральної машини, соковижималка, м’ясорубка, сковорідка, ікона, постільна білизна, газовий балон, горілки з газової плити тощо. «Прошу, — благає він, — щоб прийшла комісія і побачила, з чим я залишився і як мені далі жити?» Ніхто не прийшов. Іван Дмитрович підозрює, хто виніс речі з хати, але достеменно дати відповідь на це запитання може, напевно, лише слідство та суд. Тим часом, як пише заявник, його звернення з цього питання до дільничного ніяких результатів не дало.

Втім, Іван Акулібаба не боїться ніяких несунів чи розбійників. Це парадоксально, але факт: він боїться лише ревних виконавців букви закону. Ось син узяв кредит, а сплатити його не має змоги. І йдуть на адресу батька повістки з вимогою повернути борг, бо, мовляв, «опишемо і заберемо квартиру». Крім того, син має сплачувати аліменти, а грошей — катма. І знову побоювання, що в рахунок тих виплат він позбудеться житла...

Чиновники різних інстанцій радять літньому інваліду звернутися до суду і там пошукати справедливості. Це, можливо, справді був би найкращий вихід із ситуації. Але, по-перше, це досить витратно. А де в старенького ті гроші? По-друге, для суду треба зібрати певні довідки, а це теж виявилося непростою справою. «Щоб подати в суд, — пише він до редакції, — потрібна була посвідка із сільради про те, що колишня невістка у мене не проживає (нині у неї — друга сім’я), але там мені її, таку довідку, чомусь не дали».

...Ветеран глибоко ображений і шукає заступництва. Живе він не на безлюдному острові, а в центрі великого і славного села, і дивує те, що у громадських активістів не знайшлося часу, щоб провідати його, побесідувати, розрадити, а, можливо, чимось і допомогти. Байдужість до людини — це не наш, це чужий почерк.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.