Титульна нація та пошуки колективного «я» у морі полікультурності

Книга канадського вченого досить об’ємна. На обкладинці — відома картина Тараса Шевченка «Катерина», у надписі «Україна» перша й остання літери стилізовані у вигляді помаранчевих стрічок.

Як повідомив видавець, вони здійснюють презентаційний тур містами України. Вже побували у Харкові, Полтаві, Запоріжжі, Сімферополі і Миколаєві, де зустрічалися з науковцями і студентською молоддю. Після Одеси мають намір відвідати Києво-Могилянську та Острозьку академії, Львівський католицький, Чернівецький і, насамкінець, Ужгородський університети. «Під час цього вісімнадцятиденного туру містами України ми ставимо за мету поширити близько тисячі примірників видання саме у науковому середовищі, — сказав Валерій Падяка. — Значне зниження вартості книги стало можливим завдяки благодійницькій діяльності канадського та американського бізнесменів-філантропів Джеймса Темертея та Алекса Ровта.

Свою наукову діяльність професор Магочій сприймає як певну гуманітарну місію, що, на його переконання, у підсумку дає якісно нове розуміння історії України.

— У своєму виступі я буду послуговуватися текстом, бо моя українська мова не є найліпша, — зауважив гість. — Перші два видання моєї книги з історії України англійською мовою, як було сказано, призначалися, перш за все, для північноамериканського континенту, щоб подати відомості про багате історичне минуле цієї європейської держави. Сподіваюся, що українському читачеві книга буде цікавою у сенсі, як саме іноземець описує події на вашій Батьківщині. Але чи достатньо одного зацікавлення, щоб виправдати зусилля на переклад такого обширного тексту? — запитує автор. — Можливо, відповідь полягає саме у розумінні нового підходу до викладання української історії. На момент виходу англійської версії історії України у 1996-у вже існували подібні англомовні видання, але вони, швидше, були історією українського народу — цілком виправданого суб’єкта історії, але не історіями території, яку охоплює сучасна держава Україна. Інші етноси сприймалися, переважно, як ворожий українцям елемент у їх боротьбі за національне виживання. Для мене усі народи, що проживають на території України, є його невід’ємною частиною. Зазначимо, що у цьому сенсі Україна не є унікальною…

У новій редакції книги представлено сім нових тем, у тому числі присвячені Помаранчевій революції, ролі української діаспори щодо її впливу на події на їхній історичній батьківщині, культурі України тощо. Окрім додатку фактичного матеріалу, друге видання історії України має реконфігурацію — розуміння історичних процесів до ХVІІІ ст. Таким чином, верхню фазу історичного розвитку України було представлено як литовсько-польсько-кримський регіон, з метою підкреслення ролі Кримського каганату. Цей факт має бути винесеним з периферії…

Кожен громадянин повинен відчувати, що він чи вона має голос у суспільстві, що усвідомлення існування особи відповідно до існування предків цієї особи як групи, є правом всіх громадян і визнається як невід’ємна дійсність України у цілому.

Тож ви тримаєте (чи будете тримати) в руках першу історію, яка намагається змалювати всі народи та культури, що коли-небудь існували в Україні. Розумію, що тут є певний момент претензійності…

Від себе зазначу, Павло-Роберт Магочій справив враження людини досить стриманої і розважливої, що з більшою готовністю відгукується на дискусію у суто науково-академічній площині.

Запитання-відповіді.

Людмила Новикова, доцент кафедри історії України: «Я викладаю спецкурс історії національних меншин в Україні. Як ви вважаєте, чи є теми міжнаціональних стосунків, яких варто уникати у навчальному процесі, а чи всі мають бути висвітлені, але під певним кутом зору, зокрема і польсько-український конфлікт на Волині тощо?»

— Я є принциповим противником вживання терміну «національні меншини». Ліпше говорити про народи, державні і бездержавні. Щодо вашого питання, то нині в Сполучених Штатах і Канаді ми маємо великий міжнародний проект, де я заангажований із самого початку, і який стосується єврейсько-українських відносин. У ньому також задіяні інші науковці з Північної Америки, України, Ізраїлю та Західної Європи. Окремі з них наполягали, що цей проект має досліджувати єврейсько-українські стосунки переважно часів Другої світової війни — Голокост, неприємні стосунки українців і євреїв, мотивуючи важливістю даної теми. Я був серед тих, хто вважає, що євреї мешкають компактно на території України, принаймні, тисячу років, починаючи з Хазарії, але періоди напруження між євреями й іншим населенням, не тільки етнічними українцями, складає приблизно двадцять років. То чому маємо упускати періоди нормального співжиття? Тому, ведучи спецкурс, і, наприклад, говорячи про болгар, ви мали би згадувати їх перебування на території України із найдавніших часів.

Тарас Вінцковський, доцент кафедри історії України: «Як я розумію, ви виходите з того, що всі мешканці України апріорі є лояльними до української держави і тому мають право на єдиний голос та інше. Моє питання: наскільки вам як громадянину Канади відома статистика щодо лояльності до держави різних етнічних груп, які мешкають в Україні? Адже ми знаємо чимало прикладів, коли впродовж ХХ ст. були народи, які негативно ставилися до самого факту існування Української держави. Наскільки цей момент відображений у вашій монографії?»

— Коли ви говорили про лояльність, я подумав про Ізраїль, де є багато громадян, які, фактично, не визнають державу Ізраїль. Предмет лояльності — це цікаве питання, але це предмет для соціології. Мені навіть незручно слухати, що є нелояльні народи. Чи може мова про особи, які не лояльні до держави? Не виключено, що є особи, які не є етнічними українцями і які не бачать у суспільстві вираження свого власного «Я», не бачать своєї культури як частини України. Україна — багатонаціональна держава, і тому потрібно знати і вивчати всі культури. Я не знаю, чи у курсі шкільної програми з літератури вивчаються лише письменників, які пишуть українською мовою, чи є й представники інших літератур. На мою думку, питання лояльності є другорядним.

Володимир Кудлач: «Мене цікавить таке питання: наскільки ви, пане професоре, як історик, науковець заангажовані у політику? Маю на увазі не безпосередньо, а, можливо, як реакція на ваші виступи, висунуті вами ідеї, ваші концепції, наприклад у зв’язку з т. з. русинським питанням? Дякую.»

— Я б тільки сказав, що не є заангажованим у політику в тому сенсі, що ніколи не висував своєї кандидатури на виборах. Як людина, що пише, як творець, що висуває певні ідеї, я не можу передбачити, як це буде сприйнято. Процес відновлення свідомості карпатських русинів розпочався у США в середині 1970-х років. У тому я теж був заангажований, але не як політичний і навіть не як громадський діяч, але, швидше, як популяризатор, що прагнув донести американцям про нашу історію, наше походження на теоретичній платформі. Після краху комуністичної системи мене, час від часу, запрошували у Європу, у різні ради, адже не секрет, що я маю русинське походження. Серед нашого народу ми маємо ту ж проблему, що українці у ХІХ ст., коли вони не знали, хто вони є. Це щодо заангажованості. Але завжди головний інтерес я мав у науковому контексті, у сприянні процесу становлення русинської мови.

Віктор Вербицький (репліка): «Багато діячів української культури за походженням були лемками, бойками чи гуцулами — Богдан-Ігор Антонич, Іван Франко, Михайло Вербицький, Тарас Шевченко та інші. Про себе особисто повинен сказати, що коли 1954 року мої батьки повезли мене вперше на малу батьківщину, у Закарпаття, то у спілкуванні з місцевими людьми не було жодних мовних проблем. То про яку іншу мову на цих землях можна говорити? Якщо русини — це українці, то тоді питання знімається: я — русин!»

Максим Кашкаєв, аспірант: «Скажіть, будь ласка, чи стикалися ви з тим, що у Сполучених Штатах чи Канаді Україну сприймають як Росію? Як ви долали ці стереотипи?»

— Щодо стереотипів. Важливо враховувати різницю між Канадою, де пропорційно українці є помітною групою, і Сполученими Штатами, де справді подібний стереотип був сильно виражений. Коли я був студентом, в американських університетах українська мова не вивчалася. Ця ситуація стала змінюватися десь наприкінці 1960-х — у 1970-і роки. Тоді почали виникати різні центри з вивчення української мови, до чого я особисто був причетний, а також Субтельний, Грабович та інші. Сьогодні ситуація якщо не кардинально, то помітно відрізняється, бо Україна існує як держава. Щодо Канади, то там українці мають високий рейтинг, серед них багато успішних людей, і це теж сприятливий фактор. Зауважте, у тамтешніх університетах українська мова вивчалася вже у 30-х роках ХХ ст.

Володимир Полторак, історик: «Я викладаю курс історії України для іноземних студентів і повинен сказати, що є потреба не лише в підручниках українською, але й англійською мовою. Друге, невелика ремарка. Я ознайомився серйозно з роботою і звернув увагу на те, що у вас молдовани не сприймаються як окремий народ. За вашою версією — це румуни. Також є інформація, що Іван Сірко, відомий діяч української історії, теж румунського походження. Що є джерельною базою для такої позиції? І насамкінець, ремарка символічного плану: обкладинка книги певним чином трансформує наше уявлення про українську державу. Якщо 1996 року на обкладинці вашої книги ми бачили сповнених гумору і сили запорожців, що пишуть листа турецькому султану, то в даному разі бачимо вагітну Катерину і москаля, що втікає від неї. Це так, чи це лише моя інтерпретація?»

— Якщо є потреба в книгах з історії англійською мовою, то я готовий допомогти у придбанні частини тиражу англійської версії своєї книги для університету.

Стосовно розділу у моїй книзі про молдаван — що я думаю, то байдуже. Якщо є люди, які себе ідентифікують як молдавани, як окремий народ, то це їхнє право…

Щодо Івана Сірка, то я виходив з того, що запорізькі козаки — це не лише українці, а суміш народів. З тих джерел, які були у моєму розпорядженні, випливало, що Сірко саме румунського походження. Можливо, що це питання є спірним, і ви можете підтвердити, або спростувати це твердження. Право ж коментувати обкладинку я залишаю видавцям. Особисто я висловлював побажання, щоб в оформленні книги символічно відображалася культурна різноманітність України.

Володимир КУДЛАЧ.

P.S. Видавець і автор безкорисливо передали у дарунок представникам різних установ, присутніх на презентації, примірники книги Павла-Роберта Магочія.