Атаки на українські міста та об’єкти (передусім цивільні) останнім часом посилилися. Це безпосередньо пов’язано з наступом наших військ. Чим успішніше наступаємо, тим більше атак з повітря і з моря. Російські ракети і дрони найчастіше запускають з глибокого тилу, відтак райони й майданчики тих запусків через віддаленість розташування не доступні для превентивних ударів або ударів у відповідь. Високоточних ракет у розпорядженні ЗСУ достатньо хіба що для ударів по Криму. А ефект від запуску дронів по російських містах, швидше за все, психологічний.

Чому не дають ракет

Щоб змінити ситуацію, потрібне постачання від союзників високоточної зброї великої дальності у достатній кількості. Цього в найближчому майбутньому не передбачається з трьох основних причин. Перша — фінансова, оскільки сучасні ракети далекого радіусу дії коштують набагато дорожче за танки та літаки. А допомога друзів обчислюється фіксованими сумами у бюджетах. Друга причина полягає в тому, що у наших європейських союзників кількість таких ракет обмежена або їх на озброєнні нема зовсім. А ті, у кого вони є, діляться з Україною неохоче або (як Великобританія) лише з ініціативи політичного, а не військового керівництва.

Із 1 вересня Українська греко-католицька церква і Православна церква України відзначають усі нерухомі свята за новим церковним стилем. Перехід для обох конфесій означає, що дати нерухомих свят (які щороку припадають на одну й ту ж дату) змінилися, а саме — змістилися на 13 днів. Дати рухомих свят, тобто Великодня і залежних від нього, залишаються поки що незмінними.

Про зміни, пов’язані з переходом на новий календар, і про те, коли тепер в ПЦУ та в УГКЦ відзначатимуть рухомі й нерухомі свята «УП.Життя» поспілкувалася з керівником інформаційного відділу департаменту інформації Української греко-католицької церкви отцем Тарасом ЖЕПЛІНСЬКИМ і представником пресслужби Православної церкви України протоієреєм Михайлом ОМЕЛЯНОМ.

У номерах за 31 серпня і 7 вересня «Чорноморські новини» вже розповідали про дослідження, проведене на Одещині Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні цього року (було опитано 708 респондентів віком від 18 років за багатоступеневою вибіркою із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі).

У попередніх публікаціях ішлося, зокрема, про те, як сьогодні наші земляки оцінюють Революцію Гідності та події 2 травня 2014-го, кого вважають винними у загибелі людей, а також про те, чи весь російський народ несе провину за війну, розв’язану рф проти нашої держави. Другий блок питань стосувався імовірних сценаріїв завершення війни, поступок, на які може чи не може піти Україна, а ще — почуття захищеності жителів Одещини сучасними системами ППО в умовах постійних масованих атак нашої області з боку агресора.

Фонд компетентної допомоги армії «Повернись живим» передав Збройним силам України дві майстерні технічного обслуговування загальною вартістю 740 тис. євро. Таким чином благодійна організація завершила проєкт із допомоги ЗСУ, профінансований на близько $1,8 млн із коштів, зібраних народом Польщі на Bayraktar.

Торік у липні наші сусіди зібрали понад 22,5 млн злотих на безпілотний авіакомплекс Bayraktar TB2. До ініціативи на краудфандинговій платформі долучилися більше 200 тисяч осіб. Тоді турецька компанія Baykar вирішила безкоштовно передати безпілотник ЗСУ, а кошти попросила спрямувати благодійним організаціям. Ініціатор збору журналіст Славомир Сераковський передав «Повернись живим» 5,13 млн злотих і 600 тис. доларів.

(Шукаємо союзників на Заході, не помічаючи проукраїнського потенціалу у самій росії)

«Вы людей живьем сжигали!» — цей московський наратив, що стосувався міфічних бандерівців, свого часу був жваво підхоплений значною частиною мешканців Одеси, Севастополя, Донецька, Луганська та інших міст південного сходу України. Мабуть, малися на увазі події 2014 року на Майдані та людські жертви в одеському будинку профспілок.

Але росія чомусь уперто замовчує самоспалення директора Інституту людини Удмуртського університету Альберта Разіна, яке сталося 12 вересня 2019-го. Мужній патріот зробив це на знак протесту проти знищення удмуртської мови. Як тут не згадати самоспалення Олекси Гірника 21 січня 1978-го на могилі Кобзаря в Каневі? У такий спосіб український дисидент протестував поти русифікації України. А кому з росіян довелося спалити себе на знак протесту проти витіснення російської з публічного простору? Такі випадки нікому не відомі, оскільки російська мова у нас і тепер «живее всех живых». І це після де-в’яти років кривавої війни, розв’язаною Росією.

Потяг «Одеса — Львів» плив у ніч, легко розгойдуючись, вибиваючи по рейках різноманітні ритми, а мої думки випереджали події і переносилися в Національний музей Львова ім. Андрея Шептицького (НМЛ), де вже розгорнуто довгоочікувану виставку творів відомого модерніста М.І. Жука (1883 — 1964) під назвою «Михайло Жук — вісник Відродження». Вже сама назва виставки наголошує на епохальному значенні постаті мистця.

Львів став тим містом, яке в умовах війни об’єднало багатьох музейників, галеристів, колекціонерів і всіх шанувальників мистецтва навколо постаті цього яскравого художника, письменника і педагога, чиє 140-річчя відзначатимемо 2 жовтня. Хотілося б наголосити, що особливо цікаво сприймати твори Жука саме у контексті львівського арт-простору з його історичним тяжінням, перш за все, до Відня чи Кракова — полісів, які значною мірою визначили творчі прерогативи молодого митця — уродженця Каховки (Північна Таврія).

(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).

В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».

На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.

У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).

Міста займають 3% площі земної поверхні, але в них проживає більше половини населення планети. 78% глобального споживання енергії та понад 60% світових викидів вуглецю припадає саме на міста. Але вони є й однією з найважливіших точок втручання для створення сталої місцевої економіки, зменшення впливу на природне середовище і підвищення якості людського життя.

Спека, забруднення повітря та води, підтоплення — це ті небезпеки, з якими стикаються міста через зміну клімату вже сьогодні. Ситуація з кліматом загострюватиметься й надалі, тому існує нагальна потреба у більш зелених містах, які матимуть мінімальний рівень викидів, сталу інфраструктуру, озеленення, переробку та максимально екологічну утилізацію відходів, будуть інклюзивними й комфортними для життя.

Ситуація з водною безпекою стає дедалі нестабільнішою як в Україні, так і в країнах ЄС

Цьогоріч WWF-Україна розпочинає напрацювання планів з управління посухами, адже проблема нестачі прісної води може стати однією з ключових уже в найближчому десятилітті. У своїх підходах ця природоохоронна організація (повідомляється на її сайті https://wwf.ua) застосовуватиме найсучасніші європейські практики та інструменти.

WWF є одним зі співзасновників Global Water Watch — платформи, що надає безоплатну глобально доступну інформацію про воду в режимі реального часу. Цю інформацію отримують за допомогою супутникових даних, машинного навчання та хмарних обчислень. Global Water Watch допомагає спростити доступ до даних, надає можливість адміністраціям реагувати на екстремальні погодні явища та керувати ризиками, спричиненими змінами клімату.

Вороги перестали приховувати наміри. Якщо раніше йшлося про відродження фантастичної кремлівської імперії, то зараз мало хто сумнівається — рашисти реанімують радянську державу. Державу, що дала дуба у 1991 році.

«На принципах добра і справедливості»

У Москві перед штаб-квартирою Служби зовнішньої розвідки росії (СЗР) під оплески трудівників невидимого фронту встановили пам’ятник творцеві ВЧК Феліксу Едмундовичу Дзержинському, одному з ініціаторів червоного терору. Терор, як спосіб управління державою, у різних країнах і в різних формах існував упродовж сімдесяти років. Він поширився з території шостої частини суші на «соціалістичний» табір і зачепив усі континенти, крім Антарктиди.

У ніч на середу, 13 вересня, південь Одещини вже вкотре став мішенню для масштабної дронової атаки з боку людожерливої росії.

Агресор атакував нашу землю упродовж 4,5 години із трьох напрямків, випустивши загалом 44 безпілотники. Більшість із них — 32 — були знищені українським воїнством. Але, на жаль, і без влучань не обійшлося. Зафіксовані пошкодження припортової та іншої цивільної інфраструктури. За даними сайта «Ізмаїл.city», знову щось долетіло і до Румунії. До речі, там, у наших сусідів через Дунай, уже почали облаштовувати бомбосховища й оголошувати тривогу, коли рашка атакує український берег ріки.

На Економічному форумі, що відбувся цими днями у польському Карпачі, обговорювалися і питання підтримки України, яка бореться з російським агресором. У бліц-інтерв’ю для «Укр-інформу» (www.ukrinform.ua) начальник Генерального штабу Збройних сил Польщі Раймунд АНДЖЕЙЧАК розповів, яким чином його країна допомагає Україні протидіяти агресору, чому ця війна має глобальний характер і чому західна цивілізація повинна допомогти Україні перемогти.

— Пане генерале, як ви оцінюєте поступ української армії на фронті, зокрема на запорізькому напрямку?

— На жаль, росіяни вже сотні років застосовують ті ж самі стандарти, зокрема дуже брутальний підхід до військової справи. Я стежу за прогресом українських військ, перебуваю у тісному контакті з українським командуванням і союзниками, аби допомога, яку ми готуємо Україні, спрямовувалася на реальні потреби і щоб вона була вчасною. Це нелегке завдання. Росіяни окопалися там дуже сильно, а тому з тактичної точки зору завдання для українців дуже складне. Зате моральний дух українських військових викликає захоплення.

Другого вересневого дня у Балті відзначили знаменну подію — 30 років повернення місцевій римсько-католицькій общині костелу Святого Станіслава і 258 років з часу його заснування. Цей храм — найдавніша католицька святиня на півдні України.

Спершу трохи історії.

На початку XVIII століття, після того, як було окреслено кордон між Річчю Посполитою та Оттоманською Портою, на лівому березі річки Кодими князь Юзеф Любомирський заснував містечко Юзефград, а на правому березі постала турецько-татарська слобода Балта. В Юзефграді, успадкованому князем Станіславом Любомирським, із 1765-го розпочалося будівництво костелу на честь святого Станіслава, єпископа та мученика, для вірмен-католиків. Розміри храму були невеличкими: один неф (зала) з абсидою прямокутної форми (7,5 метра ширини та 16 метрів довжини). До парафії входили три села — Тимкове, Нестоїта та Сінне.

* * *

Таких сусідів краще би не мати —
У їхніх жилах чорна кров тече.
За звичай мають хижо зазирати,
Щоб згодом і привласнити чуже.

Редактор газети, вітаючи з перемогою в іменному муніципальному конкурсі, запропонував тему: Іван Франко у моєму житті. Докинувши, що очікуватиме допис ближчим часом.

Легко сказати! Але як віднайти підходи до такої неосяжної теми? В дитинстві до українця приходить Тарас Шевченко і вже залишається там на все життя. Своїм «Заповітом», потужним звучанням «Реве та стогне Дніпр широкий», своїми думами… Приходить Леся, спонукаючи до усвідомлення себе не якимось безродьком, а саме — Українцем. Все це живе разом з тобою, незримо підказує з-поміж багатьох шляхів єдино вірний.

Щорічний конкурс «Книголюб» вийшов на фінішну пряму — читацькі відгуки приймаються до 20 вересня включно.

Ось уже 12 років поспіль це творче змагання об’єднує людей, для яких читання залишається одним із ключових факторів розвитку особистості. Попри складні виклики воєнного часу, інтерес до книги не згасає. І це засвідчують бібліотекарі: упродовж квітня-вересня екскурсійну програму, спрямовану на ознайомлення різновікової читацької спільноти із виданнями, що представлені на конкурс, відвідали понад 500 осіб. Із них більше півсотні уже надіслали свої відгуки на вітчизняні новодруки, які привернули їхню увагу.

Помер Ігор Козловський (1954—2023). Це як особисте горе для дуже багатьох людей в Україні. І журналісти, для яких патріотизм — не пусте слово, і глибокі аналітики, і, звісно, священнослужителі різних релігій та конфесій, і колеги-науковці, і просто українці переживають його кончину щиро й важко.

Релігієзнавець зі світовим ім’ям, уродженець українського Донбасу, моральний авторитет, в’язень росії (він був у російському полоні 700 днів), член групи «1 грудня» помер у ніч на 6 вересня від серцевого нападу.

Минулорічна ейфорія перших днів війни у більшості українців давно вивітрилася. Путін не захопив Україну, але й ми не викинули ворога за межі своєї Батьківщини. Наступ на Півдні йде не так успішно, як хотілося б. Руйнувань по Україні стало набагато більше. Один лише підрив Каховської ГЕС чого вартий! І чудових наших хлопців багато полягло.

А тут іще Європа демонструє втому від наших біженців. Навіть з дружньої Польщі останнім часом надходять неприємні сигнали. Ну, добре, припустимо, що там під вибори деякі політики заграють зі своїм специфічним електоратом, що росія величезні гроші туди кидає, але ж пишуть поляки реальні, а не масовка, привезена з москви! Часом хтось із них у соцмережах ображає українців (може, це агентура путінська), але ж лайків такий провокатор отримує не один-два, а кілька сотень. Усі не можуть бути агентами. А близька до нас Болгарія? Росіяни й там мають успіх. Характерне відео: журналістка спілкується з мешканцями Варни, і ми бачимо, що вони на 90% проросійські. Ще й називають наших душогубів «братушками». Як нам під обстрілами з усім цим жити?

Служба безпеки України викрила на Одещині ще одну схему ухилення від мобілізації та нелегального виїзду за кордон громадян призовного віку.

Під час комплексних заходів, повідомляє пресслужба СБУ, затримано колишнього диякона Одеської єпархії УПЦ (МП), який за гроші допомагав потенційним призовникам виїжджати до країн Євросоюзу під виглядом «місіонерів».

За процесуального керівництва прокурорів Одеської обласної прокуратури на корупції викрито двох посадовців — Дунайського міжрегіонального управління Державної служби морського та річкового транспорту України та капітанії Ізмаїльського морського порту.

За даними слідства, члени кваліфі-каційної комісії з підтвердження кваліфікації судноводія організували корупційну схему з одержання неправомірної вигоди за проходження кваліфікаційного іспиту та отримання посвідчення судноводія торговельного судна. З-поміж «клієнтів» були й ухилянти від призову, які з тими посвідченнями мали намір виїхати за межі України.

Поновився на посаді під приводом «фіктивної» мобілізації: одеського митника підозрюють у наданні недостовірних доказів суду та шахрайстві.

За процесуального керівництва прокурорів Одеської обласної прокуратури повідомлено про підозру державному інспекторові одного з відділів митного поста «Одеса-порт» Одеської митниці за фактами подання завідомо недостовірних доказів до суду та шахрайства (ч. 2 ст. 384, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190 КК України).

За процесуального керівництва прокурорів Одеської обласної прокуратури, повідомляє офіційний сайт відомства, викрито і повідомлено про підозру жителеві Одещини за фактом несанкціонованого поширення інформації про розташування Збройних сил України (ч. 2 ст. 114-2 КК України).

За даними слідства, підозрюваний, будучи прихильником «русского міра», зливав адміністраторові телеграм-каналу з підтримки російської агресії проти України інформацію про розташування українських військових та техніки в Одесі. Зокрема, надсилав фотознімки базування засобів протиповітряної оборони.

(Спогад-реквієм)

Літературна планида обдарувала дружньою прихильністю і професійною солідарністю (називаю за алфавітним ранжиром) Володимира Базилевського, Григорія Гусейнова, Івана Іова, Дмитра Кременя, Бориса Нечерди, Петра Осадчука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка, Михайла Слабошпицького, Михайла Стрельбицького, Василя Фащенка, Тараса Федюка.

Змушений звузити ширше коло письменницького побратимства до апостольської дюжини. За півтора року повномасштабної російсько-української війни, у віковій самотності я найчастіше черпав саме в їх книгах духовну енергію, душеспасенну силу — в множинних автографах і збережених листах.

2023-й — рік українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя (1953 — 2019), 70-ліття від дня народження якого (21 серпня) відзначалося на державному рівні. З цієї нагоди на Закарпатті, батьківській землі Дмитра Дмитровича, започаткували й провели конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії його імені за найкращий поетичний новодрук. Першим лауреатом цієї премії став Ігор Павлюк (за книжку «Танець Мамая»).

Ігор Зиновійович — знаний в Україні і за її межами письменник, лауреат багатьох премій, зокрема імені Василя Симоненка, імені Маркіяна Шашкевича, Народної Шевченківської премії («Залізний Мамай»), премії англійського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії, Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.

У вівторок, 19 вересня, о 19.00 на сцені Єврейського культурного центру Beit Grand відбудеться кінопоказ та обговорення вистав сучасного танцю від проєкту «Говори тілом/Let The Body Speak».

Сьогодні, коли загроза існуванню України знову перестала бути фактом минулого, хореографи і танці-вники осмислюють виклики, з якими стикається кожен українець. Мовою тіла й танцю вони говорять про найскладніше, про те, для чого бракує слів.

У забезпеченні основ національної безпеки в умовах воєнної агресії російської федерації проти України важливу роль відіграє ефективне запобігання та протидія колабораційній діяльності.

Колабораційна діяльність — це публічне заперечення громадянином України збройної агресії проти України, встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України або публічні заклики до підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора, до співпраці з державою-агресором, збройними формуваннями та/або окупаційною адміністрацією держави-агресора, до невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України.

У 2014 році після окупації росією Криму багато хто розумів: це захоплення стало можливим через позицію президента Туреччини Реджепа Ердогана. Порівняння могутності чорноморського флоту росії та Чорноморського флоту Туреччини (якщо ви-ключити «ядерну складову») достатнє для висновку — туркам знадобилося б не більше тижня для знищення на Чорному морі російських військових кораблів.

Наслідуючи один одного

Але турецький диктатор давно вів власну гру. Коктейль із спроб реставрації Оттоманської імперії, погроз Євросоюзу та обережного антиамериканізму у стилі Де Голля. У цій грі, що нагадує стратегію російського президента початку двотисячних, у Ердогана міг бути єдиний партнер. Путін. За нього слід триматися і копіювати те, що можливо. Це одразу принесло плоди турку як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. У 2014-у він уперше переміг на президентських виборах, а після змін, внесених до конституції Туреччини, отримав повноваження прем’єра. Цікаво, що перший закордонний візит у цьому статусі Ердоган здійснив на окупований турками Північний Кіпр, який у юридичному сенсі є «близнюком» окупованого росіянами Криму.

У Євгена Пригожина не було надто багато часу, щоб з’ясувати, хто ж таки його вбив. І все ж таки він мав досить часу для цього. Між вибухом на борту дуже надійного бізнес-джету Embraer Legacy 600 і тою миттю, коли російський злочинець знепритомнів під час свого запаморочливого падіння на землю, пройшло не більше кількох секунд, але, я впевнений, що він у повній свідомості все-таки встиг зрозуміти, що ж саме сталося.

Він знав, чия невидима рука скинула його на землю з висоти 9000 метрів і потім спалила у вогняній кулі спільно з його компаньйонами-вагнерівцями» десь у сільській місцевості Тверської області, на північ від Москви. І він знав, що потім потягло його ще далі вниз, вниз, вниз — до Аїду, до пекла. Він зрозумів, що відбувається, оскільки ці останні кілька тижнів він, мабуть, у глибині душі вже очікував, що це станеться — або так, або у дуже схожий спосіб.

То був найкращий, найдорожчий, на все життя подарунок на день народження собі самому, майже учасникові та самовидцеві історичної події.

Того вересневого дня нині вже далекого 1991 року вирішив подарувати собі золотисто-синє море — таке безкрає, як воля, котра щойно прийшла на рідну землю, ще по-літньому яскраве сонце, що засвітило, нарешті, і для нас, українців, свіжість вільного вітру — вітру прийдешніх перемін.

Напередодні Дня знань трьох педагогів Одещини удостоєно почесного звання «Заслужений вчитель України».

Вітаємо достойників з цим державним визнанням їхнього внеску у виховання сучасних, освічених, конкурентоспроможних українців.  Ось їхні імена: Ольга Вікторівна Пашкевич, учителька опорного закладу освіти «Болградський ліцей»; В’ячеслав Віталійович Майорський, учитель Чорноморського економіко-правового ліцею №1; Максим Валерійович Трубніков, учитель Одеського ліцею №9.

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

У червні 1963-го, шістдесят років тому, президент Джон Ф. Кеннеді відвідав Берлін, майже через два роки після того, як комуністи побудували Берлінську стіну, що відокремлювала Схід від Заходу. Він виголосив пам’ятну промову, в якій висловив солідарність із жителями Берліна: «Сьогодні у світі свободи найбільше пишаються «Ich bin ein Berliner (Я берлінець)».

Той мур був символом комуністичних репресій над поневоленим народом і надією на свободу в їхніх головах, яку представляв інший бік муру. На Схід ніхто не тікав. Далі президент Кеннеді сказав: «І є деякі, хто каже, що в Європі та інших країнах ми можемо працювати з комуністами. Lass’sie nach Berlin kommen (Нехай приїжджають до Берліна)».

Катя ніколи не думала, що їй доведеться покидати рідний Маріуполь під вибухи та гуркіт канонади в 2022 році... Родина Влада потрапила під обстріл під час виїзду з Херсона... Але випробування для українців розпочалися набагато раніше — у 2014-у: тоді дитина донеччанки Карини була вся в попелі після ночі на вокзалі в Ясинуватій. І як зраділи пасажири потяга, коли в’їжджаючи до Слов’янська, побачили на стовпах українські прапори...

Війна, кривава, нещадна — випробування на міцність. І свідчення тому — люди, які подолали розруху, голод, злидні, здобули нову професію і стали волонтерами благодійного фонду «Тримай», створеного журналісткою Юлією Федоровою у перші дні війни, щоб допомагати нашим бійцям та переселенцям.

У роки, коли Павло Тичина писав «Пісню трактористки», перефразовані рядки з якої винесені у заголовок, а це був страшний 1933-й, ні в Миргороді, ні в Одесі більшість люду навіть у снах-жахіттях не бачила загрози від «старшого брата» — росії.

Ба більше, навіть після анексії Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей у нас, на Одещині, був великий відсоток тих, хто вважав росію величною і гідною наслідування, потужною наддержавою.

29 серпня минуло 140 років від дня народження Дмитра Донцова (1883 — 1973) — ідеолога українського інтегрального націоналізму, людини, ідеї та тексти якої досі надихають багатьох українців.

Ким був Дмитро Донцов? Як відбувалося його становлення як ідеолога? Про це у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком Олександром ЗАЙЦЕВИМ, автором досліджень «Український інтегральний націоналізм (1920 — 1930-ті роки)» та «Націоналіст у добі фашизму: Львівський період Дмитра Донцова, 1922 — 1939».

Ця розповідь — про одного із засновників українського визвольного руху на Далекому Сході в 1917 — 1920 роках, полковника Армії УНР і талановитого музикознавця Федора Миколайовича Стешка, життя та творчість якого пов’язані з Одесою.

Народився він 4 вересня 1877 року в сім’ї простого київського робітника, вчорашнього селянина, в селі Кам’янка Городницького повіту Чернігівської губернії (тепер — Ріпкинська громада Чернігівської області). Музичну освіту почав опановувати у семилітньому віці, навчаючись у церковнопарафіяльній школі при Київській духовній семінарії, де співав у церковному хорі. У 1888-у вступив до Софіївської духовної школи, у якій також співав в архієрейському хорі Михайлівського монастиря. Потім музичні знання поглиблював у Київській семінарії, до якої вступив 1892-го. Одночасно навчався у приватній школі Блюменфельда, де на той час викладав Микола Лисенко, чий підпис, власне, і стоїть на свідоцтві про закінчення Федором цієї школи. Одним із його товаришів під час навчання в приватній школі був майбутній видатний хормейстер Олександр Кошиць.

У радянських підручниках з історії ХХ століття чимало місця займало поняття «воєнний комунізм». Так називали період із кінця 1917 по початок 1921 років.

А також внутрішню політику більшовиків часів громадянської війни. Аж до запровадження НЕПу. За всієї різниці поглядів істориків на цей період вони сходяться на думці, що метою політики «воєнного комунізму» було утримання влади партією та урядом на чолі з Леніним. Але заявити про це прямо вони не могли.

Як тане «лава запасних» Зеленського і куди зникають нардепи екс-«ОПЗЖ»?

29 серпня сповнилося чотири роки роботи Верховної Ради ІХ скликання. Якби не повномасштабна війна, то восени цього року в Україні мали б відбутися чергові парламентські вибори. Але це скликання працюватиме далі.

Наразі парламент нараховує рекордно малу кількість депутатів — 404. Саме через це ситуація з голосами іноді критична. Особливо коли потрібно, щоб ВР виконала вимоги міжнародних партнерів, які надають Україні допомогу.

25 серпня відбулося урочисте нагородження лауреатів та учасників уже третього щорічного муніципального конкурсу ім. Івана Франка.

Нагадаємо, мета цього творчого змагання — популяризація літературної та публіцистичної спадщини Івана Франка, його соціально-гуманістичних ідей, творів сучасної української літератури, а також підтримка сучасних українських авторів.

Цьогоріч на конкурс надійшли роботи з Івано-Франківська, Львова, Києва, Полтави, Кременчука, Луцька, Миколаєва, Сум, Хмельницького і, звичайно ж, з Одеси та Одеської області. Тож у журі було нелегке завдання — відібрати найкращих.

У результаті переможцями стали:

у номінації «Проза»: 1-ше місце — Олекса Різників за книгу «Під пресом репресій» та Ольга Саліпа за «Зламані речі»; 2-ге місце — Олександр Скороход за книгу «Наречена» та Інна Іщук — за «Королеву купальських скарбів»;

у номінації «Поезія»: 1-ше місце — Святослав Огренчук за збірку «Янголи моря» та Петро Коробчук за «Заячий холодок», 2-ге місце — Олеся Франко за збірку «Вдячність» і Михайло Гершкович за «Сто сонетів»;

у номінації «Журналістика»: 1-ше місце — Роман Кракалія за цикл публікацій з питань відродження української духовності, розвитку української культури в газеті «Чорноморські новини»;

Одеська національна наукова бібліотека відзначила День Незалежності України родинним святом «Борщова екскурсія Одещиною: єдність у різноманітті».

24 серпня у затишному дворику ОННБ було велелюдно. Окрім своєї основної роботи, бібліотекарі ще й традиційно креативні в організації різноманітних свят, тому до книгозбірні люди охоче йдуть не лише по книжки, але й за особливою атмосферою.