Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності та Свободи

Дорогий український народе! Європейський народе!

Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи. Державне свято, встановлене на честь початку двох революцій — 2004-го та Революції Гідності 10 років тому.

10 років тому ми розпочали нову сторінку боротьби. 10 років тому українці провели свій перший контрнаступ. Проти беззаконня, спроби позбавити нас європейського майбутнього. Проти нашої неволі.

Саме час згадати фразу відомого американського дипломата про те, яку загрозу для людства становить ядерна зброя. Очевидно становить, сказав він. Але значно більшу загрозу для людства становить телебачення. Ішов 1945 рік. Хіросіма. На пророцтво не звернули належної уваги. Думали, що під час «холодної війни» рівновага сторін у володінні зброєю масового знищення упередила велику війну. А телебачення набирало ваги. І до кінця ХХ століття перетворилося на тисячу «хіросім».

Під спекотним небом Аргентини

Не подумайте, що цей огляд присвячений виборам 2019 року в Україні та серіалу «Слуга народу». Сипати сіль на рани під час війни — найгірше з можливого. Але далеко від нашої країни, в Південній Америці, громадяни Аргентини у неділю, 19 жовтня, обрали президентом телеведучого, «лібертаріанця» Хав’єра Мілея, відомого в полі-тичному середовищі як Псих. Бекграунд цієї людини такий, що їй необхідно довго лікуватися. І не факт, що вилікують. Щоправда, в його оцінці є пом’якшувальна обставина. Для нас, українців. Та про це — пізніше.

Із виступу на конференції Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців «Непокарані геноциди —повторюються»

Служба безпеки України за останні роки виконала безпрецедентну за обсягом роботу з дослідження най-більшої за масштабами трагедії в історію людства — геноциду українського народу. Встановлена кількість жертв (3 мільйони осіб у 1921 — 1923 роках, 10,5 мільйона — у 1932 — 1933 роках і 1,5 мільйона — у 1946 — 1947 роках) є потужним і непохитним фундаментом для подальших досліджень. Цю роботу не можна вважати завершеною, поки не постануть пам’ятники на місцях усіх масових поховань.

 Я пишаюся тим, що, не чекаючи команди згори, не будучи фаховим істориком, одним із перших у ХХІ столітті виніс тему геноциду українського народу на шпальти провідних українських періодичних видань. Саме геноциду, а не великого голоду, як могли дозволити собі називати цей злочин найсміливіші й нечисленні автори у попередні роки. Що міг доктор фізико-математичних наук, не маючи доступу до центральних архівів та інших стратегічних джерел інформації, у вільний від основної роботи час написати про найбільшу трагедію в історії не лише українського народу, а й світу? Оцінити масштаби цієї трагедії, яка насправді піддається математичному опрацюванню, навіть за тих скупих відомостей, що можна знайти у відкритих джерелах.

Час наштовхує на думку, що світ якщо не котиться до свого кінця, то остаточно втратив милосердя. Напад на Ізраїль та його військова відповідь дали сплеск антисемітизму в Європі. Про глобальну нестабільність, яка співставна з найгіршими, найчорнішими періодами XX століття, кажуть і пишуть в усьому світі.

Хто переможе у глобальній війні, скільки вона триватиме і як виживати та перемагати в ній воюючій Україні? Про це «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) говорить із філософом, перекладачем і громадським діячем Олексієм Паничем.

Та підвищена увага, з якою у світі стежили за американо-китайським самітом у Сан-Франциско, стала черговим доказом того, як усі ми зацікавлені у стабілізації і віримо — хай для цього й нема об’єктивних політичних підстав — що якщо президент Сполучених Штатів і голова КНР про щось серйозне домовляться, епоха конфронтації відійде у минуле.

А проте, сам той факт, що декларування готовності домовлятися й розмовляти надалі вже сприймається як важливий результат, також є свідченням глибини розбіжностей, які існують між світами — умовним світом демократій й умовним світом диктатур (умовними, тому що «попутники» з іншим політичним устроєм є у кожному з ворогуючих таборів). Насправді кількість і глибина розбіжностей із принципових питань є настільки серйозною, що радше нагадує передвоєнну атмосферу — ту, яка у ХХ сторіччі була перед Першою і Другою світовими війнами. І це ми говоримо про китайсько-американські відносини в тіні Тайваню. Про американо-російські стосунки на тлі війни в Україні я вже й не згадую. Отже, чи є реальні шанси розв’язати всі ці проблеми шляхом діалогу? Навряд. А шляхом війни?

Останнім часом дедалі більше замислююся над тим, наскільки готові до реінтеграції нинішні Луганщина та Донеччина. З якими труднощами ми зіткнемося після деокупації цих територій? Адже населення там потужно оброблене імперською пропагандою. І в орків так багато «доказів» «ісконнорусскості» цих земель!

Парадокс, але свою брехню вони проштовхують набагато успішніше, ніж ми доносимо до світу правду. Споконвічне українське на сході завжди зберігалося з величезними труднощами. На щастя, до наших послуг є деякі цінні матеріали. Скажімо, книжка просвітянина зі Слов’янська Василя Горбачука «Тридцять років на Донбасі. Щоденникові записи». Лише одна його нотатка, зроблена навесні 1977 року, свідчить дуже багато: «Ось 23 березня викликали мене в справі Олекси Тихого. І треба ж такому статися — Ліда (дружина. — Прим. С.Л.) саме привезла від мами мої записи, які я зберігав замурованими в грубці чотири чи п’ять років. А тут несподіваний виклик в КГБ! Де це все подіти? Знищити? Але ж тоді пропаде дуже цінна інформація, зникне частинка моєї душі! А не знищиш — погубиш себе, родину і ще декого...». Так було на Донбасі. Хранителі рідної спадщини мали купу проблем і ходили по лезу ножа. На жаль, з часом перемагало російське.

А чи є матеріали щодо Луганщини? Чи була там Україна? Чи все українське туди проникало-завозилося лише в останні десятиліття «бєндєровцамі»?

Часто буває з нами так: ходимо, внурені у свої думки, замотеличені якимись нагальними турботами та клопотами… Й не помічаємо, не усвідомлюємо, що оточуюча дійсність — оте завше кипуче, мінливе та зі своїм темпом і ритмом, властиво, життя — попервах намагається йти поряд, потім починає обганяти, потроху залишаючи позад себе, а далі й не озирнеться…

І вже воно далеко попереду, і що йому тепер до того, що чи не щоднини ми дедалі частіше буркочемо та нарікаємо на нього. І ліньки нам, а то й нема коли роззирнутись довкола та розмислити, де ми і що ми, а може, й здивуватися, вчаруватись…

Чи не щодня, а бува, що й не раз за день, проходив цією вулицею — односторонній рух, швидкість, хтось обганяє тебе, сам когось випереджаєш… Аж раптом — зупинило щось погляд, вчарувало водномить. Щось таке небуденне, майже фантастичне, багатобарвне. Диво-дивнеє, наче райський куточок тут, на шумній вулиці середмістя: різне зело, найрозмаїтіші квіти, а поміж них — звичайнісінькі… гарбузи, тюки сіна, незвичне гілля та зрізи дерев, і все це прикрашене ягодами, кумедними мордасиками та ще бозна чим. Композиція краси незрівнянної! Й от сидить посеред усієї цієї краси така собі Настя — щирий усміх, симпатична чолка над сяючими очима, в руці — філіжанка з кавою: перепочинок на коротку хвильку. Та не така собі, а сама — як частка цієї розкішної композиції. Хвилинний перепочинок, поки нема нікого. Бо краса — це натхнення, праця з радістю обіруч, а вже потім — дарунок очам і душі.

Історико-краєзнавча експедиція Одеського обласного центру української культури під керівництвом директорки Наталі Гончарової у 2007-у побувала у найбільш постраждалих від Голодомору північних районах нашого краю. Тоді було зібрано великий матеріал для створення документального фільму про жахливу трагедію, яку пережив наш народ у 1932 — 1933 роках (на його основі й підготовлена ця публікація).

Членам експедиції довелося подолати чимало сотень кілометрів, щоб зустрітися із старожилами і зафіксувати їхні спогади на відеокамеру, закарбувати назавжди для нащадків ті страшні події, коли не залишилося жодного села, яким би не «пройшлася» невблаганна голодна смерть. Після її кривавих жнив з’явилося безліч братських могил, а у серцях тих, хто дивом залишився жити, ще й досі ятряться рани від нелюдських страждань, від втрат рідних і близьких, від гірких спогадів про пережите...

У селі Будеї Кодимського району пустих хат було більше, ніж заселених. Люди ходили, мов примари. Їсти нічого не було, бо запопадливі активісти «випотрошили» усі закутки і «вимели» все до зернини. «Працювала» бригада на чолі з головою сільради, який штурмував у 1917 році Зимовий палац, з міліціонером та двома комсомольцями. Вони вимагали у селян добровільно віддати мішки із зерном. Коли ті відмовлялися, комсомольці металевими ломами ламали груби та печі, проколювати долівку у хаті та все подвір’я.

Відповідно до пункту 1 Положення про порядок призначення житлових субсидій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.1995 №848, житлова субсидія надається на такі послуги:

— управління багатоквартирним будинком;

— постачання та розподіл природного газу;

Безпека суспільства — найголовніша мета пробації в Україні, яка здійснюється шляхом комплексу заходів, що мають на меті виправлення та ресоціалізацію засуджених.

Відповідно до Закону України «Про пробацію», пенітенціарна пробація — це підготовка осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, до звільнення з метою їх трудового і побутового повернення у соціум за обраним ними місцем проживання.

19 жовтня Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону №8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з російською федерацією. Зокрема, йдеться про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримали 267 депутатів.

Є сподівання, що цей законопроект буде схвалений у другому читанні й вступить у дію. Щоправда, є питання про його дієвість. Але вже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Про нову книжку Таїсії Саприкіної

Вийшла п’ята книжка нашої шановної поетеси із Чорноморська Таїсії Саприкіної. Назва її — «На вістрі болю» — суголосна нинішнім кривавим, смертоносним подіям, розпочатим обезумілими ординцями сусідньої недоімперії.

Цьому болю співзвучне, чи краще — співзглядне, якщо можна так сказати, й оформлення обкладинки — якась маска ненависті і болю, який своїм вістрям пронизує і душу, і розум, і буття наше нинішнє. А цей біль підкреслений, вияскравлений тим, що книжка російськомовної поетеси написана українською мовою!

Понад 20% природоохоронних територій України уражені війною

Війна руйнівно впливає на довкілля, і її наслідки можуть бути відчутними не лише для нас, а й для майбутніх поколінь. Воєнні дії призводять до погіршення стану екосистем та природних ресурсів навіть після їх припинення, завдаючи збитків державі і людям.

За даними Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, внаслідок російської збройної агресії:

— уражено 812 об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею 0,9 млн га;

Питання до американських законодавців про Україну

Уявіть, що свобода в усьому світі занепадає. Уявіть, що все стало настільки погано, що диктатура фактично вторглася в демократичну країну з прямою метою знищити її свободи та її народ. І все ж... уявіть, що цей народ дав відсіч. Уявіть, що його лідери залишилися в країні. Уявіть, що цей народ зібрався, підтримав і приєднався до своїх збройних сил, стримав вторгнення непереборної, як вважалося, сили. Уявіть, що їх опір є яскравим моментом в історії демократії цього століття. Нам не треба уявляти: цей напад прийшов з Росії, а ці люди — українці. Ви хочете їх здати?

З метою запобігти нападу з боку Радянського Союзу, а потім з боку Росії американці мають альянс у Північній Америці та Європі, який існує вже понад сімдесят років. Уявіть, що коли стався російський напад, молот упав на країну, до цього альянсу не допущену. Україна дійсно прийняла на себе весь тягар вторгнення, чинила опір і переломила хід подій: здійснила завдання країн, чиї економіки, разом узяті, у двісті п’ятдесят разів більші за українську. При цьому Україна знищила стільки російської техніки, що напад Росії на НАТО став вкрай малоймовірним. Кров’ю десятків тисяч своїх солдатів українці захистили кожного члена цього альянсу, зробивши ймовірність того, що американцям доведеться воювати в Європі, значно меншою. Ви хочете їх здати?

Більше половини опитаного населення Одеської області (57%) погоджується, що увесь російський народ, а не тільки політичне керівництво держави-агресорки, відповідальний за війну проти України. Не згодні з цим твердженням 30% респондентів, ще 13% — не визначилися з власною позицією щодо цього питання. Такі дані регіонального до-слідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні, оприлюднила аналітикиня фонду Поліна Бондаренко в Медіацентрі Україна — Одеса.

Сегментарно про результати цього опитування наших земляків щодо їх ставлення до мовних і безпекових питань, до питань демобілізації, внутрішньо переміщених осіб і декомунізації/децентралізації «Чорноморські новини» писали впродовж серпня-жовтня (саме опитування проводилося у липні). Тож і градус суспільної думки, і міркування наших експертів уважний читач уже знає.

«Нема миру без свободи та справедливості». Ці слова приблизно пів року тому сказала Роберта Мецола, голова Європейського парламенту, хоч ця думка насправді належить не одному авторові, а людській цивілізації загалом. Здавалося б, це однозначна аксіома життєвого досвіду. Проблема тільки в тому, що ми живемо в одіозний час, коли люди часто втрачають здатність розрізняти правду й неправду, добро і зло. А відтак навіть очевидні аксіоми сьогодні треба доводити.

Почну з висновку, який не лише для мене, а й для переважної більшості українців однозначний: у нинішній історичний момент без свободи для українського народу не буде сталого миру. Хтось може заперечити: а хіба у світі всі народи втішаються свободою? Як щодо курдів, тібетців чи уйгурів? Так, світ цей несправедливий, і тому народи виборюють собі свободу часом кривавою боротьбою. Адже богиня свободи виходить не з піни морської, як Афродіта, а з поту і крові тривалої боротьби.

«У вас обговорюватимуть варіанти закінчення війни чи війну закінчуватимуть?» — запитав приятель, який нині проживає в Берліні. Я порадив далеко не ходити, а звернутися до досвіду штандартенфюрера СС Штірліца. Протягом «сімнадцяти миттєвостей весни» він був стурбований тим самим. Але війну з гітлерівською Німеччиною, як ми знаємо, закінчували не «штірліци». І зовсім за іншим сценарієм.

Ідеальний спосіб відсвяткувати ювілей

З кожним днем в українській та зарубіжній пресі з’являється дедалі більше варіантів закінчення війни з росією, яка напала на нашу країну. Від історичних аналогій скоро порвуться соціальні мережі. А пропозицій щодо того, як війну закінчити, — хоч греблю гати. Найоригінальніші ідеї продукуються, зрозуміло, політиками найвищого рангу. У відставці. Вони не ризикують посадами, але можуть прославитися польотом думки.

Для мистецтва настали нові часи. Вже під час війни в Одесі народився документальний театр, який, відповідно до реалій, назвали «Лютий».

Його засновниця, режисерка з Криму Галина Джикаєва розповідає:

— Документальний театр реактивно реагує на тектонічні зміни в історії країни і на те, як ці зміни впливають  на життя та долю простого українця. Наше завдання — руйнування стереотипів, запрошення до роздумів та діалогу, переосмислення реальності, створення в голові глядача поля питань, які він ставить сам собі.

Театр ставить вистави про болючі проблеми суспільства і про їх вирішення.  У фокусі уваги — історія звичайної людини, документ епохи,  якій зазвичай  нема місця в медійному просторі.

«Батьківщина» не дала жодного голосу за закон, яким місцеві громади оббираються до нитки. Країна платить надзвичайно високу ціну за некомпетентність влади, яка, прикриваючись війною, розпалює корупційний котел нечуваних масштабів. На цьому наголосила голова партії Юлія Тимошенко у своєму відео на Youtube-каналі.

Вона пояснила, що ухвалений закон із 1 жовтня забирає у громад 25 мільярдів гривень з місцевих бюджетів, а в наступному році — 97 мільярдів. Ці кошти мають бути спрямовані на закупівлю безпілотників, однак парламентарі, за її словами,  таким чином залишили людей без оперативної допомоги, яку надавали місцеві громади.

* * *

Від бабки Сашки чув не раз,
Казала: — Як ми тяжко жили!..
Прийшов у тридцять сьомім Спас –
Не було що, тож не святили.
 
Закрили церкву в Бучаї,
«Мітла» підмела геть комори.
Робили не чужі — свої,
У вікна зирили знадвору.

Напередодні 90-х роковин Голодомору багато українців вбачає у нинішній війні продовження тієї ж політики москви проти українського народу. Як і 90 років тому, в діях кремля маємо ознаки геноциду, свідомої політики на винищення українців.

Щоб поговорити про ці історичні паралелі і про те, чому такі трагедії повторюються, ми запросили відому дослі-дницю Голодомору-геноциду, американську історикиню, лавреатку премії Пулітцера Енн Епплбаум. В інтерв’ю «Радіо Свобода» (https://www.radiosvoboda.org) вона розповіла про причини, чому світ не захотів покарати СРСР за штучний голод, який організував Сталін, чому в росії Голодомор не увійшов у частину національної свідомості як злочин радянської влади та як події 1932-го — 1933-го пояснюють нинішню війну рф проти України.

Погляд з робітні майстра на його мистецтво

У виставковому просторі великі площини його картин, часто всуціль зафарбованих двома-трьома барвами, стояли на підлозі прихиленими до стіни, немовби їх не встигли порозвішувати або й зовсім забули про них. Поціновувачі зупинялися, стиха обговорювали, зазвичай заводили балачки про мистецтво. Були то, назагал, друзі художника, які прийшли на виставку безсумнівного гуру абстрактного мистецтва, в минулому — художника-монументаліста, декотрі з них вважають себе, і небезпідставно, його учнями. Автор мовчки сидів у кутку, могло видатися, що він медитує; можливо, була то глибока зануреність у власні думки. У мистця вони ніколи не закінчуються…

Людей у залі дедалі більшало…

Одеська художниця Тетяна Маслова, викладачка на художньо-графічному факультеті у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського, виставила частину своїх творів у Книгарні-кав’ярні, що на вул. Катерининській, 77.

Часом трапляються в нашому житті несподівані збіги радісних обставин, витісняючи все інше та відгортаючи завісу людської долі. Цілковито фантастичним, емоційно наснаженим стало відкриття цієї невеличкої виставки, перетворившись на зворушливу зустріч, на вияв щирості та глибини почуттів.

Найперша письмова згадка про острів Зміїний належить давньогрецькому поету Арктіну Мілетському (Арктіну із Мілет) VIIІ ст. до н.е. Тоді греки називали цей острів Білий.

Під час троянської битви, коли загинув один з найвідоміших її учасників Ахілл, його мати — морська богиня Фетіда — поховала сина на Білому острові.

Тим, хто хоче побачити становище на війні з різних боків, можу порадити прочитати статтю «У пошуках пороху» Ольги Мусафірової, опубліковану в «Новій газеті» (Європа). Там усе розкладено по поличках і вибудовано за законами логіки.

Але в логіці статті є недогляд. Характерний, утім, для маси публікацій у закордонних та вітчизняних ЗМІ. Війна — не спорт. Не шахова партія, не змагання волі гравців і не прояв їхнього інтелекту. Війна — битва випадковостей, у яких закономірність проявляється лише постфактум. Пороху як засобу перемоги може й узагалі не бути. А результат потрібен за будь-яку ціну. Тут і зараз.

Європейська Комісія оприлюднила річну доповідь щодо розширення ЄС, у якій рекомендувала Європейській Раді відкрити переговори про розширення з Україною і Молдовою.

Єврокомісія рекомендує розпочати переговори про вступ України та Молдови до Європейського Союзу, офіційно заявила голова ЄК Урсула фон дер Ляйєн під час пресконференції у Брюсселі 8 листопада.

Увечері 5 листопада ворог знову атакував південні регіони різними типами ракет та ударними дронами.

Як повідомив у своєму телеграм-каналі голова нашої обласної військової адміністрації Олег Кіпер: «По Одесі ворог вдарив, імовірно, «Оніксом» та «Іскандером-М». Влучено у середмістя та по законсервованій промисловій будівлі, відповідно. Вибуховою хвилею понівечено кілька багатоповерхових житлових будинків і музей в історич-ній частині міста, що віднесена до спадщини ЮНЕСКО.

Останніми тижнями ми стали свідками кількох, м’яко кажучи, неприємних скандалів, пов’язаних із російською мовою зокрема та проросійськими політичними рухами загалом. Головною булькою всіх цих рухів стала заява Олексія Арестовича, який із Відня проголосив, що йде в президенти, щоб здобути мир.

Скажу відразу, цей текст не про Арестовича, а про ситуацію в цілому. Тому давайте спробуємо розібратися, на що розраховують арестовичі і чому саме зараз вони вирішили стартувати.

Війна руйнує, але водночас створює додаткові можливості. Головне — хотіти і змогти ними скористатися. Чим більше людей налаштується на активне націєтворення — тим краще. Дехто подумає: яке вже там націєтворення? Найкращі хлопці щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Усе це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати.

Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити «центри кристалізації», які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники навчальних закладів, зацікавлені в такій роботі. Усе вийде, якщо захотіти.

Так, нинішня передплатна кампанія — форс-мажорна. Лише зараз, у перший день листопада, а не із вересня, як щороку, непоборна сила в особі «Укрпошти» таки дала їй старт.

Отже, передплата-2024, нарешті, почалася. У форс-мажорних умовах. Передусім — через обмеженість у часі. Тож не зволікайте із заходом у поштове відділення чи зверненням до листоноші. Оформити передплатний абонемент можна до 25 грудня.

Узбережжя острова Хортиця, та й сам Дніпро, готові поділитися багатьма унікальними археологічними знахідками. Через підрив Каховської ГЕС рівень води у ріці дуже впав, і вона повернулася у своє історичне русло, відкривши науковцям унікальні пам’ятки. Деяким з них — понад 1000 років.

Війська країни-агресорки підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Велика вода спочатку затопила Херсонщину, вбивши людей та заливши цілі населені пункти. Потім перетворилося на пустелю Каховське водосховище, а на Дніпропетровщині з’явилися зневоднені міста та села, стався замор риби. Однак ця трагедія відкрила «вікно» для запорізьких учених, через яке вони змогли побачити «спадок», залишений нашими пращурами сотні й навіть тисячу років тому, що весь цей час зберігався на дні Дніпра.

Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії, здібностям і харизматизму яких вершилася доля нашого народу й нашої держави у час Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він був багатогранною, талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником.

Тривалий час ім’я Володимира Васильовича Мурського залишалося невідомим для більшості українців. Своєрідним поштовхом для його повернення в історичну течію стала книжка російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», що вийшла друком у 2003 році. (Вочевидь, добряче «насолив» представник уряду УНР у Стамбулі московським агентам ОДПУ). Ця книжка привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка і Дмитра Козлова, які й започаткували пошуки матеріалів про цього чільного учасника героїчних і трагічних подій становлення української державності, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його журналістської та літературної спадщини. Результатами цієї праці стали кілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно таким пошуком займався відомий одеський історик Олександр Музичко. Його ґрунтовна стаття під заголовком «Володимир Мурський: полум’яний вчитель з обличчям філософа» надрукована у колективній монографії «Чорноморська хвиля Української революції»: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1921 рр.» (Одеса. ТЕС, 2011).

Усім, хто ще й досі сумнівається, що Катерину варто було прибрати з центру Одеси, треба приїхати сюди. Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.

Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської січі. Чому нерубаїв?

Рішенням суду дачу Анатри, подаровану наприкінці літа 2019 року бізнесменом, який побажав залишитися невідомим, одеській волонтерській організації «Корпорація монстрів», повернули у власність держави. Разом із старовинним замком добродійник подарував тоді «монстрам» ще й земельну ділянку. Усе це — частина території колишнього санаторію Чувиріна.

Скандал і судова тяганина навколо цього об’єкта мають тривалу історію. Як нагадує очільниця «Корпорації», знана активістка і волонтерка Катерина Ножевнікова на своїй фейсбук-сторінці, ще 20 років тому Фонд держмайна незаконно продав санаторій сумнозвісному Маркову («колаборанту й останньому мерзотнику», — цитую авторку допису), вивівши його у приватну власність. Новий господар спритно поділив набуте майно на частини і продав іншим людям, а ті, в свою чергу, — третім сторонам.

Марсохід NASA Curiosity надав конкретні докази того, що Марс колись був вкритий розгалуженою мережею річок. Це відкриття пролило нове світло на давнє минуле Червоної планети.

Команда американських учених, використовуючи зображення, зроблені Curiosity, складне програмне забезпечення для моделювання ерозії та методи машинного навчання, дійшла висновку, що пересохлі русла річок можна знайти в більшості марсіанських кратерів. Це відкриття свідчить про те, що в далекій історії Марс був домом для безлічі річок, повідомляє https://24tv.ua.

У грудні 2022-го американський журнал «Time» виніс на обкладинку портрет Президента України Володимира Зеленського як людини року, що втілює дух нації. У номері ж від

30 листопада цього року від торішніх дифірамбів мало що залишилося. Журналіст Саймон Шустер наважився на критику. Як глави нашої держави, так і нашої країни. Критика обережна. Війна триває. Думка американця — не останнє слово в оцінках того, що відбувається на нашій землі та в усьому світі. І все ж…

І серед війни та горя відбуваються події, що вселяють надію. У рамках проєкту Міжнародної Ради досліджень та обмінів IREX читачі мають можливість щотижня безкоштовно отримувати «Чорноморські новини» у семи громадах області.

В Одесі газету можна отримати у бібліотеках ім. І. Франка, ім. Е. Багрицького, ім. М. Грушевського, ім. К.Паустовського та у книгарні-кав’ярні на Катерининській, 77.

Україна переживала багато хвиль захоплення та інтересу до своєї мови, культури, традицій. У 20-х — на початку 30-х років минулого століття — доба українізації, коли на арену вийшли молоді талановиті поети, драматурги, літературні критики, далі — блискуче покоління шістдесятників, початок 90-х — це відновлення української незалежності, яке принесло розуміння мови як ключового елементу української ідентичності.

Після початку Великої війни ми маємо рекордні, тектонічні зміни: більшість громадян України надає перевагу українській мові, а «мовні» права вважає одними з критичних факторів власної людської гідності та активно реагує на їх порушення.

Так, нинішня передплатна кампанія — форс-мажорна. Лише зараз, у перший день листопада, а не із вересня, як щороку, непоборна сила в особі «Укрпошти» таки дала їй старт.

Утім, як і завжди, на своїх, монополістських, а не партнерських умовах, без урахування проблем і щонайменших інтересів друкованих ЗМІ та їхніх читачів. Мовляв, ми так повеліли, бо нам так вигідно, а ви — можете чи не можете (то вже ваші клопоти) — виконуйте нашу волю. Відтак, з-поміж іншого, вартість доставки газет-журналів підвищили вдвічі, а ціну за оформлення передплатного абонемента на місяць заправили таку ж, як і на весь рік — 15 гривень.

Давайте зізнаємося: скільки б нам з вами не було років, але ми всі або читали, або дивилися казкову епопею про Гаррі Поттера. Хтось сам, хтось, трохи старіший, за компанію з дітьми, тож, як то кажуть, усі ми в курсі. Пригадуєте, що таке горокракси? Це такі магічні артефакти, в яких заховано шматок душі чорного мага. І доки десь зберігається бодай один горокракс, чорного мага, по суті, неможливо вбити — темна душа знову й знову повертатиметься з того світу, зло нескінченно відроджуватиметься, аж доки не будуть знищені всі його горокракси.

До чого це я раптом про казочки? А до того, що Верховна Рада нарешті у першому читанні ухвалила закон, який є першим кроком до заборони в Україні так званої російської церкви. Це рішення, якщо його вдасться довести не просто до другого читання, а й до ефективного виконання, належить до найбільш історично значущих подій сьогодення — не часового масштабу цієї війни, не масштабу доби незалежності, а, щонайменше, масштабу останніх чотирьох століть.