Зверніть увагу: сьогодні діє заборона на поширення оперативної інформації про результати ворожих бомбардувань. Це правильно. З іншого боку, ніхто не перешкоджає публікаціям у нашій пресі заяв про кількість і якість озброєння, яке постачають наші союзники. Про те, які системи ППО вже є на бойовому чергуванні, яка зброя вже надійшла на фронт, а яка тільки готується до відправки. А тим часом, із подібних повідомлень ворогові легко скласти загальну картину того, що відбувається, і визначити характер майбутніх бойових дій.

Нас підтримують, але хочуть результатів

Складніше простим громадянам України. Для формування загальної картини війни нам доводиться просівати в пресі тонни інтерв’ю з військовими і полі-тиками, завдання яких — не просвітити населення, а заплутати. При цьому використовуються незграбні і суперечливі методи. На зразок висловлювань, що росію ми вже перемогли, а весняний контрнаступ Збройних сил України змусить агресора забратися якщо не з усієї території нашої країни, то з більшої її частини.

Чи існує в Україні свобода слова — в умовах тотальної брехні, пропаганди й інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) з російського боку та інформаційних обмежень, накладених воєнним станом усередині нашої країни? Чи можна вважати медіями Фейсбук та інші соцмережі? Чи варто журналістам боятися конкуренції штучного інтелекту?

Про все це — у розмові голови правління громадянської мережі «Опора» Ольги Айвазовської з українським політичним журналістом, ведучим токшоу «Свобода слова», одним з голосів телемарафону «Єдині новини» Вадимом Карп’яком (їх ви бачите на світлині).

Останні двісті років ми живемо в режимі іншої стійкості — це режим великого прискорення, great acceleration. Хоч би які ми брали показники — чи збільшення тривалості життя, чи підвищення комфорту, чи рівня освіченості, чи будь-який інший показник рівня якості щоденного життя — всі вони зростають експонентно, тобто у кожного все краще і всього більше.

Але водночас (і це дуже нас гнітить) так само експонентно підвищується рівень вуглекислого газу, скорочується озонова зона, зникають біологічні види і т. д. Паралельно з тим, що ми маємо режим стійкості дуже швидкого розвитку, дедалі більше зростає загроза дальшому нашому існуванню яко людського роду.

Із 1 вересня більшість церковних свят відзначатимуться на 13 днів раніше — за новоюліанським календарем

Архієрейський Собор Православної церкви України, що відбувся у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври, ухвалив рішення остаточно перейти на новий церковний календар — новоюліанський, якого дотримується переважна більшість помісних православних церков, включно зі Вселенським патріархатом. Свята відзначатимуться по-новому з початку православного церковного року, тобто із 1 вересня 2023-го. Але це не забороняє окремим парафіям дотримуватися старого календаря — кожна церковна громада сама може визначати дати святкування.

Як повідомила пресслужба ПЦУ на своїй сторінці у Фейсбуці, рішенням Архієрейського Собору під головуванням блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія 24 травня було за-тверджено постанову про календарне питання, в якій визначено перехід на новоюліанське літочислення із 1 вересня цього року, зберігаючи за парафіями та монастирями, котрі цього бажають, право використовувати старий календар.

Кабінет Міністрів погодив кандидатуру на посаду начальника Одеської обласної військової адміністрації.

Олег Кіпер — наш краянин, уродженець Тимкового на Кодимщині. Із вересня 2020 року очолював Київську міську прокуратуру, має звання старшого радника юстиції та низку нагород.

(Кілька слів про географію добрих справ)

Працюючи над статтею «Героїчна географія війни» («ЧН» від 11.05.2023), я усвідомлював, що для просування вперед нам потрібні не так вивірені плани, як конкретні справи. Звичайно, справи позитивні, «україноцентричні». Тому був приємно вражений, отримавши невдовзі з Одещини від Валентини Сидорук (голови Чорноморського літературного товариства «Сузір’я») бандероль із просвітянською літературою.

Власне, це було кілька примірників «Рідного слова» (орган Чорноморського міського об’єднання товариства «Просвіта»), а також зі смаком зроблені книжечки: «Ми діти твої, Україно!», «Хлюпни нам, море, свіжі лави...», «Летіть, журавлики», «Слово, моя ти єдиная зброє» та інші.

Меценатка, громадська діячка, директорка культурного центру «Український клуб Одеси» Наталя Чайчук нещодавно відвідала засідання мовно-літературної вітальні «Дивослово», що відбувалося в читальному залі Одеської національної бібліотеки (вул. Акад. Філатова, 1). Це засідання під назвою «Пророчість поезії Кобзаря» було присвячене Дню перепоховання Т.Г. Шевченка на рідній, українській землі.

Незмінна ведуча мовно-літературного клубу «Дивослово», відома культурологиня, краєзнавиця Тетяна Ананченко ознайомила присутніх зі сторінками біографії Великого Кобзаря, знаними та малознаними. Йшлося про справжніх друзів, які вирішили виконати «Заповіт» Тараса Григоровича і перепоховати його на Чернечій горі в Каневі. Акція з перевезення праху із Петербурга на Батьківщину та перепоховання «на Вкраїні милій» згуртувала націю і стала символом народного спротиву російському царизму.

Зі здобуттям Україною незалежності у вітчизняній історичній науці відбуваються значні трансформації. Переосмислення минулого спричинило зростання інтересу до багатьох постатей, які за радянських часів були маловідомими, а інформація про них майже відсутньою. До таких належить і Олександр Рябінін-Скляревський. За своє передчасно обірване більшовицьким режимом життя він встиг повноцінно реалізуватися як професійний військовий, історик, викладач та публіцист.

Народився Олександр Рябінін 11 (24 — за новим календарем) травня 1878 року в Києві (за іншими даними — в Костромі). Батько, Олександр Федорович, походив з дворян Ярославської губернії й служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Коли хлопчикові було два роки, батько помер, і мати, залишивши Київ, опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й доживала віку, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів її єдиного Сашка. Синові вона дала сяку-таку освіту: спочатку — в повітовому училищі, потім — у реальному.

Гарна книжка надається до порівняння зі скринею в добрій українській оселі — зі святошним вбранням, родинними реліквіями та всім тим, що найдорожче, а ще — з потаємною схованкою, перед якою душа завмирає в очікуванні несподіваних відкриттів.

Там не конче мусить бути щось таке особливе, пилом часу притрушене, але за значущістю своєю, ознаками плеканої в родині духовності — рівноцінне щойно згаданим багатствам.

До контактного центру системи безоплатної правової допомоги за номером 0 800 213 103 телефонують громадяни з питаннями щодо відстрочки від мобілізації, зокрема для догляду за родичами літнього віку або з інвалідністю. Юристи проаналізували, які питання ставлять найчастіше, і підготували роз’яснення.

Чи можна отримати відстрочку від мобілізації, якщо доглядаєш за людиною похилого віку чи з інвалідністю?

Право на відстрочку мають опікуни людини з інвалідністю, визнаної судом недієздатною. А також ті, хто здійснює догляд за людиною, яка за висновком МСЕК або лікарської комісії потребує постійного догляду і нема інших близьких осіб, котрі можуть здійснювати такий догляд. (Стаття 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Останнім часом соцмережі заполонили відеоролики, на яких одесити фіксують свої зустрічі зі зміями в найнесподіваніших місцях міста: на вулицях, у парках і навіть на морі.

«Думська.net» звернулася за коментарем до директора Одеського зоопарку Ігоря Бєлякова.

Із настанням літа, вочевидь, багато хто з нас сидітиме у темряві навіть без ворожих обстрілів енергетичної інфра-структури — заощаджуватиме.

Кабінет Міністрів схвалив рішення про підвищення із 1 червня тарифів на електроенергію. Відтепер кіловат коштуватиме 2,64 гривні.

Поки політичні оглядачі стежили за самітами в Японії і Центральній Азії, де лідери G-7 і Сі Дзіньпін змагалися на геополітичному полі, поруч з Україною, в прикордонній Бєлгородській області росії, сталася цікава подія. Війна перемістилася на територію держави-агресорки.

Військторг без вихідних

На думку Михайла Подоляка, радника голови Офісу президента, Україна уважно спостерігає, але не має ніякого стосунку до військової операції членів легіону «Свободная Россия» (ЛСР) і підрозділів російського добровольчого корпусу (РДК), які 22 травня провели черговий збройний рейд на території Бєлгородської області. Іншими словами — «українців там нема» і не було. Формально Подоляк правий. Хоча той же аргумент звучав у 2014 році із кремля. Тоді в Донецьку і Луганську області нашої країни в супроводі танків, амуніції і техніки, купленої у «військторзі», увійшли добровольці стрєлкова-гіркіна і бойові буряти, послані їм на допомогу.

Половина громадян — за відновлення ядерного арсеналу

До кінця війни ще далеко, й обриси повоєнного миру поки що туманні. Але в Україні вже зараз шукають варіанти, як у майбутньому убезпечитися від чергового російського вторгнення. А в тому, що рф спробує це повторити, нема сумнівів: путін зробив ставку на відродження російської імперії, і кремль прагнутиме реваншу в «Малоросії», скориставшись «замороженням» бойових дій для відновлення російської армії та підготовки до нових наступальних операцій, можливо, через три – п’ять років.

Без «парасольки» НАТО…

Найкращою гарантією безпеки нашої країни була б її участь у колективній системі безпеки — НАТО. І так вважає не тільки керівництво України, а й її громадяни. Як випливає з результатів опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Центру аналізу та соці-ологічних досліджень Міжнародного республіканського інституту (IRI), у березні 2023 року 82% українців підтримали б вступ України до НАТО, воліючи концентруватися на практичній допомозі. Це на 10% більше, ніж у червні 2022-го, і на 23% — ніж у квітні минулого року.

«Найбільше диво — це все ж лише людина: своїм зусиллям може Богом бути або дияволом». Цей вірш написав Анґелус Сілезіус, німецький поет часів тридцятирічної війни, а нагадаю вам, що тридцятирічна війна XVII століття — це одна з найбільш жорстоких кривавих війн в історії Європи.

Чому я його процитував? Бо він порушує тему, яку історики вважають центральною для сучасності й не тільки. Ця тема звучить по-богословськи, але нею насправді займаються історики — вона називається «диявол в історії», і суть цієї метафори в тому, що все те добре, що ми робимо, не завше добре закінчується, тому що в історії є диявол.

Та й дав же Господь нам сусідів — щоб ми, боронячись од них та побиваючи їх, вилюднювали і ставали на ноги по тривалих часах поневолення, подібно до того, як одужує хвора людина після тяжкої недуги, як виліковується після важкого поранення воїн-герой та поривається знов у те саме пекло, де смерть засіває, а життя усе-таки знаходить заціліле колосся й відроджує до нового життя і колосся те, і ту ниву…

Про це думалось у залі Одеської філармонії, та навіть раніше — під час пресконференції чотирьох неймовірно обдарованих талантами любови — до Вітчизни своєї, до людей, до обраного в житті шляху, до невтолимої спраги шукати можливості, щоби завше бути корисними саме там і в тому часі, де доконечна в цьому потреба — мисткинь, винятково творчих та глибоко патріотичних.

Українці дивують світ не тільки стійкістю у боротьбі з ворогом на фронті, а й своїм життєлюбством, своєю жагою до мирної праці у тилу. Хоч у країні війна, а через неї — купа похідних проблем (від бензинової до соляної), люди не замикаються у собі, не сидять, склавши руки, і не чекають манни небесної, а повсякчас намагаються робити корисні справи.

Так, у рамках двомісячника з благоустрою території громади жителі мікрорайону №19, що по вулиці Петра Сагайдачного у Балті, нещодавно почистили й оновили криницю та впорядкували місцину довкола неї.

На 94-у році життя відійшов у вічність старійшина одеської журналістики, учасник партизанського руху в роки Другої світової війни

Борис Іванович ДУБРОВ.

Народився він 9 травня 1930-го у Березівці на Одещині. Під час фашистської окупації долучився до підпільної організації, яка діяла на тих теренах під керівництвом В.Ф. Дяченка. У 1949-у закінчив Одеський торговельний технікум, опісля чого працював інспектором облторгу в Тернополі. Із 1951-го — завідувач відділу культури і шкіл тернопільського обласної газети «Вільне життя».

Після служби в армії повернувся на рідну Одещину і з лютого 1954-го влився у колектив обласної газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), пройшовши шлях від кореспондента до заступника редактора. Уже будучи на заслуженому відпочинку, регулярно дописував до газети. У своїх статтях робив акценти на актуальних суспільно-політичних, просвітницьких і краєзнавчих темах.

Б.І. Дубров — один з ініціаторів створення Одеської обласної журналістської організації. Член НСЖУ із 1957 року. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики і Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом».

Борис Іванович є автором понад двадцяти публіцистичних, художньо-документальних та гумористично-сатиричних книжок. Широкий відгук у пресі та з-поміж читачів мали «Чорноморська квітка» (1965), «Повість про хоробрих» (1967), «Солдатська слава» (1970, 1973, 1975, 1987), «Призьба Посмітного» (1995), «Улюбленець моря» (2002), «На поклик Вітчизни» (2004), «З кожної епохи — сміху потрохи» (2005), «Все, що мав у житті…» (2007).

До поліції звернулася жителька Захарівки із проханням розшукати її 54-річного батька, який поїхав на підробіток у село Сухий Лиман Одеського району і добу не виходив на зв’язок із ріднею.

Працівники карного розшуку відділення поліції №2 Роздільнянського районного відділу поліції в ході проведення оперативно-розшукових заходів встановили, що зниклий оселився у населеному пункті, про який сказала його донька, разом із двома односельцями віком 23 та 57 років. Але під час опитування ті не відповіли, де перебуває їхній спільний знайомий.

«Ваша донька потрапила у ДТП і потребує негайної грошової допомоги на лікування» — під такою легендою зловмисники виманили у літньої одеситки 47 тисяч гривень.

87-річна жінка відповіла на дзвінок він невідомого абонента. По той бік слухавки чоловік представився співробітником правоохоронних органів і повідомив, що її донька потрапила в аварію і потребує невідкладної дороговартісної операції. Шокована новиною мати, намагаючись врятувати доньці життя, без вагань передала усі свої заощадження незнайомцю, який невдовзі прийшов до неї додому.

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

Що ми знаємо про рідний край? Про людей, про магічні чари рідної природи?..

Особливо сьогодні, коли життя ходить по краю леза… Зберегти пам’ять про добрі справи земляків — завдання неабияке. А нашому краю є ким пишатися!

Родючість ґрунту — один з найважливіших параметрів ділянки. Відтак збереження і підвищення його родючості — чи не головне питання, яке доводиться вирішувати при вирощуванні як овочевих, так і плодових або декоративних рослин.

Передусім родючість ґрунту зумовлена наявністю в ньому основних елементів живлення — азоту, фосфору і калію, а також мікроелементів. Однак вона не обмежується лише хімічним складом. Це ще й структура, повітро- та вологоємність, комплекс мікроорганізмів, мікроскопічної фауни, що робить живлення для рослин доступним. Тільки такий ґрунт здатний забезпечити посаджене усім необхідним й уможливити нормальну його життєдіяльність.

Виступ Президента України 16 травня на відкритті четвертого саміту Ради Європи

Дорогі лідери Європи!

Сьогодні Україна пройшла через дуже складний виклик — інтенсивну російську ракетну атаку. Саме таким викликам ми всі зараз змушені приділяти увагу. О третій годині ночі наші люди прокинулися від вибухів. 18 російських ракет різних типів були в нашому небі, зокрема балістичні ракети, якими держава-терорист хвалилася. Мовляв, вони гарантовано несуть смерть, бо їх нібито неможливо збити.

Травневе турне Президента України країнами північної та західної Європи тісно пов’язане з підготовкою масштабного наступу, метою якого є звільнення нашої держави від окупантів. Кожен день, тиждень, місяць відтермінування породжує у наших спонсорів багато питань та сумнівів. Починаючи з можливості Збройних сил провести безпрецедентну за масштабами воєнну операцію до результатів, які у підсумку планує отримати політичне керівництво України.

Візити і зустрічі — далеко не все

У рамках турне Володимир Зеленський мав відповісти на масу питань глав держав та урядів. Від того, як він упорався із цим завданням, залежить рівень військової, економічної та політичної підтримки, яку європейські країни нададуть нам під час майбутніх битв. Маються на увазі не загальні обсяги допомоги Україні (вони й так високі у грошовому вираженні), а здатність щодня й оперативно поновлювати втрачені конкретні види озброєнь. Поставляти танки, артилерію, літаки, засоби протиповітряної оборони, гуманітарну допомогу в тилу та на полі бою.

«Я не Сіркова, а Сєркова».
Проня Прокопівна (І. Нечуй-Левицький, «За двома зайцями»).

Найкращим соціологічним опитуванням — сказати б: соціологічним слуханням (прислуховуванням) — є мовна стихія вулиці. Тут вам усе: і хто якою мовою розмовляє і в яких кількостях та співвідношеннях, і ставлення до мовних проблем назагал, і рейтинги у цьому зв’язку тих чи інших політиків — від низового до найвищого керівництва. Й навіть отой пресловутий відсоток похибки, яким соціологи прикриваються… Мова вулиці — мова населення, або, якщо більш етично сказати, народу. (Поки що одеська вулиця розмовляє переважно мовою агресора, — зазначу в дужках, бо далі — не про це).

Як ви? Чи вдалося пристосуватися до нового життя на новому місці? Як сприйняла місцева громада? Що сподобалося, а до чого було важко звикнути? Що викликало невдоволення? Що допомагає пережити важкі часи?

Такі прості питання ми поставили перед різними людьми, яких сьогодні об’єднує одне: вони — внутрішньо переміщені особи, які знайшли прихисток в Одесі.

Подружжя Андрій і Ганна Паньшини, пенсіонери, виїхали з Херсона у грудні 2022 року.

— Всю окупацію ми пережили в Херсоні, наглядали за квартирами, нашою і дітей, та ще й дача у нас за Антонівським мостом... Вони, звичайно, звірі, у місті — обшуки, облави. Та нас якось, Бог милував, не чіпали.

15 травня cповнилося 150 років від дня народження Павла Скоропадського — одного із лідерів Визвольних змагань 1917—1921 років

Сьогодні, як і 105 років тому, в короткий період правління гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, наша нація знову постала перед загрозою втрати своєї державності, свободи та ідентичності через навалу московитської ординської імперії, сутність якої не змінюється упродовж останніх щонайменше трьох століть.

Поневолення України царем Петром І почалося після Полтавської битви за часів пращура П. Скоропадського — гетьмана Івана Скоропадського (1708 — 1722), який безуспішно намагався відстояти права і вольності українського козацтва.

Україна захистить себе, упевнений філософ, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма, який входить до Списку глобальних інтелектуалів світу. Із травня 2023 року він став амбасадором напряму «Гуманітарне розмінування» проєкту United24. Про шляхи завершення російсько-української війни, а також про те, на чиєму боці зараз керівництво Грузії, із Фукуямою поговорила Грузинська служба «Радіо Свобода» (https://www.radiotavisupleba.ge).

— Як ви оцінюєте теперішній етап російсько-української війни?

— Я думаю, що фундамент російської поразки вже був закладений українцями та їхньою абсолютно героїчною здатністю захищати себе.

Триває другий рік тяжкої, кривавої війни. Минулої весни москалі методично «довбали» міст через Дністер, аж поки не зробили його непридатним для руху. Тихішою стала дорога, що пролягає через Роксолани, зате гучніше вночі чути вибухи збитих російських ракет. Ми вже навчилися розрізняти вправну роботу ППО, болить серце за розбиту, понівечену Затоку, але травень буйною зеленню заквітчав «степи Аккерманські», власне там, де майже на самому кінчику села стоїть знайома мені хата, яка ще трохи — і відзначатиме своє століття.

Про її першу господиню, жінку-берегиню великого, розлогого родового дерева, нащадки якого і зараз проживають у прабатьківському гнізді — Феодосію Федорівну Богаченко, у дівоцтві — Кривченко, і буде моя розповідь.

23 травня 1939 року Другий збір ОУН започаткував свято День Героїв — борців за свободу України.

Подібно до яскравої квітки, що пробиває камінь, роз-квітаючи бодай на короткий час, як жива вода на скелі, як невмируща трава, що проростає крізь асфальт і виклично зеленіє супроти всіх правил природи, так люба наша Вітчизна завжди намагалася відроджуватись після кожної трагедії. А їх було багато в нашій історії: лічба нескінченна, вона дає нам до зрозуміння, що не було в нас часу на те, аби відкласти меч і стати врівень з іншими народами у своєму розвої. Та не в силах був доконечно зламати, знищити нас до решти знавіснілий од ненависті і злості ворог. Не міг, бо невтямки було йому, що ця земля є батьківщиною героїв.

Про що думає юнь?

Діти… Заради них ми працюємо, плануємо, прикрашаємо життя. Щоб їм було зручніше, краще, бо це ж — майбутнє України. Та рвуться снаряди, гинуть люди, руйнуються будинки... Війна! І в цьому наша найбільша біда й вина перед дітьми…

Та вони все розуміють, уміють аналізувати й робити висновки. Про це свідчать їхні творчі роботи. Цього разу у завданнях конкурсів було багато афоризмів нашого філософа Григорія Сковороди у зв’язку із 300-літтям від його народження. Слід зауважити, ці афоризми не прості для роздумів.

(Закінчення. Початок у номері за 4 травня).

Так ми виправдали довір’я наших старших товаришів — Василя Блакитного, Олександра Довженка, Юрія Смолича. Відважились залишити «вигідні» місця з забезпеченою зарплатою у столичному театрі і, виконуючи свій громадянський обов’язок, почали формувати групу акторів Театру Франка.

Покара

Наказ притьмом
здійснять христопродавці.
Цар, сказано, відрізав, як алмаз,
І жертва опинилася в удавці —
Бездушний повелителя наказ.
 
На це зугарні високодержавці,
Усім така наука, наука — напоказ,
Доведена до крайніх виконавців
Й посилена з роками кілька раз.

Хочу розповісти про непересічну особистість, людину, що залишила помітний слід у житті нашого міста.

Юрій Миколайович Штельмах народився в Одесі. Потяг до музики відчув іще в підлітковому віці. Не закінчивши музичної школи, завдяки своїй наполегливости був допущений до вступних іспитів до музичного училища, яке закінчив з червоним дипломом. Отримав спеціальність «хормейстер» і продовжив навчання на музично-педагогічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського.

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України визначило перелік чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів України. Це нововведення пов’язане з використанням обмежених земельних ресурсів через війну. Про це йдеться у наказі відомства № 184 від 3 квітня.

До переліку, повідомляється на сайті міністерства, увійшли 13 видів: айлант найвищий, аралія маньчжурська, в’яз низький, гледичія колюча, горіх чорний, дуб червоний, каркас західний, клен ясенелистий, маслинка вузьколиста, павловнія (види та гібриди), робінія звичайна, черемха пізня, ясен пенсільванський. Відтепер ці види заборонено використовувати для створення та відновлення лісів і полезахисних смуг. Водночас висаджені дерева до того, як список набув чинності, не вирубуватимуть.

Не хочете ескалації — отримаєте війну без кінця

Посіяти сумніви легко. Достатньо розділити віру на пункти і розбити її на параграфи. Подібну властивість розуму називають аналізом. Розкладати інформацію по поличках у точних науках допомагає математика. А в науках неточних — уява. З усіма недоліками. Історія — наука неточна. Спроби застосувати у ній аналіз, розбити минуле на пункти і параграфи призводить до помилок. Непорозуміння зумовлюють і спроби синтезу. Прогнози, передбачення майбутнього. Особливо під час війни.

Глухий кут, якого не існує

Але маленькі фукуями не можуть вгамуватися. Помилилися з кінцем історії — завалимо пресу розповідями про глухий кут, у який зайшло людство, та сценаріями виходу із цього кута. Матеріалу довго шукати не треба, а уява не перестає працювати. Який сценарій виведе нас із глухого кута — не відомо. Швидше за все, жоден. Бо глухого кута нема. Масштабний напад рашистів на Україну незвичний тому, що відбувся і продовжується в центрі Європи. У світі подібних воєн — хоч греблю гати. Причому далеко не всі з них закінчуються миром. Деякі тривають десятиліттями, і кінця їм не видно.

14 травня українські жінки прийматимуть квіти і подарунки, для них звучатимуть найтепліші слова, бо й самі вони є найкращими в світі, і, безсумнівно, з їхню поміччю — прямою та опосередкованою, завдяки їхній любові та жертовності наші захисники успішно б’ють ненависного ворога, пришвидшуючи радісну зустріч.

Навіщо вам, наші кохані, матері, сестри, наші подруги й «дами серця», юні школярки та поважні бабусі, — навіщо вам оте московитське дрантиве нібито свято? Вони відзначають його у своїй божевільні, а тут, на нашій рідній землі, прицільно вбивають жінок і дітей, ґвалтують, катують, викрадають і депортують… Та ви про все це знаєте, бачите, чуєте кожного дня, і все-таки тримаєтесь за цю вигадану традицію, як наче за вислизаючу нитку, яка нібито ще єднає вас із минулим, у якому ви були молоді, що, безперечно, є найяскравішим у людському житті. Святкуємо разом з найлютішим ворогом його ж таки свято — як це огидно! А чи знаєте, як і за яких обставин, і ким воно було вигадане і для якої потреби, те їхнє березневе «свято»? Не знаєте і знати не хочете, а може, й відаєте про те, не вірячи та не бажаючи й чути в байдужості своїй. І не хочете знати, що це їхнє свято є такою самою часткою їхнього вже всьому світові обридлого «русского міра», їхньої надії останньої ще якось утримати нас біля себе — навіть на порозі їхньої катастрофи — та ще трохи подурити довірливий світ. Але досить про це!

Сьогодні, в умовах воєнного часу, формується новітня національна пам’ять, яка стане осердям повоєнної української національної ідентичності. Вже зараз можна спостерігати, як деякі події, тривалі битви та операції, як-от оборона Бахмута чи «Азовсталі», залишають слід у колективній пам’яті українців. Про це, зокрема, свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова з 23 по 30 березня цього року.

Понад третина українців найвизначнішими подіями назвали оборону Києва та Київщини, швидку окупацію Півдня країни (Херсонської області та Приазов’я). Понад чверть вважають важливим знищення ракетного крейсера «москва», 14 квітня 2022-го. Значущість цієї події неодноразово підкреслювалася й у медіа, зокрема тому, що за останні 40 років це був перший у світі випадок потоплення флагманського корабля. Ще більшого символізму надавала, по-перше, співзвучність назви крейсера зі столицею держави-агресора, а по-друге, той факт, що Україна мала значно менш потужний надводний флот, ніж чф рф, тоді як росія використовувала флот для створення ілюзії «імперської величі».