Якщо хтось очікує прочитати в короткому огляді виклад або аналіз тригодинного інтерв’ю президента нашої країни Володимира Зеленського американському блогеру Лексу Фрідману, то очікування марні. Дивіться «Єдині новини» по телевізору або в соціальних мережах. Там усе є. Ба більше, трьома мовами синхронно. Диво сучасних технологій.

Ми ж спробуємо вийти за рамки мейнстриму. Поговоримо про теми неочевидні.

День народження Степана Бандери біля пам’ятника Іванові Франку в Одесі

Перший день нового року, і ми згадуємо Степана Бандеру (1.01.1909 — 15.10.1959). Провідника українських націоналістів, символ боротьби проти московських колонізаторів, людину-легенду.

У чому лише не звинувачували і продовжують звинувачувати його! А проте, він не створював Українську повстанську армію і навіть не воював у ній, хоча замолоду готувався до  фізичних та моральних випробувань. Це допомогло йому вижити в  нацистському концтаборі, куди був ув’язнений за відмову відкликати проголошену у Львові 30 червня 1941 року декларацію про відновлення Української держави. Спричинився до розколу Організації українських націоналістів — за ним пішли молоді патріоти, котрі хотіли активно боротися за незалежну державу. Боротьба за волю України стала для них життєвою потребою. «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї» — це гасло з клятви-декалогу ОУН бандерівці взяли своїм девізом. За це Степана Бандеру ненавиділи і боялися московські ненависники українства. За це вони вбили його, діставши своєю довгою рукою навіть на еміграції, під чужим іменем.

За даними, які оприлюднив міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко, зараз у національному листі очікування перебувають 3438 пацієнтів. 2021 із них потребує пересадки нирки, 564 — печінки, 550 — серця, 51 — легень, 27 — комплексу «нирки-підшлункова», 8 — печінка-спліт (частини печінки), ще 37 пацієнтам потрібна пересадка комплексу «серце-легені». Трансплантація — єдиний шанс жити для кожного з них.

Уявіть, як це: життя, яке тане, мов весняний сніг, й остання надія — трансплантація. Кожного дня хтось із нас стикається з реальністю, коли серце, нирка, печінка або навіть легені стають єдиним шляхом до порятунку. Але цей шлях не можливий без іншого: втрати, яка стає джерелом життя.

Наприкінці грудня в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація довідника «Герої одеських вулиць», у якому подана інформація про перейменовані топоніми міста.

Один із авторів довідника, адвокат, представник ГО «Ветеранс хаб Одеса» Артем Карташов, розповів, що видання має дві частини: графічну і текстову. У ньому вміщені посилання на джерела для детальнішого ознайомлення з відомостями про людей, на честь яких назвали вулиці (фото, архівні документи, відеоматеріали). Наразі це 500 сторінок інформації, яку варто знати одеситам, щоб збагнути значущість постатей, які відтепер закарбовані на мапі міста.

З виставки малярства Світлани Крижевської, заслуженої художниці України, викладачки художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, в Арт-просторі по вул. Європейській, 67.

Здається, сьогодні майже ніхто вже так не малює. Ці селянські подвір’я та старі хати з усім домашнім спожитком, розмальовані печі, ці піраміди подушок, скатертини, серветки, й усе воно вбирає очі своїми вишитими взорами, а ще — глиняний посуд, мисник, домоткані коци й доріжки… Де ви побачите все це багатство внутрішнього, духовного світу звичайних, як зазвичай мовиться, людей? Тих, котрі спрадавна своїм життям учать нас любити цю землю, шанувати її красу і щедрість. Любити і захищати.

Останнім часом в Україні вкотре активізувалося питання щодо завершення війни у 2025 році. В інтерв’ю «Главреду» (https://glavred.net) історик і юрист, військовий аналітик, співголова громадської ініціативи «Права справа» Дмитро Снєгирьов розповів, як Росію підштовхують до переговорів, чому США чинитимуть тиск на РФ й Україну та що можуть включати мирні ініціативи.

— З чим, на вашу думку, пов’язані останні заяви відомих медійників про те, що у 2025 році завершиться війна? На чому вони можуть ґрунтуватися і наскільки їм варто довіряти?

— Не варто. Попередні заяви відомих медійників, зокрема щодо результатів виборів у Сполучених Штатах і можливості перемоги команди Байдена, показали, що довіряти їхнім прогнозам (бо аналізом це назвати важко) абсолютно не варто. Це, радше, бажання хайпанути — давайте називати речі своїми іменами. Причому ці заяви базуються на публічній інформації. Йдеться про повідомлення щодо перебування російської делегації в Сполучених Штатах, зокрема про трафік російського літака, який перебував у повітряному просторі США. Після цього з’являються повідомлення так званої російської опозиції щодо складу російської делегації.

Історія України – це насамперед історія людей, які своєю боротьбою, вірою та працею заклали фундамент нашої національної ідентичності, державності, здобули незалежність і продовжують її захищати. Саме ці особистості є символами незламності української нації, яка століттями відстоює своє право бути вільною та суверенною.

У рамках Всеукраїнської акції «Незламні постаті в історії України» створено унікальний календар, присвячений видатним діячам і діячкам, які стали уособленням державотворення. Кожен місяць ознаменований одією із 12 постатей, чий внесок у становлення української державності залишився в історії назавжди: Степан Бандера, Леся Українка, Тарас Шевченко, Ольга Кобилянська, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Олена Теліга, Іван Франко, Алла Горська, Петро Калнишевський, Василь Стус, Ліна Костенко.

Цими днями свій знаковий 85-річний ювілей святкує відомий український поет, перекладач, видавець, публіцист і громадський діяч Анатолій Степанович Глущак.

Неможливо уявити літературну Одесу другої половини минулого і першої чверті нинішнього століть без цієї постаті. Та й не лише літературну, а й мистецьку загалом. Якби у мене запитали про визначальну рису характеру ювіляра, я б сказав: небайдужість. І не просто небайдужість, а небайдужість активна, прагнення змін на краще і вміння досягати цих змін.

У тривожній реальності сьогодення  2024 рік в Одесі воістину минув під культурним знаменом Геннадія Васильовича Гармидера (1945—2023). 19 грудня в Літературному музеї зусиллями родини митця і працівників цього закладу втілено вже п’ятий проєкт на прославлення його творчості — «Геннадій Гармидер: художник і книга».

Приємно констатувати той факт, що відкриття було багатолюдним: діапазон аудиторії — від родини митця, друзів і знайо-мих до журналістів, музейників, колег-спілчан і студентської молоді із коледжу Міжнародного гуманітарного університету, художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, а також художнього училища ім. М.Б. Грекова (де свого часу викладав Г.В. Гармидер). Слово мали директорка Літмузею Тетяна Ліптуга, представники родини художника — членкиня НСХУ Світлана Крижевська і наукова співробітниця ОЛМ Дарина Гармидер. Привітали з подією голова Одеської обласної організації НСХУ, народний художник України, академік Анатолій Горбенко і представник ГО «Ротарі клуб «Одеса-Рішельє» Олександр Грабовський.

Цей звук, який ми, українці, чуємо чи не щодня, від якого тягне всередині (під грудьми), хвилею накочує безпорадність, страх і думки про те, що, можливо, це кінець... Від початку війни ми змушені проводити свій дорогоцінний час в укриттях, ховаючись від потенційної, а часто і від реальної загрози, тоді як ворог «високоточними» ударами знищує «військові об’єкти», а насправді — лікарні, школи, дитячі садочки, житлові будинки разом із мешканцями.

Сповіщення про повітряну тривогу лунають по всій Україні. За повідомленням волонтерського сайта air-alarms. in.ua, за час війни по всій Україні прозвучало 52998 тривог. Зокрема, в Одеській області — 1838, і це майже втричі менше, ніж на Донеччині (5633), і в 3,5 раза більше, ніж на Закарпатті (571 тривога).

Зима уже входить у свій зеніт, хоч, звісно, погода за вікном не дуже це підтверджує. І все ж: уже давно не радує око всіляка зелень на грядці , не нарвеш її, свіжої, до салату чи супу. Але вихід є!

Навіть узимку на столі можна постійно мати свіжу зелень, якщо, певна річ, не лінуватися, а ще — дотримуватися елементарних правил її вирощування на підвіконні.

Сьогодні у США та інших країнах Заходу нам пропонують різні варіанти припинення війни, які, умовно кажучи, називають «мирними планами», хоча нічого мирного в цих планах не проглядається. Зараз укласти мир з РФ — це все одно, що укласти мир з гітлерівською Німеччиною у кінці 1943-го, коли вже було очевидно, що антигітлерівська коаліція перемагає. Тоді нікому і в голову не приходило рятувати Гітлера, а от нині дехто у США та Європі навіть намагається зберегти «лицо Путину» і відсвяткувати з ним 80-у річницю перемоги над німецьким фашизмом, хоча нинішній російський фашизм виглядає не кращим від німецького. Україна довела, що вона здатна якщо не розгромити, то принаймні зупинити путінську орду, за умови отримання необхідної допомоги від наших партнерів, про яку ми просимо вже майже три роки.

Наразі в оточенні новообраного президента США Дональда Трампа розробляється кілька варіантів «мирної угоди» між Україною і Росією. Словосполучення «мирна угода» я беру в лапки тому, що такої угоди апріорі не може бути з нинішнім злочинним режимом у РФ, який продовжує історичну конфронтацію між Московією й Україною, що триває близько 500 років. Це вже починають розуміти навіть серед прихильників Д. Трампа. Так, його давній соратник сенатор Майк Раундс, виступаючи нещодавно на Міжнародному форумі безпеки в Галіфаксі (Канада), заявив, що «жодних мирних угод між Україною і Росією не може бути, оскі-льки Путіну не можна довіряти». При цьому наголосив, що «Путін не зупиниться, навіть якщо йому запропонувати певну частину українських територій». А ще М. Раундс висловив розчарування повільними й обмеженими поставками американської зброї до України і закликав «забезпечити українців всіма системами зброї, щоб дати відсіч абсолютній тиранії, яка йде з боку Росії».

Слово «переговори» дедалі частіше з’являється на перших шпальтах відомих газет. Голови, що говорять на ТБ і в соціальних мережах, дискутують щодо варіантів близького завершення російської агресії. Нових фактів вони, як правило, не наводять. Нові лише слова. Посилаються, наприклад, на недавнє інтерв’ю директора служби зовнішньої розвідки РФ Сергія Наришкіна, дане журналу «Разведчик». Про те, що Москва близька до виконання завдань, поставлених у рамках СВО.

У кола нема кінця

Саме голова служби зовнішньої розвідки був єдиним чиновником, який моментально не підтримав диктатора на засіданні Держдуми 21 лютого 2022 року. Головному розвідникові вже тоді були зрозумілі ризики, пов’язані з СВО. За тисячу днів «операції» навіть диктатор зрозумів — ризики уже не ризики. Найгірше сталося. Наступати неможливо. Відступати означає визнати поразку. І поразку не лише воєнну. Вона — політична. Узурпатора влади в очах населення виправдовують тільки перемоги. Нема перемог — влада зникає, наче й не було. Сам факт переговорів, на думку диктатора, — зрада. Перемир’я — зрада. Призупинення воєнних дій — зрада. Заморожування «конфлікту» — зрада. Зрада все, що кремлівська влада вважає зрадою. Про що домовлятися, якщо перемовникам загрожує в’язниця лише через те, що сіли з ворогом за стіл переговорів?

Холодного грудневого надвечір’я у Грецькій залі (не найтеплішій) Українського театру було тепло, й було це теплом людських сердець, які зібралися тут на духовну розмову з тими, кого — і яких — так гостро бракує нині в нашому духовному просторі, в одеському поспільстві.

Хрестоматійні біографії й навіть уривки з творів світлої пам’яті Святослава Караванського (1920—2016); Галини Могильницької (1937—2021), Василя Барладяну-Бирладника (1942—2010), Станіслава Конака (1937—2016), майстерно прочитані тут же, доповнювали портрети й цитати на мультимедійному екрані.

Дуже люблю ті моменти, коли випадає можливість потримати в руках свіжі числа «Чорноморських новин». А редакція, час від часу, балує мене такими подарунками.

Звичайно, можна читати газету і в електронному варіанті. Але ніщо не здатне зрівнятися із цим давно забутим відчуттям: тримаєш у руках паперовий ва-ріант і дуже виразно відчуваєш… тепло друкованого слова. Нинішнім молодим це важко пояснити, хіба що ровесники мене зрозуміють.

Стрімкий наступ повстанців зніс режим Асадів, що правив у Сирії понад 50 років, і помножив на нуль плани Росії в регіоні. Що поразка Путіна в Сирії може означати для України?

За підсумками Другої світової СРСР мав за кордоном декілька військово-морських баз: Порккала-Удд (Фінляндія, закрита в 1956-у), Порт-Артур (Китай, закрита в 1956-у), Свіноуйсьце (Польща, закрита в 1991-у), Росток (НДР, закрита в 1990-у), Вльора (Албанія, закрита в 1962-у), Сьєнфуегос (Куба, діє досі), Бербера (Сомалі, закрита в 1978-у), Порт-Саїд (Єгипет, закрита в 1972-у), Тартус (Сирія, поки що діє), Нокра (Ефіопія, закрита в 1991-у), Триполі (Лівія, закрита у 2011-у), Камрань (В’єтнам, у 2002-у переформована в пункт МТЗ), Ходейда (Ємен, закрита).

Кандидат політичних наук, політолог Ігор РЕЙТЕРОВИЧ розповів УНІАН (ttps://www.unian.ua), навіщо лідери європейських країн один за одним телефонують Володимиру Путіну та чому це не має стосунку до встановлення миру, а натомість шкодить Україні.

На тлі обрання президентом США Дональда Трампа деякі лідери європейських країн наввипередки поспішають поговорити з ініціатором війни в Україні — російським диктатором Володимиром Путіним. Що насправді стоїть за цією «телефонною дипломатією» і чим це шкодить Україні?

Цими днями по всій Україні відбулися вручення житлових сертифікатів ветеранам війни та членам їхніх сімей. Ще до кінця нинішнього року вони отримають кошти для придбання власних осель за житловими програмами Мінветеранів. На Одещині вручено 52 таких сертифікати.

«Загалом за цей рік в Одеській області держава, яку ціною свого здоров’я та життя боронять наші воїни, забезпечила житлом 338 захисників на суму майже 800 мільйонів гривень, — зазначив голова ОВА Олег Кіпер і додав: — у 2025-у пріоритетом також залишиться реалізація державних програм «єОселя» та «Доступні кредити 5-7-9», аби забезпечити власним житлом та справою наших громадян. Також за програмою Одеської ОВА й надалі надаватиметься компенсації 3% річних за іпотечними кредитами для бійців Сил оборони. Сьогодні така компенсація виділяється на більш ніж 350 квартир, придбаних нашими воїнами та їхніми сім’ями».

У статті «Одеські «березільці». Штрихи до забутого ювілею» («Чорноморські новини» від 11.04.2024 р., №15) автор цих рядків спробував привернути увагу громадськості нашого міста до історичної події столітньої давнини — створення в Одесі Шостої театральної майстерні Мистецького об’єднання «Березіль» (квітень 1924-го) за участю видатного українського актора, режисера, реформатора сцени Леся Степанович Курбаса (1887—1937).

Готуючи цю публікацію, я, з-поміж іншого, спирався на ґрунтовне дослідження відомого одеського режисера і мистецтвознавця Володимира Голоти, який на підставі зібраних ним архівних матеріалів найповніше відтворив історію створення та діяльності цього творчого осередку (див.: Голота В. Одеська філія «Березоля» // Театральна культура: науковий збірник / КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого; ред. кол.: Р. Пилипчук (відп. ред.). — 1985. — Вип. 11. — С. 70—81).

Черговою виставкою із серії заходів з нагоди 60-річчя заснування художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського приємно здивували й порадували нас його викладачі у партнерстві з Одеською національною науковою бібліотекою. Книжковий вернісаж «Часопис», який відбувся 10 грудня, охопив значний простір головного читального залу книгозбірні, представивши напрацювання кількох поколінь «Худграфу» в галузях педагогіки й образотворчого мистецтва. По периметру читальні були розміщені твори викладачів цього університетського підрозділу.

Присутніх привітали генеральна директорка ОННБ Ірина Бірюкова, ректор ПНПУ імені К.Д. Ушинського Андрій Красножон, декан художньо-графічного факультету Дмитро Величко. Про значущу місію першого в Україні закладу подібного профілю, про наступність і важливість акумулювання досвіду попередників ішлося також у виступах докторки мистецтвознавства Ольги Тарасенко, ексдекана факультету Миколи Резніченка, представника Національної спілки художників України Володимира Бабієнка.

Прокидаєшся удосвіта від стороннього звуку, буцім щось випало з рук і закотилось під шафу — не знайти…

Одразу ж здогад: мама збирається на роботу. Й бачиш, як вона біля шафи щось там угорі намацує.

Наприкінці року компанія Google оголосила рейтинг найпопулярніших пошукових запитів українських користувачів.

Компанія проаналізувала, які запити і теми в різних категоріях цікавили українців у 2024-у. Найбільш затребуваний запит року — «Графік відключення світла». На другій позиції — «Євро-2024», а третє місце посів «Сирський». До топ-запитів також увійшли «Олімпійські ігри-2024», «Пасха-2024» та «Суджа».

Скрізь на планеті, за одним винятком — пощастило тільки Азії, нинішній рік стане най-спекотнішим за всю історію спостережень.

2024-й, за оцінками американського Національного управління океанічних та атмосферних досліджень (NOAA), поб’є попередній температурний рекорд, встановлений буквально торік.

Реставрація паризького собору Нотр-Дам тривала п’ять років. Вона завершилася святом, на яке до столиці Франції з’їхалося багато високопоставлених гостей з усього світу. Політичних оглядачів та експертів цікавить, певна річ, що один глава держави сказав іншому і як відлуння слів позначиться на подіях. Але важливе не лише це. Важливі декорації, на тлі яких ті слова виголосили. Важливий християнський символ, сам собор Нотр-Дам.

Християнство здає позиції

Ще донедавна такий символ об’єднував частину людства по обидва боки Атлантичного океану, частину віруючих і невіруючих у решті світу. Християнство розуміли як неодмінну частину людської цивілізації. Не тільки духовну і культурну, а й політичну та економічну частину. Такою ж частиною цивілізації довго вважали інші світові релігії. І мало кому спадало на думку, що у ХХІ столітті можливі релігійні війни, організований терор і ненависть, які повертають нас в епоху Середньовіччя.

До завершення передплати на наступний рік (так, щоб газету отримувати вже у січні) залишилися лічені дні. Можливо, комусь це видасться навіть не другорядним питанням (бо ж клопотів-тривог сьогодні всім не бракує), але насправді загибель періодики, що відбувається зараз в Україні, матиме сумні й далекосяжні наслідки-загрози.

У передплатному каталозі місцевих медіа Одещини на 2025-й бачимо лише 15 видань, а було ж кілька десятків! Закриття газет — чорна ознака нинішнього часу в Україні. Ось свіже повідомлення на фейсбук-сторінці Національної спілки журналістів:

Номінацію від України «Програма з охорони кобзарсько-лірницької традиції» включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Українське слово і музика, втілені у живій творчості кобзарів та лірників, підтверджують самобутність української ідентичності. Кобзарство — явище нашої культури, що з’явилося в ранньомодерну добу й поширилося на всіх теренах, населених українцями. Воно виникло як усний переказ сліпих мандрівних співаків, котрі супроводжували свій спів грою на кобзі чи бандурі. У своїй діяльності вони створили власний світогляд і стиль життя. У народі їх називали старцями, дідами, божими людьми, а із середини ХІХ століття завдяки Тарасові Шевченку – кобзарями.

На засіданні колегії обласної військової адміністрації, яке відбулося у вівторок, схвалили проєкт бюджету Одещини на 2025 рік. За розрахунками, він складе близько 4,5 мільярда гривень.

Як повідомив у своєму телеграм-каналі голова ОВА Олег Кіпер, найбільше коштів (80% бюджету) буде спрямовано на підтримку медицини, освіти та інших соціальних сфер. На другому місці — підтримка сил оборони та відновлення інфраструктури, що постраждала внаслідок агресії рф (понад пів-мільярда гривень).

7 грудня відбулося засідання проводу Одеської обласної організації НРУ, на якому слухали питання про проведення ХІ Всеукраїнської наукової конференції «Народний рух України: місце в історії та політиці».

З інформацією про попередні конференції, зокрема останню, десяту, яка відбулася в Одесі 9—10 вересня 2019-го і була присвячена 30-річчю НРУ, виступив доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Григорій Гон-чарук (на знімку).

«Зараз нас підтримує лише Україна. У майбутньому, коли станемо незалежною країною, ми обов’язково орієнтуватимемося на Україну», — каже журналістка, омбудсман башкирського народу Айгуль Ліон. Усе життя вона бореться за відокремлення пригноблених нині в Росії національних республік. На Кавказі лідерство належить Чечні, Інгушетії та Дагестану. У Поволжі й на Уралі тримаються за свою ідентичність Татарстан і Башкортостан.

Про ситуацію в Башкортостані Айгуль Ліон, яка останні кілька років мешкає у США, розповіла в інтерв’ю «Лівому берегу» (https://lb.ua/). Вона вірить, що Башкортостан має великий потенціал боротьби за свою незалежність і перемогу.

Головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський, перебуваючи на найважливіших ділянках східного фронту російсько-української війни, зокрема на Покровському напрямку, відзначив державними і відомчими нагородами особовий склад 68-ї Окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Формувалася ця бригада на Рівненщині, але в її складі захищають Батьківщину доблесні воїни з усієї України. З Одеси — також.

Серед нагороджених Почесним знаком «Хрест хоробрих» — старший солдат Ігор із позивним «Одеса», оператор відділення радіо-електронної боротьби з безпілотними літальними апаратам одного з підрозділів цієї бригади.

Позивний у захисника не випадковий: він моблізований на військову службу Приморським РТЦК та СП м. Одеси. Старший солдат із 10 вересня 2022 року до 22 липня 2023-го виконував бойо-ві завдання з відсічі збройної агресії російської федерації в оперативному підпорядкуванні ОТУ «Хортиця», а згодом і до тепер — на Лиманському напрямку.

Служби безпеки України оприлюднила деталі унікальної спецоперації, проведеної у ніч із 5 на 6 грудня.

Тієї ночі група морських дронів СБУ «Sea Babу» вступила в бій з російськими вертольотами, літаками та патрульними катерами «Раптор», які намагалися їх перехопити.

Трапляється, що один випадково виявлений артефакт може через століття змусити схвильованого Хроноса своєю невидимою рукою відкрити нам потайне вікно в романтизоване минуле, вкотре нагадати славні імена невиправних мрійників, чия діяльність продовжує надихати вже нові покоління ідеалістів. Випадково чи закономірно виявлений? — питання спірне, адже відкриттю передувала системна наукова робота. Утім, незаперечним є те, що провидіння подарувало нам кілька рідкісних фотографій, зроблених у 1908 році одним із чільних учасників художньої виставки в чернігівській «Просвіті». Мова — про Михайла Жука.

На першій із світлин — портрет немолодої киянки з мережевним бантом на грудях і в уквітчаній сукні. На жаль, ім’я її нам не відоме. На іншій, зробленій автором, очевидно, в момент формування експозиції, зафіксовано два ряди із шести неоформлених полотен на підрамниках, приставлених до стіни у слабо освітленому приміщенні. На полях світлини, навпроти однієї з робіт, рукою художника вказаний розмірний маркер — висота найбільшого полотна в аршинах і сантиметрах.

Одеський професійний художній коледж імені М.Б. Грекова має почесне право вважатися найстарішим в Україні закладом освіти у сфері образотворчого мистецтва: у 2025-у сповниться 160 років від його заснування.

За цей час заклад неодноразово трансформувався і міняв свій статус та назву. Він був школою, училищем і майстернями, політехнікумом і навіть інститутом. Але завжди славився своїми учнями — неперевершеними у майбутньому митцями, які творили оригінальні напрямки й стилі, залишили вагомий слід у розвитку вітчизняної, європейської та світової культури. Досить згадати імена таких видатних вихованців «Греківки», як Д.Д. Бурлюк, П.Г. Волокідін, М.О. Врубель, К.К. Костанді, Б.В. Едуардс.

Одразу дві музи відвідують Василя Куйбіду, які дарують йому енергію бунтівну та енергію філософську.

Він знаний як політик, громадський діяч: народний депутат, міський голова Львова, голова Народного руху України за перебудову… Такої музи нема, звісно, але хтось таки, мабуть, опікується тим, щоби в Україні були притомні політики, громадські діячі, енергійні та мудрі. У нього ця енергетика — від родини, котра дала Батьківщині відважних борців за незалежність, ще від часів козаччини. Їм пан Василь присвятив значну частину своєї поетичної творчости. Й ось тут саме час сказати про музу поезії, котра надихає його на поетичну творчість, і мовити про нього як про поета.

Нещодавно в м. Обухові Київської області відбувся фінальний захід ХІV Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу «Поетичний рушник» для людей з інвалідністю.

Цього року в різних конкурсних номінаціях взяли участь понад 30 авторів з багатьох областей України. Фестиваль традиційно присвячений видатному українському поетe Андрієві Малишку: Обухів — його мала батьківщина.

Щойно вийшов у світ черговий (листопадовий) номер «Української літературної газети».

У ньому, зокрема, опублікована стаття «У поета немає мети — є тільки шлях» — уривок (з продовженням у наступному номері) із книжки спогадів нашого земляка, лауреата Шевченківської премії Тараса Федюка.

Літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Березіль», «який, попри постійні ворожі обстріли, і далі друкується в незламному Харкові» (цитата зі звернення редколегії часопису до читачів), порадував уже одинадцятим від початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну і четвертим у цьому році (за жовтень — грудень) числом.

У розділі «Проза» свіжого номера вміщені дві новели нашого краянина Геннадія Щипківського — «Фаціят» і «Гаплик». До речі, це не перша поява імені знаного письменника із Великої Михайлівки на шпальтах «Березоля»-2024: у другому числі (за квітень — червень) у розділі «Мемуаристика» надруковані його етюди «Навперейми з часом».

Унаслідок російської агресії в Україні вже постраждало понад 1220 об’єктів культурної спадщини. З них на Одещині — 136. Про це повідомляє Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке продовжує фіксувати такі злочини проти нашого духовного надбання.

За інформацією, поданою обласними та Київською міською військовими адміністраціями, за листопад загальна чисельність пошкоджених пам’яток культурної спадщини регіонів зросла на 43 одиниці — до 1222 об’єктів. З них національного значення — 124, місцевого — 1024, щойно виявлених — 74.

5 грудня українське кобзарство визнано нематеріальною спадщиною людства — таке рішення ухвалили на 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань охорони нематеріальної культурної спадщини, що проходила в Парагваї.

Із такої нагоди «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) поспілкувався з кінорежисером, лірником, братчиком Кобзарського цеху й одним із координаторів номінації Олесем Саніним. Зокрема, говорили про те, чим кобзарсько-лірницька традиція актуальна сьогодні, які знання зберігають майстри та як долучитися до братчиків.

Холодний, вітряний зимовий вечір. Львівський вокзал. Льодяні протяги, що пронизують щоразу, коли відкриваються двері. А відчиняються вони щомиті. Залізничний вокзал у Львові завжди був місцем, через яке проходило багато людей. Тепер же, під час війни, він перетворився на справжнісіньку круговерть, куди, мов ріки, стікаються різні долі, щоб розбігтися струмками далі по світах...

Високий чоловік у пікселі з маленькою, мов дівчинка, дружиною і двома малюками — на руках у мами і в тата…