Світ увійшов у 2026 рік у стані ідеального шторму. Поки увага глобальних лідерів прикута до заграв над іранськими ядерними центрами та американських авіаносців у Перській затоці та в Середземному морі, Україна змушена вкотре доводити: наша війна з Росією все одно залишається ключовою для майбутнього цивілізації.

Однак правила гри змінюються. Путін, чиї геополітичні ставки на Сирію, Венесуелу та Іран послідовно програють, дедалі очевидніше опиняється у стратегічному глухому куті. Україна та її майбутнє для нього — чи не останній великий аргумент у глобальному ва-банку, сцена, де він намагатиметься довести життєздатність свого режиму, попри втрату ключових сателітів. Але чи не станеться так, що в гонитві за «близькосхідним миром» Захід зменшить підтримку України, яка і так на межі, зокрема чи не залишить нас без критично важливих перехоплювачів до ЗРК Patriot? І чи не виявиться неминуче зростання нафтових котирувань тим самим «золотим дощем», який дозволить Кремлю протриматися ще один кривавий раунд у своїй ганебній війні?

У рамках відзначення 155-річя від дня народження Лесі Українки Одеська національна опера презентувала сучасний балетний перформанс на дві дії LISOVA.

Уперше я побачила це вражаюче сценічне видовище за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня» на музику композитора Тимофія Старенкова 24 травня 2025 року, і вже тоді подумалось, що це не просто «осучаснення класики» зовнішніми засобами — лише зміною пластики, світла чи мультимедійних ефектів. Це спроба поставити Лесю Українку поруч із людиною сьогоднішнього дня і раптом виявити, що болі, про які написана «Лісова пісня», нікуди не зникли.

Ми так само, як і сто років тому, стоїмо перед вибором між живим і зручним, між покликом душі та вимогами практичності, між вірністю своєму внутрішньому голосу і спокусою пристосуватися до обставин, які тиснуть на всіх нас.

Театр прямо називає LISOVA «філософською та романтичною історією кохання» і водночас акцентує на «вічних поняттях краси та цінності життя», а це означає, що перед нами не просто сценічний переказ відомого сюжету, а спроба відкрити в ньому те, що не старіє.

Повномасштабне вторгнення Росії стало фінальною точкою переходу світу від фази ілюзорної глобалізації до фази жорсткої конкурентної фрагментації. Ми стали свідками смерті «постісторії».

Сьогодні вже очевидно, що війна не зруйнувала світового порядку — він був мертвий іще 2008-го чи 2014-го. Ці чотири роки були потрібні лише для того, щоб Захід подолав болісний шлях трансформації: від епохи Ангели Меркель із її заспокійливим «тільки не за моєї каденції» до усвідомлення Фрідріхом Мерцом, що старий світовий порядок зруйновано остаточно.

25 лютого у нижній палаті парламенту Великої Британії відбулися публічні слухання «Фактор України — спадщина України часів Другої світової війни та розуміння її важливої ролі у перемозі Радянського Союзу над нацистською Німеччиною».

Захід очолював політик-консерватор, член парламенту сер-депутат Іан Данкан Сміт. До події онлайн долучився керівник Офісу президента України Кирило Буданов. Участь у дискусії взяли Надзвичайний і Повноважний Посол України у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії Валерій Залужний та група науковців, серед яких — докторка Оленка Певна з кафедри українських і слов’янських студій Кембриджського університету; британський військовий історик та письменник Ентоні Бівор; професор Ендрю Вілсон зі Школи слов’янських та східноєвропейських студій Університетського коледжу Лондона; професорка Києво-Могилянської академії та почесна професорка Варшавського університету Оля Гнатюк.

Третього березня Станіславові Савовичу виповнилося 95 років. Він — знакова постать культурно-мистецького середовища Одеси, степового півдня України.

Народився ювіляр у Гайвороні, що на річці Південний Буг. З північного заходу сусідить Бершадь (Вінниччина). Рукою кинути на південь — постане Саврань (Одещина, до якої тривалий час входив Гайворонський район). А коли рушити трохи далі строго на північ — славнозвісна Умань на Черкащині.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України вітає зі світлим ювілеєм видатного українського поета Станіслава Стриженюка.

Ім’я Станіслава Стриженюка посідає гідне місце в сучасному українському літературному просторі. Його творчість вирізняється високою культурою художнього слова, філософською глибиною й щирою громадянською відповідальністю. Це слово, народжене з особистого досвіду й історичної пам’яті народу, утверджує гуманістичні цінності та духовну стійкість людини.

На освітній онлайн-платформі «Зрозуміло!» стартував безоплатний курс «Стратегія культурного розвитку Одеси». Він розроблений для всіх, хто хоче зрозуміти, скільки в знайомому образі міста, про яке знають навіть ті, хто ніколи тут не бував, є реальної історії, а скільки — усталених міфів і романтизованих сюжетів, що роками формували її сприйняття.

Одеса — місто зі складною історією та багатошаровою ідентичністю. Протягом десятиліть її образ формувався під впливом імперських міфів і культурних кліше. Тож новий курс пропонує фахову міждисциплінарну розмову про:

Сьогодні, 5 березня, минає 76 років від дня загибелі Романа Шухевича — видатного політичного і військового діяча, головнокомандувача Української повстанської армії, який став символом боротьби за незалежність України. На його честь ще в 2016-у в Пересипському районі Одеси названо вулицю (колишня — Ярослава Галана).

Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Походив з відомого галицького роду, з якого вийшла когорта політичних, культурно-громадських і військових діячів. Дід Романа — Володимир Шухевич — був відомим українським ученим-етнографом. Дядько Степан брав участь у Визвольних змаганнях 1917—1921 років, служив в Українській галицькій армії, у 1918-у був військовим комендантом Одеси. У 1920—1930-х Степан Шухевич став адвокатом і захищав саме українців, незважаючи на їхнє соціальне й матеріальне становище. У 1936-у йому довелося захищати й свого небожа під час львівського процесу над членами ОУН.

«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені». Цей відомий вислів належить Євгену Чикаленку і якнайточніше відображає його життєву філософію: любов до Батьківщини вимірюється не лише почуттями, а й діями.

Більше про постать мецената, видавця та активного діяча українського національного руху початку ХХ століття одесити дізналися під час лекції в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського. Захід провела відома освітянка, ініціаторка мовно-літературного «Освіторіуму» та організаторка літературно-краєзнавчих подорожей і майстеркласів Вікторія Пономаренко (на знімку).

Людство століттями шукає відповідь на питання: як зберегти молодість? Бажання залишатися здоровим, фізично активним та привабливим породило різноманітні anti-age практики та поради з біохакінгу. Однак старіння все ще залишається малокерованим процесом, який так чи інакше відбувається.

Учені вже навчилися покращувати стан шкіри, омолоджувати яйцеклітини жінок старшого репродуктивного віку. Втім, змінити закладений з народження набір генів наразі практично неможливо, але дотримання простих порад може зберегти кілька десятків років життя.

В умовах повномасштабної війни українці продовжують демонструвати безпрецедентну єдність і підтримку армії. Саме на цьому — довірі, емпатії та готовності допомагати — паразитують шахраї.

Останнім часом фіксуються випадки злочинних дій, пов’язаних з розсиланням повідомлень про нібито збір коштів на підтримку підрозділів Збройних сил України. Найчастіше такі повідомлення надходять у месенджерах та соціальних мережах від імені державних установ, благодійних організацій чи й навіть знайомих. Людину підштовхують діяти швидко: «залишилося 24 години», «потрібно негайно», «ваш внесок критично важливий»… У тексті може зазначатися, що збір «перевірений», а також посилання на сайт для переказу коштів.

Звернення Президента України Володимира Зеленського в четверті роковини початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну

Дорогі українці! Дорогі українки!

Сьогодні рівно чотири роки, як Путін бере Київ за три дні. І ось це насправді дуже багато говорить про наш спротив, про те, як же бореться Україна весь цей час. За цими словами — мільйони наших людей. За цими словами — велика сміливість, дуже важка робота, витримка й великий шлях, який Україна долає з 24 лютого.

25 нових стендів з іменами полеглих захисників відкрили 24 лютого, у четверту річницю повномасштабного російського вторгнення, на Алеї Героїв у парку Шевченка. Тепер тут увічнені 627 захисників.

На церемонію прийшли рідні загиблих, побратими, представники влади та духовенства. Для багатьох сімей це місце — єдина точка в Одесі, де можна вклонитися пам’яті своїх близьких.

Серед нових імен — сапер з Херсона Олександр Гаранчук. Його дружина Олена каже, що 26 січня мало сповнитися 13 років їхнього спільного життя, але 24 грудня його не стало. Олександр працював у Польщі, та після початку вторгнення повернувся захищати Україну.

«Він не міг просто там перебувати, у Польщі, — згадує жінка. — Коли ракети прилетіли до Херсона, він сказав: «Все, я їду. Я не можу більше тут сидіти. Мені потрібно захищати».

Лауреат Нобелівської премії миру (1983), лідер «Солідарності» 1980-х, перший президент демократичної Польщі (1990 — 1995). Людина, що стала легендою за життя. Саме він очолив профспілковий рух у Польщі, до якого приєдналися мільйони людей і рішучі дії якого призвели до падіння комунізму у Польщі, а згодом, за ефектом доміно, — в усіх інших країнах Центральної Європи.

Попри поважний вік, Лєх Валенса продовжує активно подорожувати світом і ділитися своїм безцінним досвідом боротьби за права людини. І хоч де б він був — його незмінно супроводжує український прапорець на лацкані піджака чи на сорочці.

Уже восьмий рік Україною шириться зініційована МОН реформа шкільної освіти (НУШ). У суспільстві ставляться до неї по-різному: чиновники всіх рівнів, виконуючи свою функціональну роль, схвалюють її, спонукаючи до виконання і вчителів; учителі дивуються, сперечаються, опонують (переважно в підсобних приміщеннях шкільних кабінетів); учена спільнота очікує…

Та ось із початком 2026 року крига, здається, скресла: директор департаменту освіти Львівської ОДА Олег Паска 11 січня виступив у масмедіа із різкою критикою чинної системи оцінювання учнів у школах. Беззастережна позиція очільника профі-льного департаменту надихнула вчителів «вийти зі шкільних підсобок» на суспільний простір, у соціальну мережу, з активною підтримкою сказаного. 13 лютого у фейсбуці Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор, історик освіти, розмістив допис «Кладовище українських освітніх реформ порожнім не буде» — про стан вітчизняної шкільної освіти. Зокрема, він відверто висловив думку про те, що однією із системних причин прорахунків у впровадженні українських освітніх реформ є те, що МОН не вважає за потрібне критично поглянути на свою роботу.

Якою  запам’ятається  Велика  Одеська  БібліоНіч-VІІІ

14 лютого, у Міжнародний день дарування книг та День закоханих, в ОННБ відбулася Велика Одеська БібліоНіч-VІІІ — щорічний просвітницько-розважальний захід, який впевнено посідає одне з чільних місць у календарі культурно-мистецьких подій нашого міста.

З теплом і ностальгією згадуємо дві БібліоНочі мирного часу, за ними — дві в карантинних масках, одну — напередодні російського вторгнення в 2022-у…

Й ось уже втретє відзначаємо БібліоНіч в умовах великої війни, тієї, якій за кілька днів буде повних чотири роки. Збагнувши, що українську армію не здолати, злочинна росія ще більше скаженіє — воює проти мирних людей, вбиває ракетами і шахедами, нищить житло, позбавляє світла, тепла, води і нічного сну. Нема в Україні людини, яка б не відчула цього на собі.

Але життя триває, і коли стріляють гармати — музи не мовчать, українці це довели.

24 лютого сповнилося чотири роки від початку повномасштабної війни. Напередодні цієї сумної дати у відділі краєзнавчої літератури та бібліографії Бібліотеки Грушевського відбулася презентація нової документальної фотовиставки під назвою «Коли небо впало на землю: Південь України, 2022. Візуальний архів пам’яті».

Експозиція зібрана з приватних фотографій та письмових спогадів жителів південних областей України — Одещини, Миколаївщини та Херсонщини — про перші, найстрашніші, місяці після вторгнення росі-йських військ. Усі свідчення зібрані за підтримки проєкту «Документування України» Інституту гуманітарних наук (IWM) та згодом будуть передані на зберігання в Державний архів Одеської області.

26 лютого Україна відзначає День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. У цей день у 2014 році у Сімферополі відбувся мітинг на підтримку територіальної цілісності України, організований Меджлісом кримськотатарського народу і низкою громадських організацій та активістів.

Що можна зробити сьогодні, допоки Крим не звільнено? Одна з відповідей — показувати світові, що нинішній стан справ не є природним для півострова, і більше розповідати про нього, про його історію, культуру та географію. Саме задля цього 20 березня у Варшаві відкриється виставка сучасного мистецтва «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим».

(До 155-річчя від дня народження Лесі Українки)

Жіночі образи у творчості Лесі Українки несуть особливу місію. Вони мають неабияку внутрішню енергію, яка зачаровує і дивує водночас. Всупереч поді-ям, усі жінки є сильними духом, волелюбними та чутливими. В кожної з них читачеві є чого повчитися.

Героїня Кассандра з однойменної драматичної поеми має живий та гострий розум. Володіючи даром пророцтва, вона неухильно каже людям тільки правду. Хоча через це зазнає пості-йного непорозуміння і злоби від навколишніх... Адже правда часто є гіркою. Та, незважаючи ні на що, вона не чинить так, як її брат Гелен, який теж називає себе пророком, але говорить людям лише те, що вони хочуть почути. Кассандра ж є непорушною, бо, як вона каже:

Світлій пам’яті Романа Кракалії

Книжка під такою назвою означена як «дрібка малої прози». Втім, буває, що дрібка цінніша великого твору. Якраз такою і є коротка проза Романа Кракалії.

Особливо щемка новела «Запах соснових дрів», присвячена покійній дружині Вірі.

У воєнний час рятувальники ДСНС працюють у режимі постійної надзвичайної ситуації: ліквідовують наслідки ракетних ударів, гасять пожежі, розбирають завали... Але навесні до цих викликів додається ще один — вода. Вона приходить без попередження. Сніжна зима 2025/2026 років змушує замислитися про наслідки, які вона може з собою принести. Ситуацію ускладнюють втрата регулювальної функції Каховського водосховища, пошкодження гідроелектростанцій і припинення обміну гідрологічними даними з Росією та Білоруссю.

Чи означає це підвищену загрозу великої води — повеней і паводків — навесні 2026-го? Які регіони перебувають у зоні ризику і як готуватися до можливих природних загроз у стані війни? Про це «Дзеркалу тижня» (https://zn.ua) розповідає заступник директора з наукової роботи Українського гідрометеорологічного інституту ДСНС України та НАНУ Юрій НАБИВАНЕЦЬ.

Україна вкрита 9,6 мільйона гектарів лісів, що становить 15,9% загальної території країни, 38% з них — експлуатаційні ліси. Лісовий сектор створює близько 1% ВВП України, забезпечує роботу приблизно 68 тисяч українців безпосередньо у лісовій галузі й лісозаготівлі та 300 тисяч робочих місць у суміжних галузях (деревообробна та меблева промисловість).

Ліси для України є важливим елементом екологічної стій-кості, кліматичної безпеки та економічної стабільності. Водночас вплив війни на лісові екосистеми виходить далеко за межі локальних пошкоджень та проявляється щонайменше у трьох вимірах — екологічному (деградація екосистем, втрата біорізноманіття), кліматичному (скорочення потенціалу лісів як кліматичного буфера), інституційному (зміна правил, процедур та зміщення балансу між господарськими потребами й природоохороною).

У мережі з’явилося короткометражне документальне відео з анімацією, присвячене історії єврейської громади Миколаєва й одному з найвидатніших фізиків XX століття Грегорі Брейту, чиє дитинство та юність пройшли в цьому місті.

Наприкінці XIX ст. єврейська громада Миколаєва була однією з трьох найчисельніших етнічних груп міста. Станом на 1897 рік вона складала майже 22% населення. Це була активна частина містян: від дрібних ремісників — шевців та кравців — до успішних торговців, лікарів і вчителів. Спільнота стрімко розвивалася, відкриваючи десятки молитовних будинків, шкіл-хедерів, благодійних і культурних установ.

За перший рік своєї нової каденції Дональд Трамп доклав максимальних зусиль, аби переробити за власними «лекалами» внутрішню та зовнішню по-літику США. Всередині країни — «підігнати» під себе правила політичної гри, випробувати на міцність Конституцію країни та її інституції, деморалізувати полі-тичних конкурентів. Усе це для того, щоби створити владну систему, де реально важить тільки його слово та воля. Ззовні — радикальне переформатування пріоритетів і засобів здійснення зовнішніх зносин та формування трампоцентричної світової політики.

Аби краще зрозуміти наміри Трампа та його команди й оцінити перспективи їхнього впливу на Сполучені Штати і навколишній світ, розіб’ємо «напрацювання» президента на 10 сегментів. Водночас зауважимо, що зовнішня політика Трампа пов’язана з тією політичною конструкцією, яку він намагається створити у самих Сполучених Штатах.

На обкладинці щорічного Munich Security Report під назвою «Under Destruction» («В процесі руйнування») зобразили «слона у кімнаті». Цей слон є алюзією на ідіому elephant in the room — очевидну проблему чи загрозу, про яку всі воліють говорити пошепки або не говорити зовсім. Для України цей образ звучить застарілим: «слон» був видимим ще у 2007-у, коли Путін з мюнхенської трибуни фактично оголосив війну європейському порядку.

У 2026-у питання стоїть уже іншим чином: хто насправді є цим «слоном» — Росія, яка не відмовляється від імперських цілей і продовжує агресію проти України, чи Сполучені Штати, які після повернення Дональда Трампа у Білий Дім послідовно б’ють по атлантичній єдності.

Одеса десятиліттями жила в колоніальній системі координат. Пам’ятники тут ставили не за внесок у розбудову України, а за лояльність до імперії — російської чи радянської. Натомість українські постаті — витіснялися, замовчувалися або маргіналізувалися.

Сьогодні очевидно, що деколонізація Одеси — це не знесення старих, нав’язаних символів, а насамперед — увічнення своїх достойників. І таких — когорта.

Цими днями оголошено підсумки першого туру Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2026». Цьогоріч у престижному професійному змаганні, яке об’єднує найкращих педагогів країни, взяли участь 66 освітян з Одеської області, продемонструвавши свою майстерність, творчість і відданість професії.

За результатами оцінювання журі визначило переможців першого туру, які представлять Одещину на загальноукраїнському рівні.

Мюнхенська конференція з безпеки 2026 року навряд чи була одкровенням. Швидше, це було підтвердженням реальності. Цей факт став очевидним у вступному слові ведучого, канцлера Німеччини Фрідріха Мерца.

Канцлер не оплакував втрату американського лідерства. Він просто визнав це, а потім наголосив, що європейські цінності відрізняються від цінностей сучасної Америки. Він попередив, що Росія є серйозною загрозою для світової безпеки, про що свідчить її агресія в Україні. Він підтвердив, що захист України є обов’язком Європи і що Німеччина робитиме свою частину, насправді, більше, ніж будь-коли.

На 80-у році життя помер відомий лікар-психіатр, правозахисник, радянський дисидент та політв’язень Семен ГЛУЗМАН.

Народився він 10 вересня 1946 року в Києві. У 1970-у закінчив Київський медичний інститут за спеціальністю «психіатрія». У 1971-у підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу в справі генерала Петра Григоренка (дисидента, якого покарали за захист прав кримських татар), визнавши його психічно здоровим і всупереч офіційному висновку довівши незаконність застосування щодо нього методів примусового лікування. За це у 1972-у був засуджений до семи років таборів та трьох років заслання.

Пам’яті Валер’яна Підмогильного, українського письменника, перекладача, одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного відродження: до 125-х роковин від дня народження (1901—1937)

(Закінчення. Початок у номері за 12 лютого).

Український поет і прозаїк Тодось Осьмачка розповідав: «Майстри українського слова дали Підмогильному мистецьку душу, а Захід блиском свого мистецтва причарував його серце». Члени нової організації бажали бути захисниками своєї національної правди, зрозумілої і освяченої всіма народами. Молоді, талановиті, всебічно обдаровані члени «Ланки» були повні бажання віддати всі свої сили Україні, її народу, її незалежності. Про це і сказав у своєму виступі Валер’ян Підмогильний 24 травня 1925 року у великому залі Всенародної бібліотеки, де він проводив дискусію представників літературно-громадських організацій та вузівської молоді на тему «Шляхи розвитку української літератури». Виступ його був принциповим захистом свободи творчості.

За всіх часів нащадки левів
Не знали нитки ляльковода,
Бо воля й дух у них сталеві,
А кредо у віках — свобода!

Нещодавно в Чорноморській бібліотеці відбулася знакова подія: презентація нової поетичної книжки Леоніда Кулаковського «Нащадки левів».

Татові принцеси виростають красивими і ніжними. Вони вміють бути ніжними. Їхнього тата мама вдома величає королем. Чи — богом. І вона все робить правильно. І сама вона — йому рівня — богиня.

А є й інші дівчатка. Татові спортсменки. Ті, які в двадцять, у тридцять, а хтось і в п’ятдесят досі змагається із татом, досі доводить йому, що варта, що зможе, що заслуговує. Таких, як ви вже могли здогадатися, немало. 

У Палаці митрополитів у Софії Київській презентували виставковий проєкт «У світлі Караваджо. Порятунок. Дослідження. Реставрація», центральною подією якого став показ картини «Взяття Христа під варту» («Поцілунок Іуди»), викраденої 18 років тому з Одеського музею західного і східного мистецтва.

У межах експозиції представлений врятований твір XVII століття, пов’язаний з ім’ям Мікеланджело Мерізі да Караваджо. У Національному науково-дослідному реставраційному центрі України (ННДРЦУ) це полотно називають єдиним твором митця в нашій країні.

«Світ художника. Майстерня» — під такою локалізованою назвою 12 лютого в Одеському муніципальному музеї особистих колекцій ім. О.В. Блещунова відкрилася виставка живописця, члена НСХУ (iз 1975-го) Світлани Крижевської. Вона стала черговою у серії імпрез до 80-річчя знаної мисткині й культурної діячки, яке відзначатиметься у червні. На виставці представлені твори не лише минулих років, а й останні полотна, переважно інтер’єри майстерень авторки та її чоловіка, відомого живописця і графіка Геннадія Гармидера (1945 — 2023).

Нагадаю, що у ці дні (із 24 січня) ще одна експозиція творів пані Світланипід назвою «Наш прекрасний світ» розгорнута в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха. З цим музеєм мисткинямає давні партнерські стосунки, як, власне, з багатьма іншими культурними інституціями міста, про що свідчать перманентні проєкти, зокрема нещодавні ретроспекції на вшанування пам’ятіГеннадія Гармидера, втілені зусиллями родини Крижевських-Гармидерів.

За статистично ясною констатацією факту нинішньої виставки прихований екзистенційний зміст, адже більша частина життя художника проходить у його автономному просторі — в стінах майстерні, де кожна річ, аксесуар осмислено накопичувалися роками. Вони мають свою, нехай і епізодичну, функцію, свою «біографію», з часом перетворюючись на артефакт. Майстерня художника — це простір роздумів, спогадів, мрій, переживань, і не обов’язково пов’язаних з мистецтвом. Тиша робітні є своєрідним фільтром небажаних зовнішніх впливів, що інтенсифікує внутрішній монолог творця. Майстерня — це й місце зустрічей, обговорень, точка відліку на творчому шляху художника.

Виставка «Світло надії» Ксенії Стеценко запросила відчути мистецтво, яке формується через спроби, відкриття і внутрішнє пізнання.

Мистецтво — це шлях, де кожен крок має значення. Стиль, майстерність і власний почерк формуються поступово, через спроби, помилки та відкриття. Крок за кроком художник пізнає себе, вдосконалює техніку і відкриває нові горизонти самовираження. У цьому процесі важливі терпіння, уважність до деталей і радість від самого творення. Усвідомлення краси у дрібницях, пошук гармонії в кольорі та формі, сміливе втілення власних задумів перетворюють мистецтво на мову емоцій і внутрішнього світу, яку художник передає глядачеві.

Музей української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського давно став не лише простором, де експонуються роботи знаних майстрів, а й відкритою платформою для нових імен. Тут поруч із визнаними художниками молоді митці представляють свої цікаві творчі ініціативи, отримуючи можливість заявити про себе, випробувати власні ідеї та знайти свого глядача.

Як територія діалогу поколінь і живого мистецького пошуку музей послідовно відкриває виставки, що поєднують досвід і свіжий погляд на сучасний український живопис. Саме такою подією стане персональна виставка Олександра Петровського «Місця мої», що відкриється 21 лютого.

В інтерв’ю Ольги Айвазовської «Ідеї мусять опиратися на цінності», надрукованому в «Чорноморці» (№48 за 11.12. 2025), відомий правозахисник, в’язень радянських таборів, співзасновник Української Гельсінкської групи Мирослав Маринович говорив про необхідність мобілізації потенціалу України — інтелектуального і духовного. Він закликав нас ставати сильними, адже це буде показово для Заходу. А ще підкреслював: хлопці і дівчата, які зараз «на нулі», виконують те, чого ми очікуємо від них, але потрібна й неабияка мобілізація тилу. Такі міркування, як на мене, вимагають певної деталізації. На чому ми повинні зосередитися сьогодні, завтра, післязавтра? Отже, є привід продовжити розмову з авторитетним філософом, релігієзнавцем, правозахисником.

— Пане Мирославе, якою є оптимальна політика стосовно внутрішньо переміщених осіб? Допомагати людям у матеріальному сенсі — це зрозуміло. Але чи не варто патріотам на місцях «збирати докупи» все те, що можна зібрати? Тобто допомогти реалізуватися на новому місці україноцентричним людям, незалежно від їхнього рівня володіння українською мовою? Це, на мою думку, буде неабияке підсилення патріотичних структур на місцях.

Шановні друзі-читачі! Номер, який ви тримаєте в руках, мав побачити світ ще 5 лютого. Але, на жаль, через не залежні від редакції обставини вийшов на тиждень пізніше. Причина, власне, одна — форс-мажорна: відсутність світла. У зв’язку з аварійними відключеннями електроенергії, як у видавництві «Чорномор’я», так і в помешканнях працівників «ЧН», що тривали майже цілодобово (десь колись вмикали на 2 — 3 години, а далі знову 7 — 8 годин темряви), нам не вдалося своєчасно ні підготувати, ні зверстати, ні віддрукувати газету.

Утім, і цей номер коштував нам неймовірних зусиль: у промерзлому бетонному приміщенні, яке не опалюється вже понад 14 років, ми цілими днями чекали, коли ж, нарешті, на ту годину-другу з’явиться рятівне світло.

«Під час останнього обміну додому повернулися п’ятеро наших захисників з Одещини, які провели майже чотири роки в російському полоні. Двоє з них були засуджені псевдосудами країни-агресорки до довічного ув’я-знення. Дякуємо хлопцям, що вистояли!» — написав у своєму телеграм-каналі голова Одеської ОВА Олег Кіпер.

Ось ці п’ятеро героїв.

Сергій Георгіу. Мешканець села Долинське. 49 років. Командир автомобільного відділення взводу забезпечення. До повномасштабного вторгнення проходив службу за контрактом. У грудні 2021 року був відряджений до Маріуполя, де потрапив у полон. Із 2022 року вважався безвісти зниклим. Майже чотири роки неволі позаду. Вдома на нього чекали дружина і двоє синів.

Bloomberg News повідомив, що Росія різко посилила напади на цивільне населення України після того, як Трамп розпочав зусилля щодо припинення війни. Посилаючись на оцінки європейських урядів щодо втрат серед цивільного населення, Bloomberg повідомив, що близько 2400 українських цивільних осіб загинули та майже 12000 отримали поранення внаслідок російських атак у 2025 році — майже на 30% більше, ніж у 2024-у.

Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні також повідомила, що у 2025 році спостерігалася найбільша кількість жертв серед цивільного населення із 2022-го. За даними місії, загальна кількість вбитих та поранених цивільних осіб у 2025-у була на 31% більшою, ніж у 2024-у, та на 70% — ніж у 2023-у.