Сааремаа. Люди з острова

Продовження. Початок у номері за 18 серпня.

На Сааремаа ми познайомимося з дуже різними людьми, які успішні самі, роблять успішною свою малу батьківщину і свою країну. Країна — це насамперед мова. Особливо в Естонії. Коли слухаєш, як між собою естонці розмовляють, складається враження, що вони насолоджуються красою рідної мови, вслухаються у кожне слово одне одного, вловлюють півтони, відтінки, милуються мелодією, п’ють її, як джерельну воду. «Спочатку було слово», а вже потім — політика, економіка, культура.

Калле Лаанет, депутат, віце-президент Рійгікогу — парламенту Естонії, екс-міністр внутрішніх справ, одночасно є депутатом, членом ради Сааремської волості.

Сааремаа, де живе спокій

Естонія — морська країна. Протяжність звивистої берегової лінії — 3794 кілометри із затоками, бухтами та чистими піщаними пляжами. Має аж 1500 островів. Цікаво, що південний сусід Естонії — Латвія — також морська країна, але не має жодного острова.

Наш шлях — до найбільшого в Естонії острова Сааремаа.

Сааремаа («Острівна земля») — культове місце для кожного естонця. Тут інша природа, інша атмосфера, тут живе спокій. Сааремця в інших частинах країни одразу впізнають за говіркою, інтонацією та співучою вимовою. Про острів’ян деякі міщани, які зросли на балконі, полюбляють оповідати всілякі байки та анекдоти як про не-отесаних селюків, але то, радше, незлостиві жарти. А насправді до мешканців «Острівної землі» в країні ставляться з повагою, та й самі місцеві знають собі ціну. Звідси походить багато видатних естонців — державних діячів, науковців та людей мистецтва.

Повезу я мушлю в гори...

Із маленького провінційного містечка Богуслав, що на Київщині, приїхала навчатися до величного міста Лева. Здійснилася мрія дитинства: західна столиця України ось уже два роки є для мене другою домівкою. А ниніш-нього літа вдалося поєднати те, що донедавна вважала непоєднуваним, — Львів і Одесу.

З величезним трепетом чекала першого знайомства. Мріяла насолодитися краєвидами Чорного моря, відчути краплинки солоного бризу на вустах. Й ось, нарешті, — «Ласкаво просимо у місто-герой Одесу!». Сказати, що моєму щастю не було меж, занадто мало, щоб передати звідані емоції.

Мости єдності

Продовження. Початок у номері за 14 квітня.

Дві мови — два крила?

Цього року вперше побував на Дунаї. Назад віз книжечку Таміли Кибкало з Ізмаїла із символічною назвою «Дві мови — два крила». Є в ній хороші вірші українською: «Весна на Дунаї», «Я — вільний птах», «В Першотравневім» тощо. Але й російськомовних — половина.

Для авторки, чиє родове коріння походить з Харківщини, така двомовність є закономірною. В жодному разі не засуджую пані Тамілу — навпаки, вважаю, що вона гідна похвали за те, що в умовах зросійщеного Ізмаїла зберегла свій український поетичний космос. Бо дехто, приїхавши на Дунай із Житомирщини чи Поділля, забуває українську впродовж року. Однак саме ця книжечка наштовхнула на думку: а чи не слід нам частіше говорити про технології мовного відродження?

Крок назустріч диву

Різдвяні свята завжди наповнені відчуттям чогось незвичайного, що живе поряд із нами, адже сама історія народження Христа — це диво, яке впродовж двох тисячоліть вражає, захоплює і надихає людей.

Видатний німецький фізик Альберт Ейнштейн писав, що є лише два способи прожити життя: перший — вважаючи, що нібито див нема, другий — що нібито навколо лише чудеса.

«Наші зусилля бачать...»

Юрій Бірюков, волонтер, радник Президента України, поділився у Фейсбуці власними враженнями від атмосфери, в якій проходив саміт у Брюсселі.

48 годин на ногах, десяток повноцінних дво-сторонніх переговорів, робота під час «круглого столу» саміту і... ще він застуджений після дощу в Дніпрі. Я не уявляю, як Петро Порошенко це все витримує, суто фізично.

Саміт Східного партнерства в умовах, коли Європу лихоманить від внутрішніх протиріч і конфліктів. Коли запрошені сусіди, а це і ми, хочуть різного. Білорусь он взагалі нарвалася на дипломатичний скандал — Лукашенко відмовився приїжджати.

Два сезони Чорногорії, або Як легко знову полюбити Батьківщину

Крім обов’язкового і першого за значенням завдання — відпочити, будь-яка подорож ще й дає можливість побачити щось нове і, звісно ж, порівняти зі своїм звичним життям.

Зовсім недавня мандрівка на Балкани, на узбережжя Адріатичного моря, в Чорногорію, якнайкраще виконала і перше завдання, пов’язане з відпочинком, і дала можливість поглянути на Україну ніби збоку, через призму побаченого за кордоном.

Кава, художники, сакура...

Коротке несподіване відрядження до Ужгорода. Потяг з Одеси прямий. До Львова їхати ніч, майже увесь вагон виходить там. До головного міста Закарпаття ще п’ять годин дороги.

Залишаюся сам у купе, маленька радість кожного, хто мандрує залізницею. Книжку не відкриваю. За вікном — стримані краєвиди прохолодної весни сімнадцятого. Галицькі містечка з європейськими ка-м’яницями. За лісами — затишні села, старі церкви, гарніші за нові. Зелена трава, котра два дні тому була під снігом. У тамтешніх людей завжди багато роботи. Чоловік оре конем свою вузьку продовгувату нивку, земля сіро-вохриста. Фіра (віз) з мішками стоїть на межі, реманент, певно, дідівський. А над полем кружляє лелека: «Бузьку, принеси Маруську!».

За годину виринають перед-гір’я Карпат. Сколе, Славське, гори значно вищі, буки на схилах ще без листя. Трохи вище Бескидських тунелів, на Головному карпатському вододілі, — сніги, які наче й чути не хочуть про весну. Спуск серпантином — і Закарпаття. Воловець, Свалява, Мукачеве, Чоп. З’їжджаємо в долину, поринаючи в тепло та чимраз яскравіші весняні барви. Обабіч залізниці — поля, квітучі сади та доглянуті виноградники.

Літні мрії про зимові траси

Спокійний лапатий сніг, відсутність вітру, 10 градусів нижче нуля, привітні посмішки місцевих — так зимові Карпати зустрічають гостей. Туристів тут люблять, охоче відповідають на всі питання.

Перше, що дізнаюся: у Карпатах змінився клімат. Тепер снігу випадає значно менше. Розвинуті гірськолижні курорти мають систему штучного осніження, тому відпочинок на лижах гарантується. Але погодні умови впливають на одну зі складових дозвілля — насолоду краєвидами. Припорошені снігом ялинки, величезні білі кучугури, що скриплять під ногами, піднімають настрій, зачаровують.

Чагорська Маланка

Святкові хроніки

Ковбої, інспектори газової служби, гуцули, спартанці — всі вони цілком сумісні, якщо мова про зимові свята на Західній Україні.

Тиждень тому мені випала нагода відвідати Чернівці. Поїхати на канікули саме в час різдвяних свят пощастило завдяки запрошенню родичів і друзів, що живуть в одному із сіл Чернівецької області. Це не село, яке асоціативно виникає в нашій уяві, — занедбане і бідне. Тут — кількаповерхові приватні будинки, по-європейському прикрашені тераси, заможні господарства. Незважаючи на прагнення кожного бути кращим, що закладено у людській природі, місцеві жителі готові допомагати одні одним, ділитися і разом переживати негаразди. Буковинці знають: взаємодопомога — панацея від байдужості, що є жахливою хворобою сьогодення.

Польща. Як їм удалося?

Літак мчить у синьому небі понад освітленими сонцем суцільними білими хмарами, схожими на снігову цілину. За годину знижується і поринає в товщу хмар, стає темно, як у сутінках. І ось виринає земля, яка з такої висоти більше схожа на фрагмент топографічної мапи, розкресленої за-лізницями, автострадами і польовими дорогами. В’ється ріка поміж полями і луками, темними островами лісу, містечками й селами. День згасає, вдалині велике місто запалює свої вогники. Відкривається шасі, торкаємося смуги, підстрибуємо. Посадка, аеропорт імені Фредерика Шопена. Варшава.

ЗА КІЛЬКА днів перебування у Варшаві пощастило порозмовляти з багатьма цікавими людьми.

Про свою країну розповідає директор Фонду міжнародної солідарності Адам Сауер:

— Площа Польщі становить 312679 км2, населення — близько 38 мільйонів осіб: вона є дев’ятою державою Європи за площею та восьмою — за населенням. У 1999 році Польща разом з Чехією та Угорщиною вступила до НАТО, а з 2004-го стала членом Європейського Союзу. Це моноетнічна держава: 97% — поляки. Найбільшою меншиною є німці, які проживають головним чином у Сілезії. На третьому місці — українці. Після операції «Вісла» комуністична влада розселила їх по цілій Польщі з таким розрахунком, щоб не більше 10 відсотків жили в одному селі чи містечку. Найбільше українців — на заході та півночі країни.

В атмосфері доброзичливості

Нещодавно я зустрілася з Європою. Не із самою Європою, а з її українським варіантом.

Вона зайшла в моє купе у вигляді молодого хлопця, щойно я сіла у львівський потяг, і привіталася. Коли влаштовувала свої речі, мій супутник спитав: «Вам допомогти?». Лягаючи спати, я прикрила лице хустинкою, щоб світло від лампи не било в очі. Він зголосився опустити верхню полицю: «Так вам буде краще». Отаку атмосферу доброзичливості можна було відчути і в Моршині на кожному кроці. Всюди звучать «Перепрошую», «Дякую», «Прошу». І таку ж увагу, готовність допомогти зустрічала на Полтавщині.

Місто, що дарує надію

Є міста, відвідування яких може вплинути на все ваше життя. І для мене таким містом вже давно став Львів.

Уперше побувавши в ньому у далекому 1989 році, я вперше побачив тоді синьо-жовтий прапор України, зміг вперше прочитати там правдиві матеріали про визвольний рух. І що було, можливо, найголовнішим для мене, який виріс у російськомовній Одесі, — саме там я вперше почув на міській вулиці правильну і красиву українську мову. Нею розмовляли, як то кажуть, і старий і молодий. Це не була «теляча мова», як її часто зневажливо називали в Одесі. Це була рідна мова, яка красиво звучала і для модно одягненої молоді, і для дідусів та бабусь інтелігентного і не дуже вигляду, і для роботяг міста, і для селян. Саме тоді я вперше задумався над тим, що Україна — це не умовне географічне поняття на неосяжній карті СРСР, а реальна країна зі своєю мовою, культурою та історією. Краса ж історичної частини Львова, тоді ще досить занедбана, але з абсолютною і безперечною європейськістю, переконувала в тому, що коріння України — в Європі, яка так до себе вабила!

Від Молдаванки до Молдови

«Від Молдаванки до Молдови, або З Одеси — з любов’ю» — акція під такою назвою відбулася у рамках святкування 20-річчя встановлення побратимства нашого міста та Кишинеу. Урочистості проходили на відкритому повітрі серед чудової молдовської природи і етнічно-культурному центрі «Ватра», розташованому за 30 кілометрів від столиці держави-сусідки у напрямку міста Унгени.

«Ватра» —  новий фестивальний комплекс, що  розкинувся серед мальовничих зелених пагорбів, відкритий минулого року. Розташувався він на розлогому трав’яному схилі з ідеальною поверхнею. З будь-якої точки чудово видно сцену, змонтовану за найсучаснішими вимогами, на якій можна проводити великі концерти та найкрутіші рок-фестивалі. Трава особлива — по ній можна  ходити і навіть лежати, трава, у яку хочеться впасти. Доріжки є також, вони вимощені великим натуральним пласким камінням. Довколишні будівлі споруджені у стилістиці традиційної народної архітектури з використанням природних матеріалів. На території є кілька ресторанів національної кухні, місця для торгівлі виробами народних умільців. Для тих, хто мандрує в економ-режимі, обладнаний майданчик для наметів.

Перлина, що за Карпатами

Кожен український регіон, коли знайомишся з ним, викликає почуття гордості і за країну загалом, і за цей унікальний куточок зокрема — бо ж від краю до краю, від кордону й до кордону наша земля щедра на неповторні природні й рукотворні дива. А тому, коли з’являється можливість відвідати ще не бачені тобою місця, заздалегідь радієш...

Закарпатська область стала останнім пунктом програми проекту «Від Сходу до Заходу», що проводився Ужгородським прес-клубом за підтримки Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні. Суть проекту в тому, що журналісти із західних і східних регіонів країни змогли побувати в гостях один в одного і познайомитися з особливостями регіонів, а головне — налагодити особисті зв’язки.

Відкрита Вінниця

Вінниця, перлина Поділля, останнім часом привертає до себе особливу увагу. Саме тут тривалий час працював президент Петро Порошенко, саме у Вінниці робив свої сміливі кроки у галузі місцевого самоврядування голова Верховної Ради Володимир Гройсман.

Особисто познайомитися з цим чудовим українським містом мені довелося у рамках проекту для журналістів «Схід і Захід разом — простір діалогу», що втілюється за сприяння польсько-канадської Програми підтримки демократії і реалізується польським фондом «Освіта для демократії», «Товариством Лева» (Львів), ВМГО «Наше Поділля», Лабораторією соціальних комунікацій (Одеса) та Вінницьким прес-клубом. Гостями Вінниці були представники регіональних ЗМІ зі Сходу та Півдня України.

Чому Румунія не «дальнє зарубіжжя»

Із семи країн — наших сусідів — українці найменше знають про Румунію. «Знання» складаються із заяложених стереотипів, пов’язаних, насамперед, з циганами, бідністю та обов’язковою мамалигою. Путівник, виданий у Москві 1997 року, пише, що Румунія — «Дикий Захід» Східної Європи.

/_f/2014/088.jpg Наприкінці 1990-х мені пощастило подорожувати цією колоритною і загадковою країною. Тоді залишилися якнайкращі враження і бажання повернутися сюди знову. Й ось через п’ятнадцять років повертаюся...

Поряд за кермом — мій друг Володя. Приятелюємо більше тридцяти років. Ми на його авто. Заправляємо перед кордоном повний бак (на тисячу гривень). Бензин у нас дешевший, а в них — 26 гривень за літр. Купуємо «зелену карту» (450 гривень) та медичну страховку на кожного (по 50 гривень).

В’їжджаємо через пункт пропуску Порубне, 30 кілометрів південніше Чернівців. Машин небагато. Українців проходимо швидко, на румунському боці черга довша. У румунів за 3 євро купуємо віньєтку (плата за користування автошляха Під сірими хмарами до небокраю плавні лінії пологих пагорбів. Пожовклі поля кукурудзи, чорні клапті виораної ниви, отари овець вдалині додають краєвидові довершеності. Посеред зустрічних авто з увімкнутими фарами трапляються новенькі трактори з причепами та комбайни, інколи обганяємо запряжені доглянутими кіньми підводи. Край тут сільськогосподарський. Буковина — історична область на території Чернівецької області та повіту Сучава Румунії. Їхні села схожі на наші. По обидва боки кордону буковинці люблять прикрашати своє житло орнаментами, частіше рослинними, іноді геометричними, використовують контрастні поєднання кольорів. За браком часу Сучаву — місто історичне, де є що подивитись, — об’їжджаємо стороною.

Якось так негостинно вийшло...

Втім, ми ж не можемо знати достеменно, про що йшла мова між двома мерами. Може, проєвропейський Садовий щось таке нехороше утнув? Вказувати нам і справді  не треба. Але якось так виглядає, що на цьому обмін досвідом між містами завершено. Чи, просто, не розпочато? А варто було б!

Того ж місяця довелося побувати у Львові. І перше, що зробила, — прогулялася знаменитим величезним Стрийським парком. Незважаючи на спеку, у ньому досить прохолодно, тому можна сповна насолодитися гарними краєвидами і просто тишею. Саме тишею — на кожному квадратному метрі парку не натикані платні надувні гірки, «рибалочки», батути... Діти тут катаються на велосипедах, роликах або бігають, щоб, скажімо, упіймати білочку, а не клянчать безкінечно ці досить чи й безпечні (бо хто перевіряє їх технічну справність?) розваги.

Праведна дикість

На крилах Гермеса

Ми стоїмо на порослій травою пристані й чекаємо на свого Гермеса. Покровитель мандрівників з’являється в образі невеличкого суденця, а його засмалений на сонці жрець у спортивному костюмі (сьогодні його охрестили б «тітушкою») стриманим рухом запрошує на борт.

Ми всідаємося на хиткі дерев’яні лави й рушаємо. За спиною залишається Очаків, попереду таємниче місце призначення — Кінбурнський півострів, що розкинувся поміж морем і лиманом.

Шолом, Ізраїлю!

(Закінчення. Початок у номерах за 28 вересня та 10—12 жовтня).

Ейн-Бокек
(Мертве море)

Мертве море називають найкращою курортною територією світу. Географічно — це тектонічне безстічне озеро, яке розташоване на території Ізраїлю та Йорданії. Його узбережжя — найнижчий суходіл нашої планети.

Площа Мертвого моря — 1050 км2, довжина — 76 км, середня глибина — 335—356 метрів. У море впадає ріка Йордан. Вона з кожним роком міліє, тож Мертве море, як і наш Куяльник, також міліє, потребуючи негайних реанімаційних заходів.

Мертве море — одна з найсолоніших водойм світу (запас солей тут, за приблизними підрахунками, складає майже 50 мільярдів тонн). Концентрація солей — від 350 до 500%. Це як у літрі води розчинити півкілограма солі. Для порівняння: у нашому Куяльнику найвища концентрація солі у воді не перевищувала 150%.

Шолом, Ізраїлю!

Місто Тель-Авів засноване 1909 року на викупленій у бедуїнів землі. До слова, жодного клаптика землі на території сучасного Ізраїлю не було заво­йовано — за все було заплачено грішми, причому платили, не торгуючись, стільки, скільки за землю правили. Про це вам скаже кожен ізраїльтянин. Тель-Авів означає «пагорб весни», що символізує відродження країни. Офіційна столиця Ізраїлю, хоча самі ізраїльтяни за таку визнають Єрусалим. Місто як місто. Сучасні хмарочоси, в яких учені стараються над нанотехнологіями, і житлові гамірливі квартали, де зранку густо пахне кавою, а ввечері — східними прянощами.

Кожного туриста неодмінно привезуть на екскурсію до Діамантової біржі. Таких у світі п’ять. Ізраїльська з-поміж них — найбільша. Через неї купується, обробляється і продається більше 60% діамантів у світі. Найбільше готових виробів скуповує США. Після екскурсії почала пильніше придивлятися до місцевих жінок. Майже всі носять коштовні камінці: хто скромненькі, а хто зміг дозволити собі й більшого.

Чотири дні міжсезоння

Продовження. Початок у номерах за 14 та 21 березня.

День третій.
Нікітський ботанічний сад — зелена оаза Ялти

Наприкінці третього дня організатори прес-туру влаштували нам екскурсію до вічнозеленого Нікітського ботанічного саду, де й узимку цвітуть троянди. Він створений ще в 1812 році неподалік від селища Нікіта (звідси й назва) за наказом імператора Олександра І. Торік сад відсвяткував своє 200-літття. Найщедріший подарунок до ювілею ботанічному підготував Кабінет Міністрів: з бюджету Національної академії аграрних наук виділили 20 мільйонів гривень. Кошти спрямували на ремонтні роботи капітального характеру лабораторних корпусів та оранжерей, лагодження інженерних систем, а також на закупівлю необхідного обладнання. На честь свята порадували сад і його працівники: замість монумента Володимира Ілліча біля басейну з’явилася богиня Флора…

Чотири дні міжсезоння

Другий міжнародний Чорноморський туристичний форум, який проходив 27—28 лютого, ще не розпочавшись, зумів стати центральною подією ярмарку. Принаймні, для нашої групи журналістів. Говорити про його програму організатори примудрялися всюди: у перервах між подіями ярмарку, в паузах між переїздами і навіть за обідом. Секрет — у вдало обраній тематиці, яка хоч-не-хоч, а стосується інтересів усіх кримчан та зацікавлює приїжджих — «Полікультурність чорноморських міст як ефективний туристичний ресурс».

Крим не просто так називають українською оздоровницею. Сьогодні Кримський півострів — найвідоміша й найпопулярніша курортна зона України і колишніх країн Радянського Союзу. Але приваблювати туристів лише цілющою силою чорноморських земель, кліматом і морем тамтешнім туроператорам вже давно не вдається. Вихід знайшли історики та етнографи півострова: вони запропонували Міністерству курортів і туризму Криму зробити ставку на поліетнічність населення. Пропозиція міністерству сподобалася, відтак почали розроблятися нові туристичні маршрути, укладатися ділові угоди між країнами-сусідами, ледь не щотижня проводилися наради на різних рівнях. А нинішній форум — це свого роду узагальнення річної роботи, підведення підсумків та продовження вдалого старту. Най-головніше, що зрозуміли чиновники і перші особи АРК: саме від їхньої готовності співпрацювати із сусідами та етнічним населенням Криму залежить подальший розвиток півострова як курортної оази.

Чотири дні міжсезоння

Наприкінці зими медійникам з усіх куточків України влаштували справжнє свято: журналістів, телеоператорів та фотографів запросили на чотири дні до Криму на XXII Міжнародний туристичний ярмарок «Крим. Курорти. Туризм. 2013» — знайомитися з туристичним та рекреаційним потенціалом автономії. Програма видалася досить насиченою: форуми, конференції, майстер-класи, презентації… Особливе місце займали екскурсії до білогірського парку левів «Тайган», Нікітського ботанічного саду (в селищі міського типу Нікіта) та Балаклавського військово-морського музею підводних човнів. Та про все по порядку.

День перший.
Білогірський
підкорювач левів

Олега Зубкова в Україні як тільки не називали і які лиш ярлики (пам’ятаючи про його дружбу з колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та балотування на крісло мера Ялти) на нього не чіпляли. Згадувати все сказане — паперу не вистачить. І все ж Олега Олексійовича знають насамперед як успішного директора ялтинського зоопарку «Казка» та засновника першого в Європі сафарі-парку левів «Тайган» (подібні є у Танзанії та Кенії, але для Криму це справді революційний проект).

Тихо Дунай воду несе...

Спочатку листопад був сонячний, з останніми відблисками бабиного літа, потім — похмуро-дощовий. Пізня осінь для більшості не краща пора подорожувати. Мандрую сам — маю досвід. Люблю міжсезоння: уява малює тихі малолюдні вулички у старовинних містах, котрими вже не снують, як кілька тижнів тому, натовпи екскурсантів. Люблю Східну Європу. До неї мене везе напівпорожній теплий потяг Одеса — Ужгород. Їду до Угорщини. Там я ще досі не був. Маю шенгенську візу, мінімум необхідних речей: путівник, фотоапарат, трохи грошей і телефон, з якого відправлятиму додому SMSки.

ПРОКИДАЮСЯ вдосвіта. Знайомий під заскленим дахом вокзал. Це — Львів. За годину виринають передгір’я Карпат. Сколе, Славське, гори вже вищі, буки на схилах скидають листя, Бескид, кілька тунелів, серпантин і — Закарпаття. Можна вийти в Ужгороді і сісти на міжнародний потяг «Тиса» (Москва — Будапешт — Бєлград), але… квиток дорогий і ще півдоби чекати.

Виходжу швидше. Чоп — маленьке напівсонне містечко з величезним майже новим вокзалом, з котрого однією гілкою залізниці можна дістатись Угорщини, іншою — Словаччини та Чехії. Поруч державний кордон. Тут переставляють потяги з широких рейок радянського стандарту на дещо вужчі європейські.

Захоплююче знайомство з Жовквою

Це містечко, розташоване за 30 кілометрів на північний захід від Львова біля підніжжя одного з уступів мальовничого горбистого пасма Розточчя, буде цікавим усім шанувальникам середньовічної архітектури. Адже тут дивом зберігся цілісний архітектурний ансамбль, побудований за принципом «ідеального міста» епохи Відродження, що означало відповідність двом критеріям — бути добре укріпленим та гарним водночас. Ймення цьому місту — Жовква. Порівнюючи її з Одесою, розумієш її архаїчність, де ренесанс і бароко можна вивчати без префікса нео.

Найдешевший спосіб дістатися Жовкви з Одеси — доїхати потягом до Львова, а звідти автобусом чи електричкою. Цю мандрівку цілком можливо спланувати на один день — потяг прибуває до Львова вранці, а відходить увечері.

Добридень тобі, Чорногоріє!

Дивні цикади, пізні солов’ї

Отож, народне повір’я — як проведеш новорічну ніч, так і проживеш увесь рік — спрацьовує: моя наступна подорож (про попередню див. статтю «Спочатку була Анталія...» у номері за 22 вересня) невдовзі пролягла вже до Чорногорії. Що я досі про неї знала? Практично нічого, крім того, що це була одна з республік колишньої Югославії, близька нам сло­в’янська країна. Я щиро вдячна своїй давній, з юних літ, подрузі Раї з чарівним дівочим прізвищем Щебетаха, котра загітувала мене на цю мандрівку.

Комфортабельний лайнер авіакомпанії Windrose через дві години з Києва приземлився у невеликому аеропорту, а звідти автобусом прямуємо до курортного міста Будва, розташованого в Будванській Рив’єрі. Туристичний автобус розвозить нас по готелях, приватних віллах та апартаментах.

Нам випало поселитися у «Alet-MOC». Трохи розчаровуюся: ні, це не з фешенебельних зіркових готелів, у яких три місяці тому довелося розкошувати в турецькій Анталії. Скромна чотириповерхова будівля, що притулилося до підніжжя гори, на якій вище ніби терасами стояло ще кілька таких самих будівель. Облаштовуємося у двомісному номері, де з усіх очікуваних зручностей — гаряча й холодна вода, душ у туалетній кімнаті. Ні холодильника, ні телевізора, ні телефона. Економклас. Не інакше, як у колишній Югославії тут було щось на зразок піонерського табору. Подруга ловить мій розчарований погляд і радить не панікувати — тут матимемо інші переваги: чисте гірське повітря, відносна тиша, бо житимемо не в самій Будві, а в прилеглому до неї невеличкому селищі Бечичі, де немає того багатолюдного курортного гамору. Одне слово, відпочинемо тут від усього. Зате які ж краєвиди відкривалися з нашого балкона: ліворуч — вкрита густим лісом гора, а праворуч — котить лазуреві хвилі Адріатичне море, найчистіше в світі!

Спочатку була Анталія...

За народним повір’ям

Правду кажуть: як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. А нам випало зустріти його у поїзді по дорозі на Макіївку. Бо перед тим спізнилися на свій потяг через автомобільні затори на вулицях. Наступний же відправлявся з Одеси тільки через добу, саме у переддень Нового року. Всі «принади» нашого ненав’язливого залізничного сервісу випало пережити тої ночі в майже порожньому вагоні, без провідника, якого і вранці не дочекалися. Справді, чого з такими пасажирами панькатися, нормальні люди в новорічну ніч не їдуть?!

Отож, за народним повір’ям, чекав на нас рік подорожей. Уже в середині лютого вирушали ми із засніженого Києва в Туреччину — до Анталії, де через дві години наші юні попутники Денис із Прикарпаття та киянин Олег хлюпалися у хвилях Середземного моря. Все довкруж умив недавній весняний дощ, зелено, тепло. Підступно зваблювали апельсини й лимони на деревах вулиць і скверів, так і кортіло ними поласувати.

Мандрівка у Карпати на Святвечір

Минулої зими я втілив свою давню мрію — поїхати в українську глибинку, де ще збереглися наші прадавні традиції святкування Різдва Христового, та побачити величні релігійні обряди на його честь, послухати колядок-віншувань. Отож вирушив у село Яблуницю у Карпатах, де щозими відпочиває з сім’єю мій брат.

Уранці 5 січня приїхав до Івано-Франківська (це був кінцевий пункт маршруту потягу, яким я вирушив з Одеси). Півдня присвятив знайомству з цим славним містом та з його такими ж чудовими мешканцями. До 1960 року воно мало назву Станіслав. Мені розповіли, що утворилося місто з двох сіл, одне з яких називалося Заболоття. Що промовисто свідчить: місцевість тут болотиста, і тому будівничі та жителі добряче потрудилися, щоб відвоювати у матінки-природи життєвий простір. А назване так, розповідали, графом Потоцьким на честь сина Станіслава за прикладом українського короля Данила Галицького, який нарік новозбудоване місто у Прикарпатті на честь свого сина Лева — Львовом.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua