Роздуми про вибір 2019-го

Через десять днів в Україні відбудуться сьомі за 27 років незалежності президентські вибори. І щоразу — це не просто вибори чиновника найвищого рангу в країні, а вибори стратегічного курсу й долі України. Практично на всіх президентських виборах постає одне й те ж питання: бути Україні незалежною європейською державою чи повернутися в зону впливу відсталої комуно-ординської Росії та втратити власну ідентичність? Чому так?

На мій погляд, це можна пояснити низкою причин: По-перше, за 27 років існування незалежної України наразі не створено повноцінної і непохитної державної системи, в рамках якої ухвалені закони й Конституція неухильно виконувалися б кожним наступним президентом, а не змінювалися б «під себе». Іншими словами, у нас досі, по суті, відсутня спадкоємність державотворення. По-друге, незважаючи на дві революції — Помаранчеву і Революцію Гідності, у нас, на жаль, ще не сформувалася об’єднана полі-тична нація. По-третє, протягом усіх років незалежності Росія створювала, організовувала й «підгодовувала» п’яту промосковську колону, яка, оговтавшись після поразки в часи Революції Гідності, сьогодні переходить у відкритий реваншистський контрнаступ, спекулюючи на соці-ально-економічних проблемах, пов’язаних як з війною, так і з корупцією. По-четверте, путінська Росія розв’язала агресію проти України і робить усе можливе, щоб не випустити її із зони свого впливу, зокрема не допустити її вступу в ЄС і НАТО. По-п’яте, навіть у середовищі національно-патріотичних сил замість єдності, взаємодії і консолідації переважають вузькі корпоративні інтереси та особисті амбіції політичних лідерів, що рельєфно проявилося відразу після позачергових парламентських виборів у жовтні 2014-го: сили, які об’єднав Майдан, розійшлися у парламенті, поставивши свої інтереси над загальнонаціональними.

Нинішній курс України — це здійснення мрій багатьох поколінь українців

Європейській вибір України — мрія багатьох поколінь українців. Це гасло на початку 1990-х збирало під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих у цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій Конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість.

Ми рухалися до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагалися маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики, а четвертий просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що й отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нинішній Президент Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну — на безкомпромісний шлях у Європу.

«Наші», які не наші, або Що хоче змурувати нам Мураєв?

Як багаторічні читачі й автори нашої «Чорноморки», останнім часом відстежуємо те, що публікується в ній про хід передвиборних перегонів і про деяких кандидатів у президенти. Як відомо, українське законодавство гарантує всім учасникам виборчого процесу однаковий доступ до ЗМІ. І це ж саме законодавство не позбавляє українських громадян права реагувати на агітаційні матеріали й висловлювати свої бачення та оцінки фігурантів цих матеріалів, звісно, без образ-ярликів і голослівних звинувачень.

НАТО: чорноморська відповідь

Як ми уже повідомляли (див. номер за 28 лютого) у вівторок Президент Петро Порошенко і спеціальний представник США по Україні Курт Волкер відвідали ракетний есмінець ВМС США Donald Cook, який увійшов у Чорне море для проведення спільних навчань з Україною та іншими союзниками і напередодні пришвартувався в Одесі. За останні п’ять років цей корабель фактично став американським символом підтримки східноєвропейських держав та «дражнилкою» для Росії.

Перший його візит відбувся в квітні 2014-го, саме в розпал анексії Криму та розгортання українсько-російської війни, з очевидною метою нагадати Росії, що вона далеко не володарка морів. В останні роки «Дональд Кук» встиг неодноразово побувати в Грузії, Болгарії, Румунії та країнах Балтії, постійно позначаючи військову присутність США біля російських берегів. Але нинішній контекст відвідин американськими військовими кораблями пів-нічної акваторії Чорного моря дуже відрізняється від 2014-го й демонструє значні зміни в балансі сил у чорноморському регіоні.

Йому призначено бути переможцем

Із виступу перед одеситами у Літературному музеї 22 лютого під час презентації нової книжки «Око»

Шановна одеська громадо!

В перший день Революції Гідності я почув виступ Петра Порошенка з балкону Українського дому в Києві, а потім декілька промов з трибуни на Хрещатику. Тоді Майдан Незалежності і всі прилеглі до нього вулиці Києва були запруджені людом із усієї України. Таких масових, мільйонних мітингів не знала ще наша столиця.

Компромісна наступальність

Випадок, коли боєць спецпідрозділу гамселив протестувальника зі словами «лєжать, бандера!», широко обговорювався у соцмережах. Хтось, засуджував, хтось, не розібравшись, захищав «беркутівців» зразка 2019-го, мовляв, нема чого захоплювати відділок поліції...

Але я зараз не про мотивацію працівників МВС. Може, вони виконували наказ, може, хотіли отримати якесь заохочення, підвищення по службі... Суть не в тому. Просто, як людина в тому конфлікті стороння й нейтральна, скажу: вислів «лєжать, бандера!» виразно засвідчує рівень українофобії поліцейського. Додати там більше нічого. Тож не лише його треба виганяти зі служби з вовчим білетом, а й того, хто приймав українофоба на службу. Бо завдання кадровика — насамперед відсіяти тих, хто ненавидить Україну.

Солідаризація суспільства, або Вистраждане й висловлене одеськими «порохоботами»

Зараз люди в соцмережах сперечаються більше, ніж будь-коли раніше. Тих, хто підтримує Порошенка, ідейні противники зазвичай називають «порохоботами». І стверджують, що останні працюють винятково заради грошей. Стверджують самовпевнено і бездоказово. Однак скидається на те, що згадані «порохоботи» критикують чинного Президента набагато більше, ніж підтримують. Оцей чималенький проукраїнський сегмент як в області, так і в столиці причорноморського краю, хоче збереження України. Те ж саме спостерігаємо на решті території держави.

Журналісти Іван Капсамун та Валентин Торба написали спільну статтю в газету «День». Назва її така: «Вороги» Президента Порошенка і один великий друг». Оскільки Іван родом з Буджаку, а Валентин — з Луганщини (тобто йдеться про Південний Захід і Схід), а свої зусилля об’єднали завдяки київській, центральноукраїнській, газеті, то можна вважати, що рівень об’єктивності статті досить високий. Хто ж є отим таємничим «великим другом»? Про це молоді хлопці пишуть так: «стосовно великого друга, то йдеться про виборців, які готові все вибачити і голосувати за нинішнього Президента заради геополітичного розвороту від Москви...». У цьому весь секрет добровільного «порохоботства». Не в заробітках тут справа, а в чіткій власній позиції. Вона, як правило, вистраждана, тому заслуговує на повагу.

На те вона й свобода, щоб діяти

Про пошук невикористаних резервів

У 2018 році ми вистояли. Часом здається, що зроблено практично все, що можна було зробити. Але антикремлівські санкції діють на Росію надто повільно, ворог не збирається покидати нашу землю, українська економіка піднімається дуже повільно, волонтери смертельно втомлені й у великій кількості «вигорають». Що в такій ситуації може служити джерелом оптимізму? Відповім: свобода, яку ми вибороли у лютому 2014-го! Саме завойована патріотами свобода є тим фактором, який відрізняє нас як від росіян, так і від білорусів. Бо вона дає можливість діяти на власний розсуд. У поляків і німців також є свобода, але й проблем у них на порядок менше. А ми досі воюємо з величезною державою, тому нашу свободу треба використати з максимальною ефективністю.

За кордоном...

Поки що невикористаних резервів у нас хоч греблю гати. Ми серйозно недопрацьовуємо за межами України. А треба зробити все, щоб не російська пропаганда формувала порядок денний Європи, а наші конструктивні дії. Для цього варто активніше залучати тих наших співгромадян, які виїхали на заробітки або жили в країнах ЄС ще до початку російсько-української війни.

Процес пішов!

31 грудня вже минулого року почалося висунення кандидатів на пост Президента України. З цього дня країна опинилася в новій для себе політичній ситуації. Одна за одною дві виборчі кампанії, президентська і парламентська, пройдуть під час війни.

Єдності не було, довіри нема і не передбачається

У жовтні 2014 року, коли відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, війна тільки починалася, і завдяки першим Мінським угодам у багатьох були ілюзії, що до «холодного миру» з Росією на якихось умовах вдасться повернутися. Тепер поді-бних ілюзій нема ні в кого. Якщо у воєнному плані щось і зміниться, то в гірший бік. Державу доведеться захищати всіма можливими способами, а дипломатичних зусиль глави держави (адже саме вони чотири роки були щитом України) вже недостатньо. Президенту, парламенту й уряду знадобляться всенародна підтримка і всенародна довіра. Особливо — в разі невдач і поразок.

Втім, історія із запровадженням воєнного стану показала, що в Україні з довірою і підтримкою не тільки до глави держави, а до влади в цілому, виникли великі проблеми. Це в мирний час відсутність довіри заважає країні розвиватися, а під час війни недовіра до влади загрожує існуванню самої держави. Наскільки кандидати в президенти і лідери політичних партій усвідомлюють таку загрозу? Здається, вкрай погано.

Не вір. Не бійся. Не проси

Перебираючи в пам’яті головні події 2018 року, згадав заповідь про три «не». Ми, звісно, не за тюремними правилами живемо, але, з іншого боку, ще як подивитися... Тотальна недовіра до влади, страх перед війною з Росією, постійні прохання про допомогу, звернені до друзів та союзників, обмежують нашу свободу і незалежність нашої країни надійніше за всякі ґрати.

Не вір

Перед початком судового засідання обов’язково запитують, чи довіряєте ви складу суду. Те ж питання, тільки в іншій формі, ставлять на виборах про довіру політикам. Більшістю голосів ми відповідаємо «так», хоча багато хто впевнений: наші обранці користуються владою для власного збагачення, а інтереси країни і наші потреби цим людям, як то кажуть, збоку. Красиві слова політики використовують для гасел й обманів.

Поки сонце зійде...

Чи допоможе Туреччина звільнити українських моряків? А закрити Босфор для Росії?

Президент України Петро Порошенко звернувся до президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана із закликом натиснути на Росію, аби та звільнила полонених українських моряків і повернула захоплені військові кораблі. Ердоган погодився бути посередником між Україною та Росією у цьому питанні і навіть уже говорив телефоном з Путіним, а на саміті в Аргентині обіцяв продовжити цю розмову.

Чи може Ердоган змусити Путіна поступитися? Чи є у нього такі аргументи, щоб Путін звільнив українців і кораблі?

Без сумніву, в Ердогана є важелі впливу на Путіна. Росія залежна від доброї волі Туреччини у питанні добудови транзитної гілки газогону «Турецький потік». У Туреччини та Росії зіткнулися інтереси у Сирії. Однак чи схоче Ердоган витрачати свої козирі для блага України? На жаль, наразі не видно нічого такого, що може отримати Ердоган взамін, окрім іміджевих здобутків впливового у світі політика. Та й Україні наразі нічим «сплатити» за послуги Туреччини.

Успіх залежить від якості

Тарас Прохасько у статті «Так, але...» (надрукована в «Репортері») заторкнув цікаву тему. Він пише: «Не хочеться у таке вірити, але знамениті гуцульські кептарі — цяцьковані кожушки-безрукавки, які упродовж століття були символом автентики, робили жидівські майстри. Основні школи, які задавали стилістику, трималися на спеціалістах-євреях у Ясині, Косові і Делятині. Звичайно, цехи працювали на місцевій сировині, вирощеній гуцулами, але виробництво продукту широкого попиту і символічного значення було віддане у інші руки...».

Далі автор з болісною самокритичністю зазначає: «Наші люди ніколи не вміли надавати значення докладній майстерності. Робили все необхідне, нічого не роблячи добре...».

Може, саме цією національною рисою пояснюється ослаблення різних галузей нашої економіки вже в часи незалежності? Українська продукція на момент її проголошення за якістю суттєво поступалася європейській. Тож українці зробили логічний висновок: «краще купувати їхнє...». Добре, що Тарас Прохасько копає глибоко і досліджує цю проблему на рівні менталітету: «най-гірше, що може бути, це інфантильні механізми захисту, якими керуємося. Оця мовна формула: «так, але…». Блискавичне віднаходження пом’якшуючих обставин зводить нанівець усі старання діагностики». Письменник вважає, що раціональніше думати в такому ключі: «Так, ми зробили погано, так, це моя вина, так, я не мав такого робити, так, я навчуся і зроблю ліпше…».

Володимир ВАСИЛЕНКО: Супроти Росії вистоїть лише Українська Україна

Цими днями у Фейсбуці жваво поширювали відео «Місія України — знищити московську імперію» з виступом професора Володимира Василенка (на знімку) на «круглому столі» національного форуму «Нова стратегія миру та безпеки».

Повний текст виступу професора оприлюднив на своїй сторінці у ФБ політолог Михайло Басараб із таким коментарем: «На відео, що ширилося у мережі, був неповний виступ. Володимир Василенко передав мені повний текст свого виступу. Закликаю і вас поширити цю змістовну промову про справжні загрози і завдання для України. Політикам, держслужбовцям, експертам, журналістам й активістам — читати обов’язково. Щоб фокусуватися на головному, а не відволікатися на всілякі дурниці».

«Чорний жовтень-93», або Ще раз про те, що Україна — не Росія

Чверть століття тому — замисліться на хвилинку про плинність часу — у центрі Москви сунули танки та бігали натовпи. Стріляли, у тому числі більше 170 разів влучили у живу мішень. В такій спосіб дві гілки влади з’ясовували — хто з них головний та має право на всю повноту влади. Перемогла сторона президента Бориса Єльцина, Верховна Рада як інститут державного управління просто перестала існувати.

Тоді події, що увійшли до історії як «політична криза повноважень 1993 року», або «чорний жовтень», сприймалися як боротьба між демократами на чолі з Єльциним та залишками комуністів, що вкупі із націоналістами намагалися узяти реванш та відродити радянську тоталітарну систему. Але, вслід за Сєргєєм Єсєніним, треба визнати: велике бачиться на відстані.

Яка краплина переповнила чашу?

Видання The Guardian, посилаючись на свої джерела у британському міністерстві внутрішніх справ, прогнозує, що понад 700 багатих росіян (тобто громадян Російської Федерації) матимуть великі проблеми з продовженням своїх так званих «віз інвесторів», які дають право на проживання у Великій Британії.

Простіше кажучи, уряд цієї країни для обмеження у себе впливу РФ, має намір суттєво обмежити кількість росіян на власній території. Для цього Лондон ретельно перевірить близько трьох тисяч уже виданих іноземцям віз стосовно походження їхніх капіталів («віза інвестора» видається в обмін на певний фінансовий внесок у державу, що її видає).

Як врятувати Європу

Нещодавно мільярдер та філантроп Джордж Сорос виступив із промовою, в якій прогнозує нову глобальну економічну кризу, що вдарить передусім по Європі. Водночас він оприлюднив план дій, який дозволить Євросоюзу не лише подолати цю кризу, але й вийти із неї потужнішим. А найголовніше — дозволить повернути інтерес своїх членів до подальшої інтеграції.

Цю промову, виголошену в Парижі, нині активно обговорюють провідні європейські економісти. Її основні тези увійшли до статті за підписом Сороса, український переклад якої з незначними скороченнями опублікувала «Європейська правда» (www.eurointegration.com.ua).

Європейський Союз втягнувся в екзистенційну кризу. Впродовж останнього десятиліття все, що могло піти не так, пішло не так.

Мораторій, що заслоняє майбутнє

Уявіть, що знайомий таксист, послугами якого ви користуєтеся 17(!) років, увесь цей час сумлінно працює, оперативно реагує на ваші запити та побажання, намагається не порушувати правила дорожнього руху, але возить вас одним авто, бо нове не може придбати, не отримуючи дозволу від держави. Тобто людина 17 років працює, надає необхідні суспільству послуги, сплачує податки, але — за законом (!) — не має права придбати у власність засіб виробництва! Дивно, чи не так?

Однак саме з такою реальністю стикаються щодня дрібні та середні фермери України і ще шести держав у світі (серед яких — Конго, Венесуела, Північна Корея та Куба). Не найкраща, скажемо так, компанія для перейняття економічного досвіду…

Сенс нашої боротьби

Закінчення. Початок у номерах за 17 та 19 травня.

А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі й ніяк.

У якийсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців за рахунок їх нещадної експлуатації та жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність, майже в повному обсязі, перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяжених професійними та моральними чеснотами. Причому українці серед них виявилися в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху впродовж десятиліть. Багатство прийшло все й відразу.

Сенс нашої боротьби

Це були часи, коли боги розмовляли, як люди, і розмовляли з людьми, любили шанування, як люди, і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть», — так сказав Господь родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «…встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо Я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди».

Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо, так: «Для чого земля ваша, якщо у вас нема нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові».

«Одеса-мама»: місто українських надій і парадоксів

Одеса — одне з найпривабливіших і водночас найскладніших в усіх аспектах українських міст.

Минув четвертий рік від трагічних протиборств 2014-го, але криза не минула: багато проблем лишаються, а деякі — загострилися. Місто охоплене міцною мережею корупційних схем (чого вартує за своїми масштабами і зухвалістю лише справа міського голови Г. Труханова!), в ньому регулярно відбуваються проросійські й антиукраїнські акції, прихованого і відкритого змісту, українська культура й українські громадські середовища фактично маргіналізовані, загальна атмосфера міста й регіону зберігає в собі ще багато постсовєтчини і має так мало національної мобілізованості молодої держави.

Лише на умові повного виходу

Після віроломного отруєння у Солсбері, наймасовішого видворення представників російського дипломатичного корпусу не лише з Великої Британії, а й з багатьох інших країн світове експертне товариство в один голос почало говорити про повернення до часів Холодної війни. А після загострення ситуації в Сирії дедалі частіше вже йдеться про те, що прямі військові сутички між Росією з одного боку та США з їх союзними військами — з іншого перестають бути нереальним сценарієм. Він іще не став «базовим», однак серед «песимістичних» називається досить часто.

Про те, чому Захід таки виступив «широким фронтом» проти Москви; на що сподівався Кремль, вдавшись до настільки зухвалого кроку; навіщо вимагав доступ до закритих матеріалів розслідування; на яких умовах Росія повинна вийти з території України та коли можна сподіватися на повернення Криму — в ексклюзивному інтерв’ю «Укрінформові» розповів відомий британський експерт, асоційований науковий співробітник Програми по Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймс ШЕРР. Дивитися на будь-яку проблему політолог радить, «відступивши на кілька кроків», аби в поле зору потрапляв геополітичний контекст та історичні передумови...

Випробування на політичну корупцію

Вибори-2019 стануть випробуванням для боротьби з політичною корупцією, прогнозують у Національному агентстві з питань запобігання та протидії корупції (НАЗК).

«Майбутні президентські та парламентські вибори, у березні та жовтні 2019 року відповідно, без сумніву, стануть випробуванням для існуючої системи запобігання політичній корупції та державного фінансування політичних партій. Уже зараз, у період виборчого «затишшя», НАЗК, представники громадських організацій, активісти та небайдужі громадяни виявляють окремі маніпуляції політичних партій у сфері агітаційної діяльності», — цитує прес-служба НАЗК керівницю відділу методологічної роботи департаменту з питань запобігання політичній корупції Катерину Берднікову.

Медреформа, яку ніхто не розуміє

Минулий рік був надзвичайно важливим для здійснення реформ в Україні, зокрема в медичній галузі.

У запеклій політичній боротьбі були прийняті розроблені Міністерством охорони здоров’я два законопроекти, які повинні докорінно змінити підходи до фінансування цієї галузі. 30 січня 2018-го один з них — «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» — набув чинності. Також у минулому році був ухвалений закон «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості», який в умовах реформування має забезпечити доступність та якість медичної допомоги для понад 13 мільйонів людей, що живуть у сільській місцевості. Над останнім, разом з групою експертів, за завданням Президента України працювала і я.

Чужинський ідол

Як відомо, на 2 лютого в апеляційному адміністративному суді заплановані дебати щодо законності встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі. На перше засідання, яке відбулося наприкінці грудня минулого року, біля будівлі Приморського суду зібралися як захисники пам’ятника, так і противники.

Щодо захисників Катерини, то складається враження, ніби люди мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують. Визнаючи, що триває війна й навіть називаючи Росію агресором, все ж іменують скандальний пам’ятник «Засновникам Одеси», кажуть, що то привабливий туристичний об’єкт, який, мовляв, притягує до себе безліч приїжджих туристів. Знесення ж його вважають «приниженням одеситів», бо тільки вони, переконують, мають право вирішувати, кого увічнювати в камені чи бронзі, а кого — ні. При цьому роблять реверанс у бік Європи, де ніби то не існує ніяких заборон на пам’ятники.

Може, пора розлучитися?

Цього листа я адресую своїм землякам-одеситам. Шановні, чи не настав час поставити на місце наших (не наших!) депутатів і змусити їх служити місту й людям, які, чого гріха таїти, бувало, закривши очі за пакети гречки чи інші дрібні подачки, допомогли їм стали депутатами?! Допоки терпітимемо їхній «одобрямс», їхні рішення, що суперечать думці й волі одеситів?

Візьмімо хоча б останні події зі спробою спиляти більше сотні дерев у Міському саду. Це ж треба додуматися (чи й узагалі не думати?), щоб проголосувати за таке рішення — позбавити жителів Одеси, яка й так уже втратила свій привабливий вигляд, цього прекрасного куточка в історичному центрі, де городяни й гості можуть відпочити біля фонтану, послухати музику, просто поспілкуватися! Це жахливо — дозволити в самому центрі міста поставити чергову потворну багатоповерхівку. Кажу «потворну», бо, схоже, нічого путнього, що прикрасило б створене предками неповторне обличчя міста, у нас не вміють.

Дорога, яку обираєш

Закінчення. Початок у номері за 9 грудня

Окрема група — це «корифеї», котрі «допрацьовують» до пенсії. Саме допрацьовують, бо працювати, тобто належним чином готуватися до уроків не вважають за потрібне («ми своє вже відробили), проте годин для себе вимагають якнайбільше (розмір пенсії залежатиме і від розміру зарплати за певний період) і без удаваної скромності відбирають у колег, особливо у молодих і ненахабних, оті злощасні години, не відчуваючи ані найменших докорів сумління. І кожен, хто спробує противитися такому грабунку, потрапить під загальний осуд («вам, мовляв, також доведеться йти на пенсію»), і ніхто з цих навчителів молоді навіть не усвідомлює, що бере участь у свідомому обдурюванні держави та суспільства. І не факт, що відчутне підвищення останнім часом зарплати освітянам сприятиме покращанню навчально-виховного процесу в школі, зате зайвий раз засвідчить правоту М. Горького: «Люди вовсе не жаждут изменения своих социальных инстинктов, но только расширения их». У перекладі на сучасну мову це означатиме: чим вищою буде «ціна» години, тим безкомпроміснішою і запеклішою буде боротьба за кожну з них, оскільки «коли Бог створював нації, то, жартуючи, наділив українця найнеперебір-ливішою і найненаситнішою пелькою» (С. Процюк). І в розпалі цієї боротьби менш за все думатиметься про належну якість отих «годин».

Малі серця у розбурханому сьогочассі

Поговорімо про нашу надію — дітей, кинутих напризволяще. Про дітей вулиці, малолітніх нальотчиків, крадіїв і «мінерів». І... про майстер-клас юного музиканта.

В історії людства завжди були й будуть особистості, чий геній важко осягнути сповна. Серед них і батько української нації Тарас Шевченко. Здавалося б, як йому ще понад півтора століття тому вдалося передбачити (а відтак — застерегти нащадків) лукаву сутність і словоблудство нинішніх временщиків-небожителів, вершителів долі всього народу?

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.

Ці його рядки просто в десятку — про наших президентів, усіх п’ятьох. Невже він, провидець, бачив і наш Майдан, Революцію Гідності, розстріляну Небесну Сотню? Бачив тисячі студентів і їхніх батьків, увесь небайдужий люд, збуджений свавіллям режиму Януковича та його посіпак, їхньою відмовою від курсу на європейську інте-грацію? Бачив, що результатами Майдану і Революції Гідності талановито скористаються золоті мішки, впевнено осідлавши Україну-неньку?..

Дорога, яку обираєш

Школа = вчитель + (навчальна програма/діти)

Формула, виведена випускниками 10-А класу
СШ №41 м. Києва (1972 рік).


Пригадалося давнє-давнє. Нас, першокурсників, спантеличили слова одного з викладачів (а ми його поважали й любили), що більшість абітурієнтів/студентів педагогічних навчальних закладів мають дуже приблизне, ілюзорне і далеке від реальності уявлення про те, що чекає на них у майбутньому. І якби ті, хто намірився обрати одну з найпочесніших професій: військового (захищати Батьківщину), вчителя (нести людям світло знань) чи лікаря (рятувати людей від хвороб), так-от, якби вони уявляли, в якому середовищі будуть приречені перебувати десятки років — кращу частину свого життя (бо саме колективи військових, педагогів та лікарів — це, як би поделікатніше висловитися, найскладніші колективи серед інших), — вони десятою дорогою оминули б омріяний навчальний заклад. І річ не в тім, що названі професії обираються людьми гіршого ґатунку, навпаки — це люди, котрі йдуть за високим покликанням і найблагороднішими мріями, але система суспільних відносин у царині цих професій мимоволі вихолощує з них (принаймні, зі значної частини) їхні благородні пориви.

Високі ідеї і земні реалії

Роздуми після «круглого столу»

25 листопада взяв участь у «круглому столі» «Українська національно-демократична революція 1917—1921 років як джерело самоідентифікації і формування патріотизму української нації», який організували громадська спілка «Одеське обласне відділення Об’єднання ветеранів», крайова організація Соборного козацтва України «Січ» (керівник обох — Віктор Мастеренко) та Військово-Морський ліцей (начальник — капітан 1-го рангу Віктор Шмигановський). 

Нагадаю, Військово-Морський ліцей, де проходив захід, було відкрито 1 вересня 2009 року у Севастополі з метою забезпечення соціального захисту та надання державної підтримки у вихованні дітей-сиріт, дітей з багатодітних сімей і дітей військовослужбовців — учасників бойових дій. Через анексію Криму Росією навесні 2014-го передислокувався до Одеси. Не зрадили Україну дві третини викладачів. Шестеро з них воювали на Донбасі. Цей навчальний заклад дає повну середню освіту учням 10—11 класів з військово-професійним спрямуванням. Торік відбувся перший випуск ліцеїстів, переважна більшість яких стала курсантами факультету ВМС Національного університету «Одеська морська академія» та інших військових вишів. У червні нинішнього року з його стін вийшли ще 74 випускники.

Достукатися до себе

Олівчику-мізинчику, чому ти гострою скабкою застряг у моєму серці ще з далеких тридцятих років? Невже і справді такою непереборною була ота моя дитяча спокуса?

А може, ти опосередковано перегукуєшся з нинішнім гаслом патріотів-сподвижників «Почни з себе»? Адже ми спочатку нашої Незалежності взяли курс на Захід й будуємо Україну нову, з європейськими стандартами життя.

І хоч колишній президент, наша ганьба Янукович, давно живе в Росії, втікши від Революції Гідності й народного гніву, справи наші кепські. Бо владу в Україні узурпувала клептократична олігархія, тому у нас практично нема ні реформ, обіцяних Порошенком, ні перезавантаження влади, ні боротьби з корупцією чи рейдерством.

Ось чому сьогодні так гостро-злободенно лунає цей лозунг: «Почни з себе». Це звернення і до адекватних співвітчизників, і до темної маси, яка боїться власної тіні й іще не визначилася зі своїм вибором.

Апофеоз нашого кривосуддя

Як відомо, 18 вересня Чорноморський суд оголосив вирок 19 проросійським активістам, обвинуваченим в організації масових заворушень, що призвели до смерті людей, виправдавши всіх підозрюваних «у зв’язку з недоведеністю звинувачень». 

Скажіть мені: що це за такі «масові заворушення», де закликали Путіна ввести війська, де загинуло півсотні людей? Насправді ж, як на мене, йдеться про спробу державного перевороту (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України). В результаті таких же «масових заворушень» ми втратили Крим. Пам’ятаєте, під головною адмінбудівлею у Сімферополі тих, хто був проти Росії, було не менше, ніж тих, хто був за. Але на бік російських окупантів перекинулася більшість «української» міліції, тамтешніх СБУшників, прокурорів та іншого служивого люду. В Донбасі озброєне з «воєнторгу РФ» «насєлєніє» кидалося на українську військову техніку, розпорювало животи українським патріотам, вбивало, катувало — це також були «масові заворушення»?

Події 2 травня 2014 року в Одесі ретельно зафільмовані й задокументовані. Ґрунтовне незалежне розслідування провела «Група 2 травня». Надворі ХХІ століття — тисячі людей зняли те, що відбулося, на камери та смартфони.

Чорнобиль — перший постріл останньої війни

Чорнобильська трагедія належить до тих знакових подій у світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства.

Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з конфіскацією землі у селян на початку 1930-х, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких у Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже бракувало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки дедалі більше посилювався.

Реформа чи ширма?

Думки про перебіг подій одного з учасників конкурсу з обрання суддів Верховного Суду України

Найближчий місяць у всіх на слуху буде процес формування Верховного Суду за результатами першого в історії України, без перебільшення історичного, конкурсу з обрання суддів ВС.

Прийняття у червні 2016 року нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів» започаткувало процес перезавантаження та оновлення всієї судової системи України. Законодавець, слушно вирішивши, що «риба згнила з голови», цим законом зобов’язав розпочати кардинальні зміни саме з вищої судової ланки — Верховного та вищих спеціалізованих судів, які будуть ліквідовані після утворення нового Верховного Суду.

Одна з головних новацій процедури обрання суддів Верховного Суду полягала саме в тому, що до конкурсу вперше були допущені не тільки судді з десятирічним стажем роботи, але й науковці-викладачі юридичних вишів та адвокати з десятирічним професійним стажем.

Не піснею єдиною

Десну для Довженка зачарував його дід. Не знаю, хто зачарував Південний Буг, але тут, на його урвистому березі, де кремезні дерева своїм звивистим корінням утримують зсуви, теж панує особливий світ. Його потрібно відчути, і він прийме тебе таким, яким ти є, і все зрозуміє…

Фестиваль минув. Враження залишилися

Одного вечора тут, біля Бугу, зустріла групу людей. Це були приїжджі — з Одеси, Києва та Миколаєва. Вони познайомилися на святі Івана Купала, задля участі в якому, власне, і завітали у Саврань до своєї рідні, й нині, прийшовши на місце недавнього дійства, жваво обговорювали захід, порівнюючи з тим, що бачили торік.

Хорватський варіант перемоги

На дипломатичному фронті Україна останнім часом виглядає як переможець. Лідери провідних країн світу один за іншим заявляють про підтримку територіальної цілісності і суверенітету нашої держави. Президента Порошенка приймають на найвищому рівні у США та у Франції. Прем’єр-міністр Гройсман веде переговори на Даунінг-стріт, 10. Про послаблення або зняття еконо-мічних санкцій проти Росії не йдеться.

Силовий сценарій. Втрат не уникнути

Бентежить тільки одне: дипломати воєн не виграють, а мирне вирішення військових конфліктів — велика рідкість. І «мир» у таких випадках означає не компроміс, а замасковану перемогу однієї зі сторін. Таким був результат Паризької мирної конференції (1973 рік), яка принесла перемогу Північному В’єтнаму. Такою була зустріч Менахема Бегіна та Анвара Садата в Кемп-Девіді (1978), яка закріпила військові успіхи Ізраїлю.

Риску під українсько-російською війною, розпочатою в 2014 році, швидше за все, колись підведуть дипломати. Але як виглядатиме «мир», залежить не від нинішніх чи майбутніх міністрів закордонних справ Росії й України, не від президентів двох країн і навіть не від позиції світового співтовариства. Вирішальну роль, як завжди, зіграє успіх або неуспіх конкретних військових операцій і прийнятих після цього політичних рішень.

Приблизно такий висновок можна зробити на основі інтерв’ю, даного колишнім заступником начальника Генерального штабу України генерал-лейтенантом Ігорем Романенком журналістові сайта «Апостроф». Генерал вважає, що незалежно від того, яким політики бачать варіант деокупації Донбасу, силовикам треба готуватися до «хорватського» сценарію звільнення окупованих територій.

Силовий сценарій звільнення частини Донбасу (умовно — хорватський варіант) з усіх варіантів розвитку ситуації зараз здається найбільш логічним. Ситуація, коли у 1991-у хорвати чинили опір Сербії та Югославській народній армії, коли армія Хорватії створювалася з нуля, а міцніла в ході бойових дій, справді нагадує становище останніх трьох років в Україні.

Невдалий експеримент

Усяка школа славна не числом, а славою своїх учнів.

Микола ПИРОГОВ.

Оптимізація навчальних закладів — одне з актуальних питань сьогодення. Опорні школи з високою матеріально-технічною базою, оснащені школи-філії, гарні дороги, шкільні автобуси — все це звучить казково красиво. Та насправді все інакше.

Ось і закінчився 2016/2017 навчальний рік у Маразліївській об’єднаній територіальній громаді. З полегшенням зітхнули учні, батьки і вчителі. Бо рік той видався занадто напруженим. Такого безладу у тутешніх селах ще не було.

Ліквідація шкіл у громаді — Долинівської (86 учнів), Мараз-ліївської (130), Великомар’янів-ської (70) та Олексіївської (210 учнів), точніше, закриття 5—9-х, 10—11-х класів, принесла багато проблем. Так, саме ліквідація, а не реорганізація, як писали у листах-відповідях багато чиновників. Закриття відбулося всупереч протестам жителів громади, всупереч закону, брехливим і цинічним методом. Хоча на газетних шпальтах запевняли, що «люди самі вирішуватимуть, чи ремонтувати їм свої школи, а чи придбати автобуси і возити дітей до освітнього округу».

Дітей з ліквідованих шкіл відправили в експериментальний опорний Широківський заклад (130 учнів), що на околиці громади. При цьому безпідставно заявляли, що їхні рідні школи неекономні, що вчителі дають там неякісну освіту тощо. Тож і залишилися у громаді безробіт-ними 23 педагогічних і стільки ж технічних працівників, а діти — без рідних шкіл.

Та чи стала якіснішою освіта учнів за рік навчання в опорному закладі? Які зміни відбулися у житті дітей?

Про солов’їв, зраду і ніжність

Обіцяю: про політику, цю продажну дівку, — ні слова, бо вона і святого представить вам за сатану. Ситі донесхочу! Поговорімо про щось чисте, людяне, душевне, від чого забринять найтонші струни серця. А хочете — про соловейка, сіреньку крихітку, що своїми дзвінкими трелями закохала у себе весь світ?

Уявити соловейка в Одесі, мільйонному місті, гомінкому, буремному, в наші дні навіть з пострілами й вибухами, — правда, важко? А от нашій оселі поталанило — одного дня у садку затьохкало це маленьке диво.

Поблизу ж аеропорт: літаки то йдуть на посадку, то піднімаються в небо. Поруч — залізниця: потяги гуркотять на стиках. І все ж таки щось сподобалося йому тут, у нашому садку, тішить нас своїми концертами. Так у нашу домівку увійшла тиха радість ніби зовсім мирного часу.

Вирішили поділитися нею з сусідом, бо поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.

— Соловейко? Та ну?! — здивувався чоловік. — А я цілими днями на роботі, то й не чув, — сказав, а сам явно над чимось замислився.

А кілька днів по тому побачила: на сусідній тополі з’явилася шпаківня — сусід вирішив переманити соловейка. Але той знехтував приманкою, мабуть, і в них, птахів, є почуття власної честі й гідності.

У дерев’яній хатинці оселилося подружжя шпаків. Соловей і тут показав свій характер — не сподобалося йому те сусідство. Востаннє розсипав над нами свої тре-лі, сказав чужим заздрощам «Прощавай!» і покинув наше обійстя.

У світі заборон і санкцій

В газеті «Урядовий кур’єр» від 17 травня 2017 року опублікований указ Президента України №133. Відповідно до цього указу набрало чинності рішення Ради національної безпеки й оборони України від 28 квітня «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших економічних заходів (санкцій)».

Зворотний бік медалі

До санкцій (уперше з початку їх застосування під час війни) включене блокування доступу до російських інформаційних ресурсів в інтернеті. В тому числі до Яндексу, до соціальних мереж «ВКонтакте» та «Одноклассники». Серед санкцій і заборона на використання державними установами програмного забезпечення російського виробництва. Включаючи поширений в Україні бухгалтерський програмний продукт 1С.

Фахівці вважають, що за допомогою цих ресурсів, соціальних мереж і програм російська ФСБ та інші спецслужби Російської Федерації отримують несанкціонований доступ до інформації і використовують її у гібридної війні проти України. Цілком імовірно, що так і відбувається. Але у кожної медалі є зворотний бік. В даному випадку зворотний бік застосування санкцій — обмеження прав і свобод громадян. Зокрема, права на отримання, обмін і поширення соціально значущої інформації.

Не скажу, що схвалюю, але добре розумію необхідність тимчасового обмеження такого права під час війни. Навіть війни гібридної і неоголошеної. Але в будь-якому разі для мене, і, сподіваюся, не тільки для мене, важливо, яким чином і для чого держава обмежує це право.

Буде хліб — буде й перемога

Що б хто не говорив, а головне наше багатство — земля. Тому до найважливіших питань, крім нормалізації ситуації на Донбасі, боротьби з корупцією, припинення девальвації гривні, завершення розпочатих реформ, слід віднести й використання землі — і як засобу виробництва, і як товару, про що говоримо вже понад чверть століття.

Нагадаю, що після відновлення Україною незалежності держава передала семи мільйонам сільських жителів у приватну власність 29 мільйонів гектарів колишньої колгоспної землі, встановивши заборону на її продаж (2002). Із самого початку ця заборона вважалася тимчасовою, але й досі її не знято. У жовтні 2016-го Верховна Рада вже ввосьме продовжила її до 1 січня 2018 року. Втім, цілком імовірно, незабаром питання продажу-купівлі землі отримає зелене світло. Як зауважують фахівці, на відкритті ринку землі наполягає МВФ. Це зафіксовано в меморандумі, який Україна підписала з цією органі-зацією. Про скасування мораторію йдеться також в одному із зареєстрованих у Верховній Раді законопроекті.

Щоб земля нагодувала людей, треба, щоб люди нагодували землю

Насамперед, повернімося до питання використання землі. Спочатку — кілька цифр. В Україні площа земель сільгосп-призначення становить 42 міль-йони гектарів, обробляється 32 мільйони, у тому числі 28 мільйонів гектарів — чорноземи. З повним правом цю землю можна назвати золотою. Лише зважте: з усіх держав, що існують на земній кулі, а їх близько двох сотень, 12 відсотків чорнозему припадає на Україну. Це величезний скарб, до якого має бути й відповідне ставлення.

Економічний феодалізм і війна на Донбасі

Сунь-дзи сказав: «Війна — справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть…». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях дао (мистецтво війни). «Шлях дао — це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів».

Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна зі сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості, й у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією нема, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте рівень довіри до російського президента зашкалює. Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюся навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет.

Чому так сталося? Російський президент відразу підкинув у полум’я російського патріотизму вибухову речовину — Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше — навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, тор-гівля з ворогом, який і досі є нашим головним торговельним партнером. Причому в торгівлі з ворогом спостерігається подальше перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія і тут заробляє на нас.

Децентралізація: коли, як і навіщо?

Сьогодні значні ресурси ЗМІ активно переконують громадян України в необхідності децентралізації влади та її реформуванні. «Так, це справді необхідні часові елементи розвитку суспільства. І якщо ми бачимо, що вони працюють у якійсь країні, то чому не можуть працювати і в нас?» — думаємо ми. А з іншого боку, запитуємо себе: а з якого це дідька «сильні світу цього» хочуть ось так, без усякого для себе зиску, передати владу тим, кому вона й так належить за Конституцією (стаття 5): «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»?

Чому ж така шалена боротьба розгорілася за децентралізацію саме сьогодні? Бо, мовляв, передбачає передачу значних повноважень від державних органів органам місцевого самоврядування, які є найближчими до людей. І це правильно. Але це вже було. Згадаймо: «Земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам». Схоже, чи не так? І що з того вийшло? У кого тепер земля? Заводи? Шахти? Навіть повітря? Виходить, що «все повертається на круги своя»?

Два роки тому Президент П. Порошенко підписав закони, які визначають напрямки впровадження механізму децентралізації в Україні, — «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та «Про основи державної регіональної політики». Верховна Рада також прийняла в першому читанні проект змін до Конституції в частині децентралізації. Але куди і на кого спрямовані вони?

Російсько-українська інформаційна війна

У ЗМІ промайнуло повідомлення про те, що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених Штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій, і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він усе ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння на планеті, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді ж він уже не може зупинитися. Зупинка означає його політичну, а можливо, й фізичну смерть у близькій перспективі через внутрішні чинники, що діють у Московії. Продовження ескалації означає неминучу політичну та фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він обирає останній шлях.

Московія дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану на тілі України — на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже, варто готуватися до гіршого.

На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалася «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з посібниками з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї ґрунтовної книги присвячені військовій пропаганді. Я використаю низку цитат з неї, аби показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

Девальвація пам’яті?

Хтось із допитливих хотів дізнатися: чи можна створити штучний інтелект? Йому відповіли: можна. За наявності природного!

Але який інтелект треба мати, щоб розібратися з нашими багатообіцяючими і вже заїждженими «де»: децентралізація, демонополізація, деолігархізація, декомунізація?.. «Де», «де», «де»… А насправді де вони ці поки що ефемерні «де»? Чути про них чуємо, а де бодай одним оком побачити, з чим же, як то мовиться, їх їдять?

З дегустацією — зрозуміло: там усе пробують на запах чи смак. А як збагнути переваги децентралізації хліборобам із сіл і селищ, раніше великих і велелюдних, а нині занепалих, вимираючих?

Закривати школи, дитсадки, крамниці, ба навіть фельдшерсько-акушерські пункти — це децентралізація? Крок до щасливого майбутнього? Але ж таке майбутнє — як обрій: скільки до нього не йди, а він завжди залишатиметься далеким обрієм.

Хіба це децентралізація, коли селян штучно витісняють з їхньої, обжитої ще дідами-прадідами, землі, позбавляючи роботи й засобів до існування, замість того, щоб розвивати те село, створювати там переробні підприємства і торгувати із Заходом не сировиною — зерном, а готовими продуктами харчування, з доданою вартістю, наповнюючи валютою державний бюджет?

На жаль, на жаль... Штучного інтелекту ще не придумали, а своїх клепок у керівних головах бракує. Тому й умирають села, тому й молодь у пошуках роботи тікає в міста, а то й за кордон. А прекрасні українські чорноземи стають роздоллям для монополій, мільярдерів, джерелом їх збагачення.

А як боляче вдарила вже по малому бізнесу так звана демонополізація? Тисячі родин, що своїми руками й головами створили собі й іншим робочі місця, витіснені зі сфери виробництва. Зате буйним цвітом розквітають ті ж таки великі монополії!

Чому Дональд Трамп?

«Разом ми знову зробимо Америку величною», — сказав у своїй інавгураційній промові 45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп. Це сильні і правильні для Америки слова, це слова надії для людей всього світу, що пов’язують зі світовим лідерством цієї держави свої сподівання на краще життя і справедливіший світ. Перемога Сполучених Штатів у холодній війні і саме існування цієї економічної й політичної надпотуги зробили можливим існування незалежної Української держави ось уже протягом чверті століття. Ми, як ніхто інший у світі, зацікавлені, щоб і надалі Америка нікому не поступилася своїм лідерством. Тим паче, що альтернативних варіантів зовсім небагато: Китай — другий за військовими витратами після США, який навіть за дуже великого бажання не можна назвати демократичною державою, та Московія — третя за військовими витратами країна, що була пострахом для всього цивілізованого світу впродовж ХХ сторіччя й залишається таким і надалі.

Але чому Дональд Трамп відніс можливу велич Америки до майбутнього? А тепер що, Америка вже не є величною державою? Більшість простих людей абсолютно переконана, що Америка не тільки була, але й сьогодні є такою.

ДЛЯ ТОГО щоб зрозуміти слова Трампа, давайте порівняємо річні внутрішні валові продукти (ВВП), тобто кількості матеріальних благ, створених за рік, у США і, наприклад, у Китаї. ВВП США у 2016-у склав 17 трильйонів 419 мільярдів доларів (22,37% світового ВВП), а Китаю — лише 10 трильйонів 355 мільярдів доларів (13% світового ВВП). Здається, що в Америки нема підстав для великого неспокою. Але подивімося на структуру ВВП у США у 2016 році: промисловість — 15% ВВП, сільське господарство — 1% ВВП. У Китаї доля промисловості у ВВП приблизно втричі більша, а в сільському господарстві вдев’ятеро більша за відповідні показники Америки. Тобто вже сьогодні вартість виробленої промислової продукції Китаю більш як у півтора раза, а сільськогосподарської продукції — у п’ять з лишком разів перевищує відповідні показники США.

Втім, перевага США порівняно з Китаєм у загальному обсязі ВВП також ілюзорна. Розглянемо приклад. Вартість проїзду в київському метро — 4 гривні, в московському — 55 рублів, в лондонському метро на максимальну відстань — 6 фунтів. Обмінявши рублі на гривні, отримаємо 22 гривні, що рівноцінно чотирьом з половиною поїздкам на метро в Києві. Обмінявши фунти на гривні, отримаємо 200 гривень, або 50 поїздок на метро в столиці України. Отже, одна і та ж послуга або товар коштує по-різному в різних країнах. Тому за загальними величинами ВВП ще не видно конкретного обсягу послуг або товарів, які цим числам відповідають.

Бути правим

Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їхніх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя.

Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір нашої держави — інтегрування в європейську цивілізацію чи повернення до маргінальної північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Водночас, праві — улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки за вмілого втручання завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Я думаю, всі звернули увагу, що деякі праві органі-зації Європи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в самій Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувалися певні праві організації Польщі у галасливій кампанії з дискредитації України й українців. «Смерть українцям!» — волали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Гадаю, було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ тепер у їхній закордонній діяльності було збирання економічної та військової інформації. Збирання компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їхніми лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скуповування засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої воєнної агресії на разок захоплення Криму та Східного Донбасу.

Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді й дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг відновився, але не надовго. Неочікувано зо два десятки  людей різного віку посеред натовпу, взявшись за руки, створили велике коло. В його центрі знову з’явилася людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній стяг, було, кинулися і до другого, але натовп їм цього вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє.

Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність уже розійшлася. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояв з десяток молодиків — тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче, я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням, це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

Майдан і «майданчики», або Чому провалився план Кремля з «новим Майданом»

21 листопада. Третя річниця Революції Гідності. По Києву знову ходять посилені наряди поліції. На Майдані, попри настрій жалоби, провокатори палять шини.

Уже більше тижня столиця живе в атмосфері напруги і невідомої загрози. Опозиційні політики закликають виходити на мітинги. Влада у відповідь заявляє, що деякі політики штучно інспірують масові протести, щоб провести дочасні вибори. А всім цим, мовляв, керує Кремль, якому конче необхідно зірвати євроінтеграційний поступ України і довести, що всі революції в Україні ведуть лише до розчарування.

Зараз, коли хвиля протестів спала, можна спокійно проаналізувати, що це було і чому не стало новим Майданом.

Синоптичне попередження від СБУ

11 листопада СБУ зробила попереджувальну заяву, що Росія готується провести цього місяця в Україні низку акцій із заворушеннями, щоб скомпрометувати нашу країну в очах європейської спільноти та завадити запровадженню безвізового режиму з Євросоюзом.

Начальник департаменту захисту національної державності СБУ Анатолій Дублик, зокрема, повідомив, що отримані СБУ розвіддані збігаються зі змістом так званого плану «Шатун» — масиву інформації, вилученої наприкінці жовтня з поштової скриньки радника президента Путіна, куратора мінського процесу і плану «Новоросія» Владислава Суркова, — і свідчать про початок реалізації плану.

За даними СБУ, план був такий: 15 листопада провести всеукраїнські акції протесту банків-ських вкладників; 17 листопада основний акцент протестних акцій мав зміститися на питання підвищення тарифів; 18 листопада до протесту повинні були долучитися профспілки

Все це мало показати, що проти чинної влади виступають не лише політичні опоненти, а й маса простих людей. І створити медійну картинку — як проти влади, що прийшла на хвилі боротьби за європейські перспективи України, виступає «новий Майдан».

У рамках реалізації цього плану СБУ не виключала блокування державних установ, зокрема приміщень Нацбанку, Верховної Ради, Кабміну та Адміністрації президента.

Мета плану — внутрішня дестабілізація, організація дострокових парламентських виборів задля приведення до влади проросійських сил і ревізії зовнішньополітичного курсу України

Першою контрольно-проміжною датою визначено 24 листопада, коли має відбутися саміт Україна — ЄС, заявив на тому брифінгу представник СБУ.

Допомога бідним чи насильство над ринком праці?

Сьогодні Україна — найбідніша країна Європи. На цьому тлі внесення до проекту бюджету на 2017 рік пропозиції про подвоєння мінімальної заробітної плати (МЗП) людина, далека від економіки, сприймає як позитивний крок. Багато хто навіть вірить, що це саме влада встановлює зарплати, і, відповідно, від «політичної волі» залежить, чи будуть українці багатшими. Насправді з цією ілюзією доведеться розпрощатися, ймовірно, вже ближчим часом, адже це рішення приховує у собі ряд ризиків, які можуть призвести до результатів, протилежних очікуваним. Про які саме результати йдеться?

Точно можна сказати, що підвищення МЗП у пропонованому вигляді:

  • збільшить доходи працівників бюджетного сектора, які нині отримують менш як 3200 грн. Таких налічується наразі близько одного мільйона, і для них це — майже безперечний плюс. Однак при цьому нівелюється різниця в оплаті нижчих розрядів тарифної сітки, отже, низові та відповідальні працівники бюджетних установ отримуватимуть однакову зарплату за дуже різну роботу;
  • збільшить надходження до бюджету та позабюджетних фондів. Планується зібрати додатково 28 млрд грн. Але «зібрати» означає відібрати у когось, а саме — у тих підприємців, які сьогодні або сплачують менші зарплати, або приховують справжні виплати. Тож постраждають бізнес і частина працівників — у тих випадках, коли додатковий податок буде перекладено на них (про інші наслідки цього див. нижче);
  • зменшить кількість претендентів на субсидії передусім за рахунок тих, хто сьогодні офіційно отримує мінімальну зар-плату, а решту — «в конверті». Якщо раніше працівники були зацікавлені отримати «білу» зарплату хоча б для того, аби мати документи, щоб пред’явити банку при одержанні кредиту чи іноземному консульству при отриманні візи, то зараз чимало працівників, навпаки, просять роботодавців не виплачувати офіційно, оскільки кредити і зарубіжні поїздки для них неактуальні, а важливіше отримати субсидію на комунальні послуги. Боротьба з таким дрібним шахрайством є, ймовірно, єдиним безумовним позитивом рішення про підвищення МЗП, хоча «простим людям» від цього аспекту тільки гірше.

Про решту можливих наслідків можна наразі лише здогадуватися, бо жодних ґрунтовних досліджень на цю тему не було. Це погано саме по собі, оскільки є продовженням волюнтаристських традицій минулого і йде врозріз із цивілізованою практикою (до якої ми вже почали було звикати після Революції Гідності), згідно з якою такі важливі системні рішення мають прийматися виключно після належного експертного обговорення з урахуванням оцінки наслідків їх прийняття. Непрозорий підхід уряду в цьому питанні підриває довіру з боку суспільства і підвищує ризик помилок. Така практика є неприйнятною, особливо щодо пропозицій, які вкрай важко коригувати та переглядати, зважаючи на великий політичний резонанс. Зокрема, це рішення містить багато ризиків, які роблять його принаймні дуже неоднозначним за своїми наслідками.

Сучасне зросійщення, або «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка

В очікуванні рішення Конституційного суду України щодо конституційності / неконституційності Закону «Про засади державної мовної політики» Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка, варто нагадати передісторію й історію цього закону, яка почалася задовго до липня 2012 року.

Сценарій його підготовки й ухвалення вкотре продемонстрував уміння російських імперців вдаватися до обману тоді, коли вони не можуть перемогти опонентів у відкритому протистоянні.

Після провалу наполегливих спроб впровадити російську як другу державну російські політ-технологи почали інтенсивний пошук іншої законодавчої бази для продовження зросійщення й денаціоналізації українців у формально незалежній державі.

Таку базу їм вдалося знайти в Європейській хартії регіональних або меншинних мов, ухваленій у Раді Європи в 1992 році.

Звичайно, потрібна була неабияка шахрайська спритність і повна відсутність моральних засад, щоб скористатися європейським документом, призначеним захистити від вимирання мови, що мають малу кількість носіїв, для збереження й посилення позицій російської мови в Україні, де впродовж кількох століть імперія намагалась маргіналізувати українську мову, щоб довести чисельність її носіїв до критичної межі.

Процедура ратифікації хартії у Верховній Раді супроводжувалась боротьбою між національно-демократичними й проро-сійськими групами депутатського корпусу.

Після першої спроби її ратифікації в грудні 1999 року Конституційний суд України кваліфікував ухвалені зобов’язання як неконституційні і відхилив відповідний законопроект. Проте за повторної спроби «п’ятій колоні» вдалося отримати перемогу: Верховна Рада ухвалила 15 травня 2003 року Закон про ратифікацію хартії у версії, підготовленій російськими політ-технологами.

До списку мов, на які мають поширюватися положення хар-тії, внесено 13 мов національних меншин, серед яких фігурує й російська мова. Уже цей перелік, значно довший, ніж у ратифікаційних документах інших країн, суперечив призначенню хартії, оскільки в ньому лише кримськотатарська й гагаузька мови мали право бути об’єктами її захисту.

Е-декларації та вибори

Електронні декларації відкрили українцям істину про причину корупції в Україні. Ця причина — відсутність політичних партій в Україні. Наявні псевдо-політичні партії насправді є мафіями пройдисвітів для збагачення своїх членів. Це і є головна причина корупції.

Вибори за партійними списками — є шлях, який уможливлює мафіям заволодівати парламентом і здійснювати самозбагачення.

Так карикатурно в Україні «відбулася» схема демократичного устрою, запозичена від світових демократичних стандартів.

Мої любов і печаль — українське село

У ці дні в Україні змішалося все. Найперша тема — бюджет на 2017 рік, що і як фінансуватиметься з державної казни. І тут пильнуй, бо хто сміливий та спритний, той і на коні. А найспритнішими виявилися народні депутати: без будь-якого обговорення збільшили собі заробітну плату вдвічі (щоправда, потім схаменулися і дали задній хід), а пенсіонерам — нате вам 10 відсотків, якось протягнете.

Не відстали від народних обранців і в Національному агентстві боротьби з корупцією: до своїх і так високих зарплат додали ще й кругленькі преміальні (невідомо за які заслуги). І ніхто з тих антикорупційних голів не подумав, що ці незаслужені премії і є яскравим свідченням корупції. То з ким же вони борються?

І вже зовсім приголомшили й збурили наше суспільство перші оприлюднені декларації високопосадовців і тих же нардепів. За які чесно зароблені гроші у них фабрики-заводи, яхти, літаки та аеродроми, дорожезні машини й вілли за кордоном? Колекціонують коштовні годинники, самовари, навіть храми! В активі Олеся Довгого — дев’яносто п’ять картин! У домашніх схронах наших олігархів і шахраїв-наперсточників — гори золота, діамантів, мільйони у різній валюті. А скільки у цих хом’яків приховано ще за щоками?

І це — у найбіднішій країні Європи.

Що цікаво: всі вони при нагоді обов’язково обмовляться, як люблять, як дбають про Україну. Так само, як любив її гетьман Полуботок, котрий заповідав усе нажите передати майбутній самостійній Україні, але так сховав те золото, що й досі, за двісті років, ніхто його не знайшов. Чи не станеться щось подібне і з награбованими скарбами нинішніх полуботків? Людське життя коротке, а золото не іржавіє навіть у землі.

Страшна статистика: наше село порожніє, вимирає. Поля заростають бур’янами. Хліборобів ніби цілеспрямовано витискують з їхніх домівок, з їхньої землі. Де наші стада великої рогатої худоби, де хмари-отари овець? Усе в минулому?

І тому в суспільстві дедалі частіше чуєш про те, що знищити українське село — це інтерес олі-гархів-монополістів. Вони приватизували всю країну і мають простий люд за батраків. Їм не потрібні господарі-одноосібники чи фермери, їм потрібна земля, якою володіли б тільки вони.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua