«Чорний жовтень-93», або Ще раз про те, що Україна — не Росія

Чверть століття тому — замисліться на хвилинку про плинність часу — у центрі Москви сунули танки та бігали натовпи. Стріляли, у тому числі більше 170 разів влучили у живу мішень. В такій спосіб дві гілки влади з’ясовували — хто з них головний та має право на всю повноту влади. Перемогла сторона президента Бориса Єльцина, Верховна Рада як інститут державного управління просто перестала існувати.

Тоді події, що увійшли до історії як «політична криза повноважень 1993 року», або «чорний жовтень», сприймалися як боротьба між демократами на чолі з Єльциним та залишками комуністів, що вкупі із націоналістами намагалися узяти реванш та відродити радянську тоталітарну систему. Але, вслід за Сєргєєм Єсєніним, треба визнати: велике бачиться на відстані.

Яка краплина переповнила чашу?

Видання The Guardian, посилаючись на свої джерела у британському міністерстві внутрішніх справ, прогнозує, що понад 700 багатих росіян (тобто громадян Російської Федерації) матимуть великі проблеми з продовженням своїх так званих «віз інвесторів», які дають право на проживання у Великій Британії.

Простіше кажучи, уряд цієї країни для обмеження у себе впливу РФ, має намір суттєво обмежити кількість росіян на власній території. Для цього Лондон ретельно перевірить близько трьох тисяч уже виданих іноземцям віз стосовно походження їхніх капіталів («віза інвестора» видається в обмін на певний фінансовий внесок у державу, що її видає).

Як врятувати Європу

Нещодавно мільярдер та філантроп Джордж Сорос виступив із промовою, в якій прогнозує нову глобальну економічну кризу, що вдарить передусім по Європі. Водночас він оприлюднив план дій, який дозволить Євросоюзу не лише подолати цю кризу, але й вийти із неї потужнішим. А найголовніше — дозволить повернути інтерес своїх членів до подальшої інтеграції.

Цю промову, виголошену в Парижі, нині активно обговорюють провідні європейські економісти. Її основні тези увійшли до статті за підписом Сороса, український переклад якої з незначними скороченнями опублікувала «Європейська правда» (www.eurointegration.com.ua).

Європейський Союз втягнувся в екзистенційну кризу. Впродовж останнього десятиліття все, що могло піти не так, пішло не так.

Мораторій, що заслоняє майбутнє

Уявіть, що знайомий таксист, послугами якого ви користуєтеся 17(!) років, увесь цей час сумлінно працює, оперативно реагує на ваші запити та побажання, намагається не порушувати правила дорожнього руху, але возить вас одним авто, бо нове не може придбати, не отримуючи дозволу від держави. Тобто людина 17 років працює, надає необхідні суспільству послуги, сплачує податки, але — за законом (!) — не має права придбати у власність засіб виробництва! Дивно, чи не так?

Однак саме з такою реальністю стикаються щодня дрібні та середні фермери України і ще шести держав у світі (серед яких — Конго, Венесуела, Північна Корея та Куба). Не найкраща, скажемо так, компанія для перейняття економічного досвіду…

Сенс нашої боротьби

Закінчення. Початок у номерах за 17 та 19 травня.

А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі й ніяк.

У якийсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців за рахунок їх нещадної експлуатації та жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність, майже в повному обсязі, перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяжених професійними та моральними чеснотами. Причому українці серед них виявилися в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху впродовж десятиліть. Багатство прийшло все й відразу.

Сенс нашої боротьби

Це були часи, коли боги розмовляли, як люди, і розмовляли з людьми, любили шанування, як люди, і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть», — так сказав Господь родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «…встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо Я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди».

Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо, так: «Для чого земля ваша, якщо у вас нема нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові».

«Одеса-мама»: місто українських надій і парадоксів

Одеса — одне з найпривабливіших і водночас найскладніших в усіх аспектах українських міст.

Минув четвертий рік від трагічних протиборств 2014-го, але криза не минула: багато проблем лишаються, а деякі — загострилися. Місто охоплене міцною мережею корупційних схем (чого вартує за своїми масштабами і зухвалістю лише справа міського голови Г. Труханова!), в ньому регулярно відбуваються проросійські й антиукраїнські акції, прихованого і відкритого змісту, українська культура й українські громадські середовища фактично маргіналізовані, загальна атмосфера міста й регіону зберігає в собі ще багато постсовєтчини і має так мало національної мобілізованості молодої держави.

Лише на умові повного виходу

Після віроломного отруєння у Солсбері, наймасовішого видворення представників російського дипломатичного корпусу не лише з Великої Британії, а й з багатьох інших країн світове експертне товариство в один голос почало говорити про повернення до часів Холодної війни. А після загострення ситуації в Сирії дедалі частіше вже йдеться про те, що прямі військові сутички між Росією з одного боку та США з їх союзними військами — з іншого перестають бути нереальним сценарієм. Він іще не став «базовим», однак серед «песимістичних» називається досить часто.

Про те, чому Захід таки виступив «широким фронтом» проти Москви; на що сподівався Кремль, вдавшись до настільки зухвалого кроку; навіщо вимагав доступ до закритих матеріалів розслідування; на яких умовах Росія повинна вийти з території України та коли можна сподіватися на повернення Криму — в ексклюзивному інтерв’ю «Укрінформові» розповів відомий британський експерт, асоційований науковий співробітник Програми по Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймс ШЕРР. Дивитися на будь-яку проблему політолог радить, «відступивши на кілька кроків», аби в поле зору потрапляв геополітичний контекст та історичні передумови...

Випробування на політичну корупцію

Вибори-2019 стануть випробуванням для боротьби з політичною корупцією, прогнозують у Національному агентстві з питань запобігання та протидії корупції (НАЗК).

«Майбутні президентські та парламентські вибори, у березні та жовтні 2019 року відповідно, без сумніву, стануть випробуванням для існуючої системи запобігання політичній корупції та державного фінансування політичних партій. Уже зараз, у період виборчого «затишшя», НАЗК, представники громадських організацій, активісти та небайдужі громадяни виявляють окремі маніпуляції політичних партій у сфері агітаційної діяльності», — цитує прес-служба НАЗК керівницю відділу методологічної роботи департаменту з питань запобігання політичній корупції Катерину Берднікову.

Медреформа, яку ніхто не розуміє

Минулий рік був надзвичайно важливим для здійснення реформ в Україні, зокрема в медичній галузі.

У запеклій політичній боротьбі були прийняті розроблені Міністерством охорони здоров’я два законопроекти, які повинні докорінно змінити підходи до фінансування цієї галузі. 30 січня 2018-го один з них — «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» — набув чинності. Також у минулому році був ухвалений закон «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості», який в умовах реформування має забезпечити доступність та якість медичної допомоги для понад 13 мільйонів людей, що живуть у сільській місцевості. Над останнім, разом з групою експертів, за завданням Президента України працювала і я.

Чужинський ідол

Як відомо, на 2 лютого в апеляційному адміністративному суді заплановані дебати щодо законності встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі. На перше засідання, яке відбулося наприкінці грудня минулого року, біля будівлі Приморського суду зібралися як захисники пам’ятника, так і противники.

Щодо захисників Катерини, то складається враження, ніби люди мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують. Визнаючи, що триває війна й навіть називаючи Росію агресором, все ж іменують скандальний пам’ятник «Засновникам Одеси», кажуть, що то привабливий туристичний об’єкт, який, мовляв, притягує до себе безліч приїжджих туристів. Знесення ж його вважають «приниженням одеситів», бо тільки вони, переконують, мають право вирішувати, кого увічнювати в камені чи бронзі, а кого — ні. При цьому роблять реверанс у бік Європи, де ніби то не існує ніяких заборон на пам’ятники.

Може, пора розлучитися?

Цього листа я адресую своїм землякам-одеситам. Шановні, чи не настав час поставити на місце наших (не наших!) депутатів і змусити їх служити місту й людям, які, чого гріха таїти, бувало, закривши очі за пакети гречки чи інші дрібні подачки, допомогли їм стали депутатами?! Допоки терпітимемо їхній «одобрямс», їхні рішення, що суперечать думці й волі одеситів?

Візьмімо хоча б останні події зі спробою спиляти більше сотні дерев у Міському саду. Це ж треба додуматися (чи й узагалі не думати?), щоб проголосувати за таке рішення — позбавити жителів Одеси, яка й так уже втратила свій привабливий вигляд, цього прекрасного куточка в історичному центрі, де городяни й гості можуть відпочити біля фонтану, послухати музику, просто поспілкуватися! Це жахливо — дозволити в самому центрі міста поставити чергову потворну багатоповерхівку. Кажу «потворну», бо, схоже, нічого путнього, що прикрасило б створене предками неповторне обличчя міста, у нас не вміють.

Дорога, яку обираєш

Закінчення. Початок у номері за 9 грудня

Окрема група — це «корифеї», котрі «допрацьовують» до пенсії. Саме допрацьовують, бо працювати, тобто належним чином готуватися до уроків не вважають за потрібне («ми своє вже відробили), проте годин для себе вимагають якнайбільше (розмір пенсії залежатиме і від розміру зарплати за певний період) і без удаваної скромності відбирають у колег, особливо у молодих і ненахабних, оті злощасні години, не відчуваючи ані найменших докорів сумління. І кожен, хто спробує противитися такому грабунку, потрапить під загальний осуд («вам, мовляв, також доведеться йти на пенсію»), і ніхто з цих навчителів молоді навіть не усвідомлює, що бере участь у свідомому обдурюванні держави та суспільства. І не факт, що відчутне підвищення останнім часом зарплати освітянам сприятиме покращанню навчально-виховного процесу в школі, зате зайвий раз засвідчить правоту М. Горького: «Люди вовсе не жаждут изменения своих социальных инстинктов, но только расширения их». У перекладі на сучасну мову це означатиме: чим вищою буде «ціна» години, тим безкомпроміснішою і запеклішою буде боротьба за кожну з них, оскільки «коли Бог створював нації, то, жартуючи, наділив українця найнеперебір-ливішою і найненаситнішою пелькою» (С. Процюк). І в розпалі цієї боротьби менш за все думатиметься про належну якість отих «годин».

Малі серця у розбурханому сьогочассі

Поговорімо про нашу надію — дітей, кинутих напризволяще. Про дітей вулиці, малолітніх нальотчиків, крадіїв і «мінерів». І... про майстер-клас юного музиканта.

В історії людства завжди були й будуть особистості, чий геній важко осягнути сповна. Серед них і батько української нації Тарас Шевченко. Здавалося б, як йому ще понад півтора століття тому вдалося передбачити (а відтак — застерегти нащадків) лукаву сутність і словоблудство нинішніх временщиків-небожителів, вершителів долі всього народу?

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.

Ці його рядки просто в десятку — про наших президентів, усіх п’ятьох. Невже він, провидець, бачив і наш Майдан, Революцію Гідності, розстріляну Небесну Сотню? Бачив тисячі студентів і їхніх батьків, увесь небайдужий люд, збуджений свавіллям режиму Януковича та його посіпак, їхньою відмовою від курсу на європейську інте-грацію? Бачив, що результатами Майдану і Революції Гідності талановито скористаються золоті мішки, впевнено осідлавши Україну-неньку?..

Дорога, яку обираєш

Школа = вчитель + (навчальна програма/діти)

Формула, виведена випускниками 10-А класу
СШ №41 м. Києва (1972 рік).


Пригадалося давнє-давнє. Нас, першокурсників, спантеличили слова одного з викладачів (а ми його поважали й любили), що більшість абітурієнтів/студентів педагогічних навчальних закладів мають дуже приблизне, ілюзорне і далеке від реальності уявлення про те, що чекає на них у майбутньому. І якби ті, хто намірився обрати одну з найпочесніших професій: військового (захищати Батьківщину), вчителя (нести людям світло знань) чи лікаря (рятувати людей від хвороб), так-от, якби вони уявляли, в якому середовищі будуть приречені перебувати десятки років — кращу частину свого життя (бо саме колективи військових, педагогів та лікарів — це, як би поделікатніше висловитися, найскладніші колективи серед інших), — вони десятою дорогою оминули б омріяний навчальний заклад. І річ не в тім, що названі професії обираються людьми гіршого ґатунку, навпаки — це люди, котрі йдуть за високим покликанням і найблагороднішими мріями, але система суспільних відносин у царині цих професій мимоволі вихолощує з них (принаймні, зі значної частини) їхні благородні пориви.

Високі ідеї і земні реалії

Роздуми після «круглого столу»

25 листопада взяв участь у «круглому столі» «Українська національно-демократична революція 1917—1921 років як джерело самоідентифікації і формування патріотизму української нації», який організували громадська спілка «Одеське обласне відділення Об’єднання ветеранів», крайова організація Соборного козацтва України «Січ» (керівник обох — Віктор Мастеренко) та Військово-Морський ліцей (начальник — капітан 1-го рангу Віктор Шмигановський). 

Нагадаю, Військово-Морський ліцей, де проходив захід, було відкрито 1 вересня 2009 року у Севастополі з метою забезпечення соціального захисту та надання державної підтримки у вихованні дітей-сиріт, дітей з багатодітних сімей і дітей військовослужбовців — учасників бойових дій. Через анексію Криму Росією навесні 2014-го передислокувався до Одеси. Не зрадили Україну дві третини викладачів. Шестеро з них воювали на Донбасі. Цей навчальний заклад дає повну середню освіту учням 10—11 класів з військово-професійним спрямуванням. Торік відбувся перший випуск ліцеїстів, переважна більшість яких стала курсантами факультету ВМС Національного університету «Одеська морська академія» та інших військових вишів. У червні нинішнього року з його стін вийшли ще 74 випускники.

Достукатися до себе

Олівчику-мізинчику, чому ти гострою скабкою застряг у моєму серці ще з далеких тридцятих років? Невже і справді такою непереборною була ота моя дитяча спокуса?

А може, ти опосередковано перегукуєшся з нинішнім гаслом патріотів-сподвижників «Почни з себе»? Адже ми спочатку нашої Незалежності взяли курс на Захід й будуємо Україну нову, з європейськими стандартами життя.

І хоч колишній президент, наша ганьба Янукович, давно живе в Росії, втікши від Революції Гідності й народного гніву, справи наші кепські. Бо владу в Україні узурпувала клептократична олігархія, тому у нас практично нема ні реформ, обіцяних Порошенком, ні перезавантаження влади, ні боротьби з корупцією чи рейдерством.

Ось чому сьогодні так гостро-злободенно лунає цей лозунг: «Почни з себе». Це звернення і до адекватних співвітчизників, і до темної маси, яка боїться власної тіні й іще не визначилася зі своїм вибором.

Апофеоз нашого кривосуддя

Як відомо, 18 вересня Чорноморський суд оголосив вирок 19 проросійським активістам, обвинуваченим в організації масових заворушень, що призвели до смерті людей, виправдавши всіх підозрюваних «у зв’язку з недоведеністю звинувачень». 

Скажіть мені: що це за такі «масові заворушення», де закликали Путіна ввести війська, де загинуло півсотні людей? Насправді ж, як на мене, йдеться про спробу державного перевороту (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України). В результаті таких же «масових заворушень» ми втратили Крим. Пам’ятаєте, під головною адмінбудівлею у Сімферополі тих, хто був проти Росії, було не менше, ніж тих, хто був за. Але на бік російських окупантів перекинулася більшість «української» міліції, тамтешніх СБУшників, прокурорів та іншого служивого люду. В Донбасі озброєне з «воєнторгу РФ» «насєлєніє» кидалося на українську військову техніку, розпорювало животи українським патріотам, вбивало, катувало — це також були «масові заворушення»?

Події 2 травня 2014 року в Одесі ретельно зафільмовані й задокументовані. Ґрунтовне незалежне розслідування провела «Група 2 травня». Надворі ХХІ століття — тисячі людей зняли те, що відбулося, на камери та смартфони.

Чорнобиль — перший постріл останньої війни

Чорнобильська трагедія належить до тих знакових подій у світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства.

Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з конфіскацією землі у селян на початку 1930-х, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких у Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже бракувало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки дедалі більше посилювався.

Реформа чи ширма?

Думки про перебіг подій одного з учасників конкурсу з обрання суддів Верховного Суду України

Найближчий місяць у всіх на слуху буде процес формування Верховного Суду за результатами першого в історії України, без перебільшення історичного, конкурсу з обрання суддів ВС.

Прийняття у червні 2016 року нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів» започаткувало процес перезавантаження та оновлення всієї судової системи України. Законодавець, слушно вирішивши, що «риба згнила з голови», цим законом зобов’язав розпочати кардинальні зміни саме з вищої судової ланки — Верховного та вищих спеціалізованих судів, які будуть ліквідовані після утворення нового Верховного Суду.

Одна з головних новацій процедури обрання суддів Верховного Суду полягала саме в тому, що до конкурсу вперше були допущені не тільки судді з десятирічним стажем роботи, але й науковці-викладачі юридичних вишів та адвокати з десятирічним професійним стажем.

Не піснею єдиною

Десну для Довженка зачарував його дід. Не знаю, хто зачарував Південний Буг, але тут, на його урвистому березі, де кремезні дерева своїм звивистим корінням утримують зсуви, теж панує особливий світ. Його потрібно відчути, і він прийме тебе таким, яким ти є, і все зрозуміє…

Фестиваль минув. Враження залишилися

Одного вечора тут, біля Бугу, зустріла групу людей. Це були приїжджі — з Одеси, Києва та Миколаєва. Вони познайомилися на святі Івана Купала, задля участі в якому, власне, і завітали у Саврань до своєї рідні, й нині, прийшовши на місце недавнього дійства, жваво обговорювали захід, порівнюючи з тим, що бачили торік.

Хорватський варіант перемоги

На дипломатичному фронті Україна останнім часом виглядає як переможець. Лідери провідних країн світу один за іншим заявляють про підтримку територіальної цілісності і суверенітету нашої держави. Президента Порошенка приймають на найвищому рівні у США та у Франції. Прем’єр-міністр Гройсман веде переговори на Даунінг-стріт, 10. Про послаблення або зняття еконо-мічних санкцій проти Росії не йдеться.

Силовий сценарій. Втрат не уникнути

Бентежить тільки одне: дипломати воєн не виграють, а мирне вирішення військових конфліктів — велика рідкість. І «мир» у таких випадках означає не компроміс, а замасковану перемогу однієї зі сторін. Таким був результат Паризької мирної конференції (1973 рік), яка принесла перемогу Північному В’єтнаму. Такою була зустріч Менахема Бегіна та Анвара Садата в Кемп-Девіді (1978), яка закріпила військові успіхи Ізраїлю.

Риску під українсько-російською війною, розпочатою в 2014 році, швидше за все, колись підведуть дипломати. Але як виглядатиме «мир», залежить не від нинішніх чи майбутніх міністрів закордонних справ Росії й України, не від президентів двох країн і навіть не від позиції світового співтовариства. Вирішальну роль, як завжди, зіграє успіх або неуспіх конкретних військових операцій і прийнятих після цього політичних рішень.

Приблизно такий висновок можна зробити на основі інтерв’ю, даного колишнім заступником начальника Генерального штабу України генерал-лейтенантом Ігорем Романенком журналістові сайта «Апостроф». Генерал вважає, що незалежно від того, яким політики бачать варіант деокупації Донбасу, силовикам треба готуватися до «хорватського» сценарію звільнення окупованих територій.

Силовий сценарій звільнення частини Донбасу (умовно — хорватський варіант) з усіх варіантів розвитку ситуації зараз здається найбільш логічним. Ситуація, коли у 1991-у хорвати чинили опір Сербії та Югославській народній армії, коли армія Хорватії створювалася з нуля, а міцніла в ході бойових дій, справді нагадує становище останніх трьох років в Україні.

Невдалий експеримент

Усяка школа славна не числом, а славою своїх учнів.

Микола ПИРОГОВ.

Оптимізація навчальних закладів — одне з актуальних питань сьогодення. Опорні школи з високою матеріально-технічною базою, оснащені школи-філії, гарні дороги, шкільні автобуси — все це звучить казково красиво. Та насправді все інакше.

Ось і закінчився 2016/2017 навчальний рік у Маразліївській об’єднаній територіальній громаді. З полегшенням зітхнули учні, батьки і вчителі. Бо рік той видався занадто напруженим. Такого безладу у тутешніх селах ще не було.

Ліквідація шкіл у громаді — Долинівської (86 учнів), Мараз-ліївської (130), Великомар’янів-ської (70) та Олексіївської (210 учнів), точніше, закриття 5—9-х, 10—11-х класів, принесла багато проблем. Так, саме ліквідація, а не реорганізація, як писали у листах-відповідях багато чиновників. Закриття відбулося всупереч протестам жителів громади, всупереч закону, брехливим і цинічним методом. Хоча на газетних шпальтах запевняли, що «люди самі вирішуватимуть, чи ремонтувати їм свої школи, а чи придбати автобуси і возити дітей до освітнього округу».

Дітей з ліквідованих шкіл відправили в експериментальний опорний Широківський заклад (130 учнів), що на околиці громади. При цьому безпідставно заявляли, що їхні рідні школи неекономні, що вчителі дають там неякісну освіту тощо. Тож і залишилися у громаді безробіт-ними 23 педагогічних і стільки ж технічних працівників, а діти — без рідних шкіл.

Та чи стала якіснішою освіта учнів за рік навчання в опорному закладі? Які зміни відбулися у житті дітей?

Про солов’їв, зраду і ніжність

Обіцяю: про політику, цю продажну дівку, — ні слова, бо вона і святого представить вам за сатану. Ситі донесхочу! Поговорімо про щось чисте, людяне, душевне, від чого забринять найтонші струни серця. А хочете — про соловейка, сіреньку крихітку, що своїми дзвінкими трелями закохала у себе весь світ?

Уявити соловейка в Одесі, мільйонному місті, гомінкому, буремному, в наші дні навіть з пострілами й вибухами, — правда, важко? А от нашій оселі поталанило — одного дня у садку затьохкало це маленьке диво.

Поблизу ж аеропорт: літаки то йдуть на посадку, то піднімаються в небо. Поруч — залізниця: потяги гуркотять на стиках. І все ж таки щось сподобалося йому тут, у нашому садку, тішить нас своїми концертами. Так у нашу домівку увійшла тиха радість ніби зовсім мирного часу.

Вирішили поділитися нею з сусідом, бо поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.

— Соловейко? Та ну?! — здивувався чоловік. — А я цілими днями на роботі, то й не чув, — сказав, а сам явно над чимось замислився.

А кілька днів по тому побачила: на сусідній тополі з’явилася шпаківня — сусід вирішив переманити соловейка. Але той знехтував приманкою, мабуть, і в них, птахів, є почуття власної честі й гідності.

У дерев’яній хатинці оселилося подружжя шпаків. Соловей і тут показав свій характер — не сподобалося йому те сусідство. Востаннє розсипав над нами свої тре-лі, сказав чужим заздрощам «Прощавай!» і покинув наше обійстя.

У світі заборон і санкцій

В газеті «Урядовий кур’єр» від 17 травня 2017 року опублікований указ Президента України №133. Відповідно до цього указу набрало чинності рішення Ради національної безпеки й оборони України від 28 квітня «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших економічних заходів (санкцій)».

Зворотний бік медалі

До санкцій (уперше з початку їх застосування під час війни) включене блокування доступу до російських інформаційних ресурсів в інтернеті. В тому числі до Яндексу, до соціальних мереж «ВКонтакте» та «Одноклассники». Серед санкцій і заборона на використання державними установами програмного забезпечення російського виробництва. Включаючи поширений в Україні бухгалтерський програмний продукт 1С.

Фахівці вважають, що за допомогою цих ресурсів, соціальних мереж і програм російська ФСБ та інші спецслужби Російської Федерації отримують несанкціонований доступ до інформації і використовують її у гібридної війні проти України. Цілком імовірно, що так і відбувається. Але у кожної медалі є зворотний бік. В даному випадку зворотний бік застосування санкцій — обмеження прав і свобод громадян. Зокрема, права на отримання, обмін і поширення соціально значущої інформації.

Не скажу, що схвалюю, але добре розумію необхідність тимчасового обмеження такого права під час війни. Навіть війни гібридної і неоголошеної. Але в будь-якому разі для мене, і, сподіваюся, не тільки для мене, важливо, яким чином і для чого держава обмежує це право.

Буде хліб — буде й перемога

Що б хто не говорив, а головне наше багатство — земля. Тому до найважливіших питань, крім нормалізації ситуації на Донбасі, боротьби з корупцією, припинення девальвації гривні, завершення розпочатих реформ, слід віднести й використання землі — і як засобу виробництва, і як товару, про що говоримо вже понад чверть століття.

Нагадаю, що після відновлення Україною незалежності держава передала семи мільйонам сільських жителів у приватну власність 29 мільйонів гектарів колишньої колгоспної землі, встановивши заборону на її продаж (2002). Із самого початку ця заборона вважалася тимчасовою, але й досі її не знято. У жовтні 2016-го Верховна Рада вже ввосьме продовжила її до 1 січня 2018 року. Втім, цілком імовірно, незабаром питання продажу-купівлі землі отримає зелене світло. Як зауважують фахівці, на відкритті ринку землі наполягає МВФ. Це зафіксовано в меморандумі, який Україна підписала з цією органі-зацією. Про скасування мораторію йдеться також в одному із зареєстрованих у Верховній Раді законопроекті.

Щоб земля нагодувала людей, треба, щоб люди нагодували землю

Насамперед, повернімося до питання використання землі. Спочатку — кілька цифр. В Україні площа земель сільгосп-призначення становить 42 міль-йони гектарів, обробляється 32 мільйони, у тому числі 28 мільйонів гектарів — чорноземи. З повним правом цю землю можна назвати золотою. Лише зважте: з усіх держав, що існують на земній кулі, а їх близько двох сотень, 12 відсотків чорнозему припадає на Україну. Це величезний скарб, до якого має бути й відповідне ставлення.

Економічний феодалізм і війна на Донбасі

Сунь-дзи сказав: «Війна — справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть…». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях дао (мистецтво війни). «Шлях дао — це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів».

Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна зі сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості, й у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією нема, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте рівень довіри до російського президента зашкалює. Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюся навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет.

Чому так сталося? Російський президент відразу підкинув у полум’я російського патріотизму вибухову речовину — Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше — навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, тор-гівля з ворогом, який і досі є нашим головним торговельним партнером. Причому в торгівлі з ворогом спостерігається подальше перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія і тут заробляє на нас.

Децентралізація: коли, як і навіщо?

Сьогодні значні ресурси ЗМІ активно переконують громадян України в необхідності децентралізації влади та її реформуванні. «Так, це справді необхідні часові елементи розвитку суспільства. І якщо ми бачимо, що вони працюють у якійсь країні, то чому не можуть працювати і в нас?» — думаємо ми. А з іншого боку, запитуємо себе: а з якого це дідька «сильні світу цього» хочуть ось так, без усякого для себе зиску, передати владу тим, кому вона й так належить за Конституцією (стаття 5): «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»?

Чому ж така шалена боротьба розгорілася за децентралізацію саме сьогодні? Бо, мовляв, передбачає передачу значних повноважень від державних органів органам місцевого самоврядування, які є найближчими до людей. І це правильно. Але це вже було. Згадаймо: «Земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам». Схоже, чи не так? І що з того вийшло? У кого тепер земля? Заводи? Шахти? Навіть повітря? Виходить, що «все повертається на круги своя»?

Два роки тому Президент П. Порошенко підписав закони, які визначають напрямки впровадження механізму децентралізації в Україні, — «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та «Про основи державної регіональної політики». Верховна Рада також прийняла в першому читанні проект змін до Конституції в частині децентралізації. Але куди і на кого спрямовані вони?

Російсько-українська інформаційна війна

У ЗМІ промайнуло повідомлення про те, що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених Штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій, і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він усе ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння на планеті, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді ж він уже не може зупинитися. Зупинка означає його політичну, а можливо, й фізичну смерть у близькій перспективі через внутрішні чинники, що діють у Московії. Продовження ескалації означає неминучу політичну та фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він обирає останній шлях.

Московія дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану на тілі України — на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже, варто готуватися до гіршого.

На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалася «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з посібниками з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї ґрунтовної книги присвячені військовій пропаганді. Я використаю низку цитат з неї, аби показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

Девальвація пам’яті?

Хтось із допитливих хотів дізнатися: чи можна створити штучний інтелект? Йому відповіли: можна. За наявності природного!

Але який інтелект треба мати, щоб розібратися з нашими багатообіцяючими і вже заїждженими «де»: децентралізація, демонополізація, деолігархізація, декомунізація?.. «Де», «де», «де»… А насправді де вони ці поки що ефемерні «де»? Чути про них чуємо, а де бодай одним оком побачити, з чим же, як то мовиться, їх їдять?

З дегустацією — зрозуміло: там усе пробують на запах чи смак. А як збагнути переваги децентралізації хліборобам із сіл і селищ, раніше великих і велелюдних, а нині занепалих, вимираючих?

Закривати школи, дитсадки, крамниці, ба навіть фельдшерсько-акушерські пункти — це децентралізація? Крок до щасливого майбутнього? Але ж таке майбутнє — як обрій: скільки до нього не йди, а він завжди залишатиметься далеким обрієм.

Хіба це децентралізація, коли селян штучно витісняють з їхньої, обжитої ще дідами-прадідами, землі, позбавляючи роботи й засобів до існування, замість того, щоб розвивати те село, створювати там переробні підприємства і торгувати із Заходом не сировиною — зерном, а готовими продуктами харчування, з доданою вартістю, наповнюючи валютою державний бюджет?

На жаль, на жаль... Штучного інтелекту ще не придумали, а своїх клепок у керівних головах бракує. Тому й умирають села, тому й молодь у пошуках роботи тікає в міста, а то й за кордон. А прекрасні українські чорноземи стають роздоллям для монополій, мільярдерів, джерелом їх збагачення.

А як боляче вдарила вже по малому бізнесу так звана демонополізація? Тисячі родин, що своїми руками й головами створили собі й іншим робочі місця, витіснені зі сфери виробництва. Зате буйним цвітом розквітають ті ж таки великі монополії!

Чому Дональд Трамп?

«Разом ми знову зробимо Америку величною», — сказав у своїй інавгураційній промові 45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп. Це сильні і правильні для Америки слова, це слова надії для людей всього світу, що пов’язують зі світовим лідерством цієї держави свої сподівання на краще життя і справедливіший світ. Перемога Сполучених Штатів у холодній війні і саме існування цієї економічної й політичної надпотуги зробили можливим існування незалежної Української держави ось уже протягом чверті століття. Ми, як ніхто інший у світі, зацікавлені, щоб і надалі Америка нікому не поступилася своїм лідерством. Тим паче, що альтернативних варіантів зовсім небагато: Китай — другий за військовими витратами після США, який навіть за дуже великого бажання не можна назвати демократичною державою, та Московія — третя за військовими витратами країна, що була пострахом для всього цивілізованого світу впродовж ХХ сторіччя й залишається таким і надалі.

Але чому Дональд Трамп відніс можливу велич Америки до майбутнього? А тепер що, Америка вже не є величною державою? Більшість простих людей абсолютно переконана, що Америка не тільки була, але й сьогодні є такою.

ДЛЯ ТОГО щоб зрозуміти слова Трампа, давайте порівняємо річні внутрішні валові продукти (ВВП), тобто кількості матеріальних благ, створених за рік, у США і, наприклад, у Китаї. ВВП США у 2016-у склав 17 трильйонів 419 мільярдів доларів (22,37% світового ВВП), а Китаю — лише 10 трильйонів 355 мільярдів доларів (13% світового ВВП). Здається, що в Америки нема підстав для великого неспокою. Але подивімося на структуру ВВП у США у 2016 році: промисловість — 15% ВВП, сільське господарство — 1% ВВП. У Китаї доля промисловості у ВВП приблизно втричі більша, а в сільському господарстві вдев’ятеро більша за відповідні показники Америки. Тобто вже сьогодні вартість виробленої промислової продукції Китаю більш як у півтора раза, а сільськогосподарської продукції — у п’ять з лишком разів перевищує відповідні показники США.

Втім, перевага США порівняно з Китаєм у загальному обсязі ВВП також ілюзорна. Розглянемо приклад. Вартість проїзду в київському метро — 4 гривні, в московському — 55 рублів, в лондонському метро на максимальну відстань — 6 фунтів. Обмінявши рублі на гривні, отримаємо 22 гривні, що рівноцінно чотирьом з половиною поїздкам на метро в Києві. Обмінявши фунти на гривні, отримаємо 200 гривень, або 50 поїздок на метро в столиці України. Отже, одна і та ж послуга або товар коштує по-різному в різних країнах. Тому за загальними величинами ВВП ще не видно конкретного обсягу послуг або товарів, які цим числам відповідають.

Бути правим

Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їхніх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя.

Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір нашої держави — інтегрування в європейську цивілізацію чи повернення до маргінальної північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Водночас, праві — улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки за вмілого втручання завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Я думаю, всі звернули увагу, що деякі праві органі-зації Європи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в самій Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувалися певні праві організації Польщі у галасливій кампанії з дискредитації України й українців. «Смерть українцям!» — волали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Гадаю, було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ тепер у їхній закордонній діяльності було збирання економічної та військової інформації. Збирання компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їхніми лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скуповування засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої воєнної агресії на разок захоплення Криму та Східного Донбасу.

Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді й дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг відновився, але не надовго. Неочікувано зо два десятки  людей різного віку посеред натовпу, взявшись за руки, створили велике коло. В його центрі знову з’явилася людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній стяг, було, кинулися і до другого, але натовп їм цього вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє.

Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність уже розійшлася. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояв з десяток молодиків — тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче, я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням, це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

Майдан і «майданчики», або Чому провалився план Кремля з «новим Майданом»

21 листопада. Третя річниця Революції Гідності. По Києву знову ходять посилені наряди поліції. На Майдані, попри настрій жалоби, провокатори палять шини.

Уже більше тижня столиця живе в атмосфері напруги і невідомої загрози. Опозиційні політики закликають виходити на мітинги. Влада у відповідь заявляє, що деякі політики штучно інспірують масові протести, щоб провести дочасні вибори. А всім цим, мовляв, керує Кремль, якому конче необхідно зірвати євроінтеграційний поступ України і довести, що всі революції в Україні ведуть лише до розчарування.

Зараз, коли хвиля протестів спала, можна спокійно проаналізувати, що це було і чому не стало новим Майданом.

Синоптичне попередження від СБУ

11 листопада СБУ зробила попереджувальну заяву, що Росія готується провести цього місяця в Україні низку акцій із заворушеннями, щоб скомпрометувати нашу країну в очах європейської спільноти та завадити запровадженню безвізового режиму з Євросоюзом.

Начальник департаменту захисту національної державності СБУ Анатолій Дублик, зокрема, повідомив, що отримані СБУ розвіддані збігаються зі змістом так званого плану «Шатун» — масиву інформації, вилученої наприкінці жовтня з поштової скриньки радника президента Путіна, куратора мінського процесу і плану «Новоросія» Владислава Суркова, — і свідчать про початок реалізації плану.

За даними СБУ, план був такий: 15 листопада провести всеукраїнські акції протесту банків-ських вкладників; 17 листопада основний акцент протестних акцій мав зміститися на питання підвищення тарифів; 18 листопада до протесту повинні були долучитися профспілки

Все це мало показати, що проти чинної влади виступають не лише політичні опоненти, а й маса простих людей. І створити медійну картинку — як проти влади, що прийшла на хвилі боротьби за європейські перспективи України, виступає «новий Майдан».

У рамках реалізації цього плану СБУ не виключала блокування державних установ, зокрема приміщень Нацбанку, Верховної Ради, Кабміну та Адміністрації президента.

Мета плану — внутрішня дестабілізація, організація дострокових парламентських виборів задля приведення до влади проросійських сил і ревізії зовнішньополітичного курсу України

Першою контрольно-проміжною датою визначено 24 листопада, коли має відбутися саміт Україна — ЄС, заявив на тому брифінгу представник СБУ.

Допомога бідним чи насильство над ринком праці?

Сьогодні Україна — найбідніша країна Європи. На цьому тлі внесення до проекту бюджету на 2017 рік пропозиції про подвоєння мінімальної заробітної плати (МЗП) людина, далека від економіки, сприймає як позитивний крок. Багато хто навіть вірить, що це саме влада встановлює зарплати, і, відповідно, від «політичної волі» залежить, чи будуть українці багатшими. Насправді з цією ілюзією доведеться розпрощатися, ймовірно, вже ближчим часом, адже це рішення приховує у собі ряд ризиків, які можуть призвести до результатів, протилежних очікуваним. Про які саме результати йдеться?

Точно можна сказати, що підвищення МЗП у пропонованому вигляді:

  • збільшить доходи працівників бюджетного сектора, які нині отримують менш як 3200 грн. Таких налічується наразі близько одного мільйона, і для них це — майже безперечний плюс. Однак при цьому нівелюється різниця в оплаті нижчих розрядів тарифної сітки, отже, низові та відповідальні працівники бюджетних установ отримуватимуть однакову зарплату за дуже різну роботу;
  • збільшить надходження до бюджету та позабюджетних фондів. Планується зібрати додатково 28 млрд грн. Але «зібрати» означає відібрати у когось, а саме — у тих підприємців, які сьогодні або сплачують менші зарплати, або приховують справжні виплати. Тож постраждають бізнес і частина працівників — у тих випадках, коли додатковий податок буде перекладено на них (про інші наслідки цього див. нижче);
  • зменшить кількість претендентів на субсидії передусім за рахунок тих, хто сьогодні офіційно отримує мінімальну зар-плату, а решту — «в конверті». Якщо раніше працівники були зацікавлені отримати «білу» зарплату хоча б для того, аби мати документи, щоб пред’явити банку при одержанні кредиту чи іноземному консульству при отриманні візи, то зараз чимало працівників, навпаки, просять роботодавців не виплачувати офіційно, оскільки кредити і зарубіжні поїздки для них неактуальні, а важливіше отримати субсидію на комунальні послуги. Боротьба з таким дрібним шахрайством є, ймовірно, єдиним безумовним позитивом рішення про підвищення МЗП, хоча «простим людям» від цього аспекту тільки гірше.

Про решту можливих наслідків можна наразі лише здогадуватися, бо жодних ґрунтовних досліджень на цю тему не було. Це погано саме по собі, оскільки є продовженням волюнтаристських традицій минулого і йде врозріз із цивілізованою практикою (до якої ми вже почали було звикати після Революції Гідності), згідно з якою такі важливі системні рішення мають прийматися виключно після належного експертного обговорення з урахуванням оцінки наслідків їх прийняття. Непрозорий підхід уряду в цьому питанні підриває довіру з боку суспільства і підвищує ризик помилок. Така практика є неприйнятною, особливо щодо пропозицій, які вкрай важко коригувати та переглядати, зважаючи на великий політичний резонанс. Зокрема, це рішення містить багато ризиків, які роблять його принаймні дуже неоднозначним за своїми наслідками.

Сучасне зросійщення, або «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка

В очікуванні рішення Конституційного суду України щодо конституційності / неконституційності Закону «Про засади державної мовної політики» Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка, варто нагадати передісторію й історію цього закону, яка почалася задовго до липня 2012 року.

Сценарій його підготовки й ухвалення вкотре продемонстрував уміння російських імперців вдаватися до обману тоді, коли вони не можуть перемогти опонентів у відкритому протистоянні.

Після провалу наполегливих спроб впровадити російську як другу державну російські політ-технологи почали інтенсивний пошук іншої законодавчої бази для продовження зросійщення й денаціоналізації українців у формально незалежній державі.

Таку базу їм вдалося знайти в Європейській хартії регіональних або меншинних мов, ухваленій у Раді Європи в 1992 році.

Звичайно, потрібна була неабияка шахрайська спритність і повна відсутність моральних засад, щоб скористатися європейським документом, призначеним захистити від вимирання мови, що мають малу кількість носіїв, для збереження й посилення позицій російської мови в Україні, де впродовж кількох століть імперія намагалась маргіналізувати українську мову, щоб довести чисельність її носіїв до критичної межі.

Процедура ратифікації хартії у Верховній Раді супроводжувалась боротьбою між національно-демократичними й проро-сійськими групами депутатського корпусу.

Після першої спроби її ратифікації в грудні 1999 року Конституційний суд України кваліфікував ухвалені зобов’язання як неконституційні і відхилив відповідний законопроект. Проте за повторної спроби «п’ятій колоні» вдалося отримати перемогу: Верховна Рада ухвалила 15 травня 2003 року Закон про ратифікацію хартії у версії, підготовленій російськими політ-технологами.

До списку мов, на які мають поширюватися положення хар-тії, внесено 13 мов національних меншин, серед яких фігурує й російська мова. Уже цей перелік, значно довший, ніж у ратифікаційних документах інших країн, суперечив призначенню хартії, оскільки в ньому лише кримськотатарська й гагаузька мови мали право бути об’єктами її захисту.

Е-декларації та вибори

Електронні декларації відкрили українцям істину про причину корупції в Україні. Ця причина — відсутність політичних партій в Україні. Наявні псевдо-політичні партії насправді є мафіями пройдисвітів для збагачення своїх членів. Це і є головна причина корупції.

Вибори за партійними списками — є шлях, який уможливлює мафіям заволодівати парламентом і здійснювати самозбагачення.

Так карикатурно в Україні «відбулася» схема демократичного устрою, запозичена від світових демократичних стандартів.

Мої любов і печаль — українське село

У ці дні в Україні змішалося все. Найперша тема — бюджет на 2017 рік, що і як фінансуватиметься з державної казни. І тут пильнуй, бо хто сміливий та спритний, той і на коні. А найспритнішими виявилися народні депутати: без будь-якого обговорення збільшили собі заробітну плату вдвічі (щоправда, потім схаменулися і дали задній хід), а пенсіонерам — нате вам 10 відсотків, якось протягнете.

Не відстали від народних обранців і в Національному агентстві боротьби з корупцією: до своїх і так високих зарплат додали ще й кругленькі преміальні (невідомо за які заслуги). І ніхто з тих антикорупційних голів не подумав, що ці незаслужені премії і є яскравим свідченням корупції. То з ким же вони борються?

І вже зовсім приголомшили й збурили наше суспільство перші оприлюднені декларації високопосадовців і тих же нардепів. За які чесно зароблені гроші у них фабрики-заводи, яхти, літаки та аеродроми, дорожезні машини й вілли за кордоном? Колекціонують коштовні годинники, самовари, навіть храми! В активі Олеся Довгого — дев’яносто п’ять картин! У домашніх схронах наших олігархів і шахраїв-наперсточників — гори золота, діамантів, мільйони у різній валюті. А скільки у цих хом’яків приховано ще за щоками?

І це — у найбіднішій країні Європи.

Що цікаво: всі вони при нагоді обов’язково обмовляться, як люблять, як дбають про Україну. Так само, як любив її гетьман Полуботок, котрий заповідав усе нажите передати майбутній самостійній Україні, але так сховав те золото, що й досі, за двісті років, ніхто його не знайшов. Чи не станеться щось подібне і з награбованими скарбами нинішніх полуботків? Людське життя коротке, а золото не іржавіє навіть у землі.

Страшна статистика: наше село порожніє, вимирає. Поля заростають бур’янами. Хліборобів ніби цілеспрямовано витискують з їхніх домівок, з їхньої землі. Де наші стада великої рогатої худоби, де хмари-отари овець? Усе в минулому?

І тому в суспільстві дедалі частіше чуєш про те, що знищити українське село — це інтерес олі-гархів-монополістів. Вони приватизували всю країну і мають простий люд за батраків. Їм не потрібні господарі-одноосібники чи фермери, їм потрібна земля, якою володіли б тільки вони.

Нема школи — нема села? Буде село — буде школа!

Може, хтось і призабув, то нагадаємо, що не так уже й давно на теренах України гриміло гасло, котре мало посилити духовність української нації: «Немає церкви — немає села!». Ідея храмобудування настільки захопила сільську спільноту, уявний малиновий подзвін так усолоджував вуха потенційних парафіян, що якось і не думалося про те, що будь-яка ідея не може тривалий час витати в повітрі — вона має або розчинитися у ніщо, або зматеріалізуватися в конкретну річ, сиріч у побудований храм. Й у мізках селян спонтанно виникло питання: хто, чиїм коштом? «Скинутися»? З огляду на необхідні суми — змоги малувато, а з іншого боку — одна справа покричати і друга — відірвати від власних статків такий-сякий шмат.

Останніх виявилося небагато. Та все-таки деякі зрушення були: і добровільні пожертви, і дещо з місцевих бюджетів, а в основному коштом благодійників та депутатів і кандидатів у депутати в деяких населених пунктах, на кладовищах та в інших місцях підняли свої хрестоносні бані церкви та каплиці. Тож християнських храмів в Україні, звісно, побільшало. Але чи побільшало сіл і чи побільшали самі села? Відповідь знаємо. А чи побільшало людей, котрі почали дотримуватися християнських чеснот, дослухатись і виконувати заповіді Божі: не вбивай, не кради, не чини перелюбу, не свідчи неправедно на ближнього свого, не бажай жінки, землі, майна ближнього свого тощо? Відповідь так само очевидна й однозначна. Більше того, звичним явищем стало обкрадання навіть храмів Божих, у тому числі й новозбудованих.

Але ж ми не можемо жити без гасел, закликів — так нас привчили. Тому, коли в країні почали проводити чи почали починати проводити реформи, зокрема і в галузях освіти та охорони здоров’я, сільська людність оперативно відреагувала: «Немає школи — немає села!». Це звучить як попередження, як ультиматум, як нагадування владі: мовляв, усі ви, аж до найвищих, вийшли із села і стали тими, ким ви є, завдячуючи — кому і чому? — сільській школі! Це має означати: якщо не буде сільської школи, у нас виявиться дефіцит міністрів, прем’єрів і навіть президентів. Отож і започаткувався в Україні, як свого часу Рух за перебудову, рух за збереження закладів освіти у кожному сільському поселенні — від смт (селища міського типу) до хутірця із кількох хат включно. Бо не буде школи — щезнуть і ті кілька хат, заявляють мітингарі. Воно й справді, сільська школа — це чи не найважливіша сторінка у життєписі українського села.

Обов’язок, даний Конституцією

Чому слід забрати громадянство зрадникам і вбивцям?

Мінські угоди, укладені з участю агресора та його симпатиків, передбачають низку заходів, де йдеться про зрадників та убивць, а саме: вибори на окупованій землі й амнестія злочинцям.

Затим, що вибори з боку України не можна допустити з участю злочинців, як і амнестію злочинцям, то наймудріше рішення уникнути дій, що загрожують самому існуванню держави: позбавити українського громадянства зрадників та вбивць. Право на цю акцію Конституція дає Президенту.

Позбавлення громадянства не дасть зрадникам і вбивцям кандидувати на місцевих виборах. Заразом це позбавлення не дасть права Президентові амнестувати злочинців,

бо ні Конституція, ні инші закони не дають йому права амнестувати негромадян України.

Тобто позбавлення громадянства зрадників та вбивць убиває одразу двох зайців.

Цей факт ставить перед патріотами України — активістами, нардепами, обраними й необраними через маніпуляції ЦВК — невідкладне завдання: вимагати від Президента здійснити своє право й убезпечити Україну від агентів чужої держави.

Якщо Президент не позбавить державних злочинців громадянства, то провина за зраду України паде виключно на нього.

Яромір ЩЕТІНА: «Треба допомогти Україні перемогти у цій війні»

Чеський член Європейського парламенту Яромір Щетіна — один із євродепутатів, які регулярно відвідують Україну, він також був у зоні конфлікту на Донбасі. В інтерв’ю «Радіо Свобода» європарламентар поділився своїм баченням першопричин війни на сході України та шляхів врегулювання конфлікту.

— Ви в Європарламенті займаєтеся країнами «Східного партнерства», стежите за війною на сході України і були в зоні конфлікту. Яке ваше загальне враження від побаченого на Донбасі?

— Що стосується України, то до неї їжджу часто, останній раз був три тижні тому. Побував у Мар’янці, яку постійно обстрілюють. Правда є такою, що те, що відбувається на Донбасі, не є громадянської війною, а є агресією однієї країни проти іншої суверенної країни. Це є порушенням усіх норм міжнародного права. Це небезпечно, коли міжнародне право порушується в такий спосіб на теренах Європи після Другої світової війни.

— Зараз тривають дискусії — чи Україні треба погоджуватися на проведення виборів на окупованій нині частині Донбасу, чи — як каже Київ — ситуація з безпекою не дозволяє організувати вибори. Яка ваша думка з цього приводу?

— Я на цю тему розмовляв із Павлом Жебрівським, головою Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, який перебуває в Краматорську, бо він є владою в області, але дещо «в екзилі». Він нарікав, що Європа змушує Україну, аби провести вільні вибори в так званих Донецькій та Луганській «республіках». Він каже: про які вільні вибори може йтися, коли там присутня російська армія, проросійські бойовики, з якими воюють українці? Тому Україна виконуватиме Мінські угоди, але тільки після того, як бойовики відійдуть.

— Тобто ситуація з безпекою не є задовільною і вибори, на вашу думку, проводити не можна?

— Пам’ятаєте недавні вибори в Криму? Проти проведення виборів (до російської Держдуми) в Криму виступили Євросоюз, ОБСЄ... То як Європа може визнавати вибори в Донецькій і Луганській областях — на території, яка є також окупованою? Тому я цілком погоджуюся з паном Жебрівським. Не можна примушувати, як це робив міністр закордонних справ Німеччини (Франк-Вальтер Штайнмаєр), щоб ці вибори за цих умов там відбулися.

Як вберегтися від януковичів?

Біда України лежить у президентах. Ніяк не можемо ми обрати чесного президента. Майже всі наші президенти — це януковичі. За малим винятком.

Це змушує нас думати: як вберегтися від януковичів?

Думають і в Україні, і поза нею. І я думаю. Кажуть, треба Конституцію міняти. Може, й так.

Але я думав-думав і надумав. Додаймо до Конституції лише одне слово.

Не вірите?

От послухайте, що я думаю. Як у світі моляться президенти?

В Англії королева і прем’єр-міністер, коли моляться, то моляться по-англійськи. У Франції — президент і прем’єр — по-французьки, у Німеччині — президент і канцлер — по-німецьки. У Московії, коли вдають, що моляться, то по-московськи. В Ізраїлі — на івриті.

Така заведенція в усіх країнах. А в нас?

Чому перемога неминуча

Якщо ми схочемо уявити завтрашній день будь-якої держави, то маємо пам’ятати таку просту істину: най-більших успіхів здобуває той народ, прагнення якого збігаються з основними закономірностями поступу історії. Це, насамперед, стосується нашої України, яка намагається відповідати основним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

Найважливіша з них проявилася на межі ХVІІІ—ХІХ ст. у вигляді національно-культурних рухів і формування націй. Особливо динамічно розвинувся цей процес на європейському континенті, де для цього були найсприятливіші передумови. Німецький філософ Йоганн Гердер, який всебічно його вивчав, слушно наголошував, що нові спільноти відрізняються своєю вищою консолідованістю і свідомістю, стають «рушійною силою» історії. Ця тенденція стала всеохоплюючою і нездоланною на наступні століття.

Українці в той час теж не стояли осторонь загальноєвропейських процесів. Навпаки, ще у середині ХVІІ ст. вони зробили важливий крок для затвердження національної самостійності, відірвали свої землі від Речі Посполитої, утворили Козацько-Гетьманську державу. Сподіваючись на зміцнення своєї оборони, уклали союз з Москвою. І тут тенденція національного відродження раптом загальмувала. Справа в тому, що московити були далекі від європейських ліберальних цінностей, вони вже тоді «зациклилися» на своїй міфічній величі, на імперській політиці «збирання земель» і підкорення сусідів. Тому рівноправного союзу не вийшло, і невдовзі після Переяславської ради російські військові гарнізони заполонили українські землі, почався полі-тичний та воєнний тиск на гетьманів, обмеження прав та свобод козацтва, впровадження російських порядків. Перемога українців над російською армією під Конотопом, повстання під проводом Івана Мазепи та інші протести не змінили наміри московської влади підкорити український народ. (Вводити «міжнародні санкції» тоді ще було нікому). В результаті наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія остаточно ліквідувала залишки української державності — знищила Запорізьку Січ, скасувала гетьманське правління, ліквідувала козацькі полки, офі-ційно запровадила кріпацтво для українського селянства тощо. Все це, безумовно, набагато ускладнило подальший розвиток демократичних засад в Україні.

Хитромудра невизначеність нового світопорядку

Люди готові, щоб трохи розважитися, послухати філософів, як вони слухали б скрипаля чи фігляра. Але вчинити так, як радить розумна людина, — ніколи. Скільки б не доводилося вибирати між розумним і безумцем, людство завжди без вагань ішло за безумцем. Бо безумець звертається до самої сутності людини — до її пристрастей та інстинктів. Філософи ж звертаються до зовнішнього і другорядного — розуму.

Олдос ХАКСЛІ.

На початку 30-х років минулого століття видатний інтелектуал і багаторазовий номінант на Нобелівську премію з літератури Олдос Хакслі написав свою відому антиутопію «Прекрасний новий світ».

У ній він спробував уявити світ майбутнього як продовження тих тенденцій, свідком яких він був. Час написання цього роману — момент глибокої політичної перебудови всього європейського (та й світового) соціуму і світопорядку. Це був період розквіту тоталітарних режимів (нацистської Німеччини, Італії, Японії, СРСР), становлення «фюрерських» (вождист-ських) моделей державного ладу, припинення хоч і нетривалого, але мирного існування Європи після Першої світової війни. Своїм романом він давав оцінку того часу й окреслював те, до чого він може привести.

Сьогодні світ стоїть перед схожим викликом — поява «гібридних воїн», подобається нам це чи ні, породжує формування нового «гібридного світу», або, точніше, — «гібридного світоустрою». І ми також мусимо адекватно відреагувати на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є. Понад те, цей «гібридний світ», як і гіпотетичний світ, описаний Хакслі, має всі шанси стати антиутопічним.

Дві держави — один народ?

Закінчення. Початок в номері за 20 серпня.

Для того щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 — 1920 років в Україні-Руси була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалася. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролися з будь-якою київською владою національного спрямування.

А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла врятувати лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана? Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше — укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потім, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією.

Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї Батьків-щини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилося занадто мало. Більшість тих, хто взявся за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумі-лу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби — РУЇНА.

Керований конфлікт, або Алгоритм нових агресій Росії щодо України

У своїх попередніх дослідженнях експерти Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» (http://bintel.com.ua) неодноразово наголошували на високій імовірності активізації та розширення масштабів збройної агресії Росії проти України із середини серпня цього року. Аналогічної думки дотримується і більшість українських, західних і навіть російських експертів. При цьому надаються різні оцінки ймовірних кроків режиму В. Путіна та їх цілей. водночас, досі відсутнє чітке та комплексне бачення стратегії і тактики дій Москви з досягнення своїх цілей щодо України на найближчу та подальшу перспективи. З огляду на принципову важливість цих питань для інтересів і безпеки нашої держави доцільно ще раз повернутися до їх розгляду.

Так, на даному етапі головною метою Москви є створення передумов для скасування США та ЄС їх санкцій проти Росії з одночасною реалізацією російських інтересів стосовно України (насамперед, щодо дезінтеграції нашої держави та повернення її під контроль РФ). Ці питання набувають особливої актуальності для режиму В. Путіна у контексті наближення парламент-ських виборів у Росії восени цього року, що вимагає від керівництва РФ демонстрації очевидних успіхів своєї політики.

Релігійна складова національної безпеки

Із секретарем Священного Синоду Української православної церкви Київського патріархату ми зустрічаємося у досить символічному місці. Євстратій Зоря (на знімку) чекає у Феодосіївському монастирі, що навпроти величезного комплексу Києво-Печерської лаври. Такий собі анклав Київського патріархату. За стіною — партійний офіс «Блоку Петра Порошенка», поруч — офіс уповноваженого ООН у питаннях біженців.

Відштовхуючись від цієї геолокаційної метафори, ми розмовляємо півтори години під запах ладану та передзвін. Про хресну ходу, війну, визнання автокефалії української церкви, фінансування УПЦ МП, менеджмент конфліктів під керівництвом нардепа Новинського та стосунки з владою.

— У минулих роках день хрещення Русі також святкувався Московським патріархатом (далі — МП) досить масово, проте цьогорічні заходи, враховуючи дві хресні ходи на Київ, були аж надто масштабними. Чому?

— Соціологічні дослідження останніх років показують зниження кількості прихильників Московського патріархату в Україні і зростання прихильників Київського. Очевидно, що церква МП знає цю тенденцію.

Богдан ГАВРИЛИШИН: «Країну, фактично, треба міняти»

Громадський діяч, меценат, дійсний член Римського клубу, учасник ініціативної групи «Першого грудня» Богдан Гаврилишин у програмі «Погляд» на «5 каналі» (http://www.5.ua) розповів про якості, потрібні для ефективного керування країною, чи є у світі справді ефективні держави та чи різнитиметься Трамп-президент від Трампа-кандидата.

— Слухала ваше нещодавнє інтерв’ю, де ви кажете про те, що уряд Гройсмана, можливо, найкращий уряд за часів української незалежності. Це великий комплімент і великий аванс уряду Гройсмана. А що все-таки було підставою так казати?

— Я навіть дістав критику про це... Чому я так сказав? Я в це вірю. По-перше, що Україна є в такому жахливому стані, якому є. Всі розуміють, що потенціал в України був і залишається великим. Що в Україні правління дуже погане країною, себто поганий є Кабінет Міністрів, погана Верховна Рада, поганий Президент, погані у тому сенсі, що це не є люди патріотичні, компетентні, порядні. Якщо в людей є ці три характеристики, тоді вони можуть ефективно управляти країною. Патріотичність у тому сенсі, що є тільки одинокий пріоритет — робити все найкраще для суспільства, для країни. Компетентність — знати, що маєте робити і вміти те ефективно робити. А третє — порядність, себто некорумпованість, чесність. І жоден із наших тих людей на вершині, попередніх президентів, включно з теперішнім, жодний президент, жодний голова Верховної Ради і жоден прем’єр-міністр не поєднують рис таких. І тому в такій жахливій ситуації.

Берестейський мир-2?

Останні події в Польщі дуже пахнуть Берестейським миром-2. Бо ж і справді, в сучасних обставинах у світі куди доречніше польській еліті згадати Катинський злочин Сталіна, повторений Сталіним-2 зовсім недавно, ніж шукати «крайніх» серед поневолених українців.

Виходить, що польській владі легше знаходити ворогів серед жертв московської агресії, а не серед агресорів, які кінець кінцем мають на меті розправитися і з Польщею.

Український уряд пропонував Польщі кілька пропозицій розв’язати минулі взаємні кривди, але польська еліта обрала свій однобічний шлях підходу до історичного минулого.

Фінансовий лохотрон

Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге тощо. В основі порівняння — дійсні числа. Це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати, яке з них більше.

Як бути щодо такої характеристики держави, як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він сягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але у радянські часи держава контролювала все: сільське господарство — що сіяти, де, коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно і по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Держава визначала стратегічну, хоча й примарну, мету існування країни та її громадян. Одне слово, на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все.

Де українці?

У музеї Гуцульщини у Коломиї
Питаєте: де гуцули?
Махнуть рукою на річку Прут,
Де на обрії перші пасма Українських Карпат:
Он там.
І наразі все зрозуміло, крім одного:
Чому Коломия столиця Гуцульщини?
Це тільки привал… Ще не фінал.
Далі — гуцули.

Василь ГЕРАСИМ’ЮК,
лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка

 

У середмісті Одеси, проходячи жвавими вулицями та дослухаючи коротких уривків з якихось балачок, телефонічних перемовин, випадкових діалогів — та все не по-нашому, все по-чужинськи, роздивляючись на вивіски — вже навіть без подиву, що всуціль по-чужому писані — то москвинською, а то по-англійськи, спитаєте:
— Де українці?

— А вони десь там… Ген у школі.

Та невже? Може, направду вже навчають у наших школах України? Йдете крізь чужомовний гомін, немовби крізь густі кактусові зарості продираючись. При дверях охоронець. Та ось дзвінок — і немов горобці зацвірінькали на виповненім подвір’ю. Стуляєте повіки, і по хвилі вже ви наче перенеслися на шкільне подвір’я десь у Рязані чи в Тулі.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua