Закінчення. Початок у номері за 11 лютого.

2

Та повернемося до того, з чого почали, — патріотичного виховання молодого покоління. За усталеною традицією в основу цього виховання покладаються «героические страницы истории нашей великой Советской Родины», і ні у кого це, як не дивно, не викликає заперечень. Але світ динамічно змінюється. Для сучасної української молоді дефініція «Советская Родина» — поняття абстрактне; вона живе в іншій країні, яка колись мала певне відношення до отієї «Советской Родины». А постійне акцентування на тих «страницах» іноді призводить до несподіваних результатів. Молодий вгодований бевзь просторікує у пивбарі: «Це погано, що наші в 45-у перемогли німців. От якби це сталося навпаки, то ми вже шістдесят років не пили б сечу під назвою «Жигулівське», а смакували б справжнє баварське пиво». Цинізм цього «любителя пива» не має виправдання, але над його джерелами варто замислитися.

Під час інтернет-конференції «Вибори в Україні: політтехнології чи голос народу?», яка відбулася в ТІА «Вікна-Одеса», заступник голови центрального виконавчого комітету партії «УДАР Віталія Кличка» — керівник регіонального департаменту Володимир Курінний на запитання «Чи можете ви проаналізувати й оцінити роботу людей, які нині сидять на Думській?» відповів, що «нинішня міська влада — це непорозуміння в історії Одеси».

...И началась война, то есть совершилось противное
человеческому разуму и всей человеческой природе событие.

Л. Толстой.

Коли 1948 року троє радянських маршалів подали Й. Сталіну рукописи своїх спогадів про недавню війну, той порадив не поспішати з цим (а це означало заборону), мотивуючи власну думку тим, що на той час «чад перемоги» перешкоджатиме об’єктивному відтворенню подій війни, і допускав публікацію подібних речей принаймні років через двадцять. Треба віддати належне вождеві: він знав, про що говорив, і в глибині своєї темної і втаємниченої душі усвідомлював те, чого ми навіть більш ніж через шістдесят років по тому не можемо (чи не здатні? не бажаємо? боїмося?) усвідомити.

Негласне табу вождя і справді діяло майже два десятиліття — лише з 1968 року друкарські верстати почали тиражувати «спогади і роздуми» маршалів: спочатку фронтових, а потім і новоспечених, яких виявилося набагато більше, ніж у роки війни. Завершальною у цій лавині славо­слів’я була «Іліада» ще одного «маршала» — «Мала земля» Л. Брежнєва, яка мала остаточно закріпити за Радянською армією непохитний титул — «Непобедимая и легендарная, в боях познавшая радость побед».

Низько схиляю свою сиву голову перед всіма, хто виявляє нині патріотизм, відвертість, хто прагне вистояти, не здатися, зберегти рідну мову, культуру, трідиції. Борімося і надалі, називаймо речі своїми іменами, як це зробила одеситка Лідія Забаштанна у своїй замітці «...А терпіти всім» («ЧН» від 14 січня).

Сьогодні вже багато людей зрозуміли, що голосували неправильно. Але є ще й немало таких, як сусідка пані Лідії — нерозумних, заздрісних, засліплених. Дуже гірко від того, що через їхній вибір мусимо терпіти всі, в тому числі й вони самі. Бо хіба живуть ізольовано від нас і не зносять на собі всі нинішні біди?

Боже мій, де ще є така країна «вредной доброты», за М. Некрасовим, як Україна?! Століттями колонізатори знущалися над її народом, мордували кращих синів і дочок, їх, «как скот, продавали», а вона, Україна, не знає, як добром вистелитися перед нащадками катів: і нате вам рівні права з українцями, яких винищували ваші діди та прадіди; і нате вам нищівну боротьбу з ксенофобією — боронь, Боже, міжнаціональних конфліктів чи переслідувань за національними ознаками; і нате вам розвиток російської мови та мов інших національних меншин; і пишіть історію своїх народів, працюйте, багатійте, будьте повноцінними громадянами чудової країни України. А у відповідь: «Даёшь русский — второй государственный!»; часто всупереч бажанню батьків школярів — «Даёшь двуязычие!»; «Даёшь Крым!»; «Даёшь нашего мэра!» і таке подібне.

Як наслідок — нещасні українські діти, як і діти інших національностей, котрі воліють-мріють бути повноцінними громадянами України, позбавляються такої можливості, хоч Конституція України, Декларація прав людини Організації Об’єднаних Націй начебто гарантує їм повні і рівні права.

Дізнавшись з російських та українських ліберальних та ліворадикальних ЗМІ про те, що на 19 січня 2012 року в Україні та Росії заплановано акцію вшанування загиблих у 2009-у діячів сумнозвісної для всіх українців «Антифа» росіян А. Бабурової (уродженка Севастополя та формально громадянка України, хоч більшість часу провела у Росії і, напевно, як багато хто з кримчан, незаконно мала російський паспорт) та С. Маркелова на рівні ледь не національних та загальногуманітарних героїв (причому одночасно російських та українських), побачивши інтерв’ю з матір’ю севастопольської «антифашистки» в ЗМІ, я передусім згадав про іншу подію 2009-го — брутальне вбивство членами «Антифи» одеського українського патріота Максима Чайки. Тоді ця трагічна подія, що змусила багатьох українців ще глибше втягнути голови у плечі і тільки небагатьох — сміливо дивитися у брудні очі маркових, кваснюків та інших — не викликала великого співчуття у начебто проукраїнських ЗМІ, багато з яких загалом прийняли версії «борців з фашизмом», а невдовзі цю подію відсунули на маргінес. Сьогодні пам’ять про М. Чайку — здебільшого справа окремих осіб. Більшість українських журналістів, напевно, вважає «неформатним» інтерв’ю з батьками М. Чайки, задля глибшого розуміння мотивації українських націоналістів.

Відзначення у Севастополі підтвердили всі здогади: головним ворогом українських та російських лівих та лібералів був дружно визначений «український фашизм», а ро­сійський пожурили зі значно меншим притиском. На підтвердження своїх гасел «антифашисти» послалися на влаштовані ними ж провокації, під час яких начебто «українські фашисти» кричали начебто фашистські (???!!!) гасла «Слава Україні!», «Слава нації!».

Під проводом Агенції США з міжнародного розвитку (USAID) за мовчазної згоди сільгоспнауки й багатоликого чиновництва в нашій країні підготовлена і вже розглянута в першому читанні парламентом безпрецедентна за своїми наслідками для всіх громадян України економічна диверсія під назвою «Законопроект про ринок землі». Без сумніву, такий закон потрібний, але…

Якщо у початковому варіанті законопроекту фігурувала вартість гектара землі 20 тисяч гривень, то надалі Держкомзем зробив остаточну нормативно-грошову оцінку всіх сільгоспугідь у розмірі 12 тисяч гривень за гектар. Для країни загалом ця оцінка занижена щонайменше у десять разів, а для чорноземних районів — у 20 — 25.

Що це означає для всіх нас?

Ситуація з Комітетом свободи слова може бути апробацією політичної технології, яка стане в нагоді ближче до початку виборчої кампанії (чи до її скасування)

Усунення Андрія Шевченка з посади голови Комітету з питань свободи слова та інформації ВР викликало зливу коментарів з боку політиків. Водночас з боку мас-медіа та незалежних аналітиків коментарів практично нема (принаймні, поки що). І це зрозуміло, хоча теоретично мусило би бути навпаки. Питання в тому, що в нинішній системі влади жоден комітет Верховної Ради реально нічого не вирішує — і це добре відомо всім, хто стежить за політичним життям. Законопроекти, включно із «фінансовою конституцією» — державним бюджетом, зазвичай розглядаються за до нестями скороченою процедурою, іноді навіть без висновку профільного комітету або всупереч йому, депутати від проурядової більшості щоразу голосують із відвертим порушенням Основного Закону (за принципом «за себе і за тих хлопців/дівчат»), законопроекти та поправки від опозиції беруться до уваги тільки в якихось виняткових ситуаціях. Одне слово: будь-які комітетські посади і думка комітету Ради щось важать сьогодні хіба що в плані відносин із Європою, США й Канадою, де, здається, ще всерйоз сприймають український «парламентаризм»…

Добре, коментарів немає — але де тоді запитання? Невже все в цій справі всім зрозуміло? Невже не виникає гіпотез з приводу того, навіщо раптом Партії регіонів знадобилося демонстративне усунення голови одного з комітетів — невже тільки для того, щоби потім проголосувати за будь-кого іншого, чию кандидатуру висуне опозиція? Невже, як хтось уже встиг заявити, вся проблема в самоочевидній особистій неприязні першого заступника голови Комітету з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко до голови комітету Андрія Шевченка?

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Тарас Шевченко.

Сьогодні антиукраїнські сили приступають до завершального етапу витіснення українців з України шляхом скуповування у них їхньої землі. Верховна Рада України збирається ухвалити закон про продаж землі, а в суспільстві вже відомі країни, які готові скупити українські чорноземи.

За всіма ознаками готується злочин проти українського народу. Так, нам то голослівно обіцяють, що на землю прийде ефективний господар, то чуємо звичайну демагогію (тільки продаж землі є єдино-правильний шлях до небаченого розквіту сільського господарства України). Коли ж і такі аргументи вичерпуються, прихильники продажу просто ігнорують закони України, зокрема ст. 13 Конституції, яка гласить: «Земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України… є об’єктами права власності українського народу».

Ринок землі є процесом, за якого сільгоспугіддя стають суб’єктом торгівлі, а отже — товаром. Таким, як техніка, добрива, насіння. Вартість землі визначається в процесі виробництва. Втім, для цього визначення існують два шляхи: встановлення ціни державним документом, другий — ринковий, стихійний.

Беручи на себе роль ціноутворювача, держава має керуватися певними показниками. Залежно від природно-кліматичних умов вибирається одна чи кілька сільгоспкультур, які саме тут здатні дати найвищий урожай, тобто найрентабельніші. Скажімо, для Буковини й Закарпаття це кормові, ягідні, овочеві культури, а також пшениця й кукурудза, для Центральної — цукрові буряки, соя, ріпак, соняшник, Східної — весь набір зернових. У нас, на Півдні, крім зернових, добрі врожаї дають овочі та баштан.

Росіяни вперше усвідомили, що здатні впливати на політичний істеблішмент країни, однак сьогодні опозиція виглядає блідо перед обличчям пу­тінської «вертикалі влади». Окрім, напевно, Олексія Навального, у неї нема помітного діяча, здатного конкурувати з Путіним, але ідеологія блогера поки що обмежується антикастовими викриттями, пишуть світові ЗМІ.

Навіть у путінській Росії все може піти не так, як задумано владою, припускає Le Monde. Сценарій нескінченного правління Путіна, здавалося, написали ще три місяці тому, парламентські і президентські вибори мали стати простою формальністю. Але ось уже три тижні вимальовується зовсім інша канва. 10 грудня кілька десятків тисяч маніфестантів виступили проти підтасованих результатів, а 24 грудня на проспекті Сахарова зібралося ще більше протестувальників. Якщо за 15 днів до того маніфестанти протестували проти фальсифікацій на виборах, то минулої суботи вони виступили безпосередньо проти Путіна і його режиму «шахраїв і злодіїв», підкреслює газета.

В алфавітній ієрархії очільники нашої держави йменуються першою й останньою літерою: Азаров — Янукович, тримаючи, ніби в лещатах, весь підлеглий їм народ. Але жодним чином я не погоджуюся з відомим фразеологізмом про те, що кожен народ має той уряд, на який він заслуговує.
Ми, українці, заслуговуємо набагато кращих, людяніших, відповідальніших державотворців сьогодення, не з олігархічних кланів, а таких, що не на словах, а своїми справами й діяннями вміють довести спроможність справжніх лідерів, а не базік, які на кожному кроці бачать стабілізацію, вміють дійти до кожного, почути кожного... Ні того, ні іншого, на жаль, не відчуваю.

Голова політради «Нашої України» Валентин Наливайченко вважає, що відомі політики, які перебували при владі, мають балотуватися на наступних парламентських виборах у мажоритарних округах.
«Той, хто має сміливість називати себе політиком, особливо ті, хто вже був при владі, повинні піти на вибори по мажоритарних округах, прозвітувати, таким чином, пройти народну люстрацію. Це моя особиста політична позиція», — так прокоментував він газеті «День» рішення політради «НУ» про те, що мажоритарна система виборів повинна стати своєрідною люстрацією для політиків, зокрема й екс-президента Віктора Ющенка.

У журналі «Країна» Анатолій Гриценко, лідер «Громадянської позиції» (яка, нагадаємо, вийшла з Комітету опору диктатурі на знак протесту проти того, що депутати від БЮТ та «НУ — НС» проголосували разом з провладною більшістю за закон про вибори), висловив думку, що влада придумала самовисування, оскільки боїться виборів.
«Бо ж соромно кандидатам іти до людей і казати: «Я від Партії регіонів». А так — начебто ректор, нібито якийсь підприємець чи головний лікар. А насправді — «тушка», — наголосив він.