Вутлий човник і шторм

Чим ближчий час урядового звіту в парламенті, тим більше «головняків» виникає на Банковій. Охранителі режиму вже не знають, про які «перемоги» та «здобутки» нам розповідати.

Урядовці вдалися до порошенківської тактики перерізання стрічок на клозетах... але це мало допомагає. Дедалі очевидніше, що уряд має бути реформовано, якщо не відправлено у відставку. Я вже неодноразово писав, що парламентську більшість, яка забезпечує Єрмаку результативне голосування у ВР, формують за рахунок «заохочень» та виконання «хотілок» окремих груп і депутатів. Звичайно, така конструкція довго не протягне і посиплеться під час перших подихів «шторму». А він уже насувається на Україну.

Провокації і протести

Революцію, зокрема й ту, що відбулася в Україні на межі 2013—2014 років, не можна розглядати як крапку в історичному процесі. Вона навіть не кома, а три крапки. Маятник, хитнувшись вліво, може хитнутися вправо. І не один раз. Ті, кого революція привела до влади, певна річ, зацікавлені в збереженні статусу-кво. Але їхні надії не справдяться. Як і надії тих, хто прагне реваншу.

Повзуча контрреволюція

Упродовж семи років ми спостерігаємо, як після революційного вибуху політичний маятник України повільно, але наполегливо нахиляється у бік контрреволюції. Спочатку контрреволюції сприяла програна війна. Потім — п’ятий президент, який намагався зберегти державу ціною зміцнення союзу з олігархами. У 2019 році зупинити маятник контрреволюції демократичним шляхом спробували прості громадяни. Але привели до влади тих, хто не має поняття, як влаштована держава і як державою управляти. Особливо в кризових ситуаціях.

Останній заслін від дерибану

Лише Тимошенко та «Батьківщина» реально борються за збереження української землі, вважає політичний експерт Дмитро Корнійчук.

Інтереси українців не є пріоритетними для «зеленої» влади, яка дбає лише про отримання вигод від корупційних оборудок, зокрема від розпродажу української землі. Як і минулого року, тільки Тимошенко й команда «Батьківщини» заважають монобільшості відібрати найцінніше в українських фермерів і виступають проти дерибану сільськогосподарської землі між аграрними олігархами та її продажу міжнародним корпораціям. Про це написав експерт на своїй Фейсбук-сторінці, аналізуючи останні події у Верховній Раді.

Як захистити революцію

Революції після перемоги отримують у спадок стару державу. З дореволюційними законами, з дореволю-ційною системою управління і з населенням, що звикло за цими законами і в цій системі жити.

Надійним способом утримати завоювання революції і не допустити повернення до старих порядків є диктатура переможців.

Про боротьбу з корупцією у в’язниці і на волі

Останнім часом жодна новина номер один довго не затримується на перших шпальтах газет, на екранах ТБ у прайм-тайм і в соціальних мережах. Вчора такою новиною був штурм Капітолію у Вашингтоні, сьогодні — повернення Олексія Навального в Росію…

До речі, про ситуацію в Росії довго не вдавалося поговорити докладно. Виправляю недолік.

Наша «Точка-І» замість їхньої «Точки-У»

Чому не можна дарувати ворогу ідеологічну зброю, залишаючись в окопах з берданками і трьохлінійками

Сьомий рік триває війна. Військові добре знають, що «Точка-У» — це ефективна сучасна зброя, неодноразово використана ЗСУ в боротьбі з окупантами. У заголовку вжито у переносному значенні. Нижче Поясню детальніше.

Приводом для написання статті став пост у ФБ патріотичної вчительки з Одещини про те, що її колеги у школі жодним словом не згадали про Голодомор, зате потім дружно святкували «Дєнь матєрі» — в унісон, тобто одночасно, з імперцями. Не українське свято — те, що в травні, а саме російське, листопадове. Що тут скажеш? Україн-ський світ так і не став для них своїм. Російський — значно ближчий. І причини відомі. У цих маленьких проросійських резерватах, по яких імперія колись пройшлася ґрунтовніше, все українське завжди було чимось негативним. Розмовляєш мовою цієї землі — значить, ти або селюк, або «бендера». І перше, й друге є своєрідним тавром непрестижності. Згадане село — поряд із Придністров’ям, а Росія туди недаремно гроші вкладала...

Мирослав МАРИНОВИЧ: Головне зерно — у народі

Річниця Майдану — дні особливої суспільної чутливості. Так уже сталося, що останні п’ять років із 30 листопада до кінця лютого — дні поминання тих, хто життям та здоров’ям зупинив перетворення країни... хотіла написати — на Білорусь. Але тепер таке порівняння вже недоречне.

До речі, повертаючись до того, що відбувається в Білорусі: вдумливі аналітики вкотре переконуються — тоді українці все робили правильно, бо ж інакше Майдан перетворився б на затяжне катування. З іншого боку, коли на шостому по революції році зростають рейтинги проросійських партій, то мимоволі виникає запитання: у чому ми помилилися?

Чому ти, серце, все частіш болиш?

Справді, невже тому, що відстукуєш уже свій дев’яносто п’ятий рік? Втомилося? А може, тому, що над кожним з нас, над усією Україною тяжіють значно важчі, доленосні проблеми — чи бути їй самостійною, суверенною і самодостатньою державою, а чи сировинним придатком наших ближніх і дальніх сусідів?

Незміряно боляче писати про це, бо ми вже тридцять років живемо в омріяній незалежній Україні, а омріяного пристойного життя так і не дочекалися. Може, в небесах не так склалися зірки чи лихі тектонічні зрушення земної кори перевернули життя з ніг на голову?

Цей невблаганний час

Недаремно кажуть, що літні люди живуть спогадами. Ось і я на своєму вісімдесят третьому році життя часто згадую про минулі дні та роки.

Коли ми, моряки торгового флоту, часто проходили повз Гібралтар, нам давали дозвіл заходити в порт за продуктами. На прохідній порту в спеціальній кабінці сидів англієць-полісмен, і ми здавали йому свої паспорти. А коли виходили з порту, то він їх нам повертав. За спиною полісмена висів на стіні портрет величної жінки, з короною на голові і при всіх регаліях. Це був портрет англійської королеви Єлизавети ІІ. Вона дивилася своїми блакитними очима власно і, здавалося, строго, адже вона була королевою всього Британського співтовариства. А це на той час Об’єднане Королів-ство Великої Британії, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія і ще багато островів.

Сходинки до щастя

(Закінчення. Початок у номері за 19 вересня.)

Голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь ДОНІЙ зініціював  серію національних «круглих столів» за участі інтелектуалів та громадських діячів, які впродовж наступних трьох місяців пройдуть у семи містах України. Як сподіваються організатори, ці діалоги-дискусії допоможуть консолідації суспільства, спротиву російській агресії, кристалізації національної ідеї. А, як каже сам Олесь Доній, кінцева мета — світоглядна реформація нашого суспільства (про це — у продовженні інтерв’ю, початок якого див. у №73).

Моральний компас нації

Чому моральна позиція в підсумку є найбільш виграшною

Нещодавно на одному з форумів у Фейсбуці я висловив думку, що занадто проросійська позиція Вірменії є програшною для цієї країни. Воюючи за Карабах, вірмени так розігналися, що захопили... аж 20% азербайджанської території! Абхазькі вірмени у 1992 році воювали проти своїх грузинських сусідів. Братів-християн, до речі. І в 2008-у росіяни, воюючи з Грузією, використовували вірменські аеродроми. У 2014-у деякі вірмени одягали футболки з двоголовими орлами і ходили на севастопольські мітинги. Так, ми пам’ятаємо Сергія Нігояна, але ж і цю правду не перекреслиш...

І що в результаті? Вірменія оточена ворогами. Турецька армія вже в Нахічевані. Україна підтримує територіальну цілісність Азербайджану... Вся надія лише на Росію?

Народи мають право на життя

Нинішні білоруські події вчать, що навіть народ, який перебуває у зовсім безнадійному стані, за сприятливого збігу обставин може раптово випростатись. У нього ще багато проблем, але й імпульс отримано потужний. Освічені білоруси (ледь не чверть нації проживає в столиці) довели, що здатні «перестрибувати» через певні етапи. Раніше за білоруську мову сміливців в автозаки кидали — і ніхто особливо й не захищав. Тепер же активна більшість готова повернутися обличчям до мови предків.

Добре, що білоруський спротив так і не вийшов за рамки мирного протесту. Що вони не руйнують пам’ятники радянської доби. Але навіть за нинішніх умов фіксую у соцмережах велику кількість есемесок і листів з України, де наші «ватні» мудрагелі підказують білорусам: не бунтуйте, а цінуйте той позитив, який мали. А ще радять покаятися перед «бацькою». А що було б, якби протестувальники діяли радикальніше?..

Анатомія кризи, або Чому необхідно створювати жорсткий коридор із червоних ліній для будь-якої влади

Україна обговорює терористів і намагається відпочити, попри COVID-19, кризовий сценарій продовжує розвиватися своєю чергою. З наближенням чергової точки біфуркації дедалі чіткіше промальовуються деталі та дедалі гостріше постає запитання «що робити?», на яке поки що ніхто не запропонував виразної та конструктивної відповіді.

Тим часом саме в такій точці подальша траєкторія найбільш чутлива до відносно невеликих зусиль і навіть випадкових факторів, тому той, хто чітко знає, чого він хоче, може багато чого змінити навіть без надзусиль. Але для цього потрібно дуже добре та тверезо, без пропагандистських кліше, уявляти собі об’є-ктивні процеси, їхній взаємозв’язок і динаміку, інакше результат, імовірно, виявиться протилежним від бажаного. Спробуємо, як і сім років тому, розібратися в анатомії майбутньої кризи.

Олексій ГАРАНЬ: Стратегія Путіна — «вымотать» Україну

За президентства Володимира Зеленського Київ фактично зняв з порядку денного питання миротворчої місії по всій території Донбасу, але цей варіант можна повернути, вважає професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань.

В інтерв’ю «Промоут Юкрейн» він розповів, з чим пов’язане призначення Леоніда Кравчука головою української делегації у Тристоронній контактній групі, чому потрібні домовленості про перемир’я, хоч вони й не завжди виконуються, і які з цим пов’язані загрози.

Міністерство української мови

Про мову в світі сказано дуже багато. Зокрема і про українську написана велика кількість томів, які не те що проаналізувати, а й навіть прочитати не в кожного вистачить життя. Перед тим, як звернутися до посилань на авторитетні джерела, хочу озвучити свою думку з цього приводу. Я вважаю, що мова — це не стільки фізична, скільки, насамперед, духовна субстанція, без існування якої життя як таке неможливе взагалі. Я впевнений, що людство, не маючи такого засобу спілкування, як мова, навряд чи й постало б на Землі.

ТО ЩО Ж ТАКЕ — МОВА? Дуже фундаментально, на мій погляд, висловився на цю тему історик, педагог і громадський діяч світлої пам’яті Микола Безотосний, з дозволу якого ці вислови я й наводжу.

Не реванш. Але гірше за реванш

Останнім часом у засобах масової інформації і на політичних «кухнях» у мережі стало модним розмірковувати про те, що наша держава при шостому президентові набуває рис режиму, який існував при президентові четвертому. З концентрацією влади в одних руках, з використанням правоохоронної системи для переслідування політичних супротивників, з перетворенням Верховної Ради на інструмент, де більшість штампує закони, спущені з Банкової. У сумі це означає реванш.

У країні пірамід

Частина правди в таких оцінках є, але це невелика частина правди. Режим, який уже більше року будує президент Зеленський, за багатьма показниками поступається режиму Януковича. І, прямо скажемо, завдає Україні набагато більшої шкоди. Піраміда Віктора Федоровича будувалася за проєктом Кремля і в ідеалі повинна була конвертувати фінансову залежність України в абсолютну політичну залежність від Росії. Будівництво такої піраміди, як ми знаємо, призвело до опору народу, до Революції Гідності і до агресії сусідньої держави.

Не освічена — поліцейська

Читаю новини і тихо втрачаю останню надію на країну і на нас.

2,7 мільярда гривень було таки виділено МВС. На прохання Авакова. Мають піти на доплати у розмірі 50 відсотків від заробітної плати співробітникам під час карантину: апарату міністерства, Нацгвардії, адміністрації Державної прикордонної служби, ДНСН, Нацполіції.

Політична пандемія

У річницю давньої перемоги варто згадати про те, як радянський маршал Жуков ділився з американським генералом Ейзенхауером досвідом наступу через мінні поля. Потрібно наказати піхоті йти вперед, начебто мін нема. Піхота підірветься, загине. Зате утворяться проходи. Через них вперед підуть інші бійці.

Хто виграє від істерії

Досвід Жукова через 75 років став у нагоді у війні з COVID-19. Долати мінні поля зарази найлегше, уявляючи, що коронавірусу не існує. Так, хтось помре. Але у тих, хто одужав, в організмі утворюються антитіла. Люди з імунітетом виживуть і зможуть «взяти Берлін». Тобто оживити світову економіку, підняти літаки в повітря, наповнити холодильники і набити грошима спорожнілі гаманці.

Ні, не байдуже мені!

Прочитавши весь цей текст, хтось із моїх шанувальників полегшено зітхне: слава Богові, вона ще з нами! А хтось з нотками осуду скаже:

— Бувають же такі невгамовні, нетерплячі! Ніби це тільки їм болять наші хронічні проблеми. Безгрошів’я й безправ’я і нам болить, але ми терпимо і чекаємо світла в кінці тунелю…».

Ось такі ми, українці, різні й водночас однаково довірливі, сердобольні й терплячі. За різних режимів.

Але є й особлива порода людей. Їм конче потрібна влада! Доповзти, догребти, долізти до неї, а то й купити за мільйони, які потім повернуться вдесятеро чи й устократ, бо влада у нас — то найуспішніший бізнес.

Підозри і вироки

Покінчити з коронавірусом в Україні легко. Треба призначити винуватців поширення зарази і звернутися в Генеральну прокуратуру. Решта — справа техніки. Прокурори оформлять підозри і пред’являть їх тим, на кого вкажуть «зверху». Печерський суд Києва заарештує підозрюваних й утримуватиме їх у СІЗО, поки справу нібито розслідують. Якщо «зверху» надійдуть нові вказівки, підозри переоформлять і призначать нових прокурорів. А суддя... суддя, певна річ, чекати вказівок «зверху». Вірусу подібна суєта набридне. Він втече з нашої країни туди, де є правосуддя.

Викриття відбулося. Докази не потрібні

Наведений вище сюжет не зовсім фантазія. І придуманий не мною, а склався після пресконференції Президента Зеленського на галявині в Маріїнському парку. Відзначаючи річницю своєї інавгурації, глава нашої держави з-поміж іншого торкнувся низки питань, пов’язаних з роботою правоохоронної системи у контексті резонансних справ. Одна зі справ стосувалася особистої участі Володимира Олександровича в публічному «викритті» ймовірних органі-заторів і виконавців вбивства відомого журналіста Павла Шеремета 20 липня 2016 року.

Не тільки енергетика

Побачити трьох колишніх прем’єр-міністрів України, які сидять поруч, — непересічна подія. Якщо ж додати до них чинного в.о. міністра і кількох колишніх міністрів різних років — подія екстраординарна. Але подібне сталося в п’ятницю в студії «Свобода слова» Савіка Шустера на ТРК «Україна» під час обговорення стану справ у галузі енергетики.

Плановий рукотворний хаос

Коли в квартирах одеських будинків почалися планові багатогодинні відключення електрики, багатьом здалося, що місто і країна повертається в хаос, характерний для 1990-х. Однак глядачам, які уважно дивилися ток-шоу Шустера 15 травня, стало зрозуміло, що темні часи для нас аж ніяк не в минулому. Вони — в майбутньому. Некомпетентні та непрофесійні дії вищого керівництва країни менш ніж за рік перетворили прибуткову енергетичну галузь нашої держави на збиткову. Обтяжену багатомільярдними (у доларовому обчисленні) боргами. З яких найближчим часом вибратися не вдасться.

Біг по історичному колу

Цього тижня, 22 квітня, сповнилося 150 років від дня народження Володимира Ульянова (Леніна). В історії минулого століття не бракувало людей, завдяки яким лилися потоки людської крові, але тільки нечисленним прихильникам Леніна на цій крові вдалося побудувати режим, що проіснував сім десятиліть, а в якомусь сенсі існує в Росії і досі.

Бінарна зброя — диктатура і соціальна справедливість

Масове знесення або знищення пам’ятників Леніну в Україні після Революції Гідності, так званий «ленінопад», можна зрозуміти. Це реакція на жорстокість, з якою ленінці будували свою Вавилонську вежу, знищуючи українську націю. Але згадаємо, чим закінчилася біблійна спроба. Творець вежу не руйнував. Він перемішав мови будівельників. Люди перестали розуміти одне одного.

Атака вірусу на гроші

Як зауважив один журналіст, те, що нині відбувається в світі, можна описувати в одному жанрі — хроніці наступу COVID-19 на людство. Зведення з фронтів, щоправда, істотно відрізняються одне від одного як за масштабом, так і за тактикою оборони. Нас, зрозуміло, не так цікавить американський чи європейський сценарії трагедії, як вітчизняний.

Кредит довіри розтрачений

Жодна держава у світі, незалежно від політичного устрою, не була готовою до пандемії. Але українська влада останнім часом, здається, не цікавилася нічим, крім руйнування інститутів, які убезпечують країну від хаосу. І домоглася свого. Причому, коронавірус для тих, хто не вміє керувати державою, виявився не бідою, а універсальною «відмазкою». З одного боку, пандемія дає можливість «новій еліті» уникати відповідальності, з іншого боку — дозволяє заганяти опонентів у політичний карантин.

Україна без зими

Аграрна  криза  чи  нові  можливості?

Потепління клімату несе загрози, але є й певні переваги, якими варто скористатися

За прогнозами синоптиків, найближчі 10 років зими в Україні будуть такими ж теплими, як і нинішня. Це вплине на багато сфер нашого життя, а надто — на агропромислове виробництво, яке потерпатиме від нестачі вологи. Особливо це стосується півдня України, який і так вважався зоною ризикованого землеробства. Фахівці припускають, що частина південних територій уже в другій половині нинішнього століття може перетворитися у напівпустелю.

Щоб не обікрали — об’єднуйтеся

Усе йде до того, що дуже скоро земля стане товаром. Ось тоді й постане гостро питання про те, як захистити володарів земельних паїв.

Особисто я бачу вихід у тому, щоб люди об’єднувалися в колективи навколо лідерів свого села, що в більшості випадків є фермерами чи приватними підприємцями, з якими спільно даватимуть раду своїй землі. Пропоную обговорити цю тему поміж собою. Готовий вислухати і заперечення, бо, можливо, моя думка хибна.

Давайте згадаймо колгоспну систему і взагалі селянське життя до 2000-х. Одразу зізнаюся, що я шкодую за тим періодом, у якому пройшли найактивніші роки мого життя. Так, система була тоталітарною, але вона підтримувала дисципліну, порядок і виробничі стосунки. Для мене особисто це набагато краще, ніж події після 1994-го: бандитизм, рекет, розвал народного господарства, розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, бездуховність більшої частини суспільства. Звісно, повернення в минуле я не хочу: ні до Радянського Союзу, ні, тим більше, до колгоспної системи життя селян. Але пам’ятати ті часи треба, щоб правильно їх оцінювати.

Війна, ідентичність і система цінностей

Уже шість років триває російсько-українська війна. У ній є щось спільне з радянсько-фінською війною 1939—1940 років. Та ж втрата частини територій, те ж затяте намагання імперії будь-якою ціною повернути у «стійло» своїх колишніх і занадто волелюбних «підданих».

Щоправда, цього разу співвідношення сил є не настільки трагічним для народу, який чинить спротив. І міжнародна підтримка більша. Водночас, в імперії багато важелів для того, щоб діяти без застосування зброї. Адже фіни покидали окупантам випалену землю, знищували все, що можна було знищити. І ніхто не залишався, аби здатися на милість ворога. Ситуація з українцями докорінно інша. Колаборація не була рідкісним явищем; перехід військових на бік ворога досяг піку у Криму в березні 2014-го.

Чому ж така різниця між Фінляндією й Україною? Вочевидь, тут не могли не зіграти свою роль ідентичність та система цінностей.

Антидержавна самодіяльність

На Донбасі — війна, а «ОПЗЖ» — у Кремлі

10 березня делегація «Опозиційної платформи — За життя» в складі Віктора Медведчука, Вадима Рабиновича, Тараса Козака, Олександра Колтуновича, Рената Кузьміна і Тетяни Плачкової провела зустріч зі «своїми російськими колегами». Співголова партії «ОПЗЖ» Вадим Рабинович назвав цей візит до Москви і чергову зустріч «кумів» — президента РФ Володимира Путіна і Віктора Медведчука — та переговори з депутатами Держдуми «встановленням миру».

З боку Росії у переговорах взяли також участь голова комітету з питань СНД, євразійської інтеграції і зв’язків зі співвітчизниками Леонід Калашников, член комітету Держдуми з інформаційної політики Вадим Дєньгін та інші. Пресслужба Кремля повідомила, що на зустрічі, зокрема, обговорювалася ідея створення міжпарламентського виміру «нормандського формату» — ініціатива Медведчука і КО, гаряче підтримувана Путіним. Попри всю абсурдність будь-яких представницьких візитів до агресора та «поза державних» домовленостей з ним, досі ніхто в Україні не дав належної оцінки цим провокативним діям місцевих проросі-йських обранців. Чому й чого чекають?

Куди прямують США?

«Америка-2020: основні тенденції розвитку» — лекцію на таку тему прочитав нещодавно в інформаційно-ресурс-ному центрі «Вікно в Америку» ОННБ політолог, директор Центру міжнародних досліджень Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Володимир Дубовик.

Професор кафедри міжнародних відносин, політології та соці-ології ОНУ обґрунтував своє бачення проблеми: куди прямують Сполучені Штати Америки? Основне фахове зацікавлення полі-толога — теорія міжнародних відносин і міжнаціональних конфліктів. Гість конкретизував теми, які мають для нього спеці-альний науковий і викладацький інтерес: зовнішня політика США, відносини США — Україна, теорія міжнародних відносин, чорноморська безпека, дослідження міжнародних конфліктів, зовнішня політика України.

Випробування трагедіями

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Якщо взяти все відоме на цей час про трагедії березівчан (мого рідного району) у минулому столітті, це складе страшну цифру: розкуркулених — 1027, репресованих — 594, «афганців» — 184, «чорнобильців» — 176, призваних на війну 1941—1945 років — 2748, примусово переселених, лише за поверхневими підрахунками, — 8000, загалом — 12729 осіб. Страшна цифра: ці трагедії безпосередньо зачепили 30 відсотків жителів Березівського району. А тепер маємо війну з Росією на Донбасі, й невідомо, коли відзначатимемо дату виведення російських військ з України та повернемо Крим. Росія вічно воює, така, на думку багатьох розсудливих людей, її суть.

Дехто з теперішніх молодших за віком не може зрозуміти, чому 25 грудня 1979 року війська СРСР увійшли на територію Афганістану, чужої держави. Чому гинули сини України, за що? Дають різні оцінки, роблять різні висновки. Я не ставлю перед собою завдання переконати в тому, чому так сталося. Це зрозуміло і без всяких досліджень: цю війну, в якій гинули сини всіх народів Союзу (серед полеглих — 3000 українців, у тому числі 29 березівчан), розпочало тодішнє керівництво КПРС.

Інтерв’ю з націоналістом

Оскільки характер запитань зрозумілий зі змісту відповідей, то в статті наведені лише відповіді. Анонімність завжди провокує щирість, тому ім’я співрозмовника не називаю.

1. Ця війна може завершитись, і то лише на певний час, за умови нашої окупації Москви. Оскільки за останні вісімсот років це вже 22-а війна між Руссю-Україною і Московською ордою, то не варто очікувати, що вона остання.

2. В основі агресивності Московії лежить споконвічний комплекс меншовартості московитів і спроба його компенсації через війну з усім світом.

3. Остання війна — це дарунок долі нашому народу у час становлення новітньої Української держави. Попереду у нас — боротьба, небезпека і смерть — суворий фон для відродження справді могутньої, вільної, освіченої української нації.

4. Ми є нащадками першої землеробської цивілізації світу — Трипільської культури. Русь-Україна є прабатьківщиною більшості європейських народів, які є нашими кревними братами. Великий арійський простір — це степи Русі-України, звідки почався переможний рух арійської цивілізації цілим світом. Цей рух триває і дотепер.

Політика на Святках

Було б логічно почати огляд з розмови про великі і значущі події в світі. Як-от з передачі Палатою представників Конгресу США до Сенату проголосованої справи про імпічмент Дональду Трампу. Або з виступу Володимира Путіна з посланням Федеральним зборам Росії. Але того ж дня, 15 січня, уряд України став об’є-ктом масштабної провокації. Масштаб, зрозуміло, непорівнянний, але для нашої країни сюжет важливий. З нього й почнемо.

«Тупий» Президент, а «економіку ухандохали»

Звичка чиновників позаочі обговорювати тупість начальника характерна не тільки для нашої «еліти». Але це зазвичай відбувається за щільно зачиненими дверима і в перевіреній компанії. Двері в приміщенні Кабінету Міністрів 15 січня, мабуть, погано прикрили, а компанія керівників Національного банку України та міністрів на чолі з прем’єром Гончаруком недовчасно забула, що навіть за кавою треба тримати язик за зубами. І поплатилася.

Причини і наслідки

Прогноз, тим більше довгостроковий політичний, — не найкраща тема для першого огляду в новому році. Але потонути в деталях, писати про факт, що новорічне привітання Зеленського Путіну — ганьба для України, значить, за деревами не бачити лісу. Забути, що ганьба виникла не випадково і не мине для нас без наслідків.

Минуло ще мало часу

Революція — не крапка, а три крапки. Виділити сухий залишок подій кінця 2013 — початку 2014 років в Україні поки що неможливо. Процес, початок якому поклав Майдан, триває. І в різний час на різних етапах процесу в підручниках з історії напишуть про Революцію Гідності або про державний переворот.

Коли Ден Сяопіна запитали, як він оцінює події Великої французької революції (у зв’язку з її двохсотою річницею), великий реформатор відповів: «Треба почекати. Минуло ще мало часу». Тільки ми, на жаль, з оцінками чекати не можемо. Як не могли чекати французи, котрі впродовж двох століть кілька разів переписували історію своєї революції, а деякі переписують її донині. Перетворюючи героїв на нелюдів, а мучеників — на вбивць.

На внутрішньому фронті без змін

«...Не треба звинувачувати Петра Порошенка, ще когось... Януковича. Всі президенти України винні в тому, що склалася така ситуація для Володі Зеленського, який зараз це випиває, спиває» (О.Г. Лукашенко).

Хто за кого спиває

24 грудня в інтерв’ю для «Эхо Москвы» президент Білорусі Олександр Лукашенко, як він часто це робить, клеїв дурня. Тобто використовував гасла замість логіки та оцінки замість фактів. Але серед плутанини про економічні і політичні відносини Білорусі з Росією, серед грубого спотворення історії з анексією Криму й окупацією частини Донбасу в словах «бацьки» траплялися здорові думки. Як-от, «ситуація» в Україні склалася не при шостому президентові нашої країни.

«Мінськ» — не Біблія і не Талмуд

Чи на повні груди полегшено ми зітхнули після саміту «нормандської четвірки»? Як на мене, трішечки попустило, десь на гороб’ячий кігтик, — поки що загрозливої капітуляції не відбулося. Поки що… Бо нема повної гарантії нашої безпеки.

Повірити головному винуватцеві війни Путіну — наперед зазнати поразки. Кагебістська підступність, хитрість, відвертий цинізм і жорстокість — постійна зброя цього «собірателя рускіх земель».

Хіба не бачимо, на що перетворюється анексований Крим? На військову базу, де посиленими темпами монтуються установки для використання ядерної зброї. Марно чекати мирного повернення загарбаного пів-острова. Розв’язав війну на Донбасі й прагне умити руки, мовляв, і він особисто, і Росія тут ні причому.

А за яким правом дозволяє собі диктувати зміни в нашій Конституції?!

Пішли іншим шляхом, але повернення ще ймовірне

Відомий російський політолог і журналіст Євген Кисельов, який нині мешкає в Києві, у великому інтерв’ю на каналі «Цензор.НЕТ» сказав, що «відсутність інтересу до подій у Росії — це велике слабке місце в українській журналістиці».

Про коріння та віття

З думкою Кисельова можна погодитися на сто відсотків. Навіть на сто п’ятдесят. Бо інтерес для нас становлять не тільки поточні події в Російській Федерації, яка вже шість років веде проти України агресивну війну, а й сюжети більш як двадцятирічної давності. А саме історія захоплення влади чекістами. Виникнення того, що називають зараз путінським режимом.

Коріння другого пришестя російського авторитаризму проростають, звичайно, з радянської влади, але політична конструкція зміцніла на наших очах при пізньому Єльцині і ранньому Путіні. Особливо повчальна історія зміцнення влади колишнього підполковника КДБ і формування монобільшості у Державній Думі.

Який план спливе на Сені?

Останнім часом засоби масової інформації України наводять цитату з телеграм-каналу Володимира Зеленського: «Крок за кроком ми йдемо до миру, шукаючи дипломатичні рішення і борючись за те, щоб наша Україна була знову єдиною».

То які кроки ведуть «до миру»?

За твердженням добре поінформованих джерел, у першій же телефонній розмові з Путіним Зеленський попросив президента Росії назвати свої умови миру. Ті ж джерела повідомляють, що відповіді на прохання не було. Це не дивно, бо таких умов не існує. Упродовж багатьох років після «геополітичної катастрофи ХХ століття» керівництво сусідньої країни вважало Україну історичним непорозумінням, а український народ — частиною російського.

Запрошення на страту?

Нурсултан Абишевич Назарбаєв, людина, в чиїх руках зосереджена реальна влада в Казахстані, вкотре запросив президентів Росії й України «забити стрілку» на своїй території. Близький до кримінального сленгу вислів якнайкраще відображає суть справи — особиста зустріч тет-а-тет колись дозволяла авторитетам вирі-шувати питання, «перетирати» теми і ділити зони впливу.

Розмір має значення

«На стрілку» не прийнято було приходити зі стволами, а пацани мали бути «одного розміру». Людською мовою це означало, що кожен авторитет визнавав силу іншого авторитета і відповідав «за базар». Вибачте ще раз за сленг, але в умовах, коли не діє міжнародне право, а однією зі сторін зруйновані дво-сторонні договори, мова дипломатії для коментарів не годиться. Годиться мова понять.

На такій мові простіше пояснити, що розмір має значення. Пахан з ядерною валізкою не буде «забивати стрілки», вирішувати питання і «перетирати» теми з ботаніком із «95-го кварталу». На запрошення Назарбаєва господар Кремля, природно, не погодиться і нічого не від-повість. Одне слово, обговорювати, чи відбудеться зустріч президента Путіна з президентом Зеленським на казахській землі, немає сенсу.

Крові, посадок і справедливості?

«Полум’яний привіт славним працівникам Генеральної прокуратури України та її керівнику — «стовідсотково своїй людині» президента Зеленського — пану Рябошапці! Ми просимо наш уряд, органи ГПУ, ГБР, НАБУ, САП та Антикорупційного суду повністю розслідувати злочинну діяльність п’ятого президента України та його прихильників. Українська земля повинна бути очищена від залишків корумпованої агентури. У цій роботі кожен з нас, чесних глядачів «95-го кварталу», візьме найенергійнішу участь».

Матеріалів наразі недостатньо

Генеральному прокуророві України, який 5 листопада 2019 року дав інтерв’ю інтернет-виданню «LВ.ua», не треба було нічого вигадувати. Він міг заглянути в газети вісімдесятиліт-ньої давності, а потім змінити прізвища й назви установ (див. попередній абзац). На перших шпальтах тоді були опубліковані «вимоги» радянського народу розстріляти троцькістсько-бухарінських бандитів, а заклики — адресовані до товаришів Сталіна, Єжова, Вишинського та Воєнної колегії Верховного Суду СРСР.

Радянські сексоти породили сучасних

У 1989 році до Руху мене загітував Валерій Янкевич, однодумець і товариш поетів Олекси Різникова та вже покійного Олега Олійникова. Посвідчення цієї організації за №5 виписав собі самому у січні 1990-го.

Основні аргументи нашої агітації: жорстокість комуняк, голодомори, знищення української еліти і нації в цілому та сексотство — доноси на неугодних режиму людей. Доходило до абсурду. Хмільний чолов’яга у запалі п’яних дебатів заявив: свистиш (матюк), як те радянське радіо, і за це «насвистав» сім років таборів… Із Польщі, як тоді називали західняків, головним інженером ДЕО приїхав пан Гаврилишин. На свою біду, мав два шкіряних пальта. За наклепницьким доносом отримав десять років. (Мер Ананьєва потім ходив у червоному шкіряному пальто, а заступник — у чорному). Через десять років інженер райдору на репетиції співав зі сцени «Вернулся я на родину, шумят березки стройные. Я десять лет без отпуска пахал в чужом краю…». А сексоти плескали в долоні…

Усе чекав і чекаю, що якийсь мудрий український президент оцінить минуле нині 80-річного пенсіонера як педагога вищої категорії та патріота-рухівця й до мінімалки додасть якусь сотню-дві на український дорогий хліб, на м’ясо та газ. Поки що не діждався. Зате мер наш двічі поспіль підняв тарифи на воду та водовідведення (за куб — 47 гривень) — не вистачає, мабуть, на високу зарплату… А що зостанеться, вигрібають в аптеках, за газ та світло.

І час не змигнеться, і вже пора...

На схилі життя люди часто линуть думками у далеке дитинство, до материнського дому, до батьківської хати. Так розпочинається шлях у вічність — внутрішнім шляхом.

Безгрішні зразу попадають у рай. А що відбувається з тими, чия совість не чиста? Про шлях через пекло й чистилище розповідає світова класика. Як ось «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. «На половині власного життя потрапив я у темний ліс, бо з правої дороги збився» — так у перекладі з італійської Богдана Івана Лончини (народився 2 січня 1917 року у Львові). Символом гріха людини й зіпсуття християнської спільноти є темний ліс. Освітлений горб (вишина) уособлює чеснотливе життя, освітлене Божою ласкою.

З недалекого минулого запам’яталися телевізійні зустрічі з відомими майстрами культури, які майже все життя провели за межами рідної України, зокрема у Москві. У телевізійних спогадах перед мільйонами глядачів оперна співачка Ірина Архипова, кіно- і театральні артисти Клара Лучко, Людмила Гурченко, Сергій Бондарчук, Микола Гриценко, Олексій Петренко з теплом і з внутрішніми переживаннями говорили про Україну, згадували своїх батьків, дитинство, переходили на українську, бо, як у нас кажуть, «і час не змигнеться, і вже пора» (або «час летить стрілою, і вже пора»). Щирі, щемні спогади людини завжди свідчать про чисту душу, як у поета — «у нас нема зерна неправди за собою».

За законами жанру

Любителі детективів знають: розслідування не може бути завершене, поки не встановлений мотив злочинця. Все начебто очевидне, запротокольоване, речові докази зібрані і розкладені по поличках... Але навіщо все це? Навіщо?

Мотиви відомі, наміри — ні

У політиці мотив важливий не менше, ніж у детективі. Без нього інформація розсипається, як скельця в калейдоскопі. Особливо, коли політичний калейдоскоп розбитий і перевернутий, як це сталося зі зміною влади в Україні. В рамках подібного сюжету хотілося б обійтися без трафаретів на зразок того, що народу осточортів олігархічний режим з тотальною корупцією. Що три чверті громадян, які проголосували у квітні 2019 року, вибрали президентом людину, котра пообіцяла швидко закінчити війну, знизити ціни на комуналку і посадити до в’язниці всіх, хто заважав процвітанню нашої країни.

Коли нації бракує націоналізму

Коли в середині XVII століття Швеція воювала з Польщею, вона хотіла мати козаків за союзників. Усе йшло ніби добре, але була одна точка незгоди. Це стосувалося «руських земель» самої Речі Посполитої. Богдан Хмельницький через писаря Виговського передавав шведському королю, що він хоче мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу».

Невже й справді там проживали українці?

Занурився в літературу і дещо таки знайшов: «…Поселення українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, але й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправлялися по льоду вище Сандомира «воювати землю лядську», то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселилися русини. І саме їм належала в передмісті Сандомира церква св. Якова…». Ось ще: «У ХІV столітті литовсько-український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу…». Про це йдеться в праці російського історика А.Лонгінова «Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении» (1912 р.). До-речі, Іоакимівський літопис (990 р.) також зберіг цікаві свідчення. Ода, вдова польського князя Мечислава, загиблого в сутичці з русичами біля Вісли, просила папу Іоана 15-го про захист. Згадувала Ода і кордон з Руссю, який «тягнеться до Кракова».

Наші мовні перспективи

(Дискусія «мовностурбованих» з елементами філософії та політології)

Це не наукове дослідження. Це лише випадковий зріз, фіксація частинки дискусії в соцмережах. Тобто йдеться лише про невеличкий сегмент всеукраїнського інтернет-спілкування на мовну тему. З таким же успіхом можна знайти й зафіксувати зовсім інші точки зору. Але оскільки учасники наводять цікаві аргументи, то, гадаю, читачам «Чорноморки» варто ознайомитися з цією дискусією.

Дмитро: «На основі спостережень й аналізу можу сказати: тепер не Одеса йде в напрямку Львова, а Львів прямує в напрямку Одеси. І мова, звісно, не лише про Львів. Ота «Велика Україна», витягування якої з болота є начебто історичною місією Галичини, насправді вже давно й успішно тягне в дупу її саму. Ось такі тепер реалії… Ще з десять років у такому темпі, й ситуація з українською мовою там може скластися така, що ні про який «П’ємонт» уже й не згадуватимуть. Біля львівської ратуші масово сидітимуть одєска-харькавска-днєпровскіє «Васі с сємкамі» та висловлюватимуться щодо культурних питань приблизно так: «Сишь ти, я тє щяс в лоб дам… какая разніца на каком язикє гаваріть? Главнає, шоб чєлавєк хароший бил...». Й ось тоді вже буде запізно щось міняти».

Майдан як дійство злагоди між буттям і свідомістю

Буття вічне, бо закони оберігають скарби життя, з яких і Всесвіт творить свою красу

Й.-В. Ґете, «Заповіт».

Жоден з історичних суспільних укладів не змінювався сам по собі до часу визрівання у його лоні дрімаючих продуктивних можливостей.

На певній стадії, все ж, продуктивні сили вступають у суперечність з виробничими відносинами, або, висловлюючись більш виразно, існуюча форма власності гальмує подальший розвиток — прогрес. Як правило, настають кризові явища в економіці, загострюються відносини між роботодавцями і найманими працівниками. Такі кризи і перехідні періоди можуть бути тривалими чи не тривалими, що залежить також від того, як ставляться до ситуації прогресивні соціальні сили. Щоб думка була зрозумілою, скажемо так: усі найогидніші диктатори, раніше чи пізніше, змушені впроваджувати демократичні реформи. У країнах, багатих на ресурси, автократії панують довше, а в країнах, які живуть своїм трудом, вони відійшли у минуле. Для ресурсно не багатої України всяка автократія згубна. Тому-то для України характерні висока трудова та політична активність, мобільність майже всього населення. У зв’язку з цим важливо правильно розуміти рушійні сили політичної активності людей — їхні матеріальні (економічні) і духовні потреби, національні і моральні вимоги.

«Інтроєкція несвідомого»

За що проголосував народ — за матеріалізм чи за емпіріокритицизм?

Нині вже мало хто знає теоретичну роботу Владіміра Ульянова-Лєніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка була написана у жовтні 1908-го під враженням від неуспіху революції 1905—1907 років.

Мета її написання — пояснити, як зовнішні подразники впливають на свідомість мас і що визначає рішення мас виходити чи ні на барикади — матеріалізм К. Маркса чи ідеалізм Е. Маха та Р. Авенаріуса. На розвиток дилеми — що первісне: буття чи свідомість — у вересні-жовтні 1959-го і в січні 1960-го в австрі-йському часописі «Die Zukunft» були надруковані статті Гюнтера Неннінга під виразними назвами «Маркс-спаситель і Маркс-убивця» та «Марсизм і образ людини». В сучасному демократичному суспільстві це запитання також можна поставити: «Коли людина йде голосувати, чим вона спонукається — холодильником чи телевізором?».

Сергій ПЛОХІЙ: Росія фактично ревізує наслідки розвалу СРСР

Сергій Плохій — один із найвідоміших українських істориків на Заході. Він — директор Гарвардського українського наукового інституту, автор книг з різних періодів історії України: «Брама Європи», «По червоному сліду», «Чорнобиль: історія трагедїі».

Цьогоріч у перекладі на українську вийшла книга Сергія Плохія «Ялта: ціна миру» про події Ялтинської конференції 1945-го. Англійською вона з’явилася ще 2010-го. Передмову до неї написав Збігнєв Бжезінський.

Із Сергієм Плохієм ми говорили про уроки Ялти, сфери впливу, «зраду», а також про користь історичних паралелей.

— У ці дні багато хто проводить історичні паралелі. Щодо повернення делегації Росії до ПАРЄ... Чи справедливо проводити паралелі з тим, що відбувалося перед Другою світовою війною?

— Такі паралелі дуже корисні. Кілька місяців тому в Україні вийшов переклад моєї книжки про Ялтинську конференцію. Я починаю передмову до українського читача з коментаря, який дав уже покійний Збігнєв Бжезінський. Він писав, що книга корисна не тільки з точки зору історії, але також з точки зору сучасності. Щоб це проілюструвати, він запропонував замінити слово Польща на слово Україна і читати її таким чином.

П’ята президентська симфонія — еволюційна

«Засватана дівка — всім до вподоби!». Так і з українською демократією. Такої величезної черги в український парламент за всю історію України ще не було: претенденти йдуть лавами — хто через партійні списки, а хто мажоритарно — прагнуть потрапити у Верховну Раду, а це явна ознака росту позитивних очікувань.

Щоправда, не всі з претендентів — чи вони з числа 30% прихильників Володимира Зеленського, чи із 14% тих, хто голосував за Юлію Тимошенко, чи із 12% прихильників Юрія Бойка і так далі — здатні подякувати «не злим тихим словом» п’ятому Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку, тій людині, яка найбільше посприяла тому, щоб «дороги» на київський Олімп були широко відкриті молодим і щоб у Раді шанувався досвід старіших політиків, якщо вони того гідні.

Оскільки парламент нагадує собою симфонічний оркестр, а симфонічна музика охоплює майже всі інструментальні жанри — від великих до малих п’єс, а на першому місці тут — симфонія і складається вона з чотирьох контрастних частин, — то розглянемо ці частини демократичної симфонії Петра Порошенка, як вони були об’єднані ним за п’ять років у єдину за задумом державотворчу композицію.

Великі жести дрібних людей

Більшість з пострадянського покоління вже безпосередньо познайомилася з недоліками капіталістичної системи, а з розпові-дей батьків, з книжок знає про недоліки соціалістичного ладу. Перед революцією 1917 року урочисто лунали гасла «Свобода. Рівність. Братерство», майбутні власники землі, заводів і фабрик боролися за скорочення тривалості робочого дня, за право на страйк, співали пісню про «праведне діло», але отримали протилежне: заборону страйків; непосильні норми виробітку на полях колгоспів і в шахтах; розстріли і депортації; виникнення нових привілейованих класів за низького рівня життя більшості населення. Все «заграничне», себто «капіталістичне», вважалося тоді вершиною бажання трудівників соціалізму.

Закони розвитку постіндустріального світу відмінні від попередніх етапів індустріального розвитку, на перших етапах якого понад століття тому суттєва роль у соціальних процесах належала марксизму. В постіндустріальному суспільстві марксизм як суспільне вчення не придатний. Насамперед це стосується так званої провідної ролі пролетаріату і партії, яка діяла від його імені та волі. Натомість, людей оточують нові й нові техніка та технології, які щораз відокремлюються від людини й усамітнюються. Так само усамітнюються і технізовані корпорації, влади над якими людина не має. Люди мігрують між новими структурами в пошуках можливостей для самореалізації і збереження особистої свободи. Але й сучасні приватні структури — і це добре розуміють люди бізнесу, які оперують цифрами, — шукають певний «етос» (звичай, лад), що гуртував би працівників компаній, часто людей різного походження, на досягнення успіху всієї компанії, де вони — наймані працівники. Такий потенціал, як вважається, коріниться у світогляді: тільки тут можна знайти орієнтири, норми і цінності, без яких не обходилися попередні покоління і не обійдуться майбутні.

Ціна величі — у відповідальності

Мистецтво впродовж віків завжди існувало як субсидована опозиція своїм спонсорам і владі. В такій опозиційності докорів митцям не може бути

Але мистецтво як штука не повинне прагнути виставляти себе народним, претендуючи на вираження народної волі. Сама публіка повинна прагнути до художнього осмислення творчості. Це і є ота сама «одеська різниця» між бажаним і дійсним, між образом майстра і картиною на полотні, в скульптурі чи на сцені. Видимі одними глибокі смисли і бачені іншими зовнішні види й становлять ту «різницю», яку сучасні одесити почали втрачати, надмірно висиджуючи біля екранів своїх телевізорів. Найбільше задоволення при осмисленні образу виникає тоді, коли ви після сумлінного аналізу отримуєте неочікуваний результат: він, як правило, найближчий до істини.

Більшість знає вислів про те, що «політика — мистецтво можливого», але не всі пам’ятають, що іноді мистецтво політики полягає не так у тому, щоб досягти кращого результату, як у тому, щоб не допустити гіршого, небажаного результату. Художнє мистецтво демонструє не те, що людина повинна, а те, що вона хотіла б. Предмети мистецтва вищого ґатунку зберігаються в найкращих музеях світу, а предмети другого ґатунку продаються в салонах поряд з магазинами мебельних гарнітурів. Справжнє мистецтво в політиці не ходовий товар і не завжди збагненний.

Система олігархів проти команди реформаторів

Люди залишатимуться ляльками історії, допоки вони самі не усвідомлять своїх інтересів. Голосування на виборах Президента Україні не тільки засвідчило сумний досвід минулого, а й показало, як відбувається обман людей.

Переглядаючи виступи блогерів на YouTube, звернув увагу на одного з них, який, нібито, є палким прихильником команди реформаторів Петра Порошенка. В своїх виступах блогер часто цитує брехню з-за «поребрика», повторюючи чужі вислови три-чотири рази і забуваючи наголошувати, що сказане не відповідає дійсності. В результаті елементарного неуміння розкривати брехню цей «прихильник» успішно виконує роботу «п’ятої колони», бо в пам’яті людей, які слухають цього блогера, відлунює тричі повторена брехня. До того ж, блогер, людина з технічною освітою і не надто підготовлений у питаннях просвіти, повторює слова про необхідність «зламати систему» і дбати про «справедливість». Мовляв, у цих питаннях вина команди реформаторів.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 25 грн.
  • на 3 місяці — 75 грн.
  • на 6 місяців — 150 грн.
  • на 12 місяців — 300 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua