Крові, посадок і справедливості?

«Полум’яний привіт славним працівникам Генеральної прокуратури України та її керівнику — «стовідсотково своїй людині» президента Зеленського — пану Рябошапці! Ми просимо наш уряд, органи ГПУ, ГБР, НАБУ, САП та Антикорупційного суду повністю розслідувати злочинну діяльність п’ятого президента України та його прихильників. Українська земля повинна бути очищена від залишків корумпованої агентури. У цій роботі кожен з нас, чесних глядачів «95-го кварталу», візьме найенергійнішу участь».

Матеріалів наразі недостатньо

Генеральному прокуророві України, який 5 листопада 2019 року дав інтерв’ю інтернет-виданню «LВ.ua», не треба було нічого вигадувати. Він міг заглянути в газети вісімдесятиліт-ньої давності, а потім змінити прізвища й назви установ (див. попередній абзац). На перших шпальтах тоді були опубліковані «вимоги» радянського народу розстріляти троцькістсько-бухарінських бандитів, а заклики — адресовані до товаришів Сталіна, Єжова, Вишинського та Воєнної колегії Верховного Суду СРСР.

Радянські сексоти породили сучасних

У 1989 році до Руху мене загітував Валерій Янкевич, однодумець і товариш поетів Олекси Різникова та вже покійного Олега Олійникова. Посвідчення цієї організації за №5 виписав собі самому у січні 1990-го.

Основні аргументи нашої агітації: жорстокість комуняк, голодомори, знищення української еліти і нації в цілому та сексотство — доноси на неугодних режиму людей. Доходило до абсурду. Хмільний чолов’яга у запалі п’яних дебатів заявив: свистиш (матюк), як те радянське радіо, і за це «насвистав» сім років таборів… Із Польщі, як тоді називали західняків, головним інженером ДЕО приїхав пан Гаврилишин. На свою біду, мав два шкіряних пальта. За наклепницьким доносом отримав десять років. (Мер Ананьєва потім ходив у червоному шкіряному пальто, а заступник — у чорному). Через десять років інженер райдору на репетиції співав зі сцени «Вернулся я на родину, шумят березки стройные. Я десять лет без отпуска пахал в чужом краю…». А сексоти плескали в долоні…

Усе чекав і чекаю, що якийсь мудрий український президент оцінить минуле нині 80-річного пенсіонера як педагога вищої категорії та патріота-рухівця й до мінімалки додасть якусь сотню-дві на український дорогий хліб, на м’ясо та газ. Поки що не діждався. Зате мер наш двічі поспіль підняв тарифи на воду та водовідведення (за куб — 47 гривень) — не вистачає, мабуть, на високу зарплату… А що зостанеться, вигрібають в аптеках, за газ та світло.

І час не змигнеться, і вже пора...

На схилі життя люди часто линуть думками у далеке дитинство, до материнського дому, до батьківської хати. Так розпочинається шлях у вічність — внутрішнім шляхом.

Безгрішні зразу попадають у рай. А що відбувається з тими, чия совість не чиста? Про шлях через пекло й чистилище розповідає світова класика. Як ось «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. «На половині власного життя потрапив я у темний ліс, бо з правої дороги збився» — так у перекладі з італійської Богдана Івана Лончини (народився 2 січня 1917 року у Львові). Символом гріха людини й зіпсуття християнської спільноти є темний ліс. Освітлений горб (вишина) уособлює чеснотливе життя, освітлене Божою ласкою.

З недалекого минулого запам’яталися телевізійні зустрічі з відомими майстрами культури, які майже все життя провели за межами рідної України, зокрема у Москві. У телевізійних спогадах перед мільйонами глядачів оперна співачка Ірина Архипова, кіно- і театральні артисти Клара Лучко, Людмила Гурченко, Сергій Бондарчук, Микола Гриценко, Олексій Петренко з теплом і з внутрішніми переживаннями говорили про Україну, згадували своїх батьків, дитинство, переходили на українську, бо, як у нас кажуть, «і час не змигнеться, і вже пора» (або «час летить стрілою, і вже пора»). Щирі, щемні спогади людини завжди свідчать про чисту душу, як у поета — «у нас нема зерна неправди за собою».

За законами жанру

Любителі детективів знають: розслідування не може бути завершене, поки не встановлений мотив злочинця. Все начебто очевидне, запротокольоване, речові докази зібрані і розкладені по поличках... Але навіщо все це? Навіщо?

Мотиви відомі, наміри — ні

У політиці мотив важливий не менше, ніж у детективі. Без нього інформація розсипається, як скельця в калейдоскопі. Особливо, коли політичний калейдоскоп розбитий і перевернутий, як це сталося зі зміною влади в Україні. В рамках подібного сюжету хотілося б обійтися без трафаретів на зразок того, що народу осточортів олігархічний режим з тотальною корупцією. Що три чверті громадян, які проголосували у квітні 2019 року, вибрали президентом людину, котра пообіцяла швидко закінчити війну, знизити ціни на комуналку і посадити до в’язниці всіх, хто заважав процвітанню нашої країни.

Коли нації бракує націоналізму

Коли в середині XVII століття Швеція воювала з Польщею, вона хотіла мати козаків за союзників. Усе йшло ніби добре, але була одна точка незгоди. Це стосувалося «руських земель» самої Речі Посполитої. Богдан Хмельницький через писаря Виговського передавав шведському королю, що він хоче мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу».

Невже й справді там проживали українці?

Занурився в літературу і дещо таки знайшов: «…Поселення українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, але й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправлялися по льоду вище Сандомира «воювати землю лядську», то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселилися русини. І саме їм належала в передмісті Сандомира церква св. Якова…». Ось ще: «У ХІV столітті литовсько-український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу…». Про це йдеться в праці російського історика А.Лонгінова «Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении» (1912 р.). До-речі, Іоакимівський літопис (990 р.) також зберіг цікаві свідчення. Ода, вдова польського князя Мечислава, загиблого в сутичці з русичами біля Вісли, просила папу Іоана 15-го про захист. Згадувала Ода і кордон з Руссю, який «тягнеться до Кракова».

Наші мовні перспективи

(Дискусія «мовностурбованих» з елементами філософії та політології)

Це не наукове дослідження. Це лише випадковий зріз, фіксація частинки дискусії в соцмережах. Тобто йдеться лише про невеличкий сегмент всеукраїнського інтернет-спілкування на мовну тему. З таким же успіхом можна знайти й зафіксувати зовсім інші точки зору. Але оскільки учасники наводять цікаві аргументи, то, гадаю, читачам «Чорноморки» варто ознайомитися з цією дискусією.

Дмитро: «На основі спостережень й аналізу можу сказати: тепер не Одеса йде в напрямку Львова, а Львів прямує в напрямку Одеси. І мова, звісно, не лише про Львів. Ота «Велика Україна», витягування якої з болота є начебто історичною місією Галичини, насправді вже давно й успішно тягне в дупу її саму. Ось такі тепер реалії… Ще з десять років у такому темпі, й ситуація з українською мовою там може скластися така, що ні про який «П’ємонт» уже й не згадуватимуть. Біля львівської ратуші масово сидітимуть одєска-харькавска-днєпровскіє «Васі с сємкамі» та висловлюватимуться щодо культурних питань приблизно так: «Сишь ти, я тє щяс в лоб дам… какая разніца на каком язикє гаваріть? Главнає, шоб чєлавєк хароший бил...». Й ось тоді вже буде запізно щось міняти».

Майдан як дійство злагоди між буттям і свідомістю

Буття вічне, бо закони оберігають скарби життя, з яких і Всесвіт творить свою красу

Й.-В. Ґете, «Заповіт».

Жоден з історичних суспільних укладів не змінювався сам по собі до часу визрівання у його лоні дрімаючих продуктивних можливостей.

На певній стадії, все ж, продуктивні сили вступають у суперечність з виробничими відносинами, або, висловлюючись більш виразно, існуюча форма власності гальмує подальший розвиток — прогрес. Як правило, настають кризові явища в економіці, загострюються відносини між роботодавцями і найманими працівниками. Такі кризи і перехідні періоди можуть бути тривалими чи не тривалими, що залежить також від того, як ставляться до ситуації прогресивні соціальні сили. Щоб думка була зрозумілою, скажемо так: усі найогидніші диктатори, раніше чи пізніше, змушені впроваджувати демократичні реформи. У країнах, багатих на ресурси, автократії панують довше, а в країнах, які живуть своїм трудом, вони відійшли у минуле. Для ресурсно не багатої України всяка автократія згубна. Тому-то для України характерні висока трудова та політична активність, мобільність майже всього населення. У зв’язку з цим важливо правильно розуміти рушійні сили політичної активності людей — їхні матеріальні (економічні) і духовні потреби, національні і моральні вимоги.

«Інтроєкція несвідомого»

За що проголосував народ — за матеріалізм чи за емпіріокритицизм?

Нині вже мало хто знає теоретичну роботу Владіміра Ульянова-Лєніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка була написана у жовтні 1908-го під враженням від неуспіху революції 1905—1907 років.

Мета її написання — пояснити, як зовнішні подразники впливають на свідомість мас і що визначає рішення мас виходити чи ні на барикади — матеріалізм К. Маркса чи ідеалізм Е. Маха та Р. Авенаріуса. На розвиток дилеми — що первісне: буття чи свідомість — у вересні-жовтні 1959-го і в січні 1960-го в австрі-йському часописі «Die Zukunft» були надруковані статті Гюнтера Неннінга під виразними назвами «Маркс-спаситель і Маркс-убивця» та «Марсизм і образ людини». В сучасному демократичному суспільстві це запитання також можна поставити: «Коли людина йде голосувати, чим вона спонукається — холодильником чи телевізором?».

Сергій ПЛОХІЙ: Росія фактично ревізує наслідки розвалу СРСР

Сергій Плохій — один із найвідоміших українських істориків на Заході. Він — директор Гарвардського українського наукового інституту, автор книг з різних періодів історії України: «Брама Європи», «По червоному сліду», «Чорнобиль: історія трагедїі».

Цьогоріч у перекладі на українську вийшла книга Сергія Плохія «Ялта: ціна миру» про події Ялтинської конференції 1945-го. Англійською вона з’явилася ще 2010-го. Передмову до неї написав Збігнєв Бжезінський.

Із Сергієм Плохієм ми говорили про уроки Ялти, сфери впливу, «зраду», а також про користь історичних паралелей.

— У ці дні багато хто проводить історичні паралелі. Щодо повернення делегації Росії до ПАРЄ... Чи справедливо проводити паралелі з тим, що відбувалося перед Другою світовою війною?

— Такі паралелі дуже корисні. Кілька місяців тому в Україні вийшов переклад моєї книжки про Ялтинську конференцію. Я починаю передмову до українського читача з коментаря, який дав уже покійний Збігнєв Бжезінський. Він писав, що книга корисна не тільки з точки зору історії, але також з точки зору сучасності. Щоб це проілюструвати, він запропонував замінити слово Польща на слово Україна і читати її таким чином.

П’ята президентська симфонія — еволюційна

«Засватана дівка — всім до вподоби!». Так і з українською демократією. Такої величезної черги в український парламент за всю історію України ще не було: претенденти йдуть лавами — хто через партійні списки, а хто мажоритарно — прагнуть потрапити у Верховну Раду, а це явна ознака росту позитивних очікувань.

Щоправда, не всі з претендентів — чи вони з числа 30% прихильників Володимира Зеленського, чи із 14% тих, хто голосував за Юлію Тимошенко, чи із 12% прихильників Юрія Бойка і так далі — здатні подякувати «не злим тихим словом» п’ятому Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку, тій людині, яка найбільше посприяла тому, щоб «дороги» на київський Олімп були широко відкриті молодим і щоб у Раді шанувався досвід старіших політиків, якщо вони того гідні.

Оскільки парламент нагадує собою симфонічний оркестр, а симфонічна музика охоплює майже всі інструментальні жанри — від великих до малих п’єс, а на першому місці тут — симфонія і складається вона з чотирьох контрастних частин, — то розглянемо ці частини демократичної симфонії Петра Порошенка, як вони були об’єднані ним за п’ять років у єдину за задумом державотворчу композицію.

Великі жести дрібних людей

Більшість з пострадянського покоління вже безпосередньо познайомилася з недоліками капіталістичної системи, а з розпові-дей батьків, з книжок знає про недоліки соціалістичного ладу. Перед революцією 1917 року урочисто лунали гасла «Свобода. Рівність. Братерство», майбутні власники землі, заводів і фабрик боролися за скорочення тривалості робочого дня, за право на страйк, співали пісню про «праведне діло», але отримали протилежне: заборону страйків; непосильні норми виробітку на полях колгоспів і в шахтах; розстріли і депортації; виникнення нових привілейованих класів за низького рівня життя більшості населення. Все «заграничне», себто «капіталістичне», вважалося тоді вершиною бажання трудівників соціалізму.

Закони розвитку постіндустріального світу відмінні від попередніх етапів індустріального розвитку, на перших етапах якого понад століття тому суттєва роль у соціальних процесах належала марксизму. В постіндустріальному суспільстві марксизм як суспільне вчення не придатний. Насамперед це стосується так званої провідної ролі пролетаріату і партії, яка діяла від його імені та волі. Натомість, людей оточують нові й нові техніка та технології, які щораз відокремлюються від людини й усамітнюються. Так само усамітнюються і технізовані корпорації, влади над якими людина не має. Люди мігрують між новими структурами в пошуках можливостей для самореалізації і збереження особистої свободи. Але й сучасні приватні структури — і це добре розуміють люди бізнесу, які оперують цифрами, — шукають певний «етос» (звичай, лад), що гуртував би працівників компаній, часто людей різного походження, на досягнення успіху всієї компанії, де вони — наймані працівники. Такий потенціал, як вважається, коріниться у світогляді: тільки тут можна знайти орієнтири, норми і цінності, без яких не обходилися попередні покоління і не обійдуться майбутні.

Ціна величі — у відповідальності

Мистецтво впродовж віків завжди існувало як субсидована опозиція своїм спонсорам і владі. В такій опозиційності докорів митцям не може бути

Але мистецтво як штука не повинне прагнути виставляти себе народним, претендуючи на вираження народної волі. Сама публіка повинна прагнути до художнього осмислення творчості. Це і є ота сама «одеська різниця» між бажаним і дійсним, між образом майстра і картиною на полотні, в скульптурі чи на сцені. Видимі одними глибокі смисли і бачені іншими зовнішні види й становлять ту «різницю», яку сучасні одесити почали втрачати, надмірно висиджуючи біля екранів своїх телевізорів. Найбільше задоволення при осмисленні образу виникає тоді, коли ви після сумлінного аналізу отримуєте неочікуваний результат: він, як правило, найближчий до істини.

Більшість знає вислів про те, що «політика — мистецтво можливого», але не всі пам’ятають, що іноді мистецтво політики полягає не так у тому, щоб досягти кращого результату, як у тому, щоб не допустити гіршого, небажаного результату. Художнє мистецтво демонструє не те, що людина повинна, а те, що вона хотіла б. Предмети мистецтва вищого ґатунку зберігаються в найкращих музеях світу, а предмети другого ґатунку продаються в салонах поряд з магазинами мебельних гарнітурів. Справжнє мистецтво в політиці не ходовий товар і не завжди збагненний.

Система олігархів проти команди реформаторів

Люди залишатимуться ляльками історії, допоки вони самі не усвідомлять своїх інтересів. Голосування на виборах Президента Україні не тільки засвідчило сумний досвід минулого, а й показало, як відбувається обман людей.

Переглядаючи виступи блогерів на YouTube, звернув увагу на одного з них, який, нібито, є палким прихильником команди реформаторів Петра Порошенка. В своїх виступах блогер часто цитує брехню з-за «поребрика», повторюючи чужі вислови три-чотири рази і забуваючи наголошувати, що сказане не відповідає дійсності. В результаті елементарного неуміння розкривати брехню цей «прихильник» успішно виконує роботу «п’ятої колони», бо в пам’яті людей, які слухають цього блогера, відлунює тричі повторена брехня. До того ж, блогер, людина з технічною освітою і не надто підготовлений у питаннях просвіти, повторює слова про необхідність «зламати систему» і дбати про «справедливість». Мовляв, у цих питаннях вина команди реформаторів.

Паспортизація «по-російськи»: як це вплине на перспективи повернення окупованого Донбасу

Видача російських паспортів мешканцям так званих «ЛНР» та «ДНР» — це, безумовно, дуже серйозний сигнал. Фактично, це новий етап російської агресії проти України.

Втім, це не алогічне і не неочікуване, а цілком прогнозоване рішення Росії, яке доповнює картину нової стадії конфлікту, підвалини для чого і закладалися протягом останніх півтора-двох років.

Після розірвання економічних та торговельних зв’язків між Україною та окупованим Донбасом жодних серйозних змін у конфігурації конфлікту не відбувалося.

Брак прогресу в перемовинах на найвищому рівні призводив до стагнації роботи Мінської тристоронньої контактної групи. Безрезультатні спроби знайти спільну формулу для запровадження міжнародного контингенту та певна стабілізація лінії розмежування і відсутність таких запеклих боїв, як у 2014 — на початку 2016 років, призвели до того, що де-факто і Москва, і Київ погодилися на певний час зі статус-кво і зосередилися на його підтримці. Кожен — у своєму напрямку.

Боротьба за Україну продовжується

21 квітня сталося те, що сталося: переважна більшість українців обрала на пост президента недосвідченого В. Зеленського, якому ще доведеться довго вчитися державотворчості. Ми, прихильники П. Порошенка, маємо визнати перемогу В. Зеленського та його прихильників і поздоровити їх. Хоча я особисто вважаю цей вибір хибним. Утім, дуже хотів би, щоб В. Зеленський своїми діями на посту Президента України довів, що я помиляюся.

У своєму виступі після оголошення перших даних екзит-полу П. Порошенко запевнив, що поздоровить В. Зеленського з перемогою, а також виявив шляхетну готовність надати йому будь-яку допомогу. Те, що Зеленський подякував Порошенку за це і сказав, що за потреби звертатиметься до нього за порадою, дає надію: трансформація влади в Україні відбудеться цивілізовано і без конфронтації.

Корінний інтерес народу як прихована причина протистояння

Демократія не може заходити так далеко, щоб у сім’ї голосували, хто — батько.

Віллі БРАНДТ.

8 квітня у прямому ефірі телеканалу ICTV відбулася дискусія, одним з питань якої було «нове протистояння в суспільстві». Чудові виступи Президента України Петра Порошенка, голови Верховної Ради Андрія Парубія, лауреатки премії імені Тараса Шевченка, письменниці Оксани Забужко, філософа Євгена Бистрицького, запитання і думки присутніх журналістів давали глядачам змогу поглянути на проблему з усіх боків.

У публічній дискусії не завжди можна говорити про все відкрито. Існують теми, говорити про які завчасно й недоречно. Існує також закрита проблематика, що теж нормально. Річ у тім, що на нинішньому етапі розвитку економіки найважливі-шим питанням для України є корінний національний інтерес. Це — питання власності на засоби виробництва. Від того, як воно буде вирішено, залежить майбутнє України.

Щоб не було гірше

На жаль, за результатами першого туру виборів президента кланово-олігархічна система управління Україною залишається. У першому турі я за Порошенка не голосував (про причини свого рішення писав у номері «Чорноморки» за 28 березня). Обирати достойніших було з кого. І від критики на його адресу не відмовляюся, бо вона базується на фактах. Пройшовши у другий тур, Порошенко отримав задовільний результат.

Але у другий тур потрапив і шоумен, який, вважаю, ні за знаннями, ні за досвідом політичної та державної діяльності, ні за авторитетом по-літичного діяча (як у країні, так і, тим більше, за її межами) для роботи на посаді президента великої держави, яка, до того ж, воює, у такий складний час, з масою складних проблем, не має підстав для обрання. Всі його можливості обмежуються територією одного відомого кварталу.

Наскоком не вийде, треба гуртуватися

Російськомовний блогер Юрій Романенко, якого Остап Дроздов колись вигнав з програми «Прямим текстом» за небажання говорити українською, потім виправдовувався: «В Украине полно людей, вся вина которых в том, что с ними мама говорила на русском языке. Он у них не русский — он у них родной. Как у меня, например. Я с удовольствием желал бы, чтобы у меня родной язык был французский, или латынь, или суахили, или тот же украинский. В первую очередь, может быть, украинский. Но у меня русский. И я прекрасно понимаю: как я не учу украинский, как его не использую (а я сильно спрогрессировал с того момента, когда начал говорить на нем), никогда не буду владеть им так, как владею русским…».

З цього приводу в соцмережах розгорілася дискусія (імен не називаю, лише суть сказаного), організатором якої мимоволі став україномовний одесит. Він категорично заявив:

«Розірвати зв’язок з «русским миром» можуть практично всі (крім людей похилого віку, але певні винятки трапляються навіть серед них), хто цього прагне!».

Роздуми про вибір 2019-го

Продовження. Початок у номері за 21 березня

Євроінтеграція

Після підписання у 2014-у Угоди про асоціацію з Євросоюзом суттєво посилилися позиції України на міжнародній арені. Значною мірою — завдяки зусиллям Президента П. Порошенка, професійного дипломата. Наш Президент добре знайомий з керівниками провідних країн світу, оскільки зустрічався з ними багато разів. Упродовж 2017—2018 років він здійснив близько 30 закордонних офіційних візитів.

Сьогодні ЄС є основним економічним партнером України. Частка нашого експорту до європейських держав становить понад 40%, і цей показник щорічно зростає. Завдяки рішенню ЄС про безвізовий режим для України із червня 2017-го уже 12 мільйонів громадян отримали біометричні паспорти, з якими можуть вільно мандрувати до 130 країн світу.

Роздуми про вибір 2019-го

Через десять днів в Україні відбудуться сьомі за 27 років незалежності президентські вибори. І щоразу — це не просто вибори чиновника найвищого рангу в країні, а вибори стратегічного курсу й долі України. Практично на всіх президентських виборах постає одне й те ж питання: бути Україні незалежною європейською державою чи повернутися в зону впливу відсталої комуно-ординської Росії та втратити власну ідентичність? Чому так?

На мій погляд, це можна пояснити низкою причин: По-перше, за 27 років існування незалежної України наразі не створено повноцінної і непохитної державної системи, в рамках якої ухвалені закони й Конституція неухильно виконувалися б кожним наступним президентом, а не змінювалися б «під себе». Іншими словами, у нас досі, по суті, відсутня спадкоємність державотворення. По-друге, незважаючи на дві революції — Помаранчеву і Революцію Гідності, у нас, на жаль, ще не сформувалася об’єднана полі-тична нація. По-третє, протягом усіх років незалежності Росія створювала, організовувала й «підгодовувала» п’яту промосковську колону, яка, оговтавшись після поразки в часи Революції Гідності, сьогодні переходить у відкритий реваншистський контрнаступ, спекулюючи на соці-ально-економічних проблемах, пов’язаних як з війною, так і з корупцією. По-четверте, путінська Росія розв’язала агресію проти України і робить усе можливе, щоб не випустити її із зони свого впливу, зокрема не допустити її вступу в ЄС і НАТО. По-п’яте, навіть у середовищі національно-патріотичних сил замість єдності, взаємодії і консолідації переважають вузькі корпоративні інтереси та особисті амбіції політичних лідерів, що рельєфно проявилося відразу після позачергових парламентських виборів у жовтні 2014-го: сили, які об’єднав Майдан, розійшлися у парламенті, поставивши свої інтереси над загальнонаціональними.

Нинішній курс України — це здійснення мрій багатьох поколінь українців

Європейській вибір України — мрія багатьох поколінь українців. Це гасло на початку 1990-х збирало під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих у цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій Конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість.

Ми рухалися до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагалися маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики, а четвертий просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що й отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нинішній Президент Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну — на безкомпромісний шлях у Європу.

«Наші», які не наші, або Що хоче змурувати нам Мураєв?

Як багаторічні читачі й автори нашої «Чорноморки», останнім часом відстежуємо те, що публікується в ній про хід передвиборних перегонів і про деяких кандидатів у президенти. Як відомо, українське законодавство гарантує всім учасникам виборчого процесу однаковий доступ до ЗМІ. І це ж саме законодавство не позбавляє українських громадян права реагувати на агітаційні матеріали й висловлювати свої бачення та оцінки фігурантів цих матеріалів, звісно, без образ-ярликів і голослівних звинувачень.

НАТО: чорноморська відповідь

Як ми уже повідомляли (див. номер за 28 лютого) у вівторок Президент Петро Порошенко і спеціальний представник США по Україні Курт Волкер відвідали ракетний есмінець ВМС США Donald Cook, який увійшов у Чорне море для проведення спільних навчань з Україною та іншими союзниками і напередодні пришвартувався в Одесі. За останні п’ять років цей корабель фактично став американським символом підтримки східноєвропейських держав та «дражнилкою» для Росії.

Перший його візит відбувся в квітні 2014-го, саме в розпал анексії Криму та розгортання українсько-російської війни, з очевидною метою нагадати Росії, що вона далеко не володарка морів. В останні роки «Дональд Кук» встиг неодноразово побувати в Грузії, Болгарії, Румунії та країнах Балтії, постійно позначаючи військову присутність США біля російських берегів. Але нинішній контекст відвідин американськими військовими кораблями пів-нічної акваторії Чорного моря дуже відрізняється від 2014-го й демонструє значні зміни в балансі сил у чорноморському регіоні.

Йому призначено бути переможцем

Із виступу перед одеситами у Літературному музеї 22 лютого під час презентації нової книжки «Око»

Шановна одеська громадо!

В перший день Революції Гідності я почув виступ Петра Порошенка з балкону Українського дому в Києві, а потім декілька промов з трибуни на Хрещатику. Тоді Майдан Незалежності і всі прилеглі до нього вулиці Києва були запруджені людом із усієї України. Таких масових, мільйонних мітингів не знала ще наша столиця.

Компромісна наступальність

Випадок, коли боєць спецпідрозділу гамселив протестувальника зі словами «лєжать, бандера!», широко обговорювався у соцмережах. Хтось, засуджував, хтось, не розібравшись, захищав «беркутівців» зразка 2019-го, мовляв, нема чого захоплювати відділок поліції...

Але я зараз не про мотивацію працівників МВС. Може, вони виконували наказ, може, хотіли отримати якесь заохочення, підвищення по службі... Суть не в тому. Просто, як людина в тому конфлікті стороння й нейтральна, скажу: вислів «лєжать, бандера!» виразно засвідчує рівень українофобії поліцейського. Додати там більше нічого. Тож не лише його треба виганяти зі служби з вовчим білетом, а й того, хто приймав українофоба на службу. Бо завдання кадровика — насамперед відсіяти тих, хто ненавидить Україну.

Солідаризація суспільства, або Вистраждане й висловлене одеськими «порохоботами»

Зараз люди в соцмережах сперечаються більше, ніж будь-коли раніше. Тих, хто підтримує Порошенка, ідейні противники зазвичай називають «порохоботами». І стверджують, що останні працюють винятково заради грошей. Стверджують самовпевнено і бездоказово. Однак скидається на те, що згадані «порохоботи» критикують чинного Президента набагато більше, ніж підтримують. Оцей чималенький проукраїнський сегмент як в області, так і в столиці причорноморського краю, хоче збереження України. Те ж саме спостерігаємо на решті території держави.

Журналісти Іван Капсамун та Валентин Торба написали спільну статтю в газету «День». Назва її така: «Вороги» Президента Порошенка і один великий друг». Оскільки Іван родом з Буджаку, а Валентин — з Луганщини (тобто йдеться про Південний Захід і Схід), а свої зусилля об’єднали завдяки київській, центральноукраїнській, газеті, то можна вважати, що рівень об’єктивності статті досить високий. Хто ж є отим таємничим «великим другом»? Про це молоді хлопці пишуть так: «стосовно великого друга, то йдеться про виборців, які готові все вибачити і голосувати за нинішнього Президента заради геополітичного розвороту від Москви...». У цьому весь секрет добровільного «порохоботства». Не в заробітках тут справа, а в чіткій власній позиції. Вона, як правило, вистраждана, тому заслуговує на повагу.

На те вона й свобода, щоб діяти

Про пошук невикористаних резервів

У 2018 році ми вистояли. Часом здається, що зроблено практично все, що можна було зробити. Але антикремлівські санкції діють на Росію надто повільно, ворог не збирається покидати нашу землю, українська економіка піднімається дуже повільно, волонтери смертельно втомлені й у великій кількості «вигорають». Що в такій ситуації може служити джерелом оптимізму? Відповім: свобода, яку ми вибороли у лютому 2014-го! Саме завойована патріотами свобода є тим фактором, який відрізняє нас як від росіян, так і від білорусів. Бо вона дає можливість діяти на власний розсуд. У поляків і німців також є свобода, але й проблем у них на порядок менше. А ми досі воюємо з величезною державою, тому нашу свободу треба використати з максимальною ефективністю.

За кордоном...

Поки що невикористаних резервів у нас хоч греблю гати. Ми серйозно недопрацьовуємо за межами України. А треба зробити все, щоб не російська пропаганда формувала порядок денний Європи, а наші конструктивні дії. Для цього варто активніше залучати тих наших співгромадян, які виїхали на заробітки або жили в країнах ЄС ще до початку російсько-української війни.

Процес пішов!

31 грудня вже минулого року почалося висунення кандидатів на пост Президента України. З цього дня країна опинилася в новій для себе політичній ситуації. Одна за одною дві виборчі кампанії, президентська і парламентська, пройдуть під час війни.

Єдності не було, довіри нема і не передбачається

У жовтні 2014 року, коли відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, війна тільки починалася, і завдяки першим Мінським угодам у багатьох були ілюзії, що до «холодного миру» з Росією на якихось умовах вдасться повернутися. Тепер поді-бних ілюзій нема ні в кого. Якщо у воєнному плані щось і зміниться, то в гірший бік. Державу доведеться захищати всіма можливими способами, а дипломатичних зусиль глави держави (адже саме вони чотири роки були щитом України) вже недостатньо. Президенту, парламенту й уряду знадобляться всенародна підтримка і всенародна довіра. Особливо — в разі невдач і поразок.

Втім, історія із запровадженням воєнного стану показала, що в Україні з довірою і підтримкою не тільки до глави держави, а до влади в цілому, виникли великі проблеми. Це в мирний час відсутність довіри заважає країні розвиватися, а під час війни недовіра до влади загрожує існуванню самої держави. Наскільки кандидати в президенти і лідери політичних партій усвідомлюють таку загрозу? Здається, вкрай погано.

Не вір. Не бійся. Не проси

Перебираючи в пам’яті головні події 2018 року, згадав заповідь про три «не». Ми, звісно, не за тюремними правилами живемо, але, з іншого боку, ще як подивитися... Тотальна недовіра до влади, страх перед війною з Росією, постійні прохання про допомогу, звернені до друзів та союзників, обмежують нашу свободу і незалежність нашої країни надійніше за всякі ґрати.

Не вір

Перед початком судового засідання обов’язково запитують, чи довіряєте ви складу суду. Те ж питання, тільки в іншій формі, ставлять на виборах про довіру політикам. Більшістю голосів ми відповідаємо «так», хоча багато хто впевнений: наші обранці користуються владою для власного збагачення, а інтереси країни і наші потреби цим людям, як то кажуть, збоку. Красиві слова політики використовують для гасел й обманів.

Поки сонце зійде...

Чи допоможе Туреччина звільнити українських моряків? А закрити Босфор для Росії?

Президент України Петро Порошенко звернувся до президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана із закликом натиснути на Росію, аби та звільнила полонених українських моряків і повернула захоплені військові кораблі. Ердоган погодився бути посередником між Україною та Росією у цьому питанні і навіть уже говорив телефоном з Путіним, а на саміті в Аргентині обіцяв продовжити цю розмову.

Чи може Ердоган змусити Путіна поступитися? Чи є у нього такі аргументи, щоб Путін звільнив українців і кораблі?

Без сумніву, в Ердогана є важелі впливу на Путіна. Росія залежна від доброї волі Туреччини у питанні добудови транзитної гілки газогону «Турецький потік». У Туреччини та Росії зіткнулися інтереси у Сирії. Однак чи схоче Ердоган витрачати свої козирі для блага України? На жаль, наразі не видно нічого такого, що може отримати Ердоган взамін, окрім іміджевих здобутків впливового у світі політика. Та й Україні наразі нічим «сплатити» за послуги Туреччини.

Успіх залежить від якості

Тарас Прохасько у статті «Так, але...» (надрукована в «Репортері») заторкнув цікаву тему. Він пише: «Не хочеться у таке вірити, але знамениті гуцульські кептарі — цяцьковані кожушки-безрукавки, які упродовж століття були символом автентики, робили жидівські майстри. Основні школи, які задавали стилістику, трималися на спеціалістах-євреях у Ясині, Косові і Делятині. Звичайно, цехи працювали на місцевій сировині, вирощеній гуцулами, але виробництво продукту широкого попиту і символічного значення було віддане у інші руки...».

Далі автор з болісною самокритичністю зазначає: «Наші люди ніколи не вміли надавати значення докладній майстерності. Робили все необхідне, нічого не роблячи добре...».

Може, саме цією національною рисою пояснюється ослаблення різних галузей нашої економіки вже в часи незалежності? Українська продукція на момент її проголошення за якістю суттєво поступалася європейській. Тож українці зробили логічний висновок: «краще купувати їхнє...». Добре, що Тарас Прохасько копає глибоко і досліджує цю проблему на рівні менталітету: «най-гірше, що може бути, це інфантильні механізми захисту, якими керуємося. Оця мовна формула: «так, але…». Блискавичне віднаходження пом’якшуючих обставин зводить нанівець усі старання діагностики». Письменник вважає, що раціональніше думати в такому ключі: «Так, ми зробили погано, так, це моя вина, так, я не мав такого робити, так, я навчуся і зроблю ліпше…».

Володимир ВАСИЛЕНКО: Супроти Росії вистоїть лише Українська Україна

Цими днями у Фейсбуці жваво поширювали відео «Місія України — знищити московську імперію» з виступом професора Володимира Василенка (на знімку) на «круглому столі» національного форуму «Нова стратегія миру та безпеки».

Повний текст виступу професора оприлюднив на своїй сторінці у ФБ політолог Михайло Басараб із таким коментарем: «На відео, що ширилося у мережі, був неповний виступ. Володимир Василенко передав мені повний текст свого виступу. Закликаю і вас поширити цю змістовну промову про справжні загрози і завдання для України. Політикам, держслужбовцям, експертам, журналістам й активістам — читати обов’язково. Щоб фокусуватися на головному, а не відволікатися на всілякі дурниці».

«Чорний жовтень-93», або Ще раз про те, що Україна — не Росія

Чверть століття тому — замисліться на хвилинку про плинність часу — у центрі Москви сунули танки та бігали натовпи. Стріляли, у тому числі більше 170 разів влучили у живу мішень. В такій спосіб дві гілки влади з’ясовували — хто з них головний та має право на всю повноту влади. Перемогла сторона президента Бориса Єльцина, Верховна Рада як інститут державного управління просто перестала існувати.

Тоді події, що увійшли до історії як «політична криза повноважень 1993 року», або «чорний жовтень», сприймалися як боротьба між демократами на чолі з Єльциним та залишками комуністів, що вкупі із націоналістами намагалися узяти реванш та відродити радянську тоталітарну систему. Але, вслід за Сєргєєм Єсєніним, треба визнати: велике бачиться на відстані.

Яка краплина переповнила чашу?

Видання The Guardian, посилаючись на свої джерела у британському міністерстві внутрішніх справ, прогнозує, що понад 700 багатих росіян (тобто громадян Російської Федерації) матимуть великі проблеми з продовженням своїх так званих «віз інвесторів», які дають право на проживання у Великій Британії.

Простіше кажучи, уряд цієї країни для обмеження у себе впливу РФ, має намір суттєво обмежити кількість росіян на власній території. Для цього Лондон ретельно перевірить близько трьох тисяч уже виданих іноземцям віз стосовно походження їхніх капіталів («віза інвестора» видається в обмін на певний фінансовий внесок у державу, що її видає).

Як врятувати Європу

Нещодавно мільярдер та філантроп Джордж Сорос виступив із промовою, в якій прогнозує нову глобальну економічну кризу, що вдарить передусім по Європі. Водночас він оприлюднив план дій, який дозволить Євросоюзу не лише подолати цю кризу, але й вийти із неї потужнішим. А найголовніше — дозволить повернути інтерес своїх членів до подальшої інтеграції.

Цю промову, виголошену в Парижі, нині активно обговорюють провідні європейські економісти. Її основні тези увійшли до статті за підписом Сороса, український переклад якої з незначними скороченнями опублікувала «Європейська правда» (www.eurointegration.com.ua).

Європейський Союз втягнувся в екзистенційну кризу. Впродовж останнього десятиліття все, що могло піти не так, пішло не так.

Мораторій, що заслоняє майбутнє

Уявіть, що знайомий таксист, послугами якого ви користуєтеся 17(!) років, увесь цей час сумлінно працює, оперативно реагує на ваші запити та побажання, намагається не порушувати правила дорожнього руху, але возить вас одним авто, бо нове не може придбати, не отримуючи дозволу від держави. Тобто людина 17 років працює, надає необхідні суспільству послуги, сплачує податки, але — за законом (!) — не має права придбати у власність засіб виробництва! Дивно, чи не так?

Однак саме з такою реальністю стикаються щодня дрібні та середні фермери України і ще шести держав у світі (серед яких — Конго, Венесуела, Північна Корея та Куба). Не найкраща, скажемо так, компанія для перейняття економічного досвіду…

Сенс нашої боротьби

Закінчення. Початок у номерах за 17 та 19 травня.

А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі й ніяк.

У якийсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців за рахунок їх нещадної експлуатації та жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність, майже в повному обсязі, перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяжених професійними та моральними чеснотами. Причому українці серед них виявилися в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху впродовж десятиліть. Багатство прийшло все й відразу.

Сенс нашої боротьби

Це були часи, коли боги розмовляли, як люди, і розмовляли з людьми, любили шанування, як люди, і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть», — так сказав Господь родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «…встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо Я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди».

Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо, так: «Для чого земля ваша, якщо у вас нема нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові».

«Одеса-мама»: місто українських надій і парадоксів

Одеса — одне з найпривабливіших і водночас найскладніших в усіх аспектах українських міст.

Минув четвертий рік від трагічних протиборств 2014-го, але криза не минула: багато проблем лишаються, а деякі — загострилися. Місто охоплене міцною мережею корупційних схем (чого вартує за своїми масштабами і зухвалістю лише справа міського голови Г. Труханова!), в ньому регулярно відбуваються проросійські й антиукраїнські акції, прихованого і відкритого змісту, українська культура й українські громадські середовища фактично маргіналізовані, загальна атмосфера міста й регіону зберігає в собі ще багато постсовєтчини і має так мало національної мобілізованості молодої держави.

Лише на умові повного виходу

Після віроломного отруєння у Солсбері, наймасовішого видворення представників російського дипломатичного корпусу не лише з Великої Британії, а й з багатьох інших країн світове експертне товариство в один голос почало говорити про повернення до часів Холодної війни. А після загострення ситуації в Сирії дедалі частіше вже йдеться про те, що прямі військові сутички між Росією з одного боку та США з їх союзними військами — з іншого перестають бути нереальним сценарієм. Він іще не став «базовим», однак серед «песимістичних» називається досить часто.

Про те, чому Захід таки виступив «широким фронтом» проти Москви; на що сподівався Кремль, вдавшись до настільки зухвалого кроку; навіщо вимагав доступ до закритих матеріалів розслідування; на яких умовах Росія повинна вийти з території України та коли можна сподіватися на повернення Криму — в ексклюзивному інтерв’ю «Укрінформові» розповів відомий британський експерт, асоційований науковий співробітник Програми по Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймс ШЕРР. Дивитися на будь-яку проблему політолог радить, «відступивши на кілька кроків», аби в поле зору потрапляв геополітичний контекст та історичні передумови...

Випробування на політичну корупцію

Вибори-2019 стануть випробуванням для боротьби з політичною корупцією, прогнозують у Національному агентстві з питань запобігання та протидії корупції (НАЗК).

«Майбутні президентські та парламентські вибори, у березні та жовтні 2019 року відповідно, без сумніву, стануть випробуванням для існуючої системи запобігання політичній корупції та державного фінансування політичних партій. Уже зараз, у період виборчого «затишшя», НАЗК, представники громадських організацій, активісти та небайдужі громадяни виявляють окремі маніпуляції політичних партій у сфері агітаційної діяльності», — цитує прес-служба НАЗК керівницю відділу методологічної роботи департаменту з питань запобігання політичній корупції Катерину Берднікову.

Медреформа, яку ніхто не розуміє

Минулий рік був надзвичайно важливим для здійснення реформ в Україні, зокрема в медичній галузі.

У запеклій політичній боротьбі були прийняті розроблені Міністерством охорони здоров’я два законопроекти, які повинні докорінно змінити підходи до фінансування цієї галузі. 30 січня 2018-го один з них — «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» — набув чинності. Також у минулому році був ухвалений закон «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості», який в умовах реформування має забезпечити доступність та якість медичної допомоги для понад 13 мільйонів людей, що живуть у сільській місцевості. Над останнім, разом з групою експертів, за завданням Президента України працювала і я.

Чужинський ідол

Як відомо, на 2 лютого в апеляційному адміністративному суді заплановані дебати щодо законності встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі. На перше засідання, яке відбулося наприкінці грудня минулого року, біля будівлі Приморського суду зібралися як захисники пам’ятника, так і противники.

Щодо захисників Катерини, то складається враження, ніби люди мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують. Визнаючи, що триває війна й навіть називаючи Росію агресором, все ж іменують скандальний пам’ятник «Засновникам Одеси», кажуть, що то привабливий туристичний об’єкт, який, мовляв, притягує до себе безліч приїжджих туристів. Знесення ж його вважають «приниженням одеситів», бо тільки вони, переконують, мають право вирішувати, кого увічнювати в камені чи бронзі, а кого — ні. При цьому роблять реверанс у бік Європи, де ніби то не існує ніяких заборон на пам’ятники.

Може, пора розлучитися?

Цього листа я адресую своїм землякам-одеситам. Шановні, чи не настав час поставити на місце наших (не наших!) депутатів і змусити їх служити місту й людям, які, чого гріха таїти, бувало, закривши очі за пакети гречки чи інші дрібні подачки, допомогли їм стали депутатами?! Допоки терпітимемо їхній «одобрямс», їхні рішення, що суперечать думці й волі одеситів?

Візьмімо хоча б останні події зі спробою спиляти більше сотні дерев у Міському саду. Це ж треба додуматися (чи й узагалі не думати?), щоб проголосувати за таке рішення — позбавити жителів Одеси, яка й так уже втратила свій привабливий вигляд, цього прекрасного куточка в історичному центрі, де городяни й гості можуть відпочити біля фонтану, послухати музику, просто поспілкуватися! Це жахливо — дозволити в самому центрі міста поставити чергову потворну багатоповерхівку. Кажу «потворну», бо, схоже, нічого путнього, що прикрасило б створене предками неповторне обличчя міста, у нас не вміють.

Дорога, яку обираєш

Закінчення. Початок у номері за 9 грудня

Окрема група — це «корифеї», котрі «допрацьовують» до пенсії. Саме допрацьовують, бо працювати, тобто належним чином готуватися до уроків не вважають за потрібне («ми своє вже відробили), проте годин для себе вимагають якнайбільше (розмір пенсії залежатиме і від розміру зарплати за певний період) і без удаваної скромності відбирають у колег, особливо у молодих і ненахабних, оті злощасні години, не відчуваючи ані найменших докорів сумління. І кожен, хто спробує противитися такому грабунку, потрапить під загальний осуд («вам, мовляв, також доведеться йти на пенсію»), і ніхто з цих навчителів молоді навіть не усвідомлює, що бере участь у свідомому обдурюванні держави та суспільства. І не факт, що відчутне підвищення останнім часом зарплати освітянам сприятиме покращанню навчально-виховного процесу в школі, зате зайвий раз засвідчить правоту М. Горького: «Люди вовсе не жаждут изменения своих социальных инстинктов, но только расширения их». У перекладі на сучасну мову це означатиме: чим вищою буде «ціна» години, тим безкомпроміснішою і запеклішою буде боротьба за кожну з них, оскільки «коли Бог створював нації, то, жартуючи, наділив українця найнеперебір-ливішою і найненаситнішою пелькою» (С. Процюк). І в розпалі цієї боротьби менш за все думатиметься про належну якість отих «годин».

Малі серця у розбурханому сьогочассі

Поговорімо про нашу надію — дітей, кинутих напризволяще. Про дітей вулиці, малолітніх нальотчиків, крадіїв і «мінерів». І... про майстер-клас юного музиканта.

В історії людства завжди були й будуть особистості, чий геній важко осягнути сповна. Серед них і батько української нації Тарас Шевченко. Здавалося б, як йому ще понад півтора століття тому вдалося передбачити (а відтак — застерегти нащадків) лукаву сутність і словоблудство нинішніх временщиків-небожителів, вершителів долі всього народу?

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.

Ці його рядки просто в десятку — про наших президентів, усіх п’ятьох. Невже він, провидець, бачив і наш Майдан, Революцію Гідності, розстріляну Небесну Сотню? Бачив тисячі студентів і їхніх батьків, увесь небайдужий люд, збуджений свавіллям режиму Януковича та його посіпак, їхньою відмовою від курсу на європейську інте-грацію? Бачив, що результатами Майдану і Революції Гідності талановито скористаються золоті мішки, впевнено осідлавши Україну-неньку?..

Дорога, яку обираєш

Школа = вчитель + (навчальна програма/діти)

Формула, виведена випускниками 10-А класу
СШ №41 м. Києва (1972 рік).


Пригадалося давнє-давнє. Нас, першокурсників, спантеличили слова одного з викладачів (а ми його поважали й любили), що більшість абітурієнтів/студентів педагогічних навчальних закладів мають дуже приблизне, ілюзорне і далеке від реальності уявлення про те, що чекає на них у майбутньому. І якби ті, хто намірився обрати одну з найпочесніших професій: військового (захищати Батьківщину), вчителя (нести людям світло знань) чи лікаря (рятувати людей від хвороб), так-от, якби вони уявляли, в якому середовищі будуть приречені перебувати десятки років — кращу частину свого життя (бо саме колективи військових, педагогів та лікарів — це, як би поделікатніше висловитися, найскладніші колективи серед інших), — вони десятою дорогою оминули б омріяний навчальний заклад. І річ не в тім, що названі професії обираються людьми гіршого ґатунку, навпаки — це люди, котрі йдуть за високим покликанням і найблагороднішими мріями, але система суспільних відносин у царині цих професій мимоволі вихолощує з них (принаймні, зі значної частини) їхні благородні пориви.

Високі ідеї і земні реалії

Роздуми після «круглого столу»

25 листопада взяв участь у «круглому столі» «Українська національно-демократична революція 1917—1921 років як джерело самоідентифікації і формування патріотизму української нації», який організували громадська спілка «Одеське обласне відділення Об’єднання ветеранів», крайова організація Соборного козацтва України «Січ» (керівник обох — Віктор Мастеренко) та Військово-Морський ліцей (начальник — капітан 1-го рангу Віктор Шмигановський). 

Нагадаю, Військово-Морський ліцей, де проходив захід, було відкрито 1 вересня 2009 року у Севастополі з метою забезпечення соціального захисту та надання державної підтримки у вихованні дітей-сиріт, дітей з багатодітних сімей і дітей військовослужбовців — учасників бойових дій. Через анексію Криму Росією навесні 2014-го передислокувався до Одеси. Не зрадили Україну дві третини викладачів. Шестеро з них воювали на Донбасі. Цей навчальний заклад дає повну середню освіту учням 10—11 класів з військово-професійним спрямуванням. Торік відбувся перший випуск ліцеїстів, переважна більшість яких стала курсантами факультету ВМС Національного університету «Одеська морська академія» та інших військових вишів. У червні нинішнього року з його стін вийшли ще 74 випускники.

Достукатися до себе

Олівчику-мізинчику, чому ти гострою скабкою застряг у моєму серці ще з далеких тридцятих років? Невже і справді такою непереборною була ота моя дитяча спокуса?

А може, ти опосередковано перегукуєшся з нинішнім гаслом патріотів-сподвижників «Почни з себе»? Адже ми спочатку нашої Незалежності взяли курс на Захід й будуємо Україну нову, з європейськими стандартами життя.

І хоч колишній президент, наша ганьба Янукович, давно живе в Росії, втікши від Революції Гідності й народного гніву, справи наші кепські. Бо владу в Україні узурпувала клептократична олігархія, тому у нас практично нема ні реформ, обіцяних Порошенком, ні перезавантаження влади, ні боротьби з корупцією чи рейдерством.

Ось чому сьогодні так гостро-злободенно лунає цей лозунг: «Почни з себе». Це звернення і до адекватних співвітчизників, і до темної маси, яка боїться власної тіні й іще не визначилася зі своїм вибором.

Апофеоз нашого кривосуддя

Як відомо, 18 вересня Чорноморський суд оголосив вирок 19 проросійським активістам, обвинуваченим в організації масових заворушень, що призвели до смерті людей, виправдавши всіх підозрюваних «у зв’язку з недоведеністю звинувачень». 

Скажіть мені: що це за такі «масові заворушення», де закликали Путіна ввести війська, де загинуло півсотні людей? Насправді ж, як на мене, йдеться про спробу державного перевороту (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України). В результаті таких же «масових заворушень» ми втратили Крим. Пам’ятаєте, під головною адмінбудівлею у Сімферополі тих, хто був проти Росії, було не менше, ніж тих, хто був за. Але на бік російських окупантів перекинулася більшість «української» міліції, тамтешніх СБУшників, прокурорів та іншого служивого люду. В Донбасі озброєне з «воєнторгу РФ» «насєлєніє» кидалося на українську військову техніку, розпорювало животи українським патріотам, вбивало, катувало — це також були «масові заворушення»?

Події 2 травня 2014 року в Одесі ретельно зафільмовані й задокументовані. Ґрунтовне незалежне розслідування провела «Група 2 травня». Надворі ХХІ століття — тисячі людей зняли те, що відбулося, на камери та смартфони.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua