Про нетерпимість одних і наївність інших

Соцмережі дарують можливість активно спілкуватися людям з різних регіонів. І знаходити потрібні аргументи щодо ефективності тієї чи іншої концепції мовного відродження. Ось лише один текст, який замінює сотні мовознавчих публікацій.

Пише молодий одесит:

«Протягом двох років роботи у сфері короткотермінової оренди житла я спілкувався з людьми, що приїжджали до Одеси з найрізноманітніших куточків України і близького зарубіжжя. Більшість відгукується про наше місто з явним захопленням і не забуває додати, що хотіли б тут жити.

Раніше діалог на цю тему з «бажаючими залишитися», що приїжджали із західних областей України (з міст, які мені цікаві), відбувався приблизно такий:

— Серйозно? — питаю я. — Ти дійсно хотів би тут залишитися?

— Так, тут класно.

Мир здобувається силою

Після більш як п’яти років з моменту нападу Росії на Україну наша держава стоїть на роздоріжжі безпекової стратегії.

Рішення, ухвалені нині, матимуть визначальний вплив на її майбутнє.

З одного боку, у суспільстві надзвичайно високий запит на завершення війни та досягнення миру. Це природне прагнення, зважаючи на болісну ціну, яку Україна вже заплатила і продовжує платити за відбиття російської агресії та збереження власної свободи, незалежності, суверенітету й повернення територіальної цілісності. З іншого боку, останні соціологічні опитування Центру ім. Разумкова демонструють, що переважна більшість українців не готова йти на будь-які поступки агресору задля укладення миру з Росією.

У цей важкий і поворотний момент Україні не була б зайвою порада від одного з найталановитіших майстрів мирної безпекової стратегії у ХХ сторіччі — 40-го президента США Рональда Рейгана.

Морська піхота — це бренд!

(Прив’язка до історії плюс сучасний креатив)

Статтю Петра Кралюка «Дивовижна доля італійця XVII століття. Пієтро делла Валле — той, хто хотів перетворити Україну на «економічний рай» («День» від 8.02.2019) я прочитав не відразу, а з деяким запізненням. Саме тоді, коли відзначався День нашої морської піхоти. Можливо, цей випадковий збіг і підштовхнув до певних висновків. Нагадаю про що йшлося в публікації.

«Спочатку делла Валле прибув до Константинополя (Стамбула), де вивчив турецьку й арабську мови. У 1615 році подався до Персії та опинився при дворі шаха Аббаса Великого. Там він відстоював ідею «козацької республіки» в Трапезунді. Його підтримував кримський принц-утікач Шагін Герей. Чи діяв делла Валле самостійно? Ймовірно, він був агентом італійського, зокрема венеціанського, купецтва, зацікавленого в переорієнтації торгових шляхів у Європі...».

А вовк качається в траві...

Поет, котрий пише, передовсім, серцем своїм, завжди пророк. Хоче він цього чи ні. Душа його віща бачить те, чого не вгледить око. Бо душа відчуває. Душа — попереджує. Поезія, по суті своїй, часто є пророцтвом. А бува, незрідка, що це — як наче рятівне коло, кинуте нам невидимою рукою в ту хвилину, коли ще й гадки немає, що воно може знадобитися. У час, коли душа, немовби обплутана липким павутинням, робить крок над прірвою, не бачачи того провалля, в пору масового безголів’я, — читайте мудрих поетів. Їх естетична краса несе душевну гармонію, а їхня мудрість впорядкує думки. І, можливо, хоча б тоді ми придивимось, «це що воно за очмана» отам причаїлась, та навіть не дуже й ховається. Та заходимось виводити і знешкоджувати того шашеля, котрий шалено сточує всі ці роки древо нашого буття. Бо вже хилитається той стіл, за яким всує проголошуємо святі гасла й так бездумно гейкаємо, замість того, щоб з гасел тих зводити омріяну будівлю, та раненько до праці ставати…

Останнім часом дедалі частіше спадає на думку цей, винесений у заголовок, рядок з вірша Ліни Костенко, який багатьом невідомий, тому що багато хто взагалі не читає нині книжок, надто — поезії, натомість втелющується в телевізора — до потьмарення в мізках, та обрегочується, не тямлячи, що сміється таки із самого себе… До часу.

А пригадується, властиво, той день, коли уперше почув ці вірші — хоч минуло вже півстоліття… Й тоді знов постає перед внутрішнім зором натхненне обличчя славного вже під ту пору артиста, звучить його ледь приглушений, динамічний, з логічними наголосами і ще молодий голос. Той голос доносить до сердець… ні, не слова, й навіть не так думки, як биття Поетового серця.

Нереалізовані в українстві

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

Одесько-галицьке літнє спілкування

(Як пора відпусток актуалізує мовне питання і як поступово «притираються» регіони)

Не знаю, наскільки ефективним буде на практиці новий «мовний» закон, але те, що він уже збурив частину суспільства — це точно. Наткнувся на цікавий допис та його активне обговорення у соцмережах і тепер з раді-стю ділюся інформацією з читачами.

Авангард і надія християнства

Нещодавно у соцмережах прочитав лист волонтерки із Запоріжжя Люби Леонової. Він мимоволі фіксує добрі справи, привнесені в наше життя цією найшляхетнішою кастою України. Спонукає замислитися... Адже цієї «касти» раніше не було. То що ж сталося? Волонтерство народилося на Майдані як поштовх вищої сили, як своєчасна підказка Бога? Послухаємо цю дивовижну жінку.

«... П’ять років я робила те, що було потрібно Україні. Не купилася і не здалася навіть тоді, коли повітря на вдих не вистачало... Коли обпльовували, я піднімалася з бруду і йшла далі. Збирала... Просила... Ходила по школах, по людях, писала оголошення, які, траплялося, нищили через лічені хвилини... Йшла на телебачення і в редакції газет. Сортувала, тягла, складала, завантажувала буса разом з хлопцями. В мене все виходило — бо ви, мої друзі, були поруч всі ці п’ять років. Дякую вам!»

Далі Люба торкається актуальних волонтерських проблем.

Коли на місце розуму приходить більшість...

Володимир Великий, Леонід Мудрий і Петро Віщий

Володимир Васильович Щербицький, незаперечно, — видатний державний і політичний діяч України другої половини XX сторіччя. Той факт, що державна діяльність Володимира Щербицького припала на радянські роки, не може перекреслити його видатного внеску в економічний і культурний розвиток України. А що знаємо ми, що знає молоде покоління українців про цю непересічну особистість, яка стала предтечею незалежності України? Коли ж, нарешті, українські книжкові видавництва навчаться заробляти свої гроші, віддаючи шану видатним постатям України?

Так само Леонід Данилович Кучма як державний і політичний діяч України заслуговує на те, щоб його життєвий шлях, труди і досвід стали надбанням не тільки політології, а й широкого народного загалу. Сам Леонід Кучма дуже вірно ставиться до необхідності знати історію своєї країни і народу.

На межі

Хто не пам’ятає про кайдашеву грушу, довкруж якої в сім’ї зчинялося стільки сварок?! І це між своїми, рідними. Що вже й казати про чужих людей, яким судилося жити по сусідству?..

Багато хто з нас, малоземельних (а такими є всі власники дачних нарізів і присадибних ділянок), конфліктував із сусідами за межу. Мені особисто заважає старезна сусідська шовковиця на городі, якраз на межі, яка кроною нависає над моїми кущиками аґрусу, хоча, зізнаюся, із задоволенням ласую жменею-другою смачних ягід, знятих з дерева з мого боку. А ось сусідка справа нещадно обрізає секатором гілочки моєї молоденької абрикоси, яка ще не дала плодів, але пішла вгору й роздалася в ширину, вже заглядаючи їй у двір. Коли її садила, не подумала, що вона буде такою розлогою й пишною...

Одещина повстанська, або Що нам дає досвід столітньої давнини

В історичному романі просвітянки із Чорноморська Валентини Сидорук «Кумар над Кодимою» є епізод (він стосується приблизно 1925 року), коли матрос-інвалід у тільняшці й безкозирці співає пісню на мелодію відомого «Яблучка»:

Гей, яблучко називається!
Москаль всіх загнуздав

Та й катається...

Таке й справді тоді співали — і саме українською мовою. На сміливого морячка відразу накинулася станційна міліція: «…він одержав два удари по обличчю й упав закривавлений. Чоловік був без ніг — жалюгідний обрубок людського тіла, у якому билося хоробре серце...».

Це дуже символічний епізод, який змальовує протест Одещини проти окупаційної політики більшовицької Росії.

У пригодницькому фільмі «Мурка» (режисери Антон Розенберг і Ярослав Мочалов) є чимало епізодів, коли представники «блатної» Одеси спілкуються українською мовою. Ні, найкрутіші там, звісно, російськомовні, але ті, хто прибув до «перлини біля моря» з навколишніх степових хуторів, усе ще розмовляли мовою дідів-прадідів. Ще при першому перегляді фільму (він вийшов на екрани в 2017 році) думав: як же так сталося, що величезне «українське море», про яке колись з такою пошаною говорив відомий єврейський діяч Володимир Жаботинський, не зупинило московської навали? Як сталося, що згодом залишилися лише ось такі поодинокі протестувальники, як той морячок? А відповідь проста: більшовики вміло використали багатовіковий імперський досвід Росії. Українці ж училися «на ходу»... До того ж, суттєву підтримку радянській владі тоді надавало єврейство, хоча, теоретично, воно могло б зайняти цілком достойну «нішу» і в незалежній українській державі. Так чи інакше, українці були відкинуті на степові хутори та в лісові масиви на півночі області. А в самій Одесі чекісти поступово «розбиралися» з греками, євреями, болгарами, росіянами та зросійщеними українцями.

А що сказав би Котляревський?

 (Про мову нової вистави Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька)

зойк розіпнутого слова…

Ігор РИМАРУК.

…Його наздогнали вже біля гардероба.

— Іване Петровичу, ви ж куди? А як же друга дія?

— Спасибі, я так постою, — відповів по-одеськи, але похмуро. — Мені вже достатньо!..

— Невже вам не сподобалось? Того ви й програмку пожмакали?

— Вибачте, це від хвилювання. — Розгладив аркуша, підніс близько до очей. — Ось… (читає вголос): «Віталій Ченський, «Енеїда»-ХХІ, епічна травестія». Здається, я не туди втрапив… Піду, розповім пану Вергілію…

Одеська ідентичність і... вибори

Передвиборна кампанія наочно продемонструвала поляризацію українського електорату.

Нічого дивного в цьому нема: кожні вибори (в інших країнах теж) до деякої міри розколюють суспільство. Різні люди, різні погляди... Але є особлива, «південно-східна», розколотість, яка відрізняється від центральної та західної. Вона безпосередньо стосується ідентичності.

Люди в Києві, Львові, Полтаві швидко помиряться після виборів. А якщо й ні, то швидко знайдуть собі інших друзів. В Одесі ж поляризація електорату має імперський присмак. Тут розкол надовго, аж поки не зміниться ідентичність. Про це постійно нагадують ті, хто повірив у незворотність Майдану, у торжество ідеалів Революції Гідності. А революція від початку передбачала мовну толерантність. У Києві половина, а то й більше учасників буремних подій 2014 року розмовляла російською. І ніхто не дорікав їм.

День політичної тиші з визвольними піснями

У суботу, напередодні президентських виборів, уперше в Одесі на сцені філармонії виступив гурт «Хорея Козацька» під орудою Тараса Компаніченка.

Ми чекали його давно. Чекали його пісень, яких майже не чули і не знали раніше. (Велика дяка телеканалу «Культура» за недавній прекрасний концерт). Чекали на цю загадкову Хорею з її піснями, що аж забивають дух, з її дивовижними, часто й не чутими раніше, музичними інструментами — це і старосвітська бандура, й фідель — поєднання скрипки з альтом, і сурма та інші давно забуті … Чекали, щоби ступити на той міст, який вони перекинули від епохи українського бароко почерез 1917—1921 роки у наш час, коли згадуємо Українську революцію в час її 100-річчя. Згадуємо Українську Державу, втрачену через власну — вибачайте вже, бо інакше після дня політичної тиші й не скажеш — дурість, поєднану з інфантильністю, наївною довірливістю. А в підсумку — втрачених за ті старі помилки чи не сім поколінь співвітчизників.

Чи потрібні зуби для чорної ікри?

Життя швидкоплинне. Здається, ще не так давно ти ховав на пам’ять у коробочку з-під цукерок-льодяників перший молочний зуб, а сьогодні вже ховаєш на ніч вставну щелепу. Причому, інколи й під надійний замок, бо людина без зубів, вибачте за сумне порівняння, — що птах без дзьоба. Можна, звісно, перейти на вівсянку, але кінського здоров’я від такого раціону не з’явиться. Додати до вівса котлети? Та чи багато хто спроможний викроювати зі свого бюджету гроші на м’ясо? А для пережовування хрящів, шкіри та всяких тельбухів без зубів ну ніяк не обійтися.

Й ось тоді, коли вже у роті від рядів власних перлин залишаються руїни, починаєш помічати, що твоїх товаришів по стоматологічних проблемах — легіони. Звідси само по собі виникає питання: чому ж вони натовпами не біжать до лікарів, щоб реставрувати жувальну апаратуру, хоча й соромляться прогалин у зубах, а фрукти й овочі подрібнюють на тертці?

Мовна ідентифікація: українець

За радянської доби, опинившись у багатьох сферах суспільного життя на периферії, українська мова прагнула зберегтися як життєвий організм. Утім і зі становленням України як держави мовна політика, на жаль, була хиткою: крок уперед — два назад. Переважно це питання збуджувалося в період виборчих кампаній. Спочатку на ньому спекулювали комуністи, згодом — «регіони», зараз — «Опоблок».

Ще в 1989 році був ухвалений закон «Про мови в Українській РСР». Уже не існувало Української Радянської Соціалістичної Республіки, а він продовжував діяти, бо численні суперечки у політикумі не надали жодному із законопроектів (а таких було чимало!) сили нового закону.

Коли потічки стають рікою...

Камо грядеши, Господи?

Апостол Петро і в гадці не мав, що це його запитання переживе понад два тисячоліття.

У могутній Римській імперії теж були свої проблеми.

Імператор Нерон, самозакоханий і розбещений, жив не за Божими, а за власними законами. Покірних наближував й обдаровував пільгами та посадами, а тих, хто перед ним не гнувся, — фізично знищував. Простих підданих всіляко визискував і мав за бидло. У народі його називали тираном і катом. Ось тоді збентежений апостол Павло і запитав Ісуса: «Камо грядеши, Господи?» Куди йдемо?

Поминули віки й тисячоліття, і це «камо грядеши?» гостро стоїть нині перед українським суспільством. На двадцять восьмому році нашої державної Незалежності.

Чому програмісти не йдуть у Президенти?

У роки незалежності в Україні динамічно розвивається IT-індустрія, представлена, переважно, сервісними ІТ-компаніями. Зовсім молода галузь має величезний економічний ефект.

За даними аналітичного дослідження «Розвиток української ІТ-індустрії», проведеного торік Асоціацією «IT Ukraine» спільно з Офісом ефективного регулювання (BRDO), IT-галузь посіла третє місце серед індустрій з найбільшою часткою у ВВП, яка поступається лише аграрному комплексу та металургії. Окрім того, за результатами першого півріччя 2018-го, ІТ-індустрія обі-гнала трубопровідний транспорт і стала другою найбільшою галуззю з експорту послуг за кордон (після послуг з переробки).

Понад 100 представників списку найуспішніших компаній світу «Fortune 500» є клієнтами україн-ського ІТ-бізнесу. Вітчизняна ІТ-галузь успішно конкурує на світовому ринку, і це сприяє творенню позитивного міжнародного іміджу нашої країни. Саме в IT-секторі — найвищі в Україні зарплати (на рівні 2,2 — 2,5 тисячі доларів), отже, доходи програмістів у 6—7 разів перевищують середню заробітну плату в країні. Саме в ІТ-галузі сконцентровані найрозумніші фахівці, які знаються на передових технологіях, уміють працювати в командах, програмувати майбутнє... Відтак мимоволі виникає питання: чому ж ці розумні люди так рідко йдуть у політику?

Дорогою із Каракаса у Брюссель через Київ

29 січня, виступаючи на форумі «Від Крут до Брюсселя. Ми йдемо своїм шляхом», Петро Порошенко висунув свою кандидатуру на пост Президента України. Цю подію очікували. Звичними була промова самого Петра Олексійовича та промови його соратників. Про те, що багато чого зроблено, але не все вдалося. Про те, що треба зберегти нинішній курс на євроінтеграцію і не завернути в глухий кут популізму. Про те, що Україна скоро подасть заявку на вступ до Євросоюзу. І так далі, і тому подібне.

Вертикаль проти змін

Виступи на форумі в Міжнародному виставковому центрі транслювали онлайн. Майбутній виборець міг чути все і стежити за всім, що відбувалося в залі. Але слухати і стежити замало. Треба розуміти, що 29 січня розтанула одна з надій опонентів і суперників Порошенка. Надія на те, що напередодні виборів владна вертикаль розсиплеться і колишні союзники глави держави побіжать рятуватися хто куди, як щурі з корабля, що тоне.

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу

(Закінчення. Початок у номері за 26 січня)

Мабуть, селяни всієї України відчули подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого та десятків інших ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, які взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилося у них в час конання старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, яка належить до гнобленої нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації.

Я вибірково подивися і дані, про інші села Балтщини. Мій висновок — той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу

«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, здебільшого відійшли в інший світ.

Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратися у своєму житті, згадати всіх рідних, дослідити історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів.

Як з’ясувалося, всі мої родичі з давніх-давен проживали в одному селі на півночі Одещини. Я зміг простежити свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері — десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.

«Президентська» застава

Перефразовуючи Михайла Самуельовича Паніковського (великого сліпого із «Золотого теляти»): якщо кефір добре допомагає «від серця», то президентська грошова застава — 2,5 мільйона гривень, або $90 тисяч за нинішнім курсом, — «від парламентських виборів». Точніше, для парламентських виборів, де гарантовано братимуть участь більшість кандидатів, що позбудуться своєї застави у ході президентських. Адже грошова застава повертається суб’єкту її внесення (партії чи кандидатові на посаду президента) у двох випадках: або в разі перемоги на виборах, або в разі виходу до другого туру. Всім іншим учасникам перегонів (а їх нині очікується мало не три десятки осіб!) гроші не повертаються — вони спрямовуються до державного бюджету.

Виникає питання: то навіщо ж іти на вибори, знаючи, що втратиш чималі гроші точно?

Гроші замість підписів

Цього року очікується, що в державні «засіки» від невдах президентської кампанії наді-йде пристойна сума. За підрахунками Комітету виборців України, про свою участь у президентських виборах-2019 так чи інакше оголосили вже 28 осіб. І якщо, наприклад, усі вони пройдуть офіційну реєстрацію та будуть включені до бюлетенів, то після першого туру застави двадцяти шістьох із них будуть переказані до держбюджету. А це — 65 мільйонів гривень, крапля у морі з тих 2,35 мільярда державних видатків, які заплановані бюджетом на проведення нинішньої президентської кампанії.

«За вашу і нашу свободу»

У грудні Польща відзначає дві дати, розділені десятиліттям, але в контексті новітньої історії тісно пов’язані між собою: «чорний четвер» (17 грудня 1970 року) та введення воєнного стану в ніч на 13 грудня 1981-го.

У так званий «чорний четвер» у Ґдині армія та міліція відкрили вогонь у робітників, які йшли до праці. Почалися вуличні зіткнення, в яких взяли участь десь п’ять тисяч людей. Загинуло 18 осіб. Протистояння відбулися також у Щецині, внаслідок яких загинули шістнадцятеро, а понад сто отримали поранення. Убивство робітників у Ґдині стало найкривавішою акцією міліцейських підрозділів під час придушення масових протестів на Балтійському узбережжі Польщі, що тривали від 14 до 22 грудня. Люди вийшли на вулиці проти різкого збільшення цін на продукти. Вони вимагали також зміни влади та свободи слова.

За офіційними даними, у грудні 1970 року загинули 45 людей, а понад 1100 отримали поранення. Деякі джерела говорять навіть про кілька сотень убитих. За ґрати тоді потрапило близько трьох тисяч поляків.

Уже не можна жити так, як жили раніше

Прагнення помістити сучасну Україну в авангард історичного процесу можна зрозуміти. Це — наша Батьківщина, то як їй не бути у центрі всього і попереду всіх? Але реальність така, що кожного дня дає патріотам по носі. І при цьому щораз треба пам’ятати: головне завдання — не втратити рівновагу. Більше чотирьох років це вдається. Але вдається важко.

Не сталося нічого несподіваного

У 1991 році мало хто міг передбачити наслідки краху СРСР. Але те, що дерибан радянської імперії не пройде мирно, вже тоді було очевидним. Збройна міжусобиця розривала республіки Югославії, лякали приклади Карабаху і Придністров’я. Біловезькі угоди, на жаль, не усунули, а лише відтермінували розвиток подій за югославським зразком. А Співдруж-ність Незалежних Держав (СНД) стала не інструментом мирного розлучення, а нашвидкуруч накладеною пов’язкою, під якою гноїлися рани.

Шляхетні пенсіонери

Зараз, під час війни, ми багато пишемо про героїчну молодь та про людей середнього віку. І якось так виходить, що пенсіонери залишаються в тіні... А проте, серед них є чимало цікавих особистостей, які могли б бути прикладом для загалу.

СКАЖІМО, відомий львів-ський філософ та етнолінгвіст Роман Кісь міг би стати прототипом головного героя якогось чудового пригодницького фільму. Навіть багатосерійного. Або гарного такого українського блок-бастера про війну. Треба тільки сценарій хороший написати.

Якщо детально розповідати про його життя, то може скластися враження, що все це видумка. Свого часу він, на знак протесту проти заборони захищати дисертацію українською, виїхав на Чукотку, де провів майже десятиліття, вивчаючи побут чукчів. А тепер? Чому він, автор багатьох книг, покинув велике місто і зробив собі хатину високо в горах? Зрозуміло, що на висоті 900 метрів над рівнем моря нема ні газу, ні електро-енергії... Але ж там легко дихається! Тому й фінансово Роман Ярославович якось викручується. Більше того, за свою, не таку вже й велику, пенсію він видає дуже цікаву газету «Поштовх». І сам поширює її на Донбасі та в інших областях Східної України.

...А життя триває!

«Між берегами самоти тече ріка Печаль» — це у пісні. А поміж людей це називається старістю. Похмурий, безрадісний відрізок земного життя, бо — останній у череді попередніх десятиліть.

Про неї у народі прийнято більше мовчати, ніж говорити: не чіпай лиха, доки воно тихе.

СТАРІСТЬ приходить тишком-нишком, небажана, незвана, неочікувана, й виносить свій безжальний присуд: і ранок, і полудень, і вечір твої — вже позаду.

Хоча хтось у наші тяжкі, турбулентні часи її навіть чекає. Мовляв, ось вийду на пенсію й поживу для себе. Наївний! По-перше, ніколи не підганяй час. А по-друге, поглянь на отого старенького, що збирає викинуті кимось пляшки, або он на ту бабусю, яка разом із голодними бездомними собаками риється в альтфатерах, щоб знайти щось їстівне. Не приведи, Господи, але, як то кажуть, від тюрми та суми… Втім, навіть і ця категорія, наївних й ошуканих, свідома: старість не така вже й страшна, якщо не хворіти. Відомий український актор, який грав героїчні ролі, будучи невиліковно хворим, сказав перед кончиною: «Старість — найпрепаскудніше, що є у житті людини». Скільки людей — стільки й думок. І тут, як зелений паросток на суходолі, — обнадійливе: старість закономірна й прийнятна, якщо знати, як нею краще скористатися. А це вже філософія, і цікава філософія…

Одні смітять, інші — моніторять. А хто прибиратиме?

Загальновідомо, що найбільшою загрозою для Світового океану сьогодні є сміття. Що робити з ним у Чорному морі, цій найближчій до нас частині Світового океану, і які тут виклики та наслідки для нас й українського довкілля? Навряд чи когось не турбують ці питання.

Проект з довгою-предовгою назвою «Покращення онлайн доступу громадськості до даних моніторингу стану навколишнього природного середовища та інформаційних інструментів для підтримки співпраці в Чорноморському басейні щодо скорочення забруднення морським сміттям» в одеському прес-центрі «Paritet» презентували: Олег Рубель — доктор економічних наук, голова Міжнародної асоціації Чорноморських громадських організацій, Український науковий центр екології моря (УкрНЦЕМ), Олег Деркач — директор Тилігульского регіонального ландшафтного парку, Анастасія Снігірьова — старший науковий співробітник, Інститут екології моря НАН України, та Юлія Котельникова — експерт проекту, науковий співробітник УкрНЦЕМ.

А ви кажете — неможливо?

Майдан виправдав лише частину народних сподівань. Проте, не підлягає сумніву, що ми відстояли найдорожче — свободу. І тепер маємо шанс творити модерну націю. Кожен учасник Євромайдану, кожен громадянин, який хотів би прискорити оновлення країни, міг би зробити свій внесок у цей процес. Адже коли скласти докупи конструктивні і неординарні думки небайдужих, то може вийти щось добре і корисне. Дещо й у мене є на думці.

Неординарне як ресурс

Свого часу Юліуш Словацький написав поему «Беньовський». Там — про подільського шляхтича, який, тікаючи з Криму, прихопив з собою шляхтянку Анелю — польський варіант нашої Роксолани. Закінчилося все чудово, ще й двісті джигітів, посланих навздогін, перейшли на бік хороброго поляка. Втім, у реальному житті Беньовський був іншим. Не такий уже й поляк (словак по батькові), до того ж — неабиякий авантюрист. Обвінчався з донькою торговця, яку потім покинув і не бачив до кінця своїх днів. Але, попри все, мав стільки правдивих, захоплюючих пригод, що Юліуш Словацький вирішив полонізувати і героїзувати Моріца Беньовського. Бо полякам потрібен був свій позитивний герой. Кожен патрі-отичний твір виховує молодь. Може, саме завдяки таким поемам Польща і відродилася у двадцятому столітті?

«Червона лінія» Азову

Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Азовському морі.

У документі є все: суворий осуд дій Росії, а саме її «надмірної активності» у перевірці комерційних суден, констатація порушення Росією міжнародного морського права та власних міжнародних зобов’язань, вимога до РФ негайно припинити інтенсивну та дискримінаційну, політично вмотивовану інспекцію суден, оцінка побудови Керченського мосту як незаконної, нарешті — заклик до Євросоюзу «вжити відповідних заходів», тобто запровадити нові санкції проти Росії, якщо вона не відмовиться від того, що коїть. У резолюції також називається цілком конкретна мета Росії: перетворити Азовське море у внут-рішнє російське і дестабілізувати безпекову та соціально-економічну ситуацію в Україні.

Підводні камені формальної українізації

Зараз увага багатьох українських патріотів прикута до телевізора і радіоприймача. Відкривши вранці ноутбук, мої друзі також передусім шукають інформацію про мовне питання. Прийнятий у першому читанні новий мовний закон № 5670-д є для таких людей своєрідною точкою відліку, майже панацеєю від більшості духовних хвороб. Утім, є й певна категорія тих, хто висловлює своє розчарування. Мовляв, Україна могла б узяти на озброєння набагато кращий варіант. Значно радикальніший.

Як на мене, й одні, й інші хвилюються даремно, бо результат залежатиме не стільки від параграфів закону, скільки від налаштованості сус-пільства на мовний консенсус. Справи підуть швидше, коли і Львів, і Київ, й Одеса почуватимуться частинкою єдиного цілого. І це — попри суттєву різницю в мовних реаліях.

Мова уроків і мова перерв

Про формально українські школи

Наскільки можу судити з реакції друзів та знайомих, більшість мешканців «материкової» України схвально сприйняла інформацію про те, що 83% відсотки одеситів вибрали для своїх дітей-першачків українські школи та класи. Це й справді непогано, та пригадую, Київ переступив 90-відсоткову позначку вже з двадцять років тому, але й дотепер так і не став україномовним.

Звісно, рух у цьому напрямку є позитивним явищем. Однак і перебільшувати роль формально українських шкіл не варто. Кияни, які закінчували українські школи в 1960—1970-х, нині лише незначною мірою послуговуються українською. За потреби можуть спілкуватися, і все ж зазвичай віддають перевагу російській. І тільки молоде покоління киян дарує нам сяку-таку надію...

Єднаймося через... туризм

Усі ми розуміємо, що можливості українського туризму величезні. Й тому варто ретельно дослідити кожну його складову, кожну грань. Все в навколишньому світі перебуває у взаємозв’язку: ландшафт, клімат, історія, інформація...

Світ тісний, і туризм лише допомагає збагнути цю просту істину.

Зараз я свідомо відсуваю на другий план рекреаційні можливості туризму. Не кажу і про прибуток від галузі. Зупинюся більше на інформаційній компоненті. Дуже важливо, щоб туризм на українських теренах сприяв популяризації нашої держави у світі. Щоб ми мали якомога більше друзів за кордоном. А головне — щоб навчилися повноцінно спілкуватися між собою самі українці!

Стимули для мікрофермерства

Реалізація «сімейно-фермерських» новацій забезпечить представникам дрібного аграрного бізнесу розширення можливостей при формуванні напрямків свого розвитку, вважає завідувач відділу фінансово-кредитної та податкової політики Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», кандидат економічних наук Леонід Тулуш, оцінюючи перспективи прийнятого Верховною Радою 10 липня закону про внесення змін до Податкового кодексу та деяких законодавчих актів щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств.

За його словами, йдеться, насамперед, про можливість переведення своєї напівлегальної діяльності, позбавленої належної підтримки з боку держави, на цивілізовані рейки і залучення до бюджетних програм, спрямованих на стимулювання розвитку аграрного сектора та підвищення рівня соціальної захищеності осіб, які працюють у галузі.

Як одна душа

Що, скажете, знову про любов? А про що ж іще, коли в Одесі сталася така не-ординарна подія? Ну хай би почубилися між собою хлоп’яки-верховоди за лідерство на своїй вулиці. А то ж — страмовище і ганьба: школярки-підлітки кулаками й ногами дубасили однокласницю, яка безпорадним клубочком уже лежала долілиць, закриваючи голову руками.

За що гамселили? Розлучниця! Один із хлопців зустрічався з дівчиною з їхнього класу, а тут поклав око на іншу однокласницю. Та відповіла взаємністю — і потрапила у халепу.

Між «всепропальством» і духом перемоги

(Спроба всеукраїнської дискусії на основі одеського матеріалу)

Чим живе українство? І яке місце Одещини в нашій воюючій Україні? Про це часто думаю, гортаючи «Чорноморські новини». Судячи з усього, місце далеко не останнє. Газета підштовхує до роздумів і до нових зна-йомств з одеситами.

Звичайно, і в соцмережах намагаюся насамперед читати все, що написано мешканцями Одещини. Нещодавно звернув увагу на тривожний лист Олени Блажиєвої:

«Знову резонансні вбивства. Замахи на вбивства... Якщо це стається в місті, то реакція майже миттєва. Тільки не від правоохоронців. Ті діють лише тоді, коли на них тиснуть небайдужі активісти. Але активісти є не тільки в містах. Вони є і в селах. Вони також як п’яте колесо до воза для тих, хто посідає крісла й кріселечка, хто ділить пиріг місцевого масштабу. Активістів ненавидять місцеві ватани (яких передбачливо зазомбували міс-цеві князьки), ненавидять за все: за дорогий долар, за Майдан, за війну, за тарифи, за мову, за реформи, за Порошенка, за кривавого пастора, за Зоряна і Шкіряка… Вони чекають приходу царя з Півночі, а ми їм заважаєм. Війна на Сході для них досі — громадянська, а ми, мовляв, цього не розуміємо, ми просто зазомбовані, бо «пєчєнькамі амеріканскімі аб’єлісь»...

Спортивно-політичне «побєдобєсіє»: далі буде?

Чемпіонат світу з футболу, що проходив у Росії, закінчився. Чи вдалося країні та її оксамитовому диктатору набрати якісь бонусні очки для свого іміджу? Авжеж. Питання в тому, наскільки вони вагомі і як довго даватимуть хоч якийсь ефект. Інше важливе запитання: скільки вся ця «всенародна радість» коштувала? Свято ж минуло, а попереду — похмурі, нудні речі, наприклад, життя до смерті без пенсії.

Ну і для України дуже важливо планувати майбутні російські кампанії спортивного «побєдобєсія» — особливо в тій частині, де вони впритул стосуються і нашої країни.

Москва. «Лужники». «Шкода, що зараз не 37 рік!»

Головна подія ЧС-2018 сталася на 52-й хвилині фінального матчу Франція—Хорватія. На поле вдалося прорватися чотирьом учасникам панк-групи Pussy Riot у поліцейській формі. Рішення надзвичайно дотепне і витончене. З одного боку, мабуть, так простіше було пробиратися на стадіоні і далі — вибігати на поле. А з іншого — як же ще протестувати проти свавілля в поліцейській країні, якщо не в поліцейській формі?! В акції брали участь Петро Верзілов, Ольга Курачева, Ольга Пахтусова і Ніка Нікульшина. Вони назвали свою акцію «Міліціонер вступає в гру» і вимагали звільнення політв’язнів.

Албанська квітка у бессарабському вінку

Коли планував поїздку на Дунай, то не збирався обмежуватись вивченням лише українських поселень. Знав, що і до росіян-старообрядців варто завітати, і до болгар, і до молдован, і до гагаузів... І вже точно був переконаний, що не омину албанського села Каракурт. На жаль, не все вдалося побачити, але «зажинок» зроблено непоганий. Головне, що з’явилися друзі-албанці!

Про цю балканську державу ми, на жаль, мало що знаємо. Мальовнича гірська країна на березі Середземного моря... Але навіть якщо розглядати Албанію лише з точки зору туризму і літнього відпочинку, то про сусідню Чорногорію українцям відомо набагато більше. А з точки зору історії?

Синдром росомахи

Закінчення. Початок у номерах за 14, 16 та 21 червня.

ІV

Печально, що жоден наш президент не мав реформаторського запалу. Слова — одне, справи — інше. Кожен користався кримінально-олігархічною системою, вважаючи, що її запасу міцності на його два терміни вистачить. Ющенко і Янукович — також. І якби Віктора Андрійовича не засліпила пекуча заздрість до популярності Тимошенко, а Віктор Федорович не піддався шантажеві Путіна і підписав би угоду про Асоціацію із ЄС — удалося б.

Речники від влади запевняють, що реформи насправді йдуть. А не бачать їх тільки злостивці та агенти Кремля. Он і пенсії підвищуються, і зарплати, і армія відродилася, й ось-ось замість напрямків між містами з’являться дороги, і літаки полетять, як колись. Звичайно ж — безвіз. ВВП росте. Помалу росте, але що ж ви хочете — війна. А що скрутно живеться, так реформи ж. Ну і так далі…

Синдром росомахи

Продовження. Початок у номерах за 14 та 16 червня.

У політичному словнику набуває дедалі більших прав термін «мінімізація». Але якщо в економіці це ознака успіху (мінімізація витрат, мінімізація збитків тощо), то в нашому випадку йдеться про мінімізацію населення. Бо й справді, скільки країні потрібно українців?

У сільському господарстві сучасні машини замінили колишніх передовиків соціалістичного змагання і підняли урожайність до небачених висот. Попри катастрофічне падіння в усіх галузях господарства, Україна на першому місці у світі по соняшнику, 4 відсотки світового виробництва пшениці — наші, наші 3 відсотки по ріпаку, 10-е місце у світі з виробництву молока і т.д. На загал сільське господарство формує близько 20 відсотків національного доходу. Водночас обезлюднілі села Центру і Сходу поповзом повертаються у стан Дикого Поля. Бо переробної промисловості там нема, доріг ніколи й не було, а ручну працю замінила продуктивна закордонна техніка. Промисловість у містах, які були «наше все» — металургійні і хімічні комбінати, флагмани оборонної галузі, легка промисловість — занепали чи сконали. І хоч найбільше затрат вимагає народити, вивчити і виховати людину, саме доросла людина і виявилася в Україні не потрібною.

Синдром росомахи

Продовження. Початок у номері за 14 червня.

Тому Петро Олексійович і вирішив — усе чужими руками. Через запрошення чужинців вирішувалося іще одна, дуже важлива проблема. Близьке оточення мало а) відчути крижану небезпеку і б) абсолютну залежність від сюзерена. Це був дуже вдалий хід Президента із мінімізації впливу своєї команди.

Скоро стало очевидним, що запрошення реформаторів нікому і нічим не загрожує. Бутафорія. Їм немов пропонували переплисти океан із зв’язаними руками. Тож хтось, як Шеремета, Мусій чи Абромавічюс, хряснули дверима одразу. Інші, як Квіташвілі, проявили обачну гнучкість і згодом пішли тихо-мирно. Пощезла із обрію й президентська улюблениця пані Яресько, наслідки фінансової політики якої, стверджують аналітики, вилазитимуть нам боком десятки років.

Синдром росомахи

Від оленячої туші лишилося мало що. Росомаха зжерла огузок й грудину, обгризла хребет, продовженням якого стирчали вигнуті турецьким ятаганом шийні хребці, і тепер, важко звівшись на передні лапи, сіпалася у безсилій люті й хрипко рикала, вишкіряючи ікла, від яких обачно тримаються віддаль навіть ведмеді.

Мій приятель, тайгова людина за природою і єгер за посадою, дивився на мене із поблажливістю. Я підняв руки. Я програв. Я повівся на заклад твердо переконаний, що не може тайговий звір, який вважається одним із найбільш обачних і обережних, який і в лютім голоді кілька діб вичікує, перш як навіть наблизитися до поживи, начисто втратить інстинкт самозбереження і жертиме, скільки бачить. До знерухомлення.

Лісабонські парадокси

Минулої неділі у столиці Португалії Лісабоні завершився конкурс «Євробачення-2018». Одеситів ця велика подія інтригувала ще й тим, що вперше з 2003 року, відколи наша держава бере участь у цьому пісенному змаганні, честь України захищав наш земляк — 21-річний MЕLOVIN. Тож спочатку про нього.

MELOVIN (Костянтин Бочаров, народився 11 квітня 1997-го в Одесі) — український співак, переможець шостого сезону вокального шоу «X-Фактор», фіналіст національного відбору на «Євробачення-2017». На нинішньому, вже 63-у конкурсі, який проходив у Португалії, наш земляк виступив з піснею «Under The Ladder».

Наріжні камені «Придунайської Швейцарії»

Продовження. Початок у номерах за 14 та 21 квітня.

(Спроба всеукраїнського дискурсу про місце Буджаку в Україні)

Торік луганчанин Валентин Торба написав до всеукраїнської газети «День» статтю з трішки провокаційною назвою: «Як зробити з Ізмаїла фортецю українського духу?». Вже тоді задумався: а чи це реально? Адже, згідно з даними переписів, відсоток українців у цьому придунайському місті ніколи не перевищував 38%. Навіть про Одесу з її 62% українців не скажеш, що вона є «фортецею українства», а що ж тоді говорити про найбільше місто Південної Бесарабії, яке опинилося у складі України лише в 1940 році? Хоча... Чому б і не помріяти про хороший результат, плануючи тривалу державницьку працю на придунайських теренах? Але «фортецею» українського духу Ізмаїл може стати скоріше в переносному значенні. Тобто отримати надійне щеплення проти маячних ідей «русского мира».

А поки що Буджак (ще одна історична назва Південної Бесарабії) багато в чому нагадує Донбас 2013 року. Щеплення попереду. Є два варіанти. Перший — Росія провокує тут сепаратистські виступи, а український народ рятує (як зараз на Донбасі) свою країну від подальшого розчленування. Другий варіант — просвітництво та масові контакти молоді й інтелігенції Буджака з рештою України.

Похмурий дух Куликового поля

За останнє сторіччя це місце бачило сотні смертей — і нині воно продовжує притягувати до себе біль і страждання. Минуло чотири роки від дня трагедії на Куликовому полі, але згорілий Будинок профспілок і дотепер багато одеситів обходять стороною — він навіває жах.

Символічно, що трагічні події 2 травня 2014-го розгорнулися саме тут, на Куликовому полі, — навпроти братської могили загиблих у січні 1918-го й на місці упокоєння ув’язнених старої одеської тюрми, в тому числі й терористів з «Народної волі» — Ковальського, Лизогуба, Халтуріна.

На зорі існування Одеси Куликове поле було величезним пустирем. Зарості бур’яну простягалися до території сучасного «Привозу», який був тоді придатком Старого базару. Це місце називали Куликовськими полями. Назва пов’язана аж ніяк не з Куликовською битвою, як це підносили в радянській історіографії, а з ім’ям таврійського поміщика Миколи Овсянико-Куликовського, власника великого маєтку на окраїні Одеси.

Те, що відходить у минуле

Перше травня — свято, що дісталося нам у спадок від радянського минулого, відзначається і в низці країн світу. Там воно іменується Днем міжнародної солідарності трудящих, Днем праці, Днем весни... В СРСР його часто називали Першотравнем.

Ще задовго до липня 1889 року, коли конгрес Другого Інтернаціоналу ухвалив відзначати 1 травня як день солідарності робітників, у пам’ять про чиказькі події травня 1886-го, в одеситів цей день був святом весни і днем народних гулянь. Ось як описував «Одесский вест-ник» від 5 травня 1834-го святкування 1 травня в місті: «В Одесу, із самого заснування її, коли вона була ще тільки невеликим містечком, перейшов із Росії звичай святкувати щорічно 1-е травня як день, призначений для зустрічі весни, хоча весна починається у нас майже на два місяці раніше. Коли все містечко, з раннього ранку, від малого до великого, поспішало на берег провести перший день травня. У нинішньому році святкування 1-го травня було на дачі, що належала колись герцогу де Рі-шельє. Мальовничий сад і великий парк, куди вільно можуть в’їжджати екіпажі, має всі зручності для цього гуляння».

Полинове військо

Вкрай зайняті, скручені в тугі пружини щоденних клопотів, ми з вами нині більше дивимося не вгору, навіть не собі під ноги, а, швидше, в потилицю одне одному, намагаючись не відстати, а часто й випередити того, хто пішов далі, хто має більше…

Час від часу все ж таки варто пригальмовувати, відриватися від моніторів і телевізорів, відпочивати, розглядаючи обличчя людей, все, що порадує очі, а не змусить їх примружитися.

Балтійський фронт України і Європи

Закінчення. Початок у номері за  17 березня.

(Про деякі енергетичні аспекти українсько-російської конфронтації)

Позиція України

Позиція керівництва нашої держави щодо «Північного потоку-2» чітка і зрозуміла: Україна категорично проти цього проекту, оскільки, в разі його реалізації, по-перше, втратить майже 3 млрд дол. надходжень за транзит газу, по-друге, позбувшись транзитного потенціалу, перестане бути цікавою для Євросоюзу і, по-третє, збудувавши газопровід «Північний потік-2», Москва розв’яже собі руки для продовження й розширення агресії проти нашої країни.

Маніпулятивний мораторій

Чому українським лісам не допоможе заборона на експорт деревини

У 2015-у український парламент ухвалив закон, який набув чинності 2017-го, про запровадження 10-річного мораторію на експорт лісу-кругляку. Наслідки цієї заборони не забарилися: того ж року Україна не отримала третій транш макрофінансової допомоги від Європейського Союзу у розмірі 600 мільйонів євро, бо згаданий мораторій порушує Угоду про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС.

Офіційна причина мораторію — вимога національних виробників меблів і деревообробних асоціацій, які стверджували, що такий крок — єдиний спосіб зупинити незаконне вирубування лісів і допомогти вітчизняному ринку. Але, як зазначають експерти, заборона експорту деревини не дасть позитивних результатів і не зможе вирішити проблеми галузі та довкілля.

Під своїми і чужими іменами

— Ти с Украіни?

— Так.

— А ти хохол ілі бандєровєц?

— Я — українець.

— А, значіт, ти бандєровєц...

(З розмови у Москві між українським
журналістом і місцевим мешканцем. Взято з інтернету).

Бо то наша земля...

Це аксіома: привілей молодих — мрії. Бо перед ними широка й довга дорога, думка про те, як не змарнувати роки і збудувати затишне та щасливе життя.

А для людей похилого віку чи не єдиний прихисток для душі — спогади. Як ось ці два з моєї сивої давнини.

Час і колір Одеси, або Місто, якого ми ще не знаємо

Живучи у чудовому місті на березі Чорного моря, чи замислювалися ви хоч колись над тим, як протікає у ньому час, що зберігається у підвалинах історичної пам’яті Одеси і який колір найкраще відображає її сутність?

Скоріше, ні. Ми просто любимо наше місто — за пахощі весняних акацій, за мінливе й величне море, за такі рідні дворики з розвішаною в них білизною, за «Привоз», оперний, Потьомкінські сходи…

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua