Хотіли змін? Вони вже на підході

Яку б тему в політиці не обговорювати, все впирається в пандемію COVID-19. У свою чергу досі не зрозуміло, що в масовому психозі, який охопив зараз людство, переважає — страх перед коронавірусом чи страх перед змінами звичного життя людей на Землі.

Масовий психоз —невирішувані конфлікти

Поки є надія, що пандемія досягне «плато», поширення зарази стабілізується, а потім піде на спад, можна робити вигляд, що за рік-два піде на спад і масовий психоз, зумовлений пандемією. Поступово відновиться важко поранена економіка в більшості країн, відновляться фінансові та торговельні зв’язки і, так, ми житимемо бідніше, але спочатку так само, як жили досі, а потім навіть краще. Як приклад наводиться пандемія «іспанки» столітньої давнини. Коли за розрухою початку двадцятих років минулого століття, пов’язаною зі світовою війною і революціями, настав десятирічний період зростання і процвітання західної цивілізації. А перед «великою депресією» про «іспанку» забули взагалі.

Коронавірус у сучасній Україні

Головне — налякати дурня,
решту помилок він зробить сам.

Степан ДЕМУРА.

 

Коронавіруси — родина вірусів, що містить 40 видів. Назва пов’язана з будовою вірусів, які мають шилоподібні відростки, що нагадують сонячну корону. Коронавірус уперше був виділений у хворих гострими респіраторними захворюваннями у 1965-у. Він привернув значну увагу у 2002-2003 роках через епідемію атипової пневмонії у Китаї. Про широку розповсюдженість коронавірусів свідчить наявність специфічних антитіл у 80% населення. Всі такі віруси мають високу заразність й опірність імунітету людини, але й мають низьку живучість поза хазяїном і дуже вразливі до засобів дезінфекції.

Прямих методів лікування коронавірусних інфекцій не існує. Звичайно лікують наслідки зараження, якщо воно проходить із вираженою симптоматикою. Причинами смерті хворих є можливі ускладнення, спровоковані інфекцією. Тому якість медичної допомоги дуже важлива у разі важкого перебігу недуги.

Епідемія зазвичай триває доти, доки у більшості населення не формується імунітет до вірусу. Імунітет може виникнути лише у разі безпосереднього потрапляння вірусу в організм людини. Схоже на те, що уберегтися від контакту з вірусом протягом усього життя навряд чи можливо. З моменту потрапляння нової модифікації коронавірусу, чи будь-якого іншого вірусу, у людську популяцію він уже нікуди звідти не зникає. Контакт з коронавірусом кожної конкретної людини — питання часу.

Армія і коронавірус

Однак через відсутність відповідних контрольних механізмів проблему біологічної зброї цією конвенцією не вирішено. Адже низка країн, у т.ч. провідних, приєдналася до угоди з іміджевих міркувань, себто формально, одночасно не припиняючи розробки бойових біологічних речовин та зберігаючи можливості їх застосування.

Крім того, з’явилася інша проблема — нові інфекційні хвороби внаслідок мутації вірусів, зумовленої екологічними змінами. А швидкому та широкому поширенню епідемій у світі сприяють глобальні транспортні комунікації. Так фактично одночасно виникає «природна біологічна зброя» із засобами її доставки.

Сьогодні природні вірусні інфекції людство не може контролювати повністю, але окремі держави використовують їх у своїх геополітичних цілях. Наприклад, Китай, ймовірно, під час процесу нейтралізації коронавірусу пробує вирішувати накопичені проблеми національної економіки, а також запобігти очевидним діям керівництва США та Росії, які також прагнуть зміцнити власні позиції під виглядом боротьби з епідемією. Подібну практику поки що не можна назвати поширеною. Хоча, залежно від того, як надалі погіршуватиметься стан світової економіки і, відповідно, загострюватимуться суперечності між державами, така практика може стати масштабнішою, а її форми — урізноманітнитися.

Тимчасові труднощі назавжди

У колишній імперії, якщо хтось пам’ятає, величиною постійною (константою) були тимчасові труднощі. Зрештою, саме вони призвели до розпаду величезної держави. З пандемією COVID-19 поки борються карантинами і ізоляцією один від одного. Тобто роз’єднанням людей, міст, країн і навіть континентів. Наполягають, що ці заходи мають тимчасовий характер, але забувають про те, що тимчасове, непомітно для всіх, іноді стає постійним.

Правила різко зміняться

Дуже хотілося б з пандемією покінчити швидко. Прокинутися і дізнатися, що зусилля вчених і лікарів принесли результати. Є вакцина, є ліки і нема нових випадків заражень з летальним результатом. В одному з сучасних телесеріалів так і відбувається. В передостанній серії. А в останній серії факт перемоги над заразою уряди від населення ретельно приховують. І тримають людей у резерваціях просто тому, що громадянами так зручніше керувати.

У кіно, звісно, знаходяться герої, які викривають правлячих негідників. Світить яскраве сонце і дітки бігають по галявинах. Але ми живемо не в кіно. Якщо вдасться стримати поширення небезпечної інфекції по планеті, масовим ускладненням після перенесених хвороб стане, ризикну припустити, не атипова двостороння пневмонія, а соціальні наслідки жорсткого карантину, зникнення громадянських прав і свобод, якими людство пожертвувало заради виживання.

Ідеальний шторм

Про пандемію коронавірусу, найактуальнішу сьогодні тему, неспеціалістові сказати щось нове важко. Експерти в прогнозах повторюються, перебирають сюжети з фільмів катастроф або знаходять позитивне там, де знайти його неможливо. В українській політиці — те ж саме. Кількість сюжетів обмежена, і всі вони зливаються в один безперервний скандал.

Про коріння та гілля

У листопаді ми відзначатимемо своєрідний ювілей. Двадцять років «касетному скандалу», оприлюдненню плівок майора Мельниченка, які ледь не загубили політичну кар’єру Леоніда Даниловича Кучми й, у всякому разі, назавжди її заплямували. Але відтоді багато води спливло. Технології шпигунства зробили крок далеко вперед. Підслуховування та підглядування увійшли в повсякденний побут і стали просто одним з видів боротьби на владному Олімпі.

Обнуляй і владарюй

У Росії оформлена безстрокова диктатура Путіна

Спецоперація «обнуление сроков» була проведена Путіним з якимись особливими безсоромністю і простотою. Це одразу ж навіяло спогади про осінь 2011 року, коли Путін з Медведєвим з такою ж простотою і безсоромністю зізналися у тому, що провели операцію «временный президент, греющий трон», а от термін закінчився — і тепер на трон повертається справжній президент. Але тоді Росія і росіяни, Москва і москвичі були якісно зовсім іншими.

Нахабство влади, розгубленість опозиції

Тоді почалася хвиля протестів, яка, як здалося, може змести ту обридлу (вже тоді) владу. Однак, напружившись, гебістська верхівка протести 2011—2012 років обнулила. А цього разу були обнулені президентські терміни. І якби Путін наказав обнулити літочислення, Держдума зробила б і це. Був би зараз не 2020 рік, а просто 20-й. Чому ні?..

Сила друкованого слова

Це фото зробив учора. Йшов собі по вулиці Коперника (а вона у Львові майже центральна) з наміром забігти в університет. Хотів занести відомому професору Лизанчуку «Чорноморку» зі статтею «Добрі справи українського Півдня». Оскільки згадую в матеріалі і самого Василя Васильовича, то попередив, що сьогодні зайду і віддам примірник. Але не думав, не гадав, що газету доведеться «розбирати» і віддати йому лише частину.

Несподівано у натовпі помітив знайоме обличчя. Де й коли бачив цю жінку? Ага, вона ж із «Прозерка»! Здається, саме так називається громадська організація, в яку об’єдналися шанувальниці української культури з Червонограда. Прозерок — це одна з народних назв підсніжника. Там дівчата особливі: їх хлібом не годуй – дай лишень про культуру поговорити. І не лише говорять, а й об’є-днують у гурти творчих людей за темами: вишивка, писанкарство, кераміка... Це їхнє. «Прозерчанки» переконані, що саме культура здатна змонолітнити українське суспільство. Ніщо так не єднає, як культура!

Вірус страху і недовіри

Усе, що не трапляється сьогодні на планеті, вкотре переконує в тому, який тісний наш світ і як ми залежимо одне від одного. Серед людей в автобусах, якими 20 лютого в Нові Санжари привезли евакуйованих із Китаю українців і громадян інших держав, могла бути і моя дитина.

Донька більше року пропрацювала у Китаї, де і по сьогодні залишаються її подруги з Білорусі та Казахстану, які не збираються додому, а терпляче перечікують тривогу, спричинену новим небезпечним штамом вірусу, суворо виконуючи всі рекомендації тамтешніх медиків.

Джерела нашого щастя

У недавні новорічні свята ми неодмінно бажали одне одному «щастя». І зрозуміло, бо це найкраще людське почуття. Відтак, захотілося суто прагматично поміркувати, коли ми його відчуваємо, з чого воно складається і в чому його соціальне значення.

Цікаве й омріяне у віках слово «щастя» означає, як пишуть науковці, стан повного і великого задоволення, яке виникає у людей від самого життя: від улюбленої справи та її результатів, родинних стосунків і любові, особливо ніжних почуттів до малечі, спілкування з близькими людьми, цікавими й розумними колегами, від усвідомлення високого рівня своєї професійної підготовки і креативності, що дає нам додаткову наснагу й можливість постійно бути впевненими, рішучими та успішними. Все це і складає основу нашого звичайного людського щастя.

Психологи найчастіше розглядають проблему щастя з індивідуальних позицій, аналізуючи стан однієї конкретної людини. Історики ж можуть подивитися на неї із соціально-історичних позицій, бо людина є соціальною істотою, тому її благополуччя значною мірою залежить від рівня економічного і соціально-політичного стану всього суспі-льства, задоволення потреб населення, забезпечення його прав і свобод, комфортного морально-політичного клімату в країні, високого рівня культури тощо. І в історичному ракурсі відмінності можуть бути докорінними. Одна справа — початок 30-х років минулого століття, коли сталінська влада забрала в українців все продовольство, по суті організувавши штучний Голодомор-геноцид, коли люди мільйонами помирали від голоду. Й інша річ — століття потому, тобто сьогодення, коли ми, наприклад, зібрали рекордний урожай зернових у 75 мільйонів тонн і вже самі в незалежній своїй державі розпоряджаємося цим ужинком, плануючи продати зайві 54 мільйони. Зрозуміло, що у нас є ще багато невирішених питань, але за останні десятиріччя все докорінно змінилося, а головне — що ми проголосили і розбудовуємо власну державу, яка має забезпечити щасливе й заможне життя всім громадянам. Як наголошував фахівець з цієї проблеми, англійський філософ Дж. Бентам, найкращий соціальний ідеал — це забезпечення людям найбільшої кількості щастя («The great is possible quantity of happiness»).

Муміфікація Росії

Православ’я, націоналізм, великодержав’я — ось і все, на що вистачило путінських стратегів

Недавнє послання Путіна Федеральним зборам — не що інше як спроба протягти в майбутнє Росії те, що є її імперським минулим.

Так у Стародавньому Єгипті муміфікували фараонів, готуючи їх до загробного життя, а російські комуністи перейняли їхній досвід і досі не можуть розлучитися з мумією Леніна, хоча саме його нинішній господар Кремля нещадно критикує за численні прорахунки.

Зразу кілька недавніх виступів Путіна з питань, пов’язаних з історією Другої світової війни та оцінкою ролей різних історичних особистостей (насамперед — Сталіна), лише на перший погляд не мають нічого спільного з його виступом на Федеральних зборах. Насправді все це — ланки одного ланцюга. Президент Росії взявся за вирішення одразу кількох стратегічних завдань.

По-перше, він створює видимість реформ під виглядом змін до Конституції РФ та заходів зі збільшення народжуваності, щоб випустити пару в частини незадоволених співвітчизників та тих, котрі вагаються. По-друге, створює ще одну можливість зберегти владу після 2024 року, якщо злитися з Білоруссю в єдиній державі не вийде. По-третє, консервує на невизначений історичний період путінізм — систему влади, побудовану на кланово-олігархічній моделі, міцно прошитій силовиками. Нарешті, не маючи позитивної національної ідеї, він просто мусить навічно закріпити «побєдобєсіє», що триває вже два десятки років і покликане «заморозити» увагу суспільства на минулих досягненнях та дати кожному росіянинові недорогу можливість пишатися не своїми перемогами.

Мирослав МАРИНОВИЧ: «Ненависть — це свинець воєн»

«Путінська Росія має зазнати такого самого краху, як гітлерівський режим»

Напередодні «нормандського саміту» в Україні дискутують, яким має бути мир із Росією. Чи може Україна односторонніми поступками його досягнути? Чим загрожує Україні несправедливий мир?

Про це говорили й учасники комісії «Правда, справедливість і відновлення миру між Росією, Україною, спільно з Європейським Союзом», які провели своє четверте засідання в Парижі. І хоча це засідання відбувалося у жовтні, ми вирішили відкласти публікацію тієї розмови до того часу, коли зустріч у «нормандському форматі» набере реальних рис, а отже потрібно буде ще раз згадати, на яких принципах можна домовлятися про мир з Росією.

Співрозмовник «Радіо «Свобода» (www.radiosvoboda.org) — один із найвпливовіших моральних авторитетів України, колишній дисидент, правозахисник, а нині проректор Українського католицького університету, що у Львові, Мирослав МАРИНОВИЧ (на знімку).

Від спілкування до порозуміння

Деякі думки щодо телемосту «Одеса — Львів»

Нещодавно переглянув телеміст «Одеса — Львів» і вирішив висловити деякі свої міркування. Безумовно, таке спілкування українцям конче потрібне. Адже говорили про мову, окуповані території та найближче наше майбутнє. З іншого боку, телеміст продемонстрував не надто високу здатність домовлятися. Про це свідчать і відгуки на передачу.

Звісно, є цілком позитивні або, принаймні, проукраїнські. Як-от: «Цінуємо, що Львів приїздить до Одеси. Ми вас чекаємо!», «Люблю украинцев: розумна нація!», «Отдам свой гектар земли под базу НАТО!», «Сколько рашистов набежало. Правду говорите, поэтому эта шваль и бесится»…

«Завези од мене поклон в Україну...»

Чому українцям у світах сущим не потрібен особливий статус?

Книга із щемною назвою «Завези од мене поклон в Україну...», про фольклор українців Башкортостану, вийшла друком у 1999 році в Уфі завдяки наполегливій праці Василя Бабенка, керівника тамтешнього центру українознавства. У ній вміщені матеріали з історії, етнографії та фольклору українців цієї республіки, зібрані в українських селах і підготовлені до друку під час Другої світової війни українськими вченими, які були в евакуації в Уфі у складі Академії наук України. Оригінали матеріалів нині зберігаються в Інституті імені М.Т. Рильського у Києві. Без учених в евакуації цієї книги не було б.

Доля загнала українців до Уфимського острогу ще в першій половині XVIII сторіччя, коли в південноуральські степи після 1709-го наплинув перший потік українців, противників московського ярма. У ті і в наступні роки царська адміністрація всіляко сприяла виселенню українців з України, і за суттю своєю це переселення було скритою формою її руйнації. Хоча царська адміністрація приховувала етнографічний характер переселенців, не догадуючись ні тоді, ні в наступні роки виокремлювати українське населення, все ж таки у 1742-у в Приураллі було зареєстровано 509 українських родин із Сумщини, Ніжинщини, Глухівщини, Харківщини та Полтавщини, Лубенщини, Гадячівщини.

Покваптесь чинити добро

Чи часто навідуєтеся у рідні місця, де пройшло ваше дитинство, починалася юність? Певно, не кожному це вдається. Багатьох пригальмовують вік чи недуги, віддаль, яка за нинішніх статків обходиться у відчутну копієчку. Та хіба мало ще інших причин?

А от для мене такі щорічні відвідини є обов’язковими. Ото на початку вересня і лаштуємося з братом на його автівці в ту дорогу. І так уже не один десяток літ. У нестримному чеканні домовлених і несподіваних зустрічей з ріднею, давніми друзями, знайомими, в передчутті лісових походів по гриби, вичікування з вудкою на копанках в очеретах можливого улову. Звісно, знову начуєшся різної всячини, більше — про негаразди. Молодь села не тримається, бо з роботою сутужно, а до столиці рукою подати, де робота завжди знайдеться. І крадії не переводяться, особливо вишукуючи повсюди металобрухт, і пияки псують нормальним людям життя. Запущені хати, садиби, городи печалять око. Їх немало. Батьки померли, а діточки й онуки від обійсть та землі не відмовляються, але довели все до гнітючої руїни. А хіба то діло, що селяни не тримають корів — нема випасів, ніде надбати сіна…

Енергія співпраці, а не завоювань

Мрію про той день, коли війна на Сході закінчиться і ми трохи більше часу зможемо приділяти розвитку українського суспільства. Адже нам потрібна визначеність, впевненість у тому, що затрачені зусилля не будуть марними. А нагода «впрягтися» може з’явитися у будь-який момент.

Наведу приклад. Нещодавно в Києві відбувся «круглий стіл» на тему «Українське козацтво як феномен державотворення та туристичний бренд». Його учасниками були Андрій Щекун, Євген Букет, Олена Денисенко, Ігор Кочергін, Тарас Чухліб... Фейсбучна спільнота відгукнулася на подію дуже схвально: «Давно очікуваний проєкт! У добрий час, хлопці!», «Не перевелися славні козаченьки!» або: «Про Дунай не забувайте! Про Маріуполь! Всі «крайні» точки української етнічної території повинні бути охоплені...».

А напередодні я прочитав інтерв’ю Олени Іванової з В’ячеславом Кушніром «Українська барва Північної Добруджі» («Чорноморка» від 7.09. 2019). У ньому співрозмовники, розповідаючи про українців румунського Придунав’я, також висловлювали цікаві ідеї: «Громада стала важливим чинником економічного і культурного розвитку регіону, а головне — не асимілювалася в полікультурному середовищі. Розвиваючись як етнічна група у ХІХ столітті серед інших груп, вона не тільки зберегла свої класичні традиції, а й створила своєрідний варіант української культури в новому природно-географічному, мовному та культурному середовищах...». І детально повідали про Задунайську (або Дунавецьку) Січ. От вам і одна з «крайніх» точок козацької України.

Cамоспалення в Іжевську й одеські реалії

Не так давно ми були вражені актом самоспалення науковця з Удмуртії Альберта Разіна. Це сталося 10 вересня на центральній площі Іжевська (див. «ЧН» за 19 вересня).

Залишилося відеозвернення, у якому філософ пояснює причини свого вчинку: «Старшому брату настав час усвідомити, що всі імперії приречені. З історії ми знаємо, що впали всі держави, які претендували на вічне існування. Від розвалу їх не врятували ні багатство, ні репресії, ні воєнна міць. Причина — в ігноруванні соціальних закономірностей. Річ у тім, що будь-яка дія викликає протидію. Чим більше натискаєш на пружину, тим сильнішою буде віддача…». А ще науковець говорив про зверхнє ставлення Росії до підкорених народів. І засуджував політику лінгвоциту.

Формула свободи. Вибори

Ця стаття кардинально відрізняється від інших моїх статей, надрукованих раніше в газеті «Чорноморські новини». Під тотальну неоднаковість українців і московитів мені, нарешті, захотілося підвести математичну основу. Я вже багато років займаюся спробами математичного моделювання суспільних процесів, хоча справжній мій фах — це квантова механіка і квантова статистика. Вибори в Україні і вибори в Московії є яскравим проявом ментальності народів, їхнього потягу до свободи, до уявлення про свободу тощо. Стаття вперше в моїй публіцистиці містить деякі математичні формули. Але результатом застосувань цих формул до реального життя є числа, які можна порівняти, і ці порівняння на користь українського народу. Публікації такого формату не характерні для «ЧН». Але хто знає, може, на часі саме такі статті?

П’ЯНКЕ слово «свобода». Най-вища цінність для багатьох людей, найвища цінність для деяких народів. До таких народів найперше належать українці. Вся їхня історія — відчайдушне прагнення до свободи. Нація козаків, нація вільних людей. Козак — уособлення вільної людини — мрія пересічних українців від давніх часів. Хмельниччина, Коліївщина, Махновщина, Отаманщина, війна УНР з Московією, війна ОУН —УПА з Московією, Помаранчева революція, Революція Гідності, війна на Донбасі.

Хотілося б сказати, що жоден народ у світі не виявляв таких зривів в ім’я свободи, таких масових і тяглих у часі. Але це не відповідає дійсності. Є ще один народ, подіб-ний до українського. Це — поляки. Річ Посполита — фактично перша шляхетська республіка в Європі з виборним королем і повновладним парламентом — сеймом. Після третього поділу Речі Посполитої та практичного знищення польської державності все ХІХ сторіччя поляки повставали проти Російської імперії з інтервалом у часі, необхідним для народження й досягнення зрілого віку наступного покоління. Повставали в ім’я свободи власного народу. На відміну від українців, які найчастіше повставали заради волі, не пов’язуючи її з національним визволенням.

Одеса, море, мова, ідентичність

Після анексії Криму різко збільшилися потоки відпочивальників на морське узбережжя Одеської області. Це добре, що у нас ще залишилося так багато моря!..

Та не слід забувати, що територіальні апетити Росії аж ніяк не зменшилися. Й Одеса успішно може виконати роль «нового Севастополя». Адже Одещина (а особливо південь області) не менш інтернаціональна, ніж окупований Крим. Українці, росіяни, болгари, молдовани, гагаузи, албанці, чехи... Колись і німецьких колоній було багато, але після війни депортовані на Схід німці в основному виїхали на прабатьківщину, а ті, що залишилися, живуть у містах. Тому й кажу: з точки зору багатонаціональності порівняно з Одещиною Крим відпочиває. Щоправда, відсоток українців в Одеській області суттєво більший, ніж до війни 2014 року був у Криму.

Гупали яблука...

Тетяна зранку зла: «постріляли» огірки. Забігла лише «на хвилинку», а сидить і сидить, ще й бубонить порожнє, що огірки цього року — як не кривий, то гіркий, не мала з чого вибрати. І ті, трясця його мамі, порвали кришки… Скільки праці котові під хвіст! Руки опускаються.

Юрко, її молодший син, вже підходив до воріт:

— Ма’, а що їсти?.

— Макуху гризіть!

— Чого ти так?!

— Невже в усіх трьох руки вивернуті, яєць не наб’єте на сковорідку?! Мати в них наймичка!

Турботливішої матері і вірнішої дружини я ще не зустрічала. Та як легко якась дрібниця виводить нас із себе. Ось і Тетяна ніяк не заспокоїться:

— Літо якесь, ніби з-за рогу мішком прибите: то спека, то дощі картоплю вимили. Чого ти яблука не збереш?

Про себе, про нас і про Вічність

Це застілля у нас було нашвидкуруч, і все ж — встигли. У садку під розлогою черешнею — довгий стіл, а на ньому на великому блюді — традиційні запашні шашлики, червоне вино, великі жовті помідори й червоні мікадо. Обіч на невеличкому столику — кавун, диня, гора винограду з власних кущів.

Привід був приємний. До Одеси, до своїх дітей, сина Андрія з дружиною, моєю онукою Маринкою, приїхали наші свати — Танечка і Віктор. Усі четверо й завітали до нас, чим дуже порадували — бо ж рідня.

Після щирих вітань, обіймів, поцілунків, звісно ж, — до столу. Задзвеніли чарки — за зустріч, за здоров’я. Впереміж з розмовами пішли шашлики.

Невдовзі компанія розпалася за інтересами. Син Микола із зятем Андрієм, заядлі рибалки, певна річ, про своє — клює чи не клює і на яку приманку краще. Жіноцтво — сваха Тетяна Леонідівна, її невістка, а моя онука Маринка і моя донька Ірина — про свої жіночі справи: суконьки-рюшики і писк моди — якісь вихідні черевики без підборів.

Відібрані назви

Автори цих текстів, найімовірніше, нічого не знають одне про одного. Дописи з’явилися в соцмережах з різницею десь у тиждень. Чи, може, трохи більше... Але радує те, що ці молоді люди, громадяни України, мислять практично «в унісон». Судіть самі.

Олена, м.Одеса:

«Купую персики на Привозі: рожеві, червонобокі. Дають і скуштувати. Справді, солоденькі!

Питаю:

— Звідки привезли?

— Из Удобного. Знаете?

— Ну так, біля Паланки, знаю... Дякую!

Про нетерпимість одних і наївність інших

Соцмережі дарують можливість активно спілкуватися людям з різних регіонів. І знаходити потрібні аргументи щодо ефективності тієї чи іншої концепції мовного відродження. Ось лише один текст, який замінює сотні мовознавчих публікацій.

Пише молодий одесит:

«Протягом двох років роботи у сфері короткотермінової оренди житла я спілкувався з людьми, що приїжджали до Одеси з найрізноманітніших куточків України і близького зарубіжжя. Більшість відгукується про наше місто з явним захопленням і не забуває додати, що хотіли б тут жити.

Раніше діалог на цю тему з «бажаючими залишитися», що приїжджали із західних областей України (з міст, які мені цікаві), відбувався приблизно такий:

— Серйозно? — питаю я. — Ти дійсно хотів би тут залишитися?

— Так, тут класно.

Мир здобувається силою

Після більш як п’яти років з моменту нападу Росії на Україну наша держава стоїть на роздоріжжі безпекової стратегії.

Рішення, ухвалені нині, матимуть визначальний вплив на її майбутнє.

З одного боку, у суспільстві надзвичайно високий запит на завершення війни та досягнення миру. Це природне прагнення, зважаючи на болісну ціну, яку Україна вже заплатила і продовжує платити за відбиття російської агресії та збереження власної свободи, незалежності, суверенітету й повернення територіальної цілісності. З іншого боку, останні соціологічні опитування Центру ім. Разумкова демонструють, що переважна більшість українців не готова йти на будь-які поступки агресору задля укладення миру з Росією.

У цей важкий і поворотний момент Україні не була б зайвою порада від одного з найталановитіших майстрів мирної безпекової стратегії у ХХ сторіччі — 40-го президента США Рональда Рейгана.

Морська піхота — це бренд!

(Прив’язка до історії плюс сучасний креатив)

Статтю Петра Кралюка «Дивовижна доля італійця XVII століття. Пієтро делла Валле — той, хто хотів перетворити Україну на «економічний рай» («День» від 8.02.2019) я прочитав не відразу, а з деяким запізненням. Саме тоді, коли відзначався День нашої морської піхоти. Можливо, цей випадковий збіг і підштовхнув до певних висновків. Нагадаю про що йшлося в публікації.

«Спочатку делла Валле прибув до Константинополя (Стамбула), де вивчив турецьку й арабську мови. У 1615 році подався до Персії та опинився при дворі шаха Аббаса Великого. Там він відстоював ідею «козацької республіки» в Трапезунді. Його підтримував кримський принц-утікач Шагін Герей. Чи діяв делла Валле самостійно? Ймовірно, він був агентом італійського, зокрема венеціанського, купецтва, зацікавленого в переорієнтації торгових шляхів у Європі...».

А вовк качається в траві...

Поет, котрий пише, передовсім, серцем своїм, завжди пророк. Хоче він цього чи ні. Душа його віща бачить те, чого не вгледить око. Бо душа відчуває. Душа — попереджує. Поезія, по суті своїй, часто є пророцтвом. А бува, незрідка, що це — як наче рятівне коло, кинуте нам невидимою рукою в ту хвилину, коли ще й гадки немає, що воно може знадобитися. У час, коли душа, немовби обплутана липким павутинням, робить крок над прірвою, не бачачи того провалля, в пору масового безголів’я, — читайте мудрих поетів. Їх естетична краса несе душевну гармонію, а їхня мудрість впорядкує думки. І, можливо, хоча б тоді ми придивимось, «це що воно за очмана» отам причаїлась, та навіть не дуже й ховається. Та заходимось виводити і знешкоджувати того шашеля, котрий шалено сточує всі ці роки древо нашого буття. Бо вже хилитається той стіл, за яким всує проголошуємо святі гасла й так бездумно гейкаємо, замість того, щоб з гасел тих зводити омріяну будівлю, та раненько до праці ставати…

Останнім часом дедалі частіше спадає на думку цей, винесений у заголовок, рядок з вірша Ліни Костенко, який багатьом невідомий, тому що багато хто взагалі не читає нині книжок, надто — поезії, натомість втелющується в телевізора — до потьмарення в мізках, та обрегочується, не тямлячи, що сміється таки із самого себе… До часу.

А пригадується, властиво, той день, коли уперше почув ці вірші — хоч минуло вже півстоліття… Й тоді знов постає перед внутрішнім зором натхненне обличчя славного вже під ту пору артиста, звучить його ледь приглушений, динамічний, з логічними наголосами і ще молодий голос. Той голос доносить до сердець… ні, не слова, й навіть не так думки, як биття Поетового серця.

Нереалізовані в українстві

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

Одесько-галицьке літнє спілкування

(Як пора відпусток актуалізує мовне питання і як поступово «притираються» регіони)

Не знаю, наскільки ефективним буде на практиці новий «мовний» закон, але те, що він уже збурив частину суспільства — це точно. Наткнувся на цікавий допис та його активне обговорення у соцмережах і тепер з раді-стю ділюся інформацією з читачами.

Авангард і надія християнства

Нещодавно у соцмережах прочитав лист волонтерки із Запоріжжя Люби Леонової. Він мимоволі фіксує добрі справи, привнесені в наше життя цією найшляхетнішою кастою України. Спонукає замислитися... Адже цієї «касти» раніше не було. То що ж сталося? Волонтерство народилося на Майдані як поштовх вищої сили, як своєчасна підказка Бога? Послухаємо цю дивовижну жінку.

«... П’ять років я робила те, що було потрібно Україні. Не купилася і не здалася навіть тоді, коли повітря на вдих не вистачало... Коли обпльовували, я піднімалася з бруду і йшла далі. Збирала... Просила... Ходила по школах, по людях, писала оголошення, які, траплялося, нищили через лічені хвилини... Йшла на телебачення і в редакції газет. Сортувала, тягла, складала, завантажувала буса разом з хлопцями. В мене все виходило — бо ви, мої друзі, були поруч всі ці п’ять років. Дякую вам!»

Далі Люба торкається актуальних волонтерських проблем.

Коли на місце розуму приходить більшість...

Володимир Великий, Леонід Мудрий і Петро Віщий

Володимир Васильович Щербицький, незаперечно, — видатний державний і політичний діяч України другої половини XX сторіччя. Той факт, що державна діяльність Володимира Щербицького припала на радянські роки, не може перекреслити його видатного внеску в економічний і культурний розвиток України. А що знаємо ми, що знає молоде покоління українців про цю непересічну особистість, яка стала предтечею незалежності України? Коли ж, нарешті, українські книжкові видавництва навчаться заробляти свої гроші, віддаючи шану видатним постатям України?

Так само Леонід Данилович Кучма як державний і політичний діяч України заслуговує на те, щоб його життєвий шлях, труди і досвід стали надбанням не тільки політології, а й широкого народного загалу. Сам Леонід Кучма дуже вірно ставиться до необхідності знати історію своєї країни і народу.

На межі

Хто не пам’ятає про кайдашеву грушу, довкруж якої в сім’ї зчинялося стільки сварок?! І це між своїми, рідними. Що вже й казати про чужих людей, яким судилося жити по сусідству?..

Багато хто з нас, малоземельних (а такими є всі власники дачних нарізів і присадибних ділянок), конфліктував із сусідами за межу. Мені особисто заважає старезна сусідська шовковиця на городі, якраз на межі, яка кроною нависає над моїми кущиками аґрусу, хоча, зізнаюся, із задоволенням ласую жменею-другою смачних ягід, знятих з дерева з мого боку. А ось сусідка справа нещадно обрізає секатором гілочки моєї молоденької абрикоси, яка ще не дала плодів, але пішла вгору й роздалася в ширину, вже заглядаючи їй у двір. Коли її садила, не подумала, що вона буде такою розлогою й пишною...

Одещина повстанська, або Що нам дає досвід столітньої давнини

В історичному романі просвітянки із Чорноморська Валентини Сидорук «Кумар над Кодимою» є епізод (він стосується приблизно 1925 року), коли матрос-інвалід у тільняшці й безкозирці співає пісню на мелодію відомого «Яблучка»:

Гей, яблучко називається!
Москаль всіх загнуздав

Та й катається...

Таке й справді тоді співали — і саме українською мовою. На сміливого морячка відразу накинулася станційна міліція: «…він одержав два удари по обличчю й упав закривавлений. Чоловік був без ніг — жалюгідний обрубок людського тіла, у якому билося хоробре серце...».

Це дуже символічний епізод, який змальовує протест Одещини проти окупаційної політики більшовицької Росії.

У пригодницькому фільмі «Мурка» (режисери Антон Розенберг і Ярослав Мочалов) є чимало епізодів, коли представники «блатної» Одеси спілкуються українською мовою. Ні, найкрутіші там, звісно, російськомовні, але ті, хто прибув до «перлини біля моря» з навколишніх степових хуторів, усе ще розмовляли мовою дідів-прадідів. Ще при першому перегляді фільму (він вийшов на екрани в 2017 році) думав: як же так сталося, що величезне «українське море», про яке колись з такою пошаною говорив відомий єврейський діяч Володимир Жаботинський, не зупинило московської навали? Як сталося, що згодом залишилися лише ось такі поодинокі протестувальники, як той морячок? А відповідь проста: більшовики вміло використали багатовіковий імперський досвід Росії. Українці ж училися «на ходу»... До того ж, суттєву підтримку радянській владі тоді надавало єврейство, хоча, теоретично, воно могло б зайняти цілком достойну «нішу» і в незалежній українській державі. Так чи інакше, українці були відкинуті на степові хутори та в лісові масиви на півночі області. А в самій Одесі чекісти поступово «розбиралися» з греками, євреями, болгарами, росіянами та зросійщеними українцями.

А що сказав би Котляревський?

 (Про мову нової вистави Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька)

зойк розіпнутого слова…

Ігор РИМАРУК.

…Його наздогнали вже біля гардероба.

— Іване Петровичу, ви ж куди? А як же друга дія?

— Спасибі, я так постою, — відповів по-одеськи, але похмуро. — Мені вже достатньо!..

— Невже вам не сподобалось? Того ви й програмку пожмакали?

— Вибачте, це від хвилювання. — Розгладив аркуша, підніс близько до очей. — Ось… (читає вголос): «Віталій Ченський, «Енеїда»-ХХІ, епічна травестія». Здається, я не туди втрапив… Піду, розповім пану Вергілію…

Одеська ідентичність і... вибори

Передвиборна кампанія наочно продемонструвала поляризацію українського електорату.

Нічого дивного в цьому нема: кожні вибори (в інших країнах теж) до деякої міри розколюють суспільство. Різні люди, різні погляди... Але є особлива, «південно-східна», розколотість, яка відрізняється від центральної та західної. Вона безпосередньо стосується ідентичності.

Люди в Києві, Львові, Полтаві швидко помиряться після виборів. А якщо й ні, то швидко знайдуть собі інших друзів. В Одесі ж поляризація електорату має імперський присмак. Тут розкол надовго, аж поки не зміниться ідентичність. Про це постійно нагадують ті, хто повірив у незворотність Майдану, у торжество ідеалів Революції Гідності. А революція від початку передбачала мовну толерантність. У Києві половина, а то й більше учасників буремних подій 2014 року розмовляла російською. І ніхто не дорікав їм.

День політичної тиші з визвольними піснями

У суботу, напередодні президентських виборів, уперше в Одесі на сцені філармонії виступив гурт «Хорея Козацька» під орудою Тараса Компаніченка.

Ми чекали його давно. Чекали його пісень, яких майже не чули і не знали раніше. (Велика дяка телеканалу «Культура» за недавній прекрасний концерт). Чекали на цю загадкову Хорею з її піснями, що аж забивають дух, з її дивовижними, часто й не чутими раніше, музичними інструментами — це і старосвітська бандура, й фідель — поєднання скрипки з альтом, і сурма та інші давно забуті … Чекали, щоби ступити на той міст, який вони перекинули від епохи українського бароко почерез 1917—1921 роки у наш час, коли згадуємо Українську революцію в час її 100-річчя. Згадуємо Українську Державу, втрачену через власну — вибачайте вже, бо інакше після дня політичної тиші й не скажеш — дурість, поєднану з інфантильністю, наївною довірливістю. А в підсумку — втрачених за ті старі помилки чи не сім поколінь співвітчизників.

Чи потрібні зуби для чорної ікри?

Життя швидкоплинне. Здається, ще не так давно ти ховав на пам’ять у коробочку з-під цукерок-льодяників перший молочний зуб, а сьогодні вже ховаєш на ніч вставну щелепу. Причому, інколи й під надійний замок, бо людина без зубів, вибачте за сумне порівняння, — що птах без дзьоба. Можна, звісно, перейти на вівсянку, але кінського здоров’я від такого раціону не з’явиться. Додати до вівса котлети? Та чи багато хто спроможний викроювати зі свого бюджету гроші на м’ясо? А для пережовування хрящів, шкіри та всяких тельбухів без зубів ну ніяк не обійтися.

Й ось тоді, коли вже у роті від рядів власних перлин залишаються руїни, починаєш помічати, що твоїх товаришів по стоматологічних проблемах — легіони. Звідси само по собі виникає питання: чому ж вони натовпами не біжать до лікарів, щоб реставрувати жувальну апаратуру, хоча й соромляться прогалин у зубах, а фрукти й овочі подрібнюють на тертці?

Мовна ідентифікація: українець

За радянської доби, опинившись у багатьох сферах суспільного життя на периферії, українська мова прагнула зберегтися як життєвий організм. Утім і зі становленням України як держави мовна політика, на жаль, була хиткою: крок уперед — два назад. Переважно це питання збуджувалося в період виборчих кампаній. Спочатку на ньому спекулювали комуністи, згодом — «регіони», зараз — «Опоблок».

Ще в 1989 році був ухвалений закон «Про мови в Українській РСР». Уже не існувало Української Радянської Соціалістичної Республіки, а він продовжував діяти, бо численні суперечки у політикумі не надали жодному із законопроектів (а таких було чимало!) сили нового закону.

Коли потічки стають рікою...

Камо грядеши, Господи?

Апостол Петро і в гадці не мав, що це його запитання переживе понад два тисячоліття.

У могутній Римській імперії теж були свої проблеми.

Імператор Нерон, самозакоханий і розбещений, жив не за Божими, а за власними законами. Покірних наближував й обдаровував пільгами та посадами, а тих, хто перед ним не гнувся, — фізично знищував. Простих підданих всіляко визискував і мав за бидло. У народі його називали тираном і катом. Ось тоді збентежений апостол Павло і запитав Ісуса: «Камо грядеши, Господи?» Куди йдемо?

Поминули віки й тисячоліття, і це «камо грядеши?» гостро стоїть нині перед українським суспільством. На двадцять восьмому році нашої державної Незалежності.

Чому програмісти не йдуть у Президенти?

У роки незалежності в Україні динамічно розвивається IT-індустрія, представлена, переважно, сервісними ІТ-компаніями. Зовсім молода галузь має величезний економічний ефект.

За даними аналітичного дослідження «Розвиток української ІТ-індустрії», проведеного торік Асоціацією «IT Ukraine» спільно з Офісом ефективного регулювання (BRDO), IT-галузь посіла третє місце серед індустрій з найбільшою часткою у ВВП, яка поступається лише аграрному комплексу та металургії. Окрім того, за результатами першого півріччя 2018-го, ІТ-індустрія обі-гнала трубопровідний транспорт і стала другою найбільшою галуззю з експорту послуг за кордон (після послуг з переробки).

Понад 100 представників списку найуспішніших компаній світу «Fortune 500» є клієнтами україн-ського ІТ-бізнесу. Вітчизняна ІТ-галузь успішно конкурує на світовому ринку, і це сприяє творенню позитивного міжнародного іміджу нашої країни. Саме в IT-секторі — найвищі в Україні зарплати (на рівні 2,2 — 2,5 тисячі доларів), отже, доходи програмістів у 6—7 разів перевищують середню заробітну плату в країні. Саме в ІТ-галузі сконцентровані найрозумніші фахівці, які знаються на передових технологіях, уміють працювати в командах, програмувати майбутнє... Відтак мимоволі виникає питання: чому ж ці розумні люди так рідко йдуть у політику?

Дорогою із Каракаса у Брюссель через Київ

29 січня, виступаючи на форумі «Від Крут до Брюсселя. Ми йдемо своїм шляхом», Петро Порошенко висунув свою кандидатуру на пост Президента України. Цю подію очікували. Звичними була промова самого Петра Олексійовича та промови його соратників. Про те, що багато чого зроблено, але не все вдалося. Про те, що треба зберегти нинішній курс на євроінтеграцію і не завернути в глухий кут популізму. Про те, що Україна скоро подасть заявку на вступ до Євросоюзу. І так далі, і тому подібне.

Вертикаль проти змін

Виступи на форумі в Міжнародному виставковому центрі транслювали онлайн. Майбутній виборець міг чути все і стежити за всім, що відбувалося в залі. Але слухати і стежити замало. Треба розуміти, що 29 січня розтанула одна з надій опонентів і суперників Порошенка. Надія на те, що напередодні виборів владна вертикаль розсиплеться і колишні союзники глави держави побіжать рятуватися хто куди, як щурі з корабля, що тоне.

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу

(Закінчення. Початок у номері за 26 січня)

Мабуть, селяни всієї України відчули подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого та десятків інших ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, які взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилося у них в час конання старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, яка належить до гнобленої нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації.

Я вибірково подивися і дані, про інші села Балтщини. Мій висновок — той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу

«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, здебільшого відійшли в інший світ.

Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратися у своєму житті, згадати всіх рідних, дослідити історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів.

Як з’ясувалося, всі мої родичі з давніх-давен проживали в одному селі на півночі Одещини. Я зміг простежити свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері — десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.

«Президентська» застава

Перефразовуючи Михайла Самуельовича Паніковського (великого сліпого із «Золотого теляти»): якщо кефір добре допомагає «від серця», то президентська грошова застава — 2,5 мільйона гривень, або $90 тисяч за нинішнім курсом, — «від парламентських виборів». Точніше, для парламентських виборів, де гарантовано братимуть участь більшість кандидатів, що позбудуться своєї застави у ході президентських. Адже грошова застава повертається суб’єкту її внесення (партії чи кандидатові на посаду президента) у двох випадках: або в разі перемоги на виборах, або в разі виходу до другого туру. Всім іншим учасникам перегонів (а їх нині очікується мало не три десятки осіб!) гроші не повертаються — вони спрямовуються до державного бюджету.

Виникає питання: то навіщо ж іти на вибори, знаючи, що втратиш чималі гроші точно?

Гроші замість підписів

Цього року очікується, що в державні «засіки» від невдах президентської кампанії наді-йде пристойна сума. За підрахунками Комітету виборців України, про свою участь у президентських виборах-2019 так чи інакше оголосили вже 28 осіб. І якщо, наприклад, усі вони пройдуть офіційну реєстрацію та будуть включені до бюлетенів, то після першого туру застави двадцяти шістьох із них будуть переказані до держбюджету. А це — 65 мільйонів гривень, крапля у морі з тих 2,35 мільярда державних видатків, які заплановані бюджетом на проведення нинішньої президентської кампанії.

«За вашу і нашу свободу»

У грудні Польща відзначає дві дати, розділені десятиліттям, але в контексті новітньої історії тісно пов’язані між собою: «чорний четвер» (17 грудня 1970 року) та введення воєнного стану в ніч на 13 грудня 1981-го.

У так званий «чорний четвер» у Ґдині армія та міліція відкрили вогонь у робітників, які йшли до праці. Почалися вуличні зіткнення, в яких взяли участь десь п’ять тисяч людей. Загинуло 18 осіб. Протистояння відбулися також у Щецині, внаслідок яких загинули шістнадцятеро, а понад сто отримали поранення. Убивство робітників у Ґдині стало найкривавішою акцією міліцейських підрозділів під час придушення масових протестів на Балтійському узбережжі Польщі, що тривали від 14 до 22 грудня. Люди вийшли на вулиці проти різкого збільшення цін на продукти. Вони вимагали також зміни влади та свободи слова.

За офіційними даними, у грудні 1970 року загинули 45 людей, а понад 1100 отримали поранення. Деякі джерела говорять навіть про кілька сотень убитих. За ґрати тоді потрапило близько трьох тисяч поляків.

Уже не можна жити так, як жили раніше

Прагнення помістити сучасну Україну в авангард історичного процесу можна зрозуміти. Це — наша Батьківщина, то як їй не бути у центрі всього і попереду всіх? Але реальність така, що кожного дня дає патріотам по носі. І при цьому щораз треба пам’ятати: головне завдання — не втратити рівновагу. Більше чотирьох років це вдається. Але вдається важко.

Не сталося нічого несподіваного

У 1991 році мало хто міг передбачити наслідки краху СРСР. Але те, що дерибан радянської імперії не пройде мирно, вже тоді було очевидним. Збройна міжусобиця розривала республіки Югославії, лякали приклади Карабаху і Придністров’я. Біловезькі угоди, на жаль, не усунули, а лише відтермінували розвиток подій за югославським зразком. А Співдруж-ність Незалежних Держав (СНД) стала не інструментом мирного розлучення, а нашвидкуруч накладеною пов’язкою, під якою гноїлися рани.

Шляхетні пенсіонери

Зараз, під час війни, ми багато пишемо про героїчну молодь та про людей середнього віку. І якось так виходить, що пенсіонери залишаються в тіні... А проте, серед них є чимало цікавих особистостей, які могли б бути прикладом для загалу.

СКАЖІМО, відомий львів-ський філософ та етнолінгвіст Роман Кісь міг би стати прототипом головного героя якогось чудового пригодницького фільму. Навіть багатосерійного. Або гарного такого українського блок-бастера про війну. Треба тільки сценарій хороший написати.

Якщо детально розповідати про його життя, то може скластися враження, що все це видумка. Свого часу він, на знак протесту проти заборони захищати дисертацію українською, виїхав на Чукотку, де провів майже десятиліття, вивчаючи побут чукчів. А тепер? Чому він, автор багатьох книг, покинув велике місто і зробив собі хатину високо в горах? Зрозуміло, що на висоті 900 метрів над рівнем моря нема ні газу, ні електро-енергії... Але ж там легко дихається! Тому й фінансово Роман Ярославович якось викручується. Більше того, за свою, не таку вже й велику, пенсію він видає дуже цікаву газету «Поштовх». І сам поширює її на Донбасі та в інших областях Східної України.

...А життя триває!

«Між берегами самоти тече ріка Печаль» — це у пісні. А поміж людей це називається старістю. Похмурий, безрадісний відрізок земного життя, бо — останній у череді попередніх десятиліть.

Про неї у народі прийнято більше мовчати, ніж говорити: не чіпай лиха, доки воно тихе.

СТАРІСТЬ приходить тишком-нишком, небажана, незвана, неочікувана, й виносить свій безжальний присуд: і ранок, і полудень, і вечір твої — вже позаду.

Хоча хтось у наші тяжкі, турбулентні часи її навіть чекає. Мовляв, ось вийду на пенсію й поживу для себе. Наївний! По-перше, ніколи не підганяй час. А по-друге, поглянь на отого старенького, що збирає викинуті кимось пляшки, або он на ту бабусю, яка разом із голодними бездомними собаками риється в альтфатерах, щоб знайти щось їстівне. Не приведи, Господи, але, як то кажуть, від тюрми та суми… Втім, навіть і ця категорія, наївних й ошуканих, свідома: старість не така вже й страшна, якщо не хворіти. Відомий український актор, який грав героїчні ролі, будучи невиліковно хворим, сказав перед кончиною: «Старість — найпрепаскудніше, що є у житті людини». Скільки людей — стільки й думок. І тут, як зелений паросток на суходолі, — обнадійливе: старість закономірна й прийнятна, якщо знати, як нею краще скористатися. А це вже філософія, і цікава філософія…

Одні смітять, інші — моніторять. А хто прибиратиме?

Загальновідомо, що найбільшою загрозою для Світового океану сьогодні є сміття. Що робити з ним у Чорному морі, цій найближчій до нас частині Світового океану, і які тут виклики та наслідки для нас й українського довкілля? Навряд чи когось не турбують ці питання.

Проект з довгою-предовгою назвою «Покращення онлайн доступу громадськості до даних моніторингу стану навколишнього природного середовища та інформаційних інструментів для підтримки співпраці в Чорноморському басейні щодо скорочення забруднення морським сміттям» в одеському прес-центрі «Paritet» презентували: Олег Рубель — доктор економічних наук, голова Міжнародної асоціації Чорноморських громадських організацій, Український науковий центр екології моря (УкрНЦЕМ), Олег Деркач — директор Тилігульского регіонального ландшафтного парку, Анастасія Снігірьова — старший науковий співробітник, Інститут екології моря НАН України, та Юлія Котельникова — експерт проекту, науковий співробітник УкрНЦЕМ.

А ви кажете — неможливо?

Майдан виправдав лише частину народних сподівань. Проте, не підлягає сумніву, що ми відстояли найдорожче — свободу. І тепер маємо шанс творити модерну націю. Кожен учасник Євромайдану, кожен громадянин, який хотів би прискорити оновлення країни, міг би зробити свій внесок у цей процес. Адже коли скласти докупи конструктивні і неординарні думки небайдужих, то може вийти щось добре і корисне. Дещо й у мене є на думці.

Неординарне як ресурс

Свого часу Юліуш Словацький написав поему «Беньовський». Там — про подільського шляхтича, який, тікаючи з Криму, прихопив з собою шляхтянку Анелю — польський варіант нашої Роксолани. Закінчилося все чудово, ще й двісті джигітів, посланих навздогін, перейшли на бік хороброго поляка. Втім, у реальному житті Беньовський був іншим. Не такий уже й поляк (словак по батькові), до того ж — неабиякий авантюрист. Обвінчався з донькою торговця, яку потім покинув і не бачив до кінця своїх днів. Але, попри все, мав стільки правдивих, захоплюючих пригод, що Юліуш Словацький вирішив полонізувати і героїзувати Моріца Беньовського. Бо полякам потрібен був свій позитивний герой. Кожен патрі-отичний твір виховує молодь. Може, саме завдяки таким поемам Польща і відродилася у двадцятому столітті?

«Червона лінія» Азову

Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Азовському морі.

У документі є все: суворий осуд дій Росії, а саме її «надмірної активності» у перевірці комерційних суден, констатація порушення Росією міжнародного морського права та власних міжнародних зобов’язань, вимога до РФ негайно припинити інтенсивну та дискримінаційну, політично вмотивовану інспекцію суден, оцінка побудови Керченського мосту як незаконної, нарешті — заклик до Євросоюзу «вжити відповідних заходів», тобто запровадити нові санкції проти Росії, якщо вона не відмовиться від того, що коїть. У резолюції також називається цілком конкретна мета Росії: перетворити Азовське море у внут-рішнє російське і дестабілізувати безпекову та соціально-економічну ситуацію в Україні.

Підводні камені формальної українізації

Зараз увага багатьох українських патріотів прикута до телевізора і радіоприймача. Відкривши вранці ноутбук, мої друзі також передусім шукають інформацію про мовне питання. Прийнятий у першому читанні новий мовний закон № 5670-д є для таких людей своєрідною точкою відліку, майже панацеєю від більшості духовних хвороб. Утім, є й певна категорія тих, хто висловлює своє розчарування. Мовляв, Україна могла б узяти на озброєння набагато кращий варіант. Значно радикальніший.

Як на мене, й одні, й інші хвилюються даремно, бо результат залежатиме не стільки від параграфів закону, скільки від налаштованості сус-пільства на мовний консенсус. Справи підуть швидше, коли і Львів, і Київ, й Одеса почуватимуться частинкою єдиного цілого. І це — попри суттєву різницю в мовних реаліях.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua