Шляхетні пенсіонери

Зараз, під час війни, ми багато пишемо про героїчну молодь та про людей середнього віку. І якось так виходить, що пенсіонери залишаються в тіні... А проте, серед них є чимало цікавих особистостей, які могли б бути прикладом для загалу.

СКАЖІМО, відомий львів-ський філософ та етнолінгвіст Роман Кісь міг би стати прототипом головного героя якогось чудового пригодницького фільму. Навіть багатосерійного. Або гарного такого українського блок-бастера про війну. Треба тільки сценарій хороший написати.

Якщо детально розповідати про його життя, то може скластися враження, що все це видумка. Свого часу він, на знак протесту проти заборони захищати дисертацію українською, виїхав на Чукотку, де провів майже десятиліття, вивчаючи побут чукчів. А тепер? Чому він, автор багатьох книг, покинув велике місто і зробив собі хатину високо в горах? Зрозуміло, що на висоті 900 метрів над рівнем моря нема ні газу, ні електро-енергії... Але ж там легко дихається! Тому й фінансово Роман Ярославович якось викручується. Більше того, за свою, не таку вже й велику, пенсію він видає дуже цікаву газету «Поштовх». І сам поширює її на Донбасі та в інших областях Східної України.

...А життя триває!

«Між берегами самоти тече ріка Печаль» — це у пісні. А поміж людей це називається старістю. Похмурий, безрадісний відрізок земного життя, бо — останній у череді попередніх десятиліть.

Про неї у народі прийнято більше мовчати, ніж говорити: не чіпай лиха, доки воно тихе.

СТАРІСТЬ приходить тишком-нишком, небажана, незвана, неочікувана, й виносить свій безжальний присуд: і ранок, і полудень, і вечір твої — вже позаду.

Хоча хтось у наші тяжкі, турбулентні часи її навіть чекає. Мовляв, ось вийду на пенсію й поживу для себе. Наївний! По-перше, ніколи не підганяй час. А по-друге, поглянь на отого старенького, що збирає викинуті кимось пляшки, або он на ту бабусю, яка разом із голодними бездомними собаками риється в альтфатерах, щоб знайти щось їстівне. Не приведи, Господи, але, як то кажуть, від тюрми та суми… Втім, навіть і ця категорія, наївних й ошуканих, свідома: старість не така вже й страшна, якщо не хворіти. Відомий український актор, який грав героїчні ролі, будучи невиліковно хворим, сказав перед кончиною: «Старість — найпрепаскудніше, що є у житті людини». Скільки людей — стільки й думок. І тут, як зелений паросток на суходолі, — обнадійливе: старість закономірна й прийнятна, якщо знати, як нею краще скористатися. А це вже філософія, і цікава філософія…

Одні смітять, інші — моніторять. А хто прибиратиме?

Загальновідомо, що найбільшою загрозою для Світового океану сьогодні є сміття. Що робити з ним у Чорному морі, цій найближчій до нас частині Світового океану, і які тут виклики та наслідки для нас й українського довкілля? Навряд чи когось не турбують ці питання.

Проект з довгою-предовгою назвою «Покращення онлайн доступу громадськості до даних моніторингу стану навколишнього природного середовища та інформаційних інструментів для підтримки співпраці в Чорноморському басейні щодо скорочення забруднення морським сміттям» в одеському прес-центрі «Paritet» презентували: Олег Рубель — доктор економічних наук, голова Міжнародної асоціації Чорноморських громадських організацій, Український науковий центр екології моря (УкрНЦЕМ), Олег Деркач — директор Тилігульского регіонального ландшафтного парку, Анастасія Снігірьова — старший науковий співробітник, Інститут екології моря НАН України, та Юлія Котельникова — експерт проекту, науковий співробітник УкрНЦЕМ.

А ви кажете — неможливо?

Майдан виправдав лише частину народних сподівань. Проте, не підлягає сумніву, що ми відстояли найдорожче — свободу. І тепер маємо шанс творити модерну націю. Кожен учасник Євромайдану, кожен громадянин, який хотів би прискорити оновлення країни, міг би зробити свій внесок у цей процес. Адже коли скласти докупи конструктивні і неординарні думки небайдужих, то може вийти щось добре і корисне. Дещо й у мене є на думці.

Неординарне як ресурс

Свого часу Юліуш Словацький написав поему «Беньовський». Там — про подільського шляхтича, який, тікаючи з Криму, прихопив з собою шляхтянку Анелю — польський варіант нашої Роксолани. Закінчилося все чудово, ще й двісті джигітів, посланих навздогін, перейшли на бік хороброго поляка. Втім, у реальному житті Беньовський був іншим. Не такий уже й поляк (словак по батькові), до того ж — неабиякий авантюрист. Обвінчався з донькою торговця, яку потім покинув і не бачив до кінця своїх днів. Але, попри все, мав стільки правдивих, захоплюючих пригод, що Юліуш Словацький вирішив полонізувати і героїзувати Моріца Беньовського. Бо полякам потрібен був свій позитивний герой. Кожен патрі-отичний твір виховує молодь. Може, саме завдяки таким поемам Польща і відродилася у двадцятому столітті?

«Червона лінія» Азову

Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Азовському морі.

У документі є все: суворий осуд дій Росії, а саме її «надмірної активності» у перевірці комерційних суден, констатація порушення Росією міжнародного морського права та власних міжнародних зобов’язань, вимога до РФ негайно припинити інтенсивну та дискримінаційну, політично вмотивовану інспекцію суден, оцінка побудови Керченського мосту як незаконної, нарешті — заклик до Євросоюзу «вжити відповідних заходів», тобто запровадити нові санкції проти Росії, якщо вона не відмовиться від того, що коїть. У резолюції також називається цілком конкретна мета Росії: перетворити Азовське море у внут-рішнє російське і дестабілізувати безпекову та соціально-економічну ситуацію в Україні.

Підводні камені формальної українізації

Зараз увага багатьох українських патріотів прикута до телевізора і радіоприймача. Відкривши вранці ноутбук, мої друзі також передусім шукають інформацію про мовне питання. Прийнятий у першому читанні новий мовний закон № 5670-д є для таких людей своєрідною точкою відліку, майже панацеєю від більшості духовних хвороб. Утім, є й певна категорія тих, хто висловлює своє розчарування. Мовляв, Україна могла б узяти на озброєння набагато кращий варіант. Значно радикальніший.

Як на мене, й одні, й інші хвилюються даремно, бо результат залежатиме не стільки від параграфів закону, скільки від налаштованості сус-пільства на мовний консенсус. Справи підуть швидше, коли і Львів, і Київ, й Одеса почуватимуться частинкою єдиного цілого. І це — попри суттєву різницю в мовних реаліях.

Мова уроків і мова перерв

Про формально українські школи

Наскільки можу судити з реакції друзів та знайомих, більшість мешканців «материкової» України схвально сприйняла інформацію про те, що 83% відсотки одеситів вибрали для своїх дітей-першачків українські школи та класи. Це й справді непогано, та пригадую, Київ переступив 90-відсоткову позначку вже з двадцять років тому, але й дотепер так і не став україномовним.

Звісно, рух у цьому напрямку є позитивним явищем. Однак і перебільшувати роль формально українських шкіл не варто. Кияни, які закінчували українські школи в 1960—1970-х, нині лише незначною мірою послуговуються українською. За потреби можуть спілкуватися, і все ж зазвичай віддають перевагу російській. І тільки молоде покоління киян дарує нам сяку-таку надію...

Єднаймося через... туризм

Усі ми розуміємо, що можливості українського туризму величезні. Й тому варто ретельно дослідити кожну його складову, кожну грань. Все в навколишньому світі перебуває у взаємозв’язку: ландшафт, клімат, історія, інформація...

Світ тісний, і туризм лише допомагає збагнути цю просту істину.

Зараз я свідомо відсуваю на другий план рекреаційні можливості туризму. Не кажу і про прибуток від галузі. Зупинюся більше на інформаційній компоненті. Дуже важливо, щоб туризм на українських теренах сприяв популяризації нашої держави у світі. Щоб ми мали якомога більше друзів за кордоном. А головне — щоб навчилися повноцінно спілкуватися між собою самі українці!

Стимули для мікрофермерства

Реалізація «сімейно-фермерських» новацій забезпечить представникам дрібного аграрного бізнесу розширення можливостей при формуванні напрямків свого розвитку, вважає завідувач відділу фінансово-кредитної та податкової політики Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», кандидат економічних наук Леонід Тулуш, оцінюючи перспективи прийнятого Верховною Радою 10 липня закону про внесення змін до Податкового кодексу та деяких законодавчих актів щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств.

За його словами, йдеться, насамперед, про можливість переведення своєї напівлегальної діяльності, позбавленої належної підтримки з боку держави, на цивілізовані рейки і залучення до бюджетних програм, спрямованих на стимулювання розвитку аграрного сектора та підвищення рівня соціальної захищеності осіб, які працюють у галузі.

Як одна душа

Що, скажете, знову про любов? А про що ж іще, коли в Одесі сталася така не-ординарна подія? Ну хай би почубилися між собою хлоп’яки-верховоди за лідерство на своїй вулиці. А то ж — страмовище і ганьба: школярки-підлітки кулаками й ногами дубасили однокласницю, яка безпорадним клубочком уже лежала долілиць, закриваючи голову руками.

За що гамселили? Розлучниця! Один із хлопців зустрічався з дівчиною з їхнього класу, а тут поклав око на іншу однокласницю. Та відповіла взаємністю — і потрапила у халепу.

Між «всепропальством» і духом перемоги

(Спроба всеукраїнської дискусії на основі одеського матеріалу)

Чим живе українство? І яке місце Одещини в нашій воюючій Україні? Про це часто думаю, гортаючи «Чорноморські новини». Судячи з усього, місце далеко не останнє. Газета підштовхує до роздумів і до нових зна-йомств з одеситами.

Звичайно, і в соцмережах намагаюся насамперед читати все, що написано мешканцями Одещини. Нещодавно звернув увагу на тривожний лист Олени Блажиєвої:

«Знову резонансні вбивства. Замахи на вбивства... Якщо це стається в місті, то реакція майже миттєва. Тільки не від правоохоронців. Ті діють лише тоді, коли на них тиснуть небайдужі активісти. Але активісти є не тільки в містах. Вони є і в селах. Вони також як п’яте колесо до воза для тих, хто посідає крісла й кріселечка, хто ділить пиріг місцевого масштабу. Активістів ненавидять місцеві ватани (яких передбачливо зазомбували міс-цеві князьки), ненавидять за все: за дорогий долар, за Майдан, за війну, за тарифи, за мову, за реформи, за Порошенка, за кривавого пастора, за Зоряна і Шкіряка… Вони чекають приходу царя з Півночі, а ми їм заважаєм. Війна на Сході для них досі — громадянська, а ми, мовляв, цього не розуміємо, ми просто зазомбовані, бо «пєчєнькамі амеріканскімі аб’єлісь»...

Спортивно-політичне «побєдобєсіє»: далі буде?

Чемпіонат світу з футболу, що проходив у Росії, закінчився. Чи вдалося країні та її оксамитовому диктатору набрати якісь бонусні очки для свого іміджу? Авжеж. Питання в тому, наскільки вони вагомі і як довго даватимуть хоч якийсь ефект. Інше важливе запитання: скільки вся ця «всенародна радість» коштувала? Свято ж минуло, а попереду — похмурі, нудні речі, наприклад, життя до смерті без пенсії.

Ну і для України дуже важливо планувати майбутні російські кампанії спортивного «побєдобєсія» — особливо в тій частині, де вони впритул стосуються і нашої країни.

Москва. «Лужники». «Шкода, що зараз не 37 рік!»

Головна подія ЧС-2018 сталася на 52-й хвилині фінального матчу Франція—Хорватія. На поле вдалося прорватися чотирьом учасникам панк-групи Pussy Riot у поліцейській формі. Рішення надзвичайно дотепне і витончене. З одного боку, мабуть, так простіше було пробиратися на стадіоні і далі — вибігати на поле. А з іншого — як же ще протестувати проти свавілля в поліцейській країні, якщо не в поліцейській формі?! В акції брали участь Петро Верзілов, Ольга Курачева, Ольга Пахтусова і Ніка Нікульшина. Вони назвали свою акцію «Міліціонер вступає в гру» і вимагали звільнення політв’язнів.

Албанська квітка у бессарабському вінку

Коли планував поїздку на Дунай, то не збирався обмежуватись вивченням лише українських поселень. Знав, що і до росіян-старообрядців варто завітати, і до болгар, і до молдован, і до гагаузів... І вже точно був переконаний, що не омину албанського села Каракурт. На жаль, не все вдалося побачити, але «зажинок» зроблено непоганий. Головне, що з’явилися друзі-албанці!

Про цю балканську державу ми, на жаль, мало що знаємо. Мальовнича гірська країна на березі Середземного моря... Але навіть якщо розглядати Албанію лише з точки зору туризму і літнього відпочинку, то про сусідню Чорногорію українцям відомо набагато більше. А з точки зору історії?

Синдром росомахи

Закінчення. Початок у номерах за 14, 16 та 21 червня.

ІV

Печально, що жоден наш президент не мав реформаторського запалу. Слова — одне, справи — інше. Кожен користався кримінально-олігархічною системою, вважаючи, що її запасу міцності на його два терміни вистачить. Ющенко і Янукович — також. І якби Віктора Андрійовича не засліпила пекуча заздрість до популярності Тимошенко, а Віктор Федорович не піддався шантажеві Путіна і підписав би угоду про Асоціацію із ЄС — удалося б.

Речники від влади запевняють, що реформи насправді йдуть. А не бачать їх тільки злостивці та агенти Кремля. Он і пенсії підвищуються, і зарплати, і армія відродилася, й ось-ось замість напрямків між містами з’являться дороги, і літаки полетять, як колись. Звичайно ж — безвіз. ВВП росте. Помалу росте, але що ж ви хочете — війна. А що скрутно живеться, так реформи ж. Ну і так далі…

Синдром росомахи

Продовження. Початок у номерах за 14 та 16 червня.

У політичному словнику набуває дедалі більших прав термін «мінімізація». Але якщо в економіці це ознака успіху (мінімізація витрат, мінімізація збитків тощо), то в нашому випадку йдеться про мінімізацію населення. Бо й справді, скільки країні потрібно українців?

У сільському господарстві сучасні машини замінили колишніх передовиків соціалістичного змагання і підняли урожайність до небачених висот. Попри катастрофічне падіння в усіх галузях господарства, Україна на першому місці у світі по соняшнику, 4 відсотки світового виробництва пшениці — наші, наші 3 відсотки по ріпаку, 10-е місце у світі з виробництву молока і т.д. На загал сільське господарство формує близько 20 відсотків національного доходу. Водночас обезлюднілі села Центру і Сходу поповзом повертаються у стан Дикого Поля. Бо переробної промисловості там нема, доріг ніколи й не було, а ручну працю замінила продуктивна закордонна техніка. Промисловість у містах, які були «наше все» — металургійні і хімічні комбінати, флагмани оборонної галузі, легка промисловість — занепали чи сконали. І хоч найбільше затрат вимагає народити, вивчити і виховати людину, саме доросла людина і виявилася в Україні не потрібною.

Синдром росомахи

Продовження. Початок у номері за 14 червня.

Тому Петро Олексійович і вирішив — усе чужими руками. Через запрошення чужинців вирішувалося іще одна, дуже важлива проблема. Близьке оточення мало а) відчути крижану небезпеку і б) абсолютну залежність від сюзерена. Це був дуже вдалий хід Президента із мінімізації впливу своєї команди.

Скоро стало очевидним, що запрошення реформаторів нікому і нічим не загрожує. Бутафорія. Їм немов пропонували переплисти океан із зв’язаними руками. Тож хтось, як Шеремета, Мусій чи Абромавічюс, хряснули дверима одразу. Інші, як Квіташвілі, проявили обачну гнучкість і згодом пішли тихо-мирно. Пощезла із обрію й президентська улюблениця пані Яресько, наслідки фінансової політики якої, стверджують аналітики, вилазитимуть нам боком десятки років.

Синдром росомахи

Від оленячої туші лишилося мало що. Росомаха зжерла огузок й грудину, обгризла хребет, продовженням якого стирчали вигнуті турецьким ятаганом шийні хребці, і тепер, важко звівшись на передні лапи, сіпалася у безсилій люті й хрипко рикала, вишкіряючи ікла, від яких обачно тримаються віддаль навіть ведмеді.

Мій приятель, тайгова людина за природою і єгер за посадою, дивився на мене із поблажливістю. Я підняв руки. Я програв. Я повівся на заклад твердо переконаний, що не може тайговий звір, який вважається одним із найбільш обачних і обережних, який і в лютім голоді кілька діб вичікує, перш як навіть наблизитися до поживи, начисто втратить інстинкт самозбереження і жертиме, скільки бачить. До знерухомлення.

Лісабонські парадокси

Минулої неділі у столиці Португалії Лісабоні завершився конкурс «Євробачення-2018». Одеситів ця велика подія інтригувала ще й тим, що вперше з 2003 року, відколи наша держава бере участь у цьому пісенному змаганні, честь України захищав наш земляк — 21-річний MЕLOVIN. Тож спочатку про нього.

MELOVIN (Костянтин Бочаров, народився 11 квітня 1997-го в Одесі) — український співак, переможець шостого сезону вокального шоу «X-Фактор», фіналіст національного відбору на «Євробачення-2017». На нинішньому, вже 63-у конкурсі, який проходив у Португалії, наш земляк виступив з піснею «Under The Ladder».

Наріжні камені «Придунайської Швейцарії»

Продовження. Початок у номерах за 14 та 21 квітня.

(Спроба всеукраїнського дискурсу про місце Буджаку в Україні)

Торік луганчанин Валентин Торба написав до всеукраїнської газети «День» статтю з трішки провокаційною назвою: «Як зробити з Ізмаїла фортецю українського духу?». Вже тоді задумався: а чи це реально? Адже, згідно з даними переписів, відсоток українців у цьому придунайському місті ніколи не перевищував 38%. Навіть про Одесу з її 62% українців не скажеш, що вона є «фортецею українства», а що ж тоді говорити про найбільше місто Південної Бесарабії, яке опинилося у складі України лише в 1940 році? Хоча... Чому б і не помріяти про хороший результат, плануючи тривалу державницьку працю на придунайських теренах? Але «фортецею» українського духу Ізмаїл може стати скоріше в переносному значенні. Тобто отримати надійне щеплення проти маячних ідей «русского мира».

А поки що Буджак (ще одна історична назва Південної Бесарабії) багато в чому нагадує Донбас 2013 року. Щеплення попереду. Є два варіанти. Перший — Росія провокує тут сепаратистські виступи, а український народ рятує (як зараз на Донбасі) свою країну від подальшого розчленування. Другий варіант — просвітництво та масові контакти молоді й інтелігенції Буджака з рештою України.

Похмурий дух Куликового поля

За останнє сторіччя це місце бачило сотні смертей — і нині воно продовжує притягувати до себе біль і страждання. Минуло чотири роки від дня трагедії на Куликовому полі, але згорілий Будинок профспілок і дотепер багато одеситів обходять стороною — він навіває жах.

Символічно, що трагічні події 2 травня 2014-го розгорнулися саме тут, на Куликовому полі, — навпроти братської могили загиблих у січні 1918-го й на місці упокоєння ув’язнених старої одеської тюрми, в тому числі й терористів з «Народної волі» — Ковальського, Лизогуба, Халтуріна.

На зорі існування Одеси Куликове поле було величезним пустирем. Зарості бур’яну простягалися до території сучасного «Привозу», який був тоді придатком Старого базару. Це місце називали Куликовськими полями. Назва пов’язана аж ніяк не з Куликовською битвою, як це підносили в радянській історіографії, а з ім’ям таврійського поміщика Миколи Овсянико-Куликовського, власника великого маєтку на окраїні Одеси.

Те, що відходить у минуле

Перше травня — свято, що дісталося нам у спадок від радянського минулого, відзначається і в низці країн світу. Там воно іменується Днем міжнародної солідарності трудящих, Днем праці, Днем весни... В СРСР його часто називали Першотравнем.

Ще задовго до липня 1889 року, коли конгрес Другого Інтернаціоналу ухвалив відзначати 1 травня як день солідарності робітників, у пам’ять про чиказькі події травня 1886-го, в одеситів цей день був святом весни і днем народних гулянь. Ось як описував «Одесский вест-ник» від 5 травня 1834-го святкування 1 травня в місті: «В Одесу, із самого заснування її, коли вона була ще тільки невеликим містечком, перейшов із Росії звичай святкувати щорічно 1-е травня як день, призначений для зустрічі весни, хоча весна починається у нас майже на два місяці раніше. Коли все містечко, з раннього ранку, від малого до великого, поспішало на берег провести перший день травня. У нинішньому році святкування 1-го травня було на дачі, що належала колись герцогу де Рі-шельє. Мальовничий сад і великий парк, куди вільно можуть в’їжджати екіпажі, має всі зручності для цього гуляння».

Полинове військо

Вкрай зайняті, скручені в тугі пружини щоденних клопотів, ми з вами нині більше дивимося не вгору, навіть не собі під ноги, а, швидше, в потилицю одне одному, намагаючись не відстати, а часто й випередити того, хто пішов далі, хто має більше…

Час від часу все ж таки варто пригальмовувати, відриватися від моніторів і телевізорів, відпочивати, розглядаючи обличчя людей, все, що порадує очі, а не змусить їх примружитися.

Балтійський фронт України і Європи

Закінчення. Початок у номері за  17 березня.

(Про деякі енергетичні аспекти українсько-російської конфронтації)

Позиція України

Позиція керівництва нашої держави щодо «Північного потоку-2» чітка і зрозуміла: Україна категорично проти цього проекту, оскільки, в разі його реалізації, по-перше, втратить майже 3 млрд дол. надходжень за транзит газу, по-друге, позбувшись транзитного потенціалу, перестане бути цікавою для Євросоюзу і, по-третє, збудувавши газопровід «Північний потік-2», Москва розв’яже собі руки для продовження й розширення агресії проти нашої країни.

Маніпулятивний мораторій

Чому українським лісам не допоможе заборона на експорт деревини

У 2015-у український парламент ухвалив закон, який набув чинності 2017-го, про запровадження 10-річного мораторію на експорт лісу-кругляку. Наслідки цієї заборони не забарилися: того ж року Україна не отримала третій транш макрофінансової допомоги від Європейського Союзу у розмірі 600 мільйонів євро, бо згаданий мораторій порушує Угоду про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС.

Офіційна причина мораторію — вимога національних виробників меблів і деревообробних асоціацій, які стверджували, що такий крок — єдиний спосіб зупинити незаконне вирубування лісів і допомогти вітчизняному ринку. Але, як зазначають експерти, заборона експорту деревини не дасть позитивних результатів і не зможе вирішити проблеми галузі та довкілля.

Під своїми і чужими іменами

— Ти с Украіни?

— Так.

— А ти хохол ілі бандєровєц?

— Я — українець.

— А, значіт, ти бандєровєц...

(З розмови у Москві між українським
журналістом і місцевим мешканцем. Взято з інтернету).

Бо то наша земля...

Це аксіома: привілей молодих — мрії. Бо перед ними широка й довга дорога, думка про те, як не змарнувати роки і збудувати затишне та щасливе життя.

А для людей похилого віку чи не єдиний прихисток для душі — спогади. Як ось ці два з моєї сивої давнини.

Час і колір Одеси, або Місто, якого ми ще не знаємо

Живучи у чудовому місті на березі Чорного моря, чи замислювалися ви хоч колись над тим, як протікає у ньому час, що зберігається у підвалинах історичної пам’яті Одеси і який колір найкраще відображає її сутність?

Скоріше, ні. Ми просто любимо наше місто — за пахощі весняних акацій, за мінливе й величне море, за такі рідні дворики з розвішаною в них білизною, за «Привоз», оперний, Потьомкінські сходи…

«Алло! Як живеш, мужня Авдіївко?»

Так уже за усталеною традицією вітає по телефону харків’янин Леонід свого друга Павла з Авдіївки. О, це давня приязнь!

Річ у тім, що у Харкові є науково-дослідний інститут, який спеціалізується на вдосконаленні технології коксохімічного виробництва. Там працюють справжні фахівці своєї справи. Не випадково вони затребувані в Україні, і не тільки тут. До науковця Леоніда частенько приїздили колись проконсультуватися коксохіміки з Росії. Сподівалися зустріти кремезного чолов’ягу, а той — невисокий, худенький, але стрункий навіть зараз, у свої сімдесят. Головне ж — голова! Його поради — завжди в «десятку». А що вже казати про авдіївський коксохімічний завод, куратором якого і є цей інститут. Відтак у режимі роботи співробітників харківського НДІ — постійні відрядження до Авдіївки. І раніше, до війни, і зараз, коли стріляють.

Ще раз про «корупційну гідру»

Понад чверть століття тому, на початку 1990-х, коли українці ще не мали ні своєї політичної еліти, ні консолідованого суспільства, ні нового покоління молодих патрі-отів, владу в нас захопила постколоніальна верхівка на чолі з учорашньою промосковською партноменклатурою. Користуючись відсутністю міцної державності, глибокою економічною кризою й небувалою гіперінфляцією, у країні все грабували, продавали, «прихватизовували», а серйозних конкурентів просто знищували. Так у середині 90-х сформувалася злочинна, глибоко корумпована кланово-олігархічна система, яка з мінімальними, суто косметичними змінами збереглася до наших часів. Ганна Гопко у своїй статті «Про корупційну гідру» наголошує: «Насіровіада наочно демонструє, якою розгалуженою є система, що намагається зберегти саму себе. Вона складається не лише з великих корупціонерів, а й з міцних нерозривних зв’язків між членами великої корумпованої мережі, де кожен залежить від іншого і здатний на все, щоб захистити себе та «своїх» («День», 6 березня 2017 року).

За часів діяльності попередньої влади за масштабами корупції ми здобули не дуже почесне місце світового лідера. Всього за період незалежності з України в офшори виведено капіталів на приголомшливу суму — 148 мільярдів доларів. Втім, іноді складалося враження, що хтось хотів відволікти увагу громадськості від корупції вищих державних осіб та олігархів. Ще у 2008-у було заявлено й потім неодноразово повторено у ЗМІ, що найвищі рівні корупції спостерігаються у таких сферах, як техогляд (57,5%), міліція (54,2%), охорона здоров’я (54%), суди (49%) і вища освіта (43,6%). Це правильно, але де ж подівся аналіз корупції у бізнесі та вищих ешелонах влади? Адже тепер добре відомо, що із 2004-го по 2013-й з України щорічно виводилося в середньому 11,676 мільярда народом зароблених доларів. До цього можна додати, що в 2010—2013 роках спостерігалися не тільки особливо брутальні корупційні операції у владних кабінетах, а й небачений за розмахом перерозподіл власності по всій країні.

То що ж ти за сила така, любове?!

Запало в душу десь прочитане: якби вулиці могли говорити, вони захлинулися б від крику про бажання любові.
А й справді — сталося б, гіпотетично, таке, — що б ми почули?

Слухаймо.

«Ми бездиханні, черстві і безликі, коли мовчить любов»; «Сто доріг до Варшави, а до тебе — одна!»; «Чому без мільйонів — можна, а без одного — ні?»; «Я еще не успела испить свою осень, а уже снегопад...»; «Приди, приди, хоть для свиданья, хоть для прощанья, хоть из чужих объятий — приди!».

То що ж ти за сила така, любове, досі ніким не розгадана? Про це запитали в ефірі відому співачку колоритну Лайму Вайкуле й у відповідь почули несподіване.

Аґнєшка ГОЛЛАНД: Коли під новою маскою повертаються загрози 1930-х...

Минулої суботи Україна вшанувала пам’ять жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років. Попри те, що від цієї трагічної дати минуло багато часу, Україні лише зараз, ламаючи шалений опір Кремля, вдається правдиво і повною мірою розповісти про жахіття сталінського терору проти українців. Черговий шанс оживити історію на екранах і показати світові страшні події Голодомору випаде вже незабаром, завдяки кінопрокату фільму «Гарет Джонс». Стрічка — про валійського журналіста, який першим на Заході написав правду про штучний голод в Україні.

Режисерка кінокартини — світової слави польська кіно- і театральна режисерка та сценаристка Аґнєшка Голланд. Попри надзвичайно щільний графік зйомок вона знайшла час, аби у телефонній розмові з Нового Орлеану розповісти кореспондентові «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) деталі про фільм, про свою солідарність з Олегом Сенцовим, про виклики у сучасному світі та польсько-українські відносини.

Страшний український досвід і цинічна байдужість світу актуальні й сьогодні

— На початку року стало відомо, що ви знімете фільм «Гарет Джонс». Коли ви вперше почули про цю страшну подію в історії України, і які емоції тоді вона у вас викликала?

— Я довідалася про це ще в дитинстві. Тоді мені було десь 11 років. Я прочитала книжку про інший голодомор, який був передвісником українського Голодомору. Ця книжка мене дуже вразила, і я почала розпитувати батьків та близьких мені людей про це більше. Тоді я дізналася, що в Україні також сталося таке нещастя в 1930-х, що відбувалося розкуркулення селян.

На зламі двох епох

(Сповідь колишнього комуніста)

Цього місяця сповнилося 100 років «Великого Жовтня», результатом якого стало створення СРСР, що проіснував 74 роки і розвалився у 1991-у.

І Ленін вже не «такой молодой», і «юный Октябрь» уже давно позаду. Впродовж ХХ століття населення колишньої Російської імперії і колишнього СРСР пережило дві драматичні трансформації і зміни державного та соці-ального устрою, а також суспільно-економічної формації. Це був важкий і страшний експеримент — жахлива громадянська війна, десятки мільйонів невинних жертв внаслідок голодоморів, сталінського терору і репресій щоб загнати людей в «общество развитого социализма». З нечуваною в історії людства жорстокістю шляхом штучного голодомору московська комуно-ординська влада планомірно й послідовно нищила українців. Їх сотнями тисяч морили у в’язницях і таборах, масово депортували на північ Росії і до Сибіру, де вони швидко вимирали, виснажені тяжкою рабською працею. У 30-х роках минулого століття було знищено цвіт української нації — «Розстріляне Відродження» — тисячі представників української творчої та наукової інтелігенції.

Червоний апокаліпсис 1917 року

Продовження. Початок у номерах за 26, 28 жовтня та 2 листопада.

5. Помилка? 

Чи добре прорахований злочин?
Народ, голодный и голоштанный,
к Советам пойдет…

В. Маяковский.

Червоний апокаліпсис 1917 року

Продовження. Початок у номерах за 26 та 28 жовтня.

Про «колеблющихся», до речі, є ще одна «гуманна» згадка в спадщині «самого человечного человека». В листі до ЦК з приводу виконання декрету «Об изъятии церковних ценностей» читаємо: «Чем большее число реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам потому (малось на увазі, мабуть, «под этим предлогом» — Г.М.) расстрелять, тем лучше...». На слово «реакционного» зважати не треба, бо вся буржуазія вважалася реакційною за визначенням, та й хіба могли бути «нереакционными» попи, якщо вони марксизму й матеріалізму не визнавали?! Але лист — це вже березень 22-го, а ми говоримо про першу половину 18-го, коли ще терор офіційно не проголошено. Були вже, виявляється (і то за свідченнями самого Леніна), тоді й «заложники», й концентраційні табори, які, як не дивно, вигадав не Гітлер, і навіть не Сталін, а все той же «самий чєловєчний чєловєк».

Виникає дуже «крамольне» питання: а чи не для того, щоб якось «узаконити» цю криваву бійню, що затопила країну, був потрібен «замах» на «вождя пролетаріату»? Бо ж не геть дурні були ті есери, щоб доручити таку відповідальну справу майже сліпій Каплан! А зрячий з такої відстані не те що в голову, а в око б поцілив... Але, як би там було, а той постріл для більшовиків виявився на диво «влучним».

Червоний апокаліпсис 1917 року

Продовження. Початок у номері за 26 жовтня.

Але знову ж постає питання: а де ж ви були, коли ваших вождів «несправедливо» засуджували? Чому жоден із членів «керівної й спрямовуючої» партії не кинувся на захист свого померлого чи усуненого від керівництва керманича? Що ж то за партія така безголоса, яка тільки те й робила, що одностайно схвалювала та беззастережно впроваджувала в життя кожне слово, проголошене з Кремля? Хто і коли позбавив її права не тільки голосу, а й права мислити самостійно?

Відповідей на ці питання від «вірних ленінців» не варт сподіватися. Відповідає на них той же X з’їзд, найгострішим і найісторичнішим питанням якого був все-таки не НЕП, як ми з вами вчили, а дискусія про єдність партії.

На питання, чи була партія (вже тоді, в 21-у році!) «виразником інтересів народу», відповідає нам делегат Мілонов — лідер комуністів м. Самари. «Ленин, — каже він, — ставит вопрос так: крестьянство настроено мелкобуржуазно — оно не с нами. Рабочий класс находитея под мелкобуржуазным влиянием... На кого же тогда опираетея Коммунистическая партия? Нельзя же опираться на одно только совет-ское и партийное чиновничество! (Стенографічний звіт X з’їзду, стор. 83.). Висновок самарського лідера однозначний: «Партия перестала быть рабочей партией».

Червоний апокаліпсис 1917 року

Большинство наших крестьян не умеют ни читать, ни писать, — наша пропаганда воспринималась очень легко.

В.И. Ленин. ПСС, т.44, стр.41.

 

Наближається ювілей вікопомної події: 100 років від дня злочинної більшовицької афери, що більше семи десятиліть фігурувала в історії під назвою «Великої Жовтневої соціалістичної революції».

Згадка про цю подію не належить до «найприємніших», але й забувати про неї не маємо права, тим паче, що ті, хто, не спромігшись довести нас кривавим шляхом до «светлого будущего», настійно кличуть нас в «тёмное прошлое», обіцяючи відновити обіцяні «самым человечным человеком» принципи ленінського народовладдя, демо-кратії та гуманізму.

Із полону чужих символів

Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топоні-мах, монументах і пам’ятних знаках, повинна була в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам національної історії та культури. Саме так відбувалася декомунізація в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Й у нас очищення від радянських символів повернуло б країні її правдивий образ, надало б її «топографічному обличчю» свого, національному характеру.

Варто нагадати, що практика масових перейменувань українських населених пунктів у радянський час мала за мету не тільки стерти історичну пам’ять й утвердити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл на всіх територіях російської колоніалізму.

Зараз, коли питання топонімі-ки стало гострою для Одеси проблемою, хочеться нагадати принципи, за якими спочатку називали вулиці міста. Попервах в Одесі не було назв вулиць та відповідних покажчиків. Приватні, казенні будівлі та споруди ідентифікувалися за номерами кварталів та місць. Спочатку це не викликало особливих труднощів з пошуком конкретного будинку. Однак із розостанням міста адреси ставало шукати дедалі важче. Тому офіційна нумерація стихійно доповнювалася народними назвами. Для зручності орієнтування вибиралися предметні об’єкти: храми, установи, ринки, елементи рельєфу, підприємства, етнічні райони. Такі топоніми забезпечували функцію пошуку і пізніше були офіційно закріплені. Так, на Садовій давно нема великих садів Кобле та Ферстера, але їх давнє існування залишилося в назві. А на Дігтярній нема дігтярних рядів, на Ковальській — кузень...

 

Де ти бродиш, наша доле?

(Про мільйони зайвих людей, громаду і «шию номер два»)

Стара, як Старий Завіт, істина: життя людині дають батьки, а свою долю кожен вибирає собі сам. І тут уже як кому поталанить: бути на коні чи під його копитами.

Люди ж — такі різні.

Одні живуть замкнено, у тісному колі власної родини та ще хіба з кількома найближчими, містечковими новинами, а вже на  кухні відводять душу: клянуть і нинішню владу, і колишню, бо за роки незалежності розграбували Україну, завели у глухий кут, де для людей праці ні роботи, ні справедливості — тільки боротьба за виживання. Погомонять отак на кухні, посперечаються між собою — на тому й закінчується їхня участь у суспільному житті країни.

Інша категорія населення — активна, виходить з мирними протестами під стіни високих посадовців, щоб їх почули, щоб у країні нарешті почалися реальні реформи і боротьба з корупцією. Тиснуть на владу, щоб діяла, а не імітувала діяльність.

Смійтеся, люди, на здоров’я!

А й справді: чи давно ви сміялися, щиро, доброзичливо, мало не до сліз? Переконана: сонмище співвітчизників скаже з обуренням:

— Сміятися, коли країна стоїть перед прірвою? Коли пересічні трудяги задихаються під гнітом непідйомних податків, а наша так звана еліта не знає, по яких ще офшорах розтикати награбоване? А ще ж — війна!

Пам’ятаємо: Велика Вітчизняна тривала довгих чотири роки, а нинішня проти російського агресора, незрозуміла гібридна, йде вже четвертий рік. За цей час втрачено наші території. Шпиталі переповнені пока-ліченими бійцями, а на могилах тисяч полеглих сьогодні одцвітають останні польові квіти.

Перемонтаж,* або Фільм про те, як не треба фільмувати українську історію

6.

Стрічку «Окупація» показали вже майже під завісу фестивалю, за два дні до завершення. Ущерть виповнена зала кінотеатру «Родина» (або «Родіна» — кому що ближче). На екрані — перегляд фільму про повстанців Холодного Яру…

Стоп! Стоп-стоп! Це що: Україна 1971 року? В час розгулу кадебістської інквізиції, нагінки на будь-яке, навіть манюсіньке, навіть з дулею в кишені, вільнодумство, молодий режисер знімає відверто антирадянське кіно? Український буржуазний націоналізм?..  Та він і трьох дублів не встиг би відзняти… Як там колись казав відомий московський реформатор сцени? Правильно: не вірю… Лютують роздратовані кадебісти: режисера-постановника зробити агентом всіх розвідок і роз-стріляти, фільм негайно перемонтувати… Знято ці кадри з елементами комедії, яка тут, звісно ж, ні до чого. А ось і молода випускниця московського кіноінституту нагодилась, отож їй доручають відповідальну роботу…

Так починається в цій стрічці ще один фільм — тепер вже про те, як монтажерка перероблятиме картину. Ми бачимо то окремі чорно-білі кадри крамольної стрічки про повстанців, а то — вже у кольорі — процес перемонтажу цієї ж картини. Фільм у фільмі, отже. Як наче матрьошка. А кіна — нема… Тобто нема того патріотичного заряду, якого очікуєш, отого моменту істини…

Нема обліку — нема економії, або Що гальмувало європейські реформи у ЖКГ

Україна, хоч і з великими труднощами, все ж просувається до європейських стандартів ЖКГ. Ось і черговий крок зроблено: президент підписав закон «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», і 2 серпня він набрав чинності.

Особливості
нашого шляху

Неодноразово наголошувалося: без цього документа пакет законопроектів у сфері ЖКГ перетворився б на звичайні папірці, які не мають жодної сили. Чому? Тому що завдяки цьому закону ми тепер знатимемо, скільки саме ресурсів споживає наш будинок. Чому це важливо? Тому що будь-яка економія починається з обліку. Нема обліку — нема контролю — нема економії. Адже приходячи на ринок, скажімо за морквою, ми вимагаємо зважити цей товар.

Своє, домашнє...

— У Мирків картоплі не бери, — шепнула на вухо однокласниця Ліда, з якою зустрілися на містечковому базарі. 

Вона змовницьки шарпонула мене за рукав і силою потягла подалі від мішка з великою білою картоплею, яку я вже зібралася набирати в торбину.

— Невже дорого?

— А ти запитай, чого вона сама її не їсть, а на базар, бачиш, винесла...

Картопля, яка любить теплий вологий пісок, у нас, на півночі Миколаївщини, де скільки не копни — чорнозем, не родить. Буряки з кукурудзою, соняшник — що називається, до двору, а ось картопля, хоча люди її садять і щось збирають, — марна праця: родить дрібна, прошпилена дротяником, продегустована колорадським жуком, ще й підгниває до Різдва.

Свято із присмаком гіркоти

Спочатку приказка, а потім казка.

Ранок. Липень добігав свого кінця. У переповненому автобусі вже стояла спека.

До водія протиснулася інтелігентного вигляду жіночка і чемно попросила:

— Будь ласка, скажете, де мені вийти на Варненській, дев’ять.

Чи то спека допікала водія, чи прохання україн-ською мовою розгнівало його, бо не сказав, а гаркнув:

— Я не понимаю вашего языка! Спросите по-человечески!

Щоб «безвіз» не став «без нас»

Мій син, студент-медик, цими днями повернувся з тижневої подорожі до Парижа, тож наша родина, вважаю, успішно скористалася довгоочікуваним «безвізом».

Мали гарний привід спорядити дитину в дорогу: день народження доньки, його сестрички, яка за річним контрактом працює у Франції, а на момент виходу цієї публікації вже повернеться додому.

У черзі за паспортом нового зразка не товпився, адже мав закордонний паспорт-книжечку, але з чипом. Такі видавали донедавна, ще до пластикового варіанту. Вони також годяться.

Щоб не мати можливих ускладнень (вперше виїздив за кордон), добросовісно прислухався до всіх рекомендацій щодо безвізу, які надають численні інтернет-ресурси: завчасно придбав квитки в обидва кінці, забронював готель, зібрав докупи необхідні довідки (про всяк випадок), зокрема про те, що без боргів закінчив курс навчання, що підпрацьовує і має відпустку на час подорожі… Родина зібрала необхідну суму грошей, рекомендовану на час перебування у країні, яка приймала.  Звісно, мав із собою запрошення до Франції, надане фірмою, де працює за контрактом дочка.

Виконав усе, що рекомендувалося. Щоправда, ніхто ніяких дові-док у нього не запитував. Митний контроль пройшов швидко, без жодних проблем, а сама поїздка пройшла блискуче, залишивши неймовірну кількість вражень від перебування у Парижі.

Візит до Франції планувався ще півроку тому. Допомогти отримати візу нав’язливо пропонували якісь люди, які невідомо звідки взялися. За 300 євро бралися заповнити «правильну» анкету, надати «потрібні» довідки (навіть виписки з банку, де буцімто лежать синові гроші), натякали, що лише їхні послуги дають шанс отримати візу. Втім, не стовідсотковий. А ще за 200 євро могли значно пришвидшити отримання закордонного паспорта нового зразка.

Виходить, наживалися на довірливих і необізнаних людях, які хотіли виїхати за кордон. Безвізовий режим перекрив канали такого нелегального заробітку і відчинив двері перед нормальними громадянами нашої держави, яким більше не треба брехати.  Хто б, даруйте, повірив, що всі наші студенти мають валютні рахунки у банках?

Прогулянка парком...

Не минуло й місяця, коли за участі Президента України й поважної турецької делегації в Одесі феєрично і з піднесенням відкрили Стамбульский парк, а він уже став  улюбленим місцем відпочинку і городян, і туристів, заангажованих сюди екскурсоводами, які одразу включили його до переліку найцікавіших об’єктів міста.

У парку нема написів: «По газонах не ходити!». Навпаки: можна не лише ходити, а й сиді-ти, ба навіть лежати. Тож люди із задоволенням користуються цією можливістю: і малеча, і молодь охоче валяються на травичці. Біда лишень, що такі сміливці ризикують несподівано вмоститися на собачі екскременти: одразу після відкриття дехто почав вигулювати тут собак. Після того, як на новенькому травнику запримітили собачі «міни», охорона парку почала ретельніше контролювати відвідувачів із собаками.

Але не лише чотириногі друзі створюють проблеми. Туристи, які обов’язково хочуть повернутися в це місце, так закидали монетами фонтан у гроті Діани, що він зламався: дрібні гроші затягнуло у насос, і водограй довелося ремонтувати.

У перший же тиждень після відкриття парку вивели з ладу й один з автоматичних пристроїв для поливання газонів. Комусь, бачте, полив заважав відпочивати на травичці…

За порядком на території парку наглядає муніципальний патруль. Працюють також чотири камери відеоспостереження. Але, мабуть, цього замало, щоб відстежувати всіх порушників.

Традиція української освіти

Закінчення. Початок у номерах за 3 та 10 червня.

Засновник і власник «Фейсбуку» американець Марк Цукерберг заявив, що Україна для нього — друга Батьківщина. Він сказав, що його рід по материнській лінії походить з Умані і що сам він кілька разів інкогніто разом з хасидами відвідав це місто. Цукерберг також висловив обурення нападом Росії на Україну: «Не можу спокійно дивитися на те, що Росія витворяє в Криму й на Донбасі».

Нашу державу у війні з імперською Росією підтримують майже всі цивілізовані народи, особливо англосакси (США, Канада, Велика Британія, Австралія). Англосакси — народи цінностей, вони здатні шанувати українців за мужність та прагнення до свободи. Нагадаю слова Джо Байдена: «Коли ми побачили, що українці готові вмирати за свободу, ми почали вас підтримувати». Традиція боротьби за свободу, що бере початок від Київської держави та Козаччини, надихає українських героїв.

Російська правозахисниця Валерія Новодворська ще 2014 року застерегла: «Даремно Путін зв’язався з українцями. Він пробудив у них волелюбний дух ОУН і УПА. Й тепер їх не зупинити».

Традиція української освіти

Продовження. Початок у номері за 3 червня.

У Києво-Могилянській академії навчалися славетні гетьмани Іван Виговськаий, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович. Тут училися Григорій Сковорода, Теофан Прокопович, Михайло Ломоносов. Коли 1687 року в Москві була заснована Слов’яно-греко-латинська академія, то з Києва привезли всіх професорів, викладачів і студентів з Києво-Могилянської академії. Взагалі впродовж XVIII століття в Московській академії викладали лише українці. Крім того, як писав відомий релігійний діяч та історик культури Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у 1919—1920 роках був міністром освіти та віро-сповідань в уряді Української Народної Респуб-ліки, в ті часи «на всіх вищих посадах митрополитами, архієпископами, ігуменами сиділи по всій Росії самі українці». За словами того ж І. Огієнка, «українці в Москві за XVI—XVII століття завше були сіячами ліберальних думок, за що їм доводилось багато перетерпіти, а то й накласти життям».

Освіта козацької доби стала надбанням широких верств населення. Кожне село мало церкву, школу та шпиталь, практично всі володіли грамотою. Про те, що знання латинської мови було поширене серед українців, свідчить такий факт. Коли католицький чернець з французької амбасади розмовляв з шістьма козаками, що втекли з турецької неволі, він був здивований рівнем їхньої освіти та добрим знанням латини.

Архідиякон Павло Алепський із Сирії, який відвідував Україну в 1654 і 1657 роках, зауважив: «Навіть селяни в Україні вміли читати і писати…, а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи їм тинятися вулицями як бродягам… У козацькому краю в кожнім місті та кожному селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, не так, як у молдовському або волоському краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися. Тут є скрізь лазні для мешканців, скрізь на дзвіницях і вежах я бачив гарні годинники, на площах водограї».

 

Традиція української освіти

Ще давньогрецький філософ Арістотель казав: «Doctrinae est fructis dulces radices amarae — Освіта це солодкий плід гіркого коріння». Освіта відіграє важливу роль у розвитку суспільства. Вона ніби концентрує в собі багато серйозних соціальних чинників. Арістотель вказував на необхідність сумлінної праці для досягнення бажаного результату сучасного життя.

У Стародавньому Римі вважали, що справжнє пізнання має причинно-наслідковий характер: «Vere scire est per causas scire — Справжнє знання є знанням причин». Середньовічний англійський філософ Роджер Бекон (1214—1294) зазначав: «Допоки триває невігластво, людина не знаходить засобів проти зла». Уже в ранньому Середньовіччі приходить усвідомлення відповідальності за власну долю, за достовірність людини. Августин Блаженний (354—430) казав: «Незнання — не виправдання. Ті, хто не знає, потраплять до пекла». Німецький філософ Георг Гегель (1770—1831) підкреслив визначальний вплив освіти на формування особистості: «Der Mensch ist, was er als Mensch sein soll, erst durch Bildung — Людина, якою вона має бути як людина, може стати перш за все шляхом освіти».

Важливою українською традицією завше була велика повага до освіти. Початком української освіти можна вважати часи Київської Русі. Великий Київський князь Володимир (роки правління 980—1015) остаточно впровадив християнство в Україні-Русі 988 року. Це хрещення мало велике культурно-світоглядне значення, оскільки включало Русь у європейське культурне поле. Саме Володимир Великий, якого після хрещення Русі стали йменувати святим, заснував у Києві першу школу, в якій вчили читати, писати, викладали грецьку мову. Писемними були не лише князі, дружинники та духовенство, а й багато простих громадян. Отже, освіта на Русі з самого початку мала демократичний характер.

Освічені вихованці школи Володимира Великого склали підмурівок, на якому Ярослав Мудрий (1019—1054) зробив новий крок до розвитку освіти на Русі. «Батько адже його Володимир землю його зорав й розпушив … цей же засіяв книжками серця віруючих людей», — писав літописець. Ярослав Мудрий застосував певний «шкільний примус» для бояр, змушуючи їх віддавати своїх дітей до шкіл. За часів князя Ярослава у новозбудованій Софії Київській (1037) створюється школа, яка продовжує кращі традиції Володимирової. Але це вже вищий навчальний заклад, який з’явився, до речі, на століття раніше від перших вишів у Західній Європі. Тут вчився майбутній митрополит Іларіон, діти самого Яро-слава. За деякими відомостями, в різні часи в школі навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник данського престолу Герман, норвезький конунг (військовий вождь) Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Во славу Матері, во ім’я пам’яті

Щорічно традиційна художня виставка, присвячена Дню Матері, відкрилася у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України, що на вул. Торговій, 2.

З кожним роком усе далі відсуваються від нас аж надто за-кріплені у масовій свідомості совкові свята. Дякувать Богові, потихенько відходить у минуле маркетингово-ідеологічне божевілля напередодні 23 лютого. Хіба що окремі індивіди вперто залишають для себе привід хильнути добряче в цей день. Та ще… дами, вибачайте на слові, не можуть обійтися без березневих презентів, як ото весняних кицьок не мож втримати від… ну, ви розумієте. Погані справи, коли подарунку дівчина чи мадам чекає лише в цей день. Та й чому маємо святкувати во славу якихось давно забутих закордонних шльондр? А наші північні сусіди, котрі все ще не можуть відмовитися від «женского дня» (ви чуєте, як звучить?!), й без того «пошановують» матір сотні разів на день — добірним матірним словом.

Черга за кращим життям

Усі вони сподіваються отримати шенгенську візу, щоб потім поїхати до різних країн Європи. Велика частина претендентів на омріяну наклейку в паспорті має намір влаштуватися на роботу в одній з країн ЄС. Ось кілька історій людей, почутих у черзі під візовим центром у Києві.

Не використавши історичного шансу стати членом європейської спільноти, як це зробили країни колишнього соцтабору та республіки Балтії, Україна перетворилася у найбідні-шу державу Європи. Це головна причина черги. Поки оптимісти-романтики чекають на вкотре обіцяний безвізовий режим, реалісти наполегливо стоять у вервечці.

Крім традиційно багатих країн старої Європи, з найближчих сусідів найпривабливішою для роботи є Польща, далі, зі значно меншою кількістю виданих віз, — Чехія, Угорщина, Литва.

Нещодавно Генеральний консул Польщі в Одесі Даріуш Шевчик оприлюднив такі цифри: «Польща має найбільше консульських представництв в Україні з усіх країн Європейського Союзу. Їх шість. Це консульства у Львові, Луцьку, Вінниці, Харкові, Одесі, а також візовий від-діл посольства у Києві. Торік наші консульські представництва прийняли 1317023 візові анкети і видали громадянам України 1267359 віз. Це на 30 з лишком відсотків більше порівняно з попереднім роком. Нема іншої краї-ни Євросоюзу, яка видала б українцям таку велику кількість віз».

Чому українці їдуть до Польщі? Відповідь — на поверхні: незначний мовний бар’єр, схожа ментальність, близько додому.

Мій друг Гай, який мешкає у Берліні, розповідав, що в його будинку прибирає полька і припускає, що в домі тієї польки, ймовірно, прибирає українка. Це як закон сполучених посудин, але замість рідини тут люди та їхні долі.

Та повернімося до нашої черги. Молоді і літні, чоловіки й жінки. Українці — нація доволі забобонна (знаю по собі: поки задумане не здійсниться, хто ж тобі розповість про свої плани та надії?). Наше завдання — віднайти людей, готових переповісти свій досвід. Цього дня несподівано був спростований міф, що жінки балакучіші за чоловіків, — усе виявилося навпаки.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua