Розумію, що цей лист мій, так би мовити, не до часу. Адже йдеться про не надані за законом пільги, а сьогодні ж широкою мітлою масово змітають й інші пільги із нашого не вельми світлого життя. Наші правителі посилаються на дефіцитний бюджет. Але не беруть на себе вину за свою неспроможність його забезпечити, організувати природним шляхом — розширюючи виробництво, створюючи додаткові робочі місця, дотримуючись справедливого оподаткування, скорочуючи кошти на утримання і пільги величезної чиновницької армади тощо. Це для них складно. Значно легше залазити у й так спорожнілі кишені нас, покірних громадян. Все стерплять, усе витримають. І терпимо, миримося… Але ж допоки?

З дитинства люблю Одесу, за найменшої нагоди прагну в ній побувати — чи то у відрядженні, чи під час відпустки. Подобаються мені одесити, ці з неповторним гумором люди. Тим більше, що маю тут і рідню, і добрих знайомих. Вони залюбки приїжджають на мою мальовничу Житомирщину, милуються принадами лісу, а мене постійно вабить море. Десь у душі я, мабуть, нереалізований моряк.

Але цього разу по приїзді до Південної Пальміри щось у мені не те що перевернулося, а відчуття таке, ніби по голові обухом вдарили. Річ у тім, що зазвичай у кожному місті кортить завітати до місцевих редакцій, бо здавна й сам дописую, пропоную свої знімки, пейзажі, підмічені з натури кумедні сценки тощо. Та й взагалі приємно погомоніти з тямущими людьми, якими вважаю журналістів. Тож і зайшов на площі Незалежності у редакцію газети «Чорноморські новини» — і жахнувся! Надворі мороз тріщить, а в приміщенні — не сховатися: температура нижче нуля. Сидять люди в зимовому верхньому одязі, дрижаки хапають, готуючи черговий номер газети. Таке катастрофічне похолодання, а приміщення зовсім не опалюється, як довідався, сезон опалення тут взагалі не відкрили. Кімнатні квіти, яких у редакції було багато, не витримали цієї холоднечі — геть почорніли. Показували мені, що навіть земля в горщечках, де вони росли, позамерзала.

Нинішня влада взялася гамузом за всі реформи. Звісно, вони потрібні. Надто — в медицині, освіті, сільському господарстві. Але насамперед — у самих адмінструктурах. Бо новітні зміни потребують нового чиновника, який був би контрольований, відповідав кодексу честі й порядності, був освіченим і що найголовніше — патріотом своєї країни. А ще чиновник повинен вміти працювати, демонструючи конкретні результати своєї роботи.

Озирнімося довкола. У час важкої економічної кризи, за невиплачуваних заробітків суспільство різко розділилося на багатих і бідних. Звісно, всі не можуть жити однаково, але всі мають жити чесно, у злагоді з законом. Чиновник має дбати про людей, виконувати вимоги законодавства, а ні — добровільно полишити посаду. Скажете: фантастика? Можливо.

Вона була лютеранкою: пращури по материнській лінії мали німецьке походження. Сам Господь привів її до церкви, коли кірха ще стояла в руїнах. У звичайну залу по вулиці Градоначальницькій, де було світло та затишно. Громада, уважний пастор зустріли її привітно. Тож до сьогодні жінка відвідує євангельсько-лютеранську церкву святого Павла. Трохи знає німецьку мову, читає Гете та Гейне. Молитви вивчає німецькою та українською мовами. Такою є моя добра знайома.

У день православного Різдва Христового до церкви не пішла, поїхала до найближчого бювету по воду, щоб під відкритим небом поспілкуватися з Творцем. Погода чудова. Хоч накрапав дощ, але не холодно. Навіть приємно. Набравши води, присіла на паркову лавку перепочити, подихати свіжим, майже весняним повітрям.

Понад півтора десятиліття ми живемо із сусідкою в мирі та злагоді. Родом вона з Підмосков’я. Ще коли була школяркою, сім’я переселилася до Одеси. Ото має жінка доньку й онуків — одеситів. Мешкаємо двері у двері. Часом чимось ділимося, допомагаємо одна одній. Одне слово, все по-людськи.

Напевне, так безхмарно було б і надалі, якби не передвиборні баталії. Зайшовши якось до мого передпокою, сусідка недобрим оком зиркнула на великий плакатний портрет Юлії Тимошенко. Нічого не сказала, але наступного дня за її вхідними дверима красувався ще більший портрет Віктора Януковича. Це свідчило про протилежність наших політичних симпатій.

За вікном уже 2012-й. Торік наша держава відзначила 20-річний ювілей Незалежності, за яку впродовж багатьох віків віддавали своє життя кращі сини українського народу. Вся наша історія — від часів Київської Русі до сьогодення — наповнена яскравими сторінками жертовної боротьби з поневолювачами рідної землі, боротьби за збереження рідної мови, культури, духовності, святої православної віри.

20 років Незалежності за мірками історії — невеликий термін. Але за мірками людського життя — немалий. За ці роки вже встигло вирости ціле покоління українців, яке дивиться на всі процеси, що відбуваються у суспільстві, державі, своїм, іншим поглядом. І від того, як це нове покоління виховуватиме власних дітей, наступні покоління українців, багато в чому залежить майбутнє нашої держави.

Добрий день, шановна редакціє! Пише вам давній прихильник і шанувальник, який передплачує «Чорноморські новини» на свою жалюгідну пенсію. І не тільки тому, що це єдина обласна українська (за мовою і духом) газета. А й тому, що в ній містяться цікаві і корисні для думаючої людини матеріали, хоч, щоправда, не всі. Мені, наприклад не сподобалась публікація «Бумеранг» у трьох числах газети.

За своє тривале життя я набув чималого досвіду з багатьох сфер людської метушні, але головним набутком вважаю уміння думати, критично ставитися до будь-яких людських діянь та думок і тримати себе у рамках порядності, що не завжди вдається, бо, як кажуть, серед вовків жити... далі відомо.

Історичне минуле нашої країни пов’язане з тривалим поневоленням народу окупантами різного штибу. Найбільшого нищення українська нація, її мова, культура зазнали за часів царської та радянської імперій. Понад три століття цілеспрямовано і системно українська мова витіснялася з ужитку, навмисне спотворювався правдивий історичний фактаж. Заборони та фальсифікації призвели до того, що поступово українська мова опустилася до рівня «хатньої» культури.

Шельмування, фізичне знищення національної еліти — патріотів у найвищому розумінні цього слова, інші чинники призвели до втрати зв’язку поколінь та якоюсь мірою втрати національної гідності. Тож на цьому ґрунті легко утворився в нашому народі такий собі прошарок іванів без роду-племені. Вони принижено називають себе хохлами, зухвало зневажають праотчу мову, культуру, традиції. Впевнена: саме ця недолугість горе-українців спонукає певні політичні сили до спекуляцій на мовній проблемі.

У передноворічні дні всі ми, свідомі своєї нації українці, з хвилюванням стежили за газовими переговорами в Москві: віддасть влада газотранспортну систему чи ні? На яких умовах? Знову повертатися в Союз? Жити без власної гідності, зденаціоналізованим хохлом?

Саме тому так гостро сприймається мовна політика держави. Ми розуміємо, від чого застерігав нас Великий Українець Іван Огієнко (митрополит Іларіон): «...поки житиме мова, житиме й народ як національність. Не стане мови в устах народу — не стане й національності, вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».

Добродій П. уже багато років передплачує «Чорноморські новини». От подобається йому саме ця обласна газета. А не якась інша.
Насамперед, подобається «Чорноморка» своєю незалежністю, тим, що не «підняла лапки» перед вибудованою вертикаллю нової влади. Подобається тим, що змогла вистояти протягом півтора року у непростих умовах го­ніння, позбавлення фінансування з обласного бюджету, заборони продажу у кіосках «Одесагорпреси». Подобаються «Чорноморські новини» добродію П. своєю змістовністю, гострими критичними статтями та замітками про несправедливості і негаразди нашого нинішнього життя, про недолугість «реформ». А ще є в газеті й усмішки, і телепрограма на тиждень, і цікаві історичні нариси.

Шановна редакціє!
Змушений вкотре звернути увагу на тему, яка порушувалася вже сотні, а то й тисячі разів, але дуже вона болюча і ніяк практично не вирішується. Мова про так званих «збирачів» металобрухту, який брухтом назвати важко, бо то придатні речі, які вони видовбують, вирізають, демонтують де тільки можна.