Час невмолимо спливає...

Кілька місяців тому «ЧН» писали про долю моряка-одесита Андрія Новічкова, якого звинуватили у вбивстві іранського матроса.

У січні 2019-го мине два роки, як Андрій перебуває під слідством у в’язниці Евін у столиці Ірану Тегерані, куди не мають доступу ні український консул, ні адвокат звинуваченого. Слідство ведеться на фарсі, мові, якої наш земляк не розуміє. Перебування під слідством, за законами Ірану, не може тривати більше двох років, тож часу в Андрія залишається дуже мало. З іранського боку цілком можна очікувати винесення обвинувального вироку, а це — смертна кара.

За життя Андрія не припиняють боротися його друзі та бабуся — 81-літня одеситка Олена Вірановська. Нещодавно з’явилася можливість обміняти українця на громадянина Ірану Алі Джедуея, який був затриманий у Харкові та звинувачений у шпигунстві на користь його країни. Цим займається Мініс-терство закордонних справ України, але справа рухається дуже повільно — комісія з цього питання ще й досі не зібралася.

Чужі гнізда

Не встигли зайти до хати, як на столі вже гостинно розсілася широка миска зі смаженою картоплею, довкруж миски — солоні діжкові огірки, почеревина, стіжком на тарілці гарячі коржі. Змовницьки дзенькнули дрібні чарочки — на слив’янку.

— Що є в хаті, дівчатка, те й на столі! Мостіться ближче!

Ми — дівчатка! Одній ось-ось 50, другій уже й далі гайнуло! Але ж приємно, що для когось ми за віком ще діти. Нема вже наших матусь, ровесниць тітки Ніли. Вони дружили. Коли навідуємося до своїх осиротілих будинків, де нас уже ніхто не зустрічає, неодмінно заглянемо з гостинцями до неї.

Аргентинське танго

/_f/2017/080.jpg Далеко не кожен має за честь одержати особисте послання з резиденції Папи Рим-ського. А саме такий лист надійшов на адресу одеського художника Альберто Павлюка.

Одразу скажемо, що пан Альберто, як і глава католицької церкви, народився і тривалий час прожив в Аргентині. Нижче — про все докладніше.

Там, за океаном...

Мелодія аргентинського танго неодмінно викликає зворушливі почуття, журливі та пристрасні водночас. У ній наче відлунює пережите, віддалене в часі, але близьке серцю. Згадуючи минуле, бачимо молоде подружжя з Волині — Семена та Василину, які, відважившись на далеку подорож у пошуках кращого життя, у 1920-х перебираються до Аргентини. Для танго треба два партнери, а для успіху у житті — дві умови: працьовитість і підтримка держави. Волиняни були беручкі до роботи, й Аргентина подбала про них.

Бульбашки під горіхом

На нашому кутку дядько Микола був другою людиною, яка побувала за кордоном. Пальма першості назавжди залишилася за бухгалтеркою районної газети — тендітною Нілою, біографія якої була яскраво осяяна десятиденною туристичною поїздкою до Румунії. Особливий статус жінки дозволяв їй навіть трохи зверхньо дивитися на сусідів і всіх тих, хто не перетинав державних кордонів СРСР.

А дядько Микола був на Кубі, аж в Америці! Делегація, у складі якої він двічі перелітав океан, порівну складалася, розповідав, із простих людей і начальства. Наш партійний Микола Іванович на посаді досвідченого заготівельника, про що не раз писала районна газета, із року в рік перевиконував план із заготівель лікарських трав, кабакового насіння і кролячих шкурок. Тож не за гарні очі потрапив до списку обраних для такої далекої закордонної подорожі.

Казали, на той час по лінії зовнішторгу наш район мав якісь прямі угоди про поставки сировини для фармацевтичної промисловості котроїсь із європейських країн. Деталей цієї угоди ніхто з простих людей не знав, але вигода від неї була для місцевих очевидною: за зібраний, висушений і зданий заготівельникам якісний польовий хвощ, спориш, кукурудзяні рильця, тисячолисник, липовий цвіт і першосортне кабакове насіння райзаготконтора отримувала імпортні товари, які за талончиками розподілялися між тими, хто не лінувався походити з мішечком по степу, допомагаючи країні заробляти на югославські шкіряні туфлі та на дефіцитні мохерові кофти.

На душі туман? Впустіть сонце!


Реєстраторка шлюбів у Лиманському перебачила багато наречених, але таких, котрі стали тоді перед нею на рушничок, зустріла вперше: молодий був з протезами обох рук, а молода — з протезом ноги.

Сплеск емоцій викликав момент, коли молодятам піднесли обручки. Хто не знає, що цей шлюбний символ надівається на безіменний палець?! У цьому ж випадку, аби зберегти традицію, нареченій довелося надіти судженому каблучку на пластиковий замінник пальця. А обранцеві взагалі непросто було виконати таку дію.

Молода вродлива пара з обмеженими можливостями викликала водночас розчуленість, зворушеність, повагу і прихильність, але десь там, у глибині душі, зринало питання: «Як попливе їхній сімейний човен у бурхливому життєвому морі, в якому навіть цілком здорові люди не завжди можуть дати собі раду?».

Відтоді вже минає три роки, а з часу знайомства героїв цієї публікації — п’ять, і можна твердо сказати: їхній сімейний човен упевнено долає обшири життя. Життя, яке ніколи не було простим, а сьогодні — й поготів. Дедалі більше зубожіння, розчарування і недовіра в суспільстві нерідко викликають почуття безвиході. Тому кожен приклад стійкості перед труднощами, непохитності у намірах, поглядах, вчинках, діях є більш ніж доречним.

Іван Сергійович та Олена Олександрівна Урсули познайомилися в Харкові, на протезному заводі. Тоді доля відпустила їм для спілкування чотири дні — спочатку не було майстра, потім настали вихідні. Вільний час скрашували у бесідах. Повідали одне одному про свої погляди на подальше життя. Зійшлися на одному: не можна покірливо схилятися перед зовнішніми ударами, всьому можна протиставити силу духу, намагатися жити вповні, наперекір усім незгодам.

З Іваном трапилося нещастя, коли йому минуло лише 12 літ. Надзвичайне обледеніння тоді повалило дерева й обірвало електричні дроти. Доторкнувся до цих оголених жал смерті, а там — 10000 вольт… Життя йому врятували, а руки довелося ампутувати: ліву — повністю, праву — по лікоть. То був другий день його народження. І був ще третій. Але про це далі…

Рятуйте! люнуло!..

Дні летять на старість з роками наввипередки. Ніби вчора їздили з Віктором Марченком на риболовлю, а вже десять літ, як він почив у Бозі. Добрий був чоловік до людей і мудрий до землі — агроном.

Народився в селі Любашівського району, тому гордо називав себе Сином Землі. Закінчив Ананьївське ПТУ, потім — Одеський сільгоспінститут. Будучи чесним комуністом, пройшов безвідмовно складну школу життя: колгосп, райком — за розум, райком профспілки працівників сільського господарства, бо не колінкував ні перед ким. Після здобуття Україною незалежності капітан Марченко працював воєн-руком у своєму ПТУ, а після розвалу військової підготовки у школах — завучем з виховної роботи в Ананьївській школі-інтернаті. Огледівся лишень один раз — пенсія.

Якось прийшов до мене в гості з пляшкою оковитої, привітом з рідного села, заткнутою кукурудзяним качаном. Знав, що дружина в санаторії, син — у Києві, а донька — у турпоїздці. Його ж дружина поїхала до Польщі «за шмутками», а його з собою принципово не взяла. Мати мені саме дала на обід літровий слоїк дрібненької звареної картоплі, таку колись викидали свиням, присмаченої товченим часником з олією та золотисто-посмаженою цибулькою. Так її навчила подруга, тітка Ніна Осадча, дружина адмірала запасу Павла Осадчого, яка приїздила з Одеси до 90-річної матері на фазенду. Так ото Кононович глянув на оту дрібноту в посудині й спитав, посміхаючись:

— Що це? Хто мав час на чищення такої дрібноти? Можна, спробую?

Капкан у кишлаку Кобай

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

В’ячеслав Мильников — голова Спілки ветеранів Афганістану Суворовського району міста Одеси. Був важко поранений у бою 24 жовтня 1987 року під час засідки в кишлаку Кобай. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

— М’ясорубка… Неможливо прицілитися. Сили надто нерівні: більше 200 «духів» проти 46 спецназівців. Із 500 метрів стріляли з гранатометів, потім — з мінометів, почали викурювати нас зверху. Кулі сипалися, мов зернята. А ще зовсім недавно я думав, що в армії буду кашоварити…

Призвали мене у листопаді 1986 року. З Одеси нас було чотирнадцятеро. Перон. Запитуємо прапорщика-узбека (нашого «покупця»), де будемо служити. Той відповів, що під Ташкентом, у школі військових кухарів. Ну який одесит не мріє про службу на кухні?! Щастю просто не було меж. А далі — Одеса — Грозний — Ташкент… Ще 40 хвилин електричкою — і ми в місті Чирчик. При вході в частину помітили вивіску «Військова школа кухарів». Отже, не обманув «прапор». Нас залишили в бесідці, наказали чекати. Аби не гаяти часу дарма, дістали гітари та під веселі юнацькі мелодії наминали ще домашні смаколики. Аж раптом у брамі КПП з’явилася кремезна постать. З блакитного берета зрозуміли, що десантник. Він одразу рушив до нас. Гітари змовкли, ми ж притихли, мов миші під віником.

— Ви з Одеси?

— Ми…

— Зараз я поясню, синки, куди ви потрапили. Шикуватися в колону по двоє!

Ми покірно рушили за здорованем у частину навпроти, із сумом прово-джаючи поглядом так і нездійснену мрію — школу кухарів.

Ідучи у ногу із часом

Минуло ще п’ять років після закінчення нами Одеського політехнічного інституту. За цей час ми знайшли всіх друзів з групи того пам’ятного випуску 1961-го. Ці пошуки могли б бути радіснішими та результативнішими, якби не втрати.

55 років тому 25 юних однокурсників вийшли освоювати нелегку дорогу життя. Сьогодні, подолавши всі труднощі на цьому шляху, нас залишилося десятеро. З них Н.Ф. Горожанова, С.В. Борбела, Н.А. Ємельянов, Ж.С. Петрова, Р.Н. Потерейко, Ф.П. Хмелевський, В.Т. Фадєєв продовжують працювати або посильно займатися домашнім господарством, а А.Л. Крамной, В.М. Осадчий і В.Р. Струцинський — на заслуженому відпочинку.

Ми з глибоким сумом вклоняємося світлій пам’яті тих наших друзів, яких з нами вже нема. Хай охороняє їхній вічний спокій добра пам’ять та любов рідних і близьких. Серед тих, хто пішов із життя, — В.М. Алексєєв, О.Ф. Білоусова, В.І. Бурий, Л.Н. Бура, Л.В. Гінкер, В.А. Демченко, В.А. Дудка, Л.В. Ємельянова, В.А. Кретов, А.С. Мізюк, В.А. Леоненко, О.Д. Сергієнко, А.А. Степенков, В.П. Фомічов, Р.Ф. Шароватов.

Усі ми багато років віддавали свої сили й знання справі розвитку промисловості і зміцненню економіки країни. Наше виховання вимагало жити не в спокої і бездіяльності, а прагнути бути корисними сім’ї, колективу, суспільству. І сьогодні кожен з нас, залежно від сил і можливостей, продовжує працювати з притаманною йому активною життєвою позицією.

Служили два товариші...

Мій давній знайомий по роботі на Одеській залізниці Анатолій Смаглюк недавно подарував мені книжку з невигадливою назвою «Записки Сердюка Миколи Павловича». Це автобіографічна розповідь простого сільського вчителя, яка не претендує на художню досконалість, але містить вражаючі факти, що свідчать про глибину людських страждань за комуні-стичної епохи.

А ще ця книжка про міцну чоловічу дружбу двох людей — Анатолія та Миколи, які виросли в селі Кірове на Кіровоградщині (ото вже любов до Кірова!) і яких доля розвела по різні сторони «барикад», але вони зберегли в собі чесність, правдивість, відвертість. Непросто було це, непросто...

Ольга Федяк-Невмержицька: «Господь дає людині падати, але потім піднімає ще вище»

Розповідь про стійку до труднощів українську жінку, життєвий шлях якої співзвучний з долею країни

Драма (не)місцевого значення

Першого удару пані Ольга за-знала тоді, коли ще була зовсім маленькою. Річ у тім, що народилася вона на території нинішньої Польщі — у селі Щербанівка Лісківського повіту Жешувського воєводства — саме в той період, коли радянська та польська влада виконували договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України». Те переселення здійснювалося примусовими методами і призвело до багатьох страждань.

Проліски

Спомин  старого  вчителя

На уроці Михайлик дав гучний ляпас донечці заможних батьків. Та відразу ж покинула школу і побігла, плачучи, додому.

— Ох, нещастя моє! — сварила хлопця вчителька Зоя Іванівна. — За що візьметься — та все на мою голову.

Білий халат чи смерть з косою?

Цю трагічну історію розповіла мені вже немолода жінка, з якою я їхала до Полтави в одному купе. Мимоволі звернула увагу на її згорьоване обличчя, сумні очі. Байдуже дивилася кудись за вікно, не помічаючи моєї присутності. Більше пасажирів не було, і я обережно запитала, яка біда ятрить її душу. Те, що почула, мабуть, схвилювало б найчерствішу людину.

Нещодавно відійшла у вічність, не доживши до п’ятдесяти, єдина донька моєї супутниці. У цій передчасній смерті жінка звинувачує лікарів і нашу медицину загалом.

Із козацького краю-роду

Катерині Панасівні Мороз (Кучерявій) із села Новогеоргіївка Ананьївського району cповнилося 100 років!

Із самого ранку у господі ювілярки кипіли святкові приготування. Привітати іменинницю із цією славною датою з’їхалися родичі, прийшли сусіди, односельці. А виростила ж бо вона багато поколінь сільської малечі, пропрацювавши кілька десятків літ у тутешньому дитсадочку, у тому числі й очолюючи його.

НА ЗНІМКУ: романівські бабусі Феня Малиновська, Катерина Журинська та Ніна Кострицька.

Бабусі — голосисті вокалістки і подружки з села Романівка Котовського району — вже понад 80 років (!) підтримують дружні стосунки, які почалися ще в далекому дитинстві.

Романівські подружки народилися і виросли в цьому невеликому мальовничому селі, разом ходили до школи, гралися, дівували. Багато років працювали в місцевому колгоспі. Катерина Журинська, яка виростила п’ятеро дітей, та Ніна Кострицька і понині живуть у Романівці. А ось Феня Малиновська в юності переїхала до Котовська, потім до дочки — в Одесу. Однак ще такого не було, щоб ці веселі, добродушні, щирі і щедрі жінки не зустрілися втрьох хоча б кілька разів на рік.

Шляхи Калюжного

Навчаючись у шостому класі, написав Микола до шкільної стінгазети замітку «Позолочена дорога». Йшлося про шлях, усипаний колгоспним зерном, яке вивозилося у засіки держави. Аж до обласної «Чорноморської комуни» потрапила згодом та стаття, ставши для Калюжного знаковою на все життя.

Через кілька років, завдяки рекомендації «Чорноморки», Миколу взяли в районну газету «Степова комуна», що у Березівці, а в неповні двадцять (перед війною) він став її редактором — наймолодшим на Одещині. Його «районка» потрапила на столичну виставку. Запорукою успіху цього простого сільського хлопця, що навіть не мав вищої освіти, став власний публіцистичний стиль — писати для читача доступною мовою про зрозумілі речі. А ще Микола мав від роду гарне почуття гумору. Ох і діставалося від нього декотрим керівникам сільпо та комунгоспу! Не минулося це йому. «Куди слід» пішли сигнали від «трудящих»: «А вам відомо, що редактор приховує своє походження із куркульської сім’ї?!». Приховувати, власне, було нічого. Всі й так знали, що розкуркулений Миколин батько справді відсидів шість років, але завдяки листам сина до самого Калініна, врешті, був повністю реабілітований, і як повноправного громадянина разом з іншими односельцями у 1941 році його мобілізували на фронт. До речі, сміливість звертатися до столиці, мабуть, передалася Миколі ще від його діда Нестора. Того самого, що першим у волості написав листа цареві про безчинства місцевого поміщика. Чи було за те щось поміщику, вже ніхто й не пам’ятав, а ось діда довіку всі поважали.

Батьки і діти

Вечоріє. Дитячий майданчик спорожнів. І лише Артюша не квапиться додому, вимагаючи у мами за це цукерку. Однак цукерки скінчилися, і Ніна Петрівна прожогом кидається до недалекої сусідки по позичку, аби вдовольнити забаганки свого пестунчика. Таке повторювалося день при дні. Яких тільки бажань не висловлював п’ятирічний Артурчик — і всі мама стрімголов вдовольняла. Бо як же відмовити любому дитятку?!

Батько Артюші Дмитро працював водієм-дальнобійником. Дома бував рідко, ніколи не брав відпустки, намагаючись якомога більше заробляти. Похід із сім’єю в кіно, до театру чи в гості був чимось нездійсненним, фантастичним. Навіть футбол чолов’ягу не цікавив. Втім, і грошей родина не бачила. Видавав їх тільки на їжу. Крім робочої «фури», голова сімейства мав ще «мерса». Коли порався біля нього, все показував синові, прищеплюючи в такий спосіб любов до техніки.

Ромашка

Погожого літнього надвечір’я селом покотилася чорна чутка: у вдови Катерини втопилася в лимані дочка Марійка. Село те — одну вулицю із сотнею дворів — чутка облетіла вмить. Коли люди збіглися до берега, на мокрому піску побачили беззахисну дівчину у білій сорочечці. Біля неї вклякла на колінах безмовна, враз почорніла мати. Лагідні хвильки тихо торкалися дівочого тіла з ледве округлим животиком та почали замулювати піском довгу білу косу.

Марічка була єдиною удовиною дитиною. У селі її любили за шовкове, ніби вибілене, волосся, волошкові, як зіроньки, очі й завжди лагідну посмішку. Коли усміхалася, зуби, мов два разки перлів, зблискували за трохи блідуватими вустами. Називали її ласкаво — Ромашкою. Ще змалечку босоноге дівча бігало серед інших післявоєн­них бідаків, довірливо усміхалося дорослим і дітям.

На Спаса

Євдокії ніби на роду було написано страждати й поневірятися. Чи бодай рік-два мала щасливих, тепер і не пригадає. Хіба що за дівоцтва, коли жили на цім світі мама й тато. Втім, усвідомила те щастя вже значно пізніше, розуміючи, наскільки було надійно й затишно тоді біля рідних людей, наскільки відчувала власну захищеність.

У підліткову пору дошкуляли вічна робота, непролазна убогість, що зазвичай супроводжує багатодітні родини. Будь-яка, навіть маленька, обновка для кожного з п’яти дітей ставала неабиякою подією. Минуло понад чотири десятиліття, а Євдокія і досі пам’ятає, яке їй, дванадцятирічній, мама пошила платтячко на Великдень. Їй і молодшій сестричці Любочці. Аби гарними пішли на святкову гойдалку, де збиралися всі діти й молодь з їхнього кутка. Хіба то був не щасливий день? Казковий! Таким і залишився в пам’яті на все життя.

Дід Товкач і його гроші

Тільки-но стрілки годинника зверху злипнуться, лікарняний люд наставляє вуха: чи не брязкає бідончиками та каструлями санітарка? Загримить посуд — скоро зачовгають коридором капці, заклацають ложки. Обід!

Усі, хто на ногах, поспішають «за гарячим». Для хворих то ще й моціон, нагода пройтися коридором, розім’яти залежані кістки, перемовитися словом із знайомими.

Майже кожного провідують, приносять гостинці, бігають до аптек за ліками. Тумбочки заставлені баночками і пакетами. Та зимно: у палатах холодно; вітер виє і викручує гіляки за вікнами — дерева стогнуть, але терплять. І люди терплять, сподіваючись на швидке одужання. І хочуть гарячого, щоб погріти душі.

Жінка — швидка допомога

Є люди, для яких не треба окреслювати коло обов’язків. Вони роблять не тільки те, що їм належить, а звалюють на свої плечі вантаж, який, здавалося б, їх і не стосується. Такою вродилася Наталка. Коли бачить, що комусь важко, що хтось не встигає, не осилює, мовчки стає поруч і допомагає. Просити про це її не треба — сама здогадається й підставить руки під твій клопіт.

Одні кепкують з такої безкорисливої доброти: «Ото дурна, воно їй треба?» Бо подібна роль до них самих аж ніяк не примірюється. Проте серед друзів є такі, хто називає Наталку не інакше, як «жінка — швидка допомога». Вимовляють ті слова з повагою, навіть — з ніжністю. Напевне, розуміють: така вдача людини — то велика рідкість. Бо звичайна практика привчає насамперед дбати про себе й своїх близьких. То природно. Наталка допомагала чужим людям не за рахунок рідних. Власну ношу несла сама, нікому її не наділяючи.

Чайки сідають на воду...

Білою піщаною смугою вздовж лиману повільно йшов засмаглий юнак. Залюблено подивлявся на воду та чайок, що метушилися над нею. Швидко пірнаючи, вони діставали дрібну рибку й, миттю ковтнувши, знову з гелготом падали у сині води, виловлюючи собі корм. Зрідка між ними важко ширяли великі мартини, намагаючись перехопити здобич. Та куди було неповоротким жирним птахам до легких, як пір’їни, чайок? Стояв такий пташиний гамір, що інших звуків навколо було не чуть.

Хлопець сів на спориш, що межував з теплим піском, занурив у нього босі ноги й насолоджувався ніжним літнім теплом, гіркуватим запахом полинового пилку, що линув зі схилів. Цілковитий спокій опанував його душу. Було світло й чисто, як у храмі. Синій лиман, птахи, сонце — його стихія. Мружачись на сонце, чомусь пригадав рибальську мудрість: чайки сідають на воду — гарна на морі погода. Так воно й бувало. Коли птахи, розпачливо кигичучи, билися об небеса — чекай бурі.

Обережно: сюрприз!

Вони бувають різні, сюрпризи. І не треба навіть доводити, що кожен з них для людини — стрес. Не має значення, несе він позитивний чи негативний заряд: несподіване підвищення по роботі чи звільнення. Або: кандидат у депутати за всіма підрахунками переміг на виборах, а депутатом несподівано став інший. Оце вже «сюрприз» для десятків тисяч виборців.

Юрчик, по правді, не переймався тими проблемами: вільний таксист! Його повсякденний клопіт «піймати» пасажира, благополучно довезти за адресою і не проґавити іншого.

Моя знайома Незнайомка

Ще зранку настрій був нормальний. А потім... Ну чому знову згадалася Незнайомка з тролейбуса, хоча бачила її там всього кілька разів? Відтоді частенько подумки заходжу у той тролейбус, і ввижається мені знайомий профіль, коротка хвиляста зачіска, а головне — очі. Великі, сірі, вони, здавалось, ніколи не випромінювали почуттів радості, подиву чи захоплення, а тільки глибокий смуток й очікування.

Звідки й чому це у неї? А головне — чому мені, людині не байдужій, було не підійти до неї і тихенько: «Здрастуйте, можна біля вас?» Делікатно розговорити людину і хоч на якийсь час відволікти від нав’язливих думок?

Іграшки на ялинку

У цій сім’ї їх збирали кілька років: сім’я середньостатистична, отже, кожна копійчина тут — величина. Тому й було заведено: щороку докуповувати дві-три іграшки. Так і назбиралася велика коробка всілякої всячини. Її сьогодні ввечері, коли з роботи повернеться мама, врочисто виймуть із схованки, щоб прикрасити ялинку. Мама вранці попередила татка й бабусю: доки не прийдуть, іграшки дітям не давайте, бо ще посваряться за якусь цяцьку.

А надворі, замість новорічного снігу, — ляпавиця. Дерева чорні, дороги чорні, низьке од важких хмар небо...

Назви мене мамою

Вона часто бачить цей дивний сон: її груди повні молока, воно нуртує всередині, спричиняє біль і якесь поколювання. А вона чекає: ось-ось її накриє, мов літеплом, не знане досі щастя. І справді — не відомо звідки з’являється крихітне дитя, припадає до її грудей і п’є жадібно, захлинаючись. А їй хочеться продовжити миті щастя, і вона подумки благає дитину: назви мене мамою, хоч раз, хоч уві сні...

Як на сповіді, розповідала мені про свою печаль, про ті сни старіюча жінка. Запізніле каяття відлунювалось у кожному її слові, у погляді зволожених сльозами очей.

Старша сестра

Надія Петрівна сиділа на одному із стільців похмурого коридору поліклініки й терпляче чекала своєї черги, аби втрапити до кабінету лікаря-невропатолога. Вже ж так викручувало їй руки, що ночами не знала, куди їх прилаштувати. Доки очікувала, мимоволі стала свідком людських розмов. Зводилися вони до того, що без грошей до медиків і не потикайся: це колись лікування було безплатним, а тепер... «Теоретично воно й тепер безплатне, — подумки відповіла на ті твердження Надія Петрівна. — Але, як і колись, тільки теоретично, а не фактично».

...Здається, вчилася у шостому класі, коли сталася велика прикрість зі старшою сестрою Іриною, вже десятикласницею. Одного дня, повернувшись зі школи, вона впала на ліжко, стогнучи від болю. У животі ніби повільно навсібіч поверталися гострі ножі: одночасно пекло, різало й кололо. Сільська лікарка з медпункту не зважилася на якийсь вердикт й звеліла якомога швидше дістатися обласної лікарні.

Надія вже не пригадує, де мама відшукала транспорт, аби доправити до міста хвору дитину. Пам’ятає лиш її розповідь. Поклали Іринку в коридорі, бо у палатах місць нема. Лежить — чекає, що скажуть. Втім, щось казати ніхто не збирався. Наступного дня мама з розпачем слухала, як Ірина, окрім болю, терпіла ще й образи: «Нагуляла, дівко, то лежи і не пікни».

Бабця Сьомиха

Село наше у розлогій долині, як і більшість південних сіл Одещини, не вирізнялося розкішною природною красою: ні річки, ні лісу – лише безкрайній степ. Проте виділялося воно своїми людьми — роботящими, добрими, не байдужими до чужої біди, завжди готовими поділитися останнім шматком хліба. Переконана: про кожну сім’ю можна написати цікаву оповідь, поему, а може, й роман — люди того варті.

Я ж хочу, ні, просто зобов’язана розповісти бодай про одну свою односільчанку — повитуху бабцю Сьомиху, яка з’явилася у нашому селі дуже давно. Молоду дружину привіз сюди царський офіцер. Через важку хворобу він був комісований з армії й невдовзі помер. Дітей подружжя не мало, й зосталася молода дружина двадцятилітньою вдовою.

Свята простота

Навідавши хвору родичку і поклопотавшись у її господі, мама дуже припізнилася. Вертала додому майже вночі. Несла у рогозяній кошовці шмаття, аби випрати, засохлі огризки хліба, які зазвичай кидали корові у пійло. Вже минула місток через глибоченький рівчак, що перетинав стежку. До рідної домівки лишався з десяток хат, як раптом на лавці біля Дорощукових воріт побачила дівчину. Навіть у вечірньому мороку було видно, що сидить вона засмучена.

— Нема у вас чогось поїсти? — запитала, жадібно розглядаючи бокасту кошовку.

— Нема, дитино, — знічено відповіла мама: не простягнеш же сухий окраєць хліба. Додала: — Ходімо зі мною.

Дорогою розпитувала, хто вона та звідки. Дівчина назвалася Павлиною. Батьків не має. Оце їздила до троюрідного дядька, сподіваючись розжитися хоч якоюсь копійчиною. Та марно. У дядька своїх п’ятеро ротів. Тепер вертається «додому», тобто до Караваївського дитбудинку. Та ось біда — не встигла на останній автобус.

Що серце твоє скаже...

Старший брат Василь вже давно ходив кудись «парубкувати», а сімнадцятирічна Надійка все ще сиділа вдома, немов маленька. Не тому, що не тягнуло до клубу. Причина була в іншому: нічого одягти. Отож коли мама, нарешті, спромоглася справити їй ніжне креп-жоржетове плаття і туфлі на високих підборах, враз відчула себе дівчиною, якій не соромно показатися на люди.

Теплого червневого вечора по черзі з дівчатами-однолітками кружляла на вичовганому біля клубу п’ятачку під звуки сільського духового оркестру. Окличні звуки з труб видобували підлітки. Лише у ті моменти, коли вимагалося соло, наперед виходив з інструментом незнайомий юнак, доволі привабливий і майстерний у грі. Втім, незнайомим він був хіба що для Надійки, яка вперше прийшла на танці. А у декого з її подружок вже давно погляди прилипли до племінника тітки Одарки. Після профтехучилища Костя приїхав сюди працювати, вигідно прилаштувавшись у родички. Й невдовзі став місцевою музичною зіркою.

Українська гарден-леді з Нью-Мексико

Жваву, балакучу емігрантку з України Валентину мешканці невеличкого містечка Хетч (штат Нью-Мексико) охрестили гарден-леді, що означає — садівниця. Не дивно, бо працьовиту, товариську, привітну жінку майже увесь рік сусіди бачать на городі. Дбайливо прополює огірки, підв’язує високі (понад три метри) кущі помідорів, плекає капусту, вирощує трикілограмові червоні буряки. Всім цим щедро пригощає сусідів.

До знайомства з гарден-леді далеко не всі знали, як виглядає на грядці зелений кріп. Його тут звикли бачити здебільшого сушеним або замороженим. А тут — на тобі! — цілі кущі. На Валентининому городі є все те, що й на Батьківщині: огірки, кабачки, помідори, капуста, буряки, баклажани, морква, картопля й різноманітна зелень. Поруч з городом жінка розбила молодий сад — персики, яблуні, груші, сливи, виноград, обліпиха з ожиною. Є навіть полуниці й лікарські трави — меліса, донник, цукрова тростина, соком якої сім’я підсолоджує страви.

Такий характер

Гадаю, не лише я, а й багато хто з мого тодішнього оточення пам’ятають великого майстра з налагодження друкарських машин Федора Дмитровича Захарченка, який працював на Одеській книжковій фабриці. Продукція цього підприємства була відома не лише в нашому місті, а й далеко за його межами. Книги, технічні посібники, плакати, календарі, різноманітна пропагандистська та рекламна література — далеко не повний перелік того, що виходило з фабричних цехів.

Серед одеситів, гостей міста все це мало великий попит. Бо майстри-офсетники надавали великої уваги якості друку, дбаючи про те, щоб їхня продукція відповідала найвищим технологічним вимогам. Цього вдавалося досягти завдяки тому, що на підприємстві панував особливий моральний клімат, коли високо цінувалася саме професійність, а не якісь інші якості.

Подарунок з війни

«...Були другі, треті і п’яті любові, а потім прийшла перша». Хто це сказав — вже не згадати, але в пам’яті вкарбувалося. Скажете, до чого тут це, коли заголовок про інше? Так-от — цю бувальщину я почула з перших вуст від знайомої колеги.

А все почалося доволі банально: зустрілися двоє вже не юних, вже умудрених життєвим досвідом. На них озиралися: красива пара, особливо він. Зростом під два метри, кремезний, широка, впевнена хода. А ще чорнявий, великоокий. Йому б, правда, посмішку на вуста, — на жаль, погляд не те що похмурий, а завжди задумливий. Чому б це?

Костюм-трійка

У нашому селищі перший танцювальний майданчик з’явився у місцевому забур’яненому парку, відразу ж по війні. Вимощений з каменю та заасфальтований су­мішшю розтопленої смоли, гравію та піску, він був урівень з землею, округлої форми й справді нагадував металеву монету. Зробили його навпроти місцевого рай­військ­­комату — через дорогу від парку. Призначення просте: не тільки піснями, а й танцями проводжати новобранців до армії. Тому під час призову сюди прибували проводжаючі з найвіддале­ніших сіл району. Малі та дорослі. І, звичайно, не обходилося без дівчат. Мелодії музик, грім духових оркестрів, запальні танці на майданчику не припинялися ні вдень, ні вночі.

Саме звідси я проводжав в армію вірного друга, сина вдови — «дитину війни» Миколу Тернового. Аж до прибуття пасажирського потягу Одеса — Вапнярка, що стояв на нашій станції якихось дві хвилини. Заплакали на прощання Миколині мама та сестра, подруга тьоті Марії — моя мама. Самі покотилися сльози і з моїх очей. Жаль було розлучатися з другом, з яким товклися на печі довгими зимовими вечорами. Поперемінно. То в нас, то в тітки Марії.

Бабуся-мама

Коли в школі оголосили, що з наступного року дівчат за бажанням братимуть до армії, Марина від радості мало не до стелі підстрибувала. Байдуже, що зватимуться ті дівчата вільнонайманими, але ж як хочеться покрасуватися в гімнастерці з погонами! Втім, цього слід було ще почекати, бо попереду — дев’ятий, десятий класи. Марина вирішила: обов’язково дочекається. Їй завжди здавалося випадковістю, що народилася дівчиною. А тут хоч якась компенсація її забаганкам.

Дні минали за днями. Разом з ними пригасали й тьмяніли вчорашні пристрасті. Маринка розцвіла, округлилася, все частіше, зашарівшись, ловила на собі гарячі хлопчачі погляди. Під тими поглядами менше й менше хотілося у застебнуту на всі ґудзики гімнастерку, а праглося у світлі, легкі, звабливі платтячка. Однак омріяна військова служба до кінця не полишила дівчину навіть після заміжжя.

Зневажена поїздка

Кожен з нас, мабуть, пам’ятає свого кривдника зі шкільного життя. Ті капосні хлопчиська постійно смикали нас, дівчаток, за коси, ставили підніжки, вигадували бозна які інші кривди...

От, скажімо, наш Володька Стріха примудрився підливати у чорнильниці-наливайки воду, щоб чорнило зводніло і літери лягали на аркуші, ніби вицвілі. У кінці півріччя такі зошити не приймуть на шкільну виставку як кращі.

Найбільше ж усім — і школярам, і вчителям — допікав Сашко Булах. Ніякої управи на нього не було. Які тільки витівки не влаштовував! То кошеня чи вужа принесе в клас і випустить з-під парти на уроці. То дошку навощить так, що писати на ній крейдою не можна. То таке щось вигадає — і старому не додуматися, чи то правда, чи брехня. Нічого не могли вдіяти з цим капосником ні батьки, ні школа. Не раз директор погрожував виключити його з навчального закладу, але розумецький Сашко знав: то тільки лякають, шкільний всеобуч того не дозволить.

«Привіт із Китаю!»

— БАБУНЮ, — мудрує п’ятирічний Іван, уважно розглядаючи її пальці, — вони в тебе товсті й покручені, як імбир. Ніби ти їх із землі викопала.

— Імбир, — пояснює шестирічний Яша, — то такий дуже пекучий овоч, який кладуть на сашимі. Бабуню, треба тобі посадити його на городі — будеш їсти!

Які розумні хлопчики, її правнуки. Іван живе в Києві, Яша — у Москві. Далеко, але цього року вже вдруге приїздять до прабабці. Малі з батьками побували в Єгипті, відпочивали в Ізраїлі, але тільки тут, на вистеленому оксамитовим споришем подвір’ї, їм справжня воля! Навіть про телевізор забувають: залюбки бавляться з котиками, майструють халабудки між кущами смородини, пасуть індичат. Непосидючі й спритні на вигадки: то надумали мишей наполювати для кітної Мурки, то зібралися фарбами розмалювати білих курей, щоб були гарнішими…Одне слово, стають нормальними дітьми. А яка їй радість, яка втіха! Чотири місяці тому знайшовся й третій правнучок, але той ще зовсім крихітний, ще не виповз із пелюшок у далекій Норвегії.

Ріка під високими хмарами

Літній ранок. На маленькому столику під яблунею мама порозставляла полумиски з кукурудзяною кашею й поналивала у високі гранчасті склянки солодкої ячмінної кави з молоком. Снідайте, діточки! Не встигла донести до рота третю ложку, як почула з вулиці голос повсякденної (бо близько живе) подружки Нінки. Кликала мене голосно й настирливо. З ложкою в руці я побігла до хвіртки. Почула: «Вночі залило плавні».

Хіба можна було таке пропустити?! Як стояла у самому лиш «трико по коліна», так і вилетіла за ворота. Кинула позад себе щойно облизану ложку й поспішила за Нінкою скликати дальших подружок. Верескливою зграйкою перетнули нижню вулицю й опинилися на безкрайньому просторі. Те, що ще вчора називали зеленою толокою, нині виблискувало неглибокою водою, яка їжачилася віджилими кущиками осоки. Високо-високо над нашими дитячими головами пливли урочисті пухнасті хмари. Як же було хороше під ними бігти по мілкій теплій воді, розсипаючи довкола себе віяла бризок!

Їхало дівча в трамваї...

Чого тільки не почуєш у міському транспорті під час мобілкового «стрептизу» пасажирів! Хто куди їде і коли приїде, що придбав і що продав, кого недавно бачив і що виросло на дачі, що варив і що з’їв і т. ін. і т. п.

Того дня у трамваї позаду мене сиділа жіночка з немовлям на руках. Ні, телефоном вона не користувалася. Натомість поруч стояла її донька років п’яти — шести і невгамовно щебетала, звертаючись до неньки. Говорила про різне своє, дитяче. А потім питає маму:

— Ти мені трохи згодои відріжеш шмат землі на дачі?

Мама здивовано перепитує:

— А чого це ти раптом?

— Ну скажи — відріжеш?

— Буде в тому потреба, звичайно ж. І що ти робитимеш там?

— Та хочу розводити собачок-пікінесів. Вони ж такі гарненькі, розумні. Знаю, ти їх не любиш. Та й наша вівчарка Дора не стерпить. А я на межі поставлю високий паркан і ні ти, ні Дора їх не бачитимете.

Дві долі

Сьогодні, коли молоді пари одружуються тільки «через ліжко», уявити колишні суворі вимоги до дівочої цноти майже неможливо. На їх непохитність не діяв навіть звичай «ходити по досвітках», що означало — проводити ніч разом, але без інтимної близькості. Пригадуєте в пісні — «Ой, не зрадив я пташки малої, то не зраджу тебе, молодої». Те, що тепер стає звичайним мало не в підлітковому віці, тоді (на початку попереднього століття) дозволялося й було можливим тільки після вінчання. Інакше — ганьба, тавро на все життя.

Ці неписані закони знала, як «Отче наш», кожна дівчина на виданні. Знала їх і Софія. Але від неї вимагали ще більшого. Вимагала найавторитетніша людина — рідна матуся. Людина непохитної моралі й глибокої релігійності. Мабуть, скільки існує християнська віра, стільки й існують прогнози про кінець світу. Так було й тоді. Софійчина мама так була переконана в неминучій загибелі людства, що не пускала доньку на вулицю (тим паче — заміж), аби постала перед Господом чистою й непорочною.

Не все те золото, що блищить

У Мирона Вітряка було дві дочки — Горпина й Килина. Доки зростали, ніби й клопоту з ними ніякого. Обидві тихі, чемні, роботящі. Трохи повчилися в школі, але батькові дівчача наука була ні до чого. На просторому й таки досить заможному обійсті завжди прірва всілякої роботи. Доньки разом з матір’ю від досвіта до смерку майже не розгинали спин. Коли стали на порі, ледь викроювали годину-другу, аби побігти на вигін, послухати гармошку, а може, й потанцювати.

Невдовзі у молодшої Килини, як жартували дівчата, з’явився «хвостик» — кремезний жвавий хлопець з іншого кутка села. Весну й літо походив на побачення, а на осінь сватів заслав. Старшій Горпині тільки й було радіти за сестру, бо їй залицяння навіть непоказних парубків не судилося. З дитинства знала, що, на відміну від молодшої, вродилася негарною: ніс картоплиною, низьке чоло, грубі кошлаті брови. Ще й як на гріх після якоїсь тривалої простуди почала недочувати. Сама розмовляла голосно, того вимагала й від інших, часто перепитуючи непочуте слово. А загалом, вважала за краще мовчати.

Дівчинка біля вишні

Тільки-но з’являлася свіжа зелень весняних трав, як у недалеких від села плавнях здіймався такий рейвах, що хоч вуха затуляй. То заявляли світові про свої любовні ігри полчища жаб, що населяли густі очеретяні зарості. А найвиразніше звучало їхнє квакання надвечір, коли довкруж усе стихало, а на темно-синє небо виходив молодий місяць.

Молоде сільське пагіння мало чим відрізнялося від коханців у плавнях, чий хор вкупі з місячним сяйвом бентежили юні серця до знемоги. То вже пізніше з’явилися радіоли, магнітофони, транзистори, а от в пору Маринчиного дівування в ідилію теплої ночі впліталися хіба що звуки гармошки й дівочі голоси. Вони пливли понад квітучими вишнями, створюючи атмосферу незбагненного зачарування, яке, огорнувши душу в юності, залишається у пам’яті на все життя. Ось і тепер, по стількох десятиліттях, ледь приплющивши очі, Марина ніби знову поринає у таїну тих давніх весняних вечорів...

Тетянина філософія

Із самого дитинства ми пам’ятаємо мудрі слова про те, що боятися треба не стільки самого зла, скільки байдужих людей, з чиєї мовчазної згоди те зло коїться. І то таки правда. Активна життєва позиція, власне, і робить людину людиною. Якою? Це питання суперечливе. Бо де та межа, що відділяє небайдужість, активність від нетактовності, знахабнілості, загребущості? Ті, кому притаманні останні з перелічених рис, часом ще й які всюдисущі... Інакше як би досягали своєї, зазвичай не вельми шляхетної, мети? Тож мудрість життя полягає якраз у тому, щоб зуміти відокремити одне від іншого, зрозуміти, з чим іти до людей.

Ця дилема постає переді мною, коли думаю про свою давню знайому, із вдачі якої часто дивувалася, захоплювалася. Траплялося — навіть не розуміла. Як тоді давно, ще в школі, коли наша однокласниця з якоюсь складною хворобою потрапила до лікарні. Нас, кілька дівчат, раз чи два провідали недужу подружку, тим і обмежилися. А Тетяна звалила на свої плечі все, що змогла. Аби однокласниця не відстала у навчанні, щодня носила і забирала назад домашні завдання, віддаючи на перевірку вчителям. Ще й допомагала її матері-інваліду. Бо жили вони одиноко, тільки вдвох. У класі не те що підсміювалися з такого альтруїзму, ба навіть відкрито глузували: вічно цій Таньці більше за всіх потрібно. І думаєте вона ображалася? Де там! Дивилася на насмішників, як на малих нерозумних дітей: не годні второпати простої речі — хіба можна інакше?

«Все одно буду щасливою!»

Від самого народження Галинка зростала в невеличкому, загубленому серед південних степів селі. Скільки себе пам’ятає, завжди була закохана у вільну неосяжну широчінь. Душу тішила кожна дика рослинка, найменша стеблинка. Можливо, тому Галя й тепер доволі байдуже сприймає красу випещених садових квітів.

Тоді ж сформувалися й інші цінності. В сім’ї з діда-прадіда понад усе цінувалися порядність, людяність, любов до праці й зневага до ледарства. Мама Галинки була гарною господинею. В невеличкій сільській хатині завжди панувала охайність, пахло смачним українським борщем і свіжим домашнім хлібом.

Жила собі Фея...

Цю літню жінку знали жителі навколишніх будинків у мікрорайоні неподалік від бювету, що на вулиці І. Рабина. Більшість вважали її просто дивачкою, дехто — блаженною, а мій молодий друг називав її красиво й шанобливо Феєю і не раз розповідав про зустрічі з нею.

Дивацтво Феї полягало в тому, що цілих вісім років жила вона, по суті, на вулиці, у закуточку на розі будинку. Ні, вона не була так званим бомжем. Там, навпроти, в сусідньому будинку мала квартиру, де мирно мешкала зі своїми дорослими дітьми — дочкою й сином. Вони не зовсім розуміли таке переселення матері на вулицю. Але вона зробила свій вибір й заходила додому лише за конче необхідних особистих потреб. Значить, чогось бракувало людині серед рідні.

Щука від Геродота

Тієї весни річка Тилігул поглибшала, підживлена талими водами й дощами. Біля села Скосарівки водяне плесо почало часто й таємниче скипати від якоїсь нечистої сили. І тоді головний енергетик Василь Калашник сказав хлопцям:

— Закиньте надвечір сітку, може, прояснимо, що то за чудовисько лякає людей.

Хлопці так і зробили, і в сітку потрапила півтораметрова щука. Звідки вона взялась? Що з нею робити? Подався Василь Іванович до голови колгоспу Петра Захаровича Гошуренка, а той аж об поли руками вдарив:

— Я ж оце збираюся до Києва, то й повезу гостинця нашому славетному землякові Степану Івановичу Олійнику! Як ти вважаєш, Василю?

— А що, гарно буде. Від тих далеких-предалеких віків, коли батько історії Геродот ходив по цих місцях, стільки легенд народ створив про Тилігул. І ця півтораметрова щука — хіба не жива легенда? Везіть, Петре Захаровичу, разом з нашим привітом!

Пішло життя за водою...

На околиці села стоїть похилена, з потрісканими стінами невелика хата. Замість огорожі — зарості колючої акації та бузку. Підсліпуваті вікна дивляться на цвинтар, що сумно світить хрестами трохи за поворотом. А за ним — безмежний степ.

Влітку, майже щодня, обідньої пори з хати, повільно тягнучи ноги, виходить стара згорблена жінка з дірявим ряденцем у руках. Пооране зморшками лице, очі, що вже не знати, якого кольору і якими чуттями світяться. Жінка кидає ряденце на спориш біля самого порогу і важко опускається на нього. Якусь хвилину сидить у задумі, втупившись невидющими очима вдалечінь. Потім лягає на ряденце, скулившись, ніби собака, що стереже домівку. У ногах, згорнувшись клубочком, притулився рудий кіт — усе її господарство і єдина жива істота в дворі. Пустка. Тиша. Тільки горобці цвірінькають та вовтузяться попід стріхою і щедро світить сонечко.

...І в Капітолії любили борщ Пелагеї Посмітної

Про Пелагею Гаврилівну, дружину Макара Онисимовича Посмітного, пам’ятають у рідному селі як про взірець жінки, матері, бабусі.

Бути дружиною — для неї означало бути не лише жінкою у простому значенні жони. Вона своєму Макарові була супутником у всьому, другом-однодумцем і товаришем, що надійно і нарівні тягне спільного воза. Чимало документів з її життя зібрано у місцевому музеї, де постійно проходять зустрічі ветеранів знаменитого колгоспу з молодими розквітянцями (збереженням традицій, а відтак і самим музеєм, нині опікується агрофірма ім. М.О. Посмітного, яку очолює Олександр Родік). Ось і до Міжнародного жіночого дня, що збігається з днем народження Пелагеї Гаврилівни, пройшли у нас такі бесіди-спогади.

Справа, обрана назавжди

Народилася Марія Лук’янівна Ружицька в селі Златоустове Березівського району, коли нашим краєм котилася Друга світова війна. Тож довелося їй пережити і воєнне лихоліття, і важкі повоєнні роки.

У сім’ї, крім неї, виховувалося ще шестеро дітей. Усі вони рано дорослішали, в усьому допомагали батькам, котрі по війні працювали в колгоспі: батько Лук’ян Сергійович — на тракторі, мати Анастасія Василівна — у рільничій бригаді. Після закінчення восьми класів місцевої школи Марія пішла працювати на ферму. Спочатку трудилася телятницею, а згодом і дояркою. В 1959 році остаточно вирішила присвятити своє життя тваринницькій справі, вступивши на навчання до Заводівського сільськогосподарського технікуму на зоотехнічне відділення. Але на цьому не зупинилася. Продовжила навчання в Одеському сільськогосподарському інституті. Після першого курсу зі стаціонару перейшла на заочне відділення, бо треба ж було і батькам допомагати, і про власне життя подбати.

Життя, як змах крила

Жінка, з якою мене познайомили, виявилася гречанкою. Мені й на гадку не могло спасти, що вона так бездоганно володіє українською мовою та ще й виступає в ролі її пристрасного пропагандиста. На вчительку української мови й літератури вивчилася в Одеському педагогічному інституті (нині університет) імені К. Д. Ушинського. Ось така гречанка-українка на ім’я Тамара Панасівна Сазонова.

Якось телефонний дзвінок давнього друга покликав мене до Одеси. Пригадую похмурий осінній день. Однак обличчя людей, які зібралися на подвір’ї жіночого монастиря були урочисті й просвітлені, хоч і не без смутку. У черговий раз гурт праведників-миротворців зібрався, аби посадити молоді деревця на алеї, що символізує пам’ять про активістів обласного осередку Ради миру, які відійшли у вічність. Тут уже не алея, а справжній сад.

Вітали зі святом...

Нарешті вони заживуть, як люди! Як же раділа з того душа дівчини. Планувала, що весною за свої гроші купить картоплі, посадять город; восени братів відведе до школи в усьому новому, з універмагу, а не в ношених сорочках і штанцях, які їм віддає зі своїх дітей вчителька. Куплять трюмо і наставлять на нього фігурок зі скла, бо так дуже гарно.

...Жили вони дуже тяжко, траплялися, що й голодували. Тато, який зостався вдівцем, не дуже й дбав про трьох своїх малолітніх дітей. Народився не розбитним, навіть трішки слабував на голову. Сторожував на пилорамі, не пив, не гуляв. Отримував невеличку зарплатню, то десь, здогадувалися, ховав частину грошей, бо тих, що залишалися в нього у кишені, вистачало лише на хліб, на борошно та на цибулю.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua