Трагедія на Троїцькій

Пожежа у середмісті Одеси: 21 людину госпіталізовано, п’ятеро зникли безвісти, одна потерпіла померла в лікарні 4 грудня о 10.12 в Одеському коледжі економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу спалахнула пожежа.

Шестиповерхова споруда на Троїцькій, 25 (на розі Пушкінської), де сталася біда, — пам’ятка архітектури державного значення, відома як доходний будинок Асвадурова, зведений у 1914 році за проєктом архітекторів Чернігова і Гольденберга. Нині там розміщується низка фірм та закладів. Серед них — Інститут морської біології, Одеська філія Інституту археології НАН України та коледж економіки, права і готельно-ресторанного бізнесу, на третьому поверсі якого і сталася пожежа.

Голодомор як плата за Свободу

У рамках меморіальних заходів, які Одеська національна наукова бібліотека проводить до Дня пам’яті жертв голодоморів, 20 листопада у головному читальному залі відбулася «година науковця» «Злочини тоталітарного режиму: Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як плата за свободу».

На екрані — слайд-шоу з фотодокументами тих часів та світлинами пам’ятників жертвам, перші з яких були споруджені українцями з діаспори у різних куточках світу. В СРСР цей злочин тоталітарного режиму ретельно замовчувався, радянська людина знала все про голодуючих блокадного Ленінграда, але нічого про Голодомор.

До учасників зустрічі, більшість з яких — студенти та гімназисти, звернулася генеральна директорка ОННБ Ірина Бірюкова:

— Сьогодні ми говоритимемо про надзвичайно болючу сторінку історії нашого народу — про голодомори і про уроки, які ми повинні винести з тих подій. Серед запрошених — відомі історики, фахівці, які присвятили свої наукові дослідження віднайденню найскладніших джерел — людських споминів. Бібліотека як інституція серед багатьох інших виконує і меморіальну функцію — накопичує такі свідчення, опубліковані в документах, статтях і книгах. На сьогодні за запитом «голод» в електронному каталозі ОННБ можна знайти понад 300 видань, які побачили світ останніми роками. Це свідчить про актуальність, суспільний запит і важливість дослідження цього питання.

Легендарний лоцман

Батуро,

        лоцмане,

збуди маленький катер,

що задрімав у пригорщі лиману,

збуди зі сну

і виведи помалу

        на хвилю моря…

Василь Сагайдак, поема «Порт».

13 жовтня Чорноморськ попрощався з легендарним лоцманом Іллічівського морського торговельного порту Павлом Павловичем Батурою.

Саме він 5 серпня 1958 року провів білосніжний лайнер із символічною назвою «Україна» до нового порту на Сухому лимані, ознаменувавши цим початок виробничої діяльності порту Іллічівськ, перейменованого у 2016-у на порт Чорноморськ.

Відійшла у вічність Елеонора Свиридівна ЛУКАШОВА

Відійшла у вічність Елеонора Свиридівна ЛУКАШОВА, чиє життя було невід’ємною частиною  рідної їй «Чорноморки».

Зажди усміхнена, спокійна, розважлива, мудра, вона мала беззаперечний авторитет у колективі: з нею радилися, до неї дослухалися, її поважали і любили. Цінували за надійність у роботі (це нині професії друкарки й телетайпістки стали вже раритетними, якщо взагалі ще збереглися, а тоді, в другій половині минулого століття, та й на початку нинішнього, без них не могла обійтися жодна редакція), шанували за порядність, небайдужу, принципову позицію (її слово було чесним, справедливим і вагомим), любили за приязну, довірливу й розсудливу вдачу.

Запали свічку пам’яті!

Український клуб Одеси 23 листопада запрошує всіх небайдужих долучитися до вшанування пам’яті загиблих в Україні від голодоморів.

  • 14.00 розпочнеться збір біля Пам’ятника жертвам голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича, а о 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів.
  • 15.40 почнеться збір громадськості на Соборній площі.
  • 16.00 — загальнонаціональна хвилини мовчання, далі — акція «Запали свічку пам’яті!» і панахида та мітинг-реквієм.

Із світу книг — у Вічність

14 жовтня, на Покрову, після тривалої хвороби відійшов у вічність український письменник, літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор Володимир ПАНЧЕНКО.

Редакторка «ЛітАкценту» Ірина Троскот (Володимир Євгенович був засновником і шеф-редактором цього видання) на своїй сторінці у Facebook того дня написала:

«До сьогодні мало хто знав про його реальне самопочуття — бо він не з тих, хто буде докучати іншим собою. У цьому якась така гідність людини його покоління — залишити хорошу пам’ять. Власне, Володимир Євгенович і з Києва поїхав за якийсь короткий час до… Може, я мала здогадатися ще кілька днів тому, коли говорили телефоном, що його день буде сьогодні. Власне, він і не міг обрати собі іншого дня. Як і не міг не дочекатися його завершення».

«Володимир Панченко — людина, яка уміла вчитуватися, вдивлятися, знаходити приховані сенси і чути голоси епох, зв’язок з якими часом здавався безнадійно втраченим. Володимир Євгенович залишив по собі чималу спадщину своїх літературознавчих праць, які переживуть і нас з вами. Світла пам’ять...» — відгукнувся на смерть видатного літературознавця головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко.

Довічний біль Бабиного Яру

29 вересня у Прохорівському сквері Одеси, як і в інших пам’ятних місцях у різних регіонах України, за участі представників органів державної влади, самоврядування та громадськості відбулися мітинги пам’яті жертв, знищених на північно-західній околиці Києва, в урочищі Бабин Яр, що стало символом Голокосту й одним із всесвітньо відомих місць цієї трагедії.

27 вересня 1941 року у Києві з’явилися оголошення з наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-й ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова.

У неділю зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв під приводом безпечної евакуації були зареєстровані й невеликими групами рушили на північну околицю Києва.

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941-го, пролягала від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до вулиці Табірної. Тут у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг.

Вклонімося полеглим

Сьогодні — День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Ця нова дата у нашому календарі встановлена указом Президента від 23 серпня. На її відзначення в Одесі відбудеться низка меморіальних заходів.

Зокрема, об 11.00 розпочнеться мітинг, панахида та покладання квітів до каменю, закладеного на честь полеглих воїнів-земляків (сквер Героїв Небесної Сотні, пр-т Шевченка, 4); о 12.00 — відкриття фотовиставки «Іловайськ-2014» у військово-історичному музеї (вул. Пироговська, 2/4); о 13.00 — показ документального фільму «Війна химер» (Будинок офіцерів, вул. Пироговська, 7/9); тематичні заходи в культурних та освітніх закладах області, зустрічі з учасниками АТО/ООС.

БІЛЬ, ЩО НІКОЛИ НЕ ВЩУХНЕ

У ці серпневі дні, коли багато хто (як і п’ять, чотири, три… роки тому) звично ніжиться на сонці, насолоджуючись відпустками, Україна вшановує 5-і роковини страшної сторінки в її новітній історії — «довжанського котла». А на фронті (як і п’ять, чотири, три… роки тому), від «братніх» обстрілів продовжують гинути найкращі.

Першими, хто там, на закривавленому порубіжжі розтерзаного українського Донбасу, опинився у смертельних обіймах «їхтамнєтів», були прикордонники.

Ось запис із фейсбук-сторінки Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, приурочений чорному літу 2014-го:

«Найтрагічнішими і найболючішими для прикордонного відомства залишаються події, що відбулися у липні-серпні 2014 року.

П’ять років минуло з того часу, а біль утрат не вщухає, та й, мабуть, ніколи не вщухне і навічно ляже трагічними рядками в історію сучасної України.

Криваве перемир’я

У вівторок, 6 серпня, внаслідок обстрілу позицій українських захисників смертельні поранення отримали четверо військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Найстаршому — 31, наймолодшому — 20.

Двоє полеглих родом із Чернігівщини — старший матрос Олександр Шарко (1988 року народження) та матрос Владислав Рак (1998). Солдат Сергій Шандра (1995) — уродженець Хмельниччини, а наймолодший — матрос Василь Курдов (1999) — Миколаївської області.

Добра людина — добра й пам’ять

Минає 40 днів від переходу у вічність Людини з великої літери, журналіста, письменника Валентина Щегленка.

Коли залишають землю такі люди, світ стає біднішим. Особливо боляче для рідних, колег і друзів, коли людина йде у засвіти передчасно, на творчому злеті.

Думаю, що знайомство і спілкування з Валентином Петровичем збагатили кожного, хто його знав. Його золоте перо прославило безліч талановитих наших краян, додало їм сил для подальшого поступу. Одним з таких газетних героїв став пропагандист здорового способу життя, знаменитий тренер із самбо та рукопашного бою, богатир України Микола Пасічник, якого для широкого загалу відкрив саме Валентин Щегленко, а потім передав цю естафету мені.

Кілька десятиліть я мав щастя спілкуватися з Валентином у рідній газеті «Чорноморські новини», тижневику одеських залізничників «Чорноморський гудок» і як із сусідом по вулиці Академіка Філатова, й завжди отримував від нього дружню пораду і щиру посмішку.

Виражаємо співчуття

Колектив редакції «Чорноморських новин» щиро співчуває колезі — журналістові і письменникові Р.Т. Кракалії в зв’язку з непоправною втратою — смертю сестри

Ірини Тарасівни КРАКАЛІЇ.

Вічна пам’ять світлій і добрій людині.

Не навчилася бути іншою

Одеська поетка Олена Гассій передчасно пішла із життя: у травні їй сповнилося б 60 років.

Народилася Олена 2 травня 1959-го в Одесі. Мати, Валентина Георгіївна Гассій (1932 — 2000), також одеситка, з 1941-го по 1947-й жила у Катаржино (нині — Знам’янка Іванівського району), де мешкали її близькі родичі. Повернувшись до Одеси, працювала в ресторані «Море», а пізніше — касиром у ресторані готелю «Вікторія». Батько, Едуард (Едмунд) Борисович Гордон (1928 — 1992), одесит, працював оператором на нафтобазі. Займався й літературною творчістю. Друкувався в журналах, а в 1993-у в Москві вийшла його повість «Адрес для «Дяди»», присвячена дружині Валентині. Писав під псевдонімом Червін.

Олена Гассій закінчила Одеську середню школу № 27. Ще тоді, в школі, почала писати вірші, любила також малювати. У дитинстві їздила в Червонознам’янку до прабабусі Степаниди Георгіївни Стоянової, що, певна річ, позначилося на її світогляді й творчості. Багато спілкувалася з родичами-письменниками. Її рідні дядьки по батькові: Ізмаїл Гордон — відомий одеським поет, Володимир і Михайло — прозаїки, Гаррі — поет і прозаїк, художник, який зараз мешкає у Москві.

Солдат української справи

Українська Одеса зазнала великої втрати: на 87- у році пішов у засвіти Василь Миколайович ПАРФЕНЮК — справжній патріот, людина великої душі, багатолітній голова Одеської міської організації Конгресу українських націоналістів.

Василь Парфенюк народився на Київщині, неподалік містечка Сквира. Йому не було ще й року, коли родина, рятуючись від Голодомору, поселилася в Крижанівці. Відтоді життя пана Василя було нерозривно пов’язане з Одесою.

По закінченню Крижанівської школи вступив до Одеського технікуму харчової промисловості, далі — строкова служба в армії і військове училище. Будучи офіцером Радянської армії, Василь Парфенюк завжди пам’ятав про своє корі-ння, всіляко підтримував земляків-українців. Промовистий епізод 1968 року, коли СРСР ввів війська до Чехословаччини для придушення «Празької весни». У той час офіцер Парфенюк, проходячи службу у Прибалтійському військовому окрузі (у Каунасі), відмовився їхати в Чехословаччину. Реакція згори була миттєвою: за 24 години його з дружиною і двома малими дітьми відправили у віддалений гарнізон Забайкальського військового округу, на кордон з Китаєм. Останні роки в армії обіймав посаду начальника хімслужби полку. Непокірний офіцер закінчив службу майором і повернувся до рідної Одеси.

З великим піднесенням Василь Миколайович зустрів проголошення незалежності України. З того часу і майже до останніх днів своїх присвятив себе пробудженню українства в Одесі. Пан Василь мав лагідну вдачу, був доброю людиною, але, коли йшлося про Україну, то у Парфенюка компромісів не було. Він був моральним авторитетом, справжнім непохитним солдатом, відданим українській справі. Таким його й пам’ятатимемо.

Друзі та побратими.

Ціною власного життя...

У Військовій академії (м. Одеса) урочисто відкрито монумент «Пам’яті загиблим за Україну».

Серед тих, хто ціною свого життя зупинив на сході жорстокого й підступного ворога, були й випускники академії різних років. Різних за віком і званнями, всіх їх об’єднували безмежна любов до Батьківщини й вірність військовій присязі. Досить сказати, що 12 випускників Одеської академії удостоєні найвищої нагороди держави: звання Героя України. З них п’ятеро — посмертно: підполковник Юрій Коваленко, випускник 1998 року, майор Євген Лоскот, випускник 2006-го, лейтенант Олег Довгий, випускник 2014-го, полковник Тарас Сенюк, випускник 2001-го, підполковник Сергій Кривоносов, який закінчив виш у 2000у.

На відкритті пам’ятника були присутні командувач Сил спеціальних операцій Збройних сил України генерал-лейтенант Ігор Луньов, викладацький склад Військової академії, батьки загиблих військовослужбовців, офіцери оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ, ветерани АТО/ООС, військові капелани, жителі Одеси.

Дві телеграми від Бориса Пастернака

Несподівано, передчасно відійшов у Вічність наш колега-журналіст Валентин Щегленко, так і не встигнувши побачити на газетних шпальтах деякі з підготовлених ним матеріалів. Зокрема, і розповіді із серії про лауреатів Нобелівської премії, коріння яких чи їхніх предків — з нашої, української землі. Сьогодні, віддаючи данину пам’яті Валентину Петровичу, публікуємо ще дві його замальовки про нобеліантів.


 

…Вагою свинцю усієї
Лягли небеса на доми.
Виляли лиси-фарисеї,
Шукаючи в ньому вини.
І темною силою храмною
Потолочі даний на суд,
З запальністю тою самою,

Як славили вперше, клянуть, — писав Борис Пастернак (переклад Юрія Кобильника) у вірші «Лихі дні», присвяченому євангельській темі.

Доля підготувала злет і цькування й самому поетові, прозаїку та перекладачеві. Він владно піднявся на поетичний Олімп (тогочасний державний і партійний діяч Микола Бухарін навіть закликав офіційно назвати Пастернака кращим поетом Радянського Союзу), але згодом усе змінилося діаметрально протилежно: за славою прийшла хула…

Борис Пастернак народився 1890 року в Москві в інтелігентній сім’ї. Батько, Леонід Осипович, був відомим художником, мати, Розалія Ісидорівна — піаністкою, до речі, обоє — уродженці Одеси. У них часто бували знамениті митці, що, певна річ, не могло не вплинути на формування світогляду Бориса. Він і сам спочатку пробував займатися музикою, та вчасно збагнув, що це не його стихія. Закінчив Московський університет, де серйозно вивчав філософію, студіював цю науку також у Німеччині, в Марбурзькому університеті. Зрештою, зосередився на літературній праці, хоча батьки і не схвалювали його вибору.

На зв’язку зі світом електронів

Несподівано, передчасно відійшов у Вічність наш колега-журналіст Валентин Щегленко, так і не встигнувши побачити на газетних шпальтах деякі з підготовлених ним матеріалів. Зокрема, і розповіді із серії про лауреатів Нобелівської премії, коріння яких чи їхніх предків — з нашої, української землі. Сьогодні, віддаючи данину пам’яті Валентину Петровичу, публікуємо ще дві його замальовки про нобеліантів.


 

— Синку, — говорили батьки юному Ісидору Рабі, — ми дуже хотіли б, щоб ти став служителем культу — рабином. Будеш шанованою людиною — духовним керівником єврейської громади чи членом релігійного суду. Замислись над цим. Бо й саме наше прізвище схиляє до такого вибору.

— Спасибі за піклування, за прагнення зробити мою долю щасливою, — ввічливо відповідав хлопець. — Та моя душа відкрита до науки, до пізнання світу — це ж так цікаво!..

Такий діалог у сім’ї Рабі бачиться цілком імовірним. Батьки щиро бажали спрямувати сина на ту життєву стезю, яка заслуговувала повного довір’я, але Ісидор обрав інший шлях, ніж той, що йому радили.

До речі, батьки хлопця, можливо, самі не відаючи того, виховали у ньому любов до знань, допитливість і прискіпливість — риси, притаманні саме дослідникам. Той, хто ростив дітей, певно, пам’ятає їхні надокучливі запитання «Чому?» «Навіщо?» «Коли?» «Як?». І правильно чинили ті, хто не відмахувався від них, а намагався задовольнити дитячу цікавість.

Безмір людяності Валентина Щегленка

Сьогодні проводжаємо в останню путь нашого друга, колегу, справжнього «чорноморця» Валентина Петровича ЩЕГЛЕНКА.

Важко у це повірити, бо зовсім недавно, 20 червня, ми вітали його із 71-річчям, бо в редакційній папці лежать до друку кілька його статей, а сам він домовився про нові зустрічі з героями своїх майбутніх публікацій…

Валентин Щегленко був журналістом найвищої проби. А ще — поетом. Ось як він сам писав про відданість слову в передмові до книжки «Гроно часу»:

«Коли мене запитують «Як ти став журналістом?», то, чесно кажучи, вагаюсь, що відповісти. Можна, звісно, сказати дещо високопарно: «За велінням душі». Але в цей момент я згадую одну і ту ж картину: я, зовсім юний, відкриваю вікно у наш сад і вражено зупиняю свій погляд — за одну ніч розцвіли яблуні, пишно вкрившись біло-рожевим цвітом. Незвичайне почуття охопило мене, і я склав свої перші віршовані рядки.

Тепер я розумію, що вони були недосконалі. Але любов до слова, яка владно увійшла тієї миті в моє серце, осяяла на багато літ. Вона привела мене до райгазети, до університету, неповторних студентських років. Я глибоко вдячний усім, хто на різних етапах життя наставляв мене і підтримував, з ким довелося працювати пліч-о-пліч, спілкуватися і товаришувати, моїй дружині Любові та дочці Наталочці, її чоловіку Олександру та онуку Кирюшці.

Час не стоїть на місці. Ось і моє літо вже зустрілося з осінню, але я не забув тієї весни. Я знаю, що знову зацвітуть сади, і серце юнака чи юнки знову сповниться радістю, яка вихлюпнеться з нього пахучими, як весна, віршами…

Рідними для мене стали «Чорноморка», де пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора, і «Чорноморський гудок», де був редактором. Член Спілки журналістів України, удостоєний «Золотої медалі журналістики України».

Він любив життя, і життя любило його

Ще три тижні тому, в день нашого фахового свята, ми зустрілись у редакції нашої рідної — назавжди — газети, йшли попри колишній спільний наш кабінет і говорили про те, скільки було тут світла і квітів, скільки тут бувало достойних людей… І про мінливість життя, яке не можна лише проживати — потрібно просто жити. Потрібно любити.

Він любив життя. Любив у своїй професії, обраній саме цікавістю до всіх його проявів, любив у своїй дружині Любові, обраній колись раз і назавжди, у своїй родині, любив у сплеску води в хвилини довгожданного клювання, у мовчанні задумливого лісу на рідній Житомирщині, про яку завше вповідав так цікаво й захопливо. Любив у щирому спілкуванні з колегами, друзями, а найчастіше — з тими незнайомцями, про котрих вже багато знав і котрі ставали потім героями його нарисів. Любов’ю і добротою завше було немовби осяяне його обличчя.

Важко прощатися з другом...

Валентине Петровичу! Друже! Як сумно, що таке сталося!

Друзі мають жити вічно. На це надіявся і я. Сподівався, що ти ще багато напишеш, скажеш, вчасно підтримаєш — те, що робив для нас щодня. Востаннє ми бачилися, коли вийшла e світ твоя книжка, в якій так багато про нашу улюблену Роздільну, її людей, про зустрічі з ними. Ми проводили презентацію в районній бібліотеці. Було тепло на душі, радісно на серці. Потім вийшла твоя чудова збірка лірики. Ми в колективі газети «Вперед», якому ти подарував чимало своїх коронних мініатюр, чекали від тебе книжку і цих дотепних творів, повних любові до людини.

Особисто я вдячний за те, що ти допоміг газеті «Вперед», коли нам так потрібні були публіцисти. Твої чудові нариси ставали подіями в житті району.

Осердя Українського Світу

Приголомшлива для всіх нас звістка: перестало битися серце Олександра Євдокимовича ЦИРКУНА (1939—2019).

Великого патріота України, шістдесятника, архітектора, без участі якого в Одесі не відбувалася жодна українська патріотична подія.

Дивно, як він знаходив у своїй душі місце для всього Українського Світу, бо, здавалося, що душа його і серце були вже розпухлими від безмежної любові до людей!

Унікальна особистість — неймовірної киплячої енергії, що всіх заряджала потребою рішучих світлих діянь!

Із тих, хто небо держить на плечах

Ми любили дядька Сашка. Від нього струменіло щось настільки потужне, надійне і світле, що, стрічаючись з ним, ти відразу — які б клопоти не обсідали — почувався спокійнішим, захищенішим, впевненішим. Обережний потиск міцної руки, побратимські (для молодших — батьківські) обійми, щира усмішка з-під розкішних вусів і безперервний потік іскринок-живинок із стожарів-очей…

«Алло! То дядько Сашко. Є ідея. Увечері забіжу на хвильку — обмізкуємо. Виходитиму з майстерні — дринькну…».

Спорожніла без майстра майстерня. Дзвонить, але не «дринькає» телефон. Затужила по вірному синові старенька (шість віків вже стоїть на Чорному морі) Одеса, враз збурунився в ясну й тиху погоду Хаджибейський лиман. Осиротіли всі, хто знав і любив (а його не можна було не любити) цього велетня духу, взірця людської гармонії й самовідданого патріотизму — Олександра Явдокимовича ЦИРКУНА.

Мистець виразного звучання

Тяжка втрата для усіх нас... Перестало битися серце чудового художника, з гурту творчого об’єднання «Мамай», людини витонченої душі Олександра Стовбура.

У 1970-х роках художник увійшов до групи молодих мистців неформального напрямку. Виставкову діяльність розпочав у 1973-у участю у неофіційних «квартирних» виставках нонконформістів. Заслужений художник України, член Національної спілки художників України, член Національної асоціації мистців (з 1993-го). Почесний член Києво-Могилянської академії (1991). Лауреат Міжнародного бієнале «Імпреза-93» у категорії малярства.

Творчість Олександра Стовбура була максимально наближеною до рішення ідеї медитативного, споглядального живопису, свідомо обмежуючи себе рамками образо-творчих можливостей візуального мистецтва, завдяки чому його мистецтво набувало глибоко виразного звучання у будь-якому виставковому просторі.

...І дух твій простий і ясний вселиться в нас

Хроніка 22 травня в Одесі: День перепоховання Тараса Шевченка

Погідний сонячний ранок… Біля пам’ятника Кобзареві — майже нікого. Ось проходять на свої заняття курсанти; молоді матусі котять візочки до головної алеї парку, інші — наглядають за чадами; декотрі городяни вийшли вигуляти домашніх улюбленців…

Довкола пам’ятника — літературні паркові лави, майстерно розмальовані шевченківськими сюжетами. Можна присісти, поміркувати…

Коли забирали прах Тараса Шевченка зі Смоленського цвинтаря в північній столиці, Пантелеймон Куліш, вірний друг і соратник, у своєму прощальному слові сказав:

— З’явися, Батьку, серед рідного краю, під червоною китайкою, заслугою козацькою, загромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких, нехай побачать, як далекі вони від правди, нехай почують із мертвих уст твоїх Твоє слово безсмертне, нехай хоч, помолячись, зачнуть глаголити непозиченою мовою після столітніх позичок…

Незагойний біль кримських татар

Сьогодні, 18 травня, український календар означений Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, а після незаконної окупації півострова Росією — і Днем боротьби за права кримськотатарського народу.

Нині сповнюються 75 років трагедії 1944-го — депортації сталінським режимом кримських татар з історичної Батьківщини і п’ять років анексії Криму путінським режимом.

З нагоди цих скорботних дат на Соборній площі Одеси сьогодні о 18.00 відбудуться мітинг-реквієм та перегляд фільму «Хайтарма». Це перша кримськотатарська повноформатна художня стрічка і перша художня картина про депортацію кримських татар. Режисер фільму і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв.

Українці, які перемогли ГУЛАГ

Український інститут національної пам’яті та Центр досліджень визвольного руху вміють позитивно шокувати правдою. Ще за тиждень до відкриття цього виставкового проекту соцмережі рясніли назвами «Мир. Труд. Май. Вбивство працею», «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ». Минулого року вони розповідали про спротив українців у нацистських концтаборах, нинішнього — про героїв у радянських концтаборах.

8 травня у Києві, біля Головпоштамту, знову виставлено два десятки стендів з уні-кальними фотографіями й цікавими даними. Ми вирішили поговорити про новий виставковий проект з його кураторкою — керівницею програм Центру досліджень визвольного руху Яриною ЯСИНЕВИЧ.

— Ярино, про що ваша виставка? Історія, про радянське рабство, про рабство українців, про те, що рабство було ефективним чи не ефективним? Як ви самі схарактеризуєте цю історію?

— Цей проект називається «Тріумф людини», і ми хотіли розкрити історії людей, які свідчать: людина завжди може тріумфувати над системою, в будь-яких умовах. Це не завжди закінчується щасливо, часто закінчується трагічно, але люди завжди можуть бути людьми.

Герой із Приозерного

Минулі вихідні у селі Приозерному Кілійського району були жалобними: у суботу тут провели в останню путь свого земляка, полеглого на Донбасі, Дениса Козьму.

Попрощатися з героєм прийшли сотні людей. Ще коли мікроавтобус з тілом воїна прямував до Приозерного, жителі Татарбунар зустрічали його обабіч траси Одеса — Рені, що проходить містом, із жовто-синіми і червоно-чорними прапорами, квітами та свічками. Як повідомив портал Bessa-rabiainform.com, земляки ставали на коліна, схиляючи голови на знак глибокої поваги і подяки.

На малій батьківщині, пишуть наші колеги з «Бессарабіяінформ», Дениса поважали і любили. Він був світлим і добрим хлопцем, у селі мав багато друзів… Його ставили за приклад дітям у рідній школі, під час відпусток запрошували на уроки-зустрічі патріотичного виховання.

Денис Козьма (позивний «Дєд») народився 20 серпня 1987 року у Приозерному. З дитинства обожнював футбол — займався ним у ДЮСШ, був причетний до ультрас-руху в Одесі.

На війні — від самого її початку, пішов добровольцем після трагічних подій 2 травня 2014-го в Одесі (був серед тих, хто відстояв місто від зазіхань проросійських колабораціоністів, а коли почалася пожежа в Будинку профспілок, рятував їх з палаючої будівлі). Згодом продовжив службу за контрактом у складі ЗСУ.

8 і 9 травня — особливі для України дні

День закінчення Другої світової війни в Європі, День пам’яті та примирення, День Перемоги…

Людині, за її природою, хочеться, аби світ був зрозумілим і контрастним. Це — чорне, те — біле. Це — друг, то — ворог. Свої і чужі. Без відтінків. Бо так простіше.

Але однозначних подій у нашій історії не так уже й багато. Надто складні наші літописи, надто рясно полита наша земля кров’ю. Всяке було. І брат на брата, і син на батька…

Не хотілося б сьогодні лише про сумне та скорботне. Але пам’ятати треба. Пам’ятати про всіх, хто поклав своє життя за Україну — за її волю, за честь та гідність людини, за право бути господарем на власній землі. За перемогу цивілізованого світу над нацизмом. Пам’ятати для живих, для себе, для майбутнього.

Для України, для українців сьогодні ключовою метою має стати примирення і єдність.

Можна обрати найкращого президента, можна написати найліпшу програму розвитку, але без єдності нам не стати щасливими та успішними. Доки нас сварять і ділять — ми слабкі і вразливі. В єдності ж — нас не здолати нікому.

У нас є друзі і партнери. Але є у нас вороги й недоброзичливці — і їх чимало, й вони не «згинуть, як роса на сонці». За цих обставин ми не маємо права ще й один одного хапати за чуба та доводити, хто з нас більше любить Україну. Тільки наша єдність здатна нас захистити.

У ці дні пам’ятаймо і про всіх полеглих. Низько вклонімося їхньому подвигу. Подякуймо тим, хто сьогодні героїчно боронить Батьківщину від ворога.

Будьмо єдині для України, для себе, для нашої неодмінної спільної перемоги!

Світла пам’ять Героям! Слава Україні!

Юлія ТИМОШЕНКО.

Шануємо ветеранів усіх воєн!

9 травня ми згадуємо не лише полеглих у Другій світовій війні, а й жертв війни на Донбасі. А також низько вклоняємося ветеранам, які, дякувати

Богу, живими повернулися додому. Ми повинні пам’ятати про їхній подвиг кожну хвилину і вчити цьому дітей.

Цього року 9 травня я поклав початок новій традиції — збирати «Український безсмертний полк», проходячи кількатисячною колоною центром столиці з портретами загиблих учасників війни на Сході України.

Свято Перемоги обов’язково настане, коли ми повернемо території і в Україні буде мир, коли ми піднімемо економіку, станемо сильними і змусимо світ рахуватися з нами. А сьогодні — подякуємо тим, хто кров’ю і потом відвойовував і відвойовує нашу Перемогу!

З повагою — Олег ЛЯШКО.

Велич подвигу не згасне у віках

Шановні жителі Одещини!

Прийміть вітання з Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні!

Знаючи, якою великою ціною завойовано перемогу, ми схиляємо голови перед священною пам’яттю про мільйони наших земляків, які пройшли вогняними шляхами тієї жорстокої, нещадної війни, які загинули у боях, усіх, на чию долю випали роки окупації та пекло нацистських концтаборів.

Велич подвигу захисників та визволителів не підвладна часу і залишається невичерпним джерелом патріотизму та гідним прикладом сили духу й справжнього служіння своєму народу.

П’ять років опісля...

«П’ять років тому ми не стали Одеською народною республікою», — написала на світанку 2 травня на своїй фейсбук-сторінці журналістка і громадська діячка, активна учасниця Революції Гідності Зоя Казанжи.

Так, з того страшного і визначального дня промайнуло вже п’ять років. Так, Одесі, на щастя, вистачило розуму і волі не скотитися тоді у маргінес «вєсєннєрусского победобєсія». Українська Одеса вистояла і захистила від донецько-луганського «щастя» навіть тих, хто волів жити у знищеному економічно, політично і духовно анклаві «старшого брата». На жаль, і досі ніхто з тих, хто готував нашому краю руїну, окопи й «ввічливих» «зелених» наглядачів, не покараний. Так, навіть через п’ять років деякі центральні українські(?) канали розповідали про «спалених хунтою», ні словом не згадавши про перші жертви того дня — Ігоря Іванова та Андрія Бірюкова, які полягли від куль озброєних покидьків, що стріляли у заповненому людом середмісті, заховавшись за редути тодішньої міліції.

Полеглому Героєві вклонімося

Мартиролог полеглих захисників українського суверенітету і нашого з вами мирного життя поповнився ім’ям іще одного нашого земляка-героя.

Сергій Дорофієнко – уродженець Преображенки Ширяївського району – поліг, захищаючи Україну, у районі Авдіївки (Донецька область).

Земляки, проводжаючи Героя в останню путь, стали на коліна.

«По кривавій по дорозі нам іти у світ...»

На цьому тижні країна вшановувала пам’ять про подвиг юних киян, котрі понад сто років тому ціною власного життя бодай на кілька днів зупинили наступ ворога на Київ.

В Одесі того ранку, 30 січня, до пам’ятної дошки Івану та Юрію Липам — батькові й сину, що по вул. Пастера, 52, зібрались ті, хто пам’ятає, прийшли представники міської та обласної влади, українського духовенства, студіююча молодь, у тому числі курсанти Військово-морського ліцею. Грав оркестр Центру музичного мистецтва Військово-Морських сил України, лунали натхненні рядки відомих українських поетів, присвячені юним героям-крутянам.

А на схилі дня доцент кафедри історії України Одеського Національного університету ім. І.І.Мечникова Володимир Полторак виступив з лекцією про Крути у переповненій молоддю залі бібліотеки ім. Михайла Грушевського.

Сотник Монкевич

Наближається вже 101-а річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами. Серед учасників цього вікопомного бою був і випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікував свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему Запорізьку дивізію. Ці спомини особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.

Народився він 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком у 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910-у було розформовано. Борис мав двох братів. Старший, Яків, закінчив учительську семінарію у Вінниці, воював у Першій світовій. Разом з молодшим братом, Василем, служив у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома.

Надійніші за залізо, міцніші за бетон...

У понеділок, 21 січня, в новому терміналі Одеського міжнародного аеропорту оркестри Військово-Морських сил ЗСУ, Національної гвардії та Одеської військової академії концертом-реквіємом ушанували пам’ять «кіборгів», які 242 дні обороняли Донецький аеропорт.

Бої за Донецький аеропорт тривали з кінця травня 2014-го по 20 січня 2015-го. Українські захисники — десантники, спецназівці, добровольці — виявили тоді зразки нечуваної й небаченої мужності, за що й були названі «кіборгами». Незаконні збройні формування так званої «ДНР» за підтримки російських регулярних сил неодноразово намагалися взяти аеропорт штурмом, але щоразу натикалися на запеклий опір наших воїнів. Після того як вороги підірвали опори терміналу й будівля впала, оборона втратила сенс і «кіборги», сильніші за залізо, міцніші за бетон, залишили руїни…

Справжній друг України

Павел Адамович — справжній польський ліберал і великий друг України, мер Гданська, міста-побратима Одеси, яке успішно очолював понад 20 років, — загинув від ножа вбивці під час благодійного концерту.

У моїй пам’яті він назавжди закарбується словами, з якими 24 серпня 2018-го звернувся до нашої делегації, а через нас — до всіх українців (див. «ЧН» за 30 серпня 2018 року):

«Сердечно вітаю всіх українок та українців з нагоди вашого Дня Незалежності! Зичу вам передусім, щоб Україна стала в недалекому майбутньому членом Європейського Союзу. Україна була, є і буде частиною європейського континенту, але хочемо, щоб вона була частиною спільноти політичної, спільноти економічної. Бажаю, щоб вдалося вам повернути загарбані сепаратистами землі, які є частиною суверенної, інтегральної територіально, України. Бажаю вам миру, розвитку демократії та територіального самоврядування у вашій країні. Сердечно поздоровляю!».

Велика втрата.

Володимир ГЕНИК.

Висловлюємо співчуття

Висловлюємо щирі співчуття колезі-журналістові, оглядачеві «Чорноморських новин» Леоніду Абрамовичу Заславському у зв’язку з тяжкою, непоправною втратою — смертю дружини

Світлани Павлівни ЗАСЛАВСЬКОЇ.

Глибоко сумуємо з усіма рідними і близькими покійної. Вічна пам’ять світлій людині.

Колектив «ЧН».

Пам’ять

Із глибоким сумом сповіщаємо про передчасну смерть ученої-хіміка, українки з великим серцем і непохитною громадянською позицією, люблячої доньки і дружини, надійного друга і порадника

Ірини Василівни ЯРОШЕНКО.

Тяжка хвороба обірвала її життя у розквіті сил й устремлінь… Світлий образ Ірини Василівни назавжди залишиться у нашій пам’яті, а біль утрати довіку щемітиме у наших серцях.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким покійної і всім, хто мав щастя знатися з цією прекрасною людиною за життя.

Друзі, побратими.


Передчасно пішов з життя Олександр Миколайович ЗАХАРІЯ (30 травня 1947 — 8 грудня 2018) — вчений-хімік, громадський діяч, патріот і світла людина.

Народився Олександр Захарія в Одесі. Закінчив хіміко-технологічний факультет Одеського політехнічного інституту та хімічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Працював на кафедрі аналітичної хімії ОНУ ім. І.І. Мечникова. Кандидат хімічних наук. Член наукової ради з проблеми аналітичної хімії Національної академії наук України. Мав наукові контакти з багатьма європейськими університетами, його англомовні статті публікувалися у провідних фахових виданнях Європи. Брав участь у міжнародних наукових конференціях, зокрема у Словаччині, Румунії, Македонії. Особливо плідно співпрацював з колегами-хіміками з Туреччини.

Вечір пам’яті Степана Калмикова

В Одеському літературному музеї відбувся концерт пам’яті Степана Тимофійовича Калмикова (1937–2015) — музиканта, диригента, педагога, який зробив вагомий внесок у розвиток баянного мистецтва України.

Талановитий, енергійний, поривчастий, артистична натура... Таким він запам’ятався сучасникам. Пригадую один з його виступів на музичному фестивалі у Миколаєві на початку 2000-х. Степан Тимофійович з’явився на сцені з корабельним стерном, що символізувало Одесу як портове місто, і чудовим конферансом відкрив той пам’ятний концерт. Посланець портової Одеси в портовому Миколаєві…

Американець, що став українцем

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору про Джеймса Мейса, який першим сказав західному світові про трагедію українського народу, одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, розповіла його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс. Присутні подивилися також фільм про американця, котрий став українцем.

Є такі щасливі подружжя… хоча ні, не те слово: є такі — Богом позначені, що коли одна половинка відійде у кращі світи (хоча нема ліпше од нашого, хай і недовершеного ще), то друга не лише береже та ширить па-м’ять, а й продовжує — своїми вже засобами — почате діло. Оте, що ним на все життя пов’язала себе людина, сама собі завдавши на плечі цілий сніп добровільних обов’язків. А простіше кажучи, довести світові те, що світ не хотів бачити й чути.

Джеймс Мейс був американцем, а помер… українцем. В історії нашій дивовижній, якої майже не знаємо або знаємо недостатньо, бо ховали її від нас, таких людей було подостатком: одних вже знаємо, про інших ще дізнаємось. Він прагнув переконати всіх, що в роках 1932—1933-у в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації. Нації, котрої боялася і через те ненавиділа імперія.

Американець, що став українцем

Про Джеймса Мейса, який першим повідав західному світові про трагедію українського народу, розповіла одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс.

Журналістка, поетка, громадська діячка, а ще — вірна половинка свого чоловіка — сумлінно продовжує те, чому він присвятив своє життя. Попри книжки та лекції, вона їздить Україною, зустрічається з молоддю. Вона говорить вустами і серцем свого чоло-віка, американця, котрий прагнув донести до всього світу, що в 1932—1933 роках в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації, якої боялася і через те ненавиділа імперія. Американця, котрий помер українцем. (Детальніше про зустріч — у наступному номері «ЧН»).

Добірку публікацій, приурочених до 85-х роковин Голодомору, читайте далі у номері.

Пам’ятник на Домській площі

Минулої п’ятниці в місті Сегед відкрито пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років, йдеться у повідомленні на сайті МЗС Угорщини.

У церемонії відкриття пам’ятника взяли, зокрема, участь посол України в Угорщині Любов Непоп і парламентський держсекретар міністерства зовнішньої економіки та закордонних справ цієї країни Левенте Мадяр.

«Україна протягом останніх десятиліть пройшла навіть більше випробувань, ніж угорці», — зазначив він. Дипломат назвав Голодомор експериментом радянської влади, яка намагалася зламати український народ шляхом заморення голодом. «Україна вистояла у цьому випробуванні і в 90-х роках здобула незалежність. Сьогодні вона є самостійною державою, яка, подібно до угорців, може сподіватися на щасливіше майбутнє. Історія довела, що український народ є настільки сильним, що йому не треба йти проти когось для того, аби зміцнити власну ідентичність», — сказав Левенте Мадяр.

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Як пояснює автор ідеї і сценарист відеороботи Омелян Ощудляк: «Важливо підтримувати традицію пам’яті і тому основне завдання цього ролика — показати модель поведінки, як кожен може долучитися до вшанування пам’яті жертв Голодомору. Ми хочемо, щоб люди подумали: «О, до речі, а ми ж теж так можемо робити!».

Державний секретар Мінінформполітики Артем Біденко коментує: «У цьому ролику ми бачимо різних людей, кожен із яких долучається до вшанування пам’яті жертв цього страшного злочину: українського політв’язня в російській тюрмі, який витесує свічку на стіні в’язниці, патрульну поліцію, яка зупиняється і віддає шану загиблим, футбольне поле, де перед матчем оголошують хвилину мовчання, школярів, які тримають лампадки… Це об’єднавчі образи, які підкреслюють важливість вшанування. Особливо сьогодні, у наших воєнних реаліях».

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Добрі справи сильніші за смерть

Захарівська районна державна адміністрація з глибоким сумом сприйняла звістку про передчасну смерть голови Захарівської районної державної адміністрації

Ігоря Івановича СТЕБЛОВСЬКОГО.

Стрімко обірвалося життя керівника, професіонала, шанованого колеги і просто доброї і чуйної людини, яка сенс свого життя вба-чала у жертовному служінні Батьківщині. Чорна звістка обпекла серця усіх, хто з ним працював, спілкувався і поважав, хто йшов поруч з ним по життю.

Невід’ємний елемент національної ідентичності

Енциклопедія болю і втрат

У Києві презентували книгу доктора історичних наук, професора Василя Марочка «Енциклопедія Голодомору». Архівні матеріали для видання автор збирав та опрацьовував 30 років.

«Енциклопедія Голодомору» — це результат 30-літньої праці, а особливо останніх семи років роботи над книгою. Це унікальне видання доктора історичних Василя Івановича Марочка», — зазначила на презентації генеральна директорка «Меморіалу жертв Голодомору» Олеся Стасюк.

«Енциклопедія викладена в академічному стилі, має меморі-альну функцію. До кожної статті є посилання на джерела, документи, літературу. В ній поіменно названі жертви Голодомору і представлені праці українських демографів 1930-х років. Ми сьогодні сперечаємося з демографами, скільки нас загинуло за часів Голодомору. Вони кажуть, що 3,5 мільйона — це образливо. Бо я маю джерела, архівні кримінальні справи демографів, репресованих у 1930-х, які підтверджують, що загинуло понад 7,7 мільйона українців. Гіпотетичний прогноз демографа Арсена Хоменка на 1937 рік розраховував на 35,6 мільйона, а всесоюзний перепис населення 6 січня 1937-го зафіксував 27,9 мільйона. Проста арифметична дія засвідчує втрату 7,7 мільйона від 1932-го до 1937-го. Тому, звичайно, ми маємо «оцифрувати» ці 7,7 мільйона. Вони в музеї (Меморіалі жертв Голодомору) представлені, але треба не забувати, що жертвами Голодомору стали щонайменше 18 міль-йонів, яким було завдано фізичної, психічної шкоди», — підкреслив на презентації видання професор Василь Марочко.

Свідомо знищені в Голодоморі

У Національний день пам’яті жертв комунізму (7 листопада) президент США Дональд Трамп першими згадав українців.

«Сьогодні ми згадуємо всіх, кого комуністичні репресивні режими позбавили великих благ життя, свободи та пошуку щастя», — ідеться в посланні, оприлюдненому на офіційний сайт Білого дому. Американський президент нагадав, що з часів більшовицької революції 1917 року наслідками тиранічної комуністичної ідеології були страждання, репресії та смерть. За його словами, підпорядкування комуністами вроджених прав індивіда уявному добробуту всіх вилилося в позбавлення свободи віросповідань, приватної власності, свободи слова і, дуже часто, — життя.

«Ми вшановуємо пам’ять понад 100 мільйонів людей, які були вбиті та переслідувані комуністичними тоталітарними режимами… Від часу більшовицької революції 1917 року в Росії ми стали свідками наслідків тиранічної комуністичної ідеології — страждань, репресій та смертей… Цих жахів зазнали українці, яких свідомо знищили в Голодоморі, росіяни в час Великого терору, камбоджійці, вбиті в місцях масових страт, берлінці, застрелені, коли намагалися втекти до свободи. Жертви цих та безлічі інших звірств свідчать про беззаперечний факт: комунізм і прагнення до нього завжди будуть руйнівними щодо людського духу і процвітання людства», — мовиться у зверненні.

«Ми оплакуємо величезні втрати і повторюємо нашу обітницю продовжувати боротьбу за справу свободи та можливостей для всіх», — заявив президент Сполучених Штатів.

Співець Придністровського краю

Він увічнив себе як співець Придністров’я — «дивовижного краю,/Де світанки прозорі,/як чиста роса,/Де хати у вишневих/садах потопають,/Де в колисці вербовій / мене дід колисав...».

Анатолій Ройченко. Поет, пісняр, прозаїк, журналіст. Усією своєю багатогранною творчістю Анатолій Антонович возвеличував її Величність Любов — до жінки, до матері, до краю, «де побачив світ і який залишився в серці навічно», до людей, які у нім живуть, до Батьківщини. І ця любов була великою, щирою і незгасною…

Ранок приніс недобру звістку — не стало Ігоря МАРКОВСЬКОГО…

Могутній талант Ігоря чого тільки не переніс… Число випробувань, на які його наражала хвороба протягом десятиліть, тяжко піддати осмисленню…

Але в багатьох душах, яким був рідним дух його Великої особистості з неймовірною волею до життя та незламної потреби живитися енергією мистецтва, разом і максимальне занурення у свою творчість — свою граничну Екзистенцію, що почасти рвала його душу невблаганними проблемами, він був не просто взірцем, а, в першу чергу, образом, який вигравав не одну дуель зі своєю долею…

Пам’яті розстріляного редактора

Минулої суботи, 6 жовтня, коли Борису Федоровичу Дерев’янку, засновнику і першому редактору газети «Вечерняя Одесса», сповнилося б 80, на площі, названій на його честь, встановили пам’ятний знак.

Сповнилося б… Якби життя журналіста не обірвала куля найманця, замовленого тими, хто впливав і надалі намагається впливати на суспільно-політичне життя в Україні, й в Одесі передовсім. Імен справжніх замовників цього страшного злочину не названо й досі.

Час біжить і неймовірне стає реальністю. Так буває. Ті, хто, опосередковано чи й безпосередньо, були причетні до трагічних подій серпня 2007-го, виринали, потім зникали з політичної орбіти, хтось на цьому набирав електоральної ваги…

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua