Осердя Українського Світу

Приголомшлива для всіх нас звістка: перестало битися серце Олександра Євдокимовича ЦИРКУНА (1939—2019).

Великого патріота України, шістдесятника, архітектора, без участі якого в Одесі не відбувалася жодна українська патріотична подія.

Дивно, як він знаходив у своїй душі місце для всього Українського Світу, бо, здавалося, що душа його і серце були вже розпухлими від безмежної любові до людей!

Унікальна особистість — неймовірної киплячої енергії, що всіх заряджала потребою рішучих світлих діянь!

Із тих, хто небо держить на плечах

Ми любили дядька Сашка. Від нього струменіло щось настільки потужне, надійне і світле, що, стрічаючись з ним, ти відразу — які б клопоти не обсідали — почувався спокійнішим, захищенішим, впевненішим. Обережний потиск міцної руки, побратимські (для молодших — батьківські) обійми, щира усмішка з-під розкішних вусів і безперервний потік іскринок-живинок із стожарів-очей…

«Алло! То дядько Сашко. Є ідея. Увечері забіжу на хвильку — обмізкуємо. Виходитиму з майстерні — дринькну…».

Спорожніла без майстра майстерня. Дзвонить, але не «дринькає» телефон. Затужила по вірному синові старенька (шість віків вже стоїть на Чорному морі) Одеса, враз збурунився в ясну й тиху погоду Хаджибейський лиман. Осиротіли всі, хто знав і любив (а його не можна було не любити) цього велетня духу, взірця людської гармонії й самовідданого патріотизму — Олександра Явдокимовича ЦИРКУНА.

Мистець виразного звучання

Тяжка втрата для усіх нас... Перестало битися серце чудового художника, з гурту творчого об’єднання «Мамай», людини витонченої душі Олександра Стовбура.

У 1970-х роках художник увійшов до групи молодих мистців неформального напрямку. Виставкову діяльність розпочав у 1973-у участю у неофіційних «квартирних» виставках нонконформістів. Заслужений художник України, член Національної спілки художників України, член Національної асоціації мистців (з 1993-го). Почесний член Києво-Могилянської академії (1991). Лауреат Міжнародного бієнале «Імпреза-93» у категорії малярства.

Творчість Олександра Стовбура була максимально наближеною до рішення ідеї медитативного, споглядального живопису, свідомо обмежуючи себе рамками образо-творчих можливостей візуального мистецтва, завдяки чому його мистецтво набувало глибоко виразного звучання у будь-якому виставковому просторі.

...І дух твій простий і ясний вселиться в нас

Хроніка 22 травня в Одесі: День перепоховання Тараса Шевченка

Погідний сонячний ранок… Біля пам’ятника Кобзареві — майже нікого. Ось проходять на свої заняття курсанти; молоді матусі котять візочки до головної алеї парку, інші — наглядають за чадами; декотрі городяни вийшли вигуляти домашніх улюбленців…

Довкола пам’ятника — літературні паркові лави, майстерно розмальовані шевченківськими сюжетами. Можна присісти, поміркувати…

Коли забирали прах Тараса Шевченка зі Смоленського цвинтаря в північній столиці, Пантелеймон Куліш, вірний друг і соратник, у своєму прощальному слові сказав:

— З’явися, Батьку, серед рідного краю, під червоною китайкою, заслугою козацькою, загромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких, нехай побачать, як далекі вони від правди, нехай почують із мертвих уст твоїх Твоє слово безсмертне, нехай хоч, помолячись, зачнуть глаголити непозиченою мовою після столітніх позичок…

Незагойний біль кримських татар

Сьогодні, 18 травня, український календар означений Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, а після незаконної окупації півострова Росією — і Днем боротьби за права кримськотатарського народу.

Нині сповнюються 75 років трагедії 1944-го — депортації сталінським режимом кримських татар з історичної Батьківщини і п’ять років анексії Криму путінським режимом.

З нагоди цих скорботних дат на Соборній площі Одеси сьогодні о 18.00 відбудуться мітинг-реквієм та перегляд фільму «Хайтарма». Це перша кримськотатарська повноформатна художня стрічка і перша художня картина про депортацію кримських татар. Режисер фільму і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв.

Українці, які перемогли ГУЛАГ

Український інститут національної пам’яті та Центр досліджень визвольного руху вміють позитивно шокувати правдою. Ще за тиждень до відкриття цього виставкового проекту соцмережі рясніли назвами «Мир. Труд. Май. Вбивство працею», «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ». Минулого року вони розповідали про спротив українців у нацистських концтаборах, нинішнього — про героїв у радянських концтаборах.

8 травня у Києві, біля Головпоштамту, знову виставлено два десятки стендів з уні-кальними фотографіями й цікавими даними. Ми вирішили поговорити про новий виставковий проект з його кураторкою — керівницею програм Центру досліджень визвольного руху Яриною ЯСИНЕВИЧ.

— Ярино, про що ваша виставка? Історія, про радянське рабство, про рабство українців, про те, що рабство було ефективним чи не ефективним? Як ви самі схарактеризуєте цю історію?

— Цей проект називається «Тріумф людини», і ми хотіли розкрити історії людей, які свідчать: людина завжди може тріумфувати над системою, в будь-яких умовах. Це не завжди закінчується щасливо, часто закінчується трагічно, але люди завжди можуть бути людьми.

Герой із Приозерного

Минулі вихідні у селі Приозерному Кілійського району були жалобними: у суботу тут провели в останню путь свого земляка, полеглого на Донбасі, Дениса Козьму.

Попрощатися з героєм прийшли сотні людей. Ще коли мікроавтобус з тілом воїна прямував до Приозерного, жителі Татарбунар зустрічали його обабіч траси Одеса — Рені, що проходить містом, із жовто-синіми і червоно-чорними прапорами, квітами та свічками. Як повідомив портал Bessa-rabiainform.com, земляки ставали на коліна, схиляючи голови на знак глибокої поваги і подяки.

На малій батьківщині, пишуть наші колеги з «Бессарабіяінформ», Дениса поважали і любили. Він був світлим і добрим хлопцем, у селі мав багато друзів… Його ставили за приклад дітям у рідній школі, під час відпусток запрошували на уроки-зустрічі патріотичного виховання.

Денис Козьма (позивний «Дєд») народився 20 серпня 1987 року у Приозерному. З дитинства обожнював футбол — займався ним у ДЮСШ, був причетний до ультрас-руху в Одесі.

На війні — від самого її початку, пішов добровольцем після трагічних подій 2 травня 2014-го в Одесі (був серед тих, хто відстояв місто від зазіхань проросійських колабораціоністів, а коли почалася пожежа в Будинку профспілок, рятував їх з палаючої будівлі). Згодом продовжив службу за контрактом у складі ЗСУ.

8 і 9 травня — особливі для України дні

День закінчення Другої світової війни в Європі, День пам’яті та примирення, День Перемоги…

Людині, за її природою, хочеться, аби світ був зрозумілим і контрастним. Це — чорне, те — біле. Це — друг, то — ворог. Свої і чужі. Без відтінків. Бо так простіше.

Але однозначних подій у нашій історії не так уже й багато. Надто складні наші літописи, надто рясно полита наша земля кров’ю. Всяке було. І брат на брата, і син на батька…

Не хотілося б сьогодні лише про сумне та скорботне. Але пам’ятати треба. Пам’ятати про всіх, хто поклав своє життя за Україну — за її волю, за честь та гідність людини, за право бути господарем на власній землі. За перемогу цивілізованого світу над нацизмом. Пам’ятати для живих, для себе, для майбутнього.

Для України, для українців сьогодні ключовою метою має стати примирення і єдність.

Можна обрати найкращого президента, можна написати найліпшу програму розвитку, але без єдності нам не стати щасливими та успішними. Доки нас сварять і ділять — ми слабкі і вразливі. В єдності ж — нас не здолати нікому.

У нас є друзі і партнери. Але є у нас вороги й недоброзичливці — і їх чимало, й вони не «згинуть, як роса на сонці». За цих обставин ми не маємо права ще й один одного хапати за чуба та доводити, хто з нас більше любить Україну. Тільки наша єдність здатна нас захистити.

У ці дні пам’ятаймо і про всіх полеглих. Низько вклонімося їхньому подвигу. Подякуймо тим, хто сьогодні героїчно боронить Батьківщину від ворога.

Будьмо єдині для України, для себе, для нашої неодмінної спільної перемоги!

Світла пам’ять Героям! Слава Україні!

Юлія ТИМОШЕНКО.

Шануємо ветеранів усіх воєн!

9 травня ми згадуємо не лише полеглих у Другій світовій війні, а й жертв війни на Донбасі. А також низько вклоняємося ветеранам, які, дякувати

Богу, живими повернулися додому. Ми повинні пам’ятати про їхній подвиг кожну хвилину і вчити цьому дітей.

Цього року 9 травня я поклав початок новій традиції — збирати «Український безсмертний полк», проходячи кількатисячною колоною центром столиці з портретами загиблих учасників війни на Сході України.

Свято Перемоги обов’язково настане, коли ми повернемо території і в Україні буде мир, коли ми піднімемо економіку, станемо сильними і змусимо світ рахуватися з нами. А сьогодні — подякуємо тим, хто кров’ю і потом відвойовував і відвойовує нашу Перемогу!

З повагою — Олег ЛЯШКО.

Велич подвигу не згасне у віках

Шановні жителі Одещини!

Прийміть вітання з Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні!

Знаючи, якою великою ціною завойовано перемогу, ми схиляємо голови перед священною пам’яттю про мільйони наших земляків, які пройшли вогняними шляхами тієї жорстокої, нещадної війни, які загинули у боях, усіх, на чию долю випали роки окупації та пекло нацистських концтаборів.

Велич подвигу захисників та визволителів не підвладна часу і залишається невичерпним джерелом патріотизму та гідним прикладом сили духу й справжнього служіння своєму народу.

П’ять років опісля...

«П’ять років тому ми не стали Одеською народною республікою», — написала на світанку 2 травня на своїй фейсбук-сторінці журналістка і громадська діячка, активна учасниця Революції Гідності Зоя Казанжи.

Так, з того страшного і визначального дня промайнуло вже п’ять років. Так, Одесі, на щастя, вистачило розуму і волі не скотитися тоді у маргінес «вєсєннєрусского победобєсія». Українська Одеса вистояла і захистила від донецько-луганського «щастя» навіть тих, хто волів жити у знищеному економічно, політично і духовно анклаві «старшого брата». На жаль, і досі ніхто з тих, хто готував нашому краю руїну, окопи й «ввічливих» «зелених» наглядачів, не покараний. Так, навіть через п’ять років деякі центральні українські(?) канали розповідали про «спалених хунтою», ні словом не згадавши про перші жертви того дня — Ігоря Іванова та Андрія Бірюкова, які полягли від куль озброєних покидьків, що стріляли у заповненому людом середмісті, заховавшись за редути тодішньої міліції.

Полеглому Героєві вклонімося

Мартиролог полеглих захисників українського суверенітету і нашого з вами мирного життя поповнився ім’ям іще одного нашого земляка-героя.

Сергій Дорофієнко – уродженець Преображенки Ширяївського району – поліг, захищаючи Україну, у районі Авдіївки (Донецька область).

Земляки, проводжаючи Героя в останню путь, стали на коліна.

«По кривавій по дорозі нам іти у світ...»

На цьому тижні країна вшановувала пам’ять про подвиг юних киян, котрі понад сто років тому ціною власного життя бодай на кілька днів зупинили наступ ворога на Київ.

В Одесі того ранку, 30 січня, до пам’ятної дошки Івану та Юрію Липам — батькові й сину, що по вул. Пастера, 52, зібрались ті, хто пам’ятає, прийшли представники міської та обласної влади, українського духовенства, студіююча молодь, у тому числі курсанти Військово-морського ліцею. Грав оркестр Центру музичного мистецтва Військово-Морських сил України, лунали натхненні рядки відомих українських поетів, присвячені юним героям-крутянам.

А на схилі дня доцент кафедри історії України Одеського Національного університету ім. І.І.Мечникова Володимир Полторак виступив з лекцією про Крути у переповненій молоддю залі бібліотеки ім. Михайла Грушевського.

Сотник Монкевич

Наближається вже 101-а річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами. Серед учасників цього вікопомного бою був і випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікував свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему Запорізьку дивізію. Ці спомини особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.

Народився він 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком у 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910-у було розформовано. Борис мав двох братів. Старший, Яків, закінчив учительську семінарію у Вінниці, воював у Першій світовій. Разом з молодшим братом, Василем, служив у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома.

Надійніші за залізо, міцніші за бетон...

У понеділок, 21 січня, в новому терміналі Одеського міжнародного аеропорту оркестри Військово-Морських сил ЗСУ, Національної гвардії та Одеської військової академії концертом-реквіємом ушанували пам’ять «кіборгів», які 242 дні обороняли Донецький аеропорт.

Бої за Донецький аеропорт тривали з кінця травня 2014-го по 20 січня 2015-го. Українські захисники — десантники, спецназівці, добровольці — виявили тоді зразки нечуваної й небаченої мужності, за що й були названі «кіборгами». Незаконні збройні формування так званої «ДНР» за підтримки російських регулярних сил неодноразово намагалися взяти аеропорт штурмом, але щоразу натикалися на запеклий опір наших воїнів. Після того як вороги підірвали опори терміналу й будівля впала, оборона втратила сенс і «кіборги», сильніші за залізо, міцніші за бетон, залишили руїни…

Справжній друг України

Павел Адамович — справжній польський ліберал і великий друг України, мер Гданська, міста-побратима Одеси, яке успішно очолював понад 20 років, — загинув від ножа вбивці під час благодійного концерту.

У моїй пам’яті він назавжди закарбується словами, з якими 24 серпня 2018-го звернувся до нашої делегації, а через нас — до всіх українців (див. «ЧН» за 30 серпня 2018 року):

«Сердечно вітаю всіх українок та українців з нагоди вашого Дня Незалежності! Зичу вам передусім, щоб Україна стала в недалекому майбутньому членом Європейського Союзу. Україна була, є і буде частиною європейського континенту, але хочемо, щоб вона була частиною спільноти політичної, спільноти економічної. Бажаю, щоб вдалося вам повернути загарбані сепаратистами землі, які є частиною суверенної, інтегральної територіально, України. Бажаю вам миру, розвитку демократії та територіального самоврядування у вашій країні. Сердечно поздоровляю!».

Велика втрата.

Володимир ГЕНИК.

Висловлюємо співчуття

Висловлюємо щирі співчуття колезі-журналістові, оглядачеві «Чорноморських новин» Леоніду Абрамовичу Заславському у зв’язку з тяжкою, непоправною втратою — смертю дружини

Світлани Павлівни ЗАСЛАВСЬКОЇ.

Глибоко сумуємо з усіма рідними і близькими покійної. Вічна пам’ять світлій людині.

Колектив «ЧН».

Пам’ять

Із глибоким сумом сповіщаємо про передчасну смерть ученої-хіміка, українки з великим серцем і непохитною громадянською позицією, люблячої доньки і дружини, надійного друга і порадника

Ірини Василівни ЯРОШЕНКО.

Тяжка хвороба обірвала її життя у розквіті сил й устремлінь… Світлий образ Ірини Василівни назавжди залишиться у нашій пам’яті, а біль утрати довіку щемітиме у наших серцях.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким покійної і всім, хто мав щастя знатися з цією прекрасною людиною за життя.

Друзі, побратими.


Передчасно пішов з життя Олександр Миколайович ЗАХАРІЯ (30 травня 1947 — 8 грудня 2018) — вчений-хімік, громадський діяч, патріот і світла людина.

Народився Олександр Захарія в Одесі. Закінчив хіміко-технологічний факультет Одеського політехнічного інституту та хімічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Працював на кафедрі аналітичної хімії ОНУ ім. І.І. Мечникова. Кандидат хімічних наук. Член наукової ради з проблеми аналітичної хімії Національної академії наук України. Мав наукові контакти з багатьма європейськими університетами, його англомовні статті публікувалися у провідних фахових виданнях Європи. Брав участь у міжнародних наукових конференціях, зокрема у Словаччині, Румунії, Македонії. Особливо плідно співпрацював з колегами-хіміками з Туреччини.

Вечір пам’яті Степана Калмикова

В Одеському літературному музеї відбувся концерт пам’яті Степана Тимофійовича Калмикова (1937–2015) — музиканта, диригента, педагога, який зробив вагомий внесок у розвиток баянного мистецтва України.

Талановитий, енергійний, поривчастий, артистична натура... Таким він запам’ятався сучасникам. Пригадую один з його виступів на музичному фестивалі у Миколаєві на початку 2000-х. Степан Тимофійович з’явився на сцені з корабельним стерном, що символізувало Одесу як портове місто, і чудовим конферансом відкрив той пам’ятний концерт. Посланець портової Одеси в портовому Миколаєві…

Американець, що став українцем

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору про Джеймса Мейса, який першим сказав західному світові про трагедію українського народу, одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, розповіла його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс. Присутні подивилися також фільм про американця, котрий став українцем.

Є такі щасливі подружжя… хоча ні, не те слово: є такі — Богом позначені, що коли одна половинка відійде у кращі світи (хоча нема ліпше од нашого, хай і недовершеного ще), то друга не лише береже та ширить па-м’ять, а й продовжує — своїми вже засобами — почате діло. Оте, що ним на все життя пов’язала себе людина, сама собі завдавши на плечі цілий сніп добровільних обов’язків. А простіше кажучи, довести світові те, що світ не хотів бачити й чути.

Джеймс Мейс був американцем, а помер… українцем. В історії нашій дивовижній, якої майже не знаємо або знаємо недостатньо, бо ховали її від нас, таких людей було подостатком: одних вже знаємо, про інших ще дізнаємось. Він прагнув переконати всіх, що в роках 1932—1933-у в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації. Нації, котрої боялася і через те ненавиділа імперія.

Американець, що став українцем

Про Джеймса Мейса, який першим повідав західному світові про трагедію українського народу, розповіла одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс.

Журналістка, поетка, громадська діячка, а ще — вірна половинка свого чоловіка — сумлінно продовжує те, чому він присвятив своє життя. Попри книжки та лекції, вона їздить Україною, зустрічається з молоддю. Вона говорить вустами і серцем свого чоло-віка, американця, котрий прагнув донести до всього світу, що в 1932—1933 роках в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації, якої боялася і через те ненавиділа імперія. Американця, котрий помер українцем. (Детальніше про зустріч — у наступному номері «ЧН»).

Добірку публікацій, приурочених до 85-х роковин Голодомору, читайте далі у номері.

Пам’ятник на Домській площі

Минулої п’ятниці в місті Сегед відкрито пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років, йдеться у повідомленні на сайті МЗС Угорщини.

У церемонії відкриття пам’ятника взяли, зокрема, участь посол України в Угорщині Любов Непоп і парламентський держсекретар міністерства зовнішньої економіки та закордонних справ цієї країни Левенте Мадяр.

«Україна протягом останніх десятиліть пройшла навіть більше випробувань, ніж угорці», — зазначив він. Дипломат назвав Голодомор експериментом радянської влади, яка намагалася зламати український народ шляхом заморення голодом. «Україна вистояла у цьому випробуванні і в 90-х роках здобула незалежність. Сьогодні вона є самостійною державою, яка, подібно до угорців, може сподіватися на щасливіше майбутнє. Історія довела, що український народ є настільки сильним, що йому не треба йти проти когось для того, аби зміцнити власну ідентичність», — сказав Левенте Мадяр.

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Як пояснює автор ідеї і сценарист відеороботи Омелян Ощудляк: «Важливо підтримувати традицію пам’яті і тому основне завдання цього ролика — показати модель поведінки, як кожен може долучитися до вшанування пам’яті жертв Голодомору. Ми хочемо, щоб люди подумали: «О, до речі, а ми ж теж так можемо робити!».

Державний секретар Мінінформполітики Артем Біденко коментує: «У цьому ролику ми бачимо різних людей, кожен із яких долучається до вшанування пам’яті жертв цього страшного злочину: українського політв’язня в російській тюрмі, який витесує свічку на стіні в’язниці, патрульну поліцію, яка зупиняється і віддає шану загиблим, футбольне поле, де перед матчем оголошують хвилину мовчання, школярів, які тримають лампадки… Це об’єднавчі образи, які підкреслюють важливість вшанування. Особливо сьогодні, у наших воєнних реаліях».

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Добрі справи сильніші за смерть

Захарівська районна державна адміністрація з глибоким сумом сприйняла звістку про передчасну смерть голови Захарівської районної державної адміністрації

Ігоря Івановича СТЕБЛОВСЬКОГО.

Стрімко обірвалося життя керівника, професіонала, шанованого колеги і просто доброї і чуйної людини, яка сенс свого життя вба-чала у жертовному служінні Батьківщині. Чорна звістка обпекла серця усіх, хто з ним працював, спілкувався і поважав, хто йшов поруч з ним по життю.

Невід’ємний елемент національної ідентичності

Енциклопедія болю і втрат

У Києві презентували книгу доктора історичних наук, професора Василя Марочка «Енциклопедія Голодомору». Архівні матеріали для видання автор збирав та опрацьовував 30 років.

«Енциклопедія Голодомору» — це результат 30-літньої праці, а особливо останніх семи років роботи над книгою. Це унікальне видання доктора історичних Василя Івановича Марочка», — зазначила на презентації генеральна директорка «Меморіалу жертв Голодомору» Олеся Стасюк.

«Енциклопедія викладена в академічному стилі, має меморі-альну функцію. До кожної статті є посилання на джерела, документи, літературу. В ній поіменно названі жертви Голодомору і представлені праці українських демографів 1930-х років. Ми сьогодні сперечаємося з демографами, скільки нас загинуло за часів Голодомору. Вони кажуть, що 3,5 мільйона — це образливо. Бо я маю джерела, архівні кримінальні справи демографів, репресованих у 1930-х, які підтверджують, що загинуло понад 7,7 мільйона українців. Гіпотетичний прогноз демографа Арсена Хоменка на 1937 рік розраховував на 35,6 мільйона, а всесоюзний перепис населення 6 січня 1937-го зафіксував 27,9 мільйона. Проста арифметична дія засвідчує втрату 7,7 мільйона від 1932-го до 1937-го. Тому, звичайно, ми маємо «оцифрувати» ці 7,7 мільйона. Вони в музеї (Меморіалі жертв Голодомору) представлені, але треба не забувати, що жертвами Голодомору стали щонайменше 18 міль-йонів, яким було завдано фізичної, психічної шкоди», — підкреслив на презентації видання професор Василь Марочко.

Свідомо знищені в Голодоморі

У Національний день пам’яті жертв комунізму (7 листопада) президент США Дональд Трамп першими згадав українців.

«Сьогодні ми згадуємо всіх, кого комуністичні репресивні режими позбавили великих благ життя, свободи та пошуку щастя», — ідеться в посланні, оприлюдненому на офіційний сайт Білого дому. Американський президент нагадав, що з часів більшовицької революції 1917 року наслідками тиранічної комуністичної ідеології були страждання, репресії та смерть. За його словами, підпорядкування комуністами вроджених прав індивіда уявному добробуту всіх вилилося в позбавлення свободи віросповідань, приватної власності, свободи слова і, дуже часто, — життя.

«Ми вшановуємо пам’ять понад 100 мільйонів людей, які були вбиті та переслідувані комуністичними тоталітарними режимами… Від часу більшовицької революції 1917 року в Росії ми стали свідками наслідків тиранічної комуністичної ідеології — страждань, репресій та смертей… Цих жахів зазнали українці, яких свідомо знищили в Голодоморі, росіяни в час Великого терору, камбоджійці, вбиті в місцях масових страт, берлінці, застрелені, коли намагалися втекти до свободи. Жертви цих та безлічі інших звірств свідчать про беззаперечний факт: комунізм і прагнення до нього завжди будуть руйнівними щодо людського духу і процвітання людства», — мовиться у зверненні.

«Ми оплакуємо величезні втрати і повторюємо нашу обітницю продовжувати боротьбу за справу свободи та можливостей для всіх», — заявив президент Сполучених Штатів.

Співець Придністровського краю

Він увічнив себе як співець Придністров’я — «дивовижного краю,/Де світанки прозорі,/як чиста роса,/Де хати у вишневих/садах потопають,/Де в колисці вербовій / мене дід колисав...».

Анатолій Ройченко. Поет, пісняр, прозаїк, журналіст. Усією своєю багатогранною творчістю Анатолій Антонович возвеличував її Величність Любов — до жінки, до матері, до краю, «де побачив світ і який залишився в серці навічно», до людей, які у нім живуть, до Батьківщини. І ця любов була великою, щирою і незгасною…

Ранок приніс недобру звістку — не стало Ігоря МАРКОВСЬКОГО…

Могутній талант Ігоря чого тільки не переніс… Число випробувань, на які його наражала хвороба протягом десятиліть, тяжко піддати осмисленню…

Але в багатьох душах, яким був рідним дух його Великої особистості з неймовірною волею до життя та незламної потреби живитися енергією мистецтва, разом і максимальне занурення у свою творчість — свою граничну Екзистенцію, що почасти рвала його душу невблаганними проблемами, він був не просто взірцем, а, в першу чергу, образом, який вигравав не одну дуель зі своєю долею…

Пам’яті розстріляного редактора

Минулої суботи, 6 жовтня, коли Борису Федоровичу Дерев’янку, засновнику і першому редактору газети «Вечерняя Одесса», сповнилося б 80, на площі, названій на його честь, встановили пам’ятний знак.

Сповнилося б… Якби життя журналіста не обірвала куля найманця, замовленого тими, хто впливав і надалі намагається впливати на суспільно-політичне життя в Україні, й в Одесі передовсім. Імен справжніх замовників цього страшного злочину не названо й досі.

Час біжить і неймовірне стає реальністю. Так буває. Ті, хто, опосередковано чи й безпосередньо, були причетні до трагічних подій серпня 2007-го, виринали, потім зникали з політичної орбіти, хтось на цьому набирав електоральної ваги…

Зоя Сергіївна Пасічна

Пішла з життя Зоя Пасічна — заслужений майстер народної творчості, член національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України.

Народилася Зоя Сергіївна в 1947 році на Житомирщині. Художню освіту здобула в Київському училищі декоративно-прикладного мистецтва (нині — Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука).

Серед робіт талановитої мисткині — орнаментальні панно, сюжетні композиції на історичну та фольклорно-етнографічну тематики та ін. Розписи виконані акрилом й олійною фарбою на полотні, папері або картоні.

У її творчості домінує древня сакральність рідного Полісся і барвистість причорноморського степу, традиційні мотиви Петриківської школи живопису й вікова мудрість українського народу. Крім петриків-ського розпису, на своїх полотнах художниця використовувала ріжкування — техніку орнаментації мальованої кераміки.

Пошановані земляками

Напередодні Дня міста у Балті вшанували пам’ять двох земляків, які уславили наш край.

Так, на будівлі місцевого історичного музею встановлено меморіальну таблицю на честь відомого українського поета і журналіста Володимира Куликівського (1937—1985), а на будівлі міської школи №2 — колишнього її вчителя, заслуженого працівника фізкультури і спорту України Володимира Фролова (1938—1997).

Михайло ГЕРШКОВИЧ.

Дух народу не підкорити

Комітет із закордонних відносин Сенату США 26 вересня затвердив резолюцію, в якій Голодомор 1932— 1933 років визнається геноцидом українського народу, інформує Посольство України в Сполучених Штатах Америки на своїй сторінці у Фейсбуці.

Документ, співавторами якого виступили понад два десятки сенаторів, засуджує систематичні порушення прав людини, вчинені радянським урядом проти україн-ського народу. У ньому висловлюються найглибші співчуття жертвам, тим, хто пережив Голодомор, та їхнім родинам, а також міститься заклик до розповсюдження інформації з метою підвищення обізнаності у світі про штучну природу цієї трагедії.

«Ще тільки вересень, ще тільки вересень...»

Спогад про Нонну Михайлівну Шляхову

…Сталося неочікуване: готувався писати ювілейну статтю, а писати доводиться спогад — Нонна Михайлівна Шляхова, 85-літтю якої мала бути присвячена ця стаття, незадовго до своєї «круглої дати» відійшла у вічність…

І

Людей, яких знав протягом багатьох років, згадуєш у найнесподіваніших ситуаціях. Ці спогади спонтанні, мимовільні, вони — твої і є частиною твого особистого життя, чинником твоїх роздумів і переживань.

За свободу, за майбутнє дітей

Минулого четверга, 13 вересня, в Одеському будинку офіцерів відбулася церемонія прощання з молодшим сержантом 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України Сергієм Платоновим (позивний Ганс), який загинув під час ворожого обстрілу опорного пункту в районі Водяного Волноваського району Донецької області.

«Сьогодні ми проводжаємо в останню путь вірного сина нашої Батьківщини. Він віддав своє життя за нашу свободу, за майбутнє своїх дітей, усіх нас і нашої країни. Я прошу вибачення за те, що не вберіг його. Знай, прийде час, коли тварюка, що ховається за кремлівськими стінами, перестане існувати. Віра в перемогу у нас є, і ми доведемо цю справу до кінця», — сказав біля труни полеглого морського піхотинця командувач Військово-Морських сил ЗС України адмірал Ігор Воронченко.

Карти Великого Голоду

Упродовж 2016—2017 академічного року головна увага Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ), який займається картографічним проектом «Мапа: цифровий атлас України», була зосереджена на подіях Революції Гідності. Зате весняного семестру 2018-го вчені та фахівці знову повернулися до теми Голодомору. Попередній етап наших досліджень уже став вагомим внеском у вивчення цієї трагедії, а останні дані проекту ще більше сприятимуть всебічному аналізу Голодомору.

Повернення до цієї теми було цілком природним кроком з огляду на її місце та значення в українській історії та в системі наукових пріоритетів УНІГУ. Адже весь картографічний проект «Мапа» почався саме з дослідження Великого Голоду 1932—1933 років, не кажучи про те, що інститут має давню традицію підтримки подібних наукових та видавничих ініціатив (наприклад, «Жнива скорботи» Роберта Конквеста та «Червоний голод: Війна Сталіна проти України» Енн Еплбаум). Крім того, багато вчених, котрі упродовж років стажувалися в УНІГУ, також займалися цією темою.

...І запанував «червоний терор»

5 вересня в Україні вшановувався День пам’яті — 100 років з дня початку «червоного терору» — злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

Сто років тому, 5 вересня 1918-го, радянський уряд ухвалив декрет про «червоний терор» — боротьбу з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

Цей декрет по суті надав офіційного статусу жорсткій нелюдській політиці, яку із самого початку використовували більшовики. Документом створювалися спеціальні репресивні органи — революційні трибунали, «Надзвичайна комісія із боротьби з контр-революцією й саботажем». Такі структури фактично могли без суду і слідства надавати дозвіл на розстріли та інші види вбивств.

Вітрила поетової долі

У січні культурна громадськість відзначила 80-ліття одного з найвідоміших українських поетів-мариністів Олега Олійникова, який народився в Одесі, прожив у ній усе своє життя, й ось тепер, як не сумно про це писати, пішов із життя земного, щоб розпочати посмертне. Адже поети не вмирають, залишаючись серед живих назавжди. І ми відчуваємо їхню присутність то в краплинах дощу, то в перших сніжинках ранньої зими, то в осінньому шурхотінні різнобарвного листя у сутінках міських вулиць та сільських доріг, а то у віршах чи піснях закоханих пар, які читають-співають їх, навіть не знаючи, чиї вони...

Коли помирають зболені тіла, перше, про що ми розгублено намагаємося дізнатися: від чого, що стало причиною? А чи мають фізичні причини значення? Поети за життя сотні разів спалювали себе на кострищах людської збайдужілості, брехні та зради, вони все життя билися головою об глуху стіну зла і безчестя. Тож хіба важливо, «від чого» помер поет? Його переповнене людськими стражданнями серце було вже не в змозі всотувати їх. І воно розірвалося. Оце і є справжня причина його смерті. Бо поезія — це завжди страждання, це постійне страждання, це надмірне страждання. А надмірне завжди вбиває…

Це був великий людський подвиг

В Одеському музеї Голокосту на Малій Арнаутській, 111 триває виставка «Ризикуючи життям. Поляки рятують євреїв під час Голокосту». На ній представлені обличчя, історії та мотивації поляків, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Виставка, створена в рамках проекту музею «Історії поль-ських євреїв «Полін» — «Польські праведники — повернення па-м’яті» за підтримки Міністерства закордонних справ РП, базується на унікальних документальних матеріалах праведників і євреїв, які пережили Голокост.

«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

Закінчення. Початок у номері за 12 липня.

Ведмежа послуга

У 1958 році Левко Лук’яненко разом з активістами Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію «Українська Робітничо-Селянська Спілка» (УРСС). Вони швидко знайшли однодумців, але боротьба тривала недовго — у 1961-у більшість із них заарештували.

Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму».

До сороковин Петра Сороки

Петро Сорока був одним з найдосвідченіших лоцманів у бурхливому книжковому морі.

Його оцінка — визначальна. Відчуття вартісного в творах — безпомилкове. Його знання україн-ської і зарубіжної літератур — енциклопедичні. Рецензії — об’єктивні, відверті, без прикрас та авансів, як заведено в сучасній критиці.

«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

У квітні цього року у рамках проекту «Ядро нації» «Українська правда» присвятила велику публікацію Героєві України, одному із співзасновників Української Гельсінської групи, авторові Акта проголошення Незалежності України, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Левку Григоровичу Лук’яненку. Ця публікація закінчується такими словами: «24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповниться 90 років. Адже народилися вони в один день». Не судилося. 7 липня стало відомо, що Левко Григорович, який в останні роки тяжко хворів, потрапив до реанімації. Того ж дня його серце перестало битися…

9 липня із велетом українського духу прощалися у селі Хотів під Києвом, де мешкала родина Лук’яненків, а наступного дня після офіційної церемонії прощання у приміщенні клубу Кабінету Міністрів та відспівування у Володимирському соборі Левка Лук’янка поховали на Байковому кладовищі. Останню шану Великому Українцеві віддали й представники Одещини, про транспорт подбали і громадські організації, й облдержадміністрація.

Пішов із життя Василь Микитович ПІВЕНЬ

30 червня пішов із життя Василь Микитович ПІВЕНЬ — відомий одеський поет, громадський діяч, подвижник розвитку національної літератури та культури.

Василь Микитович написав і видав більше десяти поетичних книг, був фундатором та редактором поетичних збірників, автором статей і рецензій, що друкувалися у різних виданнях української періодики. Неповторність його рядків була відзначена як читачами, так і представниками сучасної української критики. Василь Півень очолював поетичний напрямок в Одеській обласній організації Національної спілки письменників України, підтримував та виховував молоде покоління одеських літераторів. Він був чуйною й порядною людиною. Допомагав становленню одеських літературних традицій.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України висловлює щире співчуття рідним та близьким поета.

«Я повернусь в Одесу, повернусь...»

Сьогодні сповнився рівно рік, як пішла із життя відома дисидентка, поетеса, прозаїк та сценаристка Ірина Ратушинська. За свої вірші у 1983-у молода випускниця фізичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова отримала рекордний як для жінки термін покарання — 7 років ув’язнення та п’ять років заслання.

Народилася Ірина в Одесі 4 березня 1954 року. Одна з бабусь була полькою й охрестила внучку за католицьким обрядом, але релігійним вихованням не займалася. Батько, Борис Леонідович Ратушинський, був звичайним інженером, а мати, Ірина Валентинівна, викладала в школі російську мову та літературу. Як тоді казали, жила сім’я на одну зарплату. Мешкали в комуналці, всі «зручності» — у дворі, води на їхньому третьому поверсі майже ніколи не було, тому доводилося носити її відрами від колонки, іноді найближча, що працювала, була за два квартали. Цей побут плюс робота забирали у батьків увесь час, тому вони змалку привчили доньку до самостійності. А ще вчили не брехати і не боятися. У родині дуже шанували книжки, якими була заповнена вся квартира. Заощаджували на всьому, крім книжок. До речі, на таку розкіш, як телевізор, батьки змогли розщедритися, коли Ірині сповнилося шістнадцять.

Іван Драч — це наше українське «я»

19 червня на 82-у році відійшов у засвіти Іван Драч — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного руху України, Герой України.

За заповітом, поховають Івана Федоровича у рідному селі Теліжинці на Київщині, поруч із могилою сина Максима, який передчасно пішов із життя.

«...І ніби не стало Всесвіту»

«Кіра Муратова (1934—2018). Дві години тому її не стало. І ніби не стало Всесвіту. «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Вічне повернення». Геній. На душі і в Одесі — ніч», написав у Фейсбуці відомий український театральний критик, мистецький оглядач Олег Вергелис.

Володарка багатьох почесних кінонагород, академік Національної академії мистецтв України, народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Олександра Довженка, член Національної спілки кінематографістів України, член Американської та Української кіноакадемій… Кінематографіст зі світовим ім’ям Кіра Муратова відійшла у засвіти у середу, 6 червня.

«Жити так, як заповіджено Христом...»

У вівторок, 5 червня, на 63-у році життя помер відомий український письменник, літературознавець і видавець Петро Іванович СОРОКА.

Петро Сорока — автор багатьох книг, наукових монографій про майстрів слова і пензля, поетичних збірок тощо. Лауреат кількох міжнародних премій і Всеукраїнської премії імені Володимира Сосюри, член Міжнарподного Пен-клубу. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету ім.В. Гнатюка. Читачі «Чорноморських новин» знають його за низкою рецензій, що в різні роки публікувалися на шпальтах нашої газети.

Геноцидний травень 1944-го

До 74-х роковин депортації кримських татар

Навесні 1944-го радянська влада повернулася у Крим й одразу вдалася до масових репресій проти категорій населення, які виявили хоча б найменшу непокору сталінському режиму в період війни. До «неблагонадійних» потрапили громадяни, репресовані раніше за політичними мотивами, а також представники «нелояльних народів».

Нонна Михайлівна ШЛЯХОВА

З глибоким сумом повідомляємо, що на 85 році життя відійшла у вічність доктор філологічних наук, професор Нонна Михайлівна Шляхова.

Із 1987-го до 2003-го Нонна Михайлівна була деканом філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, 22 роки очолювала кафедру теорії літератури та компаративістики цього факультету. У час її керівництва почала здійснюватися підготовка україністів і русистів з правом викладання англійської чи німецької мов, світової літератури; були ліцензовані нові спеціальності «болгарська мова і література», «прикладна лінгвістика», «журналістика», «видавнича справа та редагування».

Стежка на все життя

15 травня сповниться 40 днів відходу у вічність заслуженого журналіста України, письменника, друга і шанувальника «Чорноморських новин» Едуарда Подільського.

Не віриться, що вже нема побратима, з яким пройшли незабутні шкільні роки в мальовничому місті Погребище на Вінниччині, де починає свій шлях до Дніпра знаменита річка Рось.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua