Вечір пам’яті Степана Калмикова

В Одеському літературному музеї відбувся концерт пам’яті Степана Тимофійовича Калмикова (1937–2015) — музиканта, диригента, педагога, який зробив вагомий внесок у розвиток баянного мистецтва України.

Талановитий, енергійний, поривчастий, артистична натура... Таким він запам’ятався сучасникам. Пригадую один з його виступів на музичному фестивалі у Миколаєві на початку 2000-х. Степан Тимофійович з’явився на сцені з корабельним стерном, що символізувало Одесу як портове місто, і чудовим конферансом відкрив той пам’ятний концерт. Посланець портової Одеси в портовому Миколаєві…

Американець, що став українцем

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору про Джеймса Мейса, який першим сказав західному світові про трагедію українського народу, одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, розповіла його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс. Присутні подивилися також фільм про американця, котрий став українцем.

Є такі щасливі подружжя… хоча ні, не те слово: є такі — Богом позначені, що коли одна половинка відійде у кращі світи (хоча нема ліпше од нашого, хай і недовершеного ще), то друга не лише береже та ширить па-м’ять, а й продовжує — своїми вже засобами — почате діло. Оте, що ним на все життя пов’язала себе людина, сама собі завдавши на плечі цілий сніп добровільних обов’язків. А простіше кажучи, довести світові те, що світ не хотів бачити й чути.

Джеймс Мейс був американцем, а помер… українцем. В історії нашій дивовижній, якої майже не знаємо або знаємо недостатньо, бо ховали її від нас, таких людей було подостатком: одних вже знаємо, про інших ще дізнаємось. Він прагнув переконати всіх, що в роках 1932—1933-у в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації. Нації, котрої боялася і через те ненавиділа імперія.

Американець, що став українцем

Про Джеймса Мейса, який першим повідав західному світові про трагедію українського народу, розповіла одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс.

Журналістка, поетка, громадська діячка, а ще — вірна половинка свого чоловіка — сумлінно продовжує те, чому він присвятив своє життя. Попри книжки та лекції, вона їздить Україною, зустрічається з молоддю. Вона говорить вустами і серцем свого чоло-віка, американця, котрий прагнув донести до всього світу, що в 1932—1933 роках в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації, якої боялася і через те ненавиділа імперія. Американця, котрий помер українцем. (Детальніше про зустріч — у наступному номері «ЧН»).

Добірку публікацій, приурочених до 85-х роковин Голодомору, читайте далі у номері.

Пам’ятник на Домській площі

Минулої п’ятниці в місті Сегед відкрито пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років, йдеться у повідомленні на сайті МЗС Угорщини.

У церемонії відкриття пам’ятника взяли, зокрема, участь посол України в Угорщині Любов Непоп і парламентський держсекретар міністерства зовнішньої економіки та закордонних справ цієї країни Левенте Мадяр.

«Україна протягом останніх десятиліть пройшла навіть більше випробувань, ніж угорці», — зазначив він. Дипломат назвав Голодомор експериментом радянської влади, яка намагалася зламати український народ шляхом заморення голодом. «Україна вистояла у цьому випробуванні і в 90-х роках здобула незалежність. Сьогодні вона є самостійною державою, яка, подібно до угорців, може сподіватися на щасливіше майбутнє. Історія довела, що український народ є настільки сильним, що йому не треба йти проти когось для того, аби зміцнити власну ідентичність», — сказав Левенте Мадяр.

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Як пояснює автор ідеї і сценарист відеороботи Омелян Ощудляк: «Важливо підтримувати традицію пам’яті і тому основне завдання цього ролика — показати модель поведінки, як кожен може долучитися до вшанування пам’яті жертв Голодомору. Ми хочемо, щоб люди подумали: «О, до речі, а ми ж теж так можемо робити!».

Державний секретар Мінінформполітики Артем Біденко коментує: «У цьому ролику ми бачимо різних людей, кожен із яких долучається до вшанування пам’яті жертв цього страшного злочину: українського політв’язня в російській тюрмі, який витесує свічку на стіні в’язниці, патрульну поліцію, яка зупиняється і віддає шану загиблим, футбольне поле, де перед матчем оголошують хвилину мовчання, школярів, які тримають лампадки… Це об’єднавчі образи, які підкреслюють важливість вшанування. Особливо сьогодні, у наших воєнних реаліях».

«Де б ти не був — вшануй!»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Добрі справи сильніші за смерть

Захарівська районна державна адміністрація з глибоким сумом сприйняла звістку про передчасну смерть голови Захарівської районної державної адміністрації

Ігоря Івановича СТЕБЛОВСЬКОГО.

Стрімко обірвалося життя керівника, професіонала, шанованого колеги і просто доброї і чуйної людини, яка сенс свого життя вба-чала у жертовному служінні Батьківщині. Чорна звістка обпекла серця усіх, хто з ним працював, спілкувався і поважав, хто йшов поруч з ним по життю.

Невід’ємний елемент національної ідентичності

Енциклопедія болю і втрат

У Києві презентували книгу доктора історичних наук, професора Василя Марочка «Енциклопедія Голодомору». Архівні матеріали для видання автор збирав та опрацьовував 30 років.

«Енциклопедія Голодомору» — це результат 30-літньої праці, а особливо останніх семи років роботи над книгою. Це унікальне видання доктора історичних Василя Івановича Марочка», — зазначила на презентації генеральна директорка «Меморіалу жертв Голодомору» Олеся Стасюк.

«Енциклопедія викладена в академічному стилі, має меморі-альну функцію. До кожної статті є посилання на джерела, документи, літературу. В ній поіменно названі жертви Голодомору і представлені праці українських демографів 1930-х років. Ми сьогодні сперечаємося з демографами, скільки нас загинуло за часів Голодомору. Вони кажуть, що 3,5 мільйона — це образливо. Бо я маю джерела, архівні кримінальні справи демографів, репресованих у 1930-х, які підтверджують, що загинуло понад 7,7 мільйона українців. Гіпотетичний прогноз демографа Арсена Хоменка на 1937 рік розраховував на 35,6 мільйона, а всесоюзний перепис населення 6 січня 1937-го зафіксував 27,9 мільйона. Проста арифметична дія засвідчує втрату 7,7 мільйона від 1932-го до 1937-го. Тому, звичайно, ми маємо «оцифрувати» ці 7,7 мільйона. Вони в музеї (Меморіалі жертв Голодомору) представлені, але треба не забувати, що жертвами Голодомору стали щонайменше 18 міль-йонів, яким було завдано фізичної, психічної шкоди», — підкреслив на презентації видання професор Василь Марочко.

Свідомо знищені в Голодоморі

У Національний день пам’яті жертв комунізму (7 листопада) президент США Дональд Трамп першими згадав українців.

«Сьогодні ми згадуємо всіх, кого комуністичні репресивні режими позбавили великих благ життя, свободи та пошуку щастя», — ідеться в посланні, оприлюдненому на офіційний сайт Білого дому. Американський президент нагадав, що з часів більшовицької революції 1917 року наслідками тиранічної комуністичної ідеології були страждання, репресії та смерть. За його словами, підпорядкування комуністами вроджених прав індивіда уявному добробуту всіх вилилося в позбавлення свободи віросповідань, приватної власності, свободи слова і, дуже часто, — життя.

«Ми вшановуємо пам’ять понад 100 мільйонів людей, які були вбиті та переслідувані комуністичними тоталітарними режимами… Від часу більшовицької революції 1917 року в Росії ми стали свідками наслідків тиранічної комуністичної ідеології — страждань, репресій та смертей… Цих жахів зазнали українці, яких свідомо знищили в Голодоморі, росіяни в час Великого терору, камбоджійці, вбиті в місцях масових страт, берлінці, застрелені, коли намагалися втекти до свободи. Жертви цих та безлічі інших звірств свідчать про беззаперечний факт: комунізм і прагнення до нього завжди будуть руйнівними щодо людського духу і процвітання людства», — мовиться у зверненні.

«Ми оплакуємо величезні втрати і повторюємо нашу обітницю продовжувати боротьбу за справу свободи та можливостей для всіх», — заявив президент Сполучених Штатів.

Співець Придністровського краю

Він увічнив себе як співець Придністров’я — «дивовижного краю,/Де світанки прозорі,/як чиста роса,/Де хати у вишневих/садах потопають,/Де в колисці вербовій / мене дід колисав...».

Анатолій Ройченко. Поет, пісняр, прозаїк, журналіст. Усією своєю багатогранною творчістю Анатолій Антонович возвеличував її Величність Любов — до жінки, до матері, до краю, «де побачив світ і який залишився в серці навічно», до людей, які у нім живуть, до Батьківщини. І ця любов була великою, щирою і незгасною…

Ранок приніс недобру звістку — не стало Ігоря МАРКОВСЬКОГО…

Могутній талант Ігоря чого тільки не переніс… Число випробувань, на які його наражала хвороба протягом десятиліть, тяжко піддати осмисленню…

Але в багатьох душах, яким був рідним дух його Великої особистості з неймовірною волею до життя та незламної потреби живитися енергією мистецтва, разом і максимальне занурення у свою творчість — свою граничну Екзистенцію, що почасти рвала його душу невблаганними проблемами, він був не просто взірцем, а, в першу чергу, образом, який вигравав не одну дуель зі своєю долею…

Пам’яті розстріляного редактора

Минулої суботи, 6 жовтня, коли Борису Федоровичу Дерев’янку, засновнику і першому редактору газети «Вечерняя Одесса», сповнилося б 80, на площі, названій на його честь, встановили пам’ятний знак.

Сповнилося б… Якби життя журналіста не обірвала куля найманця, замовленого тими, хто впливав і надалі намагається впливати на суспільно-політичне життя в Україні, й в Одесі передовсім. Імен справжніх замовників цього страшного злочину не названо й досі.

Час біжить і неймовірне стає реальністю. Так буває. Ті, хто, опосередковано чи й безпосередньо, були причетні до трагічних подій серпня 2007-го, виринали, потім зникали з політичної орбіти, хтось на цьому набирав електоральної ваги…

Зоя Сергіївна Пасічна

Пішла з життя Зоя Пасічна — заслужений майстер народної творчості, член національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України.

Народилася Зоя Сергіївна в 1947 році на Житомирщині. Художню освіту здобула в Київському училищі декоративно-прикладного мистецтва (нині — Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука).

Серед робіт талановитої мисткині — орнаментальні панно, сюжетні композиції на історичну та фольклорно-етнографічну тематики та ін. Розписи виконані акрилом й олійною фарбою на полотні, папері або картоні.

У її творчості домінує древня сакральність рідного Полісся і барвистість причорноморського степу, традиційні мотиви Петриківської школи живопису й вікова мудрість українського народу. Крім петриків-ського розпису, на своїх полотнах художниця використовувала ріжкування — техніку орнаментації мальованої кераміки.

Пошановані земляками

Напередодні Дня міста у Балті вшанували пам’ять двох земляків, які уславили наш край.

Так, на будівлі місцевого історичного музею встановлено меморіальну таблицю на честь відомого українського поета і журналіста Володимира Куликівського (1937—1985), а на будівлі міської школи №2 — колишнього її вчителя, заслуженого працівника фізкультури і спорту України Володимира Фролова (1938—1997).

Михайло ГЕРШКОВИЧ.

Дух народу не підкорити

Комітет із закордонних відносин Сенату США 26 вересня затвердив резолюцію, в якій Голодомор 1932— 1933 років визнається геноцидом українського народу, інформує Посольство України в Сполучених Штатах Америки на своїй сторінці у Фейсбуці.

Документ, співавторами якого виступили понад два десятки сенаторів, засуджує систематичні порушення прав людини, вчинені радянським урядом проти україн-ського народу. У ньому висловлюються найглибші співчуття жертвам, тим, хто пережив Голодомор, та їхнім родинам, а також міститься заклик до розповсюдження інформації з метою підвищення обізнаності у світі про штучну природу цієї трагедії.

«Ще тільки вересень, ще тільки вересень...»

Спогад про Нонну Михайлівну Шляхову

…Сталося неочікуване: готувався писати ювілейну статтю, а писати доводиться спогад — Нонна Михайлівна Шляхова, 85-літтю якої мала бути присвячена ця стаття, незадовго до своєї «круглої дати» відійшла у вічність…

І

Людей, яких знав протягом багатьох років, згадуєш у найнесподіваніших ситуаціях. Ці спогади спонтанні, мимовільні, вони — твої і є частиною твого особистого життя, чинником твоїх роздумів і переживань.

За свободу, за майбутнє дітей

Минулого четверга, 13 вересня, в Одеському будинку офіцерів відбулася церемонія прощання з молодшим сержантом 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України Сергієм Платоновим (позивний Ганс), який загинув під час ворожого обстрілу опорного пункту в районі Водяного Волноваського району Донецької області.

«Сьогодні ми проводжаємо в останню путь вірного сина нашої Батьківщини. Він віддав своє життя за нашу свободу, за майбутнє своїх дітей, усіх нас і нашої країни. Я прошу вибачення за те, що не вберіг його. Знай, прийде час, коли тварюка, що ховається за кремлівськими стінами, перестане існувати. Віра в перемогу у нас є, і ми доведемо цю справу до кінця», — сказав біля труни полеглого морського піхотинця командувач Військово-Морських сил ЗС України адмірал Ігор Воронченко.

Карти Великого Голоду

Упродовж 2016—2017 академічного року головна увага Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ), який займається картографічним проектом «Мапа: цифровий атлас України», була зосереджена на подіях Революції Гідності. Зате весняного семестру 2018-го вчені та фахівці знову повернулися до теми Голодомору. Попередній етап наших досліджень уже став вагомим внеском у вивчення цієї трагедії, а останні дані проекту ще більше сприятимуть всебічному аналізу Голодомору.

Повернення до цієї теми було цілком природним кроком з огляду на її місце та значення в українській історії та в системі наукових пріоритетів УНІГУ. Адже весь картографічний проект «Мапа» почався саме з дослідження Великого Голоду 1932—1933 років, не кажучи про те, що інститут має давню традицію підтримки подібних наукових та видавничих ініціатив (наприклад, «Жнива скорботи» Роберта Конквеста та «Червоний голод: Війна Сталіна проти України» Енн Еплбаум). Крім того, багато вчених, котрі упродовж років стажувалися в УНІГУ, також займалися цією темою.

...І запанував «червоний терор»

5 вересня в Україні вшановувався День пам’яті — 100 років з дня початку «червоного терору» — злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

Сто років тому, 5 вересня 1918-го, радянський уряд ухвалив декрет про «червоний терор» — боротьбу з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

Цей декрет по суті надав офіційного статусу жорсткій нелюдській політиці, яку із самого початку використовували більшовики. Документом створювалися спеціальні репресивні органи — революційні трибунали, «Надзвичайна комісія із боротьби з контр-революцією й саботажем». Такі структури фактично могли без суду і слідства надавати дозвіл на розстріли та інші види вбивств.

Вітрила поетової долі

У січні культурна громадськість відзначила 80-ліття одного з найвідоміших українських поетів-мариністів Олега Олійникова, який народився в Одесі, прожив у ній усе своє життя, й ось тепер, як не сумно про це писати, пішов із життя земного, щоб розпочати посмертне. Адже поети не вмирають, залишаючись серед живих назавжди. І ми відчуваємо їхню присутність то в краплинах дощу, то в перших сніжинках ранньої зими, то в осінньому шурхотінні різнобарвного листя у сутінках міських вулиць та сільських доріг, а то у віршах чи піснях закоханих пар, які читають-співають їх, навіть не знаючи, чиї вони...

Коли помирають зболені тіла, перше, про що ми розгублено намагаємося дізнатися: від чого, що стало причиною? А чи мають фізичні причини значення? Поети за життя сотні разів спалювали себе на кострищах людської збайдужілості, брехні та зради, вони все життя билися головою об глуху стіну зла і безчестя. Тож хіба важливо, «від чого» помер поет? Його переповнене людськими стражданнями серце було вже не в змозі всотувати їх. І воно розірвалося. Оце і є справжня причина його смерті. Бо поезія — це завжди страждання, це постійне страждання, це надмірне страждання. А надмірне завжди вбиває…

Це був великий людський подвиг

В Одеському музеї Голокосту на Малій Арнаутській, 111 триває виставка «Ризикуючи життям. Поляки рятують євреїв під час Голокосту». На ній представлені обличчя, історії та мотивації поляків, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Виставка, створена в рамках проекту музею «Історії поль-ських євреїв «Полін» — «Польські праведники — повернення па-м’яті» за підтримки Міністерства закордонних справ РП, базується на унікальних документальних матеріалах праведників і євреїв, які пережили Голокост.

«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

Закінчення. Початок у номері за 12 липня.

Ведмежа послуга

У 1958 році Левко Лук’яненко разом з активістами Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію «Українська Робітничо-Селянська Спілка» (УРСС). Вони швидко знайшли однодумців, але боротьба тривала недовго — у 1961-у більшість із них заарештували.

Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму».

До сороковин Петра Сороки

Петро Сорока був одним з найдосвідченіших лоцманів у бурхливому книжковому морі.

Його оцінка — визначальна. Відчуття вартісного в творах — безпомилкове. Його знання україн-ської і зарубіжної літератур — енциклопедичні. Рецензії — об’єктивні, відверті, без прикрас та авансів, як заведено в сучасній критиці.

«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

У квітні цього року у рамках проекту «Ядро нації» «Українська правда» присвятила велику публікацію Героєві України, одному із співзасновників Української Гельсінської групи, авторові Акта проголошення Незалежності України, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Левку Григоровичу Лук’яненку. Ця публікація закінчується такими словами: «24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповниться 90 років. Адже народилися вони в один день». Не судилося. 7 липня стало відомо, що Левко Григорович, який в останні роки тяжко хворів, потрапив до реанімації. Того ж дня його серце перестало битися…

9 липня із велетом українського духу прощалися у селі Хотів під Києвом, де мешкала родина Лук’яненків, а наступного дня після офіційної церемонії прощання у приміщенні клубу Кабінету Міністрів та відспівування у Володимирському соборі Левка Лук’янка поховали на Байковому кладовищі. Останню шану Великому Українцеві віддали й представники Одещини, про транспорт подбали і громадські організації, й облдержадміністрація.

Пішов із життя Василь Микитович ПІВЕНЬ

30 червня пішов із життя Василь Микитович ПІВЕНЬ — відомий одеський поет, громадський діяч, подвижник розвитку національної літератури та культури.

Василь Микитович написав і видав більше десяти поетичних книг, був фундатором та редактором поетичних збірників, автором статей і рецензій, що друкувалися у різних виданнях української періодики. Неповторність його рядків була відзначена як читачами, так і представниками сучасної української критики. Василь Півень очолював поетичний напрямок в Одеській обласній організації Національної спілки письменників України, підтримував та виховував молоде покоління одеських літераторів. Він був чуйною й порядною людиною. Допомагав становленню одеських літературних традицій.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України висловлює щире співчуття рідним та близьким поета.

«Я повернусь в Одесу, повернусь...»

Сьогодні сповнився рівно рік, як пішла із життя відома дисидентка, поетеса, прозаїк та сценаристка Ірина Ратушинська. За свої вірші у 1983-у молода випускниця фізичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова отримала рекордний як для жінки термін покарання — 7 років ув’язнення та п’ять років заслання.

Народилася Ірина в Одесі 4 березня 1954 року. Одна з бабусь була полькою й охрестила внучку за католицьким обрядом, але релігійним вихованням не займалася. Батько, Борис Леонідович Ратушинський, був звичайним інженером, а мати, Ірина Валентинівна, викладала в школі російську мову та літературу. Як тоді казали, жила сім’я на одну зарплату. Мешкали в комуналці, всі «зручності» — у дворі, води на їхньому третьому поверсі майже ніколи не було, тому доводилося носити її відрами від колонки, іноді найближча, що працювала, була за два квартали. Цей побут плюс робота забирали у батьків увесь час, тому вони змалку привчили доньку до самостійності. А ще вчили не брехати і не боятися. У родині дуже шанували книжки, якими була заповнена вся квартира. Заощаджували на всьому, крім книжок. До речі, на таку розкіш, як телевізор, батьки змогли розщедритися, коли Ірині сповнилося шістнадцять.

Іван Драч — це наше українське «я»

19 червня на 82-у році відійшов у засвіти Іван Драч — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного руху України, Герой України.

За заповітом, поховають Івана Федоровича у рідному селі Теліжинці на Київщині, поруч із могилою сина Максима, який передчасно пішов із життя.

«...І ніби не стало Всесвіту»

«Кіра Муратова (1934—2018). Дві години тому її не стало. І ніби не стало Всесвіту. «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Вічне повернення». Геній. На душі і в Одесі — ніч», написав у Фейсбуці відомий український театральний критик, мистецький оглядач Олег Вергелис.

Володарка багатьох почесних кінонагород, академік Національної академії мистецтв України, народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Олександра Довженка, член Національної спілки кінематографістів України, член Американської та Української кіноакадемій… Кінематографіст зі світовим ім’ям Кіра Муратова відійшла у засвіти у середу, 6 червня.

«Жити так, як заповіджено Христом...»

У вівторок, 5 червня, на 63-у році життя помер відомий український письменник, літературознавець і видавець Петро Іванович СОРОКА.

Петро Сорока — автор багатьох книг, наукових монографій про майстрів слова і пензля, поетичних збірок тощо. Лауреат кількох міжнародних премій і Всеукраїнської премії імені Володимира Сосюри, член Міжнарподного Пен-клубу. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету ім.В. Гнатюка. Читачі «Чорноморських новин» знають його за низкою рецензій, що в різні роки публікувалися на шпальтах нашої газети.

Геноцидний травень 1944-го

До 74-х роковин депортації кримських татар

Навесні 1944-го радянська влада повернулася у Крим й одразу вдалася до масових репресій проти категорій населення, які виявили хоча б найменшу непокору сталінському режиму в період війни. До «неблагонадійних» потрапили громадяни, репресовані раніше за політичними мотивами, а також представники «нелояльних народів».

Нонна Михайлівна ШЛЯХОВА

З глибоким сумом повідомляємо, що на 85 році життя відійшла у вічність доктор філологічних наук, професор Нонна Михайлівна Шляхова.

Із 1987-го до 2003-го Нонна Михайлівна була деканом філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, 22 роки очолювала кафедру теорії літератури та компаративістики цього факультету. У час її керівництва почала здійснюватися підготовка україністів і русистів з правом викладання англійської чи німецької мов, світової літератури; були ліцензовані нові спеціальності «болгарська мова і література», «прикладна лінгвістика», «журналістика», «видавнича справа та редагування».

Стежка на все життя

15 травня сповниться 40 днів відходу у вічність заслуженого журналіста України, письменника, друга і шанувальника «Чорноморських новин» Едуарда Подільського.

Не віриться, що вже нема побратима, з яким пройшли незабутні шкільні роки в мальовничому місті Погребище на Вінниччині, де починає свій шлях до Дніпра знаменита річка Рось.

Обірвались зболені серця

У Білорусі на 61-у році померла Ніна Василівна Жизневська, мати Героя України Михайла Жизневського. Вона прожила менше ніж місяць після смерті її чоловіка — Михайла Петровича — який відійшов у вічність 8 квітня.

Ще донедавна Жизневський-старший, якому йшов 73-й, перебуваючи на пенсії, працював слюсарем у міському фізкультурно-оздоровчому комбінаті. Був переконаний, що його син Михайло загинув за свободу не тільки України, а й Білорусі. Помер раптово (поскаржився на біль у серці і на високий тиск) якраз на Великдень.

Пам’ять

На 87-у році життя відійшла у вічність Віра Петрівна ПЕРЕЛЕШИНА-РЕЗНІКОВА, доцент кафедри державного управління і місцевого самоврядування Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Із життя пішов талановитий викладач, визнаний фахівець своєї справи, чуйна й уважна людина. Її любили студенти, шанували колеги, вона користувалася заслуженим авторитетом у середовищі наукової громадськості.

Віра Петрівна народилася в Одесі 27 серпня 1931-го. Її дитинство і юність збіглися з нелегкими воєнними і повоєнними роками.

Він знав ціну свободи

Кремлівський в’язень, звинувачений і засуджений за шпигунство, колишній директор полтав-ського оборонного заводу «Знамя» Юрій Солошенко 4 квітня відійшов у кращі світи.

Перший віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко на своїй сторінці у Фейсбуці написала: «Зранку прийшла смс від сина Юрія Солошенка, що сьогодні помер Юрій Данилович... Він був дуже світлою і прекрасною людиною. Москва віддала нам його два роки тому тільки тому, що в Юрія Даниловича був рак... він боровся весь цей час, йому допомагали родина й добрі люди. Щаслива, що вдалося в червні 2016-го його витягти, і він був цей час в колі родини... Вічна пам’ять, дорогий Юрію Даниловичу... Ви завжди раділи щиро, коли нам вдавалося ще когось витягти, ра-діли, як за рідних, Ви знали ціну свободи й шанували Україну. Дякую Вам за позицію».

Його собор і берег любові

Нині відзначаємо 100-річчя Олеся Теренті-йовича Гончара. Письменника світового рівня. Поза будь-яким сумнівом.

На відміну від багатьох своїх визнаних за Союзу сучасників, він у незалежній уже Україні ніколи не піддавався нищівній критиці, дошкульним викриттям та публічній дифамації. Ніхто не звинувачував його у лизоблюдстві, зрадництві товаришів, підписуванні колективних листів із засудженням Сахарова, Солженіцина чи інших дисидентів. І водночас не можна не визнати, що саме за радянських часів його слава та визнання сягнули небачених висот — не було в Україні жодної хати чи номенклатурних апартаментів, де б не знали й не шанували його «Прапороносців», «Тронку» чи «Берег любові». А його «Людина і зброя», на думку багатьох літературознавців, цілком заслужено стояла й стоїть в одному гуманістичному антивоєнному ряду із «Прощавай, зброє!» великого Гемінгуея, трилогією Ремарка, повістями Василя Бикова та романами Юрія Бондарева.

Джерела, що наснажують героїв...

Неоголошена війна на сході України обірвала життя ще одного нашого земляка. 2 березня під час виконання бойового завдання загинув уродже-нець с. Чорна Окнянського району Вадим Сапеску.

Вадим Георгійович Сапеску мужньо захищав нашу Батьківщину від зайд-агресорів як військовослужбовець 1-го десантного штурмового батальйону 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Під час виконання завдання в Авдіївці куля снайпера завдала йому поранення, не сумісного із життям. Йому було лише 34…

Мислитель, моральний авторитет

У суботу, 10 лютого, у кращий світ відійшов багатолітній член ініціативної групи «Першого грудня» філософ Мирослав ПОПОВИЧ.

Мирославу Володимировичу було 87. Останні 17 років він очолював Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України і завідував відділом логіки та методології науки в цьому ж інституті.

Подвиг в ім’я свободи

У понеділок Україна відзначила 100-річчя бою під Крутами

Пам’ять юних воїнів, що змогли дати відсіч 4000 більшовицьких загарбників, в Одесі вшанували мітингом-реквіємом та урочистим покладанням квітів до меморіальної дошки Іванові та Юрію Липам, видатним борцям за незалежну Україну, долі яких тісно пов’язані з нашим краєм.

У церемонії взяли участь голова ОДА Максим Степанов, голова облради Анатолій Урбанський, представники мерії, духовенства, політичних партій та громадських організацій.

...І запалали шість свічок

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований у 2005 році з ініціативи Генеральної Асамблеї ООН, в Одесі біля меморіалу «Дорога смерті» в Прохоровському сквері відбулася траурна церемонія пам’яті жертв катастрофи європейського єврейства.

Жертвами нацистського режиму у 30-40-і роки XX століття, за оцінками «Енциклопедії Голокосту», виданої ізраїльським меморіальним центром «Яд ва-Шем», стали до 3 мільйонів євреїв Польщі, 1,2 мільйона — СРСР, 560 тисяч — Угорщини, 280 тисяч — Румунії, 140 тисяч — Німеччини, 100 тисяч — Нідерландів, 80 тисяч — Франції, 80 тисяч — Чехії, 70 тисяч — Словаччини, 65 тисяч — Греції, 60 тисяч — Югославії...

Микола Онисимович КІНДРУК

3.03.1936 - 29.01.2018

Несподівано, передчасно, ще повний творчих сил і задумів, раптово помер наш колега, друг і товариш Микола Онисимович Кіндрук — доктор сільськогосподарських наук, професор, головний науковий співро-бітник відділу насінництва Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення.

Колектив утратив людину, що заслужила своєю наполегливою і цілеспрямованою працею глибоку повагу колег як в інституті, так і в колі наукових працівників, цілих колективів багатьох дослідницьких центрів України, рівно як і окремих наукових об’єднань низки інших держав, з якими довелося йому вивчати й вирішувати спільні проблеми насіннєзнавства та насінництва впродовж десятиліть.

Розвідник-герой із Шершенців

Початок року, попри чергове оголошення чергового перемир’я, не зупинив кровопролиття на сході нашої держави.

«Один загиблий, четверо поранених», «троє загинуло, троє отримали поранення, один — бойову травму» — це зведення буквально за дві доби на цьому тижні. Війна, хоч її й досі так не називають, триває і забирає кращих (бо ті, хто став на захист Батьківщини, апріорі є кращими).

«...Я — теж Вітчизна»

Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.

Ці рядки Івана Світличного авторка надрукованої вище статті передусім адресувала собі, вважаючи їх власним життєвим кредо. І вона таки справді завжди і в усьому була Вітчизною, яка найперше починається з усвідомлення себе українцем чи українкою, вірним сином чи вірною донькою матері-України.

Аліна Григорівна принесла в редакцію цю статтю минулого тижня. Як завжди, дуже поспішала у справах: і те треба встигнути, і се. А найголовніше — записати передачу про Світличного на обласному радіо. Із започаткованого нею циклу «Шануймо борців за незалежність України». Сказала оте і побігла: «Так багато ще мушу зробити...».

А недільного вечора — мовби грім серед ясного неба: Аліна Григорівна ПЛЯЧЕНКО пішла від нас у вічність...

Народилася Аліна Григорівна 20 травня 1936 року в місті Козятин Вінницької області. У війну втратила батька, який воював у партизанському загоні й у перших числах січня 1944-го не повернувся з розвідки в районі балт-ських лісів на Одещині. Закінчила Хустський культосвітній технікум на Закарпатті та філологічний факультет Одеського державного університету.

Герой із Старих Троянів

8 грудня на Світлодарській дузі від кулі снайпера загинув офіцер 25-ї окремої десантно-штурмової бригади Федір Караконстантин — наш земляк, житель с. Старі Трояни Кілійського району.

Після закінчення середньої школи Федір навчався в Одеській академії Сухопутних військ. На військову службу відправився, отримавши диплом, вже лейтенантом. Виконував військовий обов’язок у зоні антитерористичної операції в складі 25-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Весною нинішнього року йому сповнилося лише 23…

Побратими та друзі пам’ятають його світлим, вродливим, веселим та сміливим воїном, здатним не вагаючись прийти на допомогу.

Сенс життя Євгена Боровика

Хай вік митця, мов блискавка мине:
В нещасті довгим він лише буває.
І суть не в тім, що тілом він помре, —
Душа митця не помирає.

Так писав Євген Боровик у вірші «Сенс життя». Сьогодні ми стверджуємо, що душа і Євгена Васильовича назавжди залишиться з нами.

Минулої неділі громадськість Одеси та Лиманського (раніше — Комінтернівського) району, в якому він тривалий час працював, навіки попрощалися з ним. Помер він на 71-у році життя після тривалої і важкої хвороби. Разом з рідними, друзями, колегами, разом з усіма, хто знав і поважав покійного, сумувало й небо, яке припадало до землі дощем та мокрим снігом.

Герой з позивним «Чорномор»

Одещина провела в останню путь захисника України Дмитра Конокеєнка. Воїн загинув 3 грудня під час мінометного обстрілу поблизу Широкиного. 

Дмитро Павлович Конокеєнко народився 11 серпня 1991 року в Чорноморську. Навчався у тамтешній загальноосвітній школі № 9, потім — у професійному ліцеї в Подільську, куди переїхала сім’я.

На фронт пішов добровольцем під час мобілізації у 2015-у. Воював у батальйоні «Донбас». У серпні минулого року підписав контракт і продовжив військову службу у Збройних Силах України. Брав участь у бойових діях у складі 11-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Чорноморський меридіан Петра Осадчука

До 80-річчя від народження визначного поета, публіциста, громадського діяча (2.12.1937—8.10.2014)

У житті уродженця підкарпатського села Острівець (Івано-Франківщина) Одеса була притягально-напрямним топосом, ойкуменою молодості, злітним полем до творчих вершин. Тут Осадчук здобув в університеті вищу філологічну освіту. В Одесі він щасливо одружився на кароокій веселунці Аллі, батьки якої жили у степовому селі Ставкове — за сто кілометрів від Чорного моря. В пологовому будинку біля залізничного вокзалу вона народила йому первістка — Романа. Зрештою, і перші дві поетичні збірки Петра Ільковича також побачили світ на півдні — у видавництві «Маяк».

Тридцятилітнім Осадчук оселяється в Києві, де з роками утверджується помітною постаттю в літературі та політиці не лише у столиці, а й на всеукраїнських обширах. Однак якорі пам’яті, луни голосів друзів і знайомих, рідні — в Одесі жив старший брат Василь — кликали його щороку на південь. Кликали гамірні улітку вулиці портового міста, українські, болгарські, молдавські села, де недовго вчителював, а також бував як працівник райгазети.

День споріднених душ


Останньої суботи місяця падолиста, в яку згадуємо всіх замордованих в Україні страшним голодом, до пам’ятного знака прийшло небагато людей. Хто — на заклик своїх політичних партій, хто за покликом совісті, власного сумління, а кого покликало природне відчуття національної ідентичности…

Є в Одесі місце, де українці, однодумці зустрінуться одні з одними обов’язково, навіть якщо не бачилися цілий рік, здибаються за будь-якої передзимової погоди-негоди. З квітами в руці — як приходять на могилки рідних та близьких, тільки тут до квітів тих — ще й колосочки, те, що марилось у голодних снах нашим уже далеким у часі єдинокровним краянам. Приходять, щоби спом’янути всіх їх, котрі уособлювали совість і цвіт нації й через те були небезпечними для братів-окупантів. Тепер їхні душі перебувають серед праведників та поміж янголами небесними — ті, що були тоді малими діточками. Були тими, котрі мали би вирости і народити своїх діточок, а ті — своїх… Котрі могли стати вчителями, ученими, інженерами чи такими ж хліборобами, могли би стати міністрами, депутатами, дипломатами, президентами… Могли стати людьми, котрі не зрікаються свого, національного, рідного — своєї мови, історії, народу свого, власного імени, Батьківщини… Й тоді зовсім іншою могла бути наша Україна, іншими могли бути й ми самі…

Запалімо пам’яті свічки!

25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.

Цього дня в Одесі представники громадських, політичних і релігійних організацій — незалежно від їхніх політичних поглядів — проведуть уже традиційні спільні масові заходи.

Так, о 14.00 розпочнеться жалобна церемонія біля пам’ятника жертв голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича (колишня Бєлінського).

О 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів (там же).

О 15.40 — збір громадськості на Соборній площі.

О 16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання, акція «Запали свічку пам’яті», панахида та мітинг-реквієм (Соборна площа).

Залюблена у слово й квіти

І знову непоправна втрата у нашої «Чорноморки» — після тривалої недуги пішла в кращі світи прекрасна людина, наша колега, яка працювала літературним редактором, Ждана Іванівна ЗІНЧЕНКО.

Так склалося, що змолоду й до сивих скронь їй довелося бути опорою в сім’ї, брати на себе відповідальність за життя, здоров’я рідних, близьких. Спершу, ще в 1960-х, коли по за-кінченні філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова поїхала з чоловіком учителювати в далеке село на Сумщині. У край соснових лісів, цілюще повітря яких таким необхідним було Володимирові. Там же після передчасних пологів довелося виходжувати, плекати крихітку-синочка, хоча на той час мало хто вірив, що з того щось вийде. Та всесильна материнська любов перемогла. На славу зростав її Славко, але рано залишився напівсиротою. Пішов із життя рідний батько, коли малому не було й десяти. Згодом тішило серце жінки, що другий чоловік — Леонід Міщенко, глибоко порядна людина, сприйняв її сина як рідного.

Жити б та й жити. Син — моряк далекого плавання, чоловік — на відповідальній, авторитетній посаді, цікаве, повноцінне життя. Ніхто й подумати не міг, яким-то буде його фінал. Знову овдовіла Ждана Іванівна, а півтора року тому поховала й єдиного сина. Обох — після тяжкої хвороби, попри всі її надстарання поставити їх на ноги. Втрати остаточно підкосили і її здоров’я…

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua