Про забуту працю Лесі Українки

До 100-річччя видання «Стародавньої історії східних народів»

Як умру на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень!

«Лісова пісня».

У 2008 році за сприяння потужної наполегливості В. Розумієнка та безкорисливої матеріальної допомоги Ю. Підгуйка була перевидана блискуча надзвичайно потрібна сьогодні книжка Лесі Українки «Стародавня історія східних народів».

Кожен з нас зі школи пам’ятає, що Леся Українка ще юнкою вчила свою молодшу сестру і склала для неї курс стародавньої історії. Але чи багато хто чув та знає про цю працю славної доньки України?

Історія однієї вишивки

Якось однокурсник Михайло Стрельбицький, світла йому пам’ять, так визначив суть моєї професії:

Ведеш екскурсію болгарською,
опісля польською ведеш,
потому сербською... Татарською
ще хочеш вивчитись... Ведеш,
виводиш ниточку історії
від Хаджибею аж до Лип
і навіть далі, в «Дні Факторії»,
де Дерев’янко кров’ю влип
в асфальт гарячий між акацій
упоперек прихватизацій...

Так, моя професія — гід-перекладач. Щоправда, сербською не говорю, але шкодую, що за все своє довге-коротке життя не спромоглася опанувати хоча б одну із мов народів «тюркі», бо тоді незрозумілі назви рідної землі, що так тяжко даються прочитанню на ґрунті мов сло-в’янських, стали б прозорими, як вода-кришталь, на зразок того, як казахський поет, до-слідник Олжас Сулейменов легко розтлумачив «темні» місця «Слова про полк Ігорів».

Сергій Гриневецький: Без спорту нема перспективи

Із Сергієм Гриневецьким, екс-головою Одеської ОДА, народним депутатом трьох попередніх скликань, ми зустрілися в офісі обласної федерації гандболу, щоб поговорити про гандбол.

Із 2015 року Сергій Рафаїлович очолює Федерацію гандболу Одеської області. Не номінально. Сьогодні це основна частина його великої громадської роботи. До того ж Гриневецький — діючий гравець команди ветеранів гандболу «Одеса».

Незабутній Костянтин Степанков

3 червня — 90 років від дня народження видатного українського актора і педагога

Доля Костянтина Петровича була надзвичайно непростою. Народився він 3 червня 1928 року в українській родині. Батько, Петро Волощук, був священиком, якого разом з дідусем майбутнього актора у 1937-у репресували і розстріляли. А матір, аби дати дитині шанс виплутатися з обставин, що склалися, й не отримати тавра «син ворога народу» знайшла Костикові опікунів в Умані, змінивши йому прізвище на своє дівоче Степанко(в). Опікунам мати віддала і свій будинок в Умані.

Ще хлопчиком Костя Степанков тікав з дому і в пошуках батька об’їздив ледь не весь Радянський Союз. Встиг побувати і в колонії для безпритульних дітей, звідки його повернули опікунам. Закінчив школу, навчався в театральній студії при Уманському міському будинку культури. Спробував вступити до Московського театрального інституту, але повернувся звідки з вердиктом: «відсутні будь-які акторські дані». Відтак у 1950-у вступив до Уманського сільськогосподарського інституту, де продовжив займатися акторством у театральній студії. І як потім писав у своїх спогадах: «З мене б вийшов прекрасний агроном...». Та доля розпорядилася інакше...

Підкорювач космосу з Ближніх Млинів

90 років тому, 1 червня 1928-го, в Одесі, на Ближніх Млинах, з’явився на світ хлопчик, який, як і всі одесити, любив море, але коли підріс, обрав іншу стихію — небо. Це був майбутній космонавт Георгій Тимофійович Добровольський.

Народився він у будинку під номером 5 у провулку Герцена. Про це сповіщає меморіальна дошка, встановлена на фасаді. Батько, Тимофій Трохимович Добровольський, був військовим і покинув сім’ю, коли Жорику сповнилося лише два рочки, тож мати Марія Олексіївна (в дівоцтві — Каменчук), виховувала сина сама, тяжко працюючи на різних роботах.

Олександр ШЕВЧЕНКО: Негоже бути багатим і не дбати про інших

Про країну «Буковель», у якій довелося побувати наприкінці квітня (а вона славна не лише своїми гірськолижними трасами, хоча й навіть тоді, перед травневими святами, ще можна було покататися засніженими схилами), розповім згодом. Нині ж — про одного з тих, хто створив і продовжує розбудовувати цю знану нині в Європі курортну країну — народного депутата України, бізнесмена, благодійника-мецената Олександра ШЕВЧЕНКА.

Це представник нового покоління українських політиків, які гучно заявили про себе після Революції Гідності. Доти відомий передусім як підприємець, творець карпатського курорту «Буковель», у 2014 році Олександр Леонідович переміг у двох виборчих кампаніях — на довиборах у травні та парламентських перегонах у жовтні.

«Все, що сприймало українське слово»

Цими днями сповнилося 165 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса — українського культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика, чиї життя й діяльність тісно пов’язані з Одесою.

Народився Микола Аркас 7 січня 1853 року в Миколаєві у сім’ї адмірала Миколи Андрійовича Аркаса, одного із засновників Російського товариства пароплавів і транспорту, а пізніше — командувача Чорноморським флотом. Батько та його старший брат Захарій були активними членами Одеського товариства історії і старожитностей. Мати Софія Петрівна (в дівоцтві — Богданович) — представниця старовинного роду козацьких старшин, донька високого обер-штер-кріг-комісара Чорноморського флоту Петра Богдановича. Під впливом цієї високоосвіченої жінки, яка любила свою Батьківщину з її звичаями і піснями, природою, рід Аркасів повністю українізувався. У подружжя було семеро дітей, вижив лише Микола.

Неперевершений Гнат Юра

8 січня сповнилося 130 років від дня народження Гната Юри (1888—1966), українського актора, режисера, педагога

Поспішаючи у справах або гуляючи містом, ми рідко замислюємося над тим, чому деякі вулиці названі іменами людей. Хто ці люди, удостоєні такої честі? Здебільшого, це подвижники у тій чи іншій сфері, які своєю працею, славетними справами, винаходами чи творами залишили добрий слід у звершеннях свого краю, держави чи й у світовій історії. Таким чином вдячні нащадки вшановують тих, хто, на їхню думку, заслуговує на добру пам’ять і незабуття.

Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, із 1967 року носить ім’я видатного українського актора й режисера Гната Юри. А на будинку №2, на Ольгинській, де проживав, встановлена на його честь меморіальна дошка.

Жайвір українського степу

До 155-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Сьогодні ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка відоме практично всім свідомим українцям. Кажу «сьогодні», бо в тій, минулій, державі на це ім’я було накладене табу. Навіть мешканці села Перешори, де він народився, мало що знали про свого видатного земляка, бо та влада цілеспрямовано руйнувала українську історію і замовчувала українські імена.

Хто ж він був, той пан, ім’я якого так ретельно приховували від народу? Чим так не догодив учорашнім, що не дозволили навіть його синові виконати останню волю батька — розвіяти його прах над рідною землею?

Щоб вітер часу не відносив нашу пам’ять...

Пізня осінь… Холодний поривчастий вітер несе зжовклий віджилий лист, час-двірник меланхолійно змітає жовтяки з хідника. А то враз дихне в лице колючим снігом зима…

Такого ось дня, за календарем призначеного колишнім політв’язням (нинішні колись придумають для себе щось своє), щороку збираються вони та згадують свою молодість. Згадують молодість, по якій безжально пройшовся тоталітарний коток. Майже відкрите стеження за кожним кроком, садистичні допити в КГБ, тюремні камери, етапи, табори посиленого режиму з їх барачним побутом та постійним протистоянням з карними рецидивістами, життя на поселеннях… Важко уявити сьогодні, скільки засобів понавигадувала тоталітарна система, а по-простому — комуна, комуністична влада за сім десятиліть свого існування для поборювання інакомислення. І що могла б вона сьогодні зробити з будь-ким із нас.

У тих часах запеклі вороги радвлади, рівно ж ті, хто щиро хотів змінити, трохи «поправити» існуючий лад, мусили ховатися, протестуючи підпільно, та залишаючись усе-таки на виду, під пильним контролем влади, її каральних органів. Отого КГБ, передусім, якого можна прирівняти хіба до середньовічної інквізиції. З тією лише різницею, що тоді інакодумців привселюдно спалювали на вогнищі, а в двадцятому столітті пострілом у потилицю розстрілювали десь у тюремному коридорі, чи з кулемета над ними ж викопаною ямою, або топили в холодних водах північного моря, а чи гноїли на каторжних роботах.

Та що цікаво й непояснимо: ті, хто зійшовся того осіннього дня, щоби вкотре розповісти про пережите, нині згадують той страшний час і все, що з ними тоді відбувалося, без сподіваної злості, ненависті чи прокльонів. Говорять про арешт чи допит як про щось буденне і звичне. Зібралося того дня в історико-краєзнавчому музеї людей небагато. Та їх і лишилося мало в Одесі, колишніх політ-в’язнів — лишень дванадцять. Як тих дванадцять апостолів, котрі понесли у світ Христове вчення. Вони й тоді несли своєю мужністю та своїм життєвим призначенням світло правди. Й іуди були серед них — аякже!    Дванадцять… А ті, що вже відійшли, так і не діждались почестей та визнання заслуг, і ніколи вже не розкажуть про те, що з ними відбувалося в тій країні. В країні, що була створена не для звичайних, простих людей, а для тих, що неправо правлять. Ця місія — розповісти правду — тепер покладена на цих дванадцятьох. Господи, та чи було усе це насправді? Лишень якихось двадцять п’ять — тридцять років тому! Тим, кому сьогодні ще менше літ від народження, у все те неможливо повірити.

— Якось я розповіла студентам про те, як мене допитували колись в одеському КГБ, — повідала співробітниця Літературного музею Алла Місюк. — Розповіла без нагнітання, спокійно і правдиво. Студенти не йняли віри. «Ви просто хотіли емоційно на нас вплинути, — сказали мені. — Та чи можна було так жити?!».

Нові поля нашого слова

У кризових умовах українського сьогодення для нас дуже важливим є життєвий досвід попередніх поколінь. З-поміж батагьох особистостей минувшини особливу повагу ви-кликає ім’я нашого земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), видатного громадсько-політичного діяча, мецената, видавця єдиної україномовної щоденної газети «Рада» в Наддніпрянській Україні в період з 1906 року до початку Першої світової війни. Його спогади і щоденники про українське життя другої половини  XIX — початку XX століть допомагають розібратися у складних питаннях нашої історії, поширення української національної ідеї в масах.

Не будемо забувати, що Євген Чикаленко, дворянин за походженням, який народився 9 (21 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту, в часи свого студентства у Харкові долучився до українського національно-визвольного руху, за що у 1884-у був заарештований царською владою та відданий  під нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі чи Москві. Відтак обрав для мешкання родинний маєток, куди переїхав із сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сіль-ським господарством.

Промінь з Одеси. Олекса РІЗНИКіВ

Уривки з поеми,

написаної 1998 року після смерти Ніни Строкатої-Караванської. Публікація присвячується великому одеситові, мовознавцю, політологу, репресованому за любов до України і Свободи, Святославу Караванському до дня його 95-ліття, яке він зу-стрічає у повноті сил і мудрості у Дентоні, США.

І дитинство, й розлука, і вірна любов

Болючий спомин

…За колючим дротом стояли босі, роздягнені жінки, діти, літні люди. Одні ще схлипували від горя, а інші, виплакавши всю свою тугу, безнадійно дивилися у враз спустошений світ і з жахом думали: «А що буде далі?» Заточені у неволю, вони знемагали від голоду і спраги.

По другий бік огорожі групкою зібралися ті, хто поки що уникнув гіркої долі. Небайдужі, співчутливі до чужої біди, вони крадькома намагалися закинути нещасним якийсь вузлик з харчем.

Кулям дев’ятьом наперекір

Його прошила автоматна черга, одна куля досі дрімає під серцем, але він переміг смерть і повернувся до активного життя, являючи зразок стійкості і незламності

Ні, тут мова не про війну, яка точиться на Сході України. Кулі, на жаль, не оминали нашу землю й раніше. Як у роки Другої світової, так і мирної пори, коли вдень і вночі йшла і йде боротьба зі злочинністю. До речі, відвага правоохоронців є складовою естафети мужності, яку сьогодні несуть воїни АТО.

Воював чи не воював?..

Весна 1944-го принесла Одеській області визволення від фашистських загарбників. Але поки настала та весна 44-го, були довгі роки життя у неволі. Хтось відступив, виїхав, а більшість залишилася на поталу ворогові, не відаючи про свою подальшу долю.

У кожному окупованому селі, містечку й місті для наведення нового порядку ставили старост, по-ліцаїв, бургомістрів, преторів, які вірно служили рейху. Свого часу ображені радянською владою, пограбовані й покалічені їхні душі сприйняли ворога як визволителя рідної землі. Та таких була мізерна частка серед усього багатонаціонального населення Одещини.

Очей недужих рятівник

28 лютого сповнилося 140 років від дня народження Володимира Філатова

Очі називають дзеркалом душі. І це не випадково: вони дають людині змогу повноцінно спілкуватися з довколишнім світом, дозволяють вчитися і працювати. Як стверджують учені, до 90 відсотків інформації про те, що нас оточує, що пізнаємо, ми отримуємо саме з допомогою зору. І велике горе спостигає того, хто з якихось при чин втрачає здатність бачити…

На боротьбу зі сліпотою поставив увесь свій талант, знання і вміння одеський офтальмолог світової величини Володимир Філатов. Нижче — розповідь про нього та про його дітище — інститут, який він заснував у 1936 році і який у 1945-у названий його іменем.

Пашка з Привозу

А  ти  готовий  захищати  Вітчизну?

Чи доводилося вам хоч раз опинятися біля потривоженого вулика? Ох, стережіться! Гудуть, дзижчать, в’ються роєм над головою, пікірують, щоб ужалити. Бо закон у них однозначно жорстокий, але справедливий: не зазіхай на чуже — знищимо!

Україна сьогодні — це той же збуджений вулик: війна! Несподівана, як землетрус, незбагненна, непередвіщувана і взагалі якась гібридна! Бандформування поливають вогнем з артилерії, «градів», мінометів луганську, донецьку, а отже, нашу, українську, землю, перетворюють на руїни міста і села, заводи і шахти, руйнують інфраструктуру.

«Сто вітрів в ногах лежить мого роду і народу»

Про  славну  Новогеоргіївку  та  знаних  людей  у  ній

Упродовж майже всієї своєї історії українське село зазнавало величезних утисків, насилля і гонінь. Ще й сьогодні цей гігантський материк на українському просторі для багатьох лишається забутим або й зовсім не відкритим. Село зіткнулося з новими проблемами: недоліками земельної реформи, втратою сталих фінансових джерел для подальших соціальних перетворень, занепадом переробної промисловості тощо.

Однак, незважаючи на всі біди, воно не втратило здатності переборювати труднощі, із покоління у покоління генерує у нашу дійсність здібних, талановитих людей. Брак умов цілком компенсується наполегливістю, цілеспрямованістю, працьовитістю.

Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу, —

так писав, озираючи історію свого роду, поет Іван Драч. Разом з ним сьогодні подібну спробу роблять краєзнавці з багатьох міст і сіл. Нестримна потреба знати своє справжнє минуле спонукає до появи нових і нових історичних розвідок.

Дніпро, Дністер, Західний Буг...

До 70-річчя визволення України від фашистських загарбників

Широка, вкрита свинцево-блискучими брижами течія ріки, на березі якої зупинився Максим Величко, гарячою хвилею спогадів хлюпнула йому в груди.

— Дніпре, ми повернулися! — сказав уголос.

— Сержанте, ви вже самі з собою розмовляєте?

Література

Станислав Стриженюк

Хроніка

У березні і в мене за плечима
До дев’носта ветеранських літ.
Дивлюсь на світ вчорашніми очима
І розумію, що змінився світ.

За класиком Твардовським не сказати,
Щоб зрозуміти — в чім же правди суть?
Про те, що всі міста здають солдати,
А потім генерали їх беруть.

Сповідь у камері смертників

(Із розділу «Життєпис»)

5 вересня 1984 р. у День пам’яті жертв червоного терору покінчив життя самогубством мій другий побратим Юрко Литвин. Цього ж року помер від нелюдських знущань Валерій Марченко. Він заплатив за те, що оприлюднив демократичному світові документи Міністерства освіти про прискорення русифікації українців.

1985 року, напередодні Дня пам’яті жертв червоного терору, не стало Василя Стуса.

Після смерті Стуса настала деяка полегкість. Проте ще й 1986 року КДБ застосовував старі методи розправи зі своїми ідейними супротивниками і завдавав ударів нижче пояса.

Приміряти історію «на себе»

Нещодавно в ОННБ відбулася зустріч з кандидатом медичних наук Мариною Сусловою — заступником голови постійної міжвідомчої комісії уряду Москви з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій (РФ). Вона презентувала кілька книжок про жертви політичних репресій.

Можливо, на тлі нинішніх кримських, донецьких, одеських подій неофіційне перебування в Одесі представника місцевого самоврядування з російської столиці, людини хоч і знаної в певних наукових колах України, не викличе особливого зацікавлення. Однак гуманітарні проблеми, яких торкалася наша гостя, актуальні й для українців. Важливо також розуміти, що, попри вкрай напружені відносини з північним сусідом, є й інша Росія, яка намагається відстоювати загальнолюдські цінності.

«Я прийшла до Берліна, аби вбити війну»

Сучасні історики стверджують, що заслуга жінок колишнього СРСР, які воювали з фашистами під час Великої Вітчизняної війни, не має аналогів у світі.

Словосполучення «не має аналогів у світі» включає дуже багато. Зокрема, кількість захисниць Вітчизни. Жодна армія інших країн не мала такого жіночого особового складу. За деякими даними, всього на фронтах воювали майже один мільйон жінок, 80 тисяч з них були офіцерами. Крім того, вперше в історії під час війни 1941—1945 років з’явилися жіночі бойові формування, у тому числі: три авіаційні полки, жіноча окрема стрілецька бригада, окремий жіночий запасний стрілецький полк, центральна жіноча школа снайперів, окрема жіноча рота моряків. Майже всі зенітні частини були укомплектовані молодими жінками у віці від 18 до 25 років. Були навіть партизанські загони, що складалися лише з жінок. Тільки у Червоній армії воювали жінки-кулеметники і жінки-танкісти.

Берлін квітував бузками...

З відстані пройдених літ усе виразнішим і зримішим постає перед нами безсмертний подвиг легендарних витязів священної Перемоги. І з кожним днем невтримно відлітають за журавлиними вервечками до вирію невороття обкидані снігами сивини мало вже не останні з тих, хто кував великодній день перемоги над лютим ворогом. У когорті таких був і він — Яків Савченко, який з 16 юначих літ уже став грудьми на захист Вітчизни. Дочасно подорослішали його ровесники, чимало з котрих уже з перших днів війни зодягнули солдатські шинелі.

Спізнавши злиденного дитинства, зарано зоставшись сиротою, коли жнива Голодомору викосили разом з іншими і його батька-матір. І він, дитя з Шевченкового краю, добувся, як і багато з тих, хто спізнав сирітську долю, до берегів Чорномор’я, де віднайшов прихисток у дитячому будинку ім. Комінтерну, що був на 4-й станції Великого Фонтану. Всякого випало хлопчику-сиротині, а тому, як тільки на нашу землю ступив фашистський чобіт, Яків Савченко відразу ж однайшов зв’язок з підпіллям, увіллявшись до партизанського загону імені Дзержинського, де був за вправного розвідника. Потім, забігаючи наперед, усе пережите юним месником в окупованій ворогом Одесі ляже сторінка за сторінкою до сюжетів його душевних сповідей, які складуть змістовні книги «Юність наша вогнева», «Тіні нічного міста». Справжніми животрепетними мемуарами означить Яків Савченко воєнну тематику і в своїй трилогії «Одеса — Берлін»: сповідь душі й серця полкового розвідника, який здолав шлях від Чорноморської перлини до фашистського лігва.

Сповідь у камері смертників

На адресу «Чорноморських новин» із Київщини надійшов лист. Його автор — Левко Лук’яненко, звертаючись до редактора, пише: «Шановний добродію!

В умовах московської агресії вашим читачам, як мені здається, буде корисно прочитати мою сповідь... Тож і прошу надрукувати цей уривок...»

Отож пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, першу подачу розділу «Життєпис» із книги «Сповідь у камері смертників» українського дисидента, політика та громадського діяча, народного депутата України чотирьох скликань, автора Акта про Незалежність нашої держави, Героя України Левка Григоровича ЛУК’ЯНЕНКА.

Старшина Зіна

На пожовклій від часу фотографії — юна дівчина з ясним і суворим поглядом у добротній шинелі. Зінаїді Григорівні Вінцовській на початок війни сповнилося 20 років. Нині їй уже 93, і, перебираючи старі світлини, вона згадує ті буремні роки.

— Я народилася і закінчила середню школу № 4 у Первомайську Миколаївської області. Коли почалася війна, добровільно пішла на фронт і почала свою службу санітаркою у батальйоні аеро-дромного забезпечення.

Всю війну Зінаїда пройшла пішки, з рюкзаком на спині, де був перев’язочний матеріал, надаючи першу допомогу пораненим солдатам. Від Бугу до Волги, де брала участь у знаменитій Сталін-градській битві, і звідти, у складі Другого Українського фронту, — на Одесу.

Солдат і громадянин

Навесні 1944-го Василю Ткаченку cповнилося 18. Майже одразу й повістка з військкомату прийшла.

Залізниця тоді була зруйнована, тож на збірний пункт до Первомайська новобранців близько 60 кілометрів вели пішки. Звідти відправили в тил під Рязань. Харчування там для призовників з України було нікудишнє. На прийнятті присяги Ткаченко прямо у строю втратив свідомість. Тоді й зрозумів: «Аби вижити, не можна здаватися на милість обставин».

«Людина з Місяця»

(Слід на одеській землі)

Про кого мова? Про Миколу Миколайовича Миклухо-Маклая. А хто не знає імені цього відважного дослідника, справжнього подвижника науки?! Миклуху-Маклая називали романтиком. Хто, як не романтик, міг два десятки років жити без постійного даху над головою, не помічаючи жорстоких тропічних хвороб під прекрасним тропічним небом? Хто, як не романтик, міг вигадати ідею колонії-комуни в Новій Гвінеї? Хто, як не романтик, міг сподіватися, що йому вдасться захистити папуаські племена від жорстокості колонізаторів, організувавши Папуаський союз?

Він і справді був романтиком. Але не наївним і не прекраснодушним. Наївний романтик не знищить матеріалів надзвичайно важкої кількамісячної експедиції по Малайському півострову для того, аби захистити тубільні племена від «білого» натиску. Не романтика, а пристрасть до науки рухала вустами Маклая, коли він, ледь живий, відмовлявся залишити Нову Гвінею, оскільки не закінчив дослідження. Буквально за лічені години до смерті Миклухо-Маклай серйозно обмірковував план африканської експедиції і свій намір назавжди оселитися на одному з островів Тихого океану — «Острові М.»

Редактор Іван Коляда

До 100-річчя від дня народження

Людина живе доти, допоки її пам’ятають. Я повторюю цю істину завжди, коли подумки поринаю у витоки свого журналістського минулого, які пов’язані з ім’ям Івана Митрофановича Коляди — редактора нашої «Чорноморки» впродовж 1947—1960 років.

Уперше надрукувавшись у «Чорноморській комуні» в липні 1949 року (інформація про випуск молодих спе­ціалістів у торговельному технікумі), я, звичайно, нічого не знав про людину, чиє прізвище стояло на четверній сторінці газети під словами «відповідальний редактор». Хто такий Іван Митрофанович, дізнався у січні 1954-го, відслуживши строкову військову службу, на яку пішов з посади завідувача відділу культури і шкіл тернопільської газети «Вільне життя» (отакого кренделя викинув через рік після випуску молодий спеціаліст-торговельник!).

Ювілей у колі п’яти поколінь

У селі Круті Кодимського району проживає цікава долею і заслужена людина — Карпо Парамонович Костенко, який нещодавно відзначив 90-ліття. У ювіляра 4 дітей, 12 онуків, 21 правнук і праправнучка. А знають дідуся Карпа не лише як заслуженого фронтовика, а й як неперевершеного майстра-швеця, що всю округу забезпечував валянками.

— Гарна дата в мудрому віці, — каже його онука Світлана Костенко, яка мешкає на Київщині. — Вік, звичайно, щось забирає від нас, зате, якщо старіти правильно, залишає нам взамін забраного цінний досвід, яким можна поділитися. Ось так і наш родинний довгожитель — дідусь на своєму віку бачив війну, пережив голод, усе життя тяжко працював, але в тому важкому житті пройшов усі випробування долі з гідністю і вірою в серці. Зараз він — голова великої і дружної родини.

«Життя земного обрій неозорий»

Іван Іванович Козирод — педагог, мистецтвознавець, художник, людина, яка вміє цінувати творчість і любить мистецтво. Пріоритет творчості для нього був завжди, навіть тоді, коли як чиновнику доводилося приймати непрості рішення. Нинішньої осені знаний і шанований митець відзначає своє дев’яносторіччя.

Вечірнє сонце,
дякую за день!
Ліна Костенко.

Шляхи від дому

— Ваше життя — це ціла епоха, період, що охоплює становлення і розвиток двох держав: СРСР і незалежної України. Цікаво осягнути минуле через індивідуальний досвід, долю однієї людини. Розкажіть, будь ласка, про себе, а також про те, яким був ваш шлях до мистецтва.

— Перші й найсильніші враження ми завжди отримуємо у дитинстві.

Народився я 14 жовтня 1923 року в селищі Сахновщина (нині — смт, райцентр) на Харківщині, в сім’ї залізничника. Родина була багатодітною, я вже був дванадцятий — і всі хлопці! Ото «радість» для мами! Вона мріяла про дівчинку, але моє народження розвіяло ці сподівання, тому в дитинстві жартома звала мене «доцею», чим дивувала сусідок. Вижило нас, на жаль, лише четверо, з яких двоє полягли на війні.

...І той перший випуск 41-го

У нашій родині 19 жовтня відбудеться визначна подія. Подумала про це — і перед моїми очима постала батьківська хата, де я народилася, де жила, де виросла зі своїми найсвітлішими і найріднішими татом і мамою. В народі кажуть, що основою родини є батько, а душею і берегинею сімейного тепла — мати. Батько — Петро Юхимович Горовий — був опорою, захистом. На жаль, уже пішов із життя. А ось про люблячу матір, працьовиту господиню, турботливу бабусю, делікатну тещу, досвідченого керівника, справедливого вчителя Надію Іванівну Мардаренко і хочу сьогодні розповісти. Попри хворобу, вона в позитивному настрої святкуватиме свій ювілей — 95-річчя.

У невеличкому селі Мар’янівка Миколаївського району у далекому 1918 році в родині селян Івана Олександровича та Горпини Іванівни народилася жадана донька-первісток — Надія. З раннього дитинства вона була помічницею своїм батькам. Із задоволенням навчалася в Мар’янівській початковій школі. Досі з пошаною згадує про свою першу вчительку — Анастасію Михайлівну Резниченко. Згодом продовжила навчання в райцентрівській семирічці, до якої що­дня доводилося далеченько ходити пішки.

Глухота

Ми вже не одну годину ведемо неквапну розмову. Софія Людвігівна не по літах (а їй же звернуло з 95-и) енергійна, з чудовою, завидною пам’яттю, раз по раз пригадує ще якийсь епізод, факт зі свого довгого життя. А потім запрошує попити чаю.

Духмяний чай заварила господиня, наклала на стіл цукерки, мовила, що любить солодке, печиво. В затишній кухні порядок, охайно. Сама підтримує і соціальна служба підсобляє.

Софія Людвігівна перехопила мій погляд, зупинений на вікні. Облуплені ветхі, протрухлі рами і підвіконня давно потребують вже не ремонту, а заміни.

— А що ви дивуєтеся? П’ятдесят сім літ служать. І на двері погляньте. Вкотре обіцяють замі­нити. Обіцяти у нас вміють і люблять, — важко зітхнула жінка. — Щоправда, якось підкинули 800, а потім ще 500 гривень. Спасибі. Та хіба їх стане на таке? Оце зо два місяці тому почула по телебаченню приємну новину. Запрошує звертатися зі своїми потребами депутат Верховної Ради від партії «Родіна». Тож і писала вже й телефонувала. Щось там не виходить у них, але обіцяють. Може, допоможуть?..

...Сотвори собі ім’я, або Майстри і підмайстри

...А він сидів на лаві у тіні високих акацій і читав свіжі газети. Цей міський сквер став йому, пенсіонеру-газетяру, читальним залом, місцем відпочинку, а водночас і продовженням неспокійного журналістського життя. Бо хай ти сто разів уже пенсіонер, але твої звивини за інерцією фіксують кожну подію, кожну почуту репліку чи гострий погляд — дивись, ще знадобиться. А й справді: чому б не знадобитися?

Його розпорядок дня давно усталений. Зранку натоптаною стежкою — до друкарні, де його за сорок років знають усі, від вахтера до директора. Щедро дають свіжі газети — обласні, міські, багатотиражні: «Читай, голубе!». Потім обов’язковий обхід усіх редакційних відділів — поспілкуватися з колегами. А далі — цей читальний зал: «Читай, голубе!» А він і справді схожий на пташку — сухенький і маленький чоловічок, у якого все вже у минулому. Крім лави у сквері і свіжих газет...

Цукерки від Героя

Йшов далекий 1945 рік. Відгриміли останні бої. Переможці поверталися додому. Країна, не зволікаючи, почала відбудову. Роботи — небачений край, усе в суцільних руїнах. Більшість заводів вивезли на Урал і до Сибіру, а ті, що залишилися, — дощенту зруйнували фашисти.

То були важкі роки, але їх не зрівняти з війною. Люди розуміли, що все тепер у їхніх руках, що ніхто інший не відновить господарство, не збудує житло. Одні тішилися, що рідні повернулися з тієї триклятої війни живими, інші — остаточно переконалися, що майже немає надії на повернення своїх фронтовиків. І цей сум поселився майже в кожній родині.

Рудий Софрон

Жив у нашому селі один затятий холостяк. Звали його Софрон, а оскільки він мав незвичайний колір волосся, якийсь золотаво-рудий, то й нарекли його Рудий Софрон.

З Софроном пов’язана одна подія, що увічнила його ім’я в селі в народному прислів’ї. Трапилося це у 1922 році, коли село вимирало від голоду цілими сім’ями. Софрон на той час був уже дорослим хлопцем. Розповідають, що тоді асоціація робітників Америки (АРА) допомогала нашим селянам. У селі так і прозвали ту допомогу — «арою». Сільська громада вирішила варити ту «ару» в одному котлі і ділити на їдока.

Більше розповіла б прабабуся

Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід, важкі спогади в пам’яті всіх, хто її пережив. На жаль, таких людей з кожним роком стає менше і менше.

Мої бабусі та дідусі народилися вже після війни. Вони відчули на собі труднощі повоєнних літ, а про той важкий воєнний час знають з розповідей своїх батьків. У мене була прабабуся Віра. На жаль, її вже немає з нами. Я була зовсім маленькою, коли вона померла, тому про її життя у роки війни розповіла мені моя мама. Ця розповідь зачепила до глибини душі.

Віддаючи — багатієте

Ось уже три роки колектив нашої газети, як знають постійні її читачі, працює в умовах постійної боротьби за виживання. Скажемо відверто — нелегка це ноша. Але час жорстких випробувань має й іншу грань — дуже світлу, яка проявляється у підтримці, шануванні, щирій любові наших читачів. Зі скількома світлими, чистими душею і помислами людьми пощастило познайомитися! Низький усім уклін від колективу! Сьогодні розповідь про одну з них.

Не за літами підтягнута, ладна жіночка переступила поріг редакційного кабінету. З її сумки виглядали кілька примірників нашої «Чорноморки». Знаю ж бо, вона давня наша передплатниця, а решта газет навіщо?

Василь Польавчук. Іванові зяті

Оповідання

І

Як почула Ґандзя, кого народила, то ледь не зомліла: біль ще не вичах, судомив тіло, а тут ще й новина така приголомшлива:

— Дочка!

Породілля дивилася на крихітне створіння, яке їй показувала лікарка, і не вірила власним очам: всі ж бо сусідки, окидаючи поглядами її живіт, твердили, та й Маруся-акушерка з ними заодно, що буде син. Вже й гадкували, на честь кого — батька чи діда — назвуть хлопця. Та Бог з ними, жінками! Головне — Іван!

Учора надвечір, як привіз у пологове відділення, так і сказав:

— Дивися, Ґандзю, якщо не син, то й не дзвони — не приїду. Добирайся, як знаєш.

«А хто ж, крім нас?»

Вам ніколи не спадало на думку пригадати, коли, за яких обставин зустріли людину, котра згодом стала вам надійним другом? Питання ніби й зайве, та вкрай зрозуміле. Звісно, з кимось та дружба ведеться з дитинства. З іншими — зі студентської лави, армійської служби, спільної роботи, а то з несподіваного, випадкового знайомства. Просто життя підкидає щасливі зустрічі з тими необхідними, дорогими тобі людьми в різний час і за різних обставин. У народі кажуть: друзі пізнаються в біді. Та, до речі, і в радості. Щирій, не фальшивій.

«Чорноморським новинам» стрівся такий щирий друг порівняно недавно — трохи більше двох років тому. Василь Іванович Дяченко, кандидат педагогічних наук, викладач кафедри теорії та організації фізичної підготовки і спорту Військового інституту Одеської політехніки. Тепер день-два не завітає до редакції ця ділова, по-військовому організована людина — і вже відчувається брак її позитивної енергетики, яку вона завжди випромінює.

Шкільний підручник без купюр

Вся історія України позначена загарбницькими спробами знищити нас як націю, поневолити, асимілювати, вбити український дух, рідну мову, прадавні традиції. Для досягнення цього не гребували навіть найбільш варварськими, бузувірськими способами. Завжди, у всі часи знаходилися охочі привласнити цю благословенну землю і цю людність — таку роботящу, таку співучу, таку мирну й до всіх привітну, з такою лагідною вдачею. Таку, на лихо, толерантну. До нас приходили з мечем та гарапником, а навстріч їм — із хлібом-сіллю. А коли ми самі за меча бралися — вже було пізно. І тому вся історія України — це боротьба українського народу проти поневолення та засилля чужинців, боротьба за волю і незалежність, за відновлення своєї державності на своїй Богом даній землі.

Найбільш виразно це проявилося у ХХ столітті. Національними трагедіями та безприкладним героїзмом українців воно розтрощило чи не кожну українську родину. Давши всі підстави для виховання майбутніх поколінь у дусі високого патріотизму, вірного й чесного служіння своїй Батьківщині — Україні. Та в тім-то й біда, що й по сьогодні, вже за відновленої держави, українців хочуть повернути в минуле. Для цього потрібно, передусім, відібрати в народу його історичну пам’ять, знищити почуття національної ідентичності. З цією метою переписуються підручники історії, щоби молоде покоління українців нічого не знало про героїчне минуле свого народу, про те, як підступно його знищували, перетворюючи на рабів.

Який він, секрет довголіття?

Нещодавно Любові Іванівні Фоміній, яка живе у Приморському районі Одеси у затишному будинку поблизу парку Перемоги, сповнилося цілих сто років. З нагоди такого солідного ювілею вона погодилася дати нам невеличке інтерв’ю.

Зустрічала нас ювілярка, елегантно вбрана, весела і привітна, на порозі своєї квартири разом з дочкою Світланою, яка приїхала з Росії, щоб привітати маму.

Ровесниця «Чорноморки»

Вона мешкає у затишній квартирі з гарним ремонтом, хвацько користується мобільним телефоном і цікавиться політикою. У неї уважні очі, чарівна посмішка, манікюр на пальчиках і добра па-м’ять про всі події її довгого життя. Нею опікується соціальна працівниця Приморського територіального центру соціальних послуг Віра Федорівна, але вона досі сама любить готувати і господарювати у своєму домі. У цій маленькій сивій бабусі відчувається незламна сила духу, сміливість і неабиякий розум. Знайомтеся — Парасковія Андріївна ВЕРЕЩАГІНА.

— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, батьків, що ви пам’ятаєте з того далекого часу?

— Я народилася у 1918 році у станиці Вознесенська у великій родині донського козака Андрія Калашнікова і була серед братів та сестер найменшенькою. Батько служив у козачому полку в Петербурзі при царському палаці і був майстром на всі руки. Козачий полк ще з часів Катерини Другої існував у царській охороні. Станиці віддавали своїх чоловіків служити по черзі. Сама я не пам’ятаю цього, але мама розповідала колись, що коли мені було десять місяців, батько з Петербурга привіз маленькі рожеві черевички, такі як у цариці, пошиті ним особисто із решток дорогого царського сап’яну. Мене, маленьку, пускали погуляти просто по столу, щоб «царськими черевичками» могла милуватися уся велика козацька родина. А за спільним столом сиділо аж 17 осіб — мама, старші брати й сестри з родинами, всі жили поряд. Тато служив у палаці, мабуть, років з десять. Я його не пам’ятаю — він загинув на фронтах громадянської війни у вересні 1919-го. Жили ми дружно, допомагали одне одному. Тоді серед козацтва були поширені артілі, де люди гуртом справлялися із сільгоспроботами. Скажімо, кілька родин об’єднувалися, щоб зібрати врожай. У нас, наприклад, були воли, у когось — млин, у когось — мотокосарка чи трактор. Мама варила на всіх обід у величезному казані у дворі, пам’ятаю, як вона кидала у борщ одразу кілька курей.

Календар Наталії Ступак

Її декорація на бересті «Українська хатинка», якщо пригадуєте, досить вдало проілюструвала календар поточного 2012-го, надрукований у нашій газеті в новорічному номері. Які ж нові задуми у цієї талановитої дівчини? До чого прагне її творча душа? За яким таким, власне, «календарем» збирається жити ця молода людина? На запрошення Наталки та батьків, з якими вона мешкая, ми побували у неї в гостях.

Кімната Наталії нагадує музей. Попри те, що дуже багато своїх поробок вона роздарувала численним друзям та зна­йомим, у Наталчиній світлиці зібрано чимало цікавого і водночас такого, що охоплює теплим, світлим і добрим настроєм. Ось низка об’єднаних однією темою аплікацій. Придивишся — а там (якщо окремі «кадри» скласти у відповідному порядку) вийде така собі «кінострічка», на якій хтось побачить просто силуети молодих людей, а для когось чіткою і виразною лінією проступить слово: «Люблю!». У цій композиції — і зізнання, і надія, і символічна матриця з програмою подальшого життя. А ось бачимо вироби із соломи: аплікаційні, комбінованого характеру із застосуванням додаткових матеріалів. Яскраві, легкі. Оптимістичні. Вдало виходять у Наталки й вишивані рукоділля, філігранні витинанки, декоративні картини на склі, вражають неповторністю різноманітні сувеніри з підручного природного матеріалу.

Світла постать несвітлого століття

Пам’яті Андрія Володимировича Недзвідського (23.11.1908 — 1.06.1984)

«Якщо існує така особлива порода людей, що іменується одеситами, то Недзвідський був її чистокровним представником», — так писав свого часу про мого Вчителя київський професор С.А. Крижанівський, «зв’язковий» наукового семінару учителів-філологів при одеському Будинку вчених, започаткованого А.В. Недзвідським у 1953 році, зі столичною наукою. До речі, С.А. Крижанівський, який завідував відділом радянської літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, небезпідставно вважав, що всі чільні представники одеської філологічної школи середини минулого століття виводили Одесу на друге після Києва місце в галузі літературознавчих досліджень. Левова частка одеських провідних вчених (серед них — доктори філології І. М. Дузь, В. В. Фащенко, Є. М. Прісовський) були вихованцями «школи Недзвідського». Географія вишів, де, захистивши дисертації, завдяки унікальному дисертантському семінару, працювали вихованці цієї школи, широка: в університетах Дніпропетровська — Нінель Заверталюк, Донецька — Любов Козак-Семенова, в Ізмаїльському педінституті — Валентина Вікаренко, Полтавському — Жанна Ляхова...

Андрій Володимирович був одеситом, закоханим в українську культуру, й усіма силами сприяв її збереженню та розвитку, знав і любив російську культуру, що лише збагачувало його студії і не шкодило його відданості українській ідеї. На жаль, до цього часу ще не побачила світ книга Недзвідського «Ти — одесит», над якою він працював упродовж всього життя. Він не лише любив рідне місто, а й проводив величезну краєзнавчу роботу: написав десятки статей про одеських митців, учених, бібліофілів. Саме з його захоплення краєзнавством і літературознавством та бажання донести свої енциклопедичні знання до широкого загалу з’явилися його студії «Пушкін і Одеса», «Маяковський і Одеса», що діяли як семінари кілька десятиліть при Будинку вчених та при Музеї-квартирі О. Пушкіна. І це окрім його академічних робіт по лінії Спілки письменників України (він був одним із авторів наукової біографії Т. Шевченка та неперіодичних збірників «Письменники Радянської України»), ґрунтовних досліджень як науковця філологічного факультету Одеського університету.

«Дух Еллади з нами»

Одеська філія Грецького фонду культури проводить XVII конкурс серед дітей на кращий твір живопису і графіки «Дух Еллади з нами».

Роботи, присвячені національному святу Відродження Греції (25 березня), прийматимуться з 7 по 15 березня за адресою: провулок Красний, 20. Вони мають бути присвячені образам грецьких пейзажів чи давньогрецьким поселенням на Півдні України. Матеріал та техніка конкурсних творів — довільні. Розмір — не більше 50 на 70 сантиметрів. (Назву роботи, ім’я та вік автора, адресу, контактний телефон слід вказувати винятково (!) на зворотному боці.)

На ялинку до баби Дуні

Як же давно це було! Перший повоєнний Новий рік. І від того велика радість, і велика гіркота смутку. Радість, бо позаду ота страшна, триклята війна, а смуток — від неймовірних втрат. Спалене фашистами село поволі відроджувалося спочатку землянками серед згарищ, руїн. У багатьох родинах не повернулися з фронту чоловіки, батьки, брати, сини, іншим сім’ям пощастило дочекатися рідних, нерідко скалічених, з підірваним здоров’ям.

Та все ж переважала радість зустрічі того першого мирного року і в дорослих, а що вже казати про нас, малечу. Буде ж ялинка і подарунки, а Дідові Морозу можна буде замовити найпалкіше бажання, яке неодмінно збудеться.

«Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди...»

Так  міг  би  сказати  про  свою  долю  й  український  художник  Іван  Козирод

Сьогодні, коли зневіра і відчай, як осінні хмари, низько пливуть над землею, для нас є корисними приклади стійкості до випробувань. А саме такий взірець дає життя і діяльність члена Національної спілки художників України, мистецтвознавця Івана Козирода (на знімку), за плечима якого велике життя. Він був свідком усуспільнення селянських господарств, Голодомору, репресій, учасником війни, з якої повернувся інвалідом. Перейшовши всі страждання, ще гостріше відчув красу навколишнього світу, віру в те, що добро переможе зло, чесність — брехню, а мудрість — лицемірство.
Пропонуємо вашій увазі, шановні читачі, деякі сюжети з життя митця.

Лейтенант Надія Главацька, або Війна закінчилася. Але не з байдужістю

Їй було лише двадцять, коли розпочалася кровопролитна і страшна Велика Вітчизняна… Важко й уявити, як це — бути жінкою на війні: цілодобово, роками жити в надзвичайних фізичних та психологічних перенавантаженнях, на власні очі бачити, як гинуть ті, з ким ще вчора їли кашу з одного казана, і при цьому мати вдосталь мужності, аби залишатися жінкою. Ще живі ті неймовірні люди, які пройшли через це, та з кожним роком їх менше і менше... Ті ж, хто, на наше щастя, ще поруч з нами, потребують турботи, уваги, тепла… Найстрашніше, що й зараз війна в їхньому житті продовжується. Війна з хворобами та байдужістю.
Нещодавно одеситці, ветеранові Великої Вітчизняної війни Надії Григорівні Главацькій сповнилося дев’яносто. Ані міська, ані жодна інша влада про заслужену людину не згадали...

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua