Високі зорі й колючі терни української демографії

До сторіччя першого у світі Демографічного інституту як наукової школи академіка М.В. Птухи (1884—1961)

     Демографія — цариця наук.

     М.В. ПТУХА.

Світло науки прекрасне множинністю знань, які мають унікальну властивість побільшуватися. Досі про академіка М.В. Птуху як про видатного вченого-економіста, демографа-статистика світового виміру ми знали з численних публікацій в енциклопедичних довідниках, наукових нарисах, фахових підручниках і посібниках, різноманітних наукових оглядах, звітах…

А от 2018 рік збагатив наші знання про цього вченого ґрунтовною монографією М.І. Шпиталь і Н.І. Коцур «Академік М.В. Птуха (1884—1961). Життєпис: вершини та обриви» (Житомир, Вид. О.О. Євенок, 2018, 436 с.). До речі, це єдина наразі демографічна праця, якою автори вшанували сторіччя Національної академії наук України (1918—2018) першого в світі Демографічного інституту (1919—2019) та 135-ліття від дня народження академіка Михайла Васильовича Птухи.

Революціонер і вчений Олександр Коваленко

Нинішні червень і липень позначені двома датами, пов’язаними з національно-визвольним рухом на Одещині. Це — 115-річчя пов-стання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» і 145-ліття від дня народження одного з ватажків цього повстання — Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну і працював у морському департаменті УНР та Української держави.

27 липня 1875-го тоненький дитячий писк сповістив містечко Ромни Полтавської губернії про те, що в родині Коваленків на світ з’явилася нова людина — хлопчик, якому дали ім’я Сашко. Сусідки шептали його матері: «Бідна ви, бідна, ця дитина довго не житиме. Добре, що маєте ще трьох синів, як линочків». Але сталося так, що той слабенький Сашко на багато літ пережив своїх братів.

Великий українець Святослав Караванський

 Нещодавно побачила світ чергова книжка літературно-художніх нарисів про вчених літературознавчої та мовознавчої шкіл Одеси, письменників, випускників філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Меч-никова «Береги нашої пам’яті» (Одеса, «Чорномор’я», 2020) авторства кандидатки філологічних наук, доцентки Любові Ісаєнко.

Світлої пам’яті відомий літературознавець, професор, також випускник ОНУ, Володимир Панченко, відгукуючись на роботу Любо-ві Миколаївни над цим виданням, написав: «Я дуже шаную працю Л.М. Ісаєнко. Адже вона слугує такій соціально значимій місії, як збереження пам’яті, пошанування гідних, увага й повага до окремо взятого життя тих, хто присвятив себе науці, слову, мистецтву. Ця книга наближуватиме до нас обличчя тих, хто був і є невід’ємною часткою Одеси».

Серед таких облич — Святослав Йосипович Караванський, нарис про якого з «Берегів нашої пам’яті» пропонуємо увазі читачів «ЧН».

    Ми на Україні хворі Україною,
    Ми на Україні в пошуках її.

            Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Представлятиму Людину, якою пишається Одеса й має гордитися світ, бо це Людина, безмежно віддана рідному слову, своїй Батьківщині.

Євген АКИМОВИЧ: «Життя — це вибір. Наш вибір»

«Філософія тотальності та громадянське суспільство», «Україн-ська культура в історичному вимірі», «Європейська культура в афоризмах та висловах», «Феномен українства» й іще добрий десяток видань цього поважного автора і — в чому не раз мали змогу переконатися — друга «Чорноморських новин» займають чільне місце в нашій редакційній бібліотеці. І головне — не стоять, припадаючи пилом, на книжковій полиці, а є підручним інструментом у роботі журналістів.

Мова — про Євгена Олександровича Акимовича. За фахом і способом мислення — філософа (кандидат наук, доцент), енциклопедиста, знавця кількох мов (латина, англійська, італій-ська, французька, німецька, польська), людину з активною життєвою позицією (у 1989 — 1993 роках — співголова Одеського крайового Руху, із 2002-го — голова Всеукраїнської громадської організації «Демократична коаліція», учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності), правдолюба і працелюба.

Прикметною особливістю творчості нашого шанованого автора є звернення (бо ж — учений, ерудит і поліглот) до світової історичної мудрості, сконцентрованої в афоризмах, крилатих висловах, цитатах видатних особистостей. Утім, занотовуючи впродовж багатьох років до щоденника власні думки, враження, оцінки побаченого, почутого, прочитаного й пережитого, він і сам пише книгу таких повчальних згустків.

Ось деякі з них:

  • Хто може, той робить, а хто не може, мріє про майбутнє та скаржиться на фатальне невезіння.
  • Маємо країну великих можливостей — у нас все можливе.
  • Люди здебільшого ображаються саме тоді, коли хочуть образитися.
  • Розмова — це обмін думками, а не емоціями.

Мудре слово Михайла Мацюка

Старше покоління одеських українців, які в кінці 1980-х — на початку 1990-х боролися за українську Одесу, добре пам’ятають цю видатну постать — науковця-філософа, громадського діяча, просвітянина і публіциста. Його творчі здобутки, результати наукових досліджень вражають не лише кількістю, а й глибиною аналізу, високим духом патріотизму і вболівання за долю нашої Батьківщини. На початку 90-х Михайло Миколайович був одним із засновників Одеського осередку Народного руху України, членом правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, членом обласної спілки освітян, першим заступником голови обласного відділення Всеукраїнського об’є-днання ветеранів, членом ради Всеукраїнської громадської організації «Демократична коаліція», полковником Чорноморського козацького війська.

Познайомився я з паном Михайлом на початку тих же 1990-х, коли всі ми відчували велику ейфорію від здобуття Україною незалежності й мали великі сподівання, що наша нація нарешті підніметься з колін і посяде гідне місце у сім’ї європейських народів. Уперше побачив і почув Михайла Миколайовича 22 березня 1993 року в Будинку культури ім. Лесі Українки, де проходили звітно-виборчі збори осередку НРУ в Одеській області, на яких його було обрано одним із заступників тодішнього голови Віктора Дем’яновича Цимбалюка. (Крім Мацюка, заступниками тоді обрали Акимовича, Лепіха, Барбараша, Аксанюка, Прокопишина, Журавського, Гонту і Чумака. Про це є запис у моєму щоденнику).

Ірина БЕКЕШКІНА: «Ми вибрали свій вектор»

«24 березня 2020-го Київ прощався з Іриною Бекешкіною. Сама вона говорила, що це найулюбленіше і найкомфортніше для неї місто. Навіть у Парижі каштани не так цвітуть… Прощався Київ з однією із найвпливовіших жінок в історії сучасної України. На жаль, через надзвичайну ситуацію із COVID-19 не всі змогли прийти і віддати шану Ірині Еріковні...

Це інтерв’ю було записане 14 листопада 2019 року у Вінниці. Але вийде воно лише через кілька днів після того, як пані Ірина відійшла у вічність. Чому?.. Тоді не ризикнула опублікувати. Думала, ще буде час...

Готувалася до цього інтерв’ю довго та ретельно. Але так сталося, що тоді для розмови після насиченого робочого дня у нас було лише 15 хвилин (інакше вони не встигали на потяг до Києва). Та й сама розмова вийшла у стилі «експрес»: і про політику, і про життя, і про особисте», — написала авторка у передмові до інтерв’ю, опублікованого на сайті Фонду «Демініціативи» імені Ілька Кучеріва (https://dif.org.ua).

Поетеса епохи

До 90-річчя Ліни Василівни Костенко

Свого часу сайт «Українська правда» втілив спецпроєкт «Ядро нації», вмістивши оповіді про тих, ким пишається українська нація, кого заслужено пойменовано моральними авторитетами нашого народу. Серед них — Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський, Мустафа Джамілев, Йосип Зісельс, Клим Чюрюмов, Мирослав Скорик, Ярослав Грицак, Ніна Матвієнко і нинішня ювілярка Ліна Костенко. Про неї й мова.

Безумовний класик, чиї твори давно увійшли до навчальних програм, стали піснями, символами, мемами й оточили нас з усіх боків.

Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, гостра, як бритва, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору.

Усе це — про Ліну Костенко.

Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини

(Сьогочасне літературне прямування)

Текст із видання Іван Нечуй-Левицький. Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнописького. — Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000). с. 64—126.

Трактат складається з двох частин. Уперше його опубліковано анонімно під назвою «Сьогочасне літературне прямування»: першу частину — у журналі «Правда (Часть літературно-наукова). Річник ХI-ий». — Львів, 1878. — Том II. — С. 1—41; другу — у літературному додатку до того ж журналу: «Літературний збірник. В доповненє XIII річника часопису «Правда», уложений Володимиром Барвінським, докінчений Іваном Франком». — Львів, 1884. — С. 195—231. Інтервал у шість років між публікацією першої та другої частин був зумовлений тим, що через брак коштів журнал виходив з великими перервами. Видання здійснювалося накладом Товариства ім. Шевченка.

Найперше свідчення про авторство твору знаходимо у листі І. Франка 26.ХІІ.1878 р. до О. Рошкевич, де він переказує своїй нареченій зміст упорядкованого спільно з М. Павликом збірника «Молот» і не без бравади додає: «На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної «Правди» […], а іменно на статтю Левицького (автора «Хмар», «Джері», «Причепи») «Літературне прямування новіших літератур» — п. Левицького сокрушаю вельми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами» (Франко І. Зібр. тв. у 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С. 133).

Сліди на гранітних сходах

Під час однієї з наукових конференцій я побував у Вільнюському університеті, походив по вулиці Тараса Шевченка.

Тарас, козачок графа Павла Енгельгардта, перебував у Вільно протягом 1829—1831 років. В одному із своїх віршів він назвав Вільно «городом преславним», а ще написав: «Вільно… дороге моєму серцю…». Ці слова українською й литовською мовами викарбувані на меморіальній дошці на будівлі історичного факультету Вільнюського університету (на знімку).

За протекцією дружини Павла Енгельгардта — графині Софії — Тарас навчався у викладача малювання Віленського імператорського університету, основоположника литовської національної художньої школи, відомого портретиста професора Яна Рустема (Йонаса Рустемаса). Професор полюбив молодого кріпака, бо сам у дитинстві пізнав усі жахи турецької неволі. Десятирічного хлопчика Яна викупив відомий польський генерал і меценат Адам Чарторийський, що першим помітив його надзвичайні здібності до малювання…

Тарас ШЕВЧЕНКО. Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря»

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.

А. ГРИБОЕДОВ.

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чесні принципи Макара

До 125-річчя від дня народження М.О. Посмітного (31.01.1895 — 3.04.1973)

Для людей мого покоління і старших він — символ трудового героїзму і приклад для керівників сільськогосподарського виробництва. Сподіваюся, що й сьогоднішніх.

Мені пощастило жити й працювати поряд з цією видатною людиною. У 1965-у, тоді студент Завадівського сільськогосподарського технікуму, в складі духового оркестру я був на святкуванні 70-річного ювілею Макара Онисимовича, у 1975-у, коли обіймав посаду голови сільської ради, — одним з організаторів відзначення його 80-ліття, а в 1995-у, вже очолюючи Березівську райдержадміністрацію, — сторіччя. Знав і знаю його синів, невісток, онуків, а тепер уже й правнука та правнучку.

Талановитий фізик і мужній підпільник

18 січня сповниться 130 років від дня народження відомого вченого, доцента фізико-математичного факультету нашого університету Володимира Всеволодовича Кондогурі, який, перебуваючи в роки Другої світової війни на підпільній роботі в Одесі, загинув у катівні сигуранци за 10 днів до звільнення рідного міста.

Народився майбутній фізик 18 cічня 1890-го в Одесі в родині поручика Всеволода Кондогурі, який невдовзі після появи на світ сина подав у відставку і змінив військову службу на друкаря. Мати працювала в жіночому народному училищі.

У 10 років Володимир почав навчатися в Одеському реальному училищі св. Павла, яке розташовувалося на місці правого крила будівлі сучасної Національної академії зв’язку та її гуртожитку на розі вулиці Новосельського і Лютеранського провулку (там були гімнастична зала, адміністрація і квартири педагогів та служителів кірхи). Навчальний корпус розміщувався в Інвалідному (нині — Топольського) провулку, а майстерні (профшуле) й інтернат — на вулиці Ковальській (Кузнечній).

Згадаймо професора Бориса Александрова

Рік минулий не обійшовся без втрат для української науки. Не стало видатного вченого, директора Інституту морської біології НАН України, професора Бориса Георгійовича Александрова. Він трагічно загинув під час нищівної пожежі 4 грудня на Троїцькій, 25 (тоді вогонь забрав життя 16 людей, ще 32 постраждали). Кілька тижнів тіло не могли відшукати — Александров вважався зниклим безвісти. Впізнали і поховали науковця лише за кілька днів до Нового року. Прощання з професором і його колегою, старшим науковим співробітником Галиною Іванович, відбулося у корпусі біологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Борис Георгійович Александров (17.04.1958 — 04.12.2019) — учений у галузі біології та екології моря, доктор біологічних наук (із 2003-го), професор (із 2008-го), член-кореспондент НАН України (із 2015-го); заслужений діяч науки і техніки України (2008); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2013).

Сила на те, щоб множити добро

Відкриваючи турнір, голова Федерації самбо Одещини, депутат Одеської обласної ради Олександр Васильович Адзеленко, який, до речі, також колись був учнем Пасічника, розповів про досягнення Миколи Антоновича у спорті та тренерській роботі, про його батькі-вську турботу і водночас вимогливість до вихованців. На чемпіонській стрічці одеського богатиря — понад півтори сотні нагород за перемоги у змаганнях різного рівня, він має звання «Кращий тренер України», «Почесний динамівець», «Відмінник фізкультури і спорту СРСР», є лавреатом конкурсів МВС України, «Люди дела» газети «Вечерняя Одесса» та інших.

Микола Пасічник — чинний чемпіон України з боротьби самбо серед майстрів спорту-ветеранів, а нещодавно йому присвоєно звання «Майстер спорту України міжнародного класу-ветеран».

Діти читають Стуса...

З поетичних читань в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського, присвячених Василеві Стусу

Мабуть, декого подивують перших два слова цього заголовку. Справді, сьогодні не часто побачиш підлітка з книжкою в руках. Щось вони, правда, вичитують у тих своїх гаджетах (хоч найчастіше слухають у навушниках), але не факт, щоби то була художня література. Хіба що, можливо, зі шкільної програми щось. Ну а вже щоби Стуса!.. Незламного мученика, поета доволі непростого, у якого кожен рядок або й слово кожне пульсує глибокою думкою, — то вже хіба що з якогось приводу. Не випадково, мабуть, творчість Василя Стуса вивчається аж в 11-у класі.

Недавно таким приводом стали Стусівські читання в бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Діти читали поезії Василя Стуса. Переважно учні середніх і старших класів. Декламували по-різному. Хтось частково або й цілковито (від хвилювання, мабуть) забув текст і доходив до завершення вже на підказках. Хтось зазирав у свій гаджет, що цілком природно, бо техніка в даному випадку має бути підмогою, а не тією забавкою, що жере час. Хто — скоромовкою, бо так пам’ять краще служить, а хто — занадто тихо, ніби соромлячись…

Роман Шухевич: поїздки на південь

Поблизу села Корсунці, що в Красносільській об’є-днаній територіальній громаді, на прибережній території Куяльницького лиману не так давно проходив етнографічний фестиваль «Чумацький шлях», де минувшина і сьогодення тісно сплелися воєдино.

На вході до фестивального містечка на великому стенді були вміщені короткі описи про історію нашого краю і знаменитих українців, чия доля пов’язана з цілющою перлиною Півдня України. Серед них і головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич.

Про видатних особистостей та сиву минувшину південних земель розповідав учасникам етнозаходу кандидат історичних наук, викладач Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Володимир Полторак.

Мене особисто зацікавили факти, пов’язані з надзвичайно ризикованими поїздками до нашого краю цього відомого борця за незалежність України на лікування. Тому довелося звернутися до інформаційних джерел, щоб мати про нього правдиві відомості, у даному разі і як про людину з її звичайними потребами.

Андрій Шевченко — у десятці найкращих

Головний тренер збірної України Андрій Шевченко увійшов до десятки найкращих наставників національних команд 2019 року за версією Міжнародної федерації футбольної історії і статистики (IFFHS).

Як повідомляє пресслужба Української асоціації футболу, Андрій Шевченко посів восьме місце у списку найкращих наставників футбольних збірних. А очолив цей список головний тренер збірної Португалії Фернанду Сантуш — переможець прем’єрної Ліги націй УЄФА. Нагадаємо, цьогоріч підопічні Андрія Шевченка двічі зустрічалися з командою Фернанду Сантуша (0:0, 2:1) і випередили її у відборі «Євро-2020».

У голосуванні IFFHS взяли участь представники 90 країн. Андрій Шевченко набрав 48 балів. Це стало новим рекордом для України. До того, у 2005 році, Олег Блохін здобув 28 балів.

До 25 найкращих тренерів збірних увійшов також Олександр Петраков — наставник українських чемпіонів світу у віковій категорії U-20.

Пів століття в Одесі — пів століття з Одесою

Рідна Одесо, вічна Одесо,
Ніжна Одесо моя.
Кращого міста нема в піднебессі,
Кращого міста нема…

…Коли звучать ці слова, музику до яких написав композитор, народний артист України Микола Свидюк, то навряд чи хтось із слухачів засумнівається в тому, що їх автор — корінний одесит, безмежно залюблений у своє місто.

Насправді ж Іван Дузь, перу якого належать слова пісні «Рідна Одеса», — виходець із Поділля.

Народився Іван Михайлович Дузь 18 листопада 1919 року у місті Волочиську Хмельницької області. Підліткову пору його життя захмарив голод. «Це були трагічні події, і вони й досі в моїй душі, — згадував І. Дузь напередодні свого сімдесятип’ятиліття. — Ми вижили, наша сім’я. А нас було небагато-немало: батько та мати, та семеро дітей. І якби не лобода — ота трава, бур’ян, яким ми харчувалися, якби не оті затірки з устюків, то хто зна, де б я був сьогодні» [1].

Лицарі Другого зимового походу

До цьогорічного Дня Незалежності Президент України присвоїв 28-й окремій механізованій бригаді, що базується в смт Чорноморське, неподалік Одеси, ім’я Лицарів Зимового походу.

25 жовтня сповниться 98 років початку Другого зимового походу загонів Армії Української Народної Республіки, який мав за мету об’єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання задля відновлення української державності. Він став останньою спробою збройних сил УНР відновити незалежність України.

Після мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року в Ризі між РСФРР та Польщею, українська армія не мала права перебувати на польських теренах. Це змушувало керівництво УНР переходити до повстанських методів боротьби за державність. З цією метою при Головній команді військ УНР був створений Повстансько-партизанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником, діяльність якого проходила у тісній взаємодії з польським Генеральним штабом. Початок повстання планувався на 1 травня, але затримка польської сторони з видачею повстанцям зброї змусила кілька разів відкладати виступ. Попри підтримку ідеї боротьби, Річ Посполита вкрай незадовільно поставилася до забезпечення учасників походу зброєю та амуніцією.

Велика родина патріотів-захисників

Михайло Іванович Левицький — уродженець села Луги Чечельницького району, що на Вінниччині. Строкову службу проходив у Туркестанському військовому окрузі, брав участь у бойових діях в Афганістані. Після вишколу в українському Севастополі на мічмана/прапорщика продовжив службу в Одеському військовому окрузі. Зі здобуттям Україною незалежності склав присягу на вірність українському народові.

У 1997-у демобілізувався і переселився із сім’єю у Любашівський район Одеської області. Спершу родина мешкала у с. Нова Українка, в старій мазанці, згодом перебралася у с. Велика Василівка. Небайдужого до місцевих проблем Михайла обрали депутатом сільради. Близько семи років працював майстром лісу у Троїцькому лісництві, захищаючи «зелені легені» Любашівщини від пожеж та «чорних» лісорубів. Очолив Троїцький осередок Спілки ветеранів Афганістану і за всебічної підтримки місцевої влади та меценатів відкрив у центрі села пам’ятник побратимам-«афганцям».

У жовтні 2017-го Михайло Іванович підписав трирічний контракт з Військово-Морськими силами України. Зараз старший прапорщик проходить службу у 32-у реактивному артилерійському полку морської піхоти ВМС ЗСУ на посаді старшини батареї.

60 років прозрінню

1 жовтня сповнилося рівно 60 років з моменту однієї з ключових подій, що кардинально змінила життя мого тата. Саме цього дня у 1959-у його було заарештовано за антирадянську пропаганду…

Це зараз він — відомий поет-шістдесятник Олекса Сергійович Різників (псевдонім — Олекса Різниченко), член Національної спілки письменників України, автор двох десятків книг поезії та прози («Озон», «Терновий вогонь», «Наодинці з Богом», «Одноримки. Словник омонімів», «Складівниця української мови. 9620 складів нашої мови», «Іллейко, з Бога турейко», «Бран», «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?» (5 перевидань), «Маюнелла» (написана 1969-го, відновлена 20 лютого 2014-го), «Словогрона Духу. Новий кореневий словник», «УкраМарс» та інші), лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки, Леоніда Череватенка, Юрія Горліса-Горського, Євгена Маланюка. Тоді ж він був молодесеньким морячком-радіометристом, що служив в Одесі, на 16-й станції Великого Фонтану, де в той час розташовувався береговий пост сигналізації та спостереження за входом до порту.

Він відчував, що за ним стежать «органи», і дуже добре знав, чому. На початку липня 1958 року тато і його товариш Володя Барсукі-вський (нині — філолог, член НСЖУ) склали листівку, видрукували до півсотні її примірників на машинці харчокомбінату, де працював Барсуківський, а також на машинці їхнього знайомого С. Швеця і до жовтневих свят розповсюдили в Кіровограді й Одесі. Їх «Обращение к народу» містило цілком зрілі гасла: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии! Мы стоим за признание церкви и религии государством». Листівку підписали: «Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)».

Під час проведення обшуків у С. Швеця і в татових батьків у Первомайську, у В. Барсуківського в Одесі, у тата в кубрику було вилучено течку з віршами й оповіданнями.

Пошанований за історичну трилогію

Микола Суховецький — лауреат літературної премії імені Івана Корсака

У неділю, 15 вересня, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (м. Луцьк) уже вдруге відбулося вручення літературної премії імені Івана Корсака, повідомляють «Волинські новини» (www.volynnews.com).

Цього року на конкурс було подано 17 творів. Перемогу здобув письменник з Одеси Микола Суховецький. Поважне журі високо оцінило його трилогію про Кирило-Мефодіївське братство — «Зустріч у Лаврі», «Дівчина з голубом» та «Сніг на фортеп’яні», головними героями якої стали Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш.

Вітаючи присутніх, директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький наголосив на тому, що ця літературна премія має неабияку вагу і є абсолютно унікальною. «У Франції, де література є своєрідною релігією, дві з половиною тисячі літературних премій. Україна про це не сміє й думати. Та хтось мусить вести за собою наше суспільство. Тому я маю велику душевну втіху, відчуття сатисфакції від того, що у нас тепер є премія імені Івана Феодосійовича Корсака, яку започаткувала його родина спільно з видавництвом «Ярославів Вал». Нині ми вручатимемо її уже вдруге», — зауважив він.

Пам’ятний подарунок

На наших очах, властиво, нами ж таки самими, золотою ниткою тчеться полотно історії нашої України, всі ми є суб’єктами цієї історії. Нитка та раз по раз обривається, або ж — поряд з нею засновується чорна, жалобна, чи якась інакша — безбарвна, сіра… Бо не відновлюються самі по собі народом втрачені ті шляхетні риси, що були в ньому до московського та совєтського — що, власне, одне й те саме — рабства, коли нема для цього доброго ґрунту. Але ми уперто йдемо далі, до щастя й добра, то втрачаючи, а то намацуючи вірну дорогу.

Якось, пишучи про Сергія Савченка, сам по собі зродився такий образ: куди б не йшов — потрапиш до Савченка. І це правда. Хто лиш не бував у його мистецькій робітні! Тут заспівувала тихенько — бо допізна засиджувались — Ніна Матвієнко. Тут славетний художник Іван Марчук говорив про те, що таке, назагал, мистецька творчість і яким бачиться йому під нинішню пору український мистець. Й Ігор Ліховий, директор Шевченківського заповідника, а згодом посол України в Білорусі, вповідав про будні протистояння зі скоробагатьками, котрі ласо позирали на землі заповідника. У цій майстерні, де у пристраснім єднанні з натхненням квітнуть дивовижні барви та небесною музикою відгукуються у кожній мистецькій душі, співали божественних пісень хористи гурту «Спас-коло» Віктора Чепурка… Та й сам короткий провулок цей пам’ятає ті пікети і зібрання за збереження його імені — Романа Шухевича, наданого одного разу міською владою та забраного іншою, наступною. Чи треба нагадувати про те, що в центрі цього руху також був Сергій Савченко?!

Відновити добре ім’я

Відбулося перше засідання регіональної комісії з реабілітації при Одеській обласній державній адміністрації, яка надаватиме статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного тоталітарного режиму.

Головою комісії обрано директорку Одеського академічного центру МАН, представницю Україн-ського інституту національної пам’яті Лідію Ковальчук, заступником — заступника начальника відділу використання документів, інформації, публікацій та зовнішніх зв’язків Державного архіву Одеської області Степана Желяскова. До комісії також увійшли вчені, дослідники, громадські діячі, представники архівів області, юристи та чиновники, пов’язані з темою історичної пам’яті. Серед них — Олекса Різників, заступник голови Одеської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Спроба портрета з Незалежністю

«Мамай мандрує» — художня виставка в Одеському літературному музеї з нагоди 28-ї річниці Незалежности України та присвятою людині, котра і до, і після незабутнього 1991-го несла своє життя цьому прийдешньому великому Дню.

Сашко Циркун… Олександр Явдокимович — так його зчаста називали. Або ж тільки на прізвище, просто: Циркун. Людина, котрій вдавалося бути завше в гущині української віртуальности Одеси. Або ж — віртуальної української реальности. Архітект за освітою, мистець за покликом душі, художник і друг багатьох малярів, а за покликом серця — Українець.

Його майстерня в центральній частині Одеси, простора, а разом з тим затісна для всіх, котрі прагнули там побувати, з таємничими закапелками, з подарованими картинами, з цікавенними книжками, завше притягувала до себе, наче спраглих — до джерела. І його славетна калганівка, якою любив пригощати маленькими келишками, майже символічно, хоч сам не вживав нічого такого — ну от хіба пригубити, — всім буде у пам’ятку…

«Я любив вас усіх...»

Із когорти подвижників

Виставка пам’яті архітектора й колекціонера, людини з полум’яним серцем і життєдайною вдачею Олександра Циркуна відкрилася на свято Маковія у залах Одеського літературного музею.

Олександр Євдокимович виділявся своєю активною життєвою позицією. Він намагався не пропустити жодної вартої уваги художньої виставки, проявляв солідарність з митцями, яким симпатизував. Був пристрасним поборником свободи і незалежності України, закоханим в її історію, чудово знав і шанував звичаї нашого народу. Був хранителем народної мудрості, сипав при нагоді приповідками-примовками, інколи імпровізував, завжди був приязним і хлібосольним. Вишуканим каліграфічним почерком, що нагадував козацький скоропис, складав щирі вірші, у яких основну увагу приділяв не формі, а змісту. Олександр Циркун зберіг у собі кращі ментальні риси українця.

Саме в його майстерні, що на вулиці Єлизаветинській, наголошували учасники відкриття нинішньої виставки «Мамай мандрує», зародилася ідея цього проєкту. А відтак, вирішили вони, на пошанування пам’яті О.Є. Циркуна зорганізувати імпрезу, доповнивши мандрівну експозицію роботами друзів і соратників цієї глибоко духовної людини.

Одухотворений бажанням суспільного блага

До 200-річчя від дня народження Григорія Павловича Ґалаґана (1819—1888), українського громадського і культурного діяча, мецената

Усе своє життя він носив у собі потребу живої справи. Головним же стимулом до прояву цієї потреби було усвідомлення багатоскладових проблем часу. Важке родинне горе не паралізувало, а, навпаки, зміцнило в ньому бажання служити суспільству, й він, відгукуючись особистою працею, щедрими пожертвуваннями, сердечною участю на всілякі нагальні запити, мовби поспішав створити гідний пам’ятник собі й улюбленому синові, який рано пішов із життя...

Майбутній захисник принижених і знедолених народився 15 серпня 1819 року в селі Сокиринцях, родовому маєтку Ґалаґанів у Полтавській губернії. Його предки, які лише на початку XVIII століття вийшли з лав козацької старшини, до кінця того ж століття не тільки казково розбагатіли, а й отримали дворянський титул. І хоча хлопчик з’явився на світ, як то кажуть, у шовковій сорочці, та ще й із золотою ложечкою в роті, у зрілому віці свої дитинство та юність він назве «непривабливими», бо минали вони в умовах, досить яскраво змальованих Гоголем у його оповіданнях про побут українських «старосвітських поміщиків».

Коваль економічних відкриттів, або Хто придумав «ВВП» і «національний дохід»

Увесь світ шанує ім’я американського економіста, статистика, демографа й історика економіки Саймона Сміта (Кузнеця) (1901—1985). Ще б пак! Він майже 35 років працював у Національному бюро економічних досліджень США (1927—1961), був радником урядів Японії, Індії, Південної Кореї, Ізраїлю, Тайваню, головою комітету з економіки Китаю в рамках Ради з дослідження в галузі соціальних наук, почесним членом Королівського статистичного товариства Англії, Королівської шведської академії, Міжнародного статистичного інституту…

У 1971 році Саймон Сміт став нобелівським лауреатом «за імперично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибокого розуміння як економічної та соціальної структур, так і процесу розвитку в цілому».

Але мало кому відомо, що Саймон Сміт має українське коріння. Адже місто Пінськ, де він народився, розташоване на Берестейщині — українській етнічній території у складі сучасної Білорусі.

Нобеліант із Бучача

У Бучачі на Тернопільщині встановлено пам’ятник класику єврейської літератури, нобелівському лауреату Шмуелю Йосефу Чачкесу — Агнону (1888 — 1970). Його ім’ям названо одну з вулиць міста, а також Літературний центр, який популяризує творчість письменника. Будинок, де він народився і провів дитячі роки, позначений бронзовою меморіальною дошкою. Так жителі Бучача вшановують пам’ять про свого видатного земляка.

Агнон з івриту перекладається як «самотній», «покинутий». До 1924 року це був псевдонім письменника, а потім він офіційно взяв його за прізвище. Певно, Агнон не знав українського прислів’я: «Самотнім не є той, хто вміє думати». На жаль, читацька аудиторія письменника в Україні не чисельна. Порівняно нещодавно у нас з’явилися лише перші переклади його творів українською. І вони, без сумніву, заслуговують на те, щоб з ними ознайомилися.

Шмуель Чачкес народився в інтелігентній сім’ї. Батько, Шолом Мордехай Халеві Чачкес, отримав освіту рабина, змалечку знайомив сина з книгами давніх і сучасних єврейських авторів на ідиші та івриті. Мати, Естер Фарб, привчила його до читання німецької літератури, в якій добре розбиралася. Освіченим був і дід Шмуеля по материнській лінії — купець Єгуда Фарб, який мав великий вплив на майбутнього письменника.

Нам треба Павла!

Павлові Агромакову — 90

Як люди приходять до українства?

Два шляхи суть.

Один — це коли з дитинства прищеплюється любов до України. Усім знаний шлях Лесі Українки. Мама її, Олена Пчілка, фанатично любила Україну, бо й сама в родині отримала патріотичне виховання і такими ж виховала своїх шестеро дітей.

Таке ж виховання отримав мій співтабірник 1972—1977 років Олесь Сергієнко, син знаменитої, легендарної Оксани Мешко…

Криниці мудрості Івана Ніточка

Іванові Івановичу Ніточку — 70? Мабуть, це той випадок, що й паспорту не віриш. Стільки енергії у людини, стільки задумок і клопотів, що молоді-зелені можуть позаздрити! А позаздривши, і самим наповнити своє життя великими і малими, але обов’язково добрими, позитивними, потрібними всім справами.

Напередодні ювілею Іван Іванович, як сам пожартував, зробив собі гарний подарунок: видав чергову, вже восьму, збірку поезій. Із простою і дуже символічною назвою — «Криниця».

Отаманів діла славлять

Сьогодні свій ювілей — гідне 70-річчя — відзначає славна людина, можна сказати, заслужений козак України, ще донедавна отаман міжобласної громадської організації Чорноморський округ «Козацтво Запорозьке», а нині — почесний отаман та голова ради старійшин цього товариства Микола Филимонович Свинцицький.

Попри всю неоднорідність та розхристаність українського суспільства, Україна — в певному сенсі — є козацькою державою. Вона була й залишається козацькою і на генетичному, й на ментальному рівнях, і в історичній тяглості. Тому й постало Вільне козацтво сто років тому, в часі Української революції. Тому й відродилось козацтво майже разом із Незалежністю.

За роки, що минули, Українське козацтво пройшло непростий шлях, утім, як і наша держава. А що не чути його на всеукраїнському рівні — що ж, як мовиться, ще не вечір. Козацьких товариств та об’є-днань в Україні багато, так само, як і політичних партій. Коли діждемося, що залишаться дві-три партії, тоді й у козацтво прийдуть переміни. А поки що маємо те, що маємо. В самій лише Одесі козацьких товариств аж 33. Хто є хто? Не варто задаватись подібними запитаннями. Дивіться на історію кожного з них, на діла їхні, то й будете знати. А ще ліпше — на лідерів.

«Я тут не гість, тут все моє...»

Із 8 по 23 травня в Одеській національній науковій бібліотеці до 75-річчя від дня народження Геннадія Щипківського експонується книжково-ілюстративна виставка «Я тут не гість, тут все моє…».

Геннадій Щипківський — український письменник, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені Олеся Гончара, імені Валер’яна Підмогильного, імені Івана Гайдаєнка, багаторічний партнер і друг ОННБ.

Феномен Щипківського

Нещодавно у видавництві «Астропринт» вийшла чергова, вже шоста, книжечка з авторської серії «Одеса літературна» відомого дослідника красного письменства, кандидата філологічних наук, доцента, члена НСПУ Василя Полтавчука. Цей літературно-критичний нарис присвячений творчості ще одного нашого славного земляка — Геннадія Щипківського, поета і прозаїка, лауреата премій імені Олеся Гончара, імені Івана Гайдаєнка та імені Валер’яна Підмогильного, заслуженого діяча мистецтв України.

Це видання з’явилося у світ напередодні 75-річчя письменника і, звісно, стало гарним дарунком до нього.

Редакція «Чорноморських новин» щиросердно вітає Геннадія Павловича з ювілеєм і пропонує увазі читачів два уривки з дослідження Василя Полтавчука — «Вступ, або Феномен Щипківського» та «Замість висновків, або Діалог за перед’ювілейним столом», а також свіжу новелу Геннадія Щипківського.

Наблизити розум до музики і зрозуміти її природу

«Музика стоїть так високо, що розум не в силах наблизитися до неї, вона діє так, що підпорядковує собі все, ніхто не в змозі точно зрозуміти її природу», — писав великий поет Йоганн Вольфганг Ґете. Відомий український музикознавець і культуролог Олена Миколаїв-на Камінська-Маркова, якій нещодавно сповнилося 75, усе своє творче життя присвятила тому, щоб наблизити людський розум до музики і зрозуміти її природу…

Музика, час, простір, число, історія людства, нації, Схід та Захід, особистість, геніальність, сенс життя, вічність, символи — фундаментальні знання Олени Маркової дають можливість об’є-днувати, синтезувати, аналізувати, народжувати нові концепції, досліджувати й відкривати… Музична культурологія, якою вона займається, — для неї не просто наука, а, за її словами, — це можливість підніматися у небеса, щастя нових відкриттів, послідовники та учні...

Лицар українського чину

Коли вперше і скільки разів ім’я Тараса Гончарука з’явилося на шпальтах «Чорноморських новин» — скажуть біографи та бібліографи (головне тут — не переплутати доктора історичних наук, професора Т.Г. Гончарука з також доктором історичних наук і професором Г.І. Гончаруком). Ми ж сьогодні — про інше. Про знаковість і, може, навіть символічність постаті Тараса Григоровича Гончарука для нашої газети.

Будь-хто, зайшовши в редакційну приймальню, відразу ж звертає увагу на дві фігури із пап’є-маше, власноруч виготовлені й подаровані нам друзями-читачами з Усатового — гарною й великою родиною Вітвицьких. Це фігури козака-вусаня й україн-ки-козачки. Якщо у лицаря в руках булава, то в козачки — що б ви подумали?! — газета. Звісна річ, «Чорноморські новини». І читає козачка (а читати в Україні, як достеменно відомо, на відміну від західних, не кажучи вже про північних, сусідів, уміли чи не всі жінки) — от вам і знак-символіка — статтю професора Тараса Гончарука із серії «Одеса в золотих променях історії» про штурм Хаджибея (Одеси) 14 (27) вересня 1789 року. Випадок? Збіг? Та ні, все в цьому житті закономірне, причинно-зумовлене, детерміноване.

Омелян Пріцак — історик модерної України

Закінчення. Початок у номері за 6 квітня.

(До 100-сторіччя видатного вченого)

Проблематика модерної історії у спадщині Омеляна Пріцака

Модерна історія, національний рух, інтелектуальні пошуки завжди приваблювали Пріцака. До модерної тематики історик постійно повертається в окремих ґрунтовних статтях, історіографічних студіях, у виданні пам’яток історичної думки міжвоєнного часу. І хоча ця тематика залишається в контексті тюркських й давньоруських сюжетів, саме у ній Пріцак часто несподіваний, особливо контроверсійний і захопливий.

1966 року в «Листах до приятелів» до століття народин Михайла Грушевського вийш-ла зовсім неювілейна стаття Пріцака. Замість «звичайних трафаретів та фраз», що принижуватимуть самого Грушевського, автор пропонує «розглянути творчість і ді-яльність [Грушевського] на тлі епохи та української дійсности». Цієї засади — змалюванню контексту діяльности кожного з героїв своїх студій — вчений послідовно дотримувався у своїх персоналійних публікаціях. Мало того, міркування про контекст, епоху приваблюють його найбільше, стають полем демонстрації блискучої ерудиції і побудови вишуканих інтелектуальних гіпотез.

Спитайте у батька Тараса

Вони стоять майже поряд — на початку та посередині головної алеї: провісник волі, бунтар, а водночас Пророк — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття поль-ських повстанців… Тарас Шевченко одвернувся од імперського символу — чого воно там стоїть, на чию втіху? Нахмурився наш батько, мовчить: він усе сказав, що лиш міг, та не спромоглися й досі краяни виконати його заповіти. Похмуро дивиться на нас усіх, і з надією — на місто, в якому не довелось йому ще за життя побувати і в якому хотів, було, оселитись, коли б не дозволили йому після гіркої салдатчини жити в якійсь із імперських столиць.

Сьогодні історики дадуть докладні пояснення, з якої нагоди і коли постала тут, у парку, на честь Олександра II ця колона з усією імперською атрибутикою. Ще більше обґрунтувань доконечної потреби цього імперського символу в Одесі, мабуть, мали місцеві чиновники, коли парадно відкрили її кілька років тому. Чомусь не замислюємося над по-дібними фактами. А варто б!

Інна ВАСИЛЬКОВА. Уривок з поеми "Тарасові вогні"

Авторка з відчуттям безмежної пошани запросила на майдан слів свого твору безсмертно-мужні рядки великого українського поета, які йдуть до нас з глибин часу, з позаминулого століття, з трагедій боротьби шістьох поколінь українців за кращу долю для рідної країни і висвітлюють нам шлях у великий світ.

І.В.

З кожним днем береги великої ріки, якою повертався із 10-річного заслання, уярмлений безпросвітною солдатською муштрою Тарас Григорович Шевченко, просувалися все ближче й ближче один до одного. Із субтропічних спекот прикаспійських пустель — в осінню холодну мряку, яка зустріла його вже на півдорозі, в розгрузле бездоріжжя на берегах, в якому вище осей тонули колеса возів і карет. Назустріч поспішала осінь у супроводі перших морозів.

«Кіборг» із Роздільної

Оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, стала символом незламності й бойового духу українського війська, а його захисників за стійкість і надійність назвали «кіборгами». Серед них був і випускник Роздільнянської школи-гімназії №1 — розвідник 74-го окремого розвідбатальйону Сергій Іщенко, який героїчно загинув 20 січня 2015 року.

Із 21 січня по 4 лютого у стінах нашого навчального закладу проходили заходи, присвячені його пам’яті, в яких брали участь усі школярі. Проводилися класні години, демонструвався фільм «Кіборг із Роздільної», який надав нам керівник ГО «Громада Роздільнянщини» Володимир Василенко, відбувалися уроки мужності. Та найбільше запам’яталася зустріч з матір’ю Сергія — Віліною Іщенко. Вона саме повернулася з Києва, де вшановувався День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Українські амазонки, або Про гендерний аспект нашого спротиву

Деякі вчені вважають, що батьківщиною амазонок є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, яка відбулася в 626 році під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни.

Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».

З когорти першовідкривачів

До 160-річчя від дня народження видатного мікробіолога та епідеміолога Миколи Гамалії

Нема в світі справи благороднішої, ніж рятувати людські життя, подавати руку допомоги тим, хто стоїть біля краю прірви й відчуває на собі крижаний подих смерті. Й чимало вчених, лікарів присвятили себе боротьбі з невидимим, часто ще не розпізнаним ворогом, щоб змусити його відступити і навіть запобігти найменшій можливості появи знову. Одним з таких подвижників був наш земляк-одесит Микола Федорович Гамалія, 160 років від дня народження якого сповниться 17 лютого.

Походив він із старовинного козацького роду, що бере свій початок, як вважається, від полковника Григорія Висоцького, котрий перебував на дипломатичній службі у гетьмана Богдана Хмельницького. Чи то за успішні переговори з турецьким султаном, чи за богатирську статуру Висоцького прозвали «Гамалекком», що по-турецьки означає «носій важких предметів». Міцним здоров’ям та силою відзначалися й інші представники роду Гамаліїв. Дід Миколи Федоровича, Михайло Леонтійович, був штаб-лікарем і вправним хірургом. Батько, гвардійський офіцер, брав участь у війні 1812 року і в наступних походах російської армії в Європу. Після війни з Наполеоном подав у відставку і потрапив до Одеси, де спочатку керував митницею в морському порту, а пізніше тривалий час очолював міський комерційний суд. Мати, Кароліна Вікентіївна Докс, у дівоцтві — Вадецька, після смерті першого чоловіка Федора Докса стала дружиною Федора Гамалії. У них було двоє спільних дітей — старша донька Софія і Микола.

Кримчанин, який не втрачає надії

Із 2014 року ми більше говоримо про війну на Донбасі, а про Крим ніби й забуваємо. Якщо ж і згадуємо, то найчастіше — про арешти кримськотатарських активістів. А чим живуть кримські українці? Чи багато їх там залишилося? Який рівень їхньої свідомості?

Коли трапляється нагода поспілкуватися з проукраїнськими кримчанами, засипаю їх запитаннями. Відповідають по-різному, але радує те, що не втратили здатності логічно мислити. Часом вражають поінформованістю та неабиякою готовністю генерувати ідеї. Остання зустріч з Андрієм, кримчанином середнього віку, також була досить цікавою.

Син Баштанки, син Одеси

До 100-річчя від дня народження відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Г.А. В’язовського (2.02.1919—25.02.1996)

Зродивсь у степу — на привільнім роздоллі.
Не прагнув до лісу, хоча й заганяли туди.
Благав небагато в примхливої долі:
Лиш сонця для крони, а ще — для коріння води.

В. Полтавчук. «Балада про в’яз»

Григорій В’язовський — один із активних творців лі-тературної атмосфери Одеси у період 50-х—початку 90-х років ХХ століття — народився 2 лютого 1919-го. Місце його народження: село Баштанка Херсонської губернії (нині — селище міського типу Баштанка Миколаївської області).

У рік появи Григорія В’язовського на світ його земляки «проголосили своє село окремою, незалежною, самостійною й демократичною Республікою. В цьому, — за словами Є. Черноіваненка, — був якийсь по-довженківськи надзвичайно романтичний і водночас відчайдушно веселий виклик зовсім не романтичному і не веселому світові, який все глибше занурювався у сказ громадянської війни. Баштанка проголошувала себе вільною від тотального божевілля, Баштанка встановлювала для себе свої власні закони, Баштанка шукала свій власний шлях історичного розвитку» [2, 77].

Про забуту працю Лесі Українки

До 100-річччя видання «Стародавньої історії східних народів»

Як умру на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень!

«Лісова пісня».

У 2008 році за сприяння потужної наполегливості В. Розумієнка та безкорисливої матеріальної допомоги Ю. Підгуйка була перевидана блискуча надзвичайно потрібна сьогодні книжка Лесі Українки «Стародавня історія східних народів».

Кожен з нас зі школи пам’ятає, що Леся Українка ще юнкою вчила свою молодшу сестру і склала для неї курс стародавньої історії. Але чи багато хто чув та знає про цю працю славної доньки України?

Історія однієї вишивки

Якось однокурсник Михайло Стрельбицький, світла йому пам’ять, так визначив суть моєї професії:

Ведеш екскурсію болгарською,
опісля польською ведеш,
потому сербською... Татарською
ще хочеш вивчитись... Ведеш,
виводиш ниточку історії
від Хаджибею аж до Лип
і навіть далі, в «Дні Факторії»,
де Дерев’янко кров’ю влип
в асфальт гарячий між акацій
упоперек прихватизацій...

Так, моя професія — гід-перекладач. Щоправда, сербською не говорю, але шкодую, що за все своє довге-коротке життя не спромоглася опанувати хоча б одну із мов народів «тюркі», бо тоді незрозумілі назви рідної землі, що так тяжко даються прочитанню на ґрунті мов сло-в’янських, стали б прозорими, як вода-кришталь, на зразок того, як казахський поет, до-слідник Олжас Сулейменов легко розтлумачив «темні» місця «Слова про полк Ігорів».

Сергій Гриневецький: Без спорту нема перспективи

Із Сергієм Гриневецьким, екс-головою Одеської ОДА, народним депутатом трьох попередніх скликань, ми зустрілися в офісі обласної федерації гандболу, щоб поговорити про гандбол.

Із 2015 року Сергій Рафаїлович очолює Федерацію гандболу Одеської області. Не номінально. Сьогодні це основна частина його великої громадської роботи. До того ж Гриневецький — діючий гравець команди ветеранів гандболу «Одеса».

Незабутній Костянтин Степанков

3 червня — 90 років від дня народження видатного українського актора і педагога

Доля Костянтина Петровича була надзвичайно непростою. Народився він 3 червня 1928 року в українській родині. Батько, Петро Волощук, був священиком, якого разом з дідусем майбутнього актора у 1937-у репресували і розстріляли. А матір, аби дати дитині шанс виплутатися з обставин, що склалися, й не отримати тавра «син ворога народу» знайшла Костикові опікунів в Умані, змінивши йому прізвище на своє дівоче Степанко(в). Опікунам мати віддала і свій будинок в Умані.

Ще хлопчиком Костя Степанков тікав з дому і в пошуках батька об’їздив ледь не весь Радянський Союз. Встиг побувати і в колонії для безпритульних дітей, звідки його повернули опікунам. Закінчив школу, навчався в театральній студії при Уманському міському будинку культури. Спробував вступити до Московського театрального інституту, але повернувся звідки з вердиктом: «відсутні будь-які акторські дані». Відтак у 1950-у вступив до Уманського сільськогосподарського інституту, де продовжив займатися акторством у театральній студії. І як потім писав у своїх спогадах: «З мене б вийшов прекрасний агроном...». Та доля розпорядилася інакше...

Підкорювач космосу з Ближніх Млинів

90 років тому, 1 червня 1928-го, в Одесі, на Ближніх Млинах, з’явився на світ хлопчик, який, як і всі одесити, любив море, але коли підріс, обрав іншу стихію — небо. Це був майбутній космонавт Георгій Тимофійович Добровольський.

Народився він у будинку під номером 5 у провулку Герцена. Про це сповіщає меморіальна дошка, встановлена на фасаді. Батько, Тимофій Трохимович Добровольський, був військовим і покинув сім’ю, коли Жорику сповнилося лише два рочки, тож мати Марія Олексіївна (в дівоцтві — Каменчук), виховувала сина сама, тяжко працюючи на різних роботах.

Олександр ШЕВЧЕНКО: Негоже бути багатим і не дбати про інших

Про країну «Буковель», у якій довелося побувати наприкінці квітня (а вона славна не лише своїми гірськолижними трасами, хоча й навіть тоді, перед травневими святами, ще можна було покататися засніженими схилами), розповім згодом. Нині ж — про одного з тих, хто створив і продовжує розбудовувати цю знану нині в Європі курортну країну — народного депутата України, бізнесмена, благодійника-мецената Олександра ШЕВЧЕНКА.

Це представник нового покоління українських політиків, які гучно заявили про себе після Революції Гідності. Доти відомий передусім як підприємець, творець карпатського курорту «Буковель», у 2014 році Олександр Леонідович переміг у двох виборчих кампаніях — на довиборах у травні та парламентських перегонах у жовтні.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua