Таїна людського роду

Два роки тому з’явилася друком цікава й самобутня збірка одеського поета, члена Національної спілки письменників України Віталія Бошкова «Вільна словом моя мова...».

Самобутність її в тому, що, по-перше, присвячена вона Міжнародному дню рідної мови, який відзначається щороку 21 лютого, а по-друге, є багатомовною — вірші у ній представлені п’ятьма мовами: українською (редактор українського тексту Дмитро Шупта), болгарською (Маріанна Чепразова), російською (Ігор Цабієнко), гагаузською (рідною для Віталія Бошкова) і французькою (в авторській редакції). Книжка вийшла за сприяння заступника голови Одеської обласної ради Юрія Дімчогло.

Політ із минулого у майбутнє

Є книги, які відображають мить людського життя, а є такі, які вбирають у себе епохи.

Олекса Різників — письменник, який зумів в одній особі головного героя передати цілу епоху, покоління, націю.

«Украмарс» — це суперфантастика, але в ній є дуже багато реального життя з усіма його вадами і перевагами, насолодою, брехнею і правдою, піснею та поезією.

У пошуках ідеалу

Мало кому відомо, що знаменитий одеський скульптор Борис Едуардс (1860—1924) пробував свої сили в літературі. Швидше за все, письменство митця не призначалося для широкого загалу, хоча його машинописний варіант повісті «Агнеса» схиляє до думки, що Борис Вільямович мав намір її опублікувати.

«Агнеса» завершена наприкінці грудня 1907 року. Для втілення задуму Едуардс спеціально виписав з Німеччини досить дорогу на ті часи друкарську машинку. В Державному архіві Одеської області зберігаються дві редакції цього твору. Перший, частково втрачений, є рукописним варі-антом з правками коректора. З другим його різ-нить фінальна частина, де події перенесені в Італію, що дозволило автору заглибитися в античну міфологію. Це розповідь «від першої особи». Повість змережена есеїстикою. В останній скульптор обґрунтовує свою естетичну позицію, в основі якої — захоплення античністю. Певне місце займають міркування про етичність поведінки художника, його ставлення до моделі як об’єкта. У світлі революційних подій 1905—1907 років Едуардс обґрунтовує свою позицію щодо прав людини, стає на захист людської гідності, засуджує половинчастість реформ у Росії.

Борис ЕДУАРДС. Агнеса

(Уривки з повісті)

«…Скульптура у кращому сенсі є найчистішою і найвитонченішою галуззю пластики, і саме тому більшій частині публіки вона недоступна.

Ви знаєте, мати у розпорядженні такий обмежений матеріал, як глина, гіпс чи кусок мармуру — однотонний, холодний, і підпорядкувати його своїй владі, змусити жити, і так жити, щоб інші відчули, затамувавши подих, стояли заворожені, не вірячи, що перед ними холодний камінь, — це велике мистецтво. Це дар Божий, який не піддається ніяким математичним розрахункам, ніякому обліку, не вирішується ніякими логарифмами, хоч і повинен сказати: наука має певну мету — встановлювати істину.

Тетяна УБИЙВОВК

Мудрість

Так буває тільки в казках.
А можливо, й під Різдво.
Коли вам ваш добрий ангел,
Каже в ніч своє єство.

— Добрий я сьогодні, друже,
Може, хочеш що чого?
Обирай: я дам багатства,
Ще яких не мав ніхто.

Петро ОСАДЧУК

Я згадую хвилю морську, часто ту,
Яка обняла мене вперше
у Чорному морі.
Там поетом я став.
Перейняв чистоту,
Що являють у морі скупані зорі.

Письменника не буває без шукання особистісного

(Роздуми над книгою новел Геннадія Щипківського «Коралі»)

Для нас уже стало традицією відгукуватися лише на ті видання, котрі сподобалися. Не бачимо сенсу хоч щось писати про тексти творчих нулів, хоч їх останнім часом розплодилося чимало. Тому й хотіли спочатку написати рецензію на книгу новел «Коралі» Геннадія Щипківського. Але не випала нагода для здійснення цього задуму. Маємо на увазі ту обставину, що видання вийшло ще у 2012-у, а до нас через вади книгорозповсюдження потрапило лише восени 2015-го. І все ж вирішили вдатися до написання нотаток на берегах книги. Так і народилися ці наші розмисли.

…У книзі — 48 творів. Про їхню тематику можна говорити багато, та не це важливо. Спершу зауважимо, що Геннадій Щипківський уміє зобразити і найдраматичніші ситуації, показавши через них красу людських доль. Варто згадати ще й про те, що передмову до «Коралів» написав письменник і літературознавець Петро Сорока з Тернополя. (Якщо врахувати те, що він свого часу створив монографію про талановитого прозаїка з Одеси й нерідко згадує про нього у своїх денниках, то це можна вважати закономірним).

Станіслав СТРИЖЕНЮК. Вірші

Ординське

Де брехня й злодійство — там біда, —
Все, чим славна Золота орда.
Хутір наречуть ординці станом,
І не зрозумієш: в чім же суть?
Чи прийде царем до нас,
Чи ханом —
Все твоє обидва загребуть!

Валентин МОРОЗ.«Я входжу в час, як в глибину краси...»

* * *

По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
І наїжилися від холоду
І ліси, і сади, і трави.
Лиш вітри розгулялися молодо,
Для вітрів листопад — забава.
А душа моя листопадова
Не дає мені нині заснути:
Спотикається, часом падає,
Й вимагає від мене спокути.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.

Дмитро Шупта. Означеність

1. Місто сонця
Коцюбіїв твій, каменотесо,
У минулих століттях замрів,
Ах, надморська перлино, Одесо,
Королево південних морів!

Дивні з морем твої діалоги
На пергаменті фата-морган.
Чи не звідси далекі дороги
Пролягли в Світовий океан?

У тобі України величчя
Прочитає новітня доба —
Неповторного міста обличчя
І така неповторна судьба.

«...Дух, який на все життя вкорінений у рідну землю»

Геннадій Щипківський. Утекти від себе: роман. — Одеса: Астропринт, 2015. — 236 с.

Вислів «утекти від себе» пронизує абсолютно весь — від початку до кінця — новий роман відомого українського прозаїка Геннадія Щипківського, регулярно повторюючись у різних варіаціях (половина 14-го розділу присвячена роздумам над цією темою). Про що йдеться? Про те, що наприкінці непу та на початку суцільної насильницької колективізації українського села (1929 рік і подальші) основа його — міцний хазяїн-працівник, подолянин Іван Гора, залюблений у рідну землю-годувальницю, — не може змиритися з очевидним наближенням панування вічно п’яних нероб і водночас відчуває, що не зможе вижити серед них, тому, рятуючи себе та двох синів від рабства й загибелі, тікає з рідного подільського села Липки — спочатку до шахтарського Донбасу, а потім аж до Канади…

Та виявляється, що, тікаючи від малої батьківщини й великої Батьківщъни, людина насправді намагається втекти від себе, а це не тільки болісно, а й неможливо — біль залишається з тобою назавше, навіть тоді, коли над тобою вже не нависають ні рабство, ні смерть. А оскільки на звільнену від чужинецької орди землю самому Іванові повернутися не вдалося, то, як не прикро констатувати, рецензований твір — це не просто історичний роман, це роман-трагедія.

Не відступаючи від правди

З глибокою печаллю і сумом у душі та серці прочитується новий роман відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Утекти від себе».

Сповнений трагізму й відчаю його героїв, він не може викликати інших почуттів, бо насичений правдою тих історичних подій, про які, за висловом Володимира Винниченка, «не можна читати без брому».

Роман КРАКАЛІЯ. Запах соснових дрів

Вірній дружині Вірі

Так часто пахли йому згоряючі на ватрі соснові дрова — за давніших часів його життя, ще в рідній оселі, коли міг довго дивитися на вогонь, що з грубки пахтів жаровиськом просто йому в лице, ті дрова звалися м’якими. На відміну від твердих порід — бука чи дуба, в’яза, граба, які вдома називали, на загал, буковими. А на шпилькові породи — смереку, сосну, ялицю — казали м’які, або ж соснові…«Піди, нарубай соснових дрівець, та й буде тепло», — це мама. На морозі вони кололися легко та дзвінко, й так само весело згоряли у грубці та в шпаргаті, освіжаючи дім терпким запахом закипаючої у вогні живиці…

Був квітень 2014-го...

(Есей-етюд)

Йшов важкий квітень 2014 року...

Якось іду по вулиці Радісній. З правого боку від цієї побачив бічну вулицю, де у шалено рясному цвіті ніби аж тремтіла радісно під сонцем черешня... І тут — асоціативно — згадався мені вірш «Мамина черешня». Страшенно схожою за густотою цвіту і красою крони була ця черешня на ту — мамину...

Поетичним рядком

Дума  про  Надію  Савченко

    «Надія Савченко і Путін»,
    «Дівчина проти Імперії зла» —
    таку картину, я певен,
    напишуть митці.


То не горлиця сіренька
та й діточок своїх літати навчала —
то матінка старенька
свою донечку рідненьку,
льотчицю молоденьку
на священну, та не дівочу справу —
на війну криваву
    споряджала:
«Літай, моя донечко,
    бий бандитів московських з неба,
а я — день і ніч молитимусь за тебе».

Тарас Федюк. Сторожова могила

Сліпаки підмогильні
круг мене зійшлись,
І могильщик ширяє
круг мене помалу…
І нікого немає,
крім діжки смоли,
І нікого нема,
крім старого кресала.

Ростислав Балема. Прохання Небесної сотні

Не ридайте за нами, благаємо вас,
                не тужіте!..
Нам не згоїть серця тихий сум
            поминальних пісень.
Обіцяйте лише, що ми зможем
            за вас порадіти
Й не зведуться на прах наш Майдан
            і останній наш день.

Відтворити свою епоху

Одеську національну наукову бібліотеку ім. М. Горького та обласну організацію Національної спілки письменників України єднають дружні відносини і багаторічна творча співпраця на ниві укра-їнського слова. Вже стало традицією щороку під час проведення виставки-форуму «Українська книга на Одещині» презентувати нові видання наших поетів, прозаїків, літературознавців.

От і в рамках цьогорічного форуму у відділі краєзнавства «Одесика» «Горьківки» відбулася презентація книг одеських письменників — роману «Рихва часу» Геннадія Щипківського та збірки оповідань «Іванові зяті» Василя Полтавчука.

Геннадій Щипківський. Новели

Сонечко

Його диваком вважали: сусіди, продавчині в крамниці, відпочиваючі в сквері біля фонтану, куди щодня навідувався, сідав на лавку і годував голубів, що юрмилися поруч.

І ніхто від нього не чув жодного слова. Одні казали — глухонімий, інші — заперечували: можливо, війна наклала відбиток. Але як насправді — не знали.

Жив одинаком. Знав — одну дорогу. Зайде до крамниці, візьме хлібину або пакет крупів і простує у сквер до голубів.

Станіслав Конак. Невже ти, білий світе, станеш чорним?

Із книги «Червоний журавель: поезії»
(Одеса, «Астропринт», 2013)


* * *
Чи спиш ти, глузде,
Звісивши себе
        в безодню плинності,
Як сплять старі дерева,
Свої кашкети-крони
        нахилили
У срібну безвість зоряної ночі?..

Тетралогія «Товтри»: крізь призму доль і сердець

Тетралогія — рідкісний жанр у літературі, як світовій, так і вітчизняній. І не тільки тому, що вимагає особливого таланту і виняткової працездатності, а й тому, що не може народитися без глибинного знання життя. Щоб створити широке епічне полотно у чотирьох книгах, треба самому пройти через численні випробування, багато звідати, пізнати, зрозуміти і відчути. Геннадій Щипківський пише про те, що добре знає, що відкрив для себе і прагне передати іншим, «його твори — то не плід самої лишень буйної письменницької уяви (без неї письменник неможливий), а й гаряче дихання життя. Життя українського. Нашого з вами», як слушно зауважив Володимир Яворівський.

І ще цитата, як відправний момент: «Координати прози Геннадія Щипківського варто шукати в естетичному просторі «десь» між новаторськими, модерними імпресіями Михайла Коцюбинського та глибокими іронічними міфологемами Василя Земляка, між зблисками жорсткого, праведного неореалізму Григора Тютюнника та ліричною стихією оповідей Євгена Гуцала; завважмо, що ментально-генетично всі вони, як і Г. Щипківський, — подоляни, за винятком Григора Тютюнника. Але попри природні впливи проза Г. Щип-ківського — се суто своя, індивідуальна стихія слова, що органічно виросла з пульсуючої матерії його ж поезії» (Анатолій Колісниченко).

«Книга про Батька»

Таку назву має упорядкована Володимиром Чуйком об’ємна антологія (з грецької anthologia — зібрання кольорів) вибраних літературно-художніх творів різних авторів, що вийшла друком у київському видавництві «Криниця».

Як пише в післямові до цього видання директор «Криниці» Леонід Андрієвський, першою у них 2003 року побачила світ «Книга про Матір», упорядкована тим же Володимиром Чуйком. І тому «Книга про Батька» (як про це зауважує у передмові сам упорядник) є своєрідним продовженням попередньої антології, бо нерозривними у своїй пошані і святій доброті є поняття «Батько» і «Мати» у слові «Батьки». Ці поняття вкорінені в український національний менталітет, про що влучно сказано у ліричному вірші самого упорядника антології:

Тетяна АНАНЧЕНКО. Де служить тітка Катя

НОВЕЛА

Листи в нашій родині були справжнім ритуалом. Як у їх написанні, так і в отримуванні. Коли приходив лист від старших сестри чи брата або якоїсь іншої рідні, за сімейним столом обов’язково відбувалася голосна «читка». З коментарями, іноді дуже смаковитими — тато був гострим на язик, а мама намагалася його приструнити: «Петю! Тут же діти!». Ми з сестрою, добряче вивчивши татусів сленг, не дуже-то й звертали на мамині зауваги, знаючи, що «горбатого могила…».

Я й досі бережу мамині листи, написані її рукою, а інколи друковані на машинці (мама працювала в радгоспі, куди закинула доля нашу ой яку непросту родину, секретарем-друкаркою). Ці листи були такими образними, що моя старша сестра-лікар за одним із них, у якому мама писала, що «стала такою стрункою дамою, що вже від вітру хилиться і ледве може додибати до хвіртки, але чомусь дуже відчуває спрагу», надіслала телеграму: «Негайно перевірся на цукор!». І виявилося, що у матусі хвороба та ще й у дуже тяжкій формі. Той діабет через кілька років таки звів її в могилу…

Божевілля, іронія, космічний сум: три презентації

Отож з 24 по 26 вересня культурна громада нашого регіону мала вже звичне і, водночас (враховуючи нинішні суворі події в Україні), незвичне свято: «Українська книга на Одещині».

Мені пощастило серед численних презентацій на згаданому форумі видавців і читачів обрати лише три. Вразила їх разюча відмінність — як інтелектуальна за духом, так і неоднозначна за якістю, змістовністю, підготовленістю.

Найпотужніші презентації, як і сподівалося, випали на долю Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького, котра вже з 2000 року проводить цю культурно-просвітницьку акцію на виконання обласної цільової програми «Культура Одещини — 2012—2015 роки», затвердженої рішенням Одеської обласної ради. До речі, 25 вересня нинішнього року відбулися урочисті збори з нагоди 185-ліття від дня заснування цієї славної книгозбірні. Саме цей захід ще раз підтвердив високий рівень організації й оригінальність проведення цієї чудової і відповідальної акції усіма працівниками «Горьківки».

П’ята пора року

«...За кілька кілометрів від Тарасівки сторожова пра-Звенигора, край села — старовинні кургани, які бентежать уяву. Це — мій світ, моя колиска. Мій Космос».
Такими рядками закінчив Володимир Невмитий свою «Замість автобіографії», датувавши її 12 травня 2013 року. А 3 вересня того ж
2013-го, тільки-но переступивши 59-літній поріг, назавжди покинув цю прекрасну і грішну землю. Покинув лише «в сорочці із туману», залишивши нам усе інше: Звенигору, кургани, свій світ і свій Космос — справді-таки космічну поезію...
Збірку «П’ята пора року» (а це п’ята книга відомого одеського поета — раніше були «Tаbula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце» і «Втіхи на воді») Володимир Невмитий підготував до друку ще за життя, але дочекатися її виходу в світ йому не судилося. Й ось недавно вона стала набутком поціновувачів справжньої поезії.

 

У світлі Кобзаря

Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, Фонду Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України Микола Палієнко віддавна веде свою Шевченкіану. Пам’яті українського пророка, чий 200-літній ювілей вшановуємо нинішнього року, присвячена й нова книжка одеського поета — «У світлі Кобзаря», що вийшла друком у видавництві «Астропринт» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації. Оформила збірку художниця Лариса Дем’янишина.

Шановні читачі «Чорноморки», пропонуємо вашій увазі добірку віршів і балад з цього видання.

65 років непрощенного злочину

2014-го минає шістдесят п’ять років від скоєння жахливого злочину комуністично-совєтськими безпощадними каральними органами — знищення трьох тисяч українських дівчаток-підлітків, яких вони потопили в колимських бездонних болотах.

Перед тим, у 1945-у, в Німеччині свої визволителі відібрали десять тисяч дівчат-українок, вивезених насильно німецькими окупантами як остарбайтерів, і розстріляли на далекій чужинській землі, щоб вони нізащо не дісталися до рідного дому.

Сергій Дмитрієв. Із книги новел «Вісті з минулого»

Гончар

Дід Павло був схожий на Кирила Кожум’яку. Дужий і добрий. Дядьки розповідали, що за молодих років він розгинав підкови. Та й досі виглядав нічого собі. Сиві вуса, срібна коротка чуприна, величезні руки. Люди казали, що то глина дає йому здоров’я. Бо змалечку був гончарем. І батько його був гончарем, і дід, і прадід, а далі — він і сам не знав. Правда, син у нього — інженер.

«Скиглик приїздив», — казав дід. Я його питаю: «Ну як, синку, втомлюєшся за роботою?» А воно мені: «Понімаєшь, папа, я інжєнєр!» — І де воно у мене таке вродилося?..»

Мова у нього була чиста, гучна. Серце добре й веселе. Я любив приходити до нього у гончарню. Просто так. Без діла. Заходив і сідав на ослоні. Він мовчки кивав мені очима й пестив глину. Пахло тисячоліттями. Часом ми з ним до ночі сиділи й дивились, як грають вогняні відблиски у щілинах запорів.

На високому прузі життя

Чому людина береться за перо? Що спонукує її виливати душу в слові, важко шукати відповідні фрази і словосполучення? Чим це викликане й обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному, і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість — це завжди таїна душі. А хто може пізнати душу, крім самого Бога?

Своє головне завдання Геннадій Щипківський вбачає в тому, щоб правдиво і реалістично відобразити непросте, здебільшого сільське, життя, яке він добре знає. І виражальні засоби, якими він послуговується, завжди прозово-ясні, зрозумілі й метафорично-глибинні. Маститих письменників в Україні, які сьогодні пишуть про село, можна перелічити на пальцях рук. Але це особлива, світла й висока сила. В іменах це відбито так: Василь Міняйло, Василь Шкурган, Йосип Струцюк, Святослав Праск, Андрій Кондратюк, Ольга Яворська… Вони зберігають українську духовність і звичаєвість, створюють противагу урбаністичній, найчастіше обезлюднюючій лектурі.

Віктор Вовк. Халява

У газеті, яку взяв у сусіда почитати, натрапив на гороскоп на наступний тиждень. Мимоволі намацав очима Рака (мій знак) і прочитав: «У середу нарешті повернуть вам борги».

«Дивно», — подумав я. Бо звик все життя брати в борг. А щоб у мене хтось позичав, то такого не пригадую.

Але далі йшло таке, що зовсім мене спантеличило: «Застережіть своїх близьких від необдуманих вчинків, пов’язаних з фінансами, які можуть завдати вам чималих прикрощів і розчарувань». Оце так! Ну хто ще може завдати більших «прикрощів і розчарувань», ніж власна дружина?

Іван НЄНОВ. Яшулі урус

Новела

Це було восени 1850 року… До Новопетровської фортеці, що на Мангишлацькому півострові, з Гур’єва Каспієм плив поштовий човен. Упродовж усієї подорожі у спину дув холодний штормовий вітер. А пасажиром човна був непримиренний поет Тарас Шевченко, якого після трьох років в’язниці за розпорядженням царя (із забороною писати й малювати) перевели на нове місце заслання. Лівою рукою поет притримував торбину, а правою стискав гілочку верби. Її він знайшов дорогою до пристані на єдиній тоді вулиці Гур’єва.

«Вічно надія в серці жевріє...»

Микола Щербань — відомий в Одесі і в Україні журналіст. Тривалий час (1984—1996) редагував багатотиражку «Одеський університет», був заступником головного редактора і парламентським кореспондентом тижневика «Освіта», нині власний кореспондент видання «Ваше здоров’я», а заодно (а може, й передусім) старший викладач кафедри журналістики ОНУ ім. І.І. Мечникова. Член НСЖУ, Всесвітнього союзу франкомовної преси, Одеської гільдії власних кореспондентів.

А ще Микола Трохимович — гарний поет-лірик. Видав п’ять збірок віршів: «Осенние пожары» (2005), «Белые грозы» (2006), «Ностальгия» (2009), «Гром небесный» (2010) та «Ave Maria!» (2012). Остання книжка (а це, по суті, вибране з опублікованого в попередніх збірках та в періодиці) вийшла у літературно-художній серії «Вони родом з університету», приуроченій до 150-річчя ОНУ.

Вернись на Золотий Берег

Роман Кракалія. Радіоп’єса

Хрещена матір — Одеса.
Хрещений батько — 1941-й.

Перша дія

Рух потяга. Вирізняється звук коліс. Довгий гудок локомотива переходить у виття бомб, які падають. Вибухи. Плюскіт води…

Знову колеса — чітко, пришвидшено, довго. Тамбур вагона: характерне хряпання дверей, гримотять зі споду колеса, уривки якихось розмов, які — мимо, мимо… Уривок пісні раптово вривається і зникає, це сучасна пісня, українська (можливо, Анатолій Матвієнко або ж Святослав Вакарчук).

«Між часом і морем», або Книжка, в якій «багато Одеси»

Назва нової книжки відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова — «Між часом і морем» — налаштовує читача на певну екзистенційну хвилю, нелінійне сприйняття часу. Її читання потребує ерудиції, здатності узагальнювати, не загубитися у багатстві асоціативних переходів, різномасштабних зрізах людських доль, історій та історії цілих географічних територій.

Упродовж трьох днів на початку грудня відбули­ся зустрічі автора на кафедрах двох національних уні­верситетів — ОНУ ім. І.І. Мечникова та ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, на телебаченні та в Українському домі Одеси. Заключний акцент у цій серії — презентація в ОННБ ім. М. Горького.

При усій, здавалось би, калейдоскопічності наведених у книжці фактів, авторського «потоку свідомості», спогадів і роздумів з їх перетіканням у просторі й часі, у ній є свої домінанти — Степ, Море і пов’язане з ними Місто з його культурно-національним різноманіттям, що постало на стику цих двох неосяжностей. За влучною метафорою Григорія Гусейнова, «Одеса з’явилася перед світом з-під землі, ніби біла квітка, вигулькнула в світлих строях». Письменник україно-, й одесоцентрич­ний. Одеса — місто, в якому він частий гість, це місто його молодості, з усіма перевагами, що несе цей благодатний вік: стрімкий розвиток, творчі злети, знайомства, дружба, кохання… Тут він зустрів свою вірну супутницю життя, родом із Кодимщини.

Дерешеві пошуки на горі Синай

Цими днями до Одеси завітав найулюбленіший письменник сучасної молоді, культова особа — Любко Дереш — із презентацією своїх двох нових книжок: роману «Остання любов Асури Махараджа» (2013) та збірки оповідань «Миротворець» (2013). Нові дітища навіяні мандрівками Єгиптом та Індією. Презентація пройшла в Українському домі (вул. Катерининська, 77).

П’ять років, які Любко Дереш «взяв» у читачів задля творчої паузи (в 2008-у він повідомив про те, що тимчасово покидає літературу), не пройшли намарно. Письменник змінив не лише манеру письма, але й спробував себе у подружньому житті. «Приблизно п’ять років, які я взяв для паузи в писанні, я за­ймався різними речами, але не літературою: трішки драматургією, вивчав психологію в Київському приватному університеті, вів якісь передачі на телебаченні, працював редактором часопису. Багато мандрував, і, врешті-решт, ці мандрівки привели мене на гору Синай, де я одружився, закінчив роман, який довго не вдавалося закінчити, і благополучно розлучився. Але це не розчарувало мене в інституті сім’ї, навпаки: укріпило в думці, що «так тримати» і здійснити наступну спробу», — запевнив Дереш своїх шанувальників.

У болях і радощах буття

Уже перші збірки оповідань Василя Полтавчука — «Заповітне поле» (1984), «Чи залишиться таємницею?» (1991), «Руса коса до пояса» (1997) — означили його як самобутнього письменника, якому близьке сільське життя з його глибокою моральністю, людяними взаєминами, коли негідні вчинки не приховаєш від громади й осуду, а добро проростає доброю ж пам’яттю. Такий потяг не випадковий, адже дитинство та юність Василя Григоровича минули у селі Полянецькому Савранського району. Певна річ, це вплинуло на формування його особистості, як потім і роки навчання на філологічному факультеті Одеського університету ім. І.І.Мечникова, де він і зараз плідно працює на ниві літературознавства.

Нова книжка письменника «Іванові зяті», яка недавно вийшла друком в одеському видавництві «Астропринт», продовжує обраний тематичний напрямок, але на значно вищому рівні. Перед нами постає зрілий майстер художнього слова. І, безумовно, правий лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Василь Фащенко, який колись, згадуючи ім’я Максима Рильського, написав: «І хоча В. Полтавчук не поет, а прозаїк, мені здається, що належить він до мудрої школи нашого Майстра, до школи тих митців, що дослухалися голосів життя людського, не кодуючи, не зашифровуючи символами природних емоцій людини і її борінь у сфері духу. Особистостей, створених непоспішливим словом новеліста, інколи перейнятого елегійним смутком, чуєш і бачиш — у болях і радощах буття».

Ольга Кобилянська. Жебрачка

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло широко відчинене, а я сидів перед ним при столі до писання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

Роман Кракалія. Пам’ятаю ту весну...

(Уривок)

Бо тієї весни бабця зчаста посилала мене рвати по шанцях лободу з кропивою. Як лиш усміхнене сонечко жартома повитягувало за чубчики все, що лиш визирнуло з вогкої землі на світ Божий, та зазеленіли узбіччя доріг на нашому передмісті Клокічка, отоді й починалися наші діточі «жнива». Попідтинню та по шанцях, де лиш можна було, я збирав у торбинку ту зеленину. Не мала ніякого смаку — трава, та й годі. Але вдома — вдома то були правдиві легуміни. Бабця варила з тої трави ріденьку кашку, чимось присмачувала, і ми з меншою сестричкою щодень смакували тим їдлом. Було направду смачно. «Але не рви стару, лиш молоденьку, — наказувала бабця, — вона не так жалить і ліпше смакує». Та яка там стара! Не встигала вирости, як її з’їдали сотні й тисячі голодних ротів по всіх околицях… Угледівши здаля зелені хащики, ми бігли туди наввипередки, а кропива ж висока, густа, жалюща! Заки дістанешся до молодих пагонів, руки суціль у пухирях, ще й печуть вогнем. Часто по тих шанцях здибав таких самих, як я, «жниварів», по короткім часі ми всі здружилися й навіть придумали собі гейби забаву: змагалися, хто більше нарве, бо ж діти, звісно. Опісля скидали весь наш добуток на одну купу та ділили його на всіх: розкладали на однакові букетики — за числом душ у наших родинах. Справедливість у тому нашому діточому товаристві була найвищим мірилом людських чеснот. «Чемпіон», що мав найбільший «ужинок» — це фіксувалося на самім початку, отримував ще один букетик — ніби заохочувальну премію… Так «прополювали» ми не раз цілу нашу вулицю Бережанську та доходили аж до церкви.

Тарас Шевченко — мариніст

Дмитро Романович Шупта народився 1938 року в с. Курінька Чорнуського району на Полтавщині.
З відзнакою закінчив Кримський державний медичний інститут. Працював хірургом. Учасник руху опору в Україні 1960—1990-х років. В’язень сумління.
Автор понад 40 книжок лірики, сатири й гумору, віршів для дітей і музичних видань.
Заслужений працівник культури України.

З глибокої давнини до нас дійшли неймовірні легенди й перекази про наших пращурів-мореплавців, володарів Чорного моря, які виходили і в Середземне море і в Атлантичний океан. Тут варто згадати і походи князя Аскольда, коли його вої морем досягали Візантії і прибивали щита «на вратах Цареграда», й походи Сагайдачного на Кафу і на Синоп. На широких морських просторах наші славні запорожці почувалися господарями. Будучи не тільки вояками, але й відкривачами нових обріїв, вони зробили значний внесок до скарбниці світових знань.

Naviqare necesse est! Треба пливти!

Зустріч у лаврі

«Поїхав я тойді в Київ… і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть…» — писав у роки солдатчини Тарас Шевченко своєму доброму другові Йосипові Бодянському. Ці його мрії розбилися об катастрофу 1847 року, коли почалися арешти кирило-мефодіївців… Чи могло бути інакше? Чи можливі у принципі для художника справжнє кохання, «справжня» родина? Над цими питаннями замислився одеський письменник Микола Суховецький, працюючи в ці дні над романом «Відважні скоморохи».

М. Суховецький навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Він є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).

(Уривки з роману «Відважні скоморохи»)

* * *

Останнього дня квітня 1846 року Тарас Шевченко малював у Києво-Печерській лаврі для Київської археографічної комісії. Кілька годин поспіль працював олівцем, зробивши півдесятка замальовок, щоби потім вибрати кілька кращих сюжетів для відтворення у кольо­рах.

Сузір’я іллічівських авторів

Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
Тарас ШЕВЧЕНКО.

Геніально просто окреслив наш Пророк оті вічні питання, які змушують нас мислити, дошукуючись правди й сенсу життя. Та є люди, які не тільки замислюються над цими словами, а й намагаються дати відповідь на них. Це — письменники, ті, хто глибше, гостріше відчуває дійсність, хто словом стверджує любов до рідної землі, до людей. До таких належать і члени нашого літературного товариства «Сузір’я».

Нещодавно ми презентували вже другий літературний альманах «Сузір’я». Всього — вісім авторів. Ми всі дуже різні за віком, за фахом, за інтересами, але об’єднує нас любов до України й до рідного слова. Як сказав В. Сухомлинський, «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова».

«Образ Одеси в слов’янських літературах»

Перша міжнародна наукова конференція з такою назвою відбулася недавно в нашому місті. Її організаторами виступили Міністерство освіти й науки України, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, його філологічний факультет та кафедра української літератури, філологічний факультет та кафедра філологічних досліджень Захід-Схід університету м. Білосток (Польща) та Одеський літературний музей, де, власне, й проходив цей форум.

Якщо заглибитися у підтекст цієї, без сумніву, непересічної події, то можна сказати, що нею жила вся Одеса, адже господарі подбали про те, щоб численні гості з усієї України та зарубіжжя побачили красу нашого міста, його визначні місця, відвідали музеї, картинні галереї, оперний театр тощо і склали щонайкраще враження про Одесу та одеситів.

Антон Михайлевський

Півонія в чаші землі

На дальніх просторах, на дальніх,
Де вишнями червень воскрес,
Велика, як тисяча Даній,
Лежить вона ширша небес.

Хто дав їй це ім’я жіноче?
Заплів у волосся гаї?
Купається місяць щоночі
У хрещених водах її.

Перекладач Андрій Євса

Євса Андрій Іванович народився 1 січня 1927 року в с. Іваниця Ічнянського району Чернігівської області. Закінчив Одеський державний педагогічний інститут іноземних мов.
Викладав англійську мову в школах, середніх спеціальних навчальних за­кладах, довгий час працював перекладачем, у тому числі в ряді країн за кордоном. Учасник війни, нагороджений орденом та медалями.
Переклав твори багатьох англомовних авторів, серед них: Річард Бах, Рей Бредбері, П. В. Вудгауз, Джон Гарднер, Джон Гендс, Джон Д. Карр, Еллері Квін, Агата Крісті, Стефан Лікок, Вільям Сароян, Ерік Сігел, Елвін Тоффлер та інші. (Кілька його перекладів пропонуємо сьогодні вашій увазі.)

Ми в Україні хворі Україною...

Цей рядок з вірша геніального українського поета Миколи Вінграновського прийшов мені на думку при читанні збірки поезій Дмитра Мартинюка «...І від олжі застережи».

Дмитро Мартинюк досі був добре відомий як правдивий, принциповий публіцист, досвідчений журналіст... Людина непростої долі. «Народився 1946 року на Івано-Франківщині. Зростав на Одещині, куди мусив переїхати разом з сім’єю внаслідок радянських репресій у Західній Україні». Це з автобіографічної довідки до збірки. А далі — семирічка, праця різноробочим в радгоспі, сільгосптехнікум, служба в армії, вища журналістська освіта в Києві. І журналістика... Нині видає цікавий літературно-художній, культурно-просвітницький та історико-публіцистичний журнал «Зоря вечорова». Має кілька книг публіцистики на болючі українські теми.

Подвиг Буші — в кожній душі

З незабутніми враженнями та бентежними почуттями повернувся з другого міжнародного літературно-мистецького фестивалю «Русалка Дністрова», організованого Національною спілкою письменників України й профінансованого місцевими адміністраціями, що проходив на благодатній Вінниччині і в Придністров’ї.

У цьому яскравому святі були задіяні придністровські райони Вінницької області, а також Кам’янка та Рибниця ПМР. Загалом, цей фестиваль цілком вписується у єврорегіональну програму «Дністер», яка втягує у свою орбіту і шість районів Молдови. Всі ці регіони заявили про спільний намір розвивати свої території в європейському напрямку.

«...Як зів’януть крила — не полетить»

«Лють» — це роман, головним героєм якого є Нестор Махно. Перший же розділ починається з того, що Махно «долонями тис на скроні, бо шершнем гуділа лють, намірюючись звідти вихлюпнутися і одним покрутом помститися так, щоб здригнулася земля» . І в останньому, 23-у розділі Нестор у важких роздумах картає себе за те , «що нині, як загнаний вовчисько, сидиш отут на лаві і клацаєш зубами од люті…». Отже, люттю просякнутий увесь твір Г.Щипківського — і то люттю не лише ватажка вільного українського селянського війська: лютують червоні та білі вороги Махна, лютують його побратими, лютує південноукраїнський степ, лютує сам час нещадної війни 1917—1921 років, бо зійшлися у двобої прагнення одних до волі на власній землі, бажання других знову захомутати «бунтівних холопів», захланність третіх — очманілих від революційної тарабарщини — захопити «на дурняк» за допомогою надзвичайок, розвьорсток і комнезамів не ними вирощений хліб і до хліба.

Махновцям не було іншого вибору, ніж оцей: «Будемо його (біляка. — М.Л.) молотити, допоки не почервоніє, червоних гамселити доти, поки не побіліють»… То була люта доба, то була нелегка наша історія, її треба було пережити, й Україна трагічно пережила її, а Несторові Махну, талановитому селянському синові, хворобливому й аж ніяк не атлетичному, випало звалити на свої плечі тягар народної боротьби й заповнити свою душу цією спопеляючою люттю (великим болем виривається з його серця: «Я вже по груди в крові!») … А наш сучасник, знаний український прозаїк-патріот Геннадій Щипківський відчув, що не може пройти повз добу Махна й постать народного батька, не давши їм життя на просторі белетристичного твору.

Техногенна катастрофа в мозку і француженка з... бородою

 В Одесі побував один з найкреативніших мандрівників України Максим Кідрук — уже визнаний і досить популярний 29-річний письменник із Рівненщини. Цього разу — з презентацією своєї нової книги — першим українським технотрилером «Бот».

За визначенням, «технотрилер» — це жанр художньої літератури, що досліджує взаємодію людини з реально існуючими технологіями, а насамперед — фатальні помилки у цій взаємодії, що призводять до техногенних катастроф. Тобто «Бот» — це розповідь про катастрофи майбутнього, ті, які з’являться з невідомого й з якими людство не знатиме, як боротися. Письменник розповів, що батьком «технотрилеру» є Майкл Крайтон, автор «Парку Юрського періоду», і що після нього цю нішу так ніхто і не зайняв. Але не надовго, адже є Макс. «Я вважаю, що моє технічне минуле з двома успішно покинутими аспірантурами і мої подорожі дають мені право створювати книги такого жанру та в майбутньому зайняти цю нішу», — запевнив одеситів Кідрук.

 

«Таким поглядом можна і вбити...»

Таким поглядом можна і вбити…
Діставай свою табельну зброю!
Ну не вмію, як люди, любити!
Та й навчуся, мабуть, не з тобою…

«я правкраїнський явір»

Із циклу «У криниці серця»

1
Всевишній вітру посила тобі
що не повалить з ніг
а саме до снаги
він напина вітрило
щоб ти міг
пручатися стосило
вертатись на своя круги
нічого не бува запізно
як і зарано теж

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua