28 червня уже вдруге свої обійми розкриє найтриваліший музичний фестиваль Європи — Summer Sound Griboffka International Music Fest’12.

Імпреза (і це відбудеться вперше в Україні) триватиме понад два місяці! Більше того, самому фестивалеві передуватиме Euro Football Music Fest, який відбудеться одночасно з Чемпіонатом Європи з футболу. А увінчає грибівське літо тематичний (організатори обіцяють — грандіозний) тиждень наприкінці серпня.

Ці слова з Євангелія від св. Матвія, винесені у заголовок, — один із близько чотирьох тисяч афоризмів, вміщених у новій книзі Євгена Акимовича «Європейська культура в афоризмах і висловах» (Одеса: Прес-кур’єр, 2012. — 488 с.)

Невтомний дослідник історії української культури Євген Акимович, давній друг нашої газети, нещодавно порадував книголюбів новою своєю працею — «Європейська культура в афоризмах та висловах». Видання подібного ґатунку завжди привертають особливу увагу читачів і неодмінно займають місця на їхніх книжкових полицях.

Образні і влучні вислови ще називають «крилатими». Це означення приписують легендарному давньогрецькому поету Гомеру. Під такою назвою — «Крилаті слова» — відомі книжки німецького вченого Г. Бюхмана (1864), російських дослідників Марії і Миколи Ашукіних, твір яких був не раз доповнений і перевиданий (1955. 1960, 1966, 1988). Читачам, певно, відомі й такі книжки «1000 крилатих виразів українською мовою (1964), «Крилаті слова в українській мові» (1975), «У світі крилатих слів» (1976).

Як уже повідомляли «Чорноморські новини», 24 — 26 травня в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького пройде ХІІІ Всеукраїнська виставка-форум «Українська книга на Одещині».

Програма заходу насичена подіями, які, запевняють організатори, порадують справжніх книгоманів, поціновувачів високоінтелектуальної продукції. Насамперед, слід виокремити передачу в дарунок бібліотеці рідкісних книг релігійного змісту — «Тріодіона» та «Евангеліона», виданих у Львові в XVII ст.; презентацію видавничого проекту «Арт-економі» (виготовлення книг цифровим офсетним друком від 5 примірників); проведення «круглого столу» «Українське книговидавництво-2012» за участі провідних спеціалістів галузі.

Журнал «Сучасність» відроджується

Журнал «Сучасність» — один з найстаріших та найавторитетніших українських «товстих» періодичних видань. Часопис почав виходити 1961 року спочатку в Німеччині, потім — у Сполучених Штатах, а від січня 1992-го — в Україні.

Біля витоків «Сучасності» стояли такі відомі літератори, громадські діячі, як І. Кошелівець, В. Бургард, В. Барка, В. Кубійович, І. Лисяк-Рудницький, У. Самчук, Ю. Шевельов, Б. Рубчак, Б. Бойчук, В. Вовк та багато інших славетних українців.

Уже від перших своїх чисел журнал став популярним не лише в діаспорі, а й — підпільно — в Україні.

Можливо, це тільки збіг, але тепло в Одесу прийшло одночасно з XVIII міжнародним фестивалем «Два дні і дві ночі нової музики», який 21 — 23 квітня перетворив сцену одеської філармонії у світовий культурний центр.

Весна — це завжди відновлення, й тому фестиваль «2Д2Н», який є одним з передових напрямків у розвитку і пошуку нових шляхів у світовій музичній культурі, надзвичайно їй співзвучний. Цьогоріч, утім, як і в усі попередні роки, у програмі фестивалю було багато екзотики, починаючи з традиційного вже виступу монгольської співачки Самдандамби Бадамхорол, яка вразила так званим «горловим співом», коли звук голосу набуває цілком незвичної сили і тембру. До речі, на нинішньому фестивалі цю ж техніку продемонстрував і співак Андреас Фішер з німецького ансамблю Neue Vocalsolisten, виконуючи твір для баса американського композитора Елліота Шарпа «Порох і попіл», написаний у 2011 році. Традиційним для фестивалю стало і виконання цим ансамблем п’єси «Безхатько» американського композитора Тоні Конрада. Баритон Гільєрмо Андзорена розлігся на простеленому на сцені спальному мішку і, лежачи, відповідав на репліки перехожого — тенора Мартіна Надь.

Людське тіло, а не тільки голос, як музичний інструмент представила у своєму музичному перформансі на фестивалі «Два дні і дві ночі нової музики» Елізабет Шимана.

Впродовж багатьох років вона працює з голосом, тілом та електронікою, займається розробкою інтерфейсів і технологіями використання магнітних полів, а також співпрацює з австрійським «Кунстрадіо» та московським «Термен-центром». Її твори виконувалися в багатьох європейських країнах…

Того теплого вечора 29 квітня у ресторані-клубі «Бернардацці» було гамірливіше і святковіше, ніж завжди. Тут зібралися провідні одеські джазові виконавці, педагоги, критики і просто шанувальники цього музично-естрадного мистецтва, щоб на одній хвилі з колегами, однодумцями із 195 країн світу, що входять у ЮНЕСКО, вперше відзначити Міжнародний день джазу.

Відкриваючи вечір, ведуча Олена Шевченко зачитала привітальний лист генерального директора ЮНЕСКО: «Джаз упродовж усієї своєї історії завжди був фактором позитивних соціальних перетворень, він залишається ним і сьогодні. Ось чому ЮНЕСКО проголосила Міжнародний день джазу. Ця музика … говорить мовою свободи, яка має істотне значення для всіх культур. ЮНЕСКО керується такими ж цілями у своїх зусиллях з наведення мостів діалогу і порозуміння між усіма культурами і суспільствами...».

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки...»

Так починається повість «Кайдашева сім’я» українського письменника-класика І. Нечуя-Левицького. Погодьтеся, якщо поміняти назву міста і річки, то перед очима постане краєвид, дуже знайомий ананьївцям... Це відчуття схожості не покидало глядачів під час всієї вистави, прем’єра якої відбулася наприкінці квітня в районному будинку культури.

Як уже повідомляли «ЧН», 24 — 26 травня Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького спільно з Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів проводить загальнодержавну культурно-просвітницьку акцію — ХІІІ Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».

Символічно, що нинішній книжковий форум проводиться у День слов’янської писемності і культури, який встановлено указом Президента від 17 вересня 2004 року на вшанування пам’яті рівноапостольних Кирила та Мефодія. Натхнення та оптимізму на успішний розвиток подій у царині культури, зокрема у книговидавничій та бібліотечній справі, додає проголошення главою  держави 2012-го Роком культури та відродження музеїв.

Так зветься народний хор, створений дев’ятнадцять років тому в Суворовському районі міста Одеси. Ініціаторами заснування цього колективу стали здебільшого ветерани війни та праці. За всі його досягнення слід дякувати професійній майстерності художнього керівника Олександра Устиновича Мосійчука.

Упродовж майже двох десятиліть виступами хору насолоджувалися тисячі людей: школярі, студенти, інваліди та літні люди з інтернатних закладів, просто мешканці міста-героя. Поважні хористи звикли називати один одного побратимами: «Хто в боях дні і ночі зазирав смерті в очі на кривавих дорогах війни». На жаль, таких стає дедалі менше. На зміну їм приходить молодша генерація — закохані у пісню «діти війни».

Названі переможці премії імені Ростислава Палецького за 2012 рік

Визнаний майстер декоративного розпису Ростислав Палецький всією душею любив Україну. У його роботах яскраво постають герої національних визвольних змагань, колоритні персонажі творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Котляревського… Та й просто коли на його малюнках розквітали лише одні дивовижні квіти чи походжали казкові птиці, відчувалося, що і в них грають струни української душі.

Палецький щиро і справедливо вірив, що люди в Україні напрочуд талановиті (це його стараннями у селі Троїцьке Любашівського району було відкрито школу декоративного розпису), намагався передати свою любов до народної творчості, національних традицій і звичаїв іншим. І глибоко символічно, що зоряним шансом для визнання нових талантів стала саме премія імені Ростислава Палецького, ініційована Одеським обласним центром української культури за підтримки управління культури і туризму облдержадміністрації та громадської організації «Інтелектуальний форум».

Представляти Юрія Андруховича якось незручно. Адже про нього вже стільки написано і сказано, що й годі. Його поетичні та прозаїчні твори, переклади і публіцистика постійно обговорюються, критикуються, цитуються. Про письменника говорять, говорять, говорять…

Останні два тижні він перебував у турі містами України, де презентував нову книгу «Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики» — 111 історій про 111 міст, у яких йому довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти.

Одеський національний театр опери та балету порадував глядачів новою подією — гала-концертом «Феєрія балету», створеним молодими хореографами та артистами театру. Цей концерт поєднав у собі номери класичного та сучасного репертуару, фрагменти класичних балетів у постановці великих майстрів минулого, роботи іменитих сучасних хореографів і постановки молодих танцівників театру.

«Феєрія» у перекладі з французької — чарівна країна, й одесити отримали непересічну можливість проникнути у чарівну країну цього виду мистецтва, побачити його багатогранність, відчути розмаїтий і неповторний світ танцю, завісу до якого відкрили для нас одеські артисти.

Молоді солісти Одеського національного театру опери та балету Терада Мідорі та Окава Коя стали лауреатами ХІІ відкритого конкурсу артистів балету імені Катерини Максимової «Арабеск-2012», що проходив у російському місті Перм у квітні, повідомляє прес-служба театру.

Окава Коя отримав першу премію серед чоловіків, Терада Мідорі стала лауреатом премії імені Галини Уланової за духовність танцю, а також розділила другу жіночу премію з танцівницею Христиною Андреєвою з Казані. Окрім того, їх дует отримав спеціальну премію Катерини Максимової та Валентина Васильєва.

Одеський театр опери та балету наважився поставити одну з найскладніших з-поміж найпопулярніших опер — «Дон Жуан» В.-А. Моцарта. 28 квітня, 4 і 16 травня, а також 3 червня у рамках Міжнародного фестивалю мистецтв відбудуться прем’єрні покази.

Постановкою спектаклю займався один з найзатребуваніших у світі оперних режисерів, народний артист Росії Юрій Александров спільно з художником, заслуженим артистом Росії В’ячеславом Окунє­вим. Музичний керівник постановки — головний диригент театру Александру Самоїле.

«Людина не може без коріння. Лише тоді їй спокійно і впевнено живеться на землі, коли вона знає, що наслідує створене до неї, що зв’язки ці не обірвуться тому, що саме вона ланка в ланцюгу людства».

Р. М. Палецький.

26 квітня в рамках Народної академії творчості об 11.00 відбулося відкриття виставки робіт майстрів народної творчості Одещини — лауреатів та стипендіатів премії імені Ростислава Палецького та урочисте нагородження переможців. Захід приурочений до 80-річчя від дня народження нашого талановитого земляка, чиє життя обірвалося у розквіті літ за досі не з’ясованих обставин.

Творчий прояв художника нечасто має такі чітко окреслені часові межі і є таким індивідуально виразним, як це можна бачити в долі Ростислава Михайловича Палецького. Рівно десять років активної повно­цінної творчої праці відпустило йому життя, десять років, які сконцентрували в собі і винесену з батьківського дому любов до рідної землі та її історії, і пристрасть до малювання, що зайнялась з того часу, як він пам’ятав себе, і силу та ніжність українського слова, яким він володів образно й досконало.

Журнал «Сучасність» відроджується

Журнал «Сучасність» — один з найстаріших та найавторитетніших українських «товстих» періодичних видань. Часопис почав виходити 1961 року спочатку в Німеччині, потім — у Сполучених Штатах, а від січня 1992-го — в Україні.

Біля витоків «Сучасності» стояли такі відомі літератори, громадські діячі, як І. Кошелівець, В. Бургард, В. Барка, В. Кубійович, І. Лисяк-Рудницький, У. Самчук, Ю. Шевельов, Б. Рубчак, Б. Бойчук, В. Вовк та багато інших славетних українців.

Щойно надруковане дослідження краєзнавця Олександра Павленка «Пращури українців і сучасність» (видавництво «ІНВАЦ») з’явилося в книжковій крамниці на Троїцькій, 77. Як зазначено в анотації, новітні часи суверенної України «покликали до неординарних підходів у висвітленні вітчизняної історії, до з’ясування проблем походження українців і нового бачення цього явища та вияву впливу інших циві­лізацій і народів на становище української нації». Дослідження є новітнім за глибиною погляду і має зацікавити молодь та всіх залюблених в історію Батьківщини.

У самому початку автор своєрідно досліджує походження українського слова «козак», яке в шкільному підручнику трактується як тюркське, хоча світова наука довела, що мовою санскриту — прамовою білої раси і сакральної для індусів — це означає: лицар, захисник, де є навіть ім’я Іван — «улюбленець богів», і Тарас, яке лелеги з Гіпербореї занесли в сучасну Грецію з тим же значенням.

На заняття літературної студії «Гарт», що відбувалися в палаці Воронцова і які вів письменник Олекса Різниченко, приходило чимало обдарованих одеських школярів. З-поміж них — і Дмитро Дроздовський, нині відомий молодий літературний критик, нещодавно прийнятий до Національної спілки письменників України.

Ось що він згодом написав про свого колишнього наставника:

«Коли я роздумую над літературним письмом Олекси Різниченка, то відчуваю в живому подиху його творчої спадщини характер цього чоло­віка, не дуже обласканого долею, тертого життям і вже обвіяного осінню літ. Та молодість, як кажуть, живе не в літах, а в душі людини. Цього письменника славить молодість і непокірний дух. Я б сказав навіть — гордий дух українця! Ні, не пихата гординя, а висока гідність людини, яка дорожить своїм родом і народом, словом материнської мови і си­нівською вірністю Україні.

Письменникові Володимиру Рутківському — 75

Письменник повинен дивувати. Своїми творами, закладеними в них ідеями та думками. Властиво, кожною новою книжкою. Тим і цікавий. Не кожному це вдається. Володимир Рутківський, здається, робить це постійно. Посудіть самі.

На початку своєї літературної «кар’єри» був поетом. Гарним поетом (а було це ще в середині 1960-х), треба визнати. Виходили книжки — «Краплини сонця», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День народження дощу»... Полюбляв історію, зокрема — археологію, а вчитися пішов... до Політехнічного нині університету. Відтак працю мав на Одеському суперфосфатному заводі. А далі — перекваліфікувався на журналіста, і вже «засві­тився» на обласному радіо, та переманила його газета обласної ради. Тож книжка нарисів стала цілком логічним вислідом цього перевтілення — «Земля мастеров» (газета ж бо російська). А далі зробив крутий зигзаг усе ж таки у бік дитячої літератури, що теж не могло не подивувати, бо ж робота у цьому «гарячому цеху» незрівнянно важча. Сказав же один чоловік з пишучих, що творити для дітей треба не лише так само як для дорослих, а — набагато краще. Впорався. Свідчення тому — казка «Прибульці», дитячі психологічні та казкові повісті: «Аннушка», «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга Баби Яги», «Сторожова застава», «Потерчата», «Ганнуся»... Он скільки!

До 18 квітня в дев’яти містах України, і в Одесі зокрема, триватимуть Дні польського кіно, в рамках яких демонструється сім стрічок, створених кінематографістами держави-сусідки за останні два роки.

У списку фільмів, які можна переглянути в рамках показів, є і дебютні роботи: Ґжегожа Зґлінського «Заскок», Марека Лехкого «Ерратум» та Лешека Давіда «Кі». «Це зовсім нова продукція. Таке кіно не є комерційним, воно дуже заангажоване. Ці режисери дуже цікаво «копаються» у польському суспільстві, історії. Ми обрали ці стрічки, бо хочемо показати, в якому напрямку сьогодні йде наше кіно», — цитує «Україна молода» Ярослава Ґодуна, директора Польського інституту, який є ініціатором «днів».

Любов — це життєдайний вогонь у душі людини. Засідання літературної вітальні «Любові пам’ять незабутня» підготувала зі студентами Білгород-Дністровського державного морського рибопромислового технікуму викладач української мови та літератури Оксана Матієнко, щоб на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Тараса Шевченка показати красу і складність людських почуттів.

— Підготовка тривала кілька тижнів, — розповідає Оксана Анатоліївна. — Це детальне дослідження життя Шевченка, сценарій, костюми, зачіски, декор сцени і ще багато дрібниць, щоб створити атмосферу життя поета, і до того ж — щоденні репетиції.

Це була цікава розповідь про муз Тараса Шевченка, що надихали великого поета і художника на створення геніальних літературних творів і невмирущих полотен. Сцену актового залу технікуму прикрасили репродукції жіночих портретів Шевченка-художника та його автопортрети різного періоду життя.

В експериментальному центрі сучасного мистецтва «Чайна фабрика» відкрилася виставка фотографії фотохудожниці з Румунії Мирони Раду.

Молода гарна жінка фотографує... самітність. Фотографує вона тому, що є фотохудожником. Відомою своїми працями у жанрах документального кіно, художньої фотографії. І це зрозуміло. Але зображувати на фотографіях самітність? Це може наштовхнути на певні роздуми.

Не надто часто доводиться спілкуватися зі справді великими людьми. У Міжнародний день театру журналісти отримали гарний дарунок: в Одеському оперному ми зустрілися з великим, без перебільшення, танцівником ХХ століття, народним артистом СРСР, одним з найпопулярніших артистів у багатьох країнах світу Володимиром Васильєвим.

Перше, що вразило у цій людині, — дивовижне поєднання простоти і гідності, відкритість у спілкуванні і відсутність будь-яких ознак зіркової хвороби. Володимир Васильєв розповідав нам не лише про балет, що став його життям, а й про інші речі, якими йому хотілося з нами щедро поділитися...

Маестро танцю був дуже радий своїй зустрічі з Одесою. Зізнався, що багато років тому знімався в одному з музичних фільмів саме в Одеському оперному театрі, грав роль ведучого дитячих програм, але йому, як не дивно, жодного разу не доводилося танцювати на сцені нашої опери...

Концерти гастролерів — це своєрідне подолання ізоляціонізму, запобіжний захід від провінційності, особливо, якщо культура фінансується за залишковим принципом і мрія про виїзні концерти оркестру так і залишається мрією.

Нещодавно в Одеській філармонії відбувся концерт Національного одеського симфонічного оркестру під керівництвом Берислава Скендеровича (Нови Сад, Сербія). Звучали твори американської і російської симфонічної музики кінця ХІХ — ХХ століть — Бернстайн, Гершвін, Чайковський, Шостакович. Соло на фортепіано Антонія Баришевського (Київ).

Свою музичну кар’єру Берислав Скендерович розпочинав як піаніст, згодом диригент опери. Нині він — художній керівник Сербської національної опери, засновник, незмінний диригент і художній керівник Симфонічного оркестру Воєводини. Нагадаємо, що Нови Сад — це також центр одного з найзнаніших музичних фестивалів Південно-Східної Європи — EXIT, що відбувається на початку червня у фортеці Петроварадін, яка стоїть на березі Дунаю.

Літературно-художній журнал «Дніпро» занесено до Книги рекордів України.

Часопис визнано у категорії «Видавництво» — найдавніший літературно-художній журнал сучасних україномовних авторів. Сьогодні «Дніпро» — найдавніший журнал, який публікує творчість сучасних україномовних авторів і тим самим робить вагомий внесок у розвиток української культури загалом. Постійно видається з 1927 року.

Саме на Благовіщення, 7 квітня, народилися (щоправда, в різні роки) видатні митці українського театру: режисер і художній керівник Одеського українського театру, народний артист СРСР Василь Василько й актриса, старійшина колективу «васильківців», заслужена артистка України Станіслава Шиманська.

Внесок кожного з них у розвиток національного театру України вагомий. Шляхи Станіслави Шиманської і Василя Василька перетнулися саме в Одесі, в перші повоєнні роки, коли Василько вкотре (!) повернувся сюди, а Шиманська стала одною з провідних актрис Українського театру.

Цікавий захід — «Тиждень Тараса Шевченка» — відбувся в Одеській гімназії №1 ім. А.П. Бистріної. Програма була насичена й пізнавальна. В рамках тижня пройшли літературні читання, відкриті уроки, конференції, конкурси, інтелектуальні ігри. Усе було присвячене творчості Кобзаря.

Не секрет, що гімназія №1, якою керує зараз Л.С. Топчій, вважається одним з найпрестижніших у місті навчальних закладів 2 — 3-го ступенів. Її вчителі відомі високим рівнем методичної підготовки, а учні — своєю активною участю в різноманітних олімпіадах, науково-дослідницькій роботі, виховних заходах. Одним з таких якраз і був «Тиждень Тараса Шевченка», який став водночас і нашою навчальною практикою.

Перформенс, буккросинг, флеш-моб — такими новими словами поповнилася лексика читачів обласної бібліотеки для юнацтва ім. В.В. Маяковського у рамках проведення щорічного тижня книги. Ініціативна і невтомна директорка бібліотеки, заслужений працівник культури України Л.Ф. Пономаренко постійно спонукає співробітників до пошуків нестандартних форм роботи.

«Читати — це модно!», — склавши з окремих літер слоган, добровольці-помічники — учні школи №78 (бібліотекар Л.В. Болдінська) вишикувалися з ним на прибібліотечній території так, щоб перехожі могли це прочитати і запам’ятати. А на довколишніх лавках по вулиці Корольова волонтери залишили цікаві книжки з листівками-закликами «Прочитай! Мені сподобалося». Такий подарунок з однією умовою: після прочитання передати книгу іншим.

Конкурс з такою назвою був започаткований в Одесі позаторік, коли вихованці позашкільних навчальних закладів вперше демонстрували свою творчість. Організатором цікавого змагання стала педагог центру дитячої та юнацької творчості «Моряна» Поліна Василівна Микоткіна (на жаль, уже покійна). Відтоді вихованці поза­шкільних навчальних закладів міста щороку змагаються у знанні народних звичаїв, традицій, культурної спадщини українського народу.

Ось і на початку нинішньої весни будинок дитячої та юнацької творчості «Тоніка» Суворовського району задзве­нів дитячими голосами самодіяльних акторів та їхніх уболівальників. Творчі виступи конкурсанток та команд були напрочуд яскравими, змістовними. Вони читали поезії Тараса Григоровича Шевченка та інших авторів, виконували різні обрядові дійства, готували страви за бабусиними рецептами і, звісно, демонстрували прекрасні національні строї.

Словосполучення «французька весна» добре знайоме шанувальникам французької культури: нинішнього року цей фестиваль проходить в Україні уже вдев’яте, охоплюючи шість міст — Київ, Одесу, Харків, Львів, Донецьк та Дніпропетровськ. Цими днями він стартує у столиці, на Софійській площі, вуличною виставою оркестру «Шалені дзвонарі», а в Одесі «Французька весна» «настала» ще у четвер, коли в кінотеатрі «Родина» розпочали показ так званої «Панорами французького кіно»…

Загалом, у рамках фестивалю заплановані театральні вистави, концерти класичної музики, виставки, кінопокази та зустрічі з письменниками. Для кожного міста підготовлена окрема, неповторна, програма. То якою буде «Французька весна» в Одесі?

Великою експозицією творів Михайла Жука розпочала свою виставкову діяльність щойно створена галерея на Новосельського, 75, — «Квартира № 10» — властиво, то якраз і є її назва. Це чи не перша така виставка творів (а їх представлено півтори сотні) напівзабутого мистця не лише європейського, а світового виміру. І, до речі, саме Одеса свого часу відкрила незалежній Україні цю постать.

Як зазначив на відкритті колекціонер, мистецтвознавець і журналіст Євген Голубовський, «це справді музейна виставка, вона дає уявлення про багатогран­ність митця, широту його творчих зацікавлень, і нам треба пропагувати його творчість якнайширше». «Ми відкриваємо Жука знову, — підкреслив Тарас Макси­м’юк, колекціонер, працівник Фонду культури. — Фактично у нього була тільки одна персональна виставка, ще за життя, коли він приїхав з Кракова до Києва. Від 1972 року, коли вперше познайомився з творчістю Жука, і по сьогодні я відкриваю його для себе».

Ще довго — не то що через двадцять, а й упродовж цілої сотні років, бо таки ж добряче знову одкинуто нас назад — будемо відкривати самих себе: свою ідентичність, свою культуру. Відкривати і дивуватися, як дивуємося щоразу, коли сповна розпізнаємо нове ім’я. Та хоч б й не дуже нове, а нібито знане вже, майже сучасника. Придивишся ближче й одразу питаєш себе: чи є хоч пам’ятна таблиця бодай десь на стіні, іменна вулиця, не кажучи вже про погруддя? А вже щоб музей!..

Після тривалих гастролей у Франції та Швейцарії повернулася балетна трупа Одеського оперного театру. Понад 30 міст, 46 ви­став за 55 днів — ось короткий підсумок поїздки наших артистів до Європи. Танцівники та головний балетмейстер поділилися своїми враженнями на прес-конференції.

Головний балетмейстер театру Юрій Васюченко розповів:

— Пропозиція поїхати до Франції та Швейцарії надійшла несподівано. Готувалися гастролі Київського оперного театру, але в останній момент трупа відмовилась від поїздки, зголосилися лише провідні солісти. Тож одесити готувалися до гастролей впродовж лише півтора місяця, а не року, як годиться. Театр показував балет «Жізель» А. Адана. На гастролі поїхала команда із 44 осіб.

Саме такий, дуже незвичний вибір належало зробити комісії, що обирала проект пам’ятника Володимирові Висоцькому, встановлення якого заплановане в День міста.

Із 17 поданих на конкурс проектів було визначено три кращі. Саме ці роботи й зумовили вибір, виненсений в заголовок, — кентавр, Жеглов чи вітрило-роз­п’яття.

За рішенням комісії третє місце присуджено роботі київського скульптора Олександра Родіонова, який зобразив Висоцького у звичному вигляді — в куртці і джинсах. А от тінь за ним своїми обрисами нагадує Жеглова в капелюсі і плащі з піднятим коміром. Ця робота особливо припала до душі одеським кіномитцям.

Рік відділяє нас від попереднього концерту з Національним одеським філармонійним оркестром за участю російського диригента Юрія Ткаченка (Москва). Цього разу музикант виступив із шлягерною програмою (перше відділення) — твори Е. Шоссона, Ф. Ваксмана, що не в останню чергу продиктовано участю у концерті скрипаля Олексія Семененка (Україна — Німеччина). У другому відділенні звучала Симфонія № 8 А. Дворжака.

Олексій відразу заволодів увагою залу. Один з найпопулярніших творів Ернеста Шоссона «Поема для скрипки з оркестром» і не менш популярна «Фантазія на теми опери Ж. Бізе «Кармен» Франца Ваксмана сповна продемонстрували одеситам, яких висот майстерності досяг колишній вихованець школи ім. П.С. Столярського та академії ім. А.В. Нежданової. Нині навчається він у Кельнській вищій музичній школі (Німеччина).

Традиційний обласний огляд-конкурс дитячої танцювальної творчості, що пройшов на сцені Великого залу Одеської філармонії, цього року зібрав рекордну кількість учасників — 19 ансамблів.

У двох вікових номінаціях і трьох обов’язкових видах танцю — класичному, народному, а також естрадному або бальному — демонстрували свої таланти учні молодших і старших класів хореографічних відділень дитячих музичних шкіл та дитячих шкіл мистецтв. Відтак перед журі на чолі з народною артисткою України Наталією Баришевою стояло непросте завдання — переглянути більше сотні виступів і визначити кращих з кращих.

«Співець українського слова» — така назва щорічного обласного фестивалю літературно-музичних композицій, моновистав та читців, присвяченого 200-річчю Тараса Шевченка, три роки тому зініційованого Одеським обласним центром української культури. Недавно тут знову — уже втретє — звучала поезія нашого Пророка і Кобзаря.

Цього року учасниками стали школярі з районів області. Підбадьорювали аматорів своїми виступи знані вже й поза нашим краєм колективи — народна хорова капела «Співуче гроно» будинку культури села Шабо Білгород-Дністровського району, тріо бандуристок «Млада» та інші. Вони подарували глядачам хвилини справжнього зачарування. Літературно-мистецький рівень учасників фестивалю оцінювало фахове журі, а зала була виповнена до останнього стільця. Себто організаційна складова заходу не викликала заперечень. Заперечення викликали інші моменти, хоч вони й не могли вплинути на висновки журі. На них якраз і варт застановитися.

Яскраве свято української мови, літератури та культури у рамках Шевченківських днів відбулося в одеській загальноосвітній школі № 5.

У залі — учні, вчителі та гості, на сцені — дівчата та хлопці у вишиванках. За українською традицією господарі-школярі зу­стрічали всіх короваєм, уквітчаним калиною. Свято почалося знаменитим «Реве та стогне Дніпр широкий». Під цю мелодію діти поклали квіти до портрета Великого Кобзаря. Найменший учасник свята, учень 2-Б класу Олександр Шушин проникливо прочитав Шевченкову «Молитву».

Архітектура Одеси отримала ще одну історичну мітку — на фасаді будинку по вулиці Софіївській, 18, відкрито меморіальну дошку з рельєфом Михайла Врубеля (1856 — 1910).

Цей запізнілий вияв поваги до геніального російського художника — ініціатива Всесвітнього клубу одеситів. А матеріалізувався він завдяки меценатській підтримці члена клубу Євгена Деменка. Щоправда, багатолюдним це відкриття не назвеш — зо три десятка осіб разом з журналістами і телеоператорами. Подумалося, не більше, як колись на похороні Врубеля...

Той, хто цікавиться долею співучої Одеси, не міг не помітити, що чільне місце серед одеситів займає сім’я Володимира Даниловича Стаховського («Чорноморка» про цю родину писала неодноразово — «Музичний діалог поколінь», О.Філіппова, «Моє серце співає», В. Павліченко). Складається враження, що ця сім’я є давнім другом вашої газети.

Справді, і батько, і донька Олена Володимирівна — знані та шановані в Одесі люди. Але ж свого часу, а було це 55 років тому (і знову ювілей!), глава сім’ї долучився до розвитку співучої культури нашого села. Думаю, це було на зорі його творчої кар’єри. То були часи тісної співпраці міста і села. Щойно в Полянецьке прибув та очолив великий і багатогалузевий колгосп представник «двадцятип’ятитисячників» Михайло Андрійович Носков. Із притаманною йому енергією взявся за об’єднання малих колгоспів у єдине ціле і за створення належної, сучасної, як на той час, інфраструктури. Мріяв про повноцінне життя селян. Звісно, й культура посідала чільне місце. Тоді ж, у 1957 році з’явився у селі посланець Одеси, великий ентузіаст культурної, зокрема співочої, хорової, справи Володимир Данилович Стаховський. Він приїхав з ідеєю і бажанням створити сільський хор з високою виконавською культурою. Обидва учасники війни йшли паралельно: один розвивав економіку, інший — культуру. Спільне для обох — кирзові чоботи для сільського бездоріжжя.

Слово, за Олександром Олесем, це те, що «чарує, тішить і п’янить», підносить до зірок, а то й боляче б’є, навіть — нівечить. Як донести до читача красу Слова, схвилювати, змусити мислити? Як з величезного лексичного розмаїття вибрати найточніші, найпроникливіші, найніжніші слова? Перелопативши гори словесної руди, письменник буває винагороджений перлинками-золотинками, які зблиснули й розсипалися на аркуші паперу, знайшовши своє місце. Виразно сказав про це Роман Лубківський:

І раптом чуєш: злато слово, злато!
Аж хочеться скупатися у тім
Отецькім слові, слові золотім!
І хочеться, і прагнеться без тями
До цього слова припадать устами,
Ридати і радіти водночас…

Доброю традицією музею «Степова Україна» стало відкриття тематичних експозицій, приурочених до Міжнародного жіночого дня. У попередні роки з успіхом пройшли виставки «Полна-полна коробушка...», «Дамські капелюшки» і «Рукоділля. Мережива». Інтерес до них не випадковий, адже відвідувачі мали унікальну можливість наочно побачити справжні деталі побуту минулого, про який тепер можна тільки прочитати в книжках чи побачити в кіно.

Нинішня виставка «Рукоділля. Вишивка», яка відкрилася 6 березня, продовжила цю серію. В основі представленої експозиції — домашні вишивки, якими турботливі господині у 40-х — 50-х роках минулого століття намагалися прикрасити буденний домашній побут. Тоді майже в кожному домі можна було зустріти вишиті вручну настінні килимки, подушки і подушечки, штори, фіранки і навіть цілі картини. З небагатого вибору кольорових муслінових ниток, якими торгували в магазинах, створювалися різноманітні квіти і візерунки, зворушливі дитячі голівки в крислатих і матроських шапочках, різна екзотична і звичайна звірина, і звісно, сюжети з казок.

Надія Бабіч очолила Одеський національний театр опери та балету у листопаді 2010 року, залишивши посаду начальника управління культури та туризму облдержадміністрації. Після затяжної реставрації театр працював, але тривала перерва давалася взнаки. Колектив постійно лихоманили внутрішні війни, скандали, мітинги, які призводили до частої зміни керівництва і головне — до дестабілізації творчого процесу. У ті бурхливі роки Одеський оперний славився на весь світ, але не своїми творчими досягненнями, а, на жаль, переважно скандалами.

За останні півтора року у театрі стало значно спокійніше. Про те, чим сьогодні живе колектив, про його досягнення і плани на майбутнє — наша розмова з генеральним директором Одеського оперного, заслуженим працівником культури України Надією Матвіївною БАБІЧ.

Нинішній концертний сезон в Одеській філармонії став благословенним для спраглих української музики — пізнання як вітчизняної композиторської, так і диригентської шкіл.

Одеський глядач відкрив для себе невідомі або мало популяризовані тут, на півдні, твори Б. Лятошинського, М. Колесси, С. Борткевича, М. Скорика, Є. Станковича, Л. Колодуба, В. Рунчака у виконанні Національного одеського симфонічного оркестру (художній керівник і диригент Х. Ерл) під диригуванням А. Власенка і Ю. Луціва, Н. Пономарчук і В. Жадько, В. Рунчака, І. Каждана та М. Сукача. Серед останніх — яскравий виступ Вікторії Жадько, що представляє київську школу (навчалася в А. Власенка).

«На крилах Лесиних пісень» злетілися того дня до Одеського обласного центру української культури ті, хто наблизився до її палкого, ліричного, високого слова, готуючись до цього конкурсу, як рівно ж і ті, що прийшли сюди почути її поезію. Серед глядачів — студенти-філологи, майбутні вчителі української мови та літератури (а може, й визначні у вже близькому часі майстри слова), яких привела доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Любов Ісаєнко, а також учні 26-го профтехучилища — майбутні майстри смачних страв. Мета літературно-мистецького заходу — вшанування пам’яті Лесі Українки: саме у лютому день її народження.

Коли читаєш або слухаєш Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, то не полишає відчуття вражаючої актуальності багатьох їхніх творів, висловлених у них думок та висновків. Багато з них наче сьогодні написані. Вони не писали про політику, а писали про життя — свого народу, своєї країни, котрій щиро бажали кращої долі, та як могли наближали цей час. Тож коли на подібних заходах мовиться про те, що не треба, мовляв, політики, бо йдеться винятково про літературу, то це дуже сумно. Бо політика — у її найширшому, громадському вимірі — сама виходить на авансцену, виповнюючи наш простір і нас самих, як повітря. І цього не треба ані боятися, ані остерігатись: молодь завжди була і буде на гребені суспільно-політичного життя, її рушійною силою, якщо тільки не оберігати її від цього — з лукавства чи зі страху. Отож література сьогодні максимально наближена до політології — як і розуміння та сприйняття класичної літератури, — треба лише навчитися читати класику: у ній українські письменники дуже багато говорили про наболіле.

150 років тому народився український художник Микола Пимоненко, майстер реалістичного побутового жанру у вітчизняному живопису, академік

Його полотна вводять нас у життєве повсякдення села у межичассі XIX і XX століть. Діапазон інтересів художника в побутових картинах широко охопив різноманітні життєві епізоди: звичаї, обряди та трудову діяльність простого люду.

Народився Микола Корнилович Пимоненко 9 березня 1862 року в передмісті Києва в сім’ї іконописця. Батько його мав невелику майстерню, в якій робив різьблені іконостаси, писав ікони. У цій майстерні майбутній живописець проводив увесь свій вільний час — шліфував дошки для ікон, ґрунтував полотна. Коли підріс, батько йому самому доручав писати ікони, часто брав з собою для виконання замовлень. Підлітком набував уміння та знань в іконописній майстерні Іванова — кращій на той час у Києві. Тут його живописні здібності запримітив Микола Мурашко, засновник і директор Київської рисувальної школи, й запропонував навчатися у цій школі. 1878 року його прийняли на безкоштовне навчання. Школа давала основи ґрунтовної підготовки з малюнку та живопису. На заняттях учні малювали гіпсові архітектурні деталі, орнаменти, погруддя і статуї, писали натюрморти, живу модель, копіювали твори відомих художників. Школа мала пристойну збірку робіт видатних художників: І. Шишкіна, В. Полєнова, П. Крачковського, італійські краєвиди М. Ге, роботи І. Рєпіна, І. Крамського, В. Орловського, марини І. Айвазовського. Тут розвивали розуміння ролі мистецтва, проводились екскурсії до художньої галереї Б. та В. Ханенків, яка налічувала понад 300 полотен живописців Західної Європи, зразки античної скульптури, італійської кераміки, стародавніх меблів, давньоруських ікон. Взірцем майстерності були виставки Товариства передвижників, які проходили тоді у Києві.

Гастрольна афіша Одеської обласної філармонії рясніє знаними іменами, про що регулярно інформують «ЧН». От і нещодавно у нас побував відомий диригент, народний артист України Алін Власенко. Під його орудою Одеський національний симфонічний оркестр та соліст Іліан Гирнец (Молдова) виконали Концерт для скрипки з оркестром Яна Сібеліуса (1904). У другому відділенні програми звучала також європейська класика — Симфонія ре мінор Сезара Франка (1888).

Алін Власенко добре відомий одеським слухачам не лише в заявленій іпостасі. Як професор Національної музичної академії він виховав цілу плеяду першокласних диригентів, які сьогодні є гордістю української музичної культури — Володимир Сіренко, Наталія Пономаренко, Вікторія Жадько та інші, чиї неодноразові виступи радували одеського слухача.

У великому степовому селі Сичавка, що одним крилом майже сягає безкрайньої морської стихії, живе світловолоса, з іскринкою в уважних очах, чарівна жінка Надія Любка. На крилах карпатського вітру прилетіла вона до наших широких степів і стала поеткою. Мабуть, саме це незвичайне поєднання — гірських хребтів, потічків, смерекових лісів із пшеничними та полиновими просторами (скільки око сягає) — і покликало її до ліричного пера.

Уже в зрілому віці Надія видала дві збірки віршів «Благословляю я життя» (2008) та «Під священним покровом» (2012), порадувавши читача непідробною щирістю, мудрістю філософської думки, хвилюючим інтимним ліризмом та тонкою жіночністю.

На свято Стрітення в Одеському художньому музеї друзі, меценати, покровителі та усі зацікавлені стали свідками мистецького свята — виставки невтомного і жертовного Вадима Кучера-Куцана під відповідною назвою — «Стрітення». Ретроспективна виставка перспективного одеського художника.

Стрітення не тільки як данина традиції, але як соціа­лізація події, як місце зустрічі. Було представлено близько 150 робіт майстра, що охоплюють різні періоди творчості — від учнівських до недавно створених. Відкриття виставки у ці ще морозні, але з наростаючим весняним поступом дні виявилася вельми багатолюдною. Загальне піднесення посилювали мажорні роботи художника. Багато живих квітів було подаровано Вадиму та його дружині, музі й «прекрасній садівниці» Ользі, чий образ проглядає з площини багатьох презентованих полотен.

Керівник дитячого вокального ансамблю «Нотне намисто» Ілона Гарбар (дівоче прізвище Бобилєва) ще в дитячому садочку співала, декламувала вірші, танцювала. Мама шила їй дуже гарне вбрання для кожного сценічного образу. Навчання почала водночас у загальноосвітній і в музичній школах. Можна вважати, що вже тоді вона визначилася, ким буде, коли виросте. У школі брала активну участь у художній самодіяльності. Паралельно навчалася ще й у третій школі — балетній — при Палаці культури у місті Южному. Була дуже творчою, непосидючою: придумувала різноманітні сценарії, мистецькі ігри. Постійно отримувала відмінні оцінки зі співів. А тепер Ілонина донька Мар’яна приносить такі ж оцінки з музики. Музично обдарований і син Артемко, хоч йому лише три рочки. Мар’яна відвідує у южненському палаці культури «Дружба» одразу два колективи: хореографічний ансамбль «Цвітень» та «Нотне намисто».

Сама ж Ілона після школи вступила до Гур’євського музучилища, але провчилася там недовго. Довелося переїжджати на Одещину А було це так. Брат Ілониного батька Герман (нині, на жаль, покійний, був солістом відомого козацького гурту «Чорномор») працював тоді на Одеському припортовому заводі. Запросив брата в гості. Якраз оголосили конкурс на заміщення вакантної посади директора палацу культури «Дружба». Віктор Бобилєв взяв участь і... несподівано переміг. Невдовзі сім’я переїхала з Казахстану в Україну. Ілона перевелася в Одеське училище культури на факультет хорового диригування. Намагалася всюди встигати: брала участь у міських культурних заходах, співала в хорі, вела різні вечори.