Відлуння Другої світової

(Продовження. Початок у номерах за 5, 12  та 19 жовтня)

Війна Гітлера і Сталіна проти Польщі у 1939 році

Затиснута між двома тоталітарними режимами, Польща в тих умовах була приреченою. Інспіроване Гітлером загострення відносин супроводжувалося активізацією диверсійної діяльності німецьких спецслужб у прикордонних районах Польщі. В рамках операції «Гімлер» влаштовувалися напади на польські об’єкти і численні провокації з метою загострення міжнаціональних відносин. У німецькій пресі ці інциденти подавалися як доказ польського «терору» проти етнічних німців — громадян Польщі. У ніч перед вторгненням німецьких військ у Польщу 1 вересня 1939 року за завданням Гітлера шеф гестапо Р. Гейдріх організував інсценування «нападу» підрозділів польських збройних сил за участю переодягнених у польську військову форму бойовиків спецслужб Рейху на радіостанцію в прикордонному німецькому місті Гляйвіц, що було використано як привід для початку бойових дій вермахту проти сусідньої країни.

Ці гітлерівські інсценування нагадують дії російських спецслужб, які у 2014—2015 роках і пізніше завозили автобусами до Криму, на Донбас, у Харківську, Херсонську, Миколаївську та інші області України тисячі «зелених чоловічків», «казаков» і «тітушек», які змішувалися з місцевим населенням, зображуючи демонстрантів та ополченців, і закликали до повалення «київської хунти» й об’єднання з Росією...

Відлуння Другої світової

(Продовження. Початок  у номерах за 5 та 15 жовтня)

Співпраця СРСР з Німеччиною

Після «пакту Молотова-Ріббентропа» впродовж наступного півтора року було підписано ще кілька угод, які можна розглядати як доповнення до нього. Так, 28 вересня 1939-го скріпили «Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною», до якого також додавалося кілька таємних протоколів, де, зокрема, регулювався обмін населенням між двома країнами, змінювалися межі «сфер впливу», визначені «пактом Молотова-Ріббентропа». 31 серпня 1940-го у Берліні підписали «Договір між СРСР і Німеччиною щодо прикордонних правових відносин» на новому державному кордоні між цими державами. 10 січня 1941-го уклали угоди про радянсько-німецький кордон від річки Ігорки до Балтійського моря, а також про переселення до Німеччини етнічних німців з Литви, Латвії та Естонії.

11 лютого 1940 року був підписаний договір про торгівлю, яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу порівняно з попереднім, укладеним у серпні 1939-го. Ця торговельна угода з СРСР допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії. В перший рік Німеччина отримала мільйон тонн зерна, пів мільйона тонн борошна, 900000 тонн нафти, 100000 тонн бавовни, 500000 тонн фосфатів та інші важливі матеріали в значних обсягах. Під час воєн Третього Рейху з Францією, Британією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом німецькі танки, автомобілі і літаки заправлялися радянським паливом. Радянський Союз, натомість, отримував з Німеччини електричне та нафтопереробне обладнання, локомотиви, турбі-ни, генератори, дизельні двигуни, машинне обладнання та певну кількість німецьких гармат, танків, вибухівки, хімічної зброї тощо.

Відлуння Другої світової

(Продовження. Початок у номері за 5 жовтня).

Чому не була створена коаліція Заходу з СРСР?

Починаючи із 1934 року Сталін усвідомлював можливість нападу гітлерівської Німеччини на СРСР в контексті політики «умиротворення» Гітлера з боку Заходу. В політичних колах Франції і Великої Британії не виключали, за певних умов, можливості створення коаліції з СРСР, щоб запобігти катастрофі Другої світової війни, що насувалася. Однак з огляду на сталінський тоталітаризм, масові репресії і штучний Голодомор в Україні СРСР був не надто прийнятним партнером Заходу для протидії агресивним зазіханням Гітлера. У Парижі й Лондоні найкращим виходом із ситуації вважали зіткнення гітлерівського і сталін-ського тоталітарних режимів, які могли б якщо й не знищити одне одного, то, принаймні, значно послабити. Зі свого боку, Сталін також вважав малоймовірним бодай ситуативний військовий союз СРСР із Францією і Британією для відсічі агресивної політики Гітлера.

Скарби України. Тепер — для кожного

Презентація ресурсу «Скарби України: цифрова колекція книжкових пам’яток у фонді Одеської національної наукової бібліотеки» відбулася в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Бібліотека як складова культурного, наукового та національного розвитку держави. До 190-річчя ОННБ».

Подія викликала великий інтерес: у відділі рідкісних видань і рукописів — аншлаг. Серед гостей — визнані фахівці бібліотечної справи з низки областей України, науковці, краєзнавці, ну і, звісно, читачі. Атмосфера дружня, ділова і водночас святкова.

Відлуння Другої світової

Першого вересня минуло 80 років від початку Другої світової війни, закарбованого в історії нападом на Польщу двох тоталітарних режимів — гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР (17 вересня 1939-го). Другого ж вересня 2020-го сповниться 75 років від її завершення — підписанням акту про беззастережну капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі». У цій війні брали участь 62 держави із 73, що існували на той час. Бойові дії велися на території Європи, Азії, Африки й у водах усіх океанів. Це поки що єдина і, сподіваємося, остання війна, в якій було застосовано ядерну зброю. За найсвіжішими даними, загалом у ній загинули від 50 до 70 мільйонів людей — громадян десятків країн світу.

З нагоди 80-х роковин Другої світової війни у Польщі відбулися міжнародні пам’ятні заходи, в яких взяли участь представники близько 40 країн, у тому числі 20 президентів. Узяв у них участь і Президент України В. Зеленський, який під час зустрічі з президентом Польщі А. Дудою заявив, що «Україна і Польща мають спільне розуміння глибини загроз, які несе для всієї Європи Росія, і ми разом боремося за те, щоб ЄС залишався єдиним і солідарним з Україною у боротьбі проти агресії».

Знання про минуле — основа прогнозу майбутнього

Минулого тижня в Одесі перебувала відома письменниця і публіцистка Наталія Дзюбенко-Мейс — вдова авторитетного історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса. Одеська національна наукова бібліотека запросила містян на зустріч із шановною гостею. Її виступ був, як завжди, цікавим, хвилюючим…

Як відомо, Джеймс Мейс був послідовником знаного дослідника масового терору в Україні Роберта Конквейста. Саме Мейс одним із перших серед істориків Заходу доводив, що голод 1932—1933 років в Україні був геноцидом, цілеспрямованим нищенням українців. І за цей злочин відповідальна Москва.

Сотня видатних українців

У Києві запрацював музей «Становлення української нації», в якому представлені понад 100 воскових фігур видатних українців.

«Сто фігур видатних українців» – від княгині Ольги до сучасних видатних постатей нашої держави. Усі історичні сюжети у нашому музеї відтворені за описами істориків і підтверджені науковими органі-заціями. Зовнішній вигляд історичних постатей, їхній вік та одяг відповідають тому часу, коли відбувалася подія, показана в сюжеті, або тому періоду, коли вони були на піку своєї слави чи в період найбільшого піднесення. Тепер кожен на власні очі зможе побачити, як виглядали козаки, Тарас Шевченко, Леся Українка, Степан Бандера та інші відомі реформатори української нації», – йдеться на сторінці музею у Fаcebook.

Відлуння історії в іменах

Десь років із тридцять тому в невеличкій збірочці Галини Могильницької був вірш, присвячений сестрі легендарних засновників Києва — найпершій жінці, що залишила своє ім’я на сторінках нашої історії: Либідь.

…Кий — град воздвиг, — писала авторка, —
Твої брати возсіли на горах по тому.
А ти, Либідонько, а ти?
Ну що про тебе нам відомо?
Кого любила, чим жила? —
Ніхто не знає… Лиш імення
Луна віків перенесла,
Смутне ласкаве і пісенне —
Як тихий зойк через віки…
Либідонько! Скажи, навіщо
Його залишила? Який
Таємний смисл в іменні віщім?..

…Таємниця імені… Чи, радше, таємниця долі людської, запнутої щільною завісою віків, на якій лише ледь видимим, нерозгаданим кодом проступають напівзабуті імена, в кожному з яких — «доля, коротка, як мить, і, як мить, неповторна», і отой «тихий зойк», і отой «таємний смисл» існування людини на землі — той неписаний заповіт нащадкам, що «тече у віки», і який ми обов’язково повинні почути, щоб не обривався зв’язок часів, не згубилася пам’ять у великого роду — народу, щоб, як каже поетка, «не лишить для доньки а чи сина пустельний світ в зіянні чорних дір».

«Не вмирає душа наша, не вмирає воля»

55 років тому, 27 червня 1964-го, у Вашингтоні було відкрито пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку

Його спорудили задовго до здобуття Україною незалежності з нагоди 150-річчя від дня народження поета у розпал «холодної війни» між СРСР та США.

Історія появи монумента у столиці Сполучених Штатів досить цікава. Хоч його було встановлено з ініціативи і на кошти української емігрантської діаспори: люди давали, хто скільки міг — по 5, 10, 50, 100 доларів (загалом пам’ятник обійшовся у 300 тисяч доларів — досить солідну на той час суму), до його відкриття були причетними принаймні п’ять американських президентів. Г. Трумен як почесний голова очолював комітет зі створення монумента, а майбутній президент Р. Рейган був у цьому комітеті. Чинний на той час президент Д. Ейзенхауер підписав схвалений парламентом закон про спорудження пам’ятника,

Д. Кеннеді допоміг реалізувати задум, а спеціальне послання президента Л. Джонсона замурували під постаментом.

Ще одна цікава деталь: при закладанні пам’ятника Кобзареві користувалися спеціальною лопатою, яку до цього використовували лише при закладанні в американській столиці пам’ятників Д. Вашингтону та А. Лінкольну.

Омелян Пріцак — історик модерної України

Бути першим, поєднувати хист аналітика й організатора, не боятися сміливих і неоднозначних думок, вірити в науку й в Україну. Більшість із наведених характеристик видається в наш час атрибутами мало не казкового, уявлюваного персонажа, відображають мрію про науку, якою вона мала б і, либонь, могла би бути. Ця стаття є спробою зробити перші замальовки до портрету Омеляна Пріцака — історика модерної України, цієї неординарної людини.

Сторінки біографії

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука (тепер Озерна) на Самбірщині, коли ця місцевість юридично була частиною Західноукраїн-ської Народної Республіки. Батько — Осип Пріцак, інженер-залізничник, майже одразу після народження сина загинув в українсько-польській війні. Мати, Емілія Пріцак, удруге вийшла заміж. Вітчим Омеляна Павло Сарамага також брав участь у військових діях. Його майно в Луці було конфісковане польською владою, і родина мусила переїхати до Тернополя, де майбутній вчений закінчив гімназію. Можливо, навчений гірким досвідом, вітчим вирішив виховати Омеляна (він був для нього як рідний син) у польському дусі. За спогадами Пріцака, свою українськість він відкрив у 13-й день народження, коли «помер Еміль, народився Омелян». А після смерти вітчима у 1934 році він і маму «заставив повернутися до українства».

Звитяжний шлях генерала Капустянського

До 100-річчя Української революції

Дев’яносто років тому, наприкінці січня — на початку лютого 1929-го — у Відні зібралося кількадесят українських діячів, які після поразки національно-визвольних змагань залишили рідні терени. Наслідком їхньої зустрічі стало створення Організації українських націоналістів (ОУН) — політичної сили, яка відіграла дуже помітну роль в українській історії середини ХХ століття. Серед її засновників був і випускник Одеського юнкерського піхотного училища, генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський.

Народився майбутній генерал у старовинному козацькому селі Чумаки Томаківської волості на Катеринославщині (тепер — Томаківський район Січеславської області) в сім’ї священика. Щодо дати народження, то в різних джерелах вона вказується по-різному. За даними полтавської дослідниці Т.О. Шаравари, яка посилається на архівну копію дорожнього паспорта, Микола Олександрович Капустянський з’явився на світ 6 лютого 1880-го. З раннього дитинства виховувався на християнських традиціях, у рідному національному середовищі, що закріпило в його серці українське самоусвідомлення. Зміцненню національної стрижня посприяли мандрівки по Катеринославщині Дмитра Яворницького, який збирав спогади про славну козацьку минувшину й не оминув давнє село Чумаки, де зустрівся із священиком Капустянським. У 15 років, за наполяганням батьків, Микола вступив до Катеринославської 4-класної духовної семінарії (сьогодні це будівля головного корпусу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара).

Одеській області — 87

Дорогі земляки!

87 років тому, 27 лютого 1932-го, було утворено Одеську область. Сьогодні це найбільший регі-он в Україні, де дружньо проживають люди понад ста національностей.

Завдяки вигідному географі-чному розташуванню нашого краю, розвитку рекреаційно-туристичного комплексу, сільського господарства та промисловості, а також розумному впровадженню державних реформ тут зручно працювати, навчатися, народжувати, встановлювати трудові та спортивні рекорди. Саме тому Одещина посідає провідне місце у структурі народногосподарського комплексу України.

Бажаю, щоб у кожній оселі нашої багатонаціональної сім’ї були лад, мир, спокій та добробут. А нашому славетному краю — розбудови та процвітання!

Анатолій УРБАНСЬКИЙ,
голова Одеської обласної ради.

Якби свині крила...

Про тварину, яка удостоїлася честі стати знаком нового року за Східним календарем, кажуть бозна-що. Як-от: «На свиню хоч і сідло надінь, все конем не буде», «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть», «Розбирається, як свиня в апельсинах»… Коли люди хотіли закріпити свої спостереження у прислів’ях-приказках, то вони звертали увагу насамперед на тих, хто все життя був поряд. І наділяли рийку різними ознаками не злобливо, прагнучи досконалості.

Свиня — тварина миролюбна, любить достаток, відтак Східний календар орієнтує нас на ці вічні цінності.

Цікаво, а як світові події перегукуються з роками Свині? Гляньмо хоча б на попередні п’ять таких літ: 1959-й, 1971-й, 1983-й, 1995-й та 2007-й. Можливо, це відкриє нам шпаринку, щоб зазирнути у 2019-й?

1959-й: за крок до ядерної війни; прихід Шарля де Голля; вбивство Бандери…

Столітня війна проти українців*

Зрозуміло, що тема статті про війну не дуже відповідає нинішнім святковим дням. Але річ у тім, що під кінець 2018 року побачила світ українською мовою дуже цікава книжка Енн Еппл-бом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України».

Не менш цікавою є і постать самої авторки. Про неї в українській Вікіпедії написано, що це «польсько-американський історик, письменниця і журналістка єврейського походження». Здається, що саме така «поліетнічність» дослідниці позитивно позначилася на висвітленні наших складних проблем, бо у її свідомості гармонійно поєдналося багато ментальних рис — й американська відповідальність за долю світу, і традиці-йний протест польського громадянина проти імперської російської полі-тики, й особливе співчуття до жертв українського Голодомору з боку людини, народ якої сам пережив страшний геноцид — Голокост. У результаті ми маємо чудове видання, яке вражає й захоплює не тільки багатством історичного матеріалу та глибоким проникненням у проблему, її всебічним філософським осмисленням, а й внутрішньою пасіонарністю, націленістю на добро та утвердження високих моральних цінностей ХХІ ст. Доречно відзначити, що й попередні праці авторки, особливо «Історія ГУЛАГу», здобули дуже високу оцінку читачів.

А на тім рушникові...

«Чорноморські новини» уже повідомляли про з’яву прекрасного видання — «Українська вишиванка» (упорядкування і художнє оформлення Лариси Дем’янишиної, дизайн — Катерини Дем’янишиної), в якому досліджується історія українського костюма Північно-Західного Причорномор’я. Ця книжка — плід багаторічної напруженої праці істориків, етнографів, художників, дизайнерів, краєзнавців.

Науково-популярне видання накладом 2000 примірників побачило світ в одеському видавництві «ТЕС» завдяки підтримці меценатів Тетяни Житкової, Олександра Федчуна, Дмитра Іоргачова, Лінь Тао, Євгена Чоліо, Ганни Кисіль, Віталія Жуковського та за сприяння кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова.

«Вишивальне мистецтво цього краю (Північне Причорномор’я), — як сказано у передмові, — досі не відоме широкому загалу співгромадян і не представлене у світовій культурній спадщині. Це видання — перша спроба його оприлюднення, введення у культурно-суспільний та науковий простори».

Книга містить каталог вишитих старожитностей Одещини, опис семантики вишиваних образів — мотивів, орнаментів, композицій, а також відомості про сучасних майстрів вишивального мистецтва, що працюють у руслі національної традиції.

У проекті були задіяні Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», Одеський історико-краєзнавчий музей (відділ «Степова Україна»), Одеська національна наукова бібліотека, кафедра історії та етнографії ОНУ ім. І.І. Мечникова. Вітаємо цю натхненну колективну працю.

Надзвичайно цікавими є фото народних костюмів, витоки яких — у часах Київської Русі, яка увібрала в себе технічні можливості вишивки різних народів. Зрозуміло, що чорно-білий варіант не дає повного уявлення про особливості народного орнаменту з його закодованою в кольорі символікою.

«Час працює на правду»

(Тема голодоморів на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара)

Щоб емоційно збагнути трагедійну велич українського народу, який пройшов крізь жахіття голодоморів та злочинів тоталітарної системи, як і крізь уперте й тривале замовчування цих фактів з боку її відвертих прибічників та різного штибу нікчемних посіпак, на велику увагу як цінне джерело історичної пам’яті заслуговує мемуарна література представників старших поколінь. З позицій часу в цьому сенсі особливої ваги набуває творча спадщина славетного українського письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара, століття від дня народження якого (3.04.1918) відзначили цьогоріч і в Україні, і за кордоном.

Важливим документом епохи трагічних випробувань нашого народу є сторінки його «Щоденників», які вийшли друком у трьох томах впродовж 2002 — 2004 років, уже після смерті письменника, й були впорядковані копіткою і наполегливою працею його дружини та однодумця — Валентини Данилівни Гончар. Для підготовки матері-алів цієї публікації автор використав їх друге видання — Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. /О.Т. Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Веселка, 2008.

Палеолітна стоянка під Рівним

В урочищі Бармацьке, що неподалік Рівного, археологи України та Німеччини знайшли стоянку періоду палеоліту віком майже 15 тисяч років.

«Знаходимо наконечники для метальної, дистанційної зброї, якою тодішні мисливці полювали на тварин, переважно на північних оленів. Це — основна фауна, рештки якої ми тут знаходимо. Серед знахідок також — крем’яні знаряддя праці та відходи їх виробництва, кістки тварин, на яких тоді полювали. А ще — прикраси, які переважно нашивалися на одяг. Виготовляли їх із мушель, викопних молюсків, які знаходимо у місцевих пісках», — цитує UA:Рівне доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної академії наук України, директора Інституту археології НАНУ Віктора Чабая.

Одеські адреси Андрія Ніковського

До 100-річчя Української революції

Справжня сила духу завжди в опозиції до сили влади і в завершенні протистояння завжди перемагає.
Василь ЯРЕМЕНКО.

Недавно громадське об’єднання «Одесі — 600» до 100-ліття Української національної революції 1917—1921 років випустило календарики з портретами відомих діячів національно-визвольних змагань на Одещині. Про багатьох з них видано книги, надруковано статті в газетах та журналах, захищено дисертації. Багато досліджень є і про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради та міністра закордонних справ УНР, який 75 років тому трагічно загинув від голоду та холоду в блокадному Ленінграді. Але його життєвий шлях, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність, пов’язані з Одещиною, й досі недостатньо вивчені, розкриті. Це випливає, зокрема, з того, що прізвища Ніковського нема, на жаль, серед змінених після декомунізації назв вулиць Одещини.

День усіх ветеранів

11 листопада 1918 року закінчилася Перша світова або Велика війна. Крім усього іншого, вона закарбувалася в історії численними фактами порушення міжнародних правил та звичаїв ведення війни, а саме застосуванням зброї масового знищення (отруйних газів, наприклад, у квітні 1915-го німці вперше використали хлорний газ, порушивши Гаазьку конвенцію 1907 року) та інформаційної війни (підривної антидержавної пропаганди; як писав німецький генерал Макс фон Гофман, пропаганда іноді ефективніша від газів). Статистика воєнних втрат — 10 мільйонів загиблих та близько 20 мільйонів скалічених. Як наслідок війни — відбулися революції й зникли чотири імперії: Російська, Австро-Угорська, Німецька та Османська, на місці яких виникли нові незалежні держави, зокрема й Україна.

Перша світова мала вирішальний вплив на історію XX століття. Фактично, її результатом стали сучасні кордони у Західній та Східній Європі (за невеликими змінами після Другої світової війни, яка сформувала кордони країн Центральної Європи). Як результат війни постала також Ліга Націй — перша міжнародна організація заради збереження миру та протидії агресії, яка після Другої світової була переформована на ефективнішу та дієздатнішу Організацію Об’єднаних Націй. Були проголошені принципи непорушності кордонів і суверенітету країн та право націй на самовизначення.

Що святкуватимемо 2 вересня?

Як повідомив офіційний сайт Одеси, розпорядженням міського голови Геннадія Труханова (№651 від 15.07.2015) створено оргкомітет з координації проведення заходів святкування Дня міста. Очолив оргкомітет сам голова.

Про яку саме дату йдеться? Відповідь очевидна: рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №213 від 25.06.2015 р. у проекті від 11 червня «Про орієнтовний поточний план роботи виконавчого комітету Одеської міської ради на III квартал 2015 року» заплановано «святкування 221-ї річниці від дня заснування міста Одеси».

Походи козацьких ватаг на Кучубей у ХVІІ столітті

Протягом тривалого періоду, коли Хаджибей перебував у занепаді, його відвідували не тільки невеликі загони козаків, якими керували маловідомі ватажки. Іноді через терени Хаджибея проходили і  помітніші постаті української історії на чолі досить значних козацьких відділів. Особливо з кінця ХVІІ століття. Опубліковані документи надають нам лише уривчасті свідчення про «військовий промисел» таких ватаг під Хаджибеєм, який здебільшого фігурував у тогочасних документах під назвою «Кучубей».

Яскравим прикладом таких подій є лист гетьмана І. Самойловича з Батурина російському царю від 5 травня 1676 року. В ньому, зокрема, йшлося про те, що гетьман сумлінно виконує царський «наказ …, щоб для взяття язиків та … свіжих і достовірних  відомостей про задуми ворожі, охочих та добрих людей з полків своїх на той бік Дніпра надсилати», і повідомляє, що за наказом гетьмана полтавський полковник біля урочища Кучубей розбив татар. Шістьох полонених татар разом з двадцятьма козаками, що були під Кучубеєм, гетьман І. Самойлович відправив до Москви. Перших — для надання свідчень «про поведінку та задуми свої бусурманські», других — для нагороди [1, c. 637, 638].

Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні

Страшні роки Другої світової війни залишили незагойні рани на тілі української нації. Українці в цій війні були гарматним м’ясом, переконаний її учасник, Герой України Левко Лук’яненко, а Г.К. Жуков, на честь якого встановлена іменна медаль, не «великий полководець», а один з катів українського народу.

Один з найвідоміших і найавторитетніших наших співвітчизників присвятив цій темі книгу-дослідження «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», що вже витримала десять видань. З люб’язної згоди автора вміщуємо один із розділів цієї книжки та його відкритий лист тодішньому президенту Леонідові Кучмі.

Політичний землетрус в Україні у 1989 році

2014-й для Народного руху України — ювілейний: НРУ сповнилося 25 років. У тому вже далекому, 1989-у, 8—10 вересня в актовому залі Київського політехнічного університету відбувся установчий з’їзд (на знімку) цієї першої опозиційної до тоталітарного режиму громадсько-політичної організації.

То був потужний вибух політичного вулкану всенародної вікової надії на незалежність Батьківщини. Йому передував політичний землетрус, який трусив Україну із січня 1988-го.

Вибір долі

Вибір долі здійснює будь-яка людина, громада, країна. Я не поділяю катастрофічного погляду на життя та історію, за яким люди чи країни, зробивши одного разу вибір, потім приречені на певний шлях та долю. Життя — це вибір. Людина, що уникає вибору, як зауважив французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905—1980), тим самим робить власний вибір — «вибір не вибирати». Ми вибираємо кожного дня, тому вміння концентрувати зусилля — це ознака сильної людини, яка здатна брати на себе відповідальність за власну долю та майбутнє власної країни.

Уранці 24 серпня 1991 року понад 60 членів одеської організації Народного руху України трьома автобусами приїхали до Києва. В штабі Руху нам дали синьо-жовтий прапор, який ми пронесли до ни-нішнього Майдану Незалежності. Через кілька годин Верховна Рада проголосила незалежність України, й саме цей прапор, який несла наша делегація, підняли над українським парламентом. Цього дня ми разом з мільйонами українців зробили власний вибір — ми вибрали вільну європейську Україну.

До витоків нашої державності

            Найважче писати історію патріотів.
Олесь Воля. З книги «Піраміди духу».

Ми постійно перебуваємо в пошуку свого історичного минулого. Без цього неможливо створити і своє майбутнє. Росія ніколи не сформувалася б як Росія без державності Київської Русі. Ми і наша державність — це, до речі, коріння всієї східної гілки європейської цивілізації. Україна — повноправна європейська цивілізована держава. Та російські невігласи усіх рівнів силкуються це заперечувати. Так, при зустрічі з президентом США Джорджем Бушем президент Росії Володимир Путін дозволив собі такі слова: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это не государство! Что такое Украина? Часть её территории — это Восточная Европа, а часть, и значительная, — дарованная нами!». Дрімучий імперіалізм з особливою пристрастю проявився в жадобі повернення до російського лона України. Ось і російський письменник Віктор Єрофеєв у своїх висловлюваннях близько до поглядів Путіна. «Мы все убеждены, что Украина — это наша страна и что её отделение от нас было великим недоразумением и нуждается в коррекции. При этом мы даже не скрываем наше чувство превосходства перед нашим младшим братом, украинцем или, скорее сказать, хохлом». Ось такі «братики». Ніяк не вгомоняться.

Коли ми говоримо про перші державотворчі процеси на наших землях, маємо пам’ятати, що, як стверджують науковці, перша в Європі «людина розумна» мешкала на території України і саме звідси розселилася по всьому континенту з Руської рівнини. Перші європейці жили близько 32 тисячі років тому в печері Буран-Кая (Кримська гряда) і зробили вагомий внесок у формуванні прадавніх державних об’єднань. Наші пращури жили на своїй території, починаючи з неоліту. Отже, обширну групу неолітичних племен IV—III тисячолітті до н.е. можна вважати за предків українців. Територію сучасної України у ті далекі часи населяло багато народів, кожен із яких залишив по собі слід, посіяв якусь зернину в той ґрунт, з котрого проросло дерево української нації з міцним корінням національного мислення і розкішною кроною світовідчуття, з котрого витворилася могутня держава — Русь, Київська Русь, Руська земля, Русь—Україна.

Дещо про Новоросію і не тільки

Останнім часом значно зросла зацікавленість таким історичним територіально-адміністративним утворенням, як Новоросія. Причиною цього став посил, даний в одному з пуб-лічних виступів президентом Російської Федерації В. Путіним. Й одразу ж його підхопили вболівальники «єдіной і нєдєлімой», що мешкають в Україні й Одесі зокрема. Щось подібне було на початку 1990-х, коли в Одесі розгорнулася ціла пропагандистська кампанія за відродження загадкової і забутої Новоросії. Тепер, щоб розчленувати Україну, як це було вже не раз, російська пропаганда, підтримана збройними військовими формуваннями сусідньої держави, знову за-працювала на повну силу.

Перед тим як перейти до появи назви «Новоросія», варто з’ясувати витоки терміну «Мала Русь». Це визначення з’явилося в XIV ст. з відокремленням галицько-волинських земель від Київської метрополії і створенням Галицької метрополії. Термін цей був запрова-джений константинопольською патріархією та візантійським духовенством.

Прометеї Заполяр’я

89-річний Володимир Михайлович Караташ — один з учасників легендарного Кенгірського повстання, чи не найбільшого за всі роки існування ГУЛАГу, за словами Олександра Солженіцина, страйку єдності.

Мало хто знає, що на території сучасної Кіровоградської області (частина Гайворонського та Голованів-ського районів) діяла сотня Сталевого, членом якої став тоді ще сімнадцятилітній Володимир. Кенгірське повстання, 12 років концтаборів, п’ять місяців перебування в камері смертників в очікуванні розстрілу, Помаранчева революція та Революція Гідності... Про все це Володимир Михайлович Караташ може розповідати не з чуток, а з власного досвіду. Велика (й чи не найважливіша) частина його спогадів утілилася в книжці «На барикадах Кенгіра», нещодавно вдруге перевиданій видавництвом «Український пріоритет». У ній описано долю окремої людини, незламного патріота і борця за Українську державу крізь призму трагічних подій, на які «багате» ХХ століття.

Нижче вміщуємо один із розділів книжки, в якому йдеться, зокрема, і про наших земляків, з якими Володимиру Караташу судилося спілкуватися у ГУЛАГівських застінках.

Бандера і бандерівці: міфи і реалії

Для  одних  вони  герої,  для  інших – підступні  бандити

У перші повоєнні роки офіційно вживалося дике по своїй суті визначення «українсько-німецькі націоналісти», за допомогою якого радянські ідеологи вкорінювали у свідомість людей знак рівності між нацистськими окупантами й тими, хто повстав проти «сталінського порядку». Уже згодом узаконили більш адекватний термін «українські буржуазні націоналісти», хоча з таким же правом можна назвати Жовтневу революцію 1917 року… дворянською, адже більшість її вождів на чолі з Леніним — аж ніяк не пролетарі.

Усе це — красномовні підтвердження цілеспрямованої кампанії з підміни понять, перекручування фактів, відвертої брехні, завдяки чому чимало наших співвітчизників досі називають бандерівців «бендерівцями», однак свято вірять, що «Бендера» — фашистський прислужник, а очолюваний ним рух нарівні з гітлерівським нацизмом засуджений Нюрнберзьким трибуналом.

Щоб рідне слово розправило крила

Одеса  у  боротьбі  за  відміну  заборон  на  українську  мову

Щоб асимілювати народ, потрібно відібрати в нього мову та знищити власну історичну пам’ять. Цього сотні років домагалися Московська держава та Російська імперія, а згодом і СРСР щодо українців, цілої низки інших, не лише слов’янських, народів. Та особливо жорстоко царська влада пригнічувала українську мову починаючи з другої половини ХІХ — початку ХХ ст. У численних указах заборонялися українські вистави, публічні виступи, ввезення книг українською мовою в межі імперії, навіть друк пісень з нотами.

Українська громадськість у відповідь посилювала спротив царським указам і наполегливо впроваджувала українську мову в широкі верстви суспільства, науку, культуру, літературу, боролася за її визнання. У цьому напрямку плідно працювали українські «Громади», в яких гуртувалася в основному українська інтелігенція. До речі, в Одесі з 1870-х років діяла одна з найбільших українських «Громад», яких на початок ХХ ст. в Російській імперії було більше двадцяти — від Санкт-Петербурга (перша заснована наприкінці 1858-го), Москви і Катеринодара до Києва, Херсона та Одеси.

Публічна бібліотека та її очільники

Перші бібліотекарі — 1829—1852

Продовжуємо публікацію матеріалів, присвячених 185-річчю заснування Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького (див. «ЧН» за 11.01.2014)

Цілком зрозуміло, що ефективність діяльності будь-якої установи, незалежно від спрямування, навіть при стабільному фінансуванні, значною мірою обумовлена людським фактором. Заснування бібліотеки цю тезу переконливо підтвердило. Ще більше у цьому переконуєшся, знайомлячись з її майже двохсотлітньою історією.

Збільшення фондів і попиту на книги, їх доступність створювали ситуацію, яка потребувала бібліотекаря-просвітянина, свідомого своєї місії. У різний час Одеську міську публічну бібліотеку очолювали особи, які зробили посильний, а в окремих випадках видатний внесок у її розвій, що не обов’язково залежало від терміну перебування на посаді бібліотекаря: А.-Ф. Спада (1829—1842), М.Н. Мурзакевич (1843—1852), А.Б. Ашик (1852—1854), М.І. Керстич (1854—1868), М.Ф. де-Рибас (1858—1882), В.О. Яковлєв (1882—1896), М.Г. Попруженко (1896—1919).

Найблагородніший у світі ідеал До Дня Соборності України

Україна — один з найважливіших геоетнічних центрів, територія зародження та розвитку багатьох народів і водночас перехрестя двох культурних світів — європейського та азійського. Мусимо визначитися, на якому ідеологічному фундаменті здійснювати державотворчий процес і розбудувати соборну українську державу.

Історія нашої держави підтвер­джує, що таким фундаментом повинна стати Українська національна ідея. Вона є своєрідним комплексом вірувань і духовним кредо народу, квінтесенцією патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів, концепт-конструктом духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасності і майбутні на становлення та консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства (С. Вовканич, «На своїй — не чужій землі», «Україна молода»). Національна ідея є со­ціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згруповує його в єдине ціле. Ми говоримо про національну ідею, коли певний народ відчуває свою єдність, свій внутрішній зв’язок, помічає своє становлення та розвиток, усвідомлює свою долю і призначення. Святая святих завдань Української національної ідеї — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний й інші простори та освітою і просвітою допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.

Європейська ідентичність українців у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Продовження. Початок у номерах за 30 листопада та 7 грудня.

У другій половині XIV ст. з падінням Галицько-Волинської держави для українських земель розпочинається новий драматичний період історії, пов’яза­ний з посиленням Великого кня­зівства Литовського і його наступом на Південно-Західну Русь, зумовленим її занепадом у результаті експансії з боку Польщі, Угорщини, нападів татаро-монголів, кримських татар та Османської Туреччини. Майже на три століття, аж до епохи Б. Хмельницького, український народ повністю втратив свою державність. Але, незважаючи на це, формування українського етносу продовжувалося. Українці-русини зберегли свою культуру, свою православну віру, що стало передумовою процесу подальшого націєтворення, формування європейської ідентичності української інтелектуальної і духовної еліти, становлення української державності.

Українські землі за часів
Великого князівства Литовського

Велике князівство Литовське існувало в 1236—1795 роках на теренах сучасної Литви, частини Естонії та Латвії, Білорусі, східної Польщі, західної Московії і більшої частини України. Заснував його литовський князь Міндовг, який у 1230-х—1240-х об’єднав частину литовських та руських племен у Литовській державі. Подальше розширення володінь відбулося у XIV ст., в період правління князя Гедиміна (1316—1341) та його нащадків. У 1322-у Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав та інші руські міста. Згодом до Литовського князівства увійшли Волинь, Чернігово-Сіверщина, Поділля, Брацлавщина. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Європейська політика Київської Русі

В останні місяці і тижні напередодні саміту ЄС у Вільнюсі, де до останніх днів ми сподівалися на підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, в українському суспільстві загострилися дискусії між прихильниками європейського та євразійського векторів розвитку нашої держави.

Прихильники євразійської інтеграції заперечують європейську ідентичність нашої країни і стверджують, що Україна завжди була і повинна залишатися частиною православного «Русского мира» і що європейська інтеграція принесе Україні лише нові біди, навіть втрату незалежності, а вступ до Митного союзу значно зміцнить її економіку та відкриє нові горизонти розвитку. При цьому прихильники євра­зійської інтеграції стверджують, що Україна ніколи не мала нічого спільного з Європою. Однак історичні факти свідчать про те, що з давніх-давен Україна мала досить інтенсивні зв’язки з європейськими державами і до початку ХVIIІ століття була самобутнім етнокультурним простором в Європі на кордоні з Московським царством, яке почало називатися Росією лише при Петрі І.

Із прерій Канади...

Йшов тоді драматичний 1933-й. У містах — індустріалізація, а в селах — голод, колективізація, репресії. Влада діяла за принципом: «Мета виправдовує засоби». А революційна мета тоді була над усе. Райпарткоми (моя покійна бабуся досить не випадково казала — ЯРпаркоми) заганяли до колгоспів усіх без винятку селян, не цікавлячись особистими заслугами, планами. У ті безжальні жорна потрапила й зразкова комуна імені Леніна, яку заснували у степах Одещини канадські емігранти.

«Степ широкий, край веселий, наша Україна», — ось такими словами Тараса Шевченка описував свої перші враження молодий комунар Олекса Порайко у листі до сестри в Канаду навесні 1922 року. Тоді він та ще півсотні українців з канадських прерій переїхали на Одещину створювати сільськогосподарську комуну. Запросив їх сюди сам Ленін, організаційну допомогу з переселення надало Бюро технічної допомоги Радянської Росії в Канаді. Найманці, що працювали на фермерів, представники робітничого класу зібрали зароблені ними кошти у загальну касу. Вийшло 69 тисяч доларів. Третину заплатили за пароплав, на решту придбали три трактори та ще деяку техніку. Приїхали на хутір Мигаї Гросулівського повіту (нині Великомихайлівський район). Землю отримали з володінь місцевого радгоспу, який сам з нею просто не справлявся. Кожному члену комуни наділили по дві десятини, дехто взяв і понад цю норму, оформивши оренду. Насінням і пальним допомогла держава. Наступної весни до Мигаїв прибула ще одна група комунарів з Канади. Привезли техніки на 34 тисячі доларів та готівкою 14 тисяч — на придбання вже на місці коней, худоби, реманенту.

Володимир Фоменко та його видавництво

Маловідомий факт з історії української Одеси

Одним з чинників розбудови національної культури колись і дотепер є розвиток національної преси та книговидавництва. На початку ХХ століття, в період політизації українського національного руху, це завдання не лише не втратило своєї актуальності, а й посилилося у зв’язку з необхідністю донесення поглядів націєтворців до свого народу з метою пробудження його від тенет малоросійства. Безумовно, найвагомійший внесок у цю справу зробив одесит Є. Фесенко. Але діяв він далеко не в національному вакуумі.

У цьому, зокрема, переконує досвід обійденого увагою істориків Володимира Кононовича Фоменка (іноді він фігурує у джерелах як Хоменко) — голови теж нині забутого одеського «Благодійного товариства видання та поширення релігійно-моральних та просвітницьких книг українською мовою». В. Фоменко народився у родині священика станиці Уманської Кубанської області. Завершив навчання у Ставропольській духовній семінарії у 1902 році. Після навчання у 1907-у на історико-філологічному факультеті Юр’ївського університету перевівся у Новоросійський університет, але провчився тут на аналогічному факультеті лише один семестр.

Міфи і правда про «золотий вересень»

Лише після проголошення Незалежності України стало можливим дізнатися, що ж насправді відбулося восени 1939 року в Галичині та на Волині.

У промові голови Ради Міністрів СРСР В. Молотова, виголошеній по радіо 17 вересня 1939-го, у день вторгнення радянських військ за Збруч, причина цього кроку пояснювалася (цитую) «внутрішньою неспроможністю і явною недостатністю польської держави». Тому Радянський Союз «з огляду на ці обставини не може більше нейтрально ставитися до становища, яке склалося. Від Радянського уряду не можна також вимагати байдужого ставлення до волі єдинокровних братів українців і білорусів, які проживають у Польщі на становищі безправних націй і які тепер кинуті на волю випадку. Радянський уряд вважає своїм священним обов’язком надати руку допомоги своїм братам-українцям, які населяють Польщу».

Речник духу нашої давнини

…Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б забезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства? Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його міста, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям, і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці!..

Д. Донцов, «Дух нашої давнини».

Сповнилося 130 років від дня, коли на Півдні України народився великий політичний мислитель та засадничий української національної ідеї першої половини ХХ ст. Дмитро Іванович Донцов.

Дебют цієї постаті у вищих колах українського національного руху пов’язаний з Першою світовою війною, коли було створено Союз визволення України. Метою СВУ була антиросійська пропаганда, підтримка австро-німецьких сил та поширення відомостей про Україну в Європі. Обґрунтуванням для такого прозахідного спрямування була політична ситуація в підавстрійській та підросійській частинах України. В першій — парламентаризм і можливість розвитку шкільництва та української культури, в другій — постійне цькування «інородців» або й повне заперечення їхнього існування. Ця орга­нізація майже повністю ґрунтувалася на ще довоєнних гаслах

Козацький спадок Анатолія Бачинського

21 травня cповнилося б 80 років видатному одеському вченому, досліднику історії козацтва на півдні України Анатолієві Бачинському (1933 — 1995)

Нещодавно у столиці Західної України, старовинному місті Львові, відбулася представницька міжнародна конференція, присвячена пам’яті українського історика Ярослава Дашкевича. Цей видатний вчений зробив надзвичайно багато для дослідження не лише історії Львівщини, Галиччини, Вірменії, але й загалом європейської та світової історіографії. У цьому контексті науковий доробок корінного львів’янина Ярослава Романовича Дашкевича можна порівняти з доробком корінного одесита Анатолія Діомидовича Бачинського. Адже одеський учений, як і його львівський колега, ґрунтовно вивчав українське та європейське минуле — історію Одещини, Південної України, Росії, Румунії, Молдавії та Болгарії. Безперечно, що великою складовою наукової творчості цих двох видатних учених було дослі­дження багатьох проблем історії українського козацтва. Символічним виглядає той факт, що за основу для однієї з своїх останніх статей «Прапори задунайських запорожців (ХVІІІ — ХІХ ст.)» Ярослав Дашкевич взяв ґрунтовний доробок Анатолія Бачинського.

З понад 450 наукових і науково-популярних праць Анатолія Бачинського, спочатку студента Одеського університету, а потім співробітника Державного архіву Одеської області, професора Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, заслуженого працівника культури України, кавалера болгарського ордену «Кирила і Мефодія», очільника крає­знавчого громадського руху на Одещині, близько 100 присвячено саме козакознавчій проблематиці. Однією з головних ідей його дисертаційної праці стало вивчення місця і ролі козацтва у колонізаційних процесах на півдні України протягом XVIII — першої половини ХІХ ст. Промовистою виглядає та обставина, що першою та останньою прижиттєвою публікаціями вченого стали статті з історії українського козацтва. У 1994 та 1995 роках вийшли його книги про Задунайську Січ та козацтво на півдні України, які підсумували майже 40-літнє служіння Анатолія Бачинського вибагливій Кліо — музі всіх талановитих істориків світу.

Ми сильні любов’ю до України

«Ми сильні своєю любов’ю до України». Ці слова Миколи Міхновського — видатного політичного та громадського діяча України, правника, публіциста, основоположника самостійницької течії українського руху, 140-річчя якого щойно минуло, часто повторюються у ці дні на різних ювілейних заходах. На жаль, поки що вони, як і загалом ідеї цього великого українця, не стали визначальними у психології та ментальності українців, яка трагічно змінюється.

Ми дуже погано знаємо таких світочів національної думки, як Липа, Донцов, Дорошенко, Липинський, Міхновський та інших великих українців… Як рівно ж мало знаємо геніїв національної літератури Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку… Бо, за словами професора Василя Яременка, ініціатора встановлення пам’ятника Миколі Міхновському на Байковому кладовищі, «якби ми знали те, чого не знаємо, то мали б те, чого не маємо».

Столітні фотофакти

З нагоди 100-річчя Балканських воєн Одеська філія Грецького фонду культури в співробітництві з фотографічним архівом музею Бенакі представляє виставку матеріалів з архівів А. Ромаідіса та Ф. Зейца. На знімках — сухопутні операції грецької армії та основні події Першої і Другої Балканських воєн.

Аристотель Ромаідіс, власник відомого в Афінах на початку ХХ сторіччя фотоательє, доручив своєму талановитому співробітникові Ф. Зейцу фіксувати воєнні операції. Той, слідуючи за грецькою армією, увічнював батальні сцени. Його фотографії відзначаються антропоцентризмом. Ф. Зейц знімає відомих і невідомих героїв, повсякденне життя у військових таборах, моменти битв, зруйновані села, фіксує тривоги воїнів, гіркоту переможених, тріумф переможців.

«Я твердо знаю, що кращі дні прийдуть»

24 лютого 1865 року народився Іван Липа, відомий український громадський і державний діяч, письменник, меценат

У роки незалежності до нас із небуття почали повертатися імена великих носіїв української духовності. Ім’я Івана Липи стоїть поруч з іменами Івана Огієнка, Миколи Міхновського та інших, котрі творили мрію про державність України. І не тільки творили мрію, а й практично втілювали її в життя, а свою творчість підпорядковували великій меті — пробудити в українців усвідомлення власної приналежності до своєї нації, яка в майбутньому, а вони вірили в це, визначатиме політику в Європі.

Іван Липа свято вірив у велике призначення України і передав цю віру синові, навчив його зневажати тих, хто гонитвою за вигодами підміняє ідеали свободи, та працювати для очищення своєї душі і своєї нації. Примат духу над тілом Іван Липа утверджував своїм життям і своєю творчістю. «Народ, що не має своїх духовних вершин, — писав він у притчі «Так минали століття», — не може угледіти широких обріїв… У приземленому матеріалістичному бутті народ втратить свою творчу вартість… На місце народу без змісту прийдуть інші, що мають у собі сміливість і стремління до височини і широких обріїв».

Знати, шанувати — щоби продовжити справу

На початку березня cповниться 150 років від дня народження видатного одесита Івана Митрофановича Луценка. До цієї дати двоє одеських науковців — кандидати історичних наук, доценти кафедри історії України Національного університету ім. І. І. Мечникова Тарас Вінцковський та Олександр Музичко (на знімку) — підготували монографію про славного краянина. Книга обсягом 370 аркушів, поки що в електронному варіанті, має вийти у київському видавництві «Зелений пес» накладом 1000 примірників. Та, як це давно вже повелося, для звершення будь-якої української справи катастрофічно бракує грошей. Про те, як їх добути, а передусім — про постать Івана Луценка на тлі історичних подій в Україні початку ХХ століття та в контексті нинішньої антиукраїнської антигуманітарної політики, саме і йшлося на презентації проекту видання цієї книги, що відбулася у прес-центрі Українського клубу Одеси.

Коли знайомишся з життєписами, а надто — з діяльністю визначних особистостей періоду української революції 1917—1920 років, то впадає в око якась майже містична подібність ситуацій — якщо порівнювати з найновішою українською історією періоду такого довготривалого становлення нашої відновленої державності, надбігає думка про трагічне якесь дежавю. А з іншого боку, у всьому вчувається гостра нестача саме таких людей, до кінця відданих українській ідеї, непідкупних, розумних та високоосвічених… Й саме тому, знов сама собою напрошується думка: нині існує гостра необхідність вивчати, знати все про той час і про тих людей, щоби не тільки вшановувати, формально раз чи двічі на рік віддавати їм данину пам’яті. А й затим, щоби брати ті корисні зерна цих знань та засівати ними поле нашої праці, звіряти її за ними, враховувати їхні помилки, але і їхні здобутки також.

Зодчий Одеси Федір Нестурх

Кожен народ, представлений у строкатому складі людності Одеси, береже пам’ять про своїх визначних діячів, що залишили слід у літературі, музиці, живопису, інших галузях мистецтва. Це дає йому можливість самоствердитися і впевнено рухатися уперед. Українцям такий привід для самоповаги дав Федір Нестурх (Нештурха) — видатний архітектор, педагог та громадський діяч.

Федір Нестурх з’явився на світ в Одесі у першій половині червня 1857 року (за різними джерелами, 9 або 10 числа). Його батько Павло був друкарем і походив, як твердить дослідник Володимир Тимо­фієнко, з українських козаків. Здобувши освіту у народній школі та повітовому училищі, Федір відчув потяг до будівельного мистецтва. Тож 17-річним парубком почав працювати у креслярні архітектора французького походження Луї Оттона, який встиг уже заявити про себе спорудженням в Одесі, зокрема, палаців для Гагаріних та Абази. Провчившись в Оттона три роки, Федір отримав перші навички у галузі архітектури та завів знайомства з провідними будівниками міста. 1878 року юнак продовжив навчання у Петербурзі, в Академії мистецтв, де його студентські роботи були відзначені золотими медалями, а 1887-го за проект театрального училища він одержав звання художника-архітектора першого ступеня.

Україна на стародавніх мапах Європи

Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

Дух Мазепи над Бендерською фортецею, Одесою й... Росією

Національна пам’ять і пропаганда чужих героїв — несумісні

Не так давно випала нагода потрапити до славнозвісної чи, скоріше, сумнозвісної Бендерської фортеці, яка сьогодні — на території самопроголошеної Придністровської Республіки й належить Молдовській державі. Разом із колегами-товаришами Оленою Бачинською, Сергієм Леп’явком, Ярославом Федоруком, Олександром Кухаруком та іншими знаними істориками в межах наукової конференції «Південна Україна: козацька та післякозацька доба» (яку проводив наприкінці червня 2012 року Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова спільно з Інститутом історії України НАН України) з великою професійною цікавістю проїхалися історичним маршрутом: Одеса — Бендери — Варниця.

Чому Бендерська фортеця славнозвісна? Та тому, що від часу її заснування молдовськими князями на початку XV століття (хоча, очевидно, людські поселення тут були ще задовго до того, як Тигині, чи Тягині) українці мали великий вплив на історію міста та місцевої фортеці. Унікальну твердиню було зведено після захоплення Тягині Османською імперією, фортецю неодноразово атакувало й захоплювало українське козацтво протягом XVI—XVIII століть. На території фортеці 1806 року перебував зачинатель української літератури Іван Котляревський, який у чині майора армії Російської імперії звільняв її від турків. Але ще до нього під час чергової російсько-турецької війни такий собі корнет Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен, перебуваючи у складі російських військ, «облетів на ядрі» 1737 року всю Бендерську фортецю, про що власноручно і записав у своєму щоденнику. А ще до того, 1710-го, гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик разом з іншими славними мазепинцями уклав тут знаменитий документ європейської та національної політико-правової ваги під назвою «Пакти і Конституції».

А ми тую славу... пам’ятаємо?

У ці січневі дні 95 років тому в Одесі йшли запеклі бої між частинами українського війська та червоногвардійцями. Серед захисників української революції проти нової, вже більшовицької, неволі мужньо бився і зведений ударний загін юнкерів Одеського військового училища та курсантів обох шкіл прапорщиків. Після триденного опору, зазнаючи тяжких втрат, юні герої з боєм прорвали вороже кільце…

Подібних епізодів, пов’язаних з випускниками колишніх військових училищ в Одесі, а нині — Одеської військової академії, було немало в історії цього навчального закладу. Біографії тих людей, котрі в часах української революції, Визвольних змагань стали відомими воєначальниками та показали своє вміння воювати, зразки синівської вірності Україні, незалежність якої була проголошена 22 січня 1918 року, а також їхній військовий досвід — усе це є тією багатющою духовною спадщиною, якою треба не лише пишатися, а й вивчати і знати її. І пам’ятати — це є моральним обов’язком і викладачів академії, і тих юнаків, котрі завтра стануть українськими офіцерами. Бо таки ж прийде час, і наша держава стане-таки українською, а її військо — гідним героїв, котрі в усі часи відстоювали її державність.

Мова і українська ідентичність одеситів, або Про актуальність забутого історичного досвіду

Не новина бачити на місцевих телеканалах осіб, які оголошують себе політиками, політичними оглядачами, експертами, не маючи для цього відповідної професійної підготовки, коментують події, виступають з прогнозами, нічим не обґрунтовують свої суб’єктивні висновки. Одним з таких можна назвати твердження, що Одеса — «русский город». Справді, сьогодні російська мова у місті є домінуючою, але не завдяки природному її поширенню, а силовому впрова­дженню урядами Російської імперії, потім і Радянського Союзу, які цілеспрямовано здійснювали зросійщення українців через систему освіти, переселення росіян в Україну тощо. Але що стоїть за цими словами? Чому після початку 1990-х знову спостерігаємо надмірну активізацію представників яскраво вираженої політики і дій, спрямованих на «захист» російської у російськомовній Одесі? Парадокс? Ні, це переляк, боязнь розвитку вже чітко окресленої тенденції повернення українців, яких в Одесі більшість, до своєї української ідентичності, зростання інтересу до своєї національної історії, культури, мови, розуміння того, що втрата рідної мови — це втрата української самобутності, незворотний процес до повної асиміляції.

Проблема збереження ідентичності і рідної мови не нова для Одеси. Вона постала перед українцями одразу ж після заселення ними півдня України. У багатомовних на той час містах (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) кожна етнічна громада, у тому числі й українці, принаймні у своєму середовищі, користувалися рідною мовою, у той же час посилювалися позиції російської, як державної, вона витісняла інші мови, зокрема й українську, з усіх сфер життєдіяльності.

Ті, що розпинали Стуса...

А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю. Середа.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу сповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на плаху заради великої ідеї — вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки, ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив, — живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах

Серед буджацького степу, в цьому, як здавалось ще у ХХ сторіччі, одвічному трикутнику слов’янсько-румунсько(молдовсько)-турецької боротьби, над берегом Дністровського лиману і за 20 кілометрів від чорноморського узбережжя розкинулося місто, знане нині як Білгород-Дністровський. На тлі розташованих поблизу курортів з явно вираженим сезонним характером — Затоки та Кароліно-Буґазу — Білгород у вигіднішому становищі. Адже попитом серед туристів він користується цілорічно. Завдяки... Тільки не кажіть, що ви не чули про середньовічну фортецю у цьому місті. Так, саме цим фортифікаційним шедевром Білгород вабить до себе тисячі мандрівників щороку. І ця увага з боку шанувальників старовини цілком виправдана. Цю фортецю за грандіозністю, величністю, потужністю та станом збереженості на цілком заслужених підставах ставлять в один ряд з українськими твердинями у Кам’янці-Подільському, Хотині та Судаку.

Якщо вже на цьому етапі ваше серце почало прискореніше битися, думки скерувались у напрямку найближчих вихідних, а рука потяглася до кишені рахувати гроші, значить, не все ще втрачено — будуть з вас люди, тобто туристи. І щоб такий неосвічений турист стосовно півдня України, як ви, не ламав голову не так, як не треба, не втрачав надії без сподівань і не піддався блудові у незайманому місті, спробую вам допомогти. Плата — куплена вами газета. Погодьтеся, майже задарма.

«Як багато спільного у цього народа з нашим!»

Традиції спільної боротьби грузинів та українців за національну волю

/_f/2012/73.jpgВинесений у заголовок цієї статті вигук Т. Шевченка у його розмові з видатним грузинським поетом А. Церетелі дуже влучно відображає міцний зв’язок між українцями та грузинами. Кілька тижнів тому ми мали чудову нагоду ще раз пересвідчитися у цьому завдяки акції «Герої України — на вершинах світу»: група українських альпіністів разом з грузинським побратимом встановили на одній з кавказьких гір барельєф провідника ОУН з надписом « Степан Бандера — Герой України» та червоно-чорний прапор. Альпіністи планують також воздвигнути там високий хрест на честь героїв ОУН — УПА. Учасник акції львів’янин Мар’ян Нищук зауважив, що у місцезнаходженні цього шпилю є певний символізм, адже з вершини імені Бандери добре видно й Осетію, і Чечню, і Грузію, і Росію, які навіть сьогодні залишилися частково поневоленими народами. Сумним, але цілком слушним є спостереження про те, що грузини більше знають про постаті С. Бандери чи С. Шухевича, аніж пересічні мешканці сходу України.

«Герої України — на вершинах світу» — це не перша креативна грузинсько-українська акція. У травні 2007-го українці проплили на козацькій чайці «Спас» до Грузії та назад, привітавши таким чином грузинський народ з Днем незалежності. Проводжав, зустрічав та нагороджував грамотами українських друзів Генеральний консул Республіки Грузія в Одесі З. Квачадзе.

Подібні акції дають чудову нагоду нагадати про історичні традиції спільної боротьби українців та грузинів за національне визволення, які зародилися ще у середньовічну добу, зміцнювалися протягом нового часу і найяскравіше втілилися у буремному ХХ столітті.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua