«Час працює на правду»

(Тема голодоморів на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара)

Щоб емоційно збагнути трагедійну велич українського народу, який пройшов крізь жахіття голодоморів та злочинів тоталітарної системи, як і крізь уперте й тривале замовчування цих фактів з боку її відвертих прибічників та різного штибу нікчемних посіпак, на велику увагу як цінне джерело історичної пам’яті заслуговує мемуарна література представників старших поколінь. З позицій часу в цьому сенсі особливої ваги набуває творча спадщина славетного українського письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара, століття від дня народження якого (3.04.1918) відзначили цьогоріч і в Україні, і за кордоном.

Важливим документом епохи трагічних випробувань нашого народу є сторінки його «Щоденників», які вийшли друком у трьох томах впродовж 2002 — 2004 років, уже після смерті письменника, й були впорядковані копіткою і наполегливою працею його дружини та однодумця — Валентини Данилівни Гончар. Для підготовки матері-алів цієї публікації автор використав їх друге видання — Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. /О.Т. Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Веселка, 2008.

Палеолітна стоянка під Рівним

В урочищі Бармацьке, що неподалік Рівного, археологи України та Німеччини знайшли стоянку періоду палеоліту віком майже 15 тисяч років.

«Знаходимо наконечники для метальної, дистанційної зброї, якою тодішні мисливці полювали на тварин, переважно на північних оленів. Це — основна фауна, рештки якої ми тут знаходимо. Серед знахідок також — крем’яні знаряддя праці та відходи їх виробництва, кістки тварин, на яких тоді полювали. А ще — прикраси, які переважно нашивалися на одяг. Виготовляли їх із мушель, викопних молюсків, які знаходимо у місцевих пісках», — цитує UA:Рівне доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної академії наук України, директора Інституту археології НАНУ Віктора Чабая.

Одеські адреси Андрія Ніковського

До 100-річчя Української революції

Справжня сила духу завжди в опозиції до сили влади і в завершенні протистояння завжди перемагає.
Василь ЯРЕМЕНКО.

Недавно громадське об’єднання «Одесі — 600» до 100-ліття Української національної революції 1917—1921 років випустило календарики з портретами відомих діячів національно-визвольних змагань на Одещині. Про багатьох з них видано книги, надруковано статті в газетах та журналах, захищено дисертації. Багато досліджень є і про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради та міністра закордонних справ УНР, який 75 років тому трагічно загинув від голоду та холоду в блокадному Ленінграді. Але його життєвий шлях, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність, пов’язані з Одещиною, й досі недостатньо вивчені, розкриті. Це випливає, зокрема, з того, що прізвища Ніковського нема, на жаль, серед змінених після декомунізації назв вулиць Одещини.

День усіх ветеранів

11 листопада 1918 року закінчилася Перша світова або Велика війна. Крім усього іншого, вона закарбувалася в історії численними фактами порушення міжнародних правил та звичаїв ведення війни, а саме застосуванням зброї масового знищення (отруйних газів, наприклад, у квітні 1915-го німці вперше використали хлорний газ, порушивши Гаазьку конвенцію 1907 року) та інформаційної війни (підривної антидержавної пропаганди; як писав німецький генерал Макс фон Гофман, пропаганда іноді ефективніша від газів). Статистика воєнних втрат — 10 мільйонів загиблих та близько 20 мільйонів скалічених. Як наслідок війни — відбулися революції й зникли чотири імперії: Російська, Австро-Угорська, Німецька та Османська, на місці яких виникли нові незалежні держави, зокрема й Україна.

Перша світова мала вирішальний вплив на історію XX століття. Фактично, її результатом стали сучасні кордони у Західній та Східній Європі (за невеликими змінами після Другої світової війни, яка сформувала кордони країн Центральної Європи). Як результат війни постала також Ліга Націй — перша міжнародна організація заради збереження миру та протидії агресії, яка після Другої світової була переформована на ефективнішу та дієздатнішу Організацію Об’єднаних Націй. Були проголошені принципи непорушності кордонів і суверенітету країн та право націй на самовизначення.

Що святкуватимемо 2 вересня?

Як повідомив офіційний сайт Одеси, розпорядженням міського голови Геннадія Труханова (№651 від 15.07.2015) створено оргкомітет з координації проведення заходів святкування Дня міста. Очолив оргкомітет сам голова.

Про яку саме дату йдеться? Відповідь очевидна: рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №213 від 25.06.2015 р. у проекті від 11 червня «Про орієнтовний поточний план роботи виконавчого комітету Одеської міської ради на III квартал 2015 року» заплановано «святкування 221-ї річниці від дня заснування міста Одеси».

Походи козацьких ватаг на Кучубей у ХVІІ столітті

Протягом тривалого періоду, коли Хаджибей перебував у занепаді, його відвідували не тільки невеликі загони козаків, якими керували маловідомі ватажки. Іноді через терени Хаджибея проходили і  помітніші постаті української історії на чолі досить значних козацьких відділів. Особливо з кінця ХVІІ століття. Опубліковані документи надають нам лише уривчасті свідчення про «військовий промисел» таких ватаг під Хаджибеєм, який здебільшого фігурував у тогочасних документах під назвою «Кучубей».

Яскравим прикладом таких подій є лист гетьмана І. Самойловича з Батурина російському царю від 5 травня 1676 року. В ньому, зокрема, йшлося про те, що гетьман сумлінно виконує царський «наказ …, щоб для взяття язиків та … свіжих і достовірних  відомостей про задуми ворожі, охочих та добрих людей з полків своїх на той бік Дніпра надсилати», і повідомляє, що за наказом гетьмана полтавський полковник біля урочища Кучубей розбив татар. Шістьох полонених татар разом з двадцятьма козаками, що були під Кучубеєм, гетьман І. Самойлович відправив до Москви. Перших — для надання свідчень «про поведінку та задуми свої бусурманські», других — для нагороди [1, c. 637, 638].

Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні

Страшні роки Другої світової війни залишили незагойні рани на тілі української нації. Українці в цій війні були гарматним м’ясом, переконаний її учасник, Герой України Левко Лук’яненко, а Г.К. Жуков, на честь якого встановлена іменна медаль, не «великий полководець», а один з катів українського народу.

Один з найвідоміших і найавторитетніших наших співвітчизників присвятив цій темі книгу-дослідження «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», що вже витримала десять видань. З люб’язної згоди автора вміщуємо один із розділів цієї книжки та його відкритий лист тодішньому президенту Леонідові Кучмі.

Політичний землетрус в Україні у 1989 році

2014-й для Народного руху України — ювілейний: НРУ сповнилося 25 років. У тому вже далекому, 1989-у, 8—10 вересня в актовому залі Київського політехнічного університету відбувся установчий з’їзд (на знімку) цієї першої опозиційної до тоталітарного режиму громадсько-політичної організації.

То був потужний вибух політичного вулкану всенародної вікової надії на незалежність Батьківщини. Йому передував політичний землетрус, який трусив Україну із січня 1988-го.

Вибір долі

Вибір долі здійснює будь-яка людина, громада, країна. Я не поділяю катастрофічного погляду на життя та історію, за яким люди чи країни, зробивши одного разу вибір, потім приречені на певний шлях та долю. Життя — це вибір. Людина, що уникає вибору, як зауважив французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905—1980), тим самим робить власний вибір — «вибір не вибирати». Ми вибираємо кожного дня, тому вміння концентрувати зусилля — це ознака сильної людини, яка здатна брати на себе відповідальність за власну долю та майбутнє власної країни.

Уранці 24 серпня 1991 року понад 60 членів одеської організації Народного руху України трьома автобусами приїхали до Києва. В штабі Руху нам дали синьо-жовтий прапор, який ми пронесли до ни-нішнього Майдану Незалежності. Через кілька годин Верховна Рада проголосила незалежність України, й саме цей прапор, який несла наша делегація, підняли над українським парламентом. Цього дня ми разом з мільйонами українців зробили власний вибір — ми вибрали вільну європейську Україну.

До витоків нашої державності

            Найважче писати історію патріотів.
Олесь Воля. З книги «Піраміди духу».

Ми постійно перебуваємо в пошуку свого історичного минулого. Без цього неможливо створити і своє майбутнє. Росія ніколи не сформувалася б як Росія без державності Київської Русі. Ми і наша державність — це, до речі, коріння всієї східної гілки європейської цивілізації. Україна — повноправна європейська цивілізована держава. Та російські невігласи усіх рівнів силкуються це заперечувати. Так, при зустрічі з президентом США Джорджем Бушем президент Росії Володимир Путін дозволив собі такі слова: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это не государство! Что такое Украина? Часть её территории — это Восточная Европа, а часть, и значительная, — дарованная нами!». Дрімучий імперіалізм з особливою пристрастю проявився в жадобі повернення до російського лона України. Ось і російський письменник Віктор Єрофеєв у своїх висловлюваннях близько до поглядів Путіна. «Мы все убеждены, что Украина — это наша страна и что её отделение от нас было великим недоразумением и нуждается в коррекции. При этом мы даже не скрываем наше чувство превосходства перед нашим младшим братом, украинцем или, скорее сказать, хохлом». Ось такі «братики». Ніяк не вгомоняться.

Коли ми говоримо про перші державотворчі процеси на наших землях, маємо пам’ятати, що, як стверджують науковці, перша в Європі «людина розумна» мешкала на території України і саме звідси розселилася по всьому континенту з Руської рівнини. Перші європейці жили близько 32 тисячі років тому в печері Буран-Кая (Кримська гряда) і зробили вагомий внесок у формуванні прадавніх державних об’єднань. Наші пращури жили на своїй території, починаючи з неоліту. Отже, обширну групу неолітичних племен IV—III тисячолітті до н.е. можна вважати за предків українців. Територію сучасної України у ті далекі часи населяло багато народів, кожен із яких залишив по собі слід, посіяв якусь зернину в той ґрунт, з котрого проросло дерево української нації з міцним корінням національного мислення і розкішною кроною світовідчуття, з котрого витворилася могутня держава — Русь, Київська Русь, Руська земля, Русь—Україна.

Дещо про Новоросію і не тільки

Останнім часом значно зросла зацікавленість таким історичним територіально-адміністративним утворенням, як Новоросія. Причиною цього став посил, даний в одному з пуб-лічних виступів президентом Російської Федерації В. Путіним. Й одразу ж його підхопили вболівальники «єдіной і нєдєлімой», що мешкають в Україні й Одесі зокрема. Щось подібне було на початку 1990-х, коли в Одесі розгорнулася ціла пропагандистська кампанія за відродження загадкової і забутої Новоросії. Тепер, щоб розчленувати Україну, як це було вже не раз, російська пропаганда, підтримана збройними військовими формуваннями сусідньої держави, знову за-працювала на повну силу.

Перед тим як перейти до появи назви «Новоросія», варто з’ясувати витоки терміну «Мала Русь». Це визначення з’явилося в XIV ст. з відокремленням галицько-волинських земель від Київської метрополії і створенням Галицької метрополії. Термін цей був запрова-джений константинопольською патріархією та візантійським духовенством.

Прометеї Заполяр’я

89-річний Володимир Михайлович Караташ — один з учасників легендарного Кенгірського повстання, чи не найбільшого за всі роки існування ГУЛАГу, за словами Олександра Солженіцина, страйку єдності.

Мало хто знає, що на території сучасної Кіровоградської області (частина Гайворонського та Голованів-ського районів) діяла сотня Сталевого, членом якої став тоді ще сімнадцятилітній Володимир. Кенгірське повстання, 12 років концтаборів, п’ять місяців перебування в камері смертників в очікуванні розстрілу, Помаранчева революція та Революція Гідності... Про все це Володимир Михайлович Караташ може розповідати не з чуток, а з власного досвіду. Велика (й чи не найважливіша) частина його спогадів утілилася в книжці «На барикадах Кенгіра», нещодавно вдруге перевиданій видавництвом «Український пріоритет». У ній описано долю окремої людини, незламного патріота і борця за Українську державу крізь призму трагічних подій, на які «багате» ХХ століття.

Нижче вміщуємо один із розділів книжки, в якому йдеться, зокрема, і про наших земляків, з якими Володимиру Караташу судилося спілкуватися у ГУЛАГівських застінках.

Бандера і бандерівці: міфи і реалії

Для  одних  вони  герої,  для  інших – підступні  бандити

У перші повоєнні роки офіційно вживалося дике по своїй суті визначення «українсько-німецькі націоналісти», за допомогою якого радянські ідеологи вкорінювали у свідомість людей знак рівності між нацистськими окупантами й тими, хто повстав проти «сталінського порядку». Уже згодом узаконили більш адекватний термін «українські буржуазні націоналісти», хоча з таким же правом можна назвати Жовтневу революцію 1917 року… дворянською, адже більшість її вождів на чолі з Леніним — аж ніяк не пролетарі.

Усе це — красномовні підтвердження цілеспрямованої кампанії з підміни понять, перекручування фактів, відвертої брехні, завдяки чому чимало наших співвітчизників досі називають бандерівців «бендерівцями», однак свято вірять, що «Бендера» — фашистський прислужник, а очолюваний ним рух нарівні з гітлерівським нацизмом засуджений Нюрнберзьким трибуналом.

Щоб рідне слово розправило крила

Одеса  у  боротьбі  за  відміну  заборон  на  українську  мову

Щоб асимілювати народ, потрібно відібрати в нього мову та знищити власну історичну пам’ять. Цього сотні років домагалися Московська держава та Російська імперія, а згодом і СРСР щодо українців, цілої низки інших, не лише слов’янських, народів. Та особливо жорстоко царська влада пригнічувала українську мову починаючи з другої половини ХІХ — початку ХХ ст. У численних указах заборонялися українські вистави, публічні виступи, ввезення книг українською мовою в межі імперії, навіть друк пісень з нотами.

Українська громадськість у відповідь посилювала спротив царським указам і наполегливо впроваджувала українську мову в широкі верстви суспільства, науку, культуру, літературу, боролася за її визнання. У цьому напрямку плідно працювали українські «Громади», в яких гуртувалася в основному українська інтелігенція. До речі, в Одесі з 1870-х років діяла одна з найбільших українських «Громад», яких на початок ХХ ст. в Російській імперії було більше двадцяти — від Санкт-Петербурга (перша заснована наприкінці 1858-го), Москви і Катеринодара до Києва, Херсона та Одеси.

Публічна бібліотека та її очільники

Перші бібліотекарі — 1829—1852

Продовжуємо публікацію матеріалів, присвячених 185-річчю заснування Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького (див. «ЧН» за 11.01.2014)

Цілком зрозуміло, що ефективність діяльності будь-якої установи, незалежно від спрямування, навіть при стабільному фінансуванні, значною мірою обумовлена людським фактором. Заснування бібліотеки цю тезу переконливо підтвердило. Ще більше у цьому переконуєшся, знайомлячись з її майже двохсотлітньою історією.

Збільшення фондів і попиту на книги, їх доступність створювали ситуацію, яка потребувала бібліотекаря-просвітянина, свідомого своєї місії. У різний час Одеську міську публічну бібліотеку очолювали особи, які зробили посильний, а в окремих випадках видатний внесок у її розвій, що не обов’язково залежало від терміну перебування на посаді бібліотекаря: А.-Ф. Спада (1829—1842), М.Н. Мурзакевич (1843—1852), А.Б. Ашик (1852—1854), М.І. Керстич (1854—1868), М.Ф. де-Рибас (1858—1882), В.О. Яковлєв (1882—1896), М.Г. Попруженко (1896—1919).

Найблагородніший у світі ідеал До Дня Соборності України

Україна — один з найважливіших геоетнічних центрів, територія зародження та розвитку багатьох народів і водночас перехрестя двох культурних світів — європейського та азійського. Мусимо визначитися, на якому ідеологічному фундаменті здійснювати державотворчий процес і розбудувати соборну українську державу.

Історія нашої держави підтвер­джує, що таким фундаментом повинна стати Українська національна ідея. Вона є своєрідним комплексом вірувань і духовним кредо народу, квінтесенцією патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів, концепт-конструктом духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасності і майбутні на становлення та консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства (С. Вовканич, «На своїй — не чужій землі», «Україна молода»). Національна ідея є со­ціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згруповує його в єдине ціле. Ми говоримо про національну ідею, коли певний народ відчуває свою єдність, свій внутрішній зв’язок, помічає своє становлення та розвиток, усвідомлює свою долю і призначення. Святая святих завдань Української національної ідеї — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний й інші простори та освітою і просвітою допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.

Європейська ідентичність українців у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Продовження. Початок у номерах за 30 листопада та 7 грудня.

У другій половині XIV ст. з падінням Галицько-Волинської держави для українських земель розпочинається новий драматичний період історії, пов’яза­ний з посиленням Великого кня­зівства Литовського і його наступом на Південно-Західну Русь, зумовленим її занепадом у результаті експансії з боку Польщі, Угорщини, нападів татаро-монголів, кримських татар та Османської Туреччини. Майже на три століття, аж до епохи Б. Хмельницького, український народ повністю втратив свою державність. Але, незважаючи на це, формування українського етносу продовжувалося. Українці-русини зберегли свою культуру, свою православну віру, що стало передумовою процесу подальшого націєтворення, формування європейської ідентичності української інтелектуальної і духовної еліти, становлення української державності.

Українські землі за часів
Великого князівства Литовського

Велике князівство Литовське існувало в 1236—1795 роках на теренах сучасної Литви, частини Естонії та Латвії, Білорусі, східної Польщі, західної Московії і більшої частини України. Заснував його литовський князь Міндовг, який у 1230-х—1240-х об’єднав частину литовських та руських племен у Литовській державі. Подальше розширення володінь відбулося у XIV ст., в період правління князя Гедиміна (1316—1341) та його нащадків. У 1322-у Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав та інші руські міста. Згодом до Литовського князівства увійшли Волинь, Чернігово-Сіверщина, Поділля, Брацлавщина. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Європейська політика Київської Русі

В останні місяці і тижні напередодні саміту ЄС у Вільнюсі, де до останніх днів ми сподівалися на підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, в українському суспільстві загострилися дискусії між прихильниками європейського та євразійського векторів розвитку нашої держави.

Прихильники євразійської інтеграції заперечують європейську ідентичність нашої країни і стверджують, що Україна завжди була і повинна залишатися частиною православного «Русского мира» і що європейська інтеграція принесе Україні лише нові біди, навіть втрату незалежності, а вступ до Митного союзу значно зміцнить її економіку та відкриє нові горизонти розвитку. При цьому прихильники євра­зійської інтеграції стверджують, що Україна ніколи не мала нічого спільного з Європою. Однак історичні факти свідчать про те, що з давніх-давен Україна мала досить інтенсивні зв’язки з європейськими державами і до початку ХVIIІ століття була самобутнім етнокультурним простором в Європі на кордоні з Московським царством, яке почало називатися Росією лише при Петрі І.

Із прерій Канади...

Йшов тоді драматичний 1933-й. У містах — індустріалізація, а в селах — голод, колективізація, репресії. Влада діяла за принципом: «Мета виправдовує засоби». А революційна мета тоді була над усе. Райпарткоми (моя покійна бабуся досить не випадково казала — ЯРпаркоми) заганяли до колгоспів усіх без винятку селян, не цікавлячись особистими заслугами, планами. У ті безжальні жорна потрапила й зразкова комуна імені Леніна, яку заснували у степах Одещини канадські емігранти.

«Степ широкий, край веселий, наша Україна», — ось такими словами Тараса Шевченка описував свої перші враження молодий комунар Олекса Порайко у листі до сестри в Канаду навесні 1922 року. Тоді він та ще півсотні українців з канадських прерій переїхали на Одещину створювати сільськогосподарську комуну. Запросив їх сюди сам Ленін, організаційну допомогу з переселення надало Бюро технічної допомоги Радянської Росії в Канаді. Найманці, що працювали на фермерів, представники робітничого класу зібрали зароблені ними кошти у загальну касу. Вийшло 69 тисяч доларів. Третину заплатили за пароплав, на решту придбали три трактори та ще деяку техніку. Приїхали на хутір Мигаї Гросулівського повіту (нині Великомихайлівський район). Землю отримали з володінь місцевого радгоспу, який сам з нею просто не справлявся. Кожному члену комуни наділили по дві десятини, дехто взяв і понад цю норму, оформивши оренду. Насінням і пальним допомогла держава. Наступної весни до Мигаїв прибула ще одна група комунарів з Канади. Привезли техніки на 34 тисячі доларів та готівкою 14 тисяч — на придбання вже на місці коней, худоби, реманенту.

Володимир Фоменко та його видавництво

Маловідомий факт з історії української Одеси

Одним з чинників розбудови національної культури колись і дотепер є розвиток національної преси та книговидавництва. На початку ХХ століття, в період політизації українського національного руху, це завдання не лише не втратило своєї актуальності, а й посилилося у зв’язку з необхідністю донесення поглядів націєтворців до свого народу з метою пробудження його від тенет малоросійства. Безумовно, найвагомійший внесок у цю справу зробив одесит Є. Фесенко. Але діяв він далеко не в національному вакуумі.

У цьому, зокрема, переконує досвід обійденого увагою істориків Володимира Кононовича Фоменка (іноді він фігурує у джерелах як Хоменко) — голови теж нині забутого одеського «Благодійного товариства видання та поширення релігійно-моральних та просвітницьких книг українською мовою». В. Фоменко народився у родині священика станиці Уманської Кубанської області. Завершив навчання у Ставропольській духовній семінарії у 1902 році. Після навчання у 1907-у на історико-філологічному факультеті Юр’ївського університету перевівся у Новоросійський університет, але провчився тут на аналогічному факультеті лише один семестр.

Міфи і правда про «золотий вересень»

Лише після проголошення Незалежності України стало можливим дізнатися, що ж насправді відбулося восени 1939 року в Галичині та на Волині.

У промові голови Ради Міністрів СРСР В. Молотова, виголошеній по радіо 17 вересня 1939-го, у день вторгнення радянських військ за Збруч, причина цього кроку пояснювалася (цитую) «внутрішньою неспроможністю і явною недостатністю польської держави». Тому Радянський Союз «з огляду на ці обставини не може більше нейтрально ставитися до становища, яке склалося. Від Радянського уряду не можна також вимагати байдужого ставлення до волі єдинокровних братів українців і білорусів, які проживають у Польщі на становищі безправних націй і які тепер кинуті на волю випадку. Радянський уряд вважає своїм священним обов’язком надати руку допомоги своїм братам-українцям, які населяють Польщу».

Речник духу нашої давнини

…Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б забезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства? Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його міста, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям, і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці!..

Д. Донцов, «Дух нашої давнини».

Сповнилося 130 років від дня, коли на Півдні України народився великий політичний мислитель та засадничий української національної ідеї першої половини ХХ ст. Дмитро Іванович Донцов.

Дебют цієї постаті у вищих колах українського національного руху пов’язаний з Першою світовою війною, коли було створено Союз визволення України. Метою СВУ була антиросійська пропаганда, підтримка австро-німецьких сил та поширення відомостей про Україну в Європі. Обґрунтуванням для такого прозахідного спрямування була політична ситуація в підавстрійській та підросійській частинах України. В першій — парламентаризм і можливість розвитку шкільництва та української культури, в другій — постійне цькування «інородців» або й повне заперечення їхнього існування. Ця орга­нізація майже повністю ґрунтувалася на ще довоєнних гаслах

Козацький спадок Анатолія Бачинського

21 травня cповнилося б 80 років видатному одеському вченому, досліднику історії козацтва на півдні України Анатолієві Бачинському (1933 — 1995)

Нещодавно у столиці Західної України, старовинному місті Львові, відбулася представницька міжнародна конференція, присвячена пам’яті українського історика Ярослава Дашкевича. Цей видатний вчений зробив надзвичайно багато для дослідження не лише історії Львівщини, Галиччини, Вірменії, але й загалом європейської та світової історіографії. У цьому контексті науковий доробок корінного львів’янина Ярослава Романовича Дашкевича можна порівняти з доробком корінного одесита Анатолія Діомидовича Бачинського. Адже одеський учений, як і його львівський колега, ґрунтовно вивчав українське та європейське минуле — історію Одещини, Південної України, Росії, Румунії, Молдавії та Болгарії. Безперечно, що великою складовою наукової творчості цих двох видатних учених було дослі­дження багатьох проблем історії українського козацтва. Символічним виглядає той факт, що за основу для однієї з своїх останніх статей «Прапори задунайських запорожців (ХVІІІ — ХІХ ст.)» Ярослав Дашкевич взяв ґрунтовний доробок Анатолія Бачинського.

З понад 450 наукових і науково-популярних праць Анатолія Бачинського, спочатку студента Одеського університету, а потім співробітника Державного архіву Одеської області, професора Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, заслуженого працівника культури України, кавалера болгарського ордену «Кирила і Мефодія», очільника крає­знавчого громадського руху на Одещині, близько 100 присвячено саме козакознавчій проблематиці. Однією з головних ідей його дисертаційної праці стало вивчення місця і ролі козацтва у колонізаційних процесах на півдні України протягом XVIII — першої половини ХІХ ст. Промовистою виглядає та обставина, що першою та останньою прижиттєвою публікаціями вченого стали статті з історії українського козацтва. У 1994 та 1995 роках вийшли його книги про Задунайську Січ та козацтво на півдні України, які підсумували майже 40-літнє служіння Анатолія Бачинського вибагливій Кліо — музі всіх талановитих істориків світу.

Ми сильні любов’ю до України

«Ми сильні своєю любов’ю до України». Ці слова Миколи Міхновського — видатного політичного та громадського діяча України, правника, публіциста, основоположника самостійницької течії українського руху, 140-річчя якого щойно минуло, часто повторюються у ці дні на різних ювілейних заходах. На жаль, поки що вони, як і загалом ідеї цього великого українця, не стали визначальними у психології та ментальності українців, яка трагічно змінюється.

Ми дуже погано знаємо таких світочів національної думки, як Липа, Донцов, Дорошенко, Липинський, Міхновський та інших великих українців… Як рівно ж мало знаємо геніїв національної літератури Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку… Бо, за словами професора Василя Яременка, ініціатора встановлення пам’ятника Миколі Міхновському на Байковому кладовищі, «якби ми знали те, чого не знаємо, то мали б те, чого не маємо».

Столітні фотофакти

З нагоди 100-річчя Балканських воєн Одеська філія Грецького фонду культури в співробітництві з фотографічним архівом музею Бенакі представляє виставку матеріалів з архівів А. Ромаідіса та Ф. Зейца. На знімках — сухопутні операції грецької армії та основні події Першої і Другої Балканських воєн.

Аристотель Ромаідіс, власник відомого в Афінах на початку ХХ сторіччя фотоательє, доручив своєму талановитому співробітникові Ф. Зейцу фіксувати воєнні операції. Той, слідуючи за грецькою армією, увічнював батальні сцени. Його фотографії відзначаються антропоцентризмом. Ф. Зейц знімає відомих і невідомих героїв, повсякденне життя у військових таборах, моменти битв, зруйновані села, фіксує тривоги воїнів, гіркоту переможених, тріумф переможців.

«Я твердо знаю, що кращі дні прийдуть»

24 лютого 1865 року народився Іван Липа, відомий український громадський і державний діяч, письменник, меценат

У роки незалежності до нас із небуття почали повертатися імена великих носіїв української духовності. Ім’я Івана Липи стоїть поруч з іменами Івана Огієнка, Миколи Міхновського та інших, котрі творили мрію про державність України. І не тільки творили мрію, а й практично втілювали її в життя, а свою творчість підпорядковували великій меті — пробудити в українців усвідомлення власної приналежності до своєї нації, яка в майбутньому, а вони вірили в це, визначатиме політику в Європі.

Іван Липа свято вірив у велике призначення України і передав цю віру синові, навчив його зневажати тих, хто гонитвою за вигодами підміняє ідеали свободи, та працювати для очищення своєї душі і своєї нації. Примат духу над тілом Іван Липа утверджував своїм життям і своєю творчістю. «Народ, що не має своїх духовних вершин, — писав він у притчі «Так минали століття», — не може угледіти широких обріїв… У приземленому матеріалістичному бутті народ втратить свою творчу вартість… На місце народу без змісту прийдуть інші, що мають у собі сміливість і стремління до височини і широких обріїв».

Знати, шанувати — щоби продовжити справу

На початку березня cповниться 150 років від дня народження видатного одесита Івана Митрофановича Луценка. До цієї дати двоє одеських науковців — кандидати історичних наук, доценти кафедри історії України Національного університету ім. І. І. Мечникова Тарас Вінцковський та Олександр Музичко (на знімку) — підготували монографію про славного краянина. Книга обсягом 370 аркушів, поки що в електронному варіанті, має вийти у київському видавництві «Зелений пес» накладом 1000 примірників. Та, як це давно вже повелося, для звершення будь-якої української справи катастрофічно бракує грошей. Про те, як їх добути, а передусім — про постать Івана Луценка на тлі історичних подій в Україні початку ХХ століття та в контексті нинішньої антиукраїнської антигуманітарної політики, саме і йшлося на презентації проекту видання цієї книги, що відбулася у прес-центрі Українського клубу Одеси.

Коли знайомишся з життєписами, а надто — з діяльністю визначних особистостей періоду української революції 1917—1920 років, то впадає в око якась майже містична подібність ситуацій — якщо порівнювати з найновішою українською історією періоду такого довготривалого становлення нашої відновленої державності, надбігає думка про трагічне якесь дежавю. А з іншого боку, у всьому вчувається гостра нестача саме таких людей, до кінця відданих українській ідеї, непідкупних, розумних та високоосвічених… Й саме тому, знов сама собою напрошується думка: нині існує гостра необхідність вивчати, знати все про той час і про тих людей, щоби не тільки вшановувати, формально раз чи двічі на рік віддавати їм данину пам’яті. А й затим, щоби брати ті корисні зерна цих знань та засівати ними поле нашої праці, звіряти її за ними, враховувати їхні помилки, але і їхні здобутки також.

Зодчий Одеси Федір Нестурх

Кожен народ, представлений у строкатому складі людності Одеси, береже пам’ять про своїх визначних діячів, що залишили слід у літературі, музиці, живопису, інших галузях мистецтва. Це дає йому можливість самоствердитися і впевнено рухатися уперед. Українцям такий привід для самоповаги дав Федір Нестурх (Нештурха) — видатний архітектор, педагог та громадський діяч.

Федір Нестурх з’явився на світ в Одесі у першій половині червня 1857 року (за різними джерелами, 9 або 10 числа). Його батько Павло був друкарем і походив, як твердить дослідник Володимир Тимо­фієнко, з українських козаків. Здобувши освіту у народній школі та повітовому училищі, Федір відчув потяг до будівельного мистецтва. Тож 17-річним парубком почав працювати у креслярні архітектора французького походження Луї Оттона, який встиг уже заявити про себе спорудженням в Одесі, зокрема, палаців для Гагаріних та Абази. Провчившись в Оттона три роки, Федір отримав перші навички у галузі архітектури та завів знайомства з провідними будівниками міста. 1878 року юнак продовжив навчання у Петербурзі, в Академії мистецтв, де його студентські роботи були відзначені золотими медалями, а 1887-го за проект театрального училища він одержав звання художника-архітектора першого ступеня.

Україна на стародавніх мапах Європи

Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

Дух Мазепи над Бендерською фортецею, Одесою й... Росією

Національна пам’ять і пропаганда чужих героїв — несумісні

Не так давно випала нагода потрапити до славнозвісної чи, скоріше, сумнозвісної Бендерської фортеці, яка сьогодні — на території самопроголошеної Придністровської Республіки й належить Молдовській державі. Разом із колегами-товаришами Оленою Бачинською, Сергієм Леп’явком, Ярославом Федоруком, Олександром Кухаруком та іншими знаними істориками в межах наукової конференції «Південна Україна: козацька та післякозацька доба» (яку проводив наприкінці червня 2012 року Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова спільно з Інститутом історії України НАН України) з великою професійною цікавістю проїхалися історичним маршрутом: Одеса — Бендери — Варниця.

Чому Бендерська фортеця славнозвісна? Та тому, що від часу її заснування молдовськими князями на початку XV століття (хоча, очевидно, людські поселення тут були ще задовго до того, як Тигині, чи Тягині) українці мали великий вплив на історію міста та місцевої фортеці. Унікальну твердиню було зведено після захоплення Тягині Османською імперією, фортецю неодноразово атакувало й захоплювало українське козацтво протягом XVI—XVIII століть. На території фортеці 1806 року перебував зачинатель української літератури Іван Котляревський, який у чині майора армії Російської імперії звільняв її від турків. Але ще до нього під час чергової російсько-турецької війни такий собі корнет Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен, перебуваючи у складі російських військ, «облетів на ядрі» 1737 року всю Бендерську фортецю, про що власноручно і записав у своєму щоденнику. А ще до того, 1710-го, гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик разом з іншими славними мазепинцями уклав тут знаменитий документ європейської та національної політико-правової ваги під назвою «Пакти і Конституції».

А ми тую славу... пам’ятаємо?

У ці січневі дні 95 років тому в Одесі йшли запеклі бої між частинами українського війська та червоногвардійцями. Серед захисників української революції проти нової, вже більшовицької, неволі мужньо бився і зведений ударний загін юнкерів Одеського військового училища та курсантів обох шкіл прапорщиків. Після триденного опору, зазнаючи тяжких втрат, юні герої з боєм прорвали вороже кільце…

Подібних епізодів, пов’язаних з випускниками колишніх військових училищ в Одесі, а нині — Одеської військової академії, було немало в історії цього навчального закладу. Біографії тих людей, котрі в часах української революції, Визвольних змагань стали відомими воєначальниками та показали своє вміння воювати, зразки синівської вірності Україні, незалежність якої була проголошена 22 січня 1918 року, а також їхній військовий досвід — усе це є тією багатющою духовною спадщиною, якою треба не лише пишатися, а й вивчати і знати її. І пам’ятати — це є моральним обов’язком і викладачів академії, і тих юнаків, котрі завтра стануть українськими офіцерами. Бо таки ж прийде час, і наша держава стане-таки українською, а її військо — гідним героїв, котрі в усі часи відстоювали її державність.

Мова і українська ідентичність одеситів, або Про актуальність забутого історичного досвіду

Не новина бачити на місцевих телеканалах осіб, які оголошують себе політиками, політичними оглядачами, експертами, не маючи для цього відповідної професійної підготовки, коментують події, виступають з прогнозами, нічим не обґрунтовують свої суб’єктивні висновки. Одним з таких можна назвати твердження, що Одеса — «русский город». Справді, сьогодні російська мова у місті є домінуючою, але не завдяки природному її поширенню, а силовому впрова­дженню урядами Російської імперії, потім і Радянського Союзу, які цілеспрямовано здійснювали зросійщення українців через систему освіти, переселення росіян в Україну тощо. Але що стоїть за цими словами? Чому після початку 1990-х знову спостерігаємо надмірну активізацію представників яскраво вираженої політики і дій, спрямованих на «захист» російської у російськомовній Одесі? Парадокс? Ні, це переляк, боязнь розвитку вже чітко окресленої тенденції повернення українців, яких в Одесі більшість, до своєї української ідентичності, зростання інтересу до своєї національної історії, культури, мови, розуміння того, що втрата рідної мови — це втрата української самобутності, незворотний процес до повної асиміляції.

Проблема збереження ідентичності і рідної мови не нова для Одеси. Вона постала перед українцями одразу ж після заселення ними півдня України. У багатомовних на той час містах (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) кожна етнічна громада, у тому числі й українці, принаймні у своєму середовищі, користувалися рідною мовою, у той же час посилювалися позиції російської, як державної, вона витісняла інші мови, зокрема й українську, з усіх сфер життєдіяльності.

Ті, що розпинали Стуса...

А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю. Середа.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу сповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на плаху заради великої ідеї — вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки, ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив, — живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах

Серед буджацького степу, в цьому, як здавалось ще у ХХ сторіччі, одвічному трикутнику слов’янсько-румунсько(молдовсько)-турецької боротьби, над берегом Дністровського лиману і за 20 кілометрів від чорноморського узбережжя розкинулося місто, знане нині як Білгород-Дністровський. На тлі розташованих поблизу курортів з явно вираженим сезонним характером — Затоки та Кароліно-Буґазу — Білгород у вигіднішому становищі. Адже попитом серед туристів він користується цілорічно. Завдяки... Тільки не кажіть, що ви не чули про середньовічну фортецю у цьому місті. Так, саме цим фортифікаційним шедевром Білгород вабить до себе тисячі мандрівників щороку. І ця увага з боку шанувальників старовини цілком виправдана. Цю фортецю за грандіозністю, величністю, потужністю та станом збереженості на цілком заслужених підставах ставлять в один ряд з українськими твердинями у Кам’янці-Подільському, Хотині та Судаку.

Якщо вже на цьому етапі ваше серце почало прискореніше битися, думки скерувались у напрямку найближчих вихідних, а рука потяглася до кишені рахувати гроші, значить, не все ще втрачено — будуть з вас люди, тобто туристи. І щоб такий неосвічений турист стосовно півдня України, як ви, не ламав голову не так, як не треба, не втрачав надії без сподівань і не піддався блудові у незайманому місті, спробую вам допомогти. Плата — куплена вами газета. Погодьтеся, майже задарма.

«Як багато спільного у цього народа з нашим!»

Традиції спільної боротьби грузинів та українців за національну волю

/_f/2012/73.jpgВинесений у заголовок цієї статті вигук Т. Шевченка у його розмові з видатним грузинським поетом А. Церетелі дуже влучно відображає міцний зв’язок між українцями та грузинами. Кілька тижнів тому ми мали чудову нагоду ще раз пересвідчитися у цьому завдяки акції «Герої України — на вершинах світу»: група українських альпіністів разом з грузинським побратимом встановили на одній з кавказьких гір барельєф провідника ОУН з надписом « Степан Бандера — Герой України» та червоно-чорний прапор. Альпіністи планують також воздвигнути там високий хрест на честь героїв ОУН — УПА. Учасник акції львів’янин Мар’ян Нищук зауважив, що у місцезнаходженні цього шпилю є певний символізм, адже з вершини імені Бандери добре видно й Осетію, і Чечню, і Грузію, і Росію, які навіть сьогодні залишилися частково поневоленими народами. Сумним, але цілком слушним є спостереження про те, що грузини більше знають про постаті С. Бандери чи С. Шухевича, аніж пересічні мешканці сходу України.

«Герої України — на вершинах світу» — це не перша креативна грузинсько-українська акція. У травні 2007-го українці проплили на козацькій чайці «Спас» до Грузії та назад, привітавши таким чином грузинський народ з Днем незалежності. Проводжав, зустрічав та нагороджував грамотами українських друзів Генеральний консул Республіки Грузія в Одесі З. Квачадзе.

Подібні акції дають чудову нагоду нагадати про історичні традиції спільної боротьби українців та грузинів за національне визволення, які зародилися ще у середньовічну добу, зміцнювалися протягом нового часу і найяскравіше втілилися у буремному ХХ столітті.

На службі у Рейху

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

Велика війна і Велика Перемога: правда і міфи

Погляд із 70-літньої відстані

Це надто болісне для радянських людей питання — про загальні людські втрати СРСР у Другій світовій війні — й досі залишається предметом гострих наукових і політичних суперечок. Зокрема, особливо багато болючих проблем війни вітчизняні та зарубіжні засоби масової інформації порушили у зв’язку з 60-річчям Перемоги: в дискусіях між учасниками та аналітиками подій з’ясовувалися об’єктивні факти кривавого протиборства двох тоталітарних європейських монстрів, які раніше пересічному читачеві й глядачеві були невідомими, бо ретельним чином фільтрувалися відповідними органами. Ось лише назви деяких матеріалів, котрі промовляють самі за себе: «Війна, якої не знаємо» (тижневик «Шлях перемоги»), «Очистить войну от вранья» («Аргументы и факты в Украине»), «Правда и вымыслы о Великой войне» («Комсомольская правда»), «Війна реальна і міфічна» («День»), «Мы воевали не за Гитлера. Мы воевали против сталинского террора» («Известия») та ін. Набагато більше передач з подібною тематикою прозвучало на телеканалах, їхні автори значно розширили межі історичної правди, в документальних і художніх програмах намагалися розповідати про те, якою насправді була війна і що пережили люди на шляху до вистражданої Перемоги.

Таємний торг Україною між Сталіним і Гітлером

Про роль українського питання як основного в жорстокому німецько-російському протистоянні в роки Другої світової війни безпосередньо свідчать секретні контакти Сталіна з Гітлером щодо можливості укладення нацистсько-радянського сепаратного миру на умовах повернення частини захоплених німцями територій. Ці контакти фактично перетворились на таємний торг Україною, насамперед її центральною та східною частиною; йшлося про плани повторення ленінського «Брестського миру» 1918 року. Торгівля територією України між Сталіним і Гітлером тривала упродовж перших років війни.

Нині переговори про укладення «другого пакту» з нацистською Німеччиною здаються неймовірними. Це й зрозуміло: реальна історія секретної дипломатії воєнної доби й досі, через десятиліття, залишається маловідомою. Таємні події, здатні змінити наші звичні уявлення про Другу світову війну, поки що зберігаються у великому секреті. Але, як відомо, все таємне зрештою стає явним. Згадаймо, наприклад, який резонанс викликали обнародувані російським керівництвом оригінали німецько-радянських секретних протоколів 1939 року!

Державник і воїн

До 105-річчя Романа Шухевича (30 червня 1907-го — 5 березня 1950-го)

Роман Шухевич — це постать, якою гордилася б будь-яка нація, бо все своє свідоме життя він присвятив боротьбі за те, щоб його рідна Україна стала вільною самодостатньою державою, а не розтерзаною чотирма сусідами родючою землею з працелюбним народом.

Він мав хорошу освіту: закінчив Львівський політехнічний інститут і Львівську консерваторію за класом фортепіано. Він міг самореалізуватися і без революційної боротьби, бо походив з відомої заможної родини та був всебічно обдарованим. Наприклад, після виходу з Берези Картузької з 1937 по 1939 роки він успішно займався бізнесом, створивши першу в Галичині українську рекламну компанію «Фама» з власним оригінальним стилем. Та виріс він у патріотичній родині — Україну любив понад усе. Й тому обрав револю­ційний шлях служіння їй.

Щоб у добу Другої світової війни на міжнародній арені відродити справу відновлення незалежної України, потрібні були українські збройні сили. Шухевич це добре розумів і тому став військовим. Він зумів створити армію, досвід якої вивчається в усіх військових вишах світу як зразок успішної партизанської війни. В нашому суспільстві ставлення до Героя України генерала Романа Шухевича неоднозначне, як і до героїчної боротьби за незалежність. Адже широкому загалу ще дуже мало відомо про документально підтверджені факти цієї боротьби. Головнокомандуючого УПА та воїнів його непереможеної армії називають «нацистами», «есесівцями»... Паплюжать у незалежній Україні їхні святі імена не лише в зловорожих ЗМІ, на зразок одіозного Кваснюка на одеському каналі АТВ, а й навіть у стінах Верховної Ради депутати-популісти. Чи є на це підстави? Чому це відбувається в незалежній Україні, за яку поклав життя він і тисячі його однодумців?

Приречені на смерть салютують життю

До 70-річчя Української повстанської армії

Кажуть в народі: людей парують небеса. Та бува так, що й пекло. Коли довкола страшна, апокаліптична дійсність і людське життя не важить нічого, лишень почуття утримують у людині її людське єство: почуття, що єднають.

Любов Пшенична і Прокіп Розумний народилися на Рівненщині, а зустрілися та побрались далеко від рідної землі, у чужім краю, куди їх запроторили, як сказав поет майже з такого самого приводу, за те якраз, що «понад все вони любили свій коханий край». Хоча, по правді сказати, вони цілком сподівано могли повторити долю юних крутянців. Тому що обоє боролися за Українську державність, за те, щоб незалежною стала їхня люба Вітчизна. Дарма що зовсім юна, та вже цілком свідома дівчина Люба була лише зв’язковою. Переносила записки — їх називали трипсами, короткі повідомлення. Нічого і нікого не знала — тільки того, котрий давав їй доручення, й того, кому мусила віддати. Але навіть за такої конспірації то було ходіння по краю безодні.

Тарас Чухліб: «Наші гетьмани були правителями, а не ватажками»

Іван Мазепа — постать неоднозначна. Принаймні таким його зробили час і політичні ігрища навколо історії. Зі своїм поглядом на життя гетьмана ознайомив нещодавно одеситів авторитетний історик Тарас Чухліб (на знімку), який прочитав тематичну лекцію в рамках «Вільного університету».

Народився майбутній гетьман в Україні, в селі на Київщині. Що стосується точної дати його народження — це тема для історичних дискусій. Здебільшого називають дві дати: 1644 та 1639 роки, хоча є й інші варіанти. З датою смерті Івана Степановича все зрозуміло: це сталося в ніч з 21 на 22 вересня 1709-го. Оскільки тоді йому було близько сімдесяти літ, історик схиляється до другого варіанту дати народження. Тарас Чухліб процитував Вольтера, який підкреслював, що Україна завжди прагнула свободи, а гетьман Іван Мазепа є справжнім правителем козаків і вождем України. Навів лектор й інші приклади подібних характеристик гетьмана, зокрема фразу Костомарова, який в одній зі своїх наукових робіт писав: Мазепа прагне до незалежності.

Одеський Пересип — місце козацької слави

«Чорноморські новини» вже писали про відзначення на одеському Пересипу роковин славної перемоги Семена Палія (Семена Пилиповича Гурка) над татарами. Повідомлялося й про обставини цього бою, коли 200 козаків під проводом С. Палія напали на татарський «кіш» з обозом та бранцями на «самому Пересипу», там «поклали на плацу» (тобто полі) десятки ворогів, здобули «язиків», визволили з неволі більше 50 християнських бранців, а потім переслідували залишки ворогів аж «до Очакова». Це було в кінці березня — на початку травня 1691 року. Проте вчені продовжують відкривати нові сторінки історії українського козацтва, й виявляється, що за рік до славного бою Семена Палія перемогу на Пересипу здобув інший козацький ватажок — дотепер маловідомий керівник «ватаги» Іван Ковальчук, повідомляє сайт Чорноморського гайдамацького з’єднання (http://gaidamaky.pp.net.ua).

Сучасні дослідники минувшини значну увагу продовжують приділяти археографії — пошуку та публікації не відомих раніше історичних документів. Чимало археографічних публікацій останніх років пов’язані з постаттю визначного українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Так, 2002-го побачило світ академічне видання — «Листи Івана Мазепи», том І, який упорядкував В’ячеслав Станіславський. Чимало документів, вміщених у цьому томі, розкривають роль гетьмана у боротьбі за визволення Північного Причорномор’я від османського панування. Зокрема, діяльність І. Мазепи щодо координації дій козацьких «ватаг» та полків у південних степах.

Титульна нація та пошуки колективного «я» у морі полікультурності

Зустріч з Павлом-Робертом Магочієм

Нещодавно гостем Одеси був відомий канадський історик Павло-Роберт Магочій. Під час зустрічі, яка пройшла на кафедрі історії України історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, відбулася презентація українського перекладу англомовного науково-популярного видання «Україна. Історія її земель та народів», що вдруге побачило світ у Канаді 2010 року. Український варіант вийшов 2012-го у видавництві Валерія Падяка (Ужгород).

Це вже другий візит канадського науковця до Одеси. Нагадаємо, що 2007 році у київському видавництві «Критика» вийшла перша редакція праці професора Магочія під назвою «Історія. Україна».

Крім автора, на зустрічі були присутні Валерій Падяка і редактор видання Лариса Ільченко. Гостей представив завідувач кафедри, доктор історичних наук Вадим Хмарський. Він зазначив, що ця книга та її автор уже викликали значний резонанс в Україні. Додам, що Павло-Роберт Магочій має родове коріння на Закарпатті і відомий також своїм відстоюванням права на мовно-культурну автономію так званих карпаторусинів, пріоритету прав особи, акцентуванням уваги на полікультурності України. Дві останні проблеми, нагадаю, були стрижневими на минулорічних лекціях Вільного університету, що діє при Українському клубі Одеси, істориків Ярослава Грицака та Наталі Яковенко.

За заповітом Кобзаря

Шевченківське свято в Одесі 1920 року

Щороку майже у всіх населених пунктах України відбуваються урочистості з нагоди дат народження та смерті українського генія Т. Г. Шевченка. І щороку, починаючи з совєтських часів, бачимо одну й ту саму сумну картину: чиновники-українофоби, політикани, плазуни покладають квіти до пам’ятників тому, кого насправді люто ненавидять, мовою якого нехтують і нащадків кого паплюжать. Багато хто з представників національних меншин, заради захисту яких так багато українців колись і тепер готові пожертвувати частиною власних національних інтересів, не нехтують нагодою вилити відро помиїв на Кобзаря, його рідну мову і всіх його співвітчизників. На жаль, сьогодні українці, перебуваючи у полоні малоросійства, ліберально-космополітичних модних слів, не здатні змінити сірі кольори цієї картини, наповнити свято реальним змістом, виконуючи заповіти ідеолога запеклої національної боротьби. Більше того, багато хто нині бажає уподібнити Т. Г. Шевченка собі, «огламурюючи» його, «скидаючи з п’єдесталу», зводячи до рівня богемно-гермафродитного персонажу.

Однак, на щастя, зміст та характер Шевченківських свят не завжди був таким формально-знівельованим, і це зароджує надію на те, що історичний прецедент колись відіграє роль євшан-зілля. Маю на увазі величне відзначення 59-ї річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка в Одесі у 1920-у — єдине в історії нашого міста, що супроводжувалося багатотисячними вуличними мітингами і демонстраціями та ще й за участю численних військових. До того ж це була взагалі наймасовіша громадська акція в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ століть. І забувати про цю величну подію ми не маємо права, особливо у важке сьогодення.

«В нас дух героїв не умер!»

До 70-річчя Української повстанської армії

Шістдесят років тому, 23 лютого 1952-го, поблизу села Дзвиняч на Івано-Франківщині у бою з енкаведистами загинув талановитий поет і публіцист Михайло Дяченко.

Вам, напевне, доводилося чути цю напрочуд гарну та ліричну, сповнену оптимізму — незважаючи на весь трагізм — пісню:

Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край…

Її вважають народною. А написав ці слова Михайло Дяченко. Його ім’я нерідко ставлять поряд з такими постатями, як Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Яр Славутич… Напевне, він таки зміг би стояти нині в цьому ряду. Але сталось інакше. Його покликав до себе Чорний ліс — він став речником підпільної боротьби ОУН. «Чорний ліс» — це не лише образ, так називався редагований ним підпільний журнал, так називався й підрозділ УПА.

Півтори тисячі експонатів про вісім десятиліть

Одещина у документах — локальний зріз 80-річної історії

21 лютого в ОННБ ім. М. Горького відбулося відкриття масштабної книжково-документної виставки «Одещина — регіон економічної ста­більності, національної злагоди та культурного різноманіття», присвяченої вісімдесятиріччю утворення Одеської області. На ній представлені видання, фотоматеріали, які розкривають історичний поступ області, діяльність її жителів в умовах спершу радянської держави УРСР — СРСР та відродженої незалежної Української держави. Сумарно виставка представляє близько 1,5 тисячі експонатів.

Історію Одеської області важливо розглядати у контексті часу. Територіальні межі нового адміністративного утворення зазнали відчутних трансформацій у 1932-у, 1937-у, 1939-у, 1954-у та в інші роки. Її формуванню у нинішніх кордонах передувало кілька етапів, коли відбувався поступовий відхід від адміністративного поділу на губернії (1925), притаманного імперії, що канула в Лету, та округи (1930). Це також диктувалося федеративним устроєм СРСР, декларативною самостійністю союзних республік, необхідністю їх уніфікації. Вирішальними були, з одного боку, стабільно високий рівень економічного, науково-культурного та освітнього потенціалу Одеси (спершу область включала такі міста, як Кіровоград, Херсон і Миколаїв); з іншого — посилення централізації, важелів адміністративного управ­ління, ліквідації залишків адміністративно-економічної української автономії. Зрештою, політичними чинниками — встановлення в країні новим режимом тотального контролю. Не слід забувати, що подібна адміністративна реорганізація відбувалася в умовах проведення жорсткої колективізації та форсованої індустріалізації, масових селянських виступів (повстання 1920 — 1930 років), що, зрештою, закінчилося Голодомором 1932 — 1933 років та політичними репресіями.

Не хилили прапора, не знали рабства

До 100-річчя подвижника національної справи Ярослава Стецька  (19 січня 1912 — 5 липня 1986)

«Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу», — так говорив 24-річний Ярослав Стецько на Львівському процесі, де у 1936-у судили керівників ОУН. А ще у цьому виступі він наголосив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях». Цим двом переконанням Я. Стецько підпорядкував кожну мить свого життя як один з провідних діячів ОУН, як організатор і керівник впродовж 20 років Антибільшовицького блоку народів (АБН) та ініціатор Європейської ради свободи (ЄРС).

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Закінчення. Початок у номерах за  29 грудня 2011 року та 5 січня 2012 року.

6

Огляд матеріалів про голод 1921 — 1922 років в Україні дає можливість дійти чіткого висновку: найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на розмах голоду можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше — Одеська губернія, яка постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом «із загрозливим рівнем бандитизму».

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Продовження. Початок у номері за  29 грудня 2011 року.

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами — це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців у часи війни України з Совєтською Росією мав об’єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо — в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало так званих «інтернаціоналістів», зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти — уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Червоної гвардії або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявилися недисциплінованими.

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках


1
Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920 — 1923 роках був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П’ята конференція

КП/б/У приписала селянству «економічну ворожість» до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В. Леніним боротьбою з «політичним бандитизмом». В одному з інтерв’ю начальник Надзвичайної комісії (ЧК) в Україні Манцев у березні 1920-го казав: «З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу…» Мабуть, лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.

При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для визначення часу та об’єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодженої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священики (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою. — С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на службі в різних совєтських установах, у тому числі в міліції та ЧК. Роль зв’язкових часто виконували жінки і навіть діти, що надійніше забезпечувало таємницю акцій.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua