Зустріч з Павлом-Робертом Магочієм

Нещодавно гостем Одеси був відомий канадський історик Павло-Роберт Магочій. Під час зустрічі, яка пройшла на кафедрі історії України історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, відбулася презентація українського перекладу англомовного науково-популярного видання «Україна. Історія її земель та народів», що вдруге побачило світ у Канаді 2010 року. Український варіант вийшов 2012-го у видавництві Валерія Падяка (Ужгород).

Це вже другий візит канадського науковця до Одеси. Нагадаємо, що 2007 році у київському видавництві «Критика» вийшла перша редакція праці професора Магочія під назвою «Історія. Україна».

Крім автора, на зустрічі були присутні Валерій Падяка і редактор видання Лариса Ільченко. Гостей представив завідувач кафедри, доктор історичних наук Вадим Хмарський. Він зазначив, що ця книга та її автор уже викликали значний резонанс в Україні. Додам, що Павло-Роберт Магочій має родове коріння на Закарпатті і відомий також своїм відстоюванням права на мовно-культурну автономію так званих карпаторусинів, пріоритету прав особи, акцентуванням уваги на полікультурності України. Дві останні проблеми, нагадаю, були стрижневими на минулорічних лекціях Вільного університету, що діє при Українському клубі Одеси, істориків Ярослава Грицака та Наталі Яковенко.

Шевченківське свято в Одесі 1920 року

Щороку майже у всіх населених пунктах України відбуваються урочистості з нагоди дат народження та смерті українського генія Т. Г. Шевченка. І щороку, починаючи з совєтських часів, бачимо одну й ту саму сумну картину: чиновники-українофоби, політикани, плазуни покладають квіти до пам’ятників тому, кого насправді люто ненавидять, мовою якого нехтують і нащадків кого паплюжать. Багато хто з представників національних меншин, заради захисту яких так багато українців колись і тепер готові пожертвувати частиною власних національних інтересів, не нехтують нагодою вилити відро помиїв на Кобзаря, його рідну мову і всіх його співвітчизників. На жаль, сьогодні українці, перебуваючи у полоні малоросійства, ліберально-космополітичних модних слів, не здатні змінити сірі кольори цієї картини, наповнити свято реальним змістом, виконуючи заповіти ідеолога запеклої національної боротьби. Більше того, багато хто нині бажає уподібнити Т. Г. Шевченка собі, «огламурюючи» його, «скидаючи з п’єдесталу», зводячи до рівня богемно-гермафродитного персонажу.

Однак, на щастя, зміст та характер Шевченківських свят не завжди був таким формально-знівельованим, і це зароджує надію на те, що історичний прецедент колись відіграє роль євшан-зілля. Маю на увазі величне відзначення 59-ї річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка в Одесі у 1920-у — єдине в історії нашого міста, що супроводжувалося багатотисячними вуличними мітингами і демонстраціями та ще й за участю численних військових. До того ж це була взагалі наймасовіша громадська акція в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ століть. І забувати про цю величну подію ми не маємо права, особливо у важке сьогодення.

До 70-річчя Української повстанської армії

Шістдесят років тому, 23 лютого 1952-го, поблизу села Дзвиняч на Івано-Франківщині у бою з енкаведистами загинув талановитий поет і публіцист Михайло Дяченко.

Вам, напевне, доводилося чути цю напрочуд гарну та ліричну, сповнену оптимізму — незважаючи на весь трагізм — пісню:

Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край…

Її вважають народною. А написав ці слова Михайло Дяченко. Його ім’я нерідко ставлять поряд з такими постатями, як Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Яр Славутич… Напевне, він таки зміг би стояти нині в цьому ряду. Але сталось інакше. Його покликав до себе Чорний ліс — він став речником підпільної боротьби ОУН. «Чорний ліс» — це не лише образ, так називався редагований ним підпільний журнал, так називався й підрозділ УПА.

Одещина у документах — локальний зріз 80-річної історії

21 лютого в ОННБ ім. М. Горького відбулося відкриття масштабної книжково-документної виставки «Одещина — регіон економічної ста­більності, національної злагоди та культурного різноманіття», присвяченої вісімдесятиріччю утворення Одеської області. На ній представлені видання, фотоматеріали, які розкривають історичний поступ області, діяльність її жителів в умовах спершу радянської держави УРСР — СРСР та відродженої незалежної Української держави. Сумарно виставка представляє близько 1,5 тисячі експонатів.

Історію Одеської області важливо розглядати у контексті часу. Територіальні межі нового адміністративного утворення зазнали відчутних трансформацій у 1932-у, 1937-у, 1939-у, 1954-у та в інші роки. Її формуванню у нинішніх кордонах передувало кілька етапів, коли відбувався поступовий відхід від адміністративного поділу на губернії (1925), притаманного імперії, що канула в Лету, та округи (1930). Це також диктувалося федеративним устроєм СРСР, декларативною самостійністю союзних республік, необхідністю їх уніфікації. Вирішальними були, з одного боку, стабільно високий рівень економічного, науково-культурного та освітнього потенціалу Одеси (спершу область включала такі міста, як Кіровоград, Херсон і Миколаїв); з іншого — посилення централізації, важелів адміністративного управ­ління, ліквідації залишків адміністративно-економічної української автономії. Зрештою, політичними чинниками — встановлення в країні новим режимом тотального контролю. Не слід забувати, що подібна адміністративна реорганізація відбувалася в умовах проведення жорсткої колективізації та форсованої індустріалізації, масових селянських виступів (повстання 1920 — 1930 років), що, зрештою, закінчилося Голодомором 1932 — 1933 років та політичними репресіями.

До 100-річчя подвижника національної справи Ярослава Стецька  (19 січня 1912 — 5 липня 1986)

«Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу», — так говорив 24-річний Ярослав Стецько на Львівському процесі, де у 1936-у судили керівників ОУН. А ще у цьому виступі він наголосив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях». Цим двом переконанням Я. Стецько підпорядкував кожну мить свого життя як один з провідних діячів ОУН, як організатор і керівник впродовж 20 років Антибільшовицького блоку народів (АБН) та ініціатор Європейської ради свободи (ЄРС).

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Закінчення. Початок у номерах за  29 грудня 2011 року та 5 січня 2012 року.

6

Огляд матеріалів про голод 1921 — 1922 років в Україні дає можливість дійти чіткого висновку: найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на розмах голоду можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше — Одеська губернія, яка постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом «із загрозливим рівнем бандитизму».

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Продовження. Початок у номері за  29 грудня 2011 року.

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами — це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців у часи війни України з Совєтською Росією мав об’єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо — в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало так званих «інтернаціоналістів», зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти — уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Червоної гвардії або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявилися недисциплінованими.

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

1
Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920 — 1923 роках був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П’ята конференція

КП/б/У приписала селянству «економічну ворожість» до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В. Леніним боротьбою з «політичним бандитизмом». В одному з інтерв’ю начальник Надзвичайної комісії (ЧК) в Україні Манцев у березні 1920-го казав: «З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу…» Мабуть, лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.

При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для визначення часу та об’єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодженої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священики (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою. — С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на службі в різних совєтських установах, у тому числі в міліції та ЧК. Роль зв’язкових часто виконували жінки і навіть діти, що надійніше забезпечувало таємницю акцій.

До 150-річчя з дня народження Євгена Чикаленка на історичному факультеті ОНУ ім. І.І.Мечникова — властиво, кафедрою історії України — проведена наукова конференція «Традиції українського меценатства на Півдні України».
Цієї осені про Євгена Чикаленка написано багато. Але назагал — дуже мало, коли взяти під увагу увесь спектр українських ЗМІ. Не відзначили цю дату на державному рівні, і дуже шкода, тому що традиції українського меценатства, започатковані ще Євгеном Чикаленком, сьогодні саме на часі. Якщо держава в особі її очільників «забуває» — часто цілком свідомо — про розвиток національної культури, національної освіти (ба навіть ліквідовуючи її національну основу), взагалі не розвиває української справи, то якраз слід подумати про це меценатам-патріотам. Мільйонерів у нас багацько, та от біда: гроші вони роблять (саме роблять, а не заробляють) задля нового, іноді просто фантастичного особистого збагачення. І скарги на те, що в держави нема грошей, аж смішно слухати — смішно і гірко. Бо ж грошей — гори. А на українську справу — катма.