Нік ВУЙЧИЧ: «Все починається з віри і з рішення»

Уперше в Одесі всесвітньо відомий мотиваційний оратор, благодійник, автор багатьох бестселерів, батько чотирьох дітей Нік Вуйчич представив програму «Життя без обмежень».

Нік Вуйчич — легендарна особистість, яскравий приклад того, як внутрішня сила і воля до життя допомагають долати будь-які перешкоди. Нагадаємо, внаслідок генетичного захворювання він народився без кінцівок, але це не завадило йому стати знаменитою на весь світ особистістю, яка надихає, повертає віру мільйонам зневірених.

Джордж Орвелл: «Сталін дорівнює Гітлеру»

25 червня сповнилося 115 років від дня народження автора антиутопії «1984»

Ерік Артур Блер народився 1903 року в індійському селі Мотігарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Річард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великої Британії. Мати була дочкою французького торговця.

Коли Еріку сповнилося вісім років, його без проблем влаштували до приватної підготовчої школи в графстві Сассекс. Згодом, виявивши неабиякі здібності, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілейованішій приватній школі Великої Британії. В есе «Чому я пишу» Орвелл згадував, що вже у 5-6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних захоплень — Джонатан Свіфт, Ісаак Стерн, Джек Лондон.

«Чудесний доктор»

25 листопада сповнилося 205 років від  дня народження Миколи Івановича Пирогова, якого ще за життя називали «чудесним доктором». З його ім’ям пов’язано багато відкриттів у медицині. Він вважається творцем воєнно-польової хірургії, засновником товариства Червоного Хреста. Відомий педагог і громадський діяч.

Про те, що його покликання — медицина, Микола Пирогов усвідомив ще в дитинстві. У «Щоденнику старого лікаря» згадував, що ще хлопчиком любив «гру у лікаря»... На маленького Миколку — тринадцяту дитину в сім’ї дрібного московського чиновника Івана Пирогова — незабутнє враження справив відомий московський лікар Єфрем Осипович Мухін. Доктор приїжджав у садибу Пирогових, щоб лікувати одного зі старших братів. Микола спостерігав, як до ґанку будинку підкочувала карета, запряжена четвіркою коней, лакей відкривав дверцята і на землю ступав високий сивочолий пан. Після призначеного Мухіним лікування хворий пішов на поправку. А Микола почав наслідувати доктора: просив когось з домашніх «захворіти» й обі-цяв неодмінно його «вилікувати». З поважним виглядом підходив до ліжка «хворого», розпитував  про самопочуття, мацав пульс, міряв температуру, виписував рецепти і пояснював, як правильно приймати ліки.

Хранитель козацького духу

6 листопада — 160 років від дня народження Дмитра Івановича Яворницького (1855—1940), українського історика, археолога, фольклориста, етнографа, письменника Дмитро Яворницький родом з Харківщини.

Батько — Іван Якимович (1827—1885) —походив зі збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням самого історика, з діда й прадіда він був панського коліна і виводив свій родовід від панів з Галичини, які з часом оселилися у Зміївському повіті на Харківщині. Іван Якимович належав до духівництва, а останнім місцем його служби було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Дмитра Івановича, його батько був «грамотій самоучка», добра й розумна людина, хоч і не вчився ні в якій школі, а сам із себе вивчився писати й читати. Мати вченого, Ганна Матвіївна Терновська (1830—1916), була простою селянкою. Сім’я жила бідно, у селянській хаті.

Копач словесних надр

28 жовтня минуло 120 років від дня народження Майка Йогансена (1895—1937), українського письменника, перекладача, критика, журналіста.

Звісно, ніяким Майком він від народження не був, батьки нарекли його Михайлом, але один з фундаторів українського панфутуризму цілком логічно слідом за своїми однодумцями Михайлом Семенком, який взяв собі ім’я Михайль, Георгієм Шкурупієм (Гео) та Бажаном (іноді підписувався як Нік), обрав незалежне європейське ім’я.

Перший «нобель» Одеси

Цього року Одеса, як ніколи, багата на ювілеї, два з яких тісно пов’язані між собою: 13 травня відзначали 150-ліття університету ім. І.І. Мечникова, а 15 травня — 170-ліття від дня народження вченого, чиє ім’я з гордістю носить цей найстаріший вищий навчальний заклад.

Коли у 1908 році Нобелівський комітет присуджував премію в галузі фізіології та медицини, він не знав, представник якої країни здобув цю високу нагороду. Членів комітету можна було зрозуміти. За походженням молдованин та єврей, Ілля Мечников на той момент уже більше двох десятків років не жив на території Росії, підданим якої себе вважав.

Загибель Василя Стуса

Закінчення. Початок у номері за 3 вересня

Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-у карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили коридором до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно сказав: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

Загибель Василя Стуса

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така — «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

«Наутілус» завжди там, де найнеобхідніший

Доброго дня, шановні працівники редакції!

Звертається до вас старший науковий співробітник «Національного заповідника «Софія Київська» Шакула Світлана Володимирівна. В заповіднику я працюю на півставки, а в інший час займаюся до-слідженням життя та творчості кіноактора Влади-слава Дворжецького (1939—1978). Цього року у видавництві «Вадим Карпенко» вийшла моя книга «Феномен кіноактора Владислава Дворжецького».

Велич та ексклюзивність Андрея Шептицького

Промова, виголошена 22 червня 2015 року на відкритті літньої школи «Соціальна думка митрополита Андрея Шептицького» Українського католицького університету

Про Шептицького важко говорити стандартними фразами, його вчинки були нестандартними, він завжди діяв out of the box [ексклюзивно, поза рамками]. Це був глобальний лідер, і українцям, греко-католикам Галичини просто пощастило, що він народився саме в цей час.

І хоч у народному рейтингу найвидатніших українців він займає 55-е місце — між Василем Стусом і Павлом Полуботком, після Щербицького, Андрія Шевченка та Олега Блохіна, — проте навряд чи через 70 років після їхньої смерті молоді люди вивчатимуть їхню спадщину. Я вважаю, що Шептицький — найбільший українець ХХ століття. Його спадщина тільки зараз розкривається.

Трагічна доля професора Сухова

Мабуть, нема жодної людини, котра не знала б контексту терміну «30-ті роки» і яким чином він був вписаний в історію радянської України. Логічно, звісно, що й слово «репресії» також відоме кожному.

Історія нашого героя доволі типова для свого часу. У минулому меншовик, а потім професор державного вишу, він не вистояв, потрапив у жорна радянського режиму і вибратися з них уже не зміг. Лише час і пам’ять змогли виправдати невинну людину.

Перерваний політ «променів Філіпова»

Серед відомих особистостей, що навчалися на фізико-математичному, а пізніше — фізичному факультеті Одеського університету, який нині відзначає 150-річчя заснування, особливо виділяється ім’я Михайла Філіпова. Його ще називають останнім вченим-енциклопедистом. Михайло Михайлович відомий і як письменник, публіцист, видавець та популяризатор науки.

Народився Михайло Філіпов 30 червня 1858 року в селі Осокине Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — село Вікнине Катеринопільського району Черкаської області). Його батько, Михайло Аврамович, був відомим російським письменником та юристом. Мати, Ганна Лаврентіївна, походила зі старовинного козацького роду, близького до Богдана Хмельницького.

Магнітне поле Миколи Зерова

26 квітня — 125 років від дня народження Миколи Зерова (1890—1937), українського поета, літературознавця, перекладача, педагога

«Микола Зеров — не герой легенди, не прижиттєво канонiзований клясик, навiть не автор якогось знаменитого твору... I разом з тим навколо його iмени залишається те магнитне поле, яке було навколо його особи. Зараз нам уявляється Зеров як одна з наймаштабнiших постатей часу, що заповiдався як доба українського вiдродження». Так оцінив роль Миколи Зерова відомий український письменник, доктор філософії, громадський діяч Євген Сверстюк (1928—2014).

Упевнена: більшість зрозуміла, що означають у цьому контексті слова «магнітне поле» — людина, її думки, вчинки, погляди притягують до себе інших. А Зерова навіть найбільші вороги називали «академічним авторитетом». Пояснюючи, що ж то за сила така притягальна, яку мав Микола Костянтинович, дослідники називають довжелезний перелік усіх його багатогранних, воістину енциклопедичних здібностей. Поет, талановитий педагог, літературознавець, перекладач, науковець, критик, блискучий оратор, полеміст, редактор, видавець, знавець 20 мов. А ще він міг прочитати цікаву лекцію про зоряне небо, умів за розташуванням сонця і зірок досить точно визначити час, вражав знанням географії, природознавства...

Генерал степу

До 120-річчя М.О. Посмітного

Про дуже непросте, але славне життя нашого незабутнього земляка — «генерала степу Причорномор’я» — я написав книжку «Призьба Посмітного», яка згодом була удостоєна Всеукраїнської літературної премії його імені. Вона й сьогодні є в сільських (та й міських) бібліотеках Одещини. Її, знаю, читають.

З нагоди ж нинішньої дати пам’яті хочу познайомити читачів «Чорноморки» з фотознімком Макара Онисимовича з його власноручним підписом «чорноморцеві», зробленим за два місяці до відходу Посмітного у вічність. Я був останнім журналістом, який брав інтерв’ю у цієї знаменитої людини, двічі Героя Соціалістичної Праці.

Одеські сходинки Довженка

Продовження. Початок у номері за 1 січня.

А тепер, шановний читачу, звернімося до подій, людських портретів, життя Одеси 20-х років минулого століття, які закарбувала феноменальна пам’ять Миколи Бажана. Мабуть, краще від нього цього не зробив жоден з істориків кіно.

«Ніхто не перекреслить мій народ!»

Відомо, що погані книжки не крадуть, а ось збірку Василя Симоненка, яку взяв у мене почитати мій однокурсник, і досі не повернув. Вона поїхала з ним (я так думаю) на Херсонщину, звідки він родом, після завершення навчання у Шевченковому університеті... Тоді він виправдовувався: Симоненка повернути не маю змоги — вкрали у гуртожитку. Я дуже засмутився. А було це, гай-гай, уже сорок років тому. Зате сьогодні, коли «зелені чоловічки» зупинилися на межі Херсонщини, а самі степовики ділом доводять вірність Вітчизні, я радію. Бо певен: у їхній непохитності перед ворогом є й Симоненковий внесок, а його пророчі слова чути на всій землі: «Україно — ти моя молитва, ти моя розпука вікова! Гримотить над світом люта битва за твою любов, твої права!»

Василь Андрійович Симоненко народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині 8 січня 1935 року. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Спочатку була школа, яку закінчив із золотою медаллю у селі Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957—1960 роках працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960-у —1963-у — в газеті «Молодь Черкащини», був власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

«...Тут треба любові, а вона у Вас є...»

7 листопада відомий літературознавець, бібліограф, письменник і журналіст, заслужений діяч мистецтв України Григорій Дем’янович Зленко відзначив своє 80-ліття. Пропонуємо фрагмент статті українського театрознавця, літературознавця, історика культури Ростислава Пилипчука, надруковану у четвертому випуску збірника «Скарбниця культури» (О., 2014) — виданні, підготовленому співробітниками ОННБ ім. М. Горького з нагоди 185-річчя бібліотеки.

<…> Від початку 1960-х років Григорій Зленко живе і працює в Одесі. Три роки віддає редагуванню газети Інженерно-будівельного інституту «Кадри — будовам», вісім — роботі в республіканському видавництві «Маяк» (старший редактор, завідувач редакції художньої літератури, головний редактор). З видавництва довелося піти під тиском триклятої «маланчуківщини», що далася взнаки інтелектуальній Україні. Добрі друзі порадили залишити «Маяк» і пошукати «непомітну» посаду. Про те, що його ім’я занесли до єзуїтського реєстру Маланчука, стало відомо аж 2004 року зі спогадів колишнього працівника ЦК КПУ, поета Володимира Бровченка, умі-щених у журналі «Дніпро» (№ 11—12, с. 96). Восени 1972 року Григорій Зленко перейшов на посаду завідувача новоствореного редакційно-видавничого відділу найстарішої на півдні України бібліотеки — Одеської державної наукової імені М. Горького.

«Пошли мені, доле, сили, уміння... щоб народ мій усміхнувся!..»

12 листопада — 125 років від дня народження Остапа Вишні (1889—1956)

Ніхто не вірив, що після мученицького шляху довжиною в десять років Павло Губенко (Остап Вишня) знову візьметься за свою справу. Та й сам він, стверджують дослідники, зарікався. При цьому, зокрема, посилаються на спогади його друга, актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка (вони перебували в одному таборі), якому Павло Михайлович казав: «Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю».

...Свою майбутню долю він відчув ще на початку 1930-х, коли почали з’являтися статті, в яких критикувалася вся діяльність письменника, а його називали «літературним обивателем», «кулацьким блазнем». Павла Михайловича арештували 25 грудня 1933 року за звинуваченням у належності до Української військової організації, яка, за офіційною версією, намагалася повалити владу в Радянському Союзі, вбити другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Зазнавши численних тортур, «зізнався» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. На судовому засіданні, що відбулося 3 березня 1934-го, ухвалили: «Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишню) засудити до розстрілу із заміною на ув’язнення у виправтрудтаборі терміном на 10 років...»

«Стає все більшим те, що відбуло...»

Тарас Федюк, як і понад сімдесят інших літераторів України, — родом із класичного Одеського університету. Він є універсантом у другому поколінні — сином випускників філологічного факультету Лідії Кирилівни Охріменко й Олексія Григоровича Федюка.

Народився Тарас Федюк 6 жовтня 1954 року у місті Ананьєві — на півночі Одещини. Виростав у сім’ї, яка, за словами Ярослава Голобородька — автора монографії «Ель класіко: формація Тараса Федюка» (2004), «відрізнялася сформованими духовними цінностями, пріоритетами і не просто цікавилася — жила літературою і мистецтвом». У такій родинній атмосфері і визрівав інтерес Тараса до художнього слова, до секретів його творення, а відтак — і намір самому прилучитися до кола тих, чиї імена значилися на обкладинках багатьох книг, які складали велику сімейну бібліотеку.

Співець стрілецької слави

24 вересня минуло 120 років від дня народження Романа Купчинського (1894—1976), українського письменника, критика, композитора

Думка, закладена у відомий всім афоризм: «коли говорять гармати, музи мовчать», себто про несумісність війни і творення музики, поезії, підтверджується далеко не завжди. З нею не погоджувалися й самі митці. У перерві між боями в роки Першої світової війни почав творити свою поезію і Роман Григорович Купчинський.

Його ім’я за радянських часів замовчувалося, оскільки він був вояком легіону Українських січових стрільців (УСС). Тут принагідно навести кілька фактів з матеріалів істориків та дослідників про історію створення УСС.

«Невмируща міць народа усе лихе переживе»

11 вересня сповнилося 150 років від дня народження Павла Грабовського (1864—1902)

«Там — квітка, та блиск, та чари, залицяння та вино; тута ж — праця, сльози, свари, пекло голоду одно». Це рядки з вірша «Тут і там» українського поета, перекладача, публіциста Павла Арсеновича Грабовського, ювілейну дату народження якого — 150 років — внесено до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Я не випадково обрала саме цей уривок, оскільки характерний для нього принцип контрасту, що підкреслює несправедливість системи, побудованої на соціальній нерівності, визначає композицію більшості його творів. Так, грізним звинувачувальним актом порядкам, за яких людина працює «на других дні та ночі, ... поки останнього хабітку не розметають глитаї», можна назвати вірш «Робітникові». Ця ж тема — у поезіях «Допусти», «Сироти». Особливо показовим у цьому контексті є вірш «Я не співець чудовної природи». У ньому автор пояснює, чому він не зміг стати таким співцем: «Серед ясних, золочених просторів я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, мов ніж вража скрізь стогін мужика. Нехай кругом розумний лад та втіха, не здужа їх мій мозок осягти, бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, як хижий звір гризуть братів брати».

«Я син українського народу...»

До  120-річчя  від  дня  народження  Олександра  Довженка

Читаю «Сторінки щоденника» Олександра Петровича Довженка. З болем, з сумом, з якимось невимовним пригніченням. Раніше мало що знала про нього (такі якісь собі невиразні загальні думки). На факультеті філології його як прозаїка зовсім не вивчали. Про режисерську діяльність у його посмертні, комуністичні, часи, майже нічого не говорилося. Можливо, в науково-мистецьких колах, щось якось відзначалося — не знаю, але загалу інформація про Довженка подавалося краплинами, на які той же загал мало звертав уваги.

Й ось у бібліотеці потрапило до рук, як з’ясувалося, «найбільш повне видання щоденників» О. Довженка (1941—1956 рр.): Київ, Видавництво гуманітарної літератури, 2004. Добра справа зроблена. Але зазначається: видання «розраховане на широке коло читачів» — і при цьому тираж 2000 примірників. Не знаю, чи є «Сторінки» в школах, сільських читаннях, чи включені до факультетських програм. Звісно, наклад дуже незначний для нашої великої країни. Втім, не раз подумалося, спасибі і за таке — якась кількість українців таки прочитає. Хоча цей вірний син українського народу мав би стояти в одному ряду з Шевченком, Франком, Лесею і його також мали б широко вивчати…

Найуспішніший міністр внутрішніх справ

16  серпня  минуло  130  років  від  дня  народження  Ісака  Мазепи  (1884–1952), українського  громадського  і  державного  діяча  УНР

Зараз можна тільки дивуватися, як агроном за освітою Ісак Прохорович міг завчасно передбачити в подробицях, що зі встановлення радянської влади в Україні нічого доброго не буде і категорично висловлювався проти неї. Коли ж йому нагадували, що серед населення багато її прибічників, пояснював: «радянські настрої» в народних масах — це ілюзії, які зникнуть під час зустрічі з режимом більшовицької диктатури й терору. На аргументи, що окремі отамани армії або ж вступили в союз з Червоною армією, або почали з нею переговори, заявляв, що державна політика не може бути додатком до нерозважливих рішень наївних отаманів. Як стверджують дослідники, переконання, що більшовики, які силою захопили владу в Росії, нав’яжуть свою диктатуру й Україні, зробило боротьбу за вільну Україну, за звільнення її від великодержавної російської опіки, за право націй на культурне й політичне самовизначення справою життя Ісака Мазепи.

Звичайно ж, особливо великий вплив на хід українського національно-визвольного руху він мав, обіймаючи посади міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки (УНР), прем’єр-міністра УНР, голови Ради Народних Міністрів УНР у вигнанні.

Жива правда у живих образах

...Очевидно, не сумніваючись, що її ніхто не бачить, жінка дала волю своїм стражданням: сльози заливали її обличчя, вона у відчаї заламувала руки, ставала на коліна перед образами, благаючи Господа захистити її. Але свідком цієї сцени була Марійка — донька Адасовських, у яких жінка служила: дівчинка гралася у віддаленому кутку, а тому її не було видно.

Ця подія мала продовження. Коли ввечері вся родина зібралася «на посиденьки», під час яких обговорювали події дня, співали, читали разом, а також із захопленням зна-йомилися з черговою імпровізованою сценкою, підготовленою Ма-рійкою, котра, переодягаючись у різне вбрання, зображала своїх рідних та знайомих, дівчинка, ви-йшовши на цю вечірню зустріч у селянському одязі, скопіювала всю гаму важких переживань служниці.

Материнська школа Олени Пчілки

29 липня — 165 років від дня народження видатної українки

Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, фольклорист, редактор, мистецтвознавець, етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка — це все про Ольгу Петрівну Косач (у дівоцтві — Драгоманова; літературний псевдонім — Олена Пчілка).

Не було такої сфери гуманітарної науки та культури, до якої б ця жінка не доклала своїх старань. За словами Панаса Мирного, вона була «родюча, як земля, а робоча — як бджола». Причому, у більшості напрямів своєї діяльності Олена Пчілка відзначилася якимось нововведенням, започаткувала якусь справу. Зокрема, була однією з перших українських жінок-видавців, а праця «Український народний орнамент» принесла їй славу першого в Україні знавця цього виду мистецтва. Оцінюючи її оповідання «Чад», Іван Франко писав: «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конвертацію (розмову) освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно вміють підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі...» Як бачимо, і в цьому питанні сам Великий Каменяр визнає її першість.

Той, хто будить

Володимир Базилевський — явище в нашому літературному й суспільному житті, й настільки яскраве та киснево необхідне справжнім українським патріотам, що тільки дух захоплює. Я маю право на цей висновок ще й тому, що знаю його з молодих літ, пов’язаних спільною роботою в нашій рідній «Чорноморці». Нуртуюча натура поета, чия зірка тільки займалася, вже тоді вражала в журналістському середовищі. Та чи могли ми уявляти, що є свідками формування богатиря думки, одягнутої і в шати буремної поезії, і в строгі форми філософських осягнень?!

Тепер, коли маємо десятки томів поезій, філософських есеїв Володимира Базилевського, відзначеного Національною премією імені Т. Г. Шевченка, коли слово поета і філософа дедалі більше стає нам конче необхідним у сьогоднішніх шуканнях істини щодо розвитку вже незалежної України, можна сказати: з такими синами Вітчизна неодмінно вийде врешті-решт на свій вірний шлях.

Лицарка поетичного слова

Знаній поетесі одеситці Надії Мовчан-Карпусь у ці дні сповнилася та кількість років, які ми називаємо «ювілейними». Але, за давньою чоловічою традицією, не лічитимемо ті роки, а віддамо данину зробленому нею на пройденому до цього дня творчому шляху.

Народжена у степовому краї, вона всотала у своє серце лагідність і тепло Чорного моря, яскраве сяйво південного сонця, ніжність і жагучість степової краси й щедро наситила ними своє поетичне слово, яке стало національною ознакою багатомовного Причорномор’я.

Наш незабутній Федір Павлович Смагленко

/_f/2014/017.jpg Мені по-справжньому пощастило у житті, бо ось уже більше 37 років приходжу на філологічний факультет нашого ОНУ і працюю поруч з моїми вчителями та випускниками, які стали колегами. Серед моїх навчителів був і Федір Павлович Смагленко — чудовий знавець української мови, світла, чуйна людина. Більше довідалася про нього з документів, які передала його донька, Тетяна Федорівна, до фондів Одеського історико-краєзнавчого музею.

Людина визначається тим, що успадкувала від батьків, від родоводу, і тим, чим збагатилася завдяки оточенню, колективу, друзям.

Федір Смагленко вийшов із селянської родини: народився 27 лютого (14 лютого за старим стилем) 1914 року в с. Нечаєве Златопільського району Черкаського округу (тепер Шполянський район Черкаської області). «З 1923 по 1927 навчався в Нечаївській початковій школі. Навчав нас, — написав в автобіо-графії (березень 2003-го) Ф.П. Смагленко, — Андрій Максимович Дзюба. Він працював у Нечаївській школі майже все своє життя, навчав багато поколінь, наших прадідів, дідів, батьків, матерів. З 1927 по 1930 рік вчився в Лип’янській семирічній школі. Навчав нас Іван Васильович Бородай, Анатолій Максимович Прокопович, Павло Іванович Прокопович та інші вчителі. Своїх вчителів ніколи не забував. В 1930 і 1931 роках працював у колгоспі…»

Чи вже розкрито «Могилу»?

...і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Тарас Шевченко.

Цього року святкуємо 200-ліття від народження генія і месії української культури та національної думки Тараса Григоровича Шевченка. З подачі його озброєної пером руки розпочалася нова епоха в долі нашої багатостраждальної Батьківщини. Його творчість містить безліч містичних та надихаючих елементів, які впродовж багатьох десятиліть стають дедалі актуальнішими. Однією з підвалин важливості заповітів Т.Г.Шевченка є його чітке усвідомлення становища українського народу, яке і сьогодні для більшості населення є неосяжним.

Як відомо, свій рідний край великий поет, з-поміж багатьох епітетів, визначив як «могилу». Варто одразу зазначити, що могила у класичному сприйнятті, як споруда сакрального значення, не є кінцевим пунктом будь-якого явища, а найвірогідніше — мостом до іншого світу або форми. Це поняття стосується і Кобзаревого розуміння Могили-України як пункту, де слава її кращих синів не є втраченою, а лише спочиває до кращих часів.

«...Виріс із рідного ґрунту»

3 лютого минуло 150 років від дня народження Володимира Самійленка (1864—1925), українського поета, драматурга і перекладача

Майже кожен, прочитавши твір, який полонив образами, проблемами та їх авторським вирішенням, мовою, обов’язково поцікавиться, хто ж його написав. Так було і тоді, коли у 1886 році був опублікований вірш «Ельдорадо». З підпису під ним — «Сивенький» — читачі зробили висновок: його автор — літня людина з великим життєвим досвідом, яка добре обізнана з проблемами суспільства. І яким же було здивування, коли з’ясувалося, що «Сивенький» — це псевдонім, а справжнє прізвище поета — Володимир Самійленко, і що йому трохи більше за двадцять. Звісна річ, інтерес до юнака зріс. Звідки він, хто його батьки, якого походження?

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Про історію їхніх стосунків поет розповів в «Автобіографії», яку почав писати за місяць до смерті:

«Як моя мати мала літ шістнадцять, її мати й вітчим найняли служити до покоїв до старої дідички Лисевички в х. Климово, верстов 10 від Сорочинець, у Зіньковецькому повіті, де вона проживала з сином своїм Іваном Олександровичем. Іван Олександрович Лисевич був багатий землевласник: мав п’ять тисяч десятин землі й багато всякого добра; любив бенкетування, полювання й музику. За часів кріпацтва мав власний оркестр музикантів. Сам теж гарно грав на скрипку. В той час, як моя мати вступила на службу до його матері, він мав коло 40 літ; був нежонатий.

Давав приклад, як ставитися до рідного

Народився Михайло Федорович Комаров 23 січня 1844 року в с. Дмитрівці тепер Петропавлівського району Дніпропетровської області

У нашому гомінкому чорноморському місті наприкінці 1887 року відбулася подія, яка відчутно позначилася на житті громади. Творцем цих змін був Михайло Федорович Комаров, який перебрався з тихої степової Умані і в своєму помешканні на вулиці Поштовій (сьогодні — Жуковського) став фундатором одеського культурологічного товариства «Просвіта», одного з найпотужніших осередків початку ХХ століття. Коли ви йдете вулицею Жуковського, зупиніться біля будинку 27: у ньому, на другому поверсі, мешкав Комаров із родиною, а на першому — містилася нотаріальна контора, у якій він працював.

За фахом — правник, бо закінчив юридичний факультет Харківського уні­верситету, за покликанням — письменник, філолог, дослідник української минувшини.

«Нехай гинуть вороги, Най воля настане!»

До 175-річчя Павла Чубинського (1839—1884)

Народився Павло Платонович 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя, поблизу Києва, у сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому, познайомився з Тарасом Шевченком та Миколою Костомаровим.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861-го захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи», співпрацює з «Черниговским листком» та «Киевскими губернскими ведомостями», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії».

Людина, яку знають усі й не знає ніхто

До 90-річчя Сергія Параджанова (1924—1990)

Сергій Параджанов — людина-символ нескінченної творчості, яскравого, всеперемагаючого мистецтва, бурхливого та захоплюючого креативу. Його світ схожий на дивовижну легенду, міф. Параджанов сам створював і руйнував міфи та, врешті-решт, сам став міфом. Через те його знають майже всі й не знає ніхто. Так відгукувалися про цю незвичайну людину ті, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним.

Сергій Йосипович Параджанов — вірменський та український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в заможній вірменській сім’ї. Ще з юнацтва був майстром містифікацій, вигадував про себе багато неймовір­них історій. І майже неможливо розібратися, що в цих історіях було правдою, а що — плодом його фантазії. Зрештою, все життя митця було однією геніальною містифікацією.

Вічна гавань Івана Гайдаєнка

7 січня сповниться 100 років від дня народження відомого письменника-мариніста Івана Гайдаєнка, чиї життя і творчість тісно пов’язані з Одесою та морем.

Народився він у далекому казахському селі Семиозерне Кустанайської області, куди його батьків відправили у заслання, тому що рідний дід був матросом на легендарному панцернику «Потьомкін». Після Лютневої революції батьки повернулися на рідну Єлисаветградщину. А в 1922-у Івана взяла на літо рідна тітка, мамина сестра, щоб малюк накупався у морі. Ця поїздка стала вирішальною в житті майбутнього письменника. Тут, в Одесі, він закінчив спочатку школу, потім — морехід­ку й отримав скерування у Чорноморське морське пароплавство. Перший закордонний рейс здійснив у 18 років на пароплаві «Курськ» до німецького порту Гамбург.

Хвилюватися і хвилювати

E cantu dignoscitur avis
(Птаха пізнають зі співу).
Латинський вислів.

«13» було улюбленим числом Миколи Хвильового. 13 грудня він побачив світ, а 13 травня пішов із нього.

13 грудня сповнилося 120 років від дня народження найвидатнішого белетриста та революціонера.

Для багатьох Микола Хвильовий — співець «загірної комуни», марксист, який диктатуру пролетаріату називав чорним трибуналом комуни, націоналіст, який свою національну державу знущально іменував «хохландією». Та для нас, поціновувачів слова, він, як писав академік О. Білецький, — «основоположник справжньої української прози».

«...Який гарний матеріал на будучність!»

До 150-річчя від дня народження Ольги Кобилянської (27.11.1863—21.03.1942)

«Я люблю народ... і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведенні чи в привичках, разить мене, але в суті речей — гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність!»

Ольга Кобилянська, «Про себе саму».

Для Ольги Кобилянської особливо гостро стояло питання української ідентичності. Зростала вона в німецькомовному оточенні, вдома мати спілкувалася з дітьми здебільшого польською, бо була наполовину полька, наполовину німкеня. В дитячому та підлітковому віці Ольга не мала змоги вдосталь читати українські книжки, чути рідну мову. Та стала класиком української літератури, за її висловом, «робітницею свого народу». Що ж її зробило такою?

У грудні 1921 року Ольга Кобилянська листувалася з професором Степаном Смаль-Стоцьким, котрий цікавився її життям як фахівець-філолог. Своїми працездатністю, терпінням і ставленням до життя, писала вона, завдячує батькам, насамперед матері. Була четвертою дитиною в сім’ї. Про матір свою, Марію, писала так: «Полюбивши мого батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основання чисто української хати (тобто сім’ї)... Скільки безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі... Яка велика вона була для своїх дітей... Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років». До речі, письменниця добре знала історію діда Якова, що жив у Бучачі, але помер, коли синові Юліану було 14 років. Знала деталі того, як батько здобув освіту, склав правничі іспити, як став на бік пригноблених дідичем людей. Це пішло від батька — відчувати гостро людське горе.

Геній найщирішої проби

10 вересня 1894 року народився видатний український кінорежисер і письменник Олександр Довженко

«У кінці 1956 року похмурого зимового дня ми були присутніми на похованні творця масштабу Бетховена, а чи Моцарта. Ми це всі відчували. Мабуть, подібне відчуватимуть і люди ХХІ чи ХХІІ століття. Ясно одне: ми втратили творця, по працях якого слухатимуть наш час нащадки.

Гірко, що не з’явиться він серед нас — скромний, красивий, мужній і мудрий, тихий і чистий. Та гіркоту втрати тамує захоплення його творіннями, їхнє величезне духовне й художнє багатство. І що б не додав великий майстер до того, що вже створив (якби був серед нас), а чи хтось інший, ніхто не зрушить його з того місця в світовому кіномистецтві й літературі, яке належить тільки йому…»

Життя — це роман, що був насправді

23 серпня одеському історикові, автору дослідження «Одесі — 600» Олександрові Болдиреву сповнилося б 50

Талановитому історику, громадському діячеві, просвітянину Олександрові Васильо­вичу Болдиреву доля відпустила лишень неповних 38 років земного життя. Та вражає ґрунтовність й актуальність залишеної ним наукової спадщини, як і приклад самовідданого служіння справі духовного відродження України.

Олександр Болдирев — корінний одесит, з Молдаванки, де він ріс разом зі своєю майбутньою дружиною Наталею, надійним другом і помічницею. Назва цього району Одеси не випадкова. Як доводять історики, Молдаванка існувала вже в ХVІІІ ст., у період завоювання турками Гаджибея (таку назву тоді мало наше місто). Населена вона була, певна річ, молдаванами, які й займалися відбудовою фортеці в 1765 році. Найцінніше в науковому доробку О. Болдирева — нариси про Одесу.

«Мало в світі копачів криниць...»

Щойно повернувся з-під Києва, із села Глевахи, яке вже увійшло в літературну історію України як те місце рідної землі, де народилися й продовжують народжуватися Богом дані, я б сказав, буремні твори Володимира Базилевського. Привіз подарований Володимиром Олександровичем його ювілейний том поезій — «Тепер і тут» з дарчим написом, що кличе мене (та, мабуть, і автора цього тому) в далекі шістдесяті роки двадцятого століття, в редакцію газети «Чорноморська комуна», на вулицю Пушкінську, 32, в Одесі. Бо ж саме там до завідувача відділу культури Дуброва прийшов буйночолий молодий літпрацівник Базилевський.

Що я знав тоді про Володимира? Ну, те, що приїхав він з Кіровоградщини, перехрещений перед дорогою в незнане матір’ю — вдовою фронтовика, що пройшов «крізь стрій» «могутньої купки» видатних літературознавців в Одеському уні­верситеті, куди потрапив із риштовань однієї з післявоєнних новобудов, що вже вірші друкує. А газеті ж потрібні газетярі, здатні й у відділі культури працювати на квадратно-гніздовий спосіб сівби кукурудзи — за вимогами Хрущова. Це бентежило. Але дуже швидко я полегшено зітхнув: Володя Базилевський на всіх фронтах — і квадратно-гніздовому, і поетичному — показав себе у відділі неабияк. Здавалося, от і попливе човник по невисоких хвилях життя...

«...Це вона мене зробила свідомим українцем»

Подружжя Івана і Домініки Огієнків може бути прикладом того, як треба любити свою Україну, служити їй не принагідно, а цілеспрямовано й жертовно, як виховувати власних дітей.

Іван Іванович і Домініка Данилівна (дівоче прізвище Литвинчук) були однодумцями в головному — вони безмежно любили Україну і хотіли бачити її вільною самостійною державою. У передмові до першої частини історичної епопеї «Наш бій за державність», написаній у віршованій формі та виданій в 1966 році у Вінніпезі (Канада), Іван Огієнко так сформулював ідею, якій присвятив своє життя: «Найголовніша й найсвятіша ідея українського народу, від довгих років уна­слідувана, це — незалежна Українська Держава. Вона в нас була…, була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки — і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум’ям, і породила наш лицарський бій за Державність».

Видатний історик культури, літературознавець і лінгвіст

До 150-ліття від дня народження Д. М. Овсянико-Куликівського

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликівський народився 4 лютого 1853 року в Каховці на Херсонщині в сім’ї поміщика. В його жилах текла українська, російська, грецька, польська і турецька кров. Та не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів й уподобань.

Під час навчання в Новоросійському університеті, який він успішно закінчив, Овсянико-Куликівський познайомився з М. П. Драгомановим; потоваришував з ним та з М. І. Зібером під час підготовки до професури, коли проживав у Женеві та інших містах Західної Європи.

Дорога у три чверті століття

Дмитрові Шупті — 75!

Вітаючи добре знаного і шанованого в Україні та за її межами поета Дмитра Романовича Шупту з його пресимпатичним ювілеєм, хочеться побажати йому решту дистанції до справді круглої дати (лишилось якихось там чверть століття) пройти на тому ж диханні, з тією ж відвагою і поетичним результатом, не нижчим.

У спорті це називається висока стабільність. От і тепер, у щойно минулому році, поет подарував читачеві дві свої книги — «Турецький вітер» та «Зелені ріки зріючого літа», оригінальна поезія і переклади, — про які хотілося б сказати кілька слів по гарячих слідах.

Зодчий із Балти

Йосип Юлійович Каракіс (1902 — 1988) — один з найяскравіших архітекторів українського конструктивізму

Нещодавно кореспондент «Чорноморських новин» Валентин Щегленко опублікував на сторінках нашої газети цікаві подорожні нотатки про людей, якими заслужено гордиться Балтський район, про справжніх звитяжців, котрі за нинішніх часів бережуть у цьому краї історичну пам’ять, про перспективи розвитку на цих теренах туризму, зокрема сільського, «зеленого». Пропоную продовжити оповідь про цей справді самобутній край, який, окрім іншого, славиться іменами (сьогодні, на жаль, незаслужено забутими) видатних особистостей, відомих далеко за межами України.

У славній когорті цих імен — Йосип Юлійович Каракіс, видатний архітектор, містобудівник, художник і талановитий педагог радянських часів, один із знакових забудовників Києва. Архітектор світового рівня, архітектор від Бога, знаний на теренах колишнього Союзу й за кордоном як неперевершений зодчий короткої епохи українського конструктивізму та активний борець за збереження історичних ландшафтів. На думку спеціалістів у галузі архітектури, багато новаторських ідей автора значної кількості житлових та громадських споруд 30-х років ХХ століття набагато випередили свій час.

Приват-доцент Марія Станішевська

Марія Бальтазарівна Станішевська — перша жінка-доктор медичних наук та приват-доцент університету в Україні, український патріот У 2011-у минуло 140 років з дня народження, а у 2012-у — 75 років з дня смерті унікальної особи в історії української науки Марії Бальтазарівни Станішевської. Для одеситів важливо, що великий життєвий етап у біографії вченої пов’язаний з нашим містом, а для українців Одеси додаткову цінність має патріотичне українське почуття, що керувало її поведінкою. Сьогодні про першу жінку — доктора медичних наук та приват-доцента університету в Україні, на жаль, майже не згадують.

Марія Станішевська народилася 12 червня 1871 року в місті Олешки Таврійської губернії (нині Цюрупинськ Херсонської області). До 1917-го вона вказувала своє дворянське походження, що підтверджується й мемуарними джерелами. Однак у 1930-х змушено писала про своїх батьків як про службовців. Її юність минула у селі Гуляївка Ананьївського повіту. Середню освіту одержала в Одеському інституті шляхетних дівчат, вищу медичну — у другій половині 1890-х років в університеті французького міста Нансі. Диплом про звання лікаря з відзнакою оформила в Московському університеті у 1900 році після складання державних іспитів. За рік до цього склала іспити на звання фельдшерки при Одеській лікарській управі та влаштувалася на службу в Одеську міську лікарню. Брала безпосередню участь у профілактиці та лікуванні холери і дифтериту в Одесі. Працювала на цій посаді до 1913 року, поєднуючи свою практичну діяльність з науковою при медичному факультеті Новоросійського університету під керівництвом Д.П. Кишенського в якості понадштатного ординатора.

Зрозуміти й описати час

Ювілей  історика  сучасності

У розташування кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету на п’ятому поверсі потрібно підніматися пішки — ліфт у п’ятиповерхових будівлях не передбачався, і це єдине, що залишилося тут від радянської системи. Наступного року кафедрі виповниться 20.

Про ювіляра — доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії та етнографії України ОНПУ, заслуженого працівника освіти України Григорія Івановича Гончарука — можна говорити й говорити. І не тому, що так заведено, а сливе тому, що серед науковців-істориків Одеси ця постать є дуже неординарною в усіх відношеннях, а його наукова діяльність, безперечно, може стати темою солідної монографії. І така книжка, без сумніву, таки стане на полицю — поряд з багатьма його власними книжками.

Того дня, коли за попередньою домовленістю ми зустрілися у скромному робочому кабінеті вченого, сюди саме привезли з друкарні видавництва «Астропринт» щойно видані книжки — одразу три назви, й на кожній — прізвище: Гончарук. Нетерпляче розпаковані примірники виповнювали невеличку кімнату лоскочучим душу запахом друкарської фарби — найприємніші хвилини для того, хто, нарешті, бачить свою щоденну та наполегливу працю — плід нелегких пошуків, роздумів, сумнівів, відкриттів — втіленою у таке чудо, як книжка. Незалежно від того, скільки вже їх на рахунку автора. А порахувати книжки Григорія Гончарука непросто — полиці вгинаються. У них — політична історія нашої сучасності, написана крізь призму непростих і незрідка заплутаних не лише одеських, а й українських реалій. А проте на всі намагання поговорити на цю тему автор ухильно відсилає до самих книжок або ж говорить про колектив кафедри — про наукові пошуки молодих вчених та їхні здобутки — статті і дисертації, участь у наукових конференціях тощо. Це те, чим він найбільше пишається у своєму науковому житті. Тому що Григорій Гончарук — це, властиво, і є кафедра історії та етнографії, а кафедра історії та етнографії — це, без сумніву, Григорій Гончарук. Є причина для гордості і в житті особистому, родинному, але про це — трохи згодом.

Наступного року цей колектив однодумців, людей, котрі прийшли сюди за покликом душі і серця, cвяткуватиме двадцятиріччя свого наукового підрозділу.

Смолоскип посеред тоталітарної ночі

Минуло 100 років від народження Олекси Гірника — мужньої людини та Великого Українця, Героя України

У ніч на 22 січня 1978 року — у 60-у річницю проголошення самостійності України Центральною радою — він спалив себе на Чернечій горі у Каневі, поряд з Шевченком. Живим смолоскипом спалахнувши на коротку мить посеред глухої тоталітарної ночі, якою огорнута була підневільна Батьківщина...

Але як у січні 2012-го, так і в нинішні березневі дні ані державні чинники, ні громадські структури не згадали про Олексу Гірника. Нічого не домігся в парламенті для відзначення цієї дати й син Героя, Євген Гірник, двічі депутат Верховної Ради. Про це розповів в Одесі член політради ВО «Свобода» Сергій Рудик, виступивши перед «Студентською «Свободою», котра — єдина у місті — минулої суботи пошанувала пам’ять щирого патріота, людини мужнього українського серця — Олекси Гірника.

Пісня життя Христі Алчевської

До 130-річчя поетки і педагога

Сто тридцять років тому, 16 березня 1882-го, у Харкові в родині Алчевських народилася донька, яку нарекли іменем святої Христини на честь матері, що також носила це ім’я.

Родина Алчевських була знана на теренах тодішньої імперії. Олексій Кирилович був відомим українським промисловцем і банкіром (мав власний Харківський торговельний банк, заснував низку металургійних підприємств на Луганщині, навіть місто Алчевськ на Донеччині назване на його честь) і був людиною передових поглядів, активно займався громадською діяльністю. А ще більше знали про цю родину через матір — Христину Данилівну — відомого українського педагога, організатора народної освіти, яка 1862 року заснувала Харківську жіночу недільну школу — безкоштовний заклад освіти для дорослих, який існував аж до 1919-го. Замолоду у цьому навчальному закладі вчителював Борис Грінченко, інші видатні українські педагоги. Христина Данилівна підготувала і видала вкрай необхідні селянству та робітникам посібники «Що читати народові» та «Книга для дорослих», її перу належить також низка педагогічних статей про навчання дорослих, а ще — спогади «Передумане й пережите».

«Гаряча смерть, не зимне умирання»

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

Поворотна точка історії — Сандармох

До 125-річчя від дня народження Леся Курбаса

«Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресій, суспільної апатії, рукоопускання… Важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».

З інтерв’ю з О. Забужко «Якою була б цивілізація, якби не Сандармох…»
(«День»від 2 — 3.02.2012).

Ім’я Леся Курбаса, 125-річчя від дня народження якого відзначатимемо 25 лютого, в списку жертво­приношення до 20-ї річниці Жовтня в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937-го було 163-м після М. Зерова та Г. Епіка. А всього в цьому розстрільному списку був 201 український митець і вчений, втрата яких невідшкодовна. Лише за 5 днів було знищено 1111 осіб різної національності. За роки Великого терору, 75-ліття якого припадає на нинішній рік, в Сандармосі обірвано життя близько 9 тисяч людей, найбільше з них — українців. Сандармох, як й інші українські меморіали, треба пропустити через свідомість кожному з нас, так само як поляки усвідомили жертви Катині.

Олександр-Зенон Курбас, видатний український режисер-новатор, реформатор театру, драматург, публі­цист, перекладач, педагог, народився у м. Самборі на Львівщині в родині акторів Ванди та Степана Яновичів (сценічний псевдонім). Лесь виріс за лаштунками мандрівного театру, рано усвідомив підневільне становище української культури і робив усе, щоб, за словами І. Ільєнка, «відкрити українському народові світові надбання, влити національну кров у кровообіг світової культури». Він знав польську, російську, німецьку, англійську та норвезьку мови, в його розпорядженні була багата бібліотека діда, котрий був священиком в с. Старий Скалат Підволочиського району Терно­пільської області. Сім’я з 1908-го там мешкала, а в 1987 році, після реабілітації імені Леся Курбаса, до його сторіччя, там відкрито меморіальний музей.

Невичерпальність творчості Євгена Маланюка

До 125-річчя з дня народження видатного поета

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
..

Так сказав про себе видатний український поет Євген Маланюк, який прийшов у цей світ 125 років тому, щоб, проживши даний Господом вік, залишити нащадкам у спадок оригінальні твори, неперевершені переклади світової поезії, свої мрії-роздуми про Україну й українську культуру, про місце і роль митця у духовному поступі нації.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі­тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua