Рубрики : Без рубрики

Криза назріла, перезріла, але нічого не сталося

Надзвичайка — справа звична

Рішенням уряду запроваджено надзвичайний стан в енергетиці? Але ж імовірність цього не виключали й тоді, коли ешелони з антрацитом з «народних республік» ще безперешкодно перетинали лінію поділу, а до торгової блокади окупованих територій активісти тільки готувалися.

Через блокаду залізничних шляхів ветеранами АТО виник дефіцит антрациту? Але ж він виник ще два роки тому без будь-якої блокади, коли терористи першими почали блокувати поставки вугілля. І з іншим дефіцитом відбулася та ж історія, коли російські енергетики в кризовий період 2015 року відмовилися продавати електроенергію Україні.

Чому за два роки не можна було переобладнати теплоелектростанції для роботи з вугіллям інших марок або частково перевести їх на природний газ? Чому необхідні заходи економії антрациту вводяться тільки в рамках НС? Чому про закупівлю необхідного вугілля в ПАР чи інших країнах думають тоді, коли під загрозою опиняється функціонування всієї української енергосистеми?

Відповідати за вирішення енергетичних завдань, в основному, повинні фахівці. Але до політиків є маса претензій. А головна з них та, що в період війни, нехай і неоголошеної, не можна обій-тися, в тому числі, без заходів господарської мобілізації. Коли ціна питання не в гривнях, а в термінах і в результатах.

На жаль, у нас досі, як прийнято в мирний час, розділяють завдання економіки і питання безпеки, розглядають їх окремо одне від іншого. На згаданому засіданні Кабміну прем’єр Володимир Гройсман озвучив саме таку точку зору. Блокада поставок вугілля — злочин. Вона загрожує енергетичній безпеці України. «Усе інше, будь ласка, блокуйте, контролюйте, боріться з контрабандою. І в цьому питанні можете на мене розраховувати».

Рубрики : Резонанс

Міфи минулого. Колоніального

Всім серцем любіть Україну свою —
І вічні ми будемо з нею!


Володимир Сосюра, «Любіть Україну».

 

Поштовхом до написання цієї статті стало запитання випадкового перехожого, молодика десь під 30 років. Він спостерігав, як я годую бездомних котиків, і несподівано запитав: то що, в Радянському Союзі жилося краще, ніж тепер? Я автоматично сказала, що по приїзді в Одесу на навчання в 1959-у не могла наїстися білих булочок, яких вдома на Полтавщині (тепер Черкащина) й не бачила: мій тато не повернувся з війни. А щоб він та частина затюканих українців так не думали, то нагадала, що в СРСР знищували в гулагах і підвалах НКВС письменників, художників, учених, свідомих українців — усіх тих, хто міг донести людям правду про сутність кремлівської влади. Любов до України тоді вважалася найтяжчим злочином. А для простих людей напридумували міфів, красиво їх оформивши, на зразок: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

 

За даними опитування, за Радянським Союзом усе ще шкодують 35% населення України (статистика з телепередачі каналу «Zik»). Ці відсотки насторожують, бо «п’ята колона» активно працює, а в інформаційному плані ми їй програємо.

Як професійний філолог добре знаю, як цькували комуніста М. Хвильового лише за те, що хотів вивести рідне слово на світовий обшир, як шельмували лауреатів Сталінської премії В. Сосюру і М. Рильського, якій психологічній обробці піддавали талановитих, високоосвічених поетів-неокласиків, як десятиліття карався на Колимі улюбленець читачів Остап Вишня за вигаданим диким звинуваченням — намір убити Постишева... Тому ця мимовільна розмова нагадала мені мученицьку долю не лише письменників, знищених внаслідок інспірованої ЦК КП(б)У в 1937 році «Спілки визволення України». Після конвеєра смерті за присудом трійок УНКВС по Ленін-градській області в жовтні-листопаді 1937-го залишилося три протоколи (№81—83) зі списками на розстріл. У них — понад 700 прізвищ. А оперативна частина Соловецької тюрми завела групову справу № 103010-37 на засуджених представників української інтелігенції, звинувативши їх у «контрреволюційній, шпигунській, терористичній діяльності і створенні міфічної контрреволю-ційної організації «Всеукраїнський центральний блок» (цитую за книгою І. Ільєнка «У жорнах репресій», 1955). У 1930-х було сфабриковано більше сотні процесів проти діячів української культури. Знищували не лише діячів культури: за видуманими звинуваченнями в шпигунстві напередодні війни також були розстріляні фахово підготовлені, досвідчені представники військової еліти.

Рубрики : Без рубрики

Про «базові мови» й ущемлений «язык»

У четвер на електронну скриньку прийшло повідомлення під заголовком: «В Болграде с подачи Оппозиционного блока депутаты обратились к руководству страны с требованием отменить тотальную украинизацию».

Так і написано: «тотальну українізацію». Мимоволі пригадалися події кінця літа — початку осені 2013 року, коли Україною прокотився парад призначення міськими, районними та обласними радами деяких регіонів (частина з них нині вже насолоджується «прє-лєстямі русского міра») так званих регіональних мов. У згадану щойно Болградському районі тоді вирішили, що в них буде аж три офіційні мови: болгарська, гагаузька і російська.

Отримавши повідомлення, зацікавилася: може, й справді, депутати райради, дбаючи про рівний і вільний розвиток мов представників національностей, що компактно проживають на тих теренах, справно й паритетно забезпечують їм їхні мовні запити, тобто всю свою документацію, як і належить у таких випадках, ведуть всіма офіційними мовами?

Відкриваю сайт Болградської районної ради. І що бачу? Єдина мова, яка використовується тут, — російська. Ні тобі перекладу на болгарську, ні на гагаузьку, ні навіть української версії (це в державі Україна, де, за Конституцією, є єдина державна мова і де, за нинішнім рішенням депутатів, спостерігається «принудительная и тотальная украинизация») нема.

Такий ось орган місцевого самоврядування в державі Україна. Який, як і в 2013-у, прикриваючись красивим гаслом захисту регіональних мов, одним з перших кинувся рятувати «ущемлену» російську.

Учора ж з’ясувалося, що в четвер аналогічне рішення ухвалила й Ренійська районна рада. Щоправда, на відміну від сусідів, на сайті Ренійської райради зустрічається інформація і державною мовою.

Судячи з повідомлення, розісланого у п’ятницю прес-службою нар-депа Миколи Скорика, Одеська область розпочала черговий парад істерії навколо мовного питання. Ось це повідомлення, розіслане, звісно ж, «ущемленою» на Одещині російською (переклад мій):

Рубрики : Без рубрики

В ім’я нової України

Дорогі земляки! Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.

Кожен із Небесної Сотні, як і ми з вами, мав свою родину, батьків, друзів, захоплення, свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме у цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, європейську Україну.

Ми згадуємо у молитвах усіх Героїв, які не боялися ні кулі, ні вогню, які поклали свої життя за наше майбутнє. Вони любили Україну більше, ніж себе, були справжніми патріотами, прикладом для наслідування для нас усіх.

Тож нехай пам’ять про ці трагічні події згуртує нас, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

Пам’ятаймо нашу історію та творімо наше мирне майбутнє!

Вічна пам’ять Героям!

Анатолій УРБАНСЬКИЙ,
голова Одеської обласної ради.

Рубрики : Без рубрики

Нам є куди рости...


«Янголи України: доля Героїв Майдану очима сучасників». 16 лютого в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.C. Грушевського годиною пам’яті вшанували Героїв Небесної Сотні. На захід запросили учнівську та студентську молодь, користувачів книгозбірні, учасників тих подій.

Один із запрошених спікерів — доктор історичних наук, професор Тарас Гончарук — зауважив, що Україна перебуває в постійному потоці переродження і для нашої держави це цілком звичний процес. «У суспільстві зараз є думка, наче Україна народилася на Майдані. Але ті, хто цікавиться цим питанням, знають: Україна «народжується» дуже часто. Просто дуже багато хто, і в нас, і в Європі, забувають про це. В часи давньоруської держави, в часи Богдана Хмельницького теж казали, що Україна «народилася». Народжувалася вона і в 1917 році, і в 1991-у, і потім за часів першого Майдану. Тобто треба розуміти: вона не «народжується», а «відроджується»», — зауважив історик.

І навіть сьогодні, коли Україна значно зміцніла, в тому числі й отримала нормально функціонуючу, боєздатну армію, їй є ще куди рости. Взяти ті ж символи нашої держави. Ми досі не маємо Великого герба. До 25-річчя затвердження парламентом Малого герба про це також треба говорити. «25 років тому Верховна Рада України схвалила постанову про затвердження Тризуба Володимира Великого Малим гербом нашої Незалежної держави. Але ще в 1918-у Українська Народна Республіка теж визнавала Тризуб як герб, це 99 років тому. І молоде покоління повинне знати, що нам, українцям, не 25 років, а набагато більше. Тризуб карбувався на монетах Володимира Великого. Цим злотникам — більше тисячі років. Наші співвітчизники мають усвідомити, що символи нашої держави — вони не лише символи ХХ—ХХІ століть, вони символи української державності, яким більше тисячі років. І це дуже правильно, що Україна прийняла давній герб, а не вигадала щось нове. Щодо Великого герба, то чому його в нас досі нема? На мою думку, причина в тому, що Україна тривалий час наслідувала Росію, все робила після неї. Зокрема, це стосується й слів гімну. Тут теж чогось вичікуємо, хоча проекти Великого герба України є давно, і досить непогані проекти, де є Тризуб і герб Війська запорізького, як це прописано в Конституції. І проекти ці є з 1996 року. Але щось не складається. Політики якось забувають про необхідність існування Великого герба», — зазначив Тарас Гончарук.

Рубрики : Анонс

Чи була Одеса бандитською?

24 лютого о 17.30 в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського (відділ соціокультурної діяльності, 1-й поверх) відбудеться лекція відомого екскурсовода й історика Олександра Бабіча на тему «Міф про Одесу-маму, або Чи було місто бандитською столицею?».

Олександр Бабіч — автор і співзасновник екскурсійного бюро «Тудой-сюдой». Історик за фахом, він уміє систематизувати унікальні види інтелектуальних деформацій і добре розбирається в минулому нашого міста. Професійно займається організацією лекцій та навчанням гідів, підбором нових екскурсоводів, складанням історичних довідок, пише книги і статті.Захід пройде у рамках просвітницького проекту бібліотеки та ГО «Одесі-600», присвяченого сторіччю Української революції.

Рубрики : Без рубрики

Без «клубів адміралів»

В Одесі за участі командувача Військово-Морських сил віце-адмірала Ігоря Воронченка відбулася конференція громадської організації «Ветерани ВМС ЗС України».

Ця організація існує з 2005 року. З анексією Криму всю її документацію та печатки вивезли до Одеси, що дозволяє перереєструвати ГО саме в нашому місті — нинішній морській столиці України. На конференції обрали новий керівний склад організації. Головою ради став капітан І рангу запасу Віктор Рябоконь, у недавньому минулому — очільник одного з управлінь — заступник начальника штабу командування українських ВМС, а його заступником — полковник у запасі Олег Найда.

— Зараз ми працюємо над змінами до статуту, адже раніше там були відсутні такі категорії громадян, як учасник бойових дій та учасник АТО, а також ветерани військової служби, — розповідає Віктор Рябоконь. — Триває робота над уточненням списків членів громадської організації ветеранів ВМС.

У пріоритеті — соціальний захист військовослужбовців та учасників бойових дій. Не забувають ветерани про вдів наших загиблих героїв та дітей-сиріт. Так, взяли шефство над морським піхотинцем, учасником Другої світової війни полковником у відставці Іваном Кулібабою, іншими побратимами, які служили ще за радянських часів і нині потребують підтримки. У тісній співпраці з капеланом Одеського гарнізону отцем Олександром за ініціативи УГКЦ організували незабутній відпочинок для дітей військовослужбовців-учасників АТО в Затоці та в Тернополі.

Друге завдання, яке поставили перед собою, — зміцнення зв’язків з ветеранськими органі-заціями з різних регіонів. Створюються реальні плани роботи на рік, планується закріплення членів ради за військовими частинами. У складі ради є такі досвідчені військовослужбовці, як генерал-майор Василь Черненко, який став куратором повітряної компоненти Військово-Морських сил, полковник у запасі Олег Найда — він працюватиме з морською піхотою.

— Ми омолодили організацію. Час показав, що ті, хто був у перших рядах, на жаль, не проявили ініціативи, необхідної наполегливості в роботі. Зараз ми працюємо зі старшинами, мічманами, командирами катерів. Тобто «клубів адміралів» на базі нашої організації більше не буде! — запевнив Віктор Рябоконь.

Рубрики : Без рубрики

Ось тобі, бабусю, і жіноче свято!

Римма Олексіївна Литвин — учасниця програми «Золота осінь людей похилого віку», відома колегам-пенсіонерам виступами на сцені з авторськими піснями під гітару. А ще вона записує свої життєві історії, яких за її 80 з лишком років назбиралося чимало. Одна з таких опові-док — «Орбіт 1943 року» — була надрукована в «Чорноморських новинах» 28 січня. Нині пропонуємо вашій увазі ще одну бувальщину із радянського періоду життя.

У деякому царстві, у диво-государстві жили-були у будинку на шостому поверсі селища Котовського дід та баба. Надумали якось вони кухоньку підчепурити — наклеїли нові шпалери. Гарна стала кухонька, як дівчина у віночку.

Залишилося у них три рулони шпалер. Дід і каже: «А поїхали, бабуню, на базар, продамо ті шпалери і купимо тобі подарунок на жіноче свято!».

Шостого березня вибралися раненько на «Привоз». Вздовж вулиці рядочком стояли люди з різним крамом: рукавичками, посудом, книжками — торгували. Зі своїм товаром стали й дід з бабою: стоять, тупцюють, бо ноги замерзли, вже й зголодніли, їстоньки хочеться. Не продаються кляті шпалери: то мало, то дорого, то «некрасиві».

Пішов дід по пиріжки і десь забарився, а тут до бабусі підходять чоловік із жіночкою, молоденькі, чорнявенькі.

— Мабуть, приїжджі, винаймають житло, — подумала баба і пожаліла їх: — Бідолашні. 

За скільки візьмуть — за стільки й віддам, — вирішила собі.

Чорнявий глянув якось вороже на бабу й пита:

— Продайош обої, бабка?

Рубрики : Без рубрики

920 гривень чи 5650?

То яка ж насправді щорічна разова грошова допомога учасникам бойових дій?

Згідно з постановою Кабінету Міністрів № 141 щорічна разова грошова допомога учасникам бойових дій становить 920 гривень. Утім, щодо цієї суми сьогодні точаться дискусії. Так, усупереч державним органам незалежні правозахисники стверджують, що учасники бойових дій мають право на цю допомогу в значно більшому розмірі.

При зверненні до департаменту праці та соці-альної політики управління соціального захисту населення Приморського району Одеси, головний спеціаліст відділу персоніфікованого обліку пільгових категорій населення Марина Драганова підтвердила, що, керуючись згаданою урядовою постановою, кожному учаснику антитерористичної операції в 2016 році вони виплачували 920 гривень і для нарахування більшої суми не існує жодних підстав.

Іншу думку має головний спеціаліст Першого одеського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Яна Андреєва:

— Відповідно до Закону України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» мінімальна пенсія за віком та прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 травня 2016 року становила 1130 гривень, а в 2017-у, згідно із Законом «Про Державний бюджет України на 2017 рік» з 1 травня цей розмір становитиме 1312 гривень. Водночас посилання в законі на те, що грошова допомога виплачується у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів у межах бюджетних призначень, встановлених законом про державний бюджет України, а також на те, що при виплаті одноразової грошової допомоги необхідно керувався урядовою постановою  від 02.03.2016 року №141 «Про розмір разової грошової допомоги» є неправильним.

За словами Яни Андреєвої, рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року зазначено, що Закон України «Про Державний бюджет України» є основним фінансовим документом і через своє спеціальне призначення не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Окрім того, законом «Про державний бюджет» не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки це створює протиріччя у законодавстві і, як наслідок, призводить до скасування та обмеження прав та свобод людини й громадянина.  Конституція України також не надає закону «Про державний бюджет» вищої юридичної сили, ніж сила інших законів.

— Отже, починаючи з 22 травня 2008 року в редакції від 25.12.1998 року відновлено дію частини 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якої розмір грошової допомоги учасникам бойових дій має становити п’ять мінімальних пенсій за віком, — наголосила Яна Андреєва. — Згадане рішення Конституційного Суду  має преюдиціальне значення для судів загальної юрисдикції при розгляді ними позовів у зв’язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дій положень статей зазначених законів, що визнані неконституційними, є обов’язковим для виконання на території України й остаточним.

Рубрики : Без рубрики

Спочатку паспорт, потім — усе інше

Світ стає для нас дедалі відкритішим. Хоча питання безвізового режиму з Європейським Союзом для України наразі ще не вирішене, кожен, хто збирається у поїздку за межі нашої держави, найперше повинен мати закордонний паспорт.

Хто з нас не зіштовхувався колись з бюрократичними затримками та незаконним вимаганням додаткової оплати за послуги при оформленні закордонного паспорта?! Багато років паспортна служба, за радянською традицією, підпорядковувалася МВС і була відверто корумпованою структурою. Кожен з нас свого часу чув стандартну відповідь від паспортистів у погонах, що «бланків нема, а коли будуть, не знаємо». То було неоране поле для зловживань. А «прості смертні» стовбичили у чергах і терпляче чекали. Паспорт 2007 року мені оформляли більше трьох місяців. Тоді я нікуди не поспішав, нічого нікому не переплатив, але часу змарнував чимало.

Минуло десять років. Закордонні паспорти вже видають не суворі міліцейські капітани та майори. Тепер це компетенція Державної міграційної служби (ДМС). Бланки є, оплата фіксована, терміни отримання документа встановлені. У нелегальних посередниках потреба відпала, бо якщо ви хочете зробити все у комфортних умовах, звертаєтеся в Центр обслуговування громадян і не ризикуєте, що вас «кинуть». Не всі реформи видно одразу, але стандарти діяльності ДМС приводяться у відповідність до європейських вимог.

Поділюся досвідом, як здавав документи на закордонний паспорт минулого тижня.

Спочатку вирушаю у Центр обслуговування громадян, що на проспекті Шевченка, 4а. Щоб потрапити на другий поверх, проходжу через зимовий сад — тепло, світло, сучасний інтер’єр, створений зі смаком. Черги нема. При вході ввічливий працівник запитує, які документи хочу оформити. Дізнаюся, що для отримання біометричного закордонного паспорта потрібно мати внутрішній український паспорт, ідентифікаційний код і старий закордонний паспорт (якщо він у вас є). І все. Жодних ксерокопій не треба, це все зроблять на місці. Тут же вас сфотографують, знімуть відбитки пальців та зразок підпису. Отже, можна здавати документи.

Тепер найцікавіше — що і за скільки? За оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон до 20 робочих днів потрібно заплатити 957 гривень 32 копійки. Плюс банківську комісію 32 гривні 68 копійок.

Рубрики : Без рубрики

Викрадення власної дитини?

Шлюби з іноземними громадянами відомі з давніх часів. Чинники, які спонукають до їх укладання, різні: кохання, меркантильні міркування, політичні інтереси тощо. Такі шлюби були і є зараз як реальними, так і фіктивними.

Нині, коли Україна переживає досить складні часи, чимало наших співвітчизників шукають собі кращої долі, вступаючи у шлюб з громадянами інших держав. Утім, намагаючись знайти щастя за кордоном, багато хто потрапляє у полон на все життя.

Оскільки юстиція щодня стикається з проблемами, які виникають у сім’ях, де подружжя є громадянами різних держав, хочемо застерегти: беручи такий шлюб, у своєму виборі слід керуватися не тільки серцем, а й розумом. Але якщо ж ви все-таки, зваживши всі «за» та «проти», вирішили одружитися з іноземцем, радимо подумати про інтереси вашої майбутньої дитини, народженої у такому шлюбі, й уважно прочитати Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року і зробити відповідні висновки (Україна приєдналася до неї 11 січня 2006-го, а 1 вересня того ж року ця конвенція набрала у нас чинності).

Це на початку подружнього життя все здається так обнадійливо: інша країна, нові знайомства, можливі перспективи. Але коли ти живеш на чужині три-чотири роки і сидиш з малолітньою дитиною вдома, бо не маєш освіти, щоб влаштуватися на роботу, починаєш замислюватися над тим, щоб відвідати рідних або й повернутися додому назавжди.

Приїхавши в Україну, де все тобі таке знайоме й рідне, ти можеш зробити необдумане рішення: влаштуватися на роботу, залишитися тут з дитиною, віддати її до дитячого садка.

От тоді й починаються дзвінки від чоловіка-іноземця, електронні листи, смс-повідомлення: коли ви з дитиною повернетеся? А невдовзі як грім серед ясного неба — виклик до суду як відповідачки у справі про викрадення власної дитини.

Рубрики : Без рубрики

Про Валентина — несерйозно

Мистецтвознавець Володимир Островський (на знімку) запросив одеситів на зустріч, присвячену Дню усіх закоханих. Хочемо ми цього чи ні, а День Святого Валентина вже увійшов до переліку традиційних свят, які відзначаються в нашій країні.

Втім, Володимир Островський запропонував нам відзначити День закоханих інакше — несерйозно, з гумором. Спочатку учасники вечора почули захоплюючу розповідь про історію цього свята, яке має дуже глибоке коріння й походить ще від давньоримських луперкалій. Як з’ясувалося, існують різні версії його появи і відзначається воно в різних країнах по-різному. Зокрема, дізналися, що символ свята — червоне серце — попервах було символом християнської любові, а не плотського кохання, як сьогодні, і святкувати його в нинішньому вигляді почали в Англії у ХVІІІ столітті. До речі, День святого Валентина заборонено відзначати у мусульманських та буддійських країнах, хоча молодь пошановує його в усьому світі.

Під час творчого вечора присутні почули поезію та пісні у виконанні Олександра Бебеха, групи «Сонячна ніч», Євгена Лабунського та Володимира Степаненка, з якими поринули в роматичну атмосферу. Усі із задоволенням підспівували, й було видно, що у Будинку вчених зібралися не просто закохані, а закохані у життя. Це був чудовий вечір-зустріч із цікавими та творчими людьми.

Щира вдячність Володимиру Островському за те, що він, незважаючи на холодну пору року, створює такі теплі, затишні, камерні вечори, об’єднуючи людей піснею, поезією, добрим і радісним словом.

Ольга ФІЛІППОВА.

Рубрики : Без рубрики

Про правду, кривду і грім українського солов’я

21  лютого  —  Міжнародний  день  рідної  мови

...Автобуси з Києва зупинилися в горах після опівночі. Травнева ніч була така темна-темнюща, імпровізований перевал такий довгоочікуваний, що всіх пасажирів, а то були письменники з усієї України та СНД, із європейських країн, охопила магія тиші. Але то була оманлива тиша. За якусь мить у цілковитій тиші наче вдарив молоточком по небу метроном, і вже за мить нас оглушив огром солов’їного співу. Це була музика щему й ридання, бентежної пісні молодих почуттів, і щасливе белькотання утішеної пристрасті, і зоряна стежка в космічному безмежжі, й молода мама, яка тримала дитя на руках, і морська хвиля, й дзвонкова вода колодязя з журавлем — усе було в тому солов’їному колоратурному сопрано. Багато в своєму життя чував я солов’їні трелі, але таке чув уперше і востаннє, і воно передчувало і щастя, і грозу, і благодать небесну після бурі...

Я спогадую це й тепер — у лютому, в люті лютневі морози, коли на лютні виграють синички та снігурі, а ворони рокотаху, як у древні часи, свою — грізну для смертного — мелодію.

Мова в кожного своя. Тож на свято рідної мови, встановленого ЮНЕСКО, гуманітарним підрозділом ООН із штаб-квартирою в Парижі, кожен етнос озивається своєю мовою, наріччям і діалектом, але на планеті Земля їх усе ще тисячі. В епоху глобалізації постали мови міжнародних комунікацій, мови ООН, і в Україні населення вчить англійську з дитячого садочка. Школи загальноосвітні й спеціалізовані, коледжі та ліцеї, гімназії та інститути, університети й академії — всюди вчать англійську, подекуди французьку та німецьку, а російська звучить усюди, як і в часи Союзу, коли кожен указ геронтократичного генсека починався з тези про краще вивчення російської мови в усіх школах непорушного СРСР, де офіційної мови не було, але був «язик» — мова міжнаціонального єднання. Не більше й не менше.

А тепер — уже реінкарнація у вигляді «Русского міра». І в цьому не було б нічого лихого, якби ми жили за Євангелієм, де сказано: «Не гріх любити чуже, гріх — зневажати своє». Особисто я, фаховий філолог, вважаю дикунством і расизмом заперечення будь-якому етносу розмовляти (отже, думати, жити) рідною для нього мовою. Проте я не можу поступитись і мовою, котру дарувала мені матінка, отже — Бог.

А першим, як відомо, було Слово, і слово було у Бога, і Слово було — Бог.

І тепер, у минулому й теперішньому часі, слово залишається Богом для того, хто в Бога вірує. Але не забудемо інквізицію й «index librarorum», Ігнасієм Лойолою складений «Список заборонених книг». І згадаємо нещасну доньку радянського генерала, директрису бібліотеки української книги в Москві, з якої нинішні правителі Росії зробили показову Заручницю сумління. Єзуїтство та середньовічні тортури не покинули країну ГУЛАГу. Навіть у часи СРСР такого масового і масованого українофобського психозу не було! А момент ідентету, самоідентифікації на Сході України, не мовлячи про Крим, і справді став моментом істини. І задемонстрував расизм у чистому вигляді, тут нікого не обманеш. І про це не можна мовчати. На території України почали вбивати і вбивають за українську мову. Палили і палять бібліотеки з україн-ських книг. У зоні АТО знайшли і зберегли такий поневажений «Кобзар» Шевченка. Всі царські укази та циркуляри про заборону української мови і книги вибухнули разом...

Рубрики : Без рубрики

Душа — у хмарах, вірші — у серцях

Цю по-справжньому неординарну людину добре зна-ли у Балті (і не тільки), але мало хто — як поета. Талановитого поета.

Мова — про Віталія Агеєва, міцного чоловіка, завжди бадьорого, оптимістичного, усміхненого, залюбленого в життя, чудового батька, багатьом відомого як кочегара (оператора котельних установок), який працював на молочноконсервному комбінаті, а потім — на хлібозаводі та швейній фабриці. Скромний і простий, він рідко ділився зі знайомими власними віршами — чистими, як його душа, й відвертими, як його характер.

Віршовані спроби Віталій почав робити під час строкової військової служби у Туркменії в 1980-х. Тоді це було душевною потребою для висловлення почуття ностальгії за рідним краєм. А серйозно захопився поезією, вже повернувшись додому, в Балту. Тут він 1966 року народився, тут закінчив школу №2. Тут і нині живуть його рідні та близькі.

Як поет Віталій — справжній самородок, адже, крім школи й профтехучилища, ніде не навчався, спеціально не опановував канони віршування та літературознавства. Однак Бог наділив його ліричною душею й поетичним мисленням. До цього додалися природні простота і щирість, а ще — відраза до фальші та працелюбність.

Мені особисто випало долею лише кілька років спілкуватися з Віталієм, слухати й читати його вірші, а деякі з них готувати до друку в районній газеті «Народна трибуна». Це були справді чудові години й дні спілкування. Як, сподіваюся, для нього, так і для мене — двох побратимів по перу і двох друзів. На превеликий жаль, трагічна випадковість за безглуздих обставин на початку серпня 2012-го обірвала життя Віталія Агеєва.

Він встиг видати лише дві книжки віршів — «Шагнуть бы в небо не спеша» (Одеса, 2005) та «Откройте окна» (Кодима, 2009). Саме остання, на мою думку, відкрила читачам появу в Балті справжнього поетичного таланту. Друкувався також у колективних збірках та місцевій пресі. Впродовж 2000-х був активним членом балтського літоб’єднання імені В. Куликівського при «Народній трибуні».

Рубрики : Без рубрики

Скрупульозність архітектора, чуттєвість живописця

Під час минулорічної Першої всеукраїнської і міжнародної виставки «Море акварелі» широкому загалу стало відоме ім’я Івана Сільвестровича-Давойни — архітектора, художника, який зробив помітний внесок у розвиток одеської акварельної школи у післявоєнний період. Ця акція дала поштовх до організації його персональної виставки, яка відкрилася 13 лютого у Виставковій залі Одеської обласної організації НСХУ.

На ній представлено 43 роботи Івана Сільвестровича та художня вишивка його дружини Євгенії Сільвестрович (Калініної). Виставку уможливила добра воля родини художника, найперше онука митця — Євгена Лобунського. Куратори — Анатолій і Галина Кравченки — з любов’ю поставилися до організації цієї експозиції, підготувавши прекрасні афіші та ґрунтовний прес-реліз, планується видати каталог робіт майстра.

Іван Львович Сільвестрович-Давойна (1902—1963) народився в сім’ї німецьких колоністів. (По іншій лінії роду в нього були угорці Давойни). Навчався в Одеському художньому училищі (з 1924-го — Одеський політехнікум образотворчих мистецтв): спершу — на живописному факультеті у К. Костанді (1921–1923), згодом — у Д. Крайнєва (1923—1924). Пізніше перевівся на архітектурний, де його наставником був професор М. Покорний (1924–1926). Згодом це позначиться на творчості Сільвестровича, який у своїх акварелях поєднає скрупульозність, аналітичність архітектора з чуттєвістю живописця.

Після закінчення одеського вишу вступив до архітектурного факультету Ленінградської художньої академії, де за участь у студентських протестах у 1929 році «не через академічні причини» був відрахований із закладу. На певний час шлях у мистецтво йому був закритий. Мине понад два десятиліття, поки він відкрито займеться улюбленою справою.

Це був один із складних періодів його життя, хоча таких періодів буде декілька, бо особистості з бунтарською вдачею не вписуються у прокрустове ложе тоталітарної системи. Впродовж 1929—1933 років, у добу індустріалізації, Сільвестрович працював на різних підприємствах СРСР. Очевидно, що в молодої людини були наставники, які порадили шукати інший шлях у житті. Три роки Іван Сільвестрович навчався в Одеському інституті морського транспорту. Згодом отримав посаду архітектора-художника в майстерні при Одеській міськраді, а до початку радянсько-німецької війни був задіяний на Одеській кіностудії як архітектор-художник у цеху мультиплікату та відділі спеціальних зйомок.

Рубрики : Без рубрики

Уславлений «Перець» — знову в строю!

Відомо, що у світі існує гротескний гумор англійський, раціонально-інтелектуальний німецький, дотепний, грайливий французький, прозорий, нерідко високоспіритуальний іспанський, духмяний своєрідний габровський і «соковитий, незлобливий, здатний часом переростати у вбивчий для недругів гомеричний регіт — гумор український, гумор, який гідно втілили Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Остап Вишня, Степан Олійник, Павло Глазовий, Федір Маківчук, Олександр Ковінька, Олег Чорногуз, Євген Дудар та багато інших»…

Наш древній і мудрий український народ був сповнений сміхом завжди. Про це говорив Григорій Сковорода: «Кожна нешкідлива невідповідність смішить» чи «Веселість — це зброя гармонійної душі».

Неперевершені зразки гумористичного мистецтва подали нам Іван Котляревський і Григорій Квітка-Основ’яненко. Це були круті майстри сміху, як і Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка… Нещадним і нищівним сатириком вважається наш геній Тарас Шевченко.

Тому «Перець» ніколи не вмирав! Він — безсмертний! Як і нездоланний український народ, який сміявся, сміється і буде сміятися над усім тим, що заважає йому утверджуватися Безсмертям у безмежжі Вічності.

Знову між бурхливими хвилями нашого неспокійного сьогодення долає безмежний простір буття веселої республіки флагман сміху — журнал «Перець». Він зійшов зі стапеля ще далекого 1922 року. Це був новонароджений журнал. «Заснував його поет Еллан Блакитний, і разом із фейлето-ністом Остапом Вишнею та молодим карикатуристом Олександром Довженком дав йому соціальну путівку у велике народне життя».

У відкритому зверненні до громадян веселої республіки, своєрідній доктрині сьогоднішнього «Перця», йдеться:

«За більш як 90-річну історію свого вікування чого тільки не пережив «Перець». «Радянські дурні» закривали часопис у 30-х роках ХХ століття, нищили найталановитішу плеяду фізично... Журнал у тій державі панівної кремлівської «Правды» створив воістину власну вільну веселу державу сміху, що розповсюджувалася в межах непорушних українських кордонів від Чопа до Луганська, від зелених Карпат до безкраїх донецьких степів, від замріяних поліських озер-очей до вершин скелястого Ай-Петрі...

Рубрики : Без рубрики

Наш результат — врятовані життя

Більше десяти років всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця» співпрацює з Одеською обласною дитячою клінічною лікарнею, куди завозиться медичне обладнання та прилади, придбані цим фондом за доброчинні внески.

У рамках 11-ї всеукраїнської акції «Серце до серця» торік волонтери зібрали понад три мільйони гривень на придбання обладнання для відділень дитячої реанімації. Це на мільйон більше, ніж у 2015-у.

Одеська область під час цієї акції зібрала понад 105 тисяч гривень пожертв. Саме на ці гроші й було закуплено найнеобхідніше: п’ять насосів, які дозволяють із високою точністю вводити призначені дітям медикаменти,  15 спеціальних шприців до них, а також два монітори-пульсометри для вимірювання  та досліджень серцебиття маленьких пацієнтів.

— Від того, наскільки технічно оснащена лікарня, дуже часто залежить і результат лікування. А наш результат — це порятунок життя дитини. Привезені волонтерами прилади — просто незамінні у роботі. Вони працюватимуть у відділенні інтенсивної терапії та анестезіології, — розповів лікар Володимир Босенко, зі словами вдячності приймаючи дарунок.

Регіональний представник фонду «Серце до серця» в Одеській області Юлія Кіселар, котра привезла благочинний вантаж,  зазначила: таких насосів, які дозволяють отримувати дітям точну дозу ліків у потрібний час, в обласній  дитячій лікарні сьогодні не більше 100, а потрібно хоча б 250! Отож, хто має можливість і бажання пристати до гарної справи — допомогти лікарні — нехай заявить про свій намір а чи зробить  це без розголосу, таємно.

Рубрики : Без рубрики

Марусі насвистали весну

Львівські бабаки, вийшовши зі своєї хатинки 15 лютого, на Стрітення, не побачили власної тіні, а це провіщає швидкий прихід весни.

На Стрітення бабаків у Львові будять уже вісім років поспіль. Виняток зробили лише торік, через те, що тварини впали у сплячку надто пізно. У давнину люди вірили, що саме цього дня весна зустрічається із зимою і, аби спрогнозувати погоду, з особливою уважністю приглядалися до змін у природі та поведінці тварин.

Директор Львівського міського еколого-натура-лістичного центру Ігор Антахович розповів, що обидва бабаки весь день переспівувалися між со-бою, а це ознака, що весна не забариться: «Можна сказати, що весна справді прийде швидко, навіть швидше, аніж за чотири тижні. Про це свідчать й ін-ші прикмети: мінусова температура вранці, ясний сонячний день, півень на Стрітення з калюжі не на-пився, наші птахи — качки і фазани — вже перелиняли, тобто відчувають швидкий прихід весни».

У ролі віщунів дві самки-тезки Марусі цьогоріч уперше. Раніше погоду у Львові віщував бабак Мишко, але він загинув від харчів, якими його нагодували відвідувачі. Тож для Марусь нині шукають кавалера.

Нагадаємо, на відміну від Марусь харківський Тимко у День бабака ніяк не хотів покидати свою нірку, а це — до пізньої весни. Тож подивимося, чий прогноз виявиться точнішим.

Щодо погоди на наступний тиждень, то вона має порадувати: навіть вночі очікується плюсова температура — 1—4 оС, вдень повітря прогріватиметься до 6—11 оС, у південних районах Одещи-ни — до 15 оС. Опади малоймовірні.

Спокійною буде й геомагнітна обстановка. Потужна хвиля магнітних бур очікується з 27 лютого по 4 березня.

 
Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.