Рубрики : Ракурс

Щоб «безвіз» не став «без нас»

Мій син, студент-медик, цими днями повернувся з тижневої подорожі до Парижа, тож наша родина, вважаю, успішно скористалася довгоочікуваним «безвізом».

Мали гарний привід спорядити дитину в дорогу: день народження доньки, його сестрички, яка за річним контрактом працює у Франції, а на момент виходу цієї публікації вже повернеться додому.

У черзі за паспортом нового зразка не товпився, адже мав закордонний паспорт-книжечку, але з чипом. Такі видавали донедавна, ще до пластикового варіанту. Вони також годяться.

Щоб не мати можливих ускладнень (вперше виїздив за кордон), добросовісно прислухався до всіх рекомендацій щодо безвізу, які надають численні інтернет-ресурси: завчасно придбав квитки в обидва кінці, забронював готель, зібрав докупи необхідні довідки (про всяк випадок), зокрема про те, що без боргів закінчив курс навчання, що підпрацьовує і має відпустку на час подорожі… Родина зібрала необхідну суму грошей, рекомендовану на час перебування у країні, яка приймала.  Звісно, мав із собою запрошення до Франції, надане фірмою, де працює за контрактом дочка.

Виконав усе, що рекомендувалося. Щоправда, ніхто ніяких дові-док у нього не запитував. Митний контроль пройшов швидко, без жодних проблем, а сама поїздка пройшла блискуче, залишивши неймовірну кількість вражень від перебування у Парижі.

Візит до Франції планувався ще півроку тому. Допомогти отримати візу нав’язливо пропонували якісь люди, які невідомо звідки взялися. За 300 євро бралися заповнити «правильну» анкету, надати «потрібні» довідки (навіть виписки з банку, де буцімто лежать синові гроші), натякали, що лише їхні послуги дають шанс отримати візу. Втім, не стовідсотковий. А ще за 200 євро могли значно пришвидшити отримання закордонного паспорта нового зразка.

Виходить, наживалися на довірливих і необізнаних людях, які хотіли виїхати за кордон. Безвізовий режим перекрив канали такого нелегального заробітку і відчинив двері перед нормальними громадянами нашої держави, яким більше не треба брехати.  Хто б, даруйте, повірив, що всі наші студенти мають валютні рахунки у банках?

Безвіз — це наше складне випробування на готовність бути нарівні з європейцями. І нехай ще двадцять-тридцять років тому ми потішали їх (а може, й засмучували) своєю поведінкою, то сьогодні мусимо поводитися зразково.

Пригадую подорож до Італії. Колега, нехай буде здоровий, у магазині намагався виміняти значок із портретом Горбачова на модні кросівки, а відомий одеський музикант бігав по Риму, пропонуючи перехожим купити пакетик кави в зернах. Тоді вона у нас була  в дефіциті. Сумно і прикро згадувати.

Стільки часу минуло, скільки всього змінилося, але наше «совкове» іноді з нас таки ще вилазить.  Син розповідає, що у салон літака авіарейсу Париж—Київ (літак французьких авіаліній), щоб не платити за багаж, подружня пара спробувала пронести ящик вина, намагаючись «домовитися»(?!) з митниками. При тому ж митному огляді де в кого із сумок та чемоданів привселюдно виймали прихоплені гостями з України сувені-ри: готельні халати і рушники, склянки з логотипами кав’ярень…

Соромно за наших… Вклали такі гроші в подорож і спокусилися готельним рушником...

Ми не гірше нині вбрані й гарно пострижені. Європейці спокійні і доброзичливі, а нашого брата часто видає дріб’язкова  жадібність і метушливість. Зокрема, наша звичка «пробігтися по магазинах». Ніде в світі так не роблять. І коли зграйка наших туристів забігає до якоїсь крамниці, всі, хто там є, виструнчуються у передчутті, що їх зараз грабуватимуть.

Та це ще не та біда, якої варто остерігатися. Розповідають, що у декого з наших  виникає бажання назавжди залишитися в країні, куди він прибув гостем, чи й на офіційну роботу, на певний термін. Залишитися нелегалом — рівно-цінно що плюнути в обличчя тому, хто дав можливість тобі заробити, хто повірив у твої добрі наміри.

Європейці своє життя створили для себе самі і нас на все готове ніхто не чекає. Ми маємо свою країну, в якій ми — господарі, яка залежить від нас.

Історія, яку розповім, що називається, з другої опери, але про те ж саме.

Донька моїх сусідів по дачі, котрі у спадок від сільської рідні отримали, як і я, будинок, а ще кілька гектарів землі, яку успішно здавали орендаторам, і з чого, власне, жили, отримуючи від фермера гроші та зерно, навчалася в сільськогосподарському інституті в одному з обласних центрів.

Люба — проста дівчина, єдина дитина, коли приїздила додому, поралася на городі, косила кролям траву, возилася з курчатами. Колишня трієчниця, вона вступила до інституту на дуже пільгових умовах. Мала гуртожиток, стипендію. Напевно, що мала проблеми і з навчанням, адже батьки не раз возили туди бутлями мед і торби свіжої курятини, як ми здогадувалися, щоб задобрити викладачів.

Керівництво вишу, де навчалася Люба, на хвилі підйому світової довіри до нашої країни уклало угоду з асоціацією фермерів одного із сільськогосподарських штатів США, яка зголосилася брати на практику студентів старших курсів, оплачуючи їм дорогу в обидва кінці. Щоб наші діти під час літніх канікул переймали безцінний досвід грамотного ведення сільського господарства, прибуткового, без шкоди для довкілля, працюючи безпосередньо у фермерів. Кожному було гарантоване проживання в окремій кімнаті, харчування, відповідна розважальна програма, яка передбачала автомобільні подорожі та екскурсії. Зрозуміло, що студентам платили за виконану роботу.  Одне слово, приймали наших дітей по-людськи.

Держава вчить сільську молодь, довірливо беручи на себе чималі витрати, щоб вони дипломованими фахівцями поверталися на свою землю, обробляли її,  перетворювали на квітучі сади та врожайні ниви. А тут така нагода отримати фахівців із міжнародною практикою за плечима!

Люба, вперше повернувшись з Америки, захоплено розповідала, як гарно приймають там наших, які перспективи відкриваються від отриманого досвіду для неї особисто, адже планувала, точнісінько, як і в них там, органі-зувати для початку невеличку птахоферму з інкубатором, самостійно на своїй землі вирощувати зернові на корм птиці, щоб не залежати ні від кого, а згодом налагодити поставки якісного та доступного за ціною м’яса в місцеву торговельну у мережу, а частину — самостійно  переробляти. Знайдеться робота, казала, для всієї рідні.

Ми слухали і раділи з того, що дитина має такі гарні плани. Вони здавалися цілком реальними, адже час, у тому числі й сільських бізнесменів ґатунку «купи-продай», практично минув, тож логічно, що приходить благодатна пора для широкого розвитку фермерства, невеличких приватних  господарств, на яких традиційно тримаються економіки заможних країн.

Інститут щороку почав споряджати на практику до США п’ятьох студентів. Зрозуміло, як непросто було потрапити до списку претендентів на поїздку. Із чотирма новенькими щораз їхав хтось із тих, хто вже був на практиці, щоб допомогти швидше адаптуватися.

Вдруге до Америки виїхала і наша дуже перспективна Люба. Але через три місяці, відбувши практику й отримавши на руки зароблені гроші, додому не повернулася.

Нічого, як ми тепер знаємо, ні з нею, ні з іншими нашими дівчатами не трапилося. Задум залишитися у США нелегалами визрівав у руденькій Любчиній голівці не один день. Зметикувавши, що й до чого, вона збила до втечі решту дівчат.

Знаю, що, перебравшись на узбережжя, до теплих заможних штатів, вони прибирають будинки наших далеко не бідних емігрантів. Отак бригадою і їздять від міста до міста. Знаходить для них роботу котрийсь із наших, також нелегал, який робить на тому непогані гроші.

Люба спілкується з батьками по скайпу, запевняє, що все у неї добре, що має гроші, живе на повну! Може, батьки і вірять у те, бо хочуть вірити. А може, дівчині і справді для повного щастя предостатньо того, щоб мити чужі вбиральні, знаючи, що ніколи з таким статусом не стане рівнею для інших. Чи, може, й не розуміє того, живучи в чужій країні  без документів, крадькома, на напівзігнутих ногах, боячись бути викритою і з соромом спровадженою додому. Якщо впіймають, то дорога їй назавжди тільки в один бік.

Це сьогодні ніби стихло, бо минуло трохи часу, а раніше до них приїздили з претензіями викладачі, адже проект після того інциденту закрили і дехто нажив неабияких проблем на роботі. Студенти, які мали намір поїхати на практику слідом, так і залишилися ні з чим. Не однораз здіймали галас під воротами і родичі дівчат, які подалися разом з утікачкою.

Батьки дівчини сьогодні дуже пишаються дочкою, хвалячись тим, хто не знає правди, що Люба живе в Америці. Сьогодні вони, ще доволі молоді люди, обоє мають групи інвалідності. Толя втратив ногу — потрапив під сівалку. А через рік його розбив інсульт. Надя, пройшовши тяжкі курси хіміотерапії, втратила груди. За цей час помер Любин дід і рідний дядько, народилися племінники. Родинні радості й печалі проходять ніби повз неї.

— Ми нічого в житті не бачили, то нехай хоч дитина поживе по-людськи…

Що їм на це відповісти?

Це я до чого. Сьогодні практично вся Європа відкрила перед нами свої двері. Вважайте, доступним став увесь світ. Тепер від кожного з нас залежить, чи виправдаємо ми довіру, чи будемо законослухняними, культурними людьми, а чи демонструватимемо всьому світу свої не найкращі якості, з якими ніхто не миритиметься. До нас зараз пильно приглядаються. Може й так статися, що ці двері дуже скоро зачиняться перед нашим носом. І вже надовго.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.