Рубрики : Без рубрики

«Шляхом змагань, страждань, воскресіння»

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року під Москвою у сім’ї професора політехнічного інституту Івана Шовгенова (Шовгеніва). В часи Української Народної Республіки родина переїхала до Києва, а після поразки Визвольних змагань опинилася в еміграції. Професор І. Шовгенів обіймав посаду ректора Господарської академії в По-дєбрадах, передмісті Праги, де здобували освіту вчорашні старшини армії УНР. Олена навчалася в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі, а по його закінченню працювала у школах Варшави. За силою поетичного таланту й громадської жертовності вона стала гордістю української нації.

Життя Олени Теліги — зразок ідейної переконаності, послідовності й мужності у відстоюванні українського національного ідеалу. Доля україн-ського народу, який страждав у московській і польській неволі, була для неї тяжчою за власну смерть. Її світогляд формувався в національно свідомій родині, а в еміграції вона перебувала в колі людей, які були творцями й оборонцями Української держави. Саме в цьому середовищі дійшла розуміння того, що поневолена нація підніметься лишень тоді, коли матиме власну еліту. Під впливом Олега Ольжича, який разом з Євгеном Коновальцем у 1929 році творив Організацію українських націоналістів, у 1939-у О. Теліга вступає в ОУН, тобто стає на шлях активної боротьби за право нашої нації стати врівень з іншими народами Європи, підпорядковуючи своє життя поетичному девізу О. Ольжича:

Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.

Ця вишукана красуня, аристократка за походженням та вихованням, прийшовши до розуміння трагедії України, і в творчості, і в житті виражала готовність служити високим національним ідеалам. Про це вона якнайкраще заявила в поезії «Поворот»:

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність 
і можливість.

Нам буде сонцем кожен кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі.
Заключні рядки переростають у могутній гімн великої віри:
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, 
що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Під час Другої світової війни Олена Теліга, марячи Україною, золотоверхим Києвом, в одній з перших похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком, автором широковідомої трилогії «Волинь», вирушає до Києва. Про цю подорож У. Самчук написав роман «На вороному коні», опублікований у 1993 році в журналі «Дзвін». У Києві О. Теліга разом з І. Рогачем (редактор), О. Штулем, О. Лещенком, Г. Гайовим, П. Олійником, М. Ситником співробітничала в газеті «Українське слово», перенесеній із Житомира, і в додатку до газети — журналі «Літаври», де вміщувалися твори українських майстрів слова, закатованих у гулагах, як-от Є. Плужника, Д. Фальківського, О. Влизька, Г. Косинки, чия творчість сягає рівня світових вершин, та літературної еміграції, зокрема «вісниківців», тобто тих, хто друкувався в журналі Д. Донцова «Вісник» й оспівував героїчну боротьбу за державність України. Там же з молоді створює Спілку українських письменників. Вона була переконана, що без створення нової, справді національної культури відродження Української держави неможливе.

Дослідниця творчості О. Теліги Г. Шиманська справедливо доводить, що завдання мистецтва поетеса вбачала в тому, щоб виховувати сильних людей української нації, які вміють жити, творити й умирати для своєї Батьківщини. І свої переконання вона підтвердила своїм життям. 9 лютого 1942 року Олену разом із Спілкою (40 осіб) було заарештовано. На стіні тюремної камери № 43 гестапо (вул. Володимирська, 33), звідки її 21 лютого вивели на розстріл, залишилися тризуб і напис: «Тут сиділа і пішла з життя Олена Теліга». Було їй неповних 32 роки. Здійснилася її пророча мрія знайти смерть у боротьбі за свій ідеал, про що написала в поезії «Лист», присвяченій Леонідові Мосендзу:

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий 
і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

Вона була щасливою в особистому житті: шлюб з кобзарем, колишнім старшиною армії УНР, випускником Української господарчої академії Михайлом Телігою був шлюбом закоханих романтиків-однодумців. Дізнавшись про неминучість розстрі-лу коханої, Михайло добровільно приєднався до приречених, щоб тримати Олену за руку і цим полегшити її смерть.

Хочу ще раз наголосити, звідки ця жертовність, ця сила духу, ця впевненість у правильності й необхідності своїх дій. Письменники «Празької школи» формувалися як борці за ідею в бурхливій атмосфері революційних подій 1917—1921 років, коли народилася надія на Українську державу. Після поразки Визвольних змагань уцілілі патріоти опинилися в еміграції. О. Теліга гартувалася в середовищі українських поетів журналів «Літературно-науковий вісник» (1922—1931) та «Вісник» (1931—1939) під редакцією Дмитра Донцова, що видавалися у Львові. Це — Євген Маланюк, Леонід Мосендз. Юрій Клен, Олекса Стефанович, Олег Ольжич. Усі вони якщо й не були членами ОУН, то близько стояли до неї. Богдан Червак, голова ОУН(м) пише: «Безпосередні учасники, або ж свідки цих драматичних подій, вони належали до тієї частини нашої еліти, котра факт поразки УНР сприймала не стільки як невдачу державницьких прагнень, скільки як привід глибокого осмислення їх причин і пошуку шляхів подолання кризи в національно-визвольному русі. Не випадково в центрі уваги поетів були сторінки історії, котрі ілюстрували героїзм різних епох. Культивування героїчного як національного імператива переслідувало конкретну мету — сформувати нову особистість, новий тип борця за українську справу, позбавленого комплексів національної неповноцінності, здатного піднятися на боротьбу за самостійність України». У Варшаві українські письменники гуртувалися навколо журналу «Танк». Триєдиним символом, який сформував українське «вірую», за словами Валентина Мороза, були «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Призначення України» Юрія Липи та «Націократія» Миколи Сціборського.

Нагадаю основні мотиви невеликої статті Д. Донцова «Перед останньою чвертю ХХ віку», де він досліджує причини морально-психологічної деградації українців. Деградує, на його думку, той, хто не шукає контакту й допомоги Вищої духовної сили, яка «просвітила б його розум і зміцнила б волю побороти чужу фізичну силу». Поки Ярема із Шевченкових «Гайдамаків» «не знав», що в нього «виросли крила» і що ними «неба дістане, коли полетить», тобто вступить у контакт з небесною силою, яка надихне його вірою, він «нагинався» на кожен крик свого пана. Коли ж усвідомив суть духовних «крил» для контакту з «небом», то став козаком Галайдою, лицарем, пострахом-карою для насильників. Коли в душі людини гасне (за Шевченком) «іскра вогню великого», то вона обертається в худобу, позбавлену духовної сили, що мобілізує волю. Таку людину, пише Д. Донцов, ворог може підкупити, обдурити, залякати. Не випадково Шевченко ділив земляків на двох Іванів — тих, що будуть катів катувати, і тих, що будуть катам помагати. На прикладі поезії Лесі Українки «Заповіт Духа» Д. Донцов доводить, що нова людина воскреслого лицарства запорозького мусить мати мудрість і тверду волю не лакеїв і рабів, а борців. Леся Українка стверджує: «Коли я криницею зроблюсь на цім вогні, скажіть: нова людина народилась, а як зломлюся, не плачте по мені, пожалійте, чому раніше не зломилась...». 

Д. Донцов пише: тим самим духом, що Шевченко й Леся Українка, «наскрізь перейнята була й Олена Теліга: «На землі байдужій хочу крикнуть в далечінь без краю. Хай мій клич зірветься у височінь і мов прапор в сонці затріпоче» — клич натхненної Вищою Силою збудити сплячих стати на велике діло».

О. Теліга писала не лише вірші. Вона — автор кількох талановитих статей: «Прапори духу», «Розсипаються мури», «Відозва ОУН», «Сила через радість», «До проблеми стилю». Окремо хочу зупинитися на програмній статі «Партачі життя», в якій порушуються не лише суспільно-полі-тичні, а й морально-етичні проблеми. «Партачі життя» — це різновид міщанських натур. Їм не дано зрозуміти тих «рицарів абсурду», котрі, відмовляючись від матеріальних благ, знаходять сенс життя у боротьбі й труді на благо своєї нації. Це тип людей, які, «як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, в залежності від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії або чийогось успіху, і де саме можна витягнути максимум матеріальної вигоди для себе». О. Теліга на багатому фактичному матеріалі з життя письменників чи з їхніх творів показує згубність цього явища. Воно дуже шкідливе і, на жаль, дуже живуче, бо «партачі життя» завжди залишаються «елітою». Тому стаття ця актуальна й сьогодні.

Як я вже зазначала, взірцем для Олени Теліги були життя і творчість Олега Ольжича. Її приваблював високий рівень розуміння ним трагедії народу. Як лідер за характером, що вже був обпалений війною в 1939 році, захищаючи Карпатську Україну, О. Ольжич плекав культ вольової людини, борця, здатного запалити народ і повести його на святу справу відродження Держави. Із пасивної селянської маси він прагнув виховати народ, здатний здобувати свою свободу. В статті «Сила через радість» О. Теліга пише про О. Ольжича як про «найяскравішого представника сучасної молодої поезії. Для героїв поезії Ольжича боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя».

Дослідники поетів «Празької школи» часто порівнюють силу впливу на читача поеми О. Ольжича «Городок-32» та поезії О. Теліги «Засудженим». В обидвох творах ідеться про Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Юнаки були членами Української військової організації (УВО), створеної Є. Коновальцем у 1920 році. УВО здійснювала збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В одному з таких нападів у містечку Городок поблизу Львова брали участь В. Білас і Д. Данилишин. Акція була невдалою — польські жандарми заарештували юнаків. Розігралася трагедія, яка потрясла Галичину. Хлопців затримали й віддали в руки поліції прості селяни, котрі прийняли їх за звичайних грабіжників. Коли з’ясувалася правда, люди були у відчаї, бо юнаків стратили. Галичина переживала траур: у школах скасували заняття, в церквах служили молебні за упокій душ героїв. Богдан Червак пише: «Ця подія мала колосальний вплив на активізацію боротьби україн-ського народу проти польських окупантів, вона засвідчила велику жертовність патріотів і масову підтримку місцевим населенням радикальних дій, спрямованих проти загарбників».

Олена Теліга, вражена мужністю юнаків, у «Засуджених» не оплакувала їхню смерть, а говорила про неї як про гідний наслідування вчинок:

Як ми можемо жити, 
сміятись і дихать?
Як могли ми чекати, 
не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці 
спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — 
у шість двадцять п’ять?

І коли приволікся 
заплаканий ранок,
Вас покликала смерть 
у похмурій імлі —
А тепер наші душі 
і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці 
пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — 
спаливши життя.
І мов гімн урочистий, 
мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен 
нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах 
ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні 
окрилених ніг.

Одного з юнаків, Дмитра Данилишина, якраз найбільше вразило те, що полякам їх видали українські селяни. Його слова обезсмертив О. Ольжич у поемі «Городок-32»:

Товаришу, любий мій брате,
Дивися у вічі рабам,
Як будете так воювати,
Вкраїни не бачити вам!

Діям несвідомих своєї нації селян поет протиставляє незламну волю і глибоку віру оунівців у свою націю та в її право жити повноцінним життям на своїй землі:

...Хто має вуха — хай слуха!
Хто має серце — люби!
Встає цитаделя духа —
Десятки літ боротьби.

Поезія Олени Теліги допомагає гартувати дух, волю, виховувати готовність віддати всі сили в ім’я ідеї. Для її творчого стилю характерні класична простота, невибаглива образність і водночас елегантність висловлювання. Вона вміє заглиблюватися в душу людини. Безмежна відданість боротьбі позначилася на всій її творчості. У 1935 році в донцовському «Віснику» О. Теліга надрукувала статтю «Якими ви нас прагнете?», в якій доводить, що поєднання жіночості з мужністю, а «коханки з товаришем» робить із жінки мадонну і «прив’язує» до неї чоловіка. «Україн-ська жінка, — пише вона, — зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно... Вона хоче бути жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчині в боротьбі за життя, а головне — за націю». Ось як утілений синтез «леза меча» і «срібного полину» в поетичному шедеврі О. Теліги «Вечірня пісня».

За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою —
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

Д. Донцов у статті «Поетка вогняних меж: Олена Теліга» визначив місце поетеси в українській літературі: «Стоятиме на своїм каменистім верху, як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для нації з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів».

Життєвий подвиг Олени Теліги та її творчість допомагають побороти руїну в наших душах, вселяють віру, що ми таки збудуємо міцну європейську державу.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.