Рубрики : Без рубрики

Уроки Євгена Коновальця

До 100-річчя Української революції

«Найтривкіший фундамент національної держави — національно свідома армія». Ці слова належать полковнику Євгенові Коновальцю, організаторові корпусу Січового стрілецтва, який у часи Уукраїнської Народної Республіки був національною гвардією Центральної Ради. 16 червня минає 126 років від дня його народження.

Наприкінці квітня я була на лекції, присвяченій 100-річчю УНР, організованій київськими вченими на запрошення студентів-істориків Південноукраїнського педагогічного університету. Лекція була ґрунтовною, але ніхто з доповідачів жодного разу не назвав ім’я Коновальця. Коли я поцікавилася, чому його оминули дослідники, то прозвучала відповідь, що в архіві нема документів. Невже історики не знають про унікальні спогади полковника «Причинки до історії української революції»?! В Україні вони перевидавалися в 1948 та 2001 роках.

«Причинки до історії української революції» Є. Коновалець написав і видав у 1928-у, бо був стурбований тим, що стрілецький архів потрапив до рук більшовиків, а відтак переймався, щоб майбутні історики знали «самі голі факти... тодішнього часу», а майбутні покоління розуміли «суть невмирущої стрілецької ідеї», від якої старшини Січового стрілецтва не відступили навіть після поразки, коли 10 листопада 1920 року військо було інтерноване поляками. Бо ж Організація українських націоналістів створювалася на основі вишколених Коновальцем старшин.

До Києва Євген Коновалець прибув на початку липня 1917 року у великому піднесенні, бо впав московсько-царський режим, а в Україні вже була українська влада — Центральна Рада, довір’я до якої у нього тоді було безмежне. Прибув із Царицина з табору військовополонених. У російський полон він потрапив як лейтенант австрійської армії під час бою на горі Маківці 7 травня 1915-го. В австро-угорській армії служив з 1912-го, був на той час студентом Львівського уні-верситету, який закінчив у рік початку Першої світової війни. В армії створив студентське товариство для військового навчання українців під назвою Січові стрільці.

У Києві Євген Коновалець зійшовся з Миколою Міхновським, палким прихильником створення українського війська. За сприяння Галицько-Буковинського допомогового комітету із військовополонених галичан створив стрілецький курінь. Збиралися в готелі «Континенталь», про що пізніше згадував Богдан Кордюк, колишній професор Українського вільного університету в Мюнхені, редактор журналу «Український самостійник». Завдяки енергійній праці Коновальця стрілецька сотня швидко розгорнулася в батальйон, а восени 1917-го вже був полк. Полковником Коновальця призначив Симон Петлюра, тодішній військовий міністр.

18 січня 1918 року московсько-більшовицькі війська розпочали наступ на Україну, а в Києві споалахнув більшовицький бунт на заводі «Арсенал». Авангард української армії — січові стрільці — придушили заколот, надавши можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті, підписати мир й отримати визнання УНР у Європі. Полк Січового стрілецтва своїми дисципліною і високим національно-моральним станом вигідно виділявся з-поміж інших стихійно створених полків українських збройних сил.

У спогадах полковник детально описує тодішні події. Дізнавшись, що за допомогою німецьких військ, які за Брестським договором залишалися в Україні, готується переворот, він особисто ходив до Михайла Грушевського попередити про це, але голова уряду його заспокоїв, що «Центральній Раді нічого не грозить». Тому Коновалець залишив на посту лише почесну варту. Під час заняття ЦР німці поводилися скандально, наприклад, М. Грушевському наказали довший час тримати «руки вверх». У споминах Є. Коновалець пояснить своє розуміння причин поразки Центральної Ради, на жаль, актуальних і нині: «Ми були дуже молоді й дуже недосвідчені... Най-більше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувалися у наших очах недосяжним авторитетом. І хоч як боляче відчували ми їхню нехіть до нашої ідеї, самостійної та незалежної Української Держави, а проте ми не зневірювались у них. Та швидко ми були примушені ставитися критичніше до діяльності діячів ЦР, бо бачили наглядно, що їхня політика вводить у краю, замість ладу, щораз більну анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни».

Після перевороту і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського корпус Січових стрільців було розформовано. Згодом у Білій Церкві Коновалець розпочав формування нового куреня як частини регулярної української армії. Він повірив, що гетьман хоче мати українські, національно свідомі й добре підготовлені військові частини. На жаль, це було не так: штаби й військові частини, що вели роботу з підготовки української армії, очолювали люди, ворожі інтересам української нації. Збільшувалася і міцніла також сила московських добровольчих дружин.

Суть же стрілецької ідеї, якій Коновалець підпорядкував своє життя, — панування в Україні української нації, тобто побудова Української Держави. Як зауважив його достойний учень Степан Бандера, «він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям».

Поковник ніколи не опускав рук, продовжував працювати на Україну в будь-якій складній ситуації. Коли стало відомо, що Скоропадський підписав грамоту про злуку з Росією, він, не вагаючись, приєднався до Україн-ського Національного Союзу, найвищої на той час громадської установи, і допоміг Директорії взяти владу. У «Причинках...» детально описано, яким поміркованим і зваженим був автор у вирішенні складних питань. Полковник ніколи не вирішував питання сам, а прислухався до думки Стрілецької Ради, яку очолював, а також до думки керівництва. Один лише приклад. Коли в листопаді 1918 року ЗУНР проголосила в себе державність і вибухнула українсько-польська війна, зі Львова  до Києва від Української Національної Ради були делеговані Осип Назарук і Степан Шухевич просити в гетьмана допомоги проти поляків, зокрема видати наказ про відрядження Окремого загону січових стрільців на галицький фронт. Скоропадський, котрий, за словами Коновальця, без вказівок німців і московських старшин «власного слова не скаже», порадив полковникові самому вирішувати. Тоді Коновалець разом з делегованими звернувся до В. Винниченка, який заявив, що січові стрільці «завжди були військом Великої України», тому в цей час «для урятування загибаючої української державності» вони не повинні залишати Київ. Потім Коновалець разом з Назаруком поїхали в Білу Церкву, де дислокувався осадний корпус СС, там зібралася Стрілецька Рада, яка прийняла рішення не їхати до Галичини. «Наскільки правильно січові стрільці оцінювали загальну кон’юнктуру та свої завдання, доказує факт, що доктор Назарук вже не повернувся до Галичини, а залишився на Великій Україні та прийняв визначну, активну участь у протигетьманському пов-станні», — читаємо у «Причинках...». Життя показало, що це рішення було єдино вірним, бо без корпусу СС бій під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року, в якому січовики знищили понад 600 російських чорносотенців, навряд чи був би виграний.

Є. Коновалець бачив Україну єдиною, соборною. Свій обов’язок виконував завжди активно і бездоганно. Вважав, що ворога можна подолати тільки силовою боротьбою, жодної угоди з окупантом укладати неможливо.

За часів Директорії для майбутньої української армії було заплановано створити два військові осередки: на Правобережжі — курпус СС, а на Лівобережжі — 2-й Запорізький корпус. Для військових операцій планували набирати лише добровольців. Стрілецька Рада виступала проти оголошення загальної мобілізації, бо не було відповідної кількості старшин і підстаршин для ефективного навчання й виховання, не була налагоджена справа озброєння та обмундирування. А найгірше те, що в армію могло потрапити багато непевного елементу, а це призвело б до погромів і розбою. До думки Стрілецької Ради не дослухалися. Мобілізаційний наказ Директорії породив «отаманію». Розділ спогадів під такою назвою містить жахливі приклади ворожих дій розагітованих більшовиками українських старшин. Наведу приклад з цього розділу про дві дніпровські дивізії: «Одна з них була під командуванням Данченка, а друга — Зеленого. Ці частини були вже в хвилині здобуття Києва дуже розагітовані та розанархізовані... Обидві частини відмовилися виконати наказ вирушити на Чернігівщину та станути фронтом проти наступаючих уже тоді московсько-большевицьких відділів. Дійшло до того, що команда міста Києва мусіла виставляти заслони як проти Дарниці (Данченко), так і проти Святошина (Зелений), а Команда січових стрільців — прийняти міри для насильницької ліквідації обох дивізій... Частини Данченка самі «демобілізувалися», тобто розбіглися, а Зелений, натомість, забравши у Святошині всі військові склади, самочинно рушив до Трипілля, звідки прислав нам до Києва своє ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу і мати тоді в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ».

У наступних розділах Є. Коновалець наводить приклади непорозумін-ня С. Петлюри й В. Винниченка щодо оцінки війська, багато цікавих деталей контактування з історичними особами того часу. Та для того щоб переконатися, що ці спогади полковник писав невипадково, наведу ще один кричущий приклад: пері-оду «духовної прірви поміж двома частинами націй», тобто після союзу УГА з Денікіним. Цей прикрий випадок відбувся на завершальному етапі Визвольних змагань. «У Старокостянтинові, де збиралися всі рештки Армії УНР, сталася небувала річ: частина Бригади Гайдамаків, що була під командою Волоха, напала вночі на 1-й полк cічових cтрільців, частинно його обеззброїла, а коменданта, пок. сотн. Андруха, арештувала. Коли зважити, що 1-й полк СС був одною з найкращих бойових частин, частиною, до якої всі cічові cтрільці відносилися з великою пошаною та дивилися на неї з гордістю, то стане зрозуміло, що згаданий випадок, хоч і негайно зліквідований рішучою постановою всього Корпусу, страшенно пригнобив Січовиків і відібрав їм решту бойового запалу. Несподіваний виступ Волоха проти решти Армії УНР та його проголошення себе приклонником радянської влади з рівночасним збройним нападом на... державну скарбницю в тодішньому осідку уряду, м. Любарі, пригнічуючи вплинув на всіх».

У цій невеличкій книжечці — море фактів історії, які дають розуміння того, яку школу боротьби у власному війську пройшов Коновалець, чому саме він зумів створити за кордоном спочатку в 1920 році Українську військову організацію, а потім у 1929-у — Організацію українських націоналістів, ідей якої панічно бояться всі, хто звик грабувати Україну. Не випадково в часи тоталітаризму ім’я Є. Коновальця, як і ім’я іншого носія ідей націоналізму Д. Донцова, що все життя присвятив виробленню нової української ідеології — Великої української ідеї, замовчувалося. Влучно оцінив його О. Ольжич: «В цьому імені, яке майже не зустрічалося на сторінках української преси, а так часто гриміло у світовій і ворожій, чулася важкість великої і грізної доби. В ньому замикалося 20 літ історії багато мільйонованого і впертого народу, що раз прокинувшись зо сну, вже не переставав, не зважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас у цьому імені все — і стугоніння стотисячного українського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці, й підземні здригання двох десятиліть, і вся потуга майбутнього вибуху українського вулкану».

Вороги України люто ненавиділи і боялися Євгена Коновальця. Московські правителі підіслали свого агента, що, замаскувавшись під зв’язкового проводу ОУН, підсунув провідникові пакет з вибуховим пристроєм, від вибуху якого він загинув. Це сталося 23 травня 1938 року. На Західній Україні селяни сприйняли смерть Коновальця як національну трагедію. Пропоную один з народних віршів:

Цього року сумні свята —
Коновальця кров проллята.
Прийшла вістка з Роттердаму:
Вивісити чорну фану.
Пішла вістка по Вкраїні:
Вбили вождя на чужині.
Вождь на смерть не сподівався
Та й з народом не прощався.
Ви, дівчата, ви, хороші,
Вишивайте хлопцям ноші!
А ви, хлопці, молодії,
Куйте кулі сталевії.
Куйте кулі сталевії
На вороги проклятії!
Най кат чує, нехай знає,
Що Вкраїна воскресає!

...Ми втратили тимчасово Крим і допустили війну на Донбасі не тому, що не було кому віддати наказ боронити свої території, а тому, що в 2014 році ми не мали української армії. Отож, вивчаймо уроки Євгена Коновальця. Лише в боротьбі народ перетворюється в націю, не втомлювався повторювати полковник.

На завершення нагадаю слова В. Липинського, етнічного поляка і водночас великого українця: «Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави. 

Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на землі України, хто працює заради неї».

Аліна ПЛЯЧЕНКО.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.