Рубрики : Без рубрики

Діти окупованої Одеси

Напередодні дня звільнення нашого міста від фашист-ських загарбників учасники програми «Місце зустрічі — діалог», що реалізується за підтримки фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє», зібралися у дружньому колі, щоб згадати про те, як жилося під час окупації, і про той світлий день 10 квітня 1944 року. Багато хто з присутніх народився і жив в Одесі у довоєнні та воєнні роки, тож охоче ділився дитячими спогадами. Ті, хто був тоді надто маленьким, переказували почуте від матерів.

Краєзнавець Валеріан Сирота досить чітко пам’ятає ті весняні дні 1944-го. П’ятирічним хлопчиком він дивився з вікна, як безперервним потоком вулицею Михайлівською тягнулися обози — то відступала румунська армія. Румуни рухалися на Білгород-Дністровський, на Маяки, лише тією дорогою можна було відійти безпечно, щоб не потрапити в казан.

— Мені, дитині, було цікаво, що за підводою бігло лошатко, і я сидів на вікні й мріяв — от би мені такого коника! Ніч з 9 на 10 квітня запам’яталася дуже добре. Румуни видали наказ, щоб городяни позачиняли всі віконниці, а двері та ворота тримали відчиненими. Ми ж зробили навпаки — ворота закрили, а віконниці залишили відкритими. Всі були у нервовій напрузі — відбувалася зміна влади, люди ховалися по закутках. У нашому будинку теж були схованки — під час окупації там пересиджували чоловіки. У нашій квартирі, піднявши дошку в підлозі, можна було сховатися в такий закуток, але мені, малому, батьки про це не говорили. Тієї ночі вся наша родина зібралася разом у темній кімнаті. Там була фальшива стінка, на якій розмістили полиці, а на них — різне начиння. За цією фальшстіною був вихід у підвал. Мама із сестрою почали сперечатися між собою — ховатися чи ні, а тим часом румуни, побачивши, що ворота зачинені, а вікна — навстіж, кинули у вікно гранату... Мене схопили на руки — і в підвал. Вибух подіяв і на сусідів. Усі побігли ховатися. Наступного дня вийшли і побачили, що вся вулиця запруджена згорілими автомобілями. Де-не-де ще виднілося полум’я, але румунів уже не було. Прийшли наші.

Майя Гілко, 1934 року народження, жила на Провіантській (нині Асташкіна), навпроти лазні:

— Наш батько був військовий, і ми мали виїхати на пароплаві «Ленін». Але поки тато прийшов зі служби, ми спізнилися, і коли приїхали в порт — пароплав уже відплив. Батьки відвезли нас, дітей, у Нерубайське, до родичів. Але там було страшно. Румуни розстрілювали партизанів — я бачила це на власні очі. Згодом ми повернулися в місто. Коли йшли з вузликами додому через Усатове, Слобідку, пам’ятаю, як румун допитувався у мами, показуючи на нас: «Жидан?». «Ні, ні», — мама хрестилася і показувала наші хрестики на грудях... В Одесі я навіть ходила до румунської школи. Вона була на вулиці Горького, де нині школа №26. На початку уроку ми завжди читали молитву румунською мовою. Я й досі її пам’ятаю.

І справді, пані Майя прочитала напам’ять по-румунськи «Отче наш»...

Жанна Дубчак народилася у 1942 році, і так сталося, що відтоді у неї — два імені і два дні народження.

— Ми жили на вулиці Лазарева, 21, на розі Високого провулку, біля Чумки. Коли я народилася, Одесу бомбили. І коли мама пішла на Олексіївську до церкви, щоб отримати там посвідку про народження, священик відмовився записувати новонароджену дівчинку Жанною, бо, казав, то католицьке ім’я, і записав мене Євгенією. Дату народження також змінив: не 12 травня, як було фактично, а 19 травня — записав той день, коли мама прийшла до церкви. Завдяки тому священику я тепер цілий тиждень святкую свій день народження, — посміється пані Жанна-Євгенія.

— Ми дуже дружно жили в нашому дворику, серед нас були люди різних національностей, десь 70 осіб жило поруч, — продовжує вона. — Коли почали бомбити Одесу, мама знайшла в закутку двору вхід у катакомби. Так ми всім двором почали ховатися під землею і помаленьку вийшли на партизанів. Два роки так жили. Чоловіки вели підпільну боротьбу. Жінки виходили в місто, добували їжу, доглядали дітей, готували їсти. Дітей там було багато — цілий підпільний дитячий садочок у катакомбах. Так ми дожили до визволення Одеси.

Валентина Колтоменкова, 1942 року народження, мешкала разом з мамою на розі вулиць Жуковського і Карла Маркса. Переповідає зі слів матері, бо була тоді дуже маленькою:

— Серед окупантів траплялися й добрі люди. Неподалік від нас була румунська комендатура. Мама завжди йшла на роботу, а я, маленька, сиділа біля віконечка. Зранку заходив румун і приносив пакет з продуктами. Там було печиво, цукерки, шоколад. Такий самий пакет він передавав для єврейської сім’ї, де також були маленькі діти. Він був дуже людяний, залишав мамі записки. Якось написав, що на пуховій фабриці на Канатній буде вибух, щоб ми були готові й заховалися...

Олександра Іонік, 1942 року народження, згадує:

— Ми жили на Бугаївці. Коли румуни почали відступати, ховалися у підвалі, позачинявши двері від усіх. Коли зайшла радянська кіннота, солдати почали стукати: «Відкривайте, це ми! Прийшли вже наші!». Першою їм назустріч, розштовхуючи усіх, вибігла величезна вівчарка... Бережи усіх нас, Боже, від війни...

Майя Обідейко, 1928 року народження, розповідає крізь сльози:

— Під час війни ми жили на Пушкінській, 48, неподалік від вокзалу, на другому поверсі. А навпроти сходів на першому поверсі наш родич тримав кондитерську. На фасаді будинку працювала румунська пивна. Окупанти збиралися там, щоб випити пива. Туалет, який стояв між двома будинками, не вгледіли, тож ходили-шукали по квартирах. Одного разу у наші двері постукав німець. У квартирі були мама, бабуся і нас двоє, малих дітей. Коли він побачив нашу маму, молоду й гарну, почав до неї чіплятися. Зчинився переполох. По квартирі бігали німець, мама, бабуся і ми двоє. Врешті, мама втекла до родича у кондитерську. Бабуся схопила меншого братика і вискочила до сусідів. Я стояла на сходах і плакала. Потім до сусідів забрали й мене. Німець упав і заснув у нашій квартирі, а ми туди більше ніколи не повернулися — пішли жити до родичів на Пересип.

Людмила Наговицина, 1940 року народження, зазначає, що день визволення Одеси для неї — найбільше свято у житті:

— Я дуже добре пам’ятаю окупацію. Ми жили з мамою на Ярмарковій площі. Голодували. У наших сусідів квартирував німець — він був такий типовий, світловолосий, голубоокий молодий чоловік. Завжди запрошував мене та інших сусідських дітей на обід і частував смачним квасолевим супом. Коли ми їли, гладив нас по голові і говорив: «У мене драй кіндер. Я не хочу воювати». Він плакав, і сльози текли по його обличчю у рудих веснянках...

Наші визволителі заходили в Одесу з боку Крижанівки. Сусіди почали гукати: «Йдуть! Йдуть!», і ми всім двором висипали на вулицю. Винесли їжу, яку мали вдома, частували солдатів. Першими йшли піхотинці — у касках, плащ-палатках, а потім їхали кавалеристи на красивих конях. У моєму житті це найщасливіше свято, ми дуже чекали його і раділи. У сусід-ньому флігелі розташувалися дівчата-зв’язківці. Вони зі мною гралися, як із лялькою. А ввечері співали фронтових пісень під баян. «Синий платочек», «Катюша» — це були мої перші пісні, які я відтоді полюбила і співаю донині.

Наприкінці зустрічі «діти окупованої Одеси» під акомпанемент гітари Олексія Семенищева поспівали улюблених пісень...

Ольга ФІЛІППОВА,
координатор програми «Золота осінь людей похилого віку».

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.