Рубрики : Без рубрики

«Я знову серед вас, лани, вітри і далі...»

Поет Розстріляного Відродження Гро Вакар

На цю краєзнавчу розвідку мене надихнув своїм прикладом наш славетний земляк Степан Іванович Олійник, який у четвертому томі зібрання творів (Київ, «Дніпро». 1979) опублікував чудові спогади про найкращого друга студентських часів Панька (Пантелеймона) Михайловича Педу під назвою «Поет молодості».

Нагадаємо, що талановитий поет Панько Педа, з яким Степан Олійник мешкав в одній кімнаті гуртожитку по вулиці Старопортофранківській (тодішній Комсомольській) в Одесі під час навчання в Інституті народної освіти, в 1937 році був безпідставно звинувачений, заарештований і знищений сталінським репресивним режимом. Після його реабілітації рішенням військового трибуналу Одеської військової округи від 1 березня 1957-го за відсутністю в діях складу злочину Степан Іванович доклав багато зусиль для повернення народу доброго імені розстріляного поета. Він відшукував вірші Панька Михайловича, публікував їх у періодиці, а потім впорядкував та видав книжку «Горять огні» (Київ, «Радянський письменник», 1961).

Після того як згодом незабутній декан філологічного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова професор Іван Михайлович Дузь в обласній та республіканській періодичній пресі, в літературних часописах, що виходили в Києві, Харкові та Одесі в 1920-х — на початку 1930-х років, віднайшов нові документи про життя та творчість Панька Педи, вийшла оновлена збірка пое-зій під назвою «Бринить весна» (Одеса, «Маяк», 1992, упорядник та автор передмови І.М. Дузь).

До речі, знайомство з матері-алами «розстрільної» справи П.М. Педи, що зберігається в Державному архіві Одеської області (Ф. Р-8065, Оп. 2. — Спр. 1386) засвідчило, що до належного вшанування пам’яті закатованого поета в нашому приморському місті ой як ще далеко. Адже, як зазначено в анкетних даних архівної справи, напередодні арешту він викладав українську мову та літературу в Одеському сільськогосподарському інституті та школі №118, а мешкав за адресою: вул. Кангуна, 3, кв. 6 (сучасна назва — Польський узвіз).

Слід також зауважити, що у названих виданнях відсутній вірш, текст якого знайдено в матеріалах слідчої справи і який, по суті, коштував авторові життя.

Ось він (через дев’яносторіччя часу!):
Було так біло-біло,
Лебеділо,
Пливло перламутром,
Був день.
Та хтось прийшов
В чорному хутрі.
Чого йому?
Яке йому діло?
Йшла ніч.
Іржавим ножем
Вдарило в груди.
Хлюпнуло кров’ю
І біллю
Впав день.
Зблідло, посиніло тіло.
В чорному ж хутрі тупо
Трупом дня задубілим
Тупала ніч.

Сталінські посіпаки жахнулися змісту цього вірша: «...в этом произведении выходит, что до революции было так хорошо (біло, біло, лебеділо), а после революции стало плохо (прийшла ніч), которая убила день, т.е. революция убила украинскую нацию, украин-скую культуру» — і вирішили, що за подібні думки його автора потрібно неодмінно знищити.

Справді, з глибин часу навіть нас, сучасників, проникливо вражає, наскільки інтуїтивно поет Панько Педа зумів передбачити трагедію великого народу в самому центрі Європи, а водночас і приреченість власної долі.

У спогадах С.І. Олійника про П.М. Педу мене зацікавила інформація про те, що в бурхливі 1920—1930 роки «в Одесі було п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал», «Молода гвардія». Кожна з них нараховувала від 50 до 100 чоловік. Кожна щотижнево проводила прилюдні творчі засідання, на яких молоді поети, прозаїки читали свої нові твори».

Отже, на арену тогочасного творчого життя нашого міста виходила досить потужна, активна й численна група талановитої молоді, і цей факт навіть сам по собі в умовах сьогодення не може не викликати здивування і щирого захоплення.

Оскільки Степан Іванович Олійник свої перші твори, спочатку як дописувач, а потім як поет-початківець, публікував переважно в тогочасній окружній газеті «Червоний степ», яка виходила друком в Одесі в період з 1924 по 1930 роки, я звернувся саме до цього часопису.

На щастя, в Одеській національній науковій бібліотеці зберігся раритетний комплект цієї газети. У ній же особливу увагу я звернув на окрему рубрику під назвою «Літературна сторінка», яка з’являлася періодично і редактором якої певний час був відомий письменник-драматург і громадський діяч Іван Микитенко. Ця рубрика й послугувала основою для проведення мого подальшого краєзнавчого дослідження.

Серед інших творчих імен того часу привернули увагу цікаві, самобутні поезії, опубліковані за підписом «Гро Вакар». З’ясувалося, що «Гро» — це літературне ім’я нашого талановитого земляка, поета-футуриста Григорія Васильовича Вакара, який народився 1901 року в селі Мирони Балтського району Одеської області, а 3 листопада 1937-го був розстріляний у сумнозвісному урочищі Сандармох у Карелії.

Отож сьогодні неприпустимо ніяково стає від того, що ні історія села Мирони, ні офіційний сайт Балтського району не містять жодної інформації про цього письменника, людину такої тяжкої, трагічної долі. Втім, це не дивно, бо навіть науково-документальний двотомник «Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937—1938 роках» (Київ, «Сфера», 2003) «загубив» прізвище Вакара у списку українців, який склали вчені на основі архівних «розстрільних» протоколів. Злого наміру тут не було. У протоколі трійки 1937-го чекісти не вказали національності в’язня, записавши його прізвище як Вокор, а місце народження — «с. Мироно АМССР».

Найвичерпнішу, на мій погляд, інформацію про цю яскраву особистість містить публікація київ-ського журналіста Сергія Шевченка під назвою «Гро Вакар: ім’я з мороку Соловків» («Дзеркало тижня. Україна» №21, 12.06.2015). Вона, в свою чергу, ґрунтується на матеріалах справи №50362-фп, що зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Опубліковані дані свідчать про те, що поет походив з багато-дітної селянської родини, мав трьох братів: молодший Михайло згодом жив у Києві, старший Іван — у Чехословаччині, а Петро пропав безвісті (скоріше, вбитий) 1918 року. Батько Василь Карпович Вакарчук (Вакар) володів ділянкою землі в Миронах і до 1915-го торгував у сільській крамниці (чекісти писатимуть у справі Григорія — «сын торговца»); мати Оксана Опанасівна — селянка. Мав 

Григорій і дружину — О.М. Степанишину (хоча в обліковій картці в’язня записано — неодружений).

Із 1923 року Григорій жив в Одесі, навчався на агронома в сільськогосподарському інституті, друкував поезії в газеті «Червоний степ». Здобувши освіту, в 1927-у переїхав до Харкова, де вступив до літоб’єднання «Нова генерація». Працював службовцем, публікував вірші в журналах «Всесвіт» та «Нова генерація». З 1934-го — у Києві, де до арешту був ко-ректором у редакції газеті «Комуніст».

У 1932 році видав антиколоні-альний роман «Поїзди підуть на Париж». На підставі розповідей колишнього учасника Іноземного легіону написав книгу документальної прози «Румі ріжуть арабів» (румі — так араби називали французів).

Ще за часів студентства в Одесі у Вакара зав’язалися дружні стосунки з молодшим за віком поетом Олексою Федоровичем Влизьком. Якось Олекса (через захворювання скарлатиною в дитинстві він ще підлітком втратив слух) відпочивав на морі. Познайомився з Вакаром, певний час мешкав у Григорія, а з часом вони потоваришували. На ту пору Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. В літературу його ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925, ч. 22) вірш «Серце на норд». Відтоді вірші Влизька починають систематично з’являтися у різних журналах і газетах УРСР. Найчастіше — у часописі поета-футуриста Михайла Семенка «Нова генерація». Олекса Влизько належав до літературних організацій «Молодняк» та ВУСПП. Тому не дивно, що його поезії періодично потрапляли на «Літературну сторінку» одеської газети «Червоний степ». Саме за рекомендацією Олекси Григорій Вакар у 1927-у перебрався до Харкова, де влаштувався на роботу.

Інформація про приязні стосунки Влизька з Вакаром, їхнє коло друзів та періодичні зустрічі в Одесі зафіксована і в протоколі допиту поета Панька Педи слідчим НКВС у грудні 1937 року. Про це свідчать архівні матеріали «розстрільної» справи Пантелеймона Михайловича. Слід також додати, що на той час ні Влизька, ні Вакара в живих уже не було — обох каральні органи розстріляли як ворогів народу.

Повертаючись до біографії близького друга Вакара, цікаво зазначити, що Олекса Влизько 1928 року подорожував по Німеччині, згодом — нагір’ями Паміру. Тому Григорій свою книжку, видану 1932 року, підписав приятелеві так: «Старому как мир другу, мировому авантюристу, искателю приключений, князю Тмутараканскому, королю Памирскому в светлое утро тёмных воспоминаний о прошлых днях. Его преосвященство епископ основянский Гро Вакар» (цитата за текстом заяви прокурору після арешту). Жартівник, залишаючи автограф, не міг навіть уявити, де й кому він згодом даватиме пояснення щодо того, яку дружбу водив «єпископ» із «князем Тмутараканським».

Першу постанову у справі Григорія Вакара 23 червня 1934 року склала київська чекістка Пера Гольдман. Далі — обшук, кілька місяців перебування під вартою з хворими нирками. Восени, вийшовши на підписку про невиїзд, 4 листопада він гайнув у село до батьків. І знову арешт. На допитах уповноважені секретно-політичного відділу Управління держбезпеки НКВС УСРР Акімов і Герсонський 

не надто переймалися перевіркою всіх «гріхів» звинуваченого. Мабуть, було досить і того, в чому 20 листопада «зізнався» чекістові Грінеру зламаний слідством Олекса Влизько: «Признаю себя виновным в том, что с конца 1929 г. я входил в состав украинско-националистической группировки фашистского направления. В состав указанной группировки входили, кроме меня: Шкурупий Гео, Семенко Михаил, Терещенко, Войнилович, Вакар и ряд других лиц, мне неизвестных».

Слідчий Акімов 29 листопада запитав Вакара, хто його знайомі й друзі серед письменників, і заніс у протокол прізвища: Влизько, Шкурупій, Войнилович, Семенко, Сорока... (Ось і готове фашистське «угруповання»!)

Першим «ворогом народу» оголосили Олексу Влизька... Виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року, в числі 28 інших, винесла йому смертний вирок, який того ж дня було виконано.

Перед тим, 7 грудня, уповноважений НКВС Акімов викличе на допит і Вакара, але той не визнає себе членом «організації» — заявить, що про її існування не знав. «Второй допрос последует только через два месяца — 8 февраля 1935 года, — напише згодом у заяві прокурору. — Никакого протокола в тот день не велось. Следователь Акимов прочёл мне новые показания того же Влызько, по которым я уже не член террористической группы, а только распространитель антисоветских анекдотов (какая дешёвая ложь!), носитель фашистских убеждений (это я-то, сын полотёра и уборщицы, сам и вместе с ними чистивший до революции 1917 года господские клозеты! Вот уж поистине замечательнейший факт для истории молодого человека нашей эпохи!)».

...Спливав уже другий (продовжений) термін слідства, тому в останній день, 10 лютого 1935-го, чекіст укинув у справу Григорія Васильовича Вакара три нашвидкуруч написані протоколи (чи мав «терористичні настрої», чи знайомий з Плужником, Фальківським, чи може щось додати до своїх свідчень?). Трохи пізніше, 21 лютого, арештантові вперше дозволили побачення з рідними. Тоді ж слідчий йому повідомив: справу надіслано до Москви. Постановою Окремої наради НКВС СРСР від 26 березня Г. Вакару призначать покарання за ст. 54-11 КК УСРР — 5 років табору (на відміну від 28 українських письменників, про яких московський ставленик у КП(б)У Павло Постишев скаже в червні 1935-го, що «від боротьби проти соціалі-стичного будівництва художніми образами вони перейшли до боротьби обрізом і наганом»). Однак до масової «боротьби наганом» швидко перейдуть самі будівничі соціалізму: кат-тюремник розстріляв Григорія Вакара 3 листопада 1937-го у сфабрикованій оперчастиною Соловецької тюрми справі на «134 українських буржуазних націоналістів». Тієї ночі в Карелії (Сандармох) було страчено 265 в’язнів...

Минули роки. Ось як у згаданій публікації київський журналіст Сергій Шевченко відтворює заяву, написану на прохання матері Григорія Васильовича Вакара і надіслану наприкінці 1950-х до КДБ при Раді Міністрів УРСР:

«...Сьогодні у мене вже нема сили, що[б] трудитись, як було раніш. Мені уже 76 років і я живу одна... (стиль і орфографію листа збережено). Немало було ран в моєму серці за моє життя, але одна з них найболючища і чим близче підходят дні до кінця життя, тим сильніш розкривається вона і хочеться хоч трохи послабити її біль.

Я звертаюсь до Вас, бо вірю, що тяжке горе після сумної події в житті сина, може бути полегшено хоч на схилі мого віку...

Причина його арешту і в чому його обвинувачували мені і досі не відомі.

Я прошу Вас як мати сина сповістить мені на мою прозьбу: 1). В чому обвинувачено Вакар[а] Г.В. 2). Дату його смерті і місце, де його похоронено. 

3). Якщо його не виправдано за життя, коли я можу подати прозьбу про перегляд справи слідства в його обвинуваченні та виправданні.

(О.Вакар) 28/II-1959 р. 

м. Лісняки Яготинського району Київської області».

Замість Оксани Опанасівни її заяву підписав син Михайло. «По жалобє матери» справу переглянуть. Відповідь надішлють аж через сім місяців — у вигляді довідки: «Определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Совета УССР от 14.VIII.1959 г. постановление от 26.III.1935 г. в отношении Вакара Григория Васильевича... отменено, а делопроизводство прекращено за недоказанностью обвинения».

Мине ще шість років, й Архангельський обласний суд скасує постанову трійки доби Великого терору. Станеться це лише 4 серпня 1965-го.

...На завершення публікації на добру і світлу згадку про нашого талановитого земляка з Балт-щини хочу навести два вірші, надруковані в одеській газеті «Червоний степ», щоб бодай частково осягнути непоправність втрати українського покоління Розстріляного Відродження.

Зрештою, цим, і не тільки, можна ще раз засвідчити, що Григорій Вакар та його згадані побратими і ровесники Панько Педа та Олекса Влизько були вірними синами українського народу і щиро розділяли його болі, були свідками важких суспільних трагедій та випробувань і заплатили своїм особистим життям за нашу кращу долю. То чи гоже нам сьогодні, з висоти політичної ситуації і державного мислення, забувати про ці видатні постаті? Може, слід долучитися владі і громадськості Одеси, Балтського району, села Мирони, активу Одеської державної аграрної академії та всім небайдужим людям до належного вшанування пам’яті про цих світлих людей, що стали безневинними жертвами сталінських репресій.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.


Гро ВАКАР

На ланах

Я знову серед вас,
Лани, вітри і далі,
Я знову тут п’янію
Від спогадів рясних.
О, скільки буйних весен
Життю за них віддав я.
О, скільки днів бурхливих
Я ще віддам за них!
Стою отут німий,
У далях тануть мажі.
Здається, сніг розтанув
В прозорих небосхилах, —
Розлігся б тут
На сонячній межі,
Припав би до землі,
І цілував щосили!
Ген-ген сріблястий обрій,
Пливуть туманів зграї,
Дрімають кучеряві
Замріяні діброви,
У шелесті шовків
Вітри пісень співають, —
І серце огняне
Бурлить, клекоче знову.
Здається, ніби вчора,
Ганявся тут з вітрами,
Впивавсь, неначе вчора,
Цим запахом ланів.
О, як би я хтів ще раз
Упитись до нестями
Їх чарами назавжди.
О, як би я хотів!
Я знову серед вас,
Лани, вітри і далі,
Я знову тут п’янію
Від спогадів рясних.
О, скільки буйних весен
Життю за них віддав я!
О, скільки днів бурхливих
Я ще віддам за них!

«Червоний степ» №530, 15.07.1928 р.

 

Може завтра

Подивись: на межі
Постаті чужі —
Може завтра у пожежах
Заблищать ножі.
Може завтра прогримить
Зоряна блакить, —
Свище вітер недаремно,
Свище і шумить.
Може завтра матері
Встануть до зорі,
І до болю стиснуть серце
І малі, й старі.
Розійдеться з батьком син,
Скаже: сльози кинь!
Вороги лютують з помсти.
Між ярів, долин
Зацокоче кулемет.
Встануть жах і смерть.
І простори людський лемент
Знову обійме.
І зустрінуться вночі
І свої, й чужі.
Полум’ям заграють очі,
Заблищать ножі.
Буде бій! Останній бій!
Спалахнуть поля.
Зацвіте криваве небо.
Задрижить земля.
Подивись: на межі
Постаті чужі —
Може завтра у пожежах
Заблищать ножі.

«Червоний степ» № 539, 5.08.1928 р.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.