Рубрики : Без рубрики

Поети рідної сторони, або Про два вірші Людмили Шорнік

Серед моїх земляків мало хто по-справжньому розуміє значущість творчості Людмили Шорнік щодо її впливу на розвиток поезії нашого благословенного і багатостраждального краю. Можливо, комусь таке судження видасться перебільшенням у зв’язку зі святом — Всесвітнім днем поезії, що відзначається щороку 21 березня. Але то справи не змінить, бо факт залишається фактом: саме тутешній люд назвав її своєю народною поетесою, яка вийшла на творчий простір зі своєї козацької Сьомої сотні й назавжди стала поетичним символом нашої милої сторони.

По-різному ставляться віршувальники до пошуку свого аlter ego у цій делікатній справі. І це добре. Головне — не забути про саму поезію, яка змушує людські серця стискатися, прискорювати чи уповільнювати рух крові. Тому коли читаєш поезії пані Людмили, завжди охоплює почуття, про яке геніальний український поет Олександр Олесь сказав:

З журбою радість обнялись,
В сльозах, як в жемчугах, 
мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…

Лише дві строфи — і навіки. Бо в них визначене кредо поета. Бо й справді, не буває радощів без печалі, як не буває і журби-суму без радості. Бо й справді, життя — це не що інше, як сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Бо хіба могла б людина відчувати радість, якби не знала, що таке печаль? Від того, як складається життя митця, залежить і настроєва тональність його творчості. Він не відає, хто дужчий — журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі його серцю, бо вони наснажують і живлять його поезію.

Подібне ми бачимо і в пані Шорнік, у двох її програмових поезіях: «Мамині пироги» та «Покинуті хати». Не порушуватимемо Олесевий порядок слів і розпочнемо із журби:

Покинуті хати в моїм селі,
Подвір’я споришем позаростали.
І діти тут не бігають малі,
І хазяї старенькі повмирали.
Стоять хати зажурені, як люди,
І лиш як сонце по шибках ковзне,
То ненароком, наче,
усміх збудить,
І давній щем до серця підповзе.
Тут повесні садки
цвітуть вишневі,
Тут так щебечуть дивні солов’ї,
Тут з верб спадають
роси кришталеві,
Тут жили здавна прадіди мої.
Прожитий вік — то спалах
блискавиці,
Зосталось все на праведній землі,
Покинуті хати з рудої глиці,
Що сиротіють в ранішній імлі.
Невже і після нас порожні хати?
І все живе — травою поросте?
Так боляче про те себе питати,
Й непросто одповісти на просте...

«Покинуті хати» — то не просто журба. То глибокий сум, щем і біль серця. І не від того, що ті покинуті хати — наслідок часових катаклізмів, які постійно відбуваються у природі, а від того, що цей процес — рукотворний. Тому поетці й «боляче про те себе спитати, й непросто одповісти на просте». Боляче, бо вона вийшла з тієї селянської хати під очеретом, у якій народилася вся її Україна! І це не стільки ностальгія, як декому може здатися, скільки збіг обставин, які дають можливість зрозуміти глобальне значення тих зникаючих хат для українців, для України, зрештою — для кожного з нас.

Згадаймо Тараса Шевченка, його «Хату», яку ми називаємо «шевченківською». Чому національний велет намалював її? Бо селянська хата є носієм народної культури, якою надихався великий митець, бо саме вона споконвічно була для предків і житлом, і прихистком, і другом. У тих хатах ми народжувалися, дорослішали, працювали, заводили сім’ї й захищали їх від численних жадібних до чужої землі орд, що робимо й зараз. «Невже дорога до них назавжди заросте бур’яном та зіллям?» — питаємо ми себе.

Цікавий у цьому сенсі факт. Відомий український антрополог Федір Кіндратович Вовк, закінчивши з Левком Чикаленком розкопки у Перешорах, Ананьївського повіту, дав світові науковий висновок, що «кожен народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний». Так-от, культурні корені ще безписемної історії нашого народу зароджувалися й розвивалися не в палацах, а в сільській хаті, в українському селі — основі нашої нації. Ліна Костенко сказала про це так:

Голос криниці, чого ж
ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж
ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка
над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить
у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш,
а може, вина,
може, бальзам
на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

Уважний і неупереджений до таланту Людмили Шорнік читач обов’язково помітить не тільки схожість поетичних полотен, а й схожість звучання, спільного болю, притаманного кожній порядній людині, яка обов’язково візьме левову частку провини за трагедію на себе, а не докорятиме іншим.

На жаль, цього не роблять ті, кому належить це робити за посадою, — у них, як правило, атрофоване поняття рідної хати як життєвого оберегу, а як символу України — то й поготів.

Другий вірш пані Людмили — про мамині пироги як складову священного оберегу її рідної хати під очеретом.

Недільної днини,
прийшовши з базару,
Матуся пекла пироги під обід.
Хрумкі й зарум’янені
з щедрого жару,
Й смачніших немає
на весь білий світ.
Отам, під горіхом, старим
і крислатим,
Де буйний любисток
і крутиться хміль,
Де глечики сохнуть
на плоті рогатім,
Стоїть зашкарублий
від давності стіл.
Родина усядеться
наша тісненько,
До маминих тих пирогів на столі...
І плистиме дух той,
як зваба, легенько,
І чутно далеко його на селі.
Неквапом вестимесь
розмова простенька
Про хліб, про здоров’я,
базар і жнива,
І буде гостинно
припрошувать ненька,
Старенька і добра, і вічно жива.
Крислатий горіх
шелестітиме листям,
І лагідна днина така навкруги,
Дзвенітимуть роси
сріблястим намистом,
Й пектиме матуся свої пироги...

Якось я провів невеличкий тест серед молоді, перед якою виступав з творчим звітом: «Куди б ви пішли пообідати — у «Чебуречну», «Плацинди», «Пиріжкову», «Піцерію» чи «Мамині пироги»? Голоси розподілилися так: 3, 2, 9, 5 і 21. Якби назви кафе не стояли поруч і не було б вибору, важко сказати, куди пішли б пообідати молоді люди. Але коли ставиться на вибір те чи те, тут сумнівів у них уже не виникає: тільки «Мамині пироги»!

У цьому сенсі показовою для мене є розмова з Володимиром Лук’яновичем Чуйком, поетом, автором двох, безумовно, талановитих праць: «Книга про матір» та «Книга про батька», виданих на початку двотисячних років на кошти Київської міськради. Він зателефонував мені і запитав, чи міг би я надіслати йому газету з віршем Людмили Шорнік «Мамині пироги». Я виконав прохання нашого відомого земляка і через певний час одержав від нього книгу з дарчим написом: «...з теплими і щемливими спогадами про материнський поріг у селі Жеребкове на Ананьївщині...». І коротенька приписочка: «Все життя, на всіх його роздоріжжях, я пам’ятав смак і дух пирогів, які завжди пекла нам мати. Вони назавжди увійшли в мою людську суть, стали генетичною часткою моєї крові, яка визначила мене як українця. Спасибі пані Людмилі за її прекрасні «Мамині пироги». Вони в традиції Шевченкового «Садка вишневого...». Пам’ятатиму до скону. Ваш В. Чуйко».

І справді, цей вірш пані Людмили давно став поетичною класикою рідної сторони. Це один з її найбільш сонячних, життєрадісних віршів про дорогий куточок  України, написаний нею з натури.

Не кожен до кінця осягає, що сум за рідним краєм завжди асоціюється з матір’ю, і що вже сам по собі той сум є поетичним подразником, який спрямовує думки на творче осмислення моральних цінностей українців. І в цій безкомпромісній чесності — вся поезія Людмили Шорнік, переплетена її болем і радістю.

Щоб глибше зрозуміти витоки ліричного сприйняття поеткою рід-них порогів, адресую до її есе «Дорога додому»: «Кажуть, що всі дороги ведуть до Риму. Не знаю, кого і куди, а мене мої дороги завжди вели додому, в Ананьїв, на Сьому сотню. І скільки пам’ятаю себе, гай-гай, літ вже багато, завжди знаходила прихисток моя зболена і змучена душа отут, у цій глушині, забутій, здавалось би, Богом, а властями — то вже напевно...».

Ми часто, як і пані Людмила, кажемо людям: «Вдачі вам!», «Хай вам щастить!», «Нехай усміхнеться вам доля!» тощо. Це все один синонімічний ряд у нашій мові, створений народом  на основі християнської моралі для повсякденного вжитку — аби словом правди, якою б вона не була, бажати іншому добра. І саме ним, по вінця цим правдивим і добрим словом, наповнена поезія Людмили Шорнік, яка давно стала народною.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.