Коли ми разом, ми — сила

Ідея соборності України у творчості Шевченка і сучасному житті

Традиційно все українське починається з Шевченка. Особисто в мене інші фаворити української літератури, але традиція є традицією. Отже, ідея соборності у творчості Шевченка має два напрями: радикальний (об’єднання етнічних українських земель) і помірковано-наївний, що збігається з метою «братчика» Костомарова у листі подяки до О. Герцена: «…мы бы желали, чтобы все другие Славяне соединились с нами в один союз, даже под скипетром русского царя».

Якою ж український геній насправді бачив Україну? Навряд чи ми колись дізнаємося про це, але гадаю, що власне поетові ближча патріотично-радикальна точка зору, а поміркована була розвинена: цензурою царату (Шевченка й так висилали, а могли б взагалі стратити); толерантністю й моральними принципами поета; відсутністю методів боротьби за радикальні ідеї соборності...

Саме у віршах Шевченко, просвітлений натхненням, забуває всі цензури й обережності. Пригадайте його слова:

…люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата…

Іноді я замислююсь, чому українців так вперто прагнуть розділити. Може, тому, що разом ми сила? Реп не мій формат, але «Гринджоли» співали правду: «Разом нас багато — нас не подолати». Нас багато — 45 мільйонів, але ми не разом. А ще Шевченко писав:

Чи є що краще, лучче в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне

Познать, не ділити?

Борис Акунін, автор сучасних детективів, незважаючи на примітивність жанру, веде досить цікавий ЖЖ (живий журнал). Одного разу він спитав читачів, куди б йому радили поїхати за чимось українським: Київ — занадто місто, щоб передати національний дух, у Львові, на його думку, більше польського, навіть німецького, у Севастополі якщо й мають українське, то показувати не хочуть, а в Одесі взагалі лише «Привоз». Чи не прикро? У нас є Ка­м’янець-Подільський без поль­ського, Полтава без російського, відроджений Батурин із палацом Розумовського, що не згірше від Зимового. Хіба цього недостатньо? Ні, недостатньо, бо ми, як написано вище, не разом.

Треба жити сучасністю, а не ділити героїв (до речі, майже всі видатні історичні діячі — далеко не святі, в тому числі й рівноапостольний Володимир Великий). Говорити про повний занепад ідеї єдності, на мій погляд, нечесно. А як же львівський живий ланцюжок від Шевченка до Бандери? А Чорноморське козацтво, яке й досі діє і втілює українську культуру по освітніх закладах? А одеський дитячий театр «Балаганчик», керівник якого з кращими учнями знімає в українських містах документальний фільм «Що про себе знають українці?», ставлячи доволі прості питання щодо традиційного українського побуту? А колекції вишиванок ХХІ століття Марини Лосєвої і Роксолани Богуцької? На перший погляд, це може здатися лише націоналі­стичною примхою, але це не так. Крок за кроком наростає культурний пласт незалежної єдиної України, і наша мета, мета сучасної молоді, поширювати ідею Соборності у побуті і мистецтві!

Ангеліна БЕЗНЕСЮК,
учениця 11-Б класу
Одеської ЗОШ № 15.