Ті, хто не бачить світла...

Вона була лютеранкою: пращури по материнській лінії мали німецьке походження. Сам Господь привів її до церкви, коли кірха ще стояла в руїнах. У звичайну залу по вулиці Градоначальницькій, де було світло та затишно. Громада, уважний пастор зустріли її привітно. Тож до сьогодні жінка відвідує євангельсько-лютеранську церкву святого Павла. Трохи знає німецьку мову, читає Гете та Гейне. Молитви вивчає німецькою та українською мовами. Такою є моя добра знайома.

У день православного Різдва Христового до церкви не пішла, поїхала до найближчого бювету по воду, щоб під відкритим небом поспілкуватися з Творцем. Погода чудова. Хоч накрапав дощ, але не холодно. Навіть приємно. Набравши води, присіла на паркову лавку перепочити, подихати свіжим, майже весняним повітрям.

На недалекому дереві не дуже високо шпаківня, в якій на зиму оселилася «квартирантка» — руденька білочка. Це повідомив немолодий чоловік, котрий присів поруч на лавку. І додав: білочці не дають життя галасливі сірі ворони. Навіть клюють її.

Чоловік розмовляв не надто чистою російською мовою, що видавало його українське походження. Зізнався: родом з Одещини. У відповідь жінка відразу запропонувала спілкуватися рідною мовою. Та, здається, це було неможливо. Перебуваючи багато років у радянській армії, чоловік майже забув її, а чужу досконало не вивчив. Проте це не завадило йому видавати заскорузлі сентенції, мовляв, навіщо нам ця незалежність, орієнтація на Європу, ні нам, ні білорусам від Росії дітися нікуди.

Жінка замовкла. З гіркотою пригадала свого діда Захарія. У першу імперіалістичну війну він потрапив до австрійського полону. Повернувшись, навчав онуку:

— Коли запитають, звідки ти, гордовито відповідай: «З Расєї!»

— Діду, та ж та Расєя забрала в тебе дім, землю. Ти став втікачем. Аби родину не погнали до Сибіру, вирішив рятуватися у багатолюдній, гамірній Одесі. Без землі, без хати, без роботи…

— Таким був проклятий час, — незворушно відповідав дід.

Нехай. Але ж що примушує мислити подібним чином зараз? Зрозумійте, не Україна від Расєї, а навпаки — Расєя відбрунькувалася від Київської Руси-України. Та й нині продовжує кусати груди своєї годувальниці. Мовляв, не має вона права на власну мову, історію, церкву. «Окраїна» — та й годі.

Скільки наших земляків пишаються: «Я воював, працював, збагачував…»­ Але — не себе, не свій народ, а чужий, що безапеляційно заявляє: я великий, я старший, а ви всі — маленькі наймити, не гідні мати навіть шкіл з рідною мовою викладання. Отож і звучить вона лише під час свят. Та й то не всіх.

Як усе це донести зустрічному? Намагалася щось пояснити парковому співрозмовнику про давню націю і юну державу. Однак кожне слово літній чоловік спри­ймав агресивно, навіть кулаки стискував. Є такі люди: за відсутності аргументів і знань або взагалі не пристають до дискусії, або дають волю своїм, м’яко кажучи, нечемним манерам. Як їх зробити зрячими, тих, хто не бачить світла?..

Олена БОЙКО-ОЖЕРЕДІВА.
м. Одеса.