Рубрики : Без рубрики

Паустовський і Україна

До 120-річчя від дня народження письменника

Ловлю себя на том, что «ой як болить моє сердце» по Украине.

К. Г. Паустовський. Із листа до Ю. К. Смолича.

3 серпня 1955 р.

Костянтин Георгійович Паустовський (1892—1968) — класик поетичної прози ХХ століття, твори якого, високого, витонченого смаку та майстерності літературної мови, увійшли до золотого фонду світової літератури. Вони, присвячені різним епохам, написані різними стилями — від казкового та іронічного до класичного, овіяні надзвичайною вишуканістю, притаманною манері Паустовського, красою в дрібницях, мистецтві, природі, чарівністю людської душі і силою людської особистості.

Нині, в цю ювілейну пору, ми впевнено можемо сказати, що ім’я і творчість Костянтина Паустовського не забуті. Його твори читають і перечитують, а головне — цей великий романтик і в ХХІ столітті всім ще потрібніший, ніж раніше. Він допомагає не втрачати надію, не дозволяє «бути неправдивим, неуком, боягузом і жорстоким», жити без совісті і мрії, забувати про головне — людину.

Літературознавці ретельно вивчають життя і творчу спадщину Костянтина Паустовського, але не можуть зійтися в одному: де він народився. В одній з одеських газет я виявила твердження відомого журналіста про те, що письменник народився в Одесі. Коли ж перепитала його, то почула відповідь: «А хіба це не так?»

В інших джерелах місцем народження вважають Київ. В енциклопедичному словнику «Хто є хто в світі» читаємо про те, що він народився у Москві, а пізніше був відправлений до бабусі в Київ.

Справді, майбутній письменник народився в Москві, хоча ставився до цього факту як до випадковості. «Просто його батько з сім’єю там опинився тимчасово», — стверджує Вадим Костянтинович, син письменника.

Одесу ж, морську перлину України, Паустовський уперше побачив у чотирнадцять років (1906). В наше місто він приїздив у справах під час Першої світової війни (1915), а з 1920-х почалася його робота газетяра, тут, власне, закладався і фундамент його літературної творчості, тут у блискучій плеяді тодішніх літераторів він став відомий читачам. Неодноразово його творчі плани кликали в Одесу в 1930-ті, а в 1941 році він добровільно, як кореспондент ТАРС на Південному фронті, — знову в улюбленому місті серед його захисників. Й також до 1960-го бував тут неодноразово, не поривав творчих стосунків. Видатний митець писав, що немає жодної його книги, в якій би він не згадував з любов’ю Одесу, і дуже пишався, що тут його вважають одеситом.

Що ж до Києва й Київщини, то це — «Країна дитинства», що започаткувала всю «Країну Паустовського», його поетичний світ, надзвичайно цікавий, приваблюючий, місце духовного народження, яке для людини творчої буває дорожчим, ніж «географічний пункт» появи на світ. Ці «Країни» відкривають нам твори письменника.

У «Далеких роках» (1946) — першій частині автобіографічної «Повісті про життя» — особливе місце належить дитинству письменника, «коли він вперше чує звуки чи розрізняє кольори, батьківщину нашу й увесь білий світ, вчить нас чути і бачити…».

На долі сімей батьків Костянтина Георгійовича предивним способом позначилися особливості історії України з їх переплетінням православних і католицьких традицій, історія запорізького козацтва.

У главі «Дідусь мій Максим Григорович» відомий уже тоді письменник вводить читача в світ своїх предків, а найбільш віддалений з них — гетьман Петро Сагайдачний. Відкриває край своїх батьків — це садиба дідуся в Городищі під Білою Церквою, на березі бурхливої річки Рось, де після ліквідації Січі за указом Катерини Другої оселилася частина козаків і де ще довго докипало в крові їхнє звитяжне минуле.

Уже в нинішньому столітті Павло Дерев’янко (Біла Церква), молодий дослідник історії роду Паустовських та один із двоюрідних правнуків письменника, вивчивши архівні матеріали і записи в метричній книзі церкви св. Димитрія села Пилипча-Городище Васильківського повіту Київської губернії, звертає нашу увагу на те, що засновником городищенської гілки роду був прадід Костянтина Георгійовича однодворець Дмитро Антонович Паустовський-Сагайдачний (1793 — 1849), до якого простежується лінія його найближчих родичів. (Сім’я мала власний герб). Мав він одну дочку і п’ятеро синів, один з яких — на ім’я Максим. У 1828 році книга опису цієї ж церкви в розділі «Шляхетські села Городище» зафіксувала у дворі номер 69 сім’ю Дмитра Паустовського. Пізніше, в 1863 році, Паустовські декласуються і приписуються до стану «різночинці села Городище», але залишаються шанованими в селі однодворцями. Про це може свідчити шлюб Максима Дмитровича (а не Григоровича, як пише його онук) (1821 — 1862) з Гоноратою, дочкою дворянина Вікентія Вітушинського.

Костик чув багато історій про свого діда — яким він був, які співав пісні, як ховався від жінки на пасіці. А коли виріс, описав його в повісті таким, яким хотів би бачити. Помер Максим Дмитрович, коли Георгію Максимовичу (1854 — 1912) — батькові Костянтина — було вісім років, і майбутній письменник не міг його бачити, бо народився через тридцять років після смерті дідуся. Описаний він у повісті з такою художньою достовірністю, так емоційно, що читач безоглядно вірить спілкуванню хлопчика з його легендарним дідусем.

Ми дізнаємося про те, що в давні часи дід був чумаком, ходив на волах у Перекоп та Армянськ за сіллю і сушеною рибою, працював на землі, і про те, що від нього він вперше почув, що десь за голубими і золотими степами Катеринославщини і Херсонщини лежить райська кримська земля, а також про те, що до того, як дід став чумаком, служив простим солдатом у миколаївській армії, був на турецькій війні і в турецькому полоні.

Життєві негаразди і турботи не зламали товариського, «легкого» характеру Максима Дмитровича, але примусили відмовитися від деяких козацьких рис. «З роками запорізька буйність потьмяніла», — відзначав онук. Вона проявлялася тільки в багаторічних спустошливих тяганинах за кожен шматок землі, в завзятому браконьєрстві. Маленький, сивий, з добрими очима, він усе літо жив на пасіці за левадою — відсиджувався там від гнівливого характеру жінки-туркені. Сидячи біля куреня, серед жовтих квітів гарбузів, дід наспівував козацькі думи і чумацькі тужливі пісні, розповідав всілякі історії, серед яких дуже цікавою була легенда про лірника Остапа.

До речі, щодо жінки-туркені. Ця історія взагалі схожа на давню сімейну легенду. Вона про те, що з турецької війни дід привіз красуню Фатіму і що, нібито, вийшовши заміж, та прийняла християнство і нове ім’я Гонората. Але документи, як ми знаємо, свідчать, що дідова жінка з таким же ім’ям походить із роду місцевих дворян.

Костянтин Паустовський вважав, що дідусеві він частково зобов’язаний надмірною вразливістю і романтичністю. Вони перетворили його молодість на низку зіткнень з дійсністю. Страждаючи від цього, він все ж знав, що дід правий і що «життя, створене із тверезості і розсудливості, можливо, і хороше, але обтяжливе… і не плідне». «На всяку людину, — як казав дід, — друга препорція», — пише онук, і припускає, що, мабуть, через це він не уживався з бабцею.

Пам’ять письменника на все життя зберегла образ старої дідівської садиби поблизу Білої Церкви в Городищі — глибокі ставки, оточені старими вербами, гаї, галявину, що заросла квітами до пояса. Так народилася його «любов до пейзажу і писати образно народною мовою…», а події і враження щедро живили його розум, пробуджували уяву, інтерес до мистецтва, природи, незгасиму любов до України.

Повість про дитинство свідчить про те, що Костянтин Паустовський добре знав український колорит: це засвідчує поетичний опис побуту, місцевих звичаїв, традицій, історичного минулого, української народної творчості.

У статті «Біла Церква», написаній у зв’язку з визволенням у 1943 році від німецьких загарбників цієї колишньої гетьманської столиці, він ще раз тепло згадує про дідуся і батька, які виросли і довго жили в цьому старовинному місті, а також про життя тут його батьків у перші роки після одруження. А ще про те, як в дитинстві й сам часто бував «у цьому місті, оточеному блакитними і золотими полями України. Воно зосталося в пам’яті як важка роса на повзучих квітах портулаку, як солодкий дим соломи — нею опалювали печі в місті…». Завершується стаття вірою в те, що Україна відродиться із попелу посиланням на слова діда: «Нема такої чорної хмари, котру б не пробило своїми променями жарке сонце України».

Влітку 1954 року Паустовський знову відвідав Городище й опинився, по суті, в іншій епосі. Пора візиту була вибрана не випадково: сповнювалося сто років від дня народження Георгія Максимовича — батька письменника.

З документа, виданого Георгію Максимовичу Паустовському в місті Черкаси 19 липня 1884 року черкаським повітовим військовим начальником, дізнаємося, що «об’явитель сього служить в

6-ому Саперному Батальйоні, унтер-офіцер з добровольців 2-го розряду, особливих відзнак не має. Жалування отримує 9 рублів на рік. Від народження йому зараз 31 рік. Віросповідання Православного». В посвідченні згадується також, що Георгій Максимович одружується з дівицею Марією Григорівною Височанською (1869 — 1934). Він служив у війську в Черкасах, де і познайомився із своєю майбутньою дружиною — дочкою службовця цукрового заводу, молодшою за нього на п’ятнадцять років.

Батько письменника невдовзі після одруження виходить у відставку. В 1885 році Георгій Максимович служить в управлінні Фастівської залізниці, яке було тоді в Смілі. Пізніше розпочинає канцелярську службу в залізничному управлінні у Москві, де й народилася його четверта дитина — син Костянтин. У 1898-у переїжджає з сім’єю в «найбільш рідний» йому Київ до нового місця служби, займає посаду секретаря бухгалтерії, а з часом — заввідділом статистики в управлінні Південно-Західної залізниці. Ось тоді в шестирічному віці й розпочинається київське дитинство майбутнього письменника. Проте шлюб батьків «не склався». Вони були люди дуже різні за своєю внутрішньою сутністю, з непростими характерами у складних ситуаціях, «де нема винних, а страждають усі».

З батьком молодшого сина поєднувала дуже велика душевна взаємна прихильність. У Городищі вони щоранку ходили на ставок рибалити. Перед Костиком відкривався таємничий світ води і рослин, а чарівність його була така велика, що він міг сидіти на березі від сходу сонця до заходу. В Києві зимою катався на ковзанах «галіфакс», які подарував йому батько. Разом відвідували ілюзіон — так називали «сінематограф Люм’єра», від якого батько був у захопленні і вітав його як одне із чудових нововведень ХХ століття. А ще захоплювався фотографуванням, мистецтвом, товаришував з художником Врубелем.

У Костянтина ще й під впливом прочитаних книг, любові до моря розвинулася мрійливість, багата фантазія. Марія Григорівна, мати майбутнього письменника-романтика, боячись його «фантазій», говорила, що у нього «вивихнутий мозок і все не так, як у людей». Вона побоювалась, щоб син не став невдахою.

Світлана КУЗНЕЦОВА,
старший науковий співробітник
Одеського музею К. Г. Паустовського,
лауреат літературної премії імені К.Г. Паустовського.

(Далі буде).

 

 

 

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.