Рубрики : Пам’ять

День споріднених душ


Останньої суботи місяця падолиста, в яку згадуємо всіх замордованих в Україні страшним голодом, до пам’ятного знака прийшло небагато людей. Хто — на заклик своїх політичних партій, хто за покликом совісті, власного сумління, а кого покликало природне відчуття національної ідентичности…

Є в Одесі місце, де українці, однодумці зустрінуться одні з одними обов’язково, навіть якщо не бачилися цілий рік, здибаються за будь-якої передзимової погоди-негоди. З квітами в руці — як приходять на могилки рідних та близьких, тільки тут до квітів тих — ще й колосочки, те, що марилось у голодних снах нашим уже далеким у часі єдинокровним краянам. Приходять, щоби спом’янути всіх їх, котрі уособлювали совість і цвіт нації й через те були небезпечними для братів-окупантів. Тепер їхні душі перебувають серед праведників та поміж янголами небесними — ті, що були тоді малими діточками. Були тими, котрі мали би вирости і народити своїх діточок, а ті — своїх… Котрі могли стати вчителями, ученими, інженерами чи такими ж хліборобами, могли би стати міністрами, депутатами, дипломатами, президентами… Могли стати людьми, котрі не зрікаються свого, національного, рідного — своєї мови, історії, народу свого, власного імени, Батьківщини… Й тоді зовсім іншою могла бути наша Україна, іншими могли бути й ми самі…

Розірвана сув’язь часів, поколінь, розірване коло нації, а на місці розриву все ростуть і ростуть пусті пагони байдужости… Так багато серед нас байдужих споживачів, котрим ковбаса ближча від свободи. Але чи винні вони? В нашій ментальності закарбувалося на віки: шматочок хліба — це життя, це — діти, це — все… Ми стрічаємо гостя запитанням, чи не голодний, і, не чекаючи відповіді, найперше хочемо пригостити людину, хоч і чужу, незнану досі… Ми побожно підіймаємо шматочок хліба, що впав, та вибачливо цілуємо його… І з’їдаємо кришечки зі столу — не тому, що голодні, або ж згодовуємо пташкам — таким самим створінням Божим. Та не всі, і це дуже прикро, не всі… І не всі знаємо, що ці підсвідомі звички — ще звідтоді, коли всіх нас хотіли знищити. За непокору, за те, що ми не такі… І ми не водимо екскурсії допитливих чужоземців, та й своїх так само, до цього святого місця, як водимо до інших пам’яток, та й чи знають екскурсоводи, що говорити, про що вповідати тут, побіля аж надто скромного па-м’ятного знака тим десяти мільйонам українських селян, котрі годували колись Європу?..

Ми згадуємо в цей день тих, котрі не скорились і через те були позбавлені чужинцями права на життя, і тихо вмирали від голоду на рідній землі, найплодючішій у світі… Ми розмовляємо з їхніми душами. Бо це і є День споріднених душ. День нашої пам’яті про них, пам’яті, без якої ми — ніхто. День, коли вони зіходять, всі-всі, зі своїх небесних садів, немовби на Страшний суд, і мовчки запитують нас: коли, нарешті, буде той земний суд над катами? А може, й не питають, бо не знали, не відали, за що, за які провини їх приречено на страшні муки. За ту свободу, котрої ковтнули трохи, чи за те, що втратили її, не зуміли зберегти. За те, що не хотіли коритись ворогові, що хоті-ли жити своїм звичним життям.

Так, це ми мусимо спитати себе самих: коли буде той суд праведний? І чи буде він?... Не засудивши — лишимо непокараним злочин. І вможливимо нові злочини знову…

Душі праведників, котрі не могли зрозуміти, за віщо їм така страшна кара, котрі з тихим смиренням полинули в небеса, і наші душі — неспокійні, бентежні, самі для себе часто незрозумілі — поєднав того дня молитвою священик отець Олександр. А за годину вже в іншому місці — так само традиційно — на Соборці, перед великим хрестом із запалених свічок поминальних, всіх безневинно загиблих у ті страшні роки відспівали священики православних українських церков Київського патріархату. Але мовчали, ні разу не подали голосу високі дзвіниці сусіднього собору, біля якого горів розпластаний на землі хрест із поминальних свічок мільйонам українців. А з ними — й тим усім, котрі поклали голови за нашу свободу вже упродовж новітньої історії нашої Батьківщини, на сучасній нам з вами війні… Щоби врятувати майбутнє нашої країни.

Роман КРАКАЛІЯ.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.