Рубрики : Без рубрики

Про мову одеситів і не тільки

Продовження. Початок у номері за 25 листопада.

Ілюструємо (див. таблицю) останнє твердження вченого сучасним витягом з інтернету.

Те, звідки взято наведені вище висновки, має назву «Древность малороссийскаго языка» і є, як сказано в авторському поясненні, кратким извлечением из обширнаго труда, подготовленнаго к печати на польском языке.

Чи десь побачив світ цей «Труд», невідомо. А реферат вийшов 1880 року в Одесі. Цитуючи його, ми дозволили собі висновки М. Красуського пронумерувати (для чіткішого викладу), хоч узято їх з різних сторінок «извлечения», а також дозволяємо собі додати після слова «Великоросса» своє речення, заґрунтоване на сучасних спостереженнях: «Зате Великорос, хоч на кожному кроці присягається, що він — слов’янин та ще й неабиякий, а старший брат українця, не може (чи не хоче?) зрозуміти молодшого без перекладача. Не кажучи вже про те, щоб вільно заговорити українською, як українець російською, хоч живе й пасеться в Україні вже багато-багато літ».

Отже, извлечение у світ вийшло. Але розголосу не мало жодного. Що сталося це в царській Росії, зрозуміти можна: там не крилися з думкою, що української мови як такої не было, нет и быть не может. А чого «Древность малороссий-ского языка» замовчувано (точніше, просто на безрік поховано у «спецхранах») за радянських часів? Адже української мови як такої ніхто вже, здається, не заперечував і не забороняв?..

Між рядками. М. Красуський, як випливає з описаного извлечения, не був прихильником України як поляк, але як людина, вихована на засадах 10 Заповідей, не підлаштовував наслідків своїх досліджень до власних смаків. На відміну од сучасних одеських «інтелігентів», що зросли на «кодексі будівника комунізму». Вони підло (і без найменших докорів сумління!) викреслили з другого видання «Старой Одессы» слова О. Дерібаса про українську мову.

А ми, повертаючись до теми, пропонуємо один з багатьох прикладів древности малорусского языка: латина — ліга (зв’язок, з’єднання, прив’язь); у к р а ї н с ь к а   м о в а — налигач (прив’язь, мотузок для прив’язування худоби за роги).

Красуський вважав українське слово в цій порівнюваній парі (ліга — налигач) старшим. І не помилився. Відкриття Трипіль-ської культури (1912 р.) підтвердило це. І відкриття не десь, а саме на Сарматській (Слов’ян-ській) рівнині, де й лежить наша Батьківщина!

Найцікавішим у замовчуванні описаної роботи є те, що мотиви цього замовчування і в царської, і в совєцької імперії були однакові. Неоднаковим був лише словесний антураж. Та й то лише до певної міри. Бо важко помітити особливо чітку смислову різницю між твердженнями:

  1. рос. єдінонєдєлімость — рад. єдіная общность;
  2. рос. третій Рім — рад. трієдінство славянскіх народоф (+ старшій брат).

Та повернімось до розповіді про не прибиту кріпаччиною Одесу, де ще жили відголоски європейських традицій. Було так: якщо не щастило запровадити в нашому місті української преси, видавці давали місце українському слову в російських газетах, а 1893 року придбали ще й право на випуск журналу «По морю и суше», що виходив перед цим у Києві. Коли його літературно- художній відділ очолив відомий лексикограф М.Ф. Комаров, на сторінках цього видання побачили світ твори Б. Грінченка, П. Грабовського, А. Тесленка, С. Єфремова, М. Коцюбинського, А. Крим-ського, О. Пчілки та інших. Наприкінці 1897 року цензура закрила тижневик. Слідом за ним полягли і «Жизнь Юга», де публікувалися твори І. Франка, та «Южные записки», учасником яких виступала Леся Українка.

Зате невдовзі почали виходити нові літературні альманахи:

«З-над хмар і долин» (1903, укладач — поет М. Вороний), «Багаття» (1905, укладач — письменник І. Липа), «Вінок Шевченкові з віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912, укладач — той-таки М. Комаров), «Степ» (укладач — літературознавець А. Ніковський).

Як бачимо, всупереч усім царським заборонам та репресіям, українське Слово в Одесі жило. І лунало навіть зі сцени. В роки, коли в інших містах україн-ський театр не мав публіки, в Одесі, де, як писав О. Пушкін: 

Там все Европой дышит, веет, 
Все блещет югом и пестреет 

Разнообразностью живой, — умови складалися так, що сюди систематично (починаючи з 1871 p.) їздили на гастролі і довгенько гостювали тут зі своїми театральними трупами корифеї української сцени М. Кропивницький, М. Заньковецька, брати Тобілевичі. На їхні спектаклі ходило не тільки українське, а й інше населення багатомовного портового міста. «Єд-ність, цілісність, згуртованість людності старої Одеси — міф, легенда, придумана заднім числом... Безліч незаперечних і переконливих фактів засвідчує інше: надзвичайну розмежованість етнічних, станових, професійних і навіть територіальних одеських громад і громадок. А театр був особливим соці-альним місцем, де багато які з них дотикалися одна одної або й змикалися між собою»7. Най-більше це стосується до театру Українського, якого не цуралася тодішня передова російська інтелігенція. Не те, що сьогоднішня, — совєцького виробництва. Їй до передової — як до Києва пішки, то ж і кривиться: нє панімаєм етой мови.

А ще подужчали українські голоси в Одесі на початку XX століття, коли тут на хвилях революційних подій (1905 p.) стала фактом українського культурного життя організація «Просвіти». Ініціаторами створення цього товариства були згадуваний уже М.Ф. Комаров, що як правник, адвокат, нотаріус мав зв’язки з багатьма українськими громадами; С.П. Шелухін, юрист, який згодом став міністром внутрішніх справ УНР; І.П. Липа, лікар, письменник, що давав приміщення у власному будинку для засідань товариства, а за часів Центральної ради був українським комісаром в Одесі; І.М. Луценко, згодом член Центральної ради; М.Є. Слабченко, студент Новоросійського університету, згодом відомий історик, репресований 1930 року — за участь в СВУ(Спілка визволення України); А.В. Ніковський, мовознавець, журналіст, громадський діяч, згодом міністр закордонних справ в уряді УНР, теж випускник Новоросійського університету.

Лише протягом перших восьми місяців діяльності

«Просвіти» її літературні вечори, вистави за п’єсами Б. Грін-ченка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, лекції з історії України, виступи самоорганізованого хору тощо відвідали 7500 чоловік, якщо не брати до уваги учасників масових гулянь.8

На цьому піднесенні виникли вже й суто українські газети. Це були: «Народня справа» і «Вісті». Мали в своїх програмах виступи за «правду на землі і краще майбутнє українського народу, за рівні права всіх пригноблених народів Росії, за широке самоврядування в місцевому житті». Перша вийшла один раз, друга — чотири. Та на тому й край. Бо, як згодом писав І. Бабель, «В Одессе была очень самодовольная буржуазия и очень черносотенная городская дума», а М. Грушевський (теж багато- багато років по тому) уточнював: Російська демократія завжди закінчувалася там, де починалось українське національне питання.

На початок XX століття Одеса стала другим — після Петербурга — портом Російської імперії, вросла в мережу всеросійських залізниць, налічувала 486 промислових підприємств. Пропорційно зростало й населення. При цьому поповнювались лави одеситів здебільшого росіянами і євреями, тож невдовзі Одеса у складі свого населення серед усіх великих міст України мала найменший відсоток українців. 

І все ж, як зазначав наш земляк, видатний сіоністський діяч В. Жаботинський,

«Одеса... не була російською, особливо якщо взяти до уваги те, що половина так званих росіян9 були насправді українцями, людьми настільки відмінними од росіян, як американці від британців або англійці від ірландців».

Відмінність і висунула на кін культурного життя міста потребу в російсько-українських словниках. Першим відгукнувся на неї Ф. Піскунов, видавши 1873 року «Словницю украінськоі (або Юговоі-Руськоі) мови». Вдалим цей посібник назвати важко. В кожному разі Б. Грінченко, вкладаючи Словарь української мови, визнав за краще твором Ф. Піскунова не користатися.

Зате досить високу оцінку Грінченко склав Російсько- українському словникові Уманця і А. Спілки, що почав виходити 1893 року і закінчився друком 1898 року ві Львові; складався з чотирьох томів. Перевидавався 1923 року в Берліні та 1925-го в Харкові (ДВУ). Ліг в основу Російсько-українського словника (вкладачі С. Іваницький і Ф. Шу-млянський), що вийшов 1918 року «в час боротьби за Україн-ську державу, в якій, згідно з європейською традицією державотворення, мова титульної нації мала стати головним чинником національної консолідації»10.

Уманець — псевдонім відомого вже нам М.Ф. Комарова, який 1907 року був головою «Просвіти» в Одесі і підготував до одного з її історичних засідань реферат «Козацтво перед Хмельниччиною», що набув особливого розголосу в місті; того ж таки М.Ф. Комарова — упорядника Збірки малоруських приказок, прислів’їв, примовок, загадок і замовлянь (1890 p.), нарешті, М.Ф. Комарова — доброго приятеля родини Косачів, який завжди гостив у себе Лесю Українку, як вона приїздила в Одесу на лікування.

Спілка — гуртовий псевдонім кількох одеських і неодеських співавторів М.Ф. Комарова (до цього гурту належали Є. Чикаленко, О. Пчілка та інші).

А що таке А? Це — псевдонім самої Одеси («Адес» — так називали наше місто чумаки. Або навіть «Гадес», якщо вони були родом з Південного Поділля, де до початкових голосних дуже часто додається «г»: Гумань (Умань), гочі (очі), баба Гадка [від Ада]). Одеса такої вимови, на відміну від описаного вище а замість я після р, не засвоїла.

Ще кілька слів про періодику в Одесі. Літопис її — вже української, регулярної — починається, по суті, аж після повалення самодержавства. Починається з тижневика

«Українське слово», що його заснував Іван Липа в березні 1917 р. Дванадцять випусків (останній вийшов у жовтні) на своїх 16-ти сторінках фіксували потяг трудящих до кардинального оновлення політичного, економічного, культурного життя; знайомили читачів з нарисами Юрія Липи (сина І. Липи. Теж лікаря і теж письменника. Він, як тепер відомо, віддав життя за Україну в загонах У ПА); з публіцистикою С.П. Шелухіна і М.Є. Слабченка; з культурологічними оглядами B.C. Василька, який згодом став режисером театру, що сьогодні пишається його ім’ям.

Між рядками. Очевидно, саме за те, що Іван і Юрій Липи зробили такий значний внесок в українську історію Одеси, сучасна влада цього міста вилучила їхні імена з назви вулиці, де жили і працювали на благо України поіменовані діячі.

Наступного, 1918 року почала виходити щоденна українська газета «Вільне життя». Провадив її, обстоюючи ідею непідлеглості української держави, відомий просвітянин М.Є. Слабченко (31.ІІІ — 10.IX 1918 р. 128 номерів). Такого самого напрямку додержувалися й «Нові шляхи» (24.III — 23.IV 1919 р. 23 номери). Обидві за радянських часів потрапили до найглухіших закамарків «спецхрану», як і «Боротьба» — орган губкому Української партії соці-алістів-революціонерів (комуністів), що виходила з 1.V по 16.VIII 1919 p. (89 номерів) і друкувала вірші раннього П. Ти-чини, твори В. Чумака, Г. Косинки, Д. Загула, В. Кобилянського, М. Жука.

Між рядками. У цю пору почала виходити також газета «Чорноморська комуна». Про неї не розповідаємо, бо вона незабаром відзначатиме своє сторіччя і, сподіваємось, сама висвітлить свою історію.

Підсумовуючи сказане, без перебільшення можна твердити, що в період національного відродження, який настав після громадянської війни (його називали українізацією), Одеса ввійшла у всеозброєнні і спокійно. У всеозброєнні, бо мала вже в своєму арсеналі кілька солідних словників, з допомогою яких могла подолати наслідки шкільної освіти (вона, як відомо, ще з початкової була тільки російською), та спиралася на цілий масив української літературної класики, кращі зразки якої сягали вершин світового письменства; спокійно, бо те, що найдужче ненавиділо все українське в Одесі та всіляко нищило його, вивтікало з неї разом з іншими уламками імперії, а те, що полишалося, — принишкло і подекуди навіть почало перефарбовуватись.

Тому потомки перших будівників і трударів нашого міста, діставши, нарешті, змогу повернутися, сказати б, до самих себе, заходилися передусім «приладнувати» свою мову, якої тепер уже ніхто не забороняв, до вимог часу і прогресу. Першим об’єктом такого «приладнування» став одеський трамвай. Треба сказати, що цей вид міського транспорту використовували свого часу не лише для перевезення пасажирів. Чимало бігало по рейках і спеці-альних платформ, що доправляли вантажі в різні кінці міста. Наприклад, ящики з вином від заводів на Пролетарському (тепер Французькому) бульварі до станції Одеса-Товарна; зерно від хлібних гамазеїв до порту. Сьогодні такі платформи дуже-дуже рідко, а все ж іноді вигулькують на трамвайних коліях. Одесити — давні, корінні, хоч тепер уже й «русскоязычные», називають їх тільки українським словом — ВАНТАЖНІ. І це їх відрізняє від одеситів некорінних.

А коли без жартів, то Одеса в справі українізації аж ніяк не пасла задніх. Саме тут у цю пору побачила світ ціла низка (і не яких-небудь, а — термінологіч-них!) словників, про потребу в яких криком кричали як економі-ка, так і культура, наука, шкіль-ництво, — зрештою, все, що вижило в добу воєнного комунізму і тепер працювало, вчилось і прагнуло рости і розвиватися. Понадто, Ленін пообіцяв, що в Країні Рад «Не буде ні одного привілею ні для одної нації, ні для однієї мови»11.

Які саме термінологічні словники створено в Одесі? Російсько-український словник з додатками канцелярського словника; Короткий росій-сько-український словник. Фізика; Російсько-український словничок математичної термінології та фразеології. Алгебра; Українська мова в бухгалтерії та статистиці; Українсько-російський словник газетної мови; Словник бібліотечної термінології...

Докладніше про ці та інші видання розповідає книжка Віктора Кубайчука «Хронологія мовних подій в Україні: Зовнішня історія української мови» — К.: «К.У.С.» 2004. А ми додамо ще кілька слів. Зокрема, про Медичний російсько-український словник, що вийшов в Одесі 1928 року (автор — доктор В.Ф. Кисільов) і не втратив своєї актуальності досі. Тому й потрапив до серії фототипічних перевидань, що їх започаткував у наші часи Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. Перевидання це побачило світ у Києві 2008 року. Може стати в пригоді багатьом, хто дбає про «становлення термінологічної системи української мови, її очищення від русизмів, штампів, нехарактерних для її природи форм та зворотів».12

Піку своєї популярності в Одесі досягла в добу українізації Держдрама — так називали в описувану добу музично- драматичний український театр. Маємо цікаве свідчення цієї популярності. На одному з «найбагатолюдніших» підприємств Одеси — джутовій фабриці виникло змагання, призом у якому були квитки до українського театру. «Здав зміну з найвищим виробітком — можеш придбати два квитки». (Адміністрація фабрики одержувала їх за шефськими зв’язками безпосередньо з каси театру; попит на них у місті набагато перевищував пропозицію.)

На 1925 рік театр уже сформував стабільну трупу, яка вписала немало яскравих сторінок в історію українського мистецтва. Це — Г. Юра, Н. Ужвій, П. Нят-ко, Ю. Шумський і улюблениця одеситів Лідія Мацієвська, яка, на відміну од багатьох інших своїх одноплемінців-євреїв, працювала таки на культуру того народу, серед якого зросла.

У своєму репертуарі театр мав не тільки твори класиків, а й сучасних авторів, зокрема, Івана Микитенка й Миколи Куліша. Саме з п’єси Куліша пішла гуляти фраза, що висміювала «єдинонеділимців», — приличнее быть изнасилованной, чем украинизированной! Живе вона й досі, тільки дещо переформувалася і відбиває вже не побоювання, а ніби мрію «русскоязычных» («русько-язикатих», каже Ліна Костенко) одеських дам.

Славився театр своїми голосами. На його «Запорожця за Дунаєм» ішли охочіше, ніж до оперного, бо тут до голосів додавалася ще й висока акторська майстерність.

Між рядками. Чи не після одвідин Одеси В. Маяковський написав про Україну:

ее мова
величава и проста,
«Чуєш, сурми заграли,
час розплати настав...»?

Оця величавість і простота проти штучності й незрозумілості церковнослов’янщини, либонь, і спонукала багатьох православних одеситів вимагати, щоб і з церковних амвонів лунало слово українське. Бо ж, казали, на те і сповнилися апостоли «Духом святим і почали говорити іншими мовами»,13 щоб донести Слово Боже до всіх народів Землі і щоб кожен народ міг звертатися до Бога своєю мовою.

В руслі руху за автокефалію, що розпочався в Україні після повалення самодержавства, вже на кінець 1920 року кілька церковних громад Одеси заявили про своє бажання правити Службу Божу рідною українською мовою, їм передали кілька храмів. Найзначнішим із них був Покровський собор, що став кафедрою єпископа Одеського УАПЦ Юрія Жевченка (тепер на тому місці школа № 119).

Та недовгий вік судився автокефальній церкві в Одесі — лиш до середини 20-х років, коли антирелігійна боротьба в СРСР сягнула апогею, і тисячі й тисячі Домів Божих полягли руїнами. Проте найлютіших репресій зазнала саме УАПЦ (причини стануть зрозумілими нижче). 1930 року її храми порозбивали буквально на друзки по всій республіці, а єпископів, священиків і багатьох парафіян винищили фізично. Просити в Бога милості для України не стало кому...

Між рядками. Болгарія була під чужою владою не 350 років, як Україна, а цілих 500, але зберегла свою мову і (головне!) релігію, тож тепер ніхто не поривається будувати на її теренах не її світ...

Процес українізації тим часом тривав, зокрема, в галузі освіти. Але почався він, можна сказати, не за радянської влади. Ще за часів гетьмана Скоропадського (1918 p.), коли щойно створену Академію Наук України очолив учений зі світовим ім’ям В.В. Вернадський, уряд зрозумів: Одеса — головний порт держави і значний промисловий та сільськогосподарський центр. Державі не можна без національних кадрів! Тож і виникли інститути політехнічний, сільськогосподарський, борошномельний (тепер Академія харчових технологій).

А першим кроком більшовиків, коли вони прийшли до влади, стала ліквідація університету в Одесі (Ленін не любив навчальних закладів такого типу, вважав їх буржуазними). Протягом 1921 — 1922 pp. на базі його факультетів постали ІНО (інститут народної освіти), інститути медичний і народного господарства.

Не менш рішуче (і це справляє їм честь) більшовики перевели всі сільські школи на навчання українською мовою, готуючись 1925 року зробити початкову освіту обов’язковою. Для дорослих працювали сотні гуртків лікнепу (ліквідації неписьменності) — і теж українською мовою.

(Далі буде).

Галина Островська,
член НСЖУ з 1966 р.

7. Губарь О. Энциклопедия забытых одесситов. О.: Оптимум, 2011, т. 1, с.328
8. Ярещенко О.Т. Одеська «Просвіта». О. Маяк, 1998, с. 18
9. Реєструючи людей у царській Росії (і в Одесі), їх не питали про національність, а про віросповідання. Тому відповідь «православний» автоматично означала «росіянин». А прізвище записувалось у міру грамотності записувача. Наприклад, прізвище Семикін з діда-прадіда було Семикннь. Про це авторові цих рядків розповідала свого часу сама пані Людмила Семикіна, потомок доброго козацького роду, художниця, лауреат Шевченківської премії.
10. С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник. К.: Обереги, 2005 // Передмова Л. Масенко, с 7.
11. Ленін В.І. повне зібрання творів, т. 23, с 145.
12. Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. Відтворення видання 1928 року. К.: 2008, з анотації Інституту енциклопедичних досліджень НАНУ.
13. Біблія в перекладі І. Огієнка. Дії святих апостолів, с 143, 2, 4.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.